Реферат: Центральний банк в системі органів державного регулювання - Refy.ru - Сайт рефератов, докладов, сочинений, дипломных и курсовых работ

Центральний банк в системі органів державного регулювання

Рефераты по государству и праву » Центральний банк в системі органів державного регулювання

Проблема взаємовідносин монетарної та немонетарної влади є не просто проблемою, яка на часі постала перед Україною, вона активно дискутується в наукових колах в усьому світі, а також набула особливої актуальності в кінці XX століття у зв’язку з переглядом ставлення до ролі держави в економіці.

Проблема взаємовідносин центрального банку з іншими органами державного регулювання закладена вже в об’єкті регулювання центрального банку. Грошово-кредитні відносини, з одного боку, пов’язані з появою нових грошей в обігу, а з другого — із створенням доданої вартості, приросту якої повинен відповідати приріст грошової маси. Отож, цілком зрозумілим видається інтерес інших органів державного регулювання, які керують реальним сектором економіки, та представницьких органів до дій органів монетарної влади. Проте, очевидно, що органи монетарної влади є специфічними відомствами, і аналіз та оцінка їхніх дій вимагає компетентності у цій специфічній сфері. Сферу їхньої дії не можна розглядати як, скажімо, одну з галузей економіки, яка в різні періоди може мати різний ступінь пріоритетності. Отже, виникає питання про можливість формування оптимального механізму взаємодії між органами монетарного та немонетарного регулювання, іншими словами — визначення оптимального ступеня незалежності центрального банку.

Ще в період після Другої світової війни, коли відбудовувались ослаблені війної економіки, розвиток уявлявся в основному технічною проблемою, розв’язання якої виглядало доволі простим: хороші консультанти і технічні спеціалісти сформулюють хорошу стратегію, яку хороші уряди втілять в життя на благо суспільства. Сьогодні вже інакшими є уявлення про ефективну державу — державу розглядають не як безпосереднє джерело зростання, а лише як партнера, каталізатора і помічника [1, 1]. Шляхом же до підвищення ефективності держави вважають удосконалення її інституційного механізму — забезпечення підзвітності з допомогою механізму стримань і противаг.

В Україні триває процес пошуку оптимального статусу Національного банку України, і навіть після прийняття 20 травня 1999 року Закону України «Про Національний банк України» пропонуються відповідні поправки до цього нормативного акту. Такий важкий і тривалий процес пошуку є природнім, оскільки з ряду причин ми не можемо просто скопіювати досвід певної країни

Для країн, в яких лише формується державний устрій і економічні ринкові відносини, вирішення питання про рівень незалежності центрального банку вимагає вироблення концепції побудови ефективних органів монетарної влади та взаємодії з органами державної влади й іншими економічними агентами. Підведення наукової основи до визначення оптимального рівня незалежності центрального банку ми пропонуємо здійснювати у два етапи:

1. Визначення характеристик і зв’язків, які визначають ступінь незалежності центрального банку та оцінка її поточного рівня.

2. Визначення оптимального статусу центрального банку в певній країні в певних умовах.

Кожен з цих етапів включає цілий ряд напрямів дослідження (див. рис. 1).

В результаті виконання першого етапу концепції побудови ефективних органів монетарної влади ми: 1) отримуємо оцінку фактичної автономії центрального банку в даній країні; 2) на основі аналізу досвіду інших країн виявляємо фактори та вектори взаємовідносин, які впливають на статус і діяльність центрального банку і які необхідно проробити у відповідних нормативних актах.

Під час втілення другого пункту концепції аналізуються усі аргументи на користь і проти незалежності центрального банку і, зрештою, приймається рішення про оптимальний статус центрального банку. В цій статті ми охарактеризуємо методологію здійснення першого етапу побудови ефективних органів монетарного регулювання.




