МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКА ФІЛІЯ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО
УНІВЕТСИТЕТУ ЕКОНОМІКИ І ФІНАНСІВ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни: „Державне регулювання економіки”
Виконала студентка 3 курсу 35к групи
Спеціальність: „Фінанси”
Коновал А. А.
Оцінка __________
Викладач ______ _______________
( підпис) (прізвище)
Харків 2006
ПЛАН
1. Регулювання іноземного інвестування.
1.1 Іноземні інвестиції, суть та роль в національній економіці.
1.2 Стимулювання іноземних інвестицій з боку держави.
1.3 Вільні економічні зони.
2. Регіональна економічна політика.
2.1 Суть понять регіон, регіональна економічна політика.
2.2 Об’єкти і суб’єкти регіональної економічної політики.
3. Державне управління в галузі природного середовища.
3.1 Сутність понять: екологія.
3.2 Екологічна політика. Екологічне законодавство України.
3.3 Роль держави у формуванні екологічної політики.
1. Регулювання іноземного інвестування.
1.1 Іноземні інвестиції, суть та роль в національній економіці.
Визначення категорії „іноземні інвестиції” є ключовим питанням для законодавця, оскільки таким чином він визначає коло правовідносин, які підпорядковані регулятивному процесу даного законодавства.
Признаючи ту чи іншу особу іноземним інвестором, держава тим самим визначає його право на пільги та гарантії, що проголошені в Законі „Про режим іноземного інвестування”.
Згідно за Законом України „Про режим іноземного інвестування” під іноземними інвестиціями розуміють усі „цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту”.
Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції в наступних формах:
· Участь іноземних інвесторів у підприємствах України;
· Створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;
· Придбання діючих підприємств;
· Придбання рухомого та нерухомого майна.
Існують державні та приватні інвестиції.
Державні інвестиції – це позики, кредити, які одна держава або група держав надає іншій державі. У цьому випадку мова йде про відношення між державами, що регулюються міжнародними договорами і до яких застосовуються норми міжнародного права.
Під приватними розуміють інвестиції, які надають приватні фірми, компанії чи громадяни однієї країни відповідним суб’єктам іншої країни. Інвестиційні відносини настільки складні та багатогранні, що нерідко відносини між державами тісно пов’язані з відносинами між приватними інвесторами. Такий зв’язок найбільше проявляється, коли інвестор передає свої права та вимоги державі.
Можлива і більш складна конструкція відносин, коли матеріальні зобов’язання держави-боржника за отриманими кредитами задовольняються за рахунок повної або часткової вартості майнових прав приватного інвестора в країні боржника.
Перелік видів іноземних інвестицій, що надається в законодавчих актах і міжнародних договорах, є приблизним, а не вичерпним, оскільки поняття інвестицій охоплює всі види майнових цінностей, які іноземний інвестор вкладає на території приймаючої сторони.
До цього переліку входять: рухоме і нерухоме майно (приміщення, споруди та інші матеріальні цінності) та відповідні майнові права, включаючи заставу; грошові кошти, акції, внески, облігації чи будь-які інші форми участі в товариствах, підприємствах, у тому числі і спільних; право вимоги за грошовими внесками, які вносяться для створення економічних цінностей, чи послугами, що мають економічну цінність; права на результати інтелектуальної діяльності, що визначаються як права на інтелектуальну власність; права на здійснення господарської діяльності, які надаються на основі закону чи договору, включаючи частково право на розвідку та експлуатацію природних ресурсів.
Залежно від ступеня контролю над зарубіжними компаніями інвестиції поділяються на прямі та портфельні.
Прямі інвестиції – основна форма експорту приватного капіталу, що забезпечує встановлення ефективного контролю і надає право безпосереднього розпорядження закордонною компанією.
Прямі інвестиції поділяються на дві групи:
· Трансконтинентальні капітальні вкладення, зумовлені кращими умовами ринку, коли існує можливість поставляти товари з нового виробничого комплексу безпосереднього на ринок даної країни. Витрати у цьому випадку відіграють не значну роль, основне – знаходження на ринку. Різниця у витратах виробництва порівняно з материнською компанією є меншим фактором впливу на розміщення виробництва на даному континенті. Витрати виробництва є вирішальними для визначення країни даного континенту, в якій необхідно створювати нові виробничі потужності;
· Транснаціональні вкладення – прямі вкладення, часто в сусідній країні. Мета – мінімізація витрат порівняно з материнською компанією.
Портфельні інвестиції – капітальні вкладення, частка яких у капіталі нижче межі, визначеної для прямих інвестицій. Портфельні інвестиції не забезпечують контролю за закордонними компаніями, обмежуючи прерогативи інвестора отриманням частки прибутку (дивідендів).
У деяких випадках міжнародні корпорації реально контролюють іноземні підприємства, володіючи портфельними інвестиціями, в силу двох причин:
· Через значну розпорошеність акцій серед інвесторів;
· Наявність додаткових договірних зобов’язань, що обмежують оперативну самостійність іноземної фірми.
До числа іноземних інвесторів відносять наступні категорії суб’єктів:
· Іноземні юридичні особи;
· Іноземні фізичні особи;
· Вітчизняні громадяни, що проживають за кордоном;
· Іноземні держави;
· Міжнародні організації.
Здійснення інвестицій пов’язане за певним ризиком для іноземного інвестора. Можливість таких ризиків, які часто називаються „некомерційними”, збільшується при політичній та економічній нестабільності в приймаючій країні, при виникненні воєнних конфліктів, введенні надзвичайного стану. Усе це загострює питання про гарантії і робить необхідним встановлення певних гарантій як у внутрішньому законодавстві, так і в міжнародних договорах.
1.2 Стимулювання іноземних інвестицій з боку держави.
Нині Україна є державою, яка залучає іноземний капітал на свою територію. Виходячи з цієї ситуації, країна залишиться такою ще тривалий час. Недоліком Закону України „Про режим іноземного інвестування” є перехрещення двох названих підходів до формування правової бази. Більшість статей цього Закону містять формулювання „згідно за чинним законодавством” без конкретних посилань. У зазначеному Законі відсутні будь-які конкретні положення щодо найважливіших об’єктів регулювання, пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери й території, що заплутує розв’язання проблем пільгового режиму інвестування, а також положення про кваліфікаційний мінімум іноземної інвестиції, які були б необхідні для системи іноземного інвестування. У ст.. 1 розд. 1 Закону визначається тільки частка іноземної інвестиції у статутному фонді підприємства з іноземними інвестиціями.
Порядок переказу прибутків, доходів та інших коштів, одержаних унаслідок здійснення іноземних інвестицій, визначається тільки Національним банком України, а відповідного законодавчого акта, прийнятого Верховною Радою України, не існує. Це ще один недолік законодавчої бази іноземного інвестування, що діє в Україні.
Законодавча база процесу іноземного інвестування повинна охоплювати всі аспекти цієї багатогранної діяльності. На сучасному етапі в Україні законодавчо не визначені процеси іноземного кредитування, створення кредитних співтовариств, концесій, надання прав власності на землю; не розроблено також меланізми державного страхування іноземних інвестицій, створення страхових фондів. І хоча зараз здійснюються певні заходи щодо створення автоматизованої інформаційної системи оперативного пошуку іноземних інвесторів, усе це перебуває в зародковому стані.
Виходом з цієї ситуації, є обґрунтування раціональної інвестиційної політики, в якій чільне місце посядуть система державного регулювання й реформування структури власності на основі приватизації та концепція технічного переоснащення промислового виробництва із залученням коштів іноземних інвесторів. Це підвищить інвестиційну активність, але за наявності певних економічних передумов:
· Залучення іноземних інвестицій з урахуванням мети та завдань структурної трансформації промислового комплексу, цільових програм міжгалузевого розвитку, конверсії;
· Збільшення обсягів інвестиційних ресурсів, які формують виробничий потенціал на новій науково-технічній базі;
· Ефективного використання інвестицій;
· Створення динамічного експортного потенціалу, який може швидко адаптуватися до кон’юнктури зовнішнього ринкового середовища;
· Розвитку внутрішньої та зовнішньої продукції виробничо-технічного призначення.
Реальна наявність зазначених економічних передумов підвищення інвестиційної активності має стати достатньою основою для обґрунтованого визначення мети залучення іноземних інвестицій у різні сфери вітчизняної економіки. Основними цілями повинні бути такі:
· Структурна перебудова промислового комплексу;
· Сприяння досягненню сучасного технічного рівня розвитку на основі нових технологій;
· Розвиток ресурсозберігаючих, наукомістких та екологічно чистих технологій;
· Збільшення обсягів експортного потенціалу України;
· Подолання залежності економіки країни від імпорту;
· Створення виробництв з використанням місцевих природних ресурсів;
· Сприяння розвитку приватного сектору.