Рис. 1. Етапи побудови ефективної системи монетарної влади в країні


Виявлення характеристик незалежності та оцінка поточного статусу центрального банку

Російські дослідники В.П.Поляков та Л.А.Московіна виділяють дві форми незалежності центрального банку: політичну і економічну. Політична незалежність — це самостійність центрального банку у виборі інструментів грошово-кредитної політики. Умовами політичної незалежності центрального банку є визначення порядку призначення членів його керуючого органу та голови цього органу, процедури узгодження прийнятих банком рішень з органами законодавчої та виконавчої влади. Економічна незалежність центрального банку визначається відсутністю зобов’язання останнього фінансувати державні витрати та відсутністю пріоритетного кредитування уряду. Крім того, для економічної незалежності центрального банку має значення характер застосування інструментів грошово-кредитної політики: застосування адміністративних (прямих) інструментів відкриває ширші можливості для втручання уряду у прийняття рішень банком [2, 10]. Автори, таким чином, зосереджують увагу на праві вибору стратегії (політична незалежність) і тактики (економічна незалежність). Не заперечуючи в принципі подібного підходу, ми в контексті нашого дослідження пропонуємо дещо інший підхід. Вважаємо, що економічна незалежність значною мірою зумовлюється політичною. Звернемо увагу, що Е.Дж.Долан, К.Д.Кемпбел та Р.Дж.Кемпбел у своїй книзі дають таке визначення: «Незалежний (від федерального уряду США) орган — організаційна структура, яка заснована за розпорядженням Конгресу США, йому підзвітна і перебуває поза будь-яким контролем з боку виконавчої влади» [3, 194]. По суті, тут виділяється тільки політична незалежність. Ми пропонуємо розглядати незалежність центрального банку у двох аспектах: 1) інституційна незалежність — визначає формальні відносини з владними структурами у країні (незалежність у вузькому значенні) і 2) незалежність у виборі цільових орієнтирів — визначається розподілом інтересів у суспільстві, розміром державних витрат і ін. (незалежність у широкому сенсі).

Для того, щоб оцінити, наскільки незалежними є органи монетарної влади, можна використати цілий ряд способів, жоден з яких не є другорядним, і які лише в сукупності складають цілісну картину.


Аналіз формальної структури центрального банку


Першим кроком до оцінки незалежності центрального банку є розгляд його формальної структури. Прикладом стійких основних форм організації центральних банків є організаційні структури Федеральної резервної системи США та Німецького федерального банку. Їх детальний аналіз привів нас до таких висновків:

1. Поштовхом до створення центрального банку як органу регулювання грошово-кредитних відносин стають певні події в країні — поява певних проблем, які можна вирішити за допопомгою такої інституції, як центральний банк. Більше того, організаційна структура центрального банку значною мірою залежить від характеру цих подій. Якщо це справді так, то перш ніж запозичувати організаційну побудову центрального банку певної країни, корисно співставити економічну і політичну ситуацію в цій країні у період створення її центрального банку і поточну ситуацію в нашій країні. Наприклад, основним завданням Федеральної резервної системи США на момент її утворення було запобігання банківським кризам, що відбувалися одна за одною на початку ХХ століття. Для виконання функції кредитора останньої надії добре підходила децентралізована географічна структура центрального банку із наданням регіонам широких повноважень щодо визначення політики рефінансування комерційних банків. Коли стало зрозумілим макроекономічне значення монетарної політики і розширився арсенал її інструментів, централізація монетарної влади посилилася, проте і сьогодні федеральні резервні банки США мають значно більші повноваження, ніж територіальні органи центральних банків інших країн.

Німецький федеральний банк створювався насамперед через необхідність припинити вже не першу гіперінфляцію, яка потрясала країну. З цим пов’язане існування значно більш централізованої монетарної влади. Отже, схильність українських законодавців до запозичення німецького досвіду є цілком виправданим. Але, на нашу думку, в централізації монетарної влади ми зайшли надто далеко. По-перше, у нас керівники (чи інші представники) територіальних органів не входять до складу керівних органів центрального банку. По-друге, територіальні органи на практиці не мають можливості впливати на рефінансування комерційних банків, які розміщені в регіонах. У Постанові Правління Національного банку України №225 від 11.05.1999 р. «Про Положення про регіональне управління Національного банку України» у п. 3.1.4 вказується, що регіональне управління «оформлює кредитні угоди з комерційними банками за відповідними механізмами рефінансування, вивчає реальність наданого забезпечення кредитів та укладає відповідні договори». На практиці ж використовуються такі способи рефінансування, при яких регіональні відділення не відіграють жодної ролі. Сьогодні, коли можливості для рефінансування комерційних банків вкрай обмежені, і основне завдання центрального банку — зберегти стабільність національної валюти, така централізація не приносить шкоди, але в майбутньому, коли запрацюють механізми облікового рефінансування і стабілізується макроекономічна ситуація, такий розподіл повноважень може виявитись неоптимальним.