Досягти цього можна за умови розробки й реалізації вітчизняної стратегії залучення іноземного капіталу. Особливо назальним і виваженим має бути розв’язання проблеми залучення іноземних інвестицій у період економічної кризи в Україні. При цьому важливо зацікавити зарубіжних партнерів, знайти баланс взаємних інтересів, реалізувати проекти, які економічно вигідні вітчизняним та іноземним партнерам.
1.3 Вільні економічні зони.
За оцінками іноземних спеціалістів, сьогодні нараховується близько 3000 вільних економічних зон, у яких створено майже 3 млн. робочих місць.
Вільні економічні зони можуть класифікуватися таким чином:
· Вільні економічні зони, які виступають організаційною формою активізації експорту, залучення іноземних інвестицій;
· Вільні економічні зони як форма регіональної політики для стимулювання соціально-економічного розвитку депресивних регіонів;
· Вільні економічні зони в яких поєднуються характеристики перших двох зон.
Згідно із законодавством України спеціальна економічна зона визначається як частина території України, на якій створюється і діє спеціальний правовий режим економічної діяльності, порядок використання та дії законодавства України.
Поняття ВЕЗ – правова категорія, що широко використовується інститутами Міжнародної організації праці, Центром ООН щодо транснаціональних корпорацій, Всесвітньою асоціацією вільних економічних зон, документами Євросоюзу.
Діяльність ВЕЗ в Україні, процедуру їх створення, взаємовідносини з місцевою виконавчою владою регламентує ціла низка законів. Але основою цього процесу є „Концепція створення спеціальних економічних зон в Україні”, затверджена Постановою Кабінету Міністрів від 14.03.94 № 167.
Суть створення вільних економічних зон полягає в необхідності вирішення нагальних проблем виходу народного господарства України з економічної кризи шляхом:
· Залучення іноземних і вітчизняних інвестицій;
· Стимулювання виробництва;
· Досягнення збалансованості економічного розвитку відповідних регіонів країни;
· Ефективного розміщення та використання їх матеріальних, трудових та інших ресурсів.
В Україні ВЕЗ створюються з метою:
· Залучення іноземних інвестицій та сприяння їм;
· Активізації спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг;
· Поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг;
· Розвитку інфраструктури ринку;
· Прискорення соціально-економічного розвитку України.
В Україні залежно від господарської спрямованості та економіко-правових умов діяльності можуть створюватися наступні ВЕЗ:
Зовнішньоторговельна зона – частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням.
Комплексна виробнича зона – частина державної території, на якій запроваджується спеціальний режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємництва. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається, насамперед, експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини переважно складальні операції, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких –розвиток імпортозамінних виробництв.
Науково – технічна зона – ВЕЗ, спеціальний правовий режим якої орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнення нової якості економіки через стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень із подальшим впровадженням результатів наукових розробок у виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів - технополісів, районів наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів.
Туристко – рекреаційна зона – створюється в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико – культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності у сфері рекреаційно – туристичного бізнесу.
Банківсько – страхова зона – це зона, в якій запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським і страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують тільки ту їх підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України.
Зона прикордонної торгівлі – частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.
2. Регіональна економічна політика.
2.1 Суть понять регіон, регіональна економічна політика.
Регіон - це не тільки територія, але й населення на ній; це не тільки ряд адміністративних одиниць, якими є область і край; це всілякі й доцільні рівні адміністративного подолу, що забезпечують даному соціальному організму необхідні для нормального існування й функціонування рівні “самости”, самодостатності. Регіон являє собою й поняття зі сфери правосвідомості, а діяльність у регіоні виступає об'єктом правового регулювання. Варто виявляти ієрархію регіонів, наявність специфічної детермінації між ними. Важливе значення мають проблемні регіони, здатні підняти країну в цілому й інші регіони, що розташовують меншим потенціалом. У першому наближенні регіон визначається як самодостатній соціальний організм, що перебуває в єдності із середовищем, що володіє фізико-географічними, культурно-цивілізаційними, еколого-економічними, етнічно-історичними, політико-адміністративними й правовими властивостями й виступаючими коштами формування й функціонування країни.
Економічне реформування потребує здійснення ефективної і гнучкої регіональної політики. Важливою складовою цієї політики є програмування розвитку регіона наперед.