2
. Формальна структура центрального банку залежить також від минулого економічного і політичного досвіду нації. Навіть якщо певна організаційна побудова видається оптимальною для вирішення поточної проблеми, вона може виявитись неприйнятною з огляду на ставлення до певних попередніх подій. Зрештою, такі події і формують певний економічний менталітет нації. Зокрема, офіційна структура Федеральної резервної системи складалася в умовах традиційної

Рис. 2. Структура Федеральної резервної системи США. Система збалансованості і контролю

Джерело: The Federal Reserve System, Purposes and Functions / Board of Governors, Federal Reserve System (Washington, D. C., 1974), p.18

ворожості американської громадськості до банків і централізованої влади. Творці Закону про Федеральну резервну систему переслідували мету максимального розпорошення влади серед регіональних лінійних підрозділів, між приватним сектором і урядом, серед банкірів, підприємців та громадськості.

Детальна розробка внутрішньої системи збалансування і контроль влади у Федеральному резервному Акті була компромісом між таборами так званих популістів і консерваторів (див. рис.2) Перші остерігалися встановленя фінансовими колами через центральний банк контролю над економікою. Консерватори намагалися не допустити контролю політиків над цією інституцією, які передусім дбатимуть про інтереси позичальників. Як результат, з’явилася система, досить незалежна від зовнішнього впливу, але із складною внутрішньою системою призначень на посади та розподілу повноважень.


Характерною особливістю економічного менталітету в Німеччині було прагнення і усвідомлення необхідності об’єднання зусиль усіх без винятку економічних агентів у боротьбі з наслідками воєн, в тому числі й інфляцією. Тут система збалансованості і контролю монетарної влади будується вже дещо іншим чином. Залежність Німецького федерального банку від органів немонетарної влади є ще меншою, ніж у США, до того ж немає такої детально розписаної внутрішньої системи збалансованості і контролю (див. рис. 3). Натомість є можливість прямої оцінки результатів діяльності Німецького федерального банку: в Німеччині щороку з 1974 року

Рис. 3. Відносини Німецького федерального банку з державою


визначаються цільові орієнтири щодо розміру грошової маси. Такий спосіб контролю за діяльністю центрального банку прекрасно зарекомендував себе у цій країні. Проте перш ніж запозичувати його, слід оцінити, чому він був ефективним. Саме тут ми торкаємося т.зв. економічного менталітету німців. Німецькі законодавці у Законі про підтримку стабільності і зростання економіки, що вступив у дію в 1967 році, зобов’язав і Федерацію, і землі до поведінки згідно з вимогами стабільності (п.1) і вказав на необхідність проведення узгодженої політики територіальних органів, профспілок і союзів підприємств в умовах загрози загальноекономічній рівновазі (п.3) [4, 14]. Якщо вказані у цьому нормативному акті вимоги справді виконуються, то за виконанням чи невиконанням монетарних орієнтирів справді можна оцінити діяльність центрального банку. В Україні, на нашу думку, такий механізм поки що не буде ефективним. об’єднати, як у Німеччині, оскільки протистояння властиве навіть гілкам державної влади.

Ще однією рисою економічного менталітету українців є значна довіра представницьким органам влади, успадкована з радянських часів. В результаті ми маємо НБУ із значними повноваженнями — Раду НБУ, яка призначається законодавчим органом і Президентом, і не несе відповідальності за діяльність НБУ. Таким чином, з усіх можливих варіантів встановлення підконтрольності центрального банку Україна обрала механізм зовнішньої підконтрольності. Зауважимо, що така підконтрольність забезпечується також тим, що Голова НБУ не є одночасно Головою Ради НБУ. Його роль зведена лише до рядового членства в Раді НБУ та головування на засіданнях Правління НБУ. Більше того, він підпорядковується Голові Ради Національного банку, який не є конституційною особою і призначається не Верховною Радою України за поданням Президента, а обирається членами Ради НБУ (що суперечить пункту 18 статті 85 Конституції України).