Під регіональною політикою слід розуміти, з одного боку, чітко опрацьовану в законодавчому аспекті практичну діяльність держави в усіх регіонах країни, а з другого, - соціально - економічну політику, здійснювану на базі загальнодержавного законодавства самими регіонами для досягнення тих чи інших регіональнизх і місцевих цілей і завдань.
Регіональну соціально - економічну політику можна визначити як сукупність таких економічних, правовоих та адміністративнро - організаційних засобів і методів, що органічно поєднують загальнодерджавні і місцеві інтереси, будучи спрямованими в кінцевому підсумку на повнокровний, рівноцінний та рівномірний розвиток регіонів і країни в цілому.
Стратегічною метою цієї політики має бути істотне підвищення життєвого рівня населення всіх регіонів на основі якісного поліпшення використання їх ресурсного потенціалу, принципово нових підходів до розвитку продуктивних сил, докорінного поліпшення екологічної обстановки.
При розробці регіональної політики слід враховувати два її вирішальних напрями. Незважаючи ні на які регіональні особливрості, відмінності в рівнях соціально - економічного розвитку регіонів держава, по-переше, покликана забезпечувати міжрегіональну єдність відтворювальних макроекономічених процесів. По-друге, створити економічні інтереси в активній соціально - економічній діяльності регіонів, добиваючись забезпечення стратегічної мети розвитку, структурного та якісного оновлення господарства.
При розробці такої моделі міжрегіонального розвитку необхідно передбачати кроки по розвитку, з одного боку, інтеграційних процесів між регіонами країни (так звані зв’язки «по горизонталі» за рахунок поглиблення і розвитку спеціалізації та кооперування регіонів), а з другого - по впорядкуванню, систематизації та поглибленню вертикальних зв’язків між державою та регіонами на основі вдосконалення інвестиційної, науково - технічної, бюджетної, податкової, фінансової, зовнішньоекономічної політики.
Було б недостатньо обмежитися сказаним, говорячи про цілі регіональної політики. Адже коли розуміти під регіоном великий економічний район (що складається, як правило, з кількох областей), який виділяється всередині країни своєю спеціалізацією та структурою господарства, природними і трудовими ресурсами, соціальними та економічними особливостями, то необхідно вести мову про розробку і реалізацію регіональних моделей відтворювальних процесів.
Необхідно у нерозривному зв’язку з вибраними пріорітетами розвивати та поглиблювати територіальний поділ праці, добиватися комплексного використання ресурсного потенціалу територій, розвивати сучасну інфраструктуру та місцеві ринки капіталу, робочої сили, цінних паперів, нових технологій тощо. Увесь сенс наукової ефективної регіональної політики якраз у тому й полягає, щоб органічно пов’язати між собою загальнонаціональну модель міжрегіонального розвитку та територіальні моделі відтворювальних процесів, притаманних тій чи іншій території.
Що ж до способів та методів пов’язаня цих двох типів стратегічних моделей розвитку, то до їх числа слід віднести: розробку стимулюючих, а не фіскальних держбюджету та регіональних бюджетів усіх рівней, використання балансових методів планування та прогнозування, розробку довгочасних та стабільних нормативів економічного розвитку, в тому числі тих, які належать до інвестиційної діяльності як у національному, так і в регіональному розрізах.
2.2 Обєкти і субєкти регіональної економічної політики.
У концептуальних підходах, у політику представлені різні трактування регионалистики. Традиційно об'єктами регіональної політики в країнах ринкової економіки вважаються різного роду соціально-просторові нерівності:
· розходження в рівні й умовах життя,
· наявність особливостей зайнятості й безробіття,
· темпи економічного розвитку окремих регіонів,
· умови підприємництва в різних ареалах і ін.
Одна з головних цілей регионализма - мінімізувати нерівність територій. Однак найчастіше, як це видно на прикладі сучасній Україні, нерівність не скорочується, а зростає.. По суті такого роду регіональна політика носить колоніальний характер, породжує соціальні конфлікти, стимулює сепаратистські прагнення й у певних умовах може стати причиною громадянської війни. Для мінімізації нерівності варто використовувати всі кошти, у першу чергу еколого-економічні й правові.
Щодо цього ми маємо можливість проаналізувати закордонний досвід. Він свідчить про те, що в багатьох країнах судова влада, правосуддя сприяють відстоюванню інтересів регіонів проти узурпації влади Центром і сприяють розвитку правосвідомості й законності у всьому політичному просторі країни. Так було в Австрії, Німеччині, Індії, Канаді, США, Швейцарії, де верховна судова влада країни в конфліктах між Центром, провінціями й штатами в багатьох випадках приймали рішення на користь останніх.