Аналіз неформальної структури центрального банку

Неформальна структура центрального банку становить, по-перше, розподіл влади між інсайдерами, а по-друге, розподіл впливів та структуру інтересів аутсайдерів (див. рис. 1). У країнах з тривалими державними традиціями давно зрозуміли значення неформальної структури органів влади. Зокрема, аналізу й оцінці неформальної структури центральних банків присвячені роботи А.Поузена, Ш. Мейсела, Т. Майєра, Дж. Дюсенберрі, Р. Алібера, Ф.Мишкіна та інших західних вчених. Всі вони свідчать, що найбільша частина неформальної влади серед інсайдерів зосереджена в руках голови керівного органу центрального банку. Загалом, можна виділити такі джерела цієї влади. По-перше, це людина, яка несе одноосібну відповідальність за діяльність центрального банку і її точка зору має велику вагу у суспільстві. По-друге, велика кількість рішень приймається безпосередньо головою центрального банку. По-третє, голова керує персоналом банку, який, отже, має більше стимулів підтримувати його позицію при голосуванні. Визнаючи цей факт, автори Звіту Світового банку про світовий розвиток (1997), рекомнендують країнам, що розвиваються, обирати на посаду голови центрального банку людину з консервативними поглядами, яка була б більш рішучим противником інфляції, ніж суспільство в цілому. Ефект від такого обрання вони вважають рівнозначним законодавчому встановленню цільових орієнтирів щодо темпів інфляції. [1, 62]. Тепер ми можемо дещо в іншому світлі оцінити розподіл впливів у Національному банку України. З огляду на те, що Голова Національного банку не є вищою посадовою особою центрального банку, його точка зору не матиме належної ваги у суспільстві, що значно зменшить ефективність монетарної політики. По-друге, він несе осноосібну відповідальність за проведення монетарної політики і, отже, є більш вразливим щодо впливів з боку Ради Національного банку. У випадку появи розбіжностей між Радою НБУ і його Правлінням, якщо головою НБУ буде менш вольова оосбистість, яка візьме сторону Ради, є велика імовірність, що члени Правління не забалотують рішення Ради, навіть якщо воно буде очевидно не компетентним, не бажаючи суперечити Голові Правління.

Влада аутсайдерів включає неформальні важелі впливу державних органів влади на центральний банк та спрямованість інтересів і ступінь впливовості економічних агентів, які особисто зацікавлені у незалежному статусі центрального банку.

Чільне місце серед аутсайдерів у неформальній структурі влади над органами монетарного і немонетарного регулювання посідають органи державної законодавчої і виконавчої влади. Більший неформальний вплив на центральний банк мають органи, які призначають його керівних осіб, а не органи, яким центральний банк представляє звіти про свою діяльність, оскільки ці органи навіть фізично не зможуть здійснювати щоденний контроль за проведенням монетарної політики. Це необхідно враховувати при розробці законодавства про центральний банк.

Можливість центрального банку отримати і утримувати певний рівень незалежності значною мірою залежить від його спроможності сформулювати сильне лобі, яке могло б впливати на рішення законодавчого органу.

Виходячи з визначення і мети діяльності центральних банків, можна припустити існування таких груп, чиї інтереси захищає центральний банк, забезпечуючи стабільність національної валюти. По-перше, це банки і фінансові кола, оскільки кредитори несуть найбільші втрати від інфляції. Другою, менш очевидною, групою підтримки можна назвати групи осіб з фіксованими доходами, які також несуть втрати від їх знецінення. Поряд з цими групами підтримки центрального банку може існувати ряд впливових опозиційних груп, як, наприклад, сільськогосподарські виробники, які добиваються підвищення цін на свою продукцію. Вони можуть мати досить сильне представництво в органах законодавчої і виконавчої влади. Якщо розглядати систему противаг у державній владі то виходить, що центральний банк створює противагу інтересам цих впливових груп. Науковці і фінансова преса можуть також вважатися менш очевидними прихильниками діяльності центрального банку.

Отже, по суті, єдиною реальною силою, яка може активно виступати проти інфляційної експансіоністської політики за підтримку стабільного рівня цін є банківська система. А оскільки, як ми вказували вище, існування вузьких орієнтирів центрального банку (таких як цінова стабільність) визначає незалежність центрального банку у широкому сенсі, виходить, що незалежність центрального банку певною мірою залежить від сили впливу фінансового сектора в суспільстві та його антиінфляційних настроїв. Зокрема, Адам Поузен у своєму дослідженні приходить до висновку, що протягом 1980-х років у країнах, що розвиваються, причиною високої інфляції і низького рівня незалежності центрального банку була слабкість фінансового сектору [5, 51-63] .Можна виділити такі випадки, коли ослаблюється банківське лобі.