Розуміння об'єкта регионализма неможливо без розкриття властивих йому протиріч. До них звичайно ставляться протиріччя між етнічною й територіальною моделями держави й керування економікою по галузевому принципі, що протистоїть регулюванню безпосередньо самими територіями, що веде до децентралізації влади, переростанню її в самоврядування.
Треба думати, ці протиріччя не тільки мають відношення до гносеології, побудові моделей, але й володіють онтологически вираженим статусом. Представляється, що основним протиріччям є протистояння, що має системний характер, Центра й регіонів.
Ядром протистояння виступає керування й волюция в еколого-економічному просторі, у виробленні більш-менш стійкого балансу між Центром і регіонами. При цьому варто пам'ятати, що регіони, по суті, є об'єктами регіональної політики.
Втім, регіон можна тлумачити не тільки як об'єкт економічних і інших (соціокультурних, соціальних, політичних) відносин, але і їхнім суб'єктом. Більшість російських авторів виходить із визнання суб'єктом регіональної політики тільки центральної влади. Дійсна регіональність і регіональна політика мають місце лише тоді, коли вони кореняться в суверенітеті самого народу. Коріння регіональної політики йдуть в “гуманітарний простір”, що створюється соціальною активністю громадян, їхньою участю в політичних справах, у функціонуванні структур соціально-політичного керування й самоврядування. Справжній регионализм має місце тільки тоді, коли всім громадянам надаються рівні права участі в керуванні й самоврядуванні незалежно від їхнього місця проживання. У місцевому політичному просторі громадяни здійснюють право на самоорганізацію, ініціативно займаються місцевими справами, вирішують питання й відповідають за оптимальну реалізацію місцевих життєво важливих для населення справ.
До їхнього числа ставляться такі організаційні форми й самоуправлінські статуси, як розвиток безпосередньої демократії, проведення зборів, сходок, місцевих референдумів, вибори в місцеві органи осіб, що вирішують питання, що зачіпають інтереси корінного населення (це керування справами, пов'язаними з життєдіяльністю даного співтовариства на його території: комунальне господарство, муніципальний житловий фонд, місцеві дороги, благоустрій, санітарний стан, місцеві податки, використання землі, ресурсів, охорона навколишнього середовища, місцева система охорони здоров'я, довузівська організація утворення, торгівля, установи культури, місця відпочинку, громадський порядок та ін.). Зрозуміло, для такої великої сфери самодіяльності потрібні з'ясування й дозвіл проблеми місцевого бюджету, автономних джерел його існування.
Як ми бачимо, регіон і місцеві території з відповідним населенням - це самодостатній, самокерований суб'єкт і ефективність його еволюції складається в мері об'єктивності й суб'єктивності в регіональному просторі.
3. Державне управління в галузі природного середовища.
3.1 Сутність понять: екологія.
Екологія (від греч. oikos - будинок, житло, місцеперебування й логос - слово, навчання), наука про відносини живих організмів і утворених ними співтовариств між собою й з навколишнім середовищем.
Термін «екологія» запропонований в 1866 Е. Геккелем. Об'єктами екології можуть бути популяції організмів, види, співтовариства, экосистемы й біосфера в цілому. Із сірий. 20 в. у зв'язку із впливом, що підсилився, людини на природу екологія придбала особливе значенние як наукова основа раціонального природокористування й охорони живих організмів, а сам термін «екологія» - більше широкий зміст.
З 70-х р. 20 в. складається екологія людини, або соціальна екологія, що вивчає закономірності взаємодії суспільства й навколишнього середовища, а також практичні проблеми її охорони; включає різні філософські, соціологічні, економічні, географічні й інші аспекти (напр., екологія міста, технічна екологія, екологічна етика й ін.). У цьому змісті говорять про «экологизации» сучасну науку. Екологічні проблеми, породжені сучасним суспільним розвитком, викликали ряд суспільно-політичних рухів («Зелені» і ін.), що виступають проти забруднення навколишнього середовища й ін. негативних наслідків науково-технічного прогресу.
Екологія (від греч. oikos - будинок, житло, місцеперебування й... логия), наука, що вивчає взаємозв'язки організмів з навколишнім середовищем, тобто сукупністю зовнішніх факторів, що впливають на їхній ріст, розвиток, розмноження й виживаність. Певною мірою умовно фактори ці можна розділити на «абиотические», або фізико^-хімічні (температура, вологість, довжина світлового дня, зміст мінеральних солей у ґрунті й ін.), і «биотические», обумовлені наявністю або відсутністю інших живих організмів (у тому числі, що є об'єктами харчування, хижаками або конкурентами).
У центрі уваги екології - те, що безпосередньо зв'язує організм із навколишнім середовищем, дозволяючи жити в тих або інших умовах. Екологів цікавить, наприклад, що споживає організм і що виділяє, як швидко він росте, у якому віці приступає до розмноження, скільки нащадків робить на світло, і яка ймовірність у цих нащадків дожити до певного віку. Об'єктами екології найчастіше є не окремо взяті організми, а популяції, біоценози, а також экосистемы. Прикладами экосистем можуть бути озеро, море, лісовий масив, невелика калюжа або навіть гниючий стовбур дерева. Як саму більшу экосистему можна розглядати й всю біосферу.
У сучасному суспільстві під впливом засобів масової інформації, екологія часто трактується як сугубо прикладне знання про стан середовища перебування людини, і навіть - як сам цей стан (звідси такі безглузді вираження як «погана екологія» того або іншого району, «екологічно чисті» продукти або товари). Хоча проблеми якості середовища для людини, безумовно, мають дуже важливе практичне значення, а рішення їх неможливо без знання екології, коло завдань цієї науки набагато більше широкий. У своїх роботах фахівці-екологи намагаються зрозуміти, як улаштована біосфера, яка роль організмів у круговороті різних хімічних елементів і процесах трансформації енергії, як різні організми взаємозалежні між собою й із середовищем свого перебування, що визначає розподіл організмів у просторі й зміна їхньої чисельності в часі. Оскільки об'єкти екології - це, як правило, сукупності організмів або навіть комплекси, що включають поряд з організмами неживі об'єкти, неї визначають іноді як науку про надорганизменных рівні організації життя (популяціях, співтовариствах, экосистемах і біосфері), або як науку про живий вигляд біосфери.
3.2 Екологічна політика. Екологічне законодавство України.
Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки розроблено відповідно до статті 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.
Державна політика у сфері екології, як і будь якій іншій сфері повинна базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів , але ця система, особливо у перехідний період повинна бути еластичною , тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів , вміти пристосовуватися до змін занадто складного середовища. І це є дуже ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення природоохоронної функції держави .
Основні напрями втілюватимуться за допомогою системи екологічного права.
Правовий механізм має надати основним напрямам чіткої цілеспрямованості, формальної визначеності, загальнообов'язковості, сприяти регулюванню відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їх відходів юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про охорону навколишнього природного середовища передбачається здійснювати у двох напрямах:
1.складання і затвердження екологічних нормативів природокористування (стосовно надр, ґрунтів, води, повітря, рослинності тощо);
2.складання і затвердження комплексу еколого-економічних показників державного контролю за станом довкілля та діяльністю господарчих структур.
Важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери стало прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, в якій стверджується, що забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України є обов’язком держави (стаття 16), кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля (стаття 50) і кожен зобов’язаний не завдавати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66). Також у цій сфері Україна має такі закони та акти: “Про охорону навколишнього природного середовища";
"Про тваринний світ" ;
"Про природно заповідний фонд" ;
"Про охорону атмосферного повітря" ;
“Лісовий кодекс України” ;
“Водний кодекс України” ;
”Земельний кодекс України” ;
“Кодекс України про надра” ;
Також першочергово планується підготувати проекти законів України про рекреаційні зони, курортні, лікувально-оздоровчі зони і зони з особливими умовами природокористування;
Підготувати проекти нормативно-правових актів, які затверджує Кабінет Міністрів України, а саме: Правила відшкодування збитків, завданих порушеннями екологічного законодавства, Положення про екологічний контроль, Положення про екологічний аудит, Положення про екологічне ліцензування.
Формує, забезпечує та реалізує державну політику в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки) , тобто саме це Міністерство здійснює нормативно-правове регулювання, комплексне управління та екологічний контроль щодо охорони, використання і відтворення.
Науковими дослідженнями щодо вивчення і розробки заходів по збереженню біологічного різноманіття зайняті фахівці наукових інститутів та центрів, насамперед Національної академії наук (НАН): Інститутів ботаніки, зоології, гідробіології, географії, біології південних морів, екології Карпат, молекулярної біології, мікробіології, клітинної біології та генетичної інженерії, Ради по вивченню продуктивних сил, Центрального ботанічного саду, Донецького ботанічного саду та інших; Інститутів Української академії аграрних наук (УААН): землеустрою, рослинництва, землеробства, агроекології, ветеринарної медицини, розведення і генетики тварин, птахівництва, селекційно-генетичний, винограду і вина та інші; факультети і кафедри екологічного профілю учбових закладів тощо. Ряд питань, пов’язаних з науковими дослідженнями і управлінням у цій сфері, вирішують наукові центри, лабораторії і інститути при центральних органах виконавчої влади, зокрема Український науково-дослідний інститут екологічних проблем та Український науковий центр екології моря при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки.
Державне регулювання у цій сфері не може існувати без ефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого моніторінгу.
Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації і забезпечує регулярну оцінку і прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природного середовища та раціонального природокористування.
Створення і функціонування Державної системи екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає:
· екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного
потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;
· соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;
· розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біо різноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовського морів
Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованою інформаційною системою, що здійснює збирання, збереження та оброблення екологічної інформації для відомчої та комплексної оцінки і прогнозу стану природних середовищ, біоти та умов життєдіяльності, вироблення обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів а також виконання зобов'язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і заходів.
Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковою Державною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями та об'єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності.
Суб'єктами Державної системи екологічного моніторингу довкілля, відповідальними за обов'язкове здійснення Державної програми екомоніторингу довкілля, є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які згідно з своєю компетенцією отримують і обробляють дані про стан довкілля і виробляють відповідні рішення щодо нормалізації або поліпшення екологічної обстановки, раціонального використання і забезпечення якості природних ресурсів.
Об'єктами інформатизації в Державній системі екомоніторингу довкілля України є процеси відомчої екологічної діяльності та їх інтеграція на локальному, адміністративно-територіальному державному рівнях, які відповідно охоплюють: території промислово-міських агломерацій, санітарно-захисних зон великих підприємств, в тому числі АЕС, великих водоймищ, природоохоронних зон та інших спеціально визначених просторових одиниць ;територію Автономної Республіки Крим та території областей України;території промислово-економічних регіонів, басейнів великих річок та України в цілому.
Територія країни за ступенем екологічної небезпеки поділяється на зони для яких встановлюються нормативи, які дозволяють чи забороняють види виробничої, господарської та іншої діяльності, що враховують екологічні, соціальні та економічні умови.
3.3 Роль держави у формуванні екологічної політики.
Екологія на порозі ІІІ тисячоліття поставила перед політикою усіх держав світу такі гострі проблеми, як регулювання чисельності населення, екологічну конвенсію виробництва, екологічну безпеку населення. Природа екологічних проблем єдина для всього світового суспільства, тому їх неможливо вирішити окремо в тій чи іншій державі. Сьогодні виникло нове поняття в розвитку цивілізації – екологічна політика.
У сучасному суспільстві екологічна політика стала самостійною сферою в політичній діяльності держав, формування якої почалося з 70-х років нашого століття. Саме тоді, коли проявилася швидка деградація природного середовища в різних країнах світу.
Сьогодні в більш ніж 100 країнах світу створені міністерства або відомства, які займаються охороною навколишнього середовища.
Україна, як європейська держава, приєдналася до процесу державного та правового регулювання збереження якості природного середовища. У 1991 році було створене Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. За його ініціативою в 1991 році був прийнятий Закон про охорону навколишнього середовища та розпочата розробка пакету законів та законодавчих актів з екологічних проблем, включаючи охорону атмосфери, води, рослинного та тваринного світу.5
Суверенна Україна як учасниця Конференції 1992року в Ріо-де-Жанейро внесла пропозицію про екологічну конверсію виробництв, прийняла на себе зобов’язання забезпечувати екологізацію економіки та розв’язання екологічних проблем як першочергове завдання господарської та державної політики. Україна бере участь в роботі програм ООН з навколишнього середовища. Тільки за період з 1980 до 1991 року Україна взяла участь у 10 міжнародних актах з охорони здоров’я, будучи в складі СРСР.
З 1991 року в Україні введена плата за забруднення навколишнього середовища.5 Заходи направлені на реалізацію головного принципу: не максимізація прибутків підприємців або держави, а досягнення стійкого розвитку шляхом збалансованого природокористування так, щоб розвиток матеріального виробництва в будь-якому регіоні забезпечував стійкість екосистем.
Сьогоднішній рівень розвитку суспільства на перший план висуває систему екологічних показників.
Тринадцять країн Європи, США та Канади ввели споживчу плату – це плата за те, що за дорученням державних органів певні підприємства збирають, зберігають та знешкоджують відходи тих виробництв, які не упорядкували цієї системи самі. Відомо три основних підходи до економічної компенсації екологічних збитків: рентний, витратний, оптимізаційний.
Поки що в світі відсутній цілісний механізм вирішення екологічних проблем. Це пов’язано з неготовністю урядів та населення до прийняття ідеї колективної відповідальності людства за збереження біосфери.
Україна сьогодні знаходиться в скрутному економічному становищі, але намагається запровадити в життя соціально-правові важелі охорони природи:
1) введення екологічних норм та стандартів, що обов’язкові як для підприємств, так і для окремих осіб;
2) проведення обов’язкових екологічних експертиз;
3) створення юридичних можливостей для кооперування підприємств з метою виконання екологічних програм на взаємно договірній основі;
4) розповсюдження безвідходних і чистих технологій через систему виставок та ярмарків;
5) адміністративні обмеження на види робіт та технологій, що шкодять природному середовищу.
Дуже важливим елементом концепції екологічної безпеки в Україні і інших країнах світу є її правове забезпечення та визначення поняття екологічного злочину. У міжнародному праві під екологічним злочином розуміють соціально небезпечні дії, спрямовані на знищення життя людей чи навколишнього середовища і дуже жорстко караються, іноді навіть до довічного ув’язнення.
Норми екологічного права є обов’язковими, якщо вони закріплені законом і підкріплюються методами державного примусу для тих суб’єктів, які ігнорують ними.
У міжнародному екологічному праві провідне місце займає принцип запобігання, відповідно якому основною метою цивільних дій є попередження порушень природного середовища, а не ліквідація наслідків таких порушень. Ця вся система ще недосконала у тому аспекті, що економічно розвинені країни мають ряд слаборозвинених країн, які використовують як країни “екологічного гною”, розташовуючи на їх території екологічно небезпечні підприємства, а збитки не відшкодовують – вважають, що екологічні витрати повинні нести країни, де розташовані підприємства.
Державна охорона природних об’єктів здійснюється за категоріями об’єктів та територій, розроблених у Законі України про природно-заповідний фонд і має мету розширити тариторії заповідників, зберегти ландшафти, рідкісні види звірів, птахів, рослин. Спостерігається тиск на заповідники збоку корумпованих чиновників, які дозволяють здійснювати забудови на територіях заповідників. Але громадські організації, мисливські та єгерські утворення в Україні чинять значний опір цьому явищу. Однією з найбільш важливих задач охорони природи є збереження біологічного різноманіття. Конвенція про біологічне різноманіття, схвалена на Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку в 1992 році. До кінця 1993 року Конвенцію про біологічне різноманіття підписали 167 держав світу.5 На території України мешкає 45 тисяч видів тварин, в тому числі 17 видів земноводних, 20 плазунів, близько 400 видів птахів, 200 – риб. Флора рослин нараховує майже 5 тисяч видів. Без збереження рослин та рослинності неможливо зберегти види тварин.
Весь перелік видів рослин і тварин, що потребують охорони, наводять в Червоних книгах, які видають у багатьох державах світу. У Червоній книзі України знаходиться 429 видів рослин, 28 видів мохів. 30 видів грибів. 27 видів лишайників та 17 видів водоростей та 382 види тварин. Складання Червоних книг є одним із методів зниження темпів антропогенного вимирання живих організмів.
Спеціальною формою охорони природи є переселення рослин, тварин, птахів в ті райони, де вони вимерли, або ж можуть прижитися в нових умовах існування. Таким прикладом є успішне відновлення популяцій бобрів на території України.
Отже, щодо вирішення екологічної ситуації в Україні, то можна зробити висновок: державу, громадські організації, єгерські і мисливські товариства та багатох громадян країни турбує проблема екології. По можливості українське суспільство намагається у такий скрутний час зберегти природнє середовище для майбутніх поколінь, а головне те, що є бажання це робити.
Перелік літератури:
1. Михасюк І. Державне регулювання економіки, 1999.
2. Буян И.В. Економічна політика. Навчальній посібник, 1997
3. Ромашко О.Ю. Роль державного регулювання фінансового ринку в подоланні кризових явищ в економіці, 1998
5