1. Чим менший розмір фінансової системи стосовно до ВВП, тим меншим буде вплив банків у суспільстві. В таких країнах є загроза розкручування спіралі: високий рівень інфляції зменшує суспільну вагу фінансового сектора і, сприяючи нарощуванню використання грошових субститутів, призводить до скорочення термінів погашення позичок, які надаються банками, що послаблює стимули останніх до протидії інфляції і сприяння пов’язаній з цим незалежності центрального банку.

2. В країнах, що розвиваються, і у перехідних економіках практикується участь держави у капіталах банків, або неофіційне, пов’язане з традиціями (особливо в країнах СНД), втручання держави у їхню діяльність. Це також зменшує активність фінансових посередників, у тому числі і у відстоюванні незалежності центрального банку.

3. Самі центральні банки в менш розвинутих економіках часто змушені вдаватись до адміністративних заходів регулювання, в тому числі до здійснення розподілу ресурсів. Це пов’язане з тим, що центральні банки в таких країнах не мають змоги здійснювати монетарну політику за допомогою непрямих інтрументів – через нерозвинутість фінансових ринків і брак достовірної інформації щодо монетарних умов. Переваження прямих інструментів в арсеналі центрального банку переводить лобіювання банківських структур з загальної в індивідуальну площину. Банки стають більш зацікавленими в отриманні більшої частки розподілюваних ресурсів, ніж в кооперативних діях – проведенні виваженої монетарної політики, яка б сприяла їх діяльності. Іншими словами, проведення стриманої монетарної політики, пов’язане з незалежністю центрального банку, бажане лише для банківської системи в цілому, але не для кожного банку окремо.

4. Ще одним випадком, коли зменшується прагнення банків до незалежності центрального банку, є збільшення в країні ваги фінансових груп чи конгломератів, які очолюються промисловими підприємствами. У Німеччині чи Японії існування таких груп не змінює системи пріоритетів банківської системи. Проте в країнах із значною фінансовою зарегульованістю та при відсутності добре функціонуючих ринків цінних паперів банки-учасники таких груп діють швидше, ніж розрахункові каси цих підприємств і намагаються отримати доступ до дешевих ресурсів через державні кредити, контрольовані процентні ставки чи пріоритетний розподіл іноземної валюти. В таких умовах інтереси банків асимілюються з інтересами їх позичальників, що очевидно не сприятиме відстоюванню банками незалежності центрального банку країни, оскільки це може усунути можливість отримання пільгових кредитів від галузевих міністерств.

5. Більше того, в деяких випадках фінансові посередники можуть з прихильників перетворитися в активних опозиціоністів незалежності центрального банку. Якщо остання пов’язується з відмовою від фінансування дефіциту державного бюджету і недопущенням значного зростання цін, то вона є також небажаною для збиткових підприємств. Крайнім випадком є ситуація, коли банківська система країни є неплатоспроможною (що певною мірою спостерігалось у країнах Латинської Америки у 1980-х роках) – в цій ситуації банки стають, по-суті, чистими боржниками, а отже, і прихильниками інфляції.

6. Ще одну причину втрати центральним банком свого «виборчого округу» – підтримки фінансових посередників – можна спостерігати в багатьох пострадянських країнах. Тут ще досить сильними залишились традиції вирішення поточних проблем шляхом особистих контактів з органами влади. Якщо в такій країні певний час спостерігаються високі рівні інфляції, то банки, замість того, щоб об’єднати свої зусилля в боротьбі з нею, можуть просто пристосуватися до неї, переорієнтувавши свою діяльність з кредитної на валютні спекуляції, операції з нерухомістю тощо. Очевидно, ці неосновні види діяльності комерційних банків лише тоді можуть бути достатньо прибутковими, якщо завдяки зв’язкам з органами влади банки отримуватимуть привілейовану інформацію про очікувані політичні дії. Таким чином формується новий спосіб життя банків в умовах високої інфляції.

7. Деякі дослідники вказують, що підтримка фінансовими посередниками незалежності центрального банку залежить також від можливості і характеру очікуваних політичних змін в країні. Зокрема, А.Поузен доводить, що в умовах високоцентралізованої державної влади та в умовах сильно роздрібленої системи політичних партій, що характерно для менш розвинутих країн, фінансові посередники значною мірою втрачають стимули до підтримки незалежності центрального банку. Він вказує, що в умовах політичної фрагментації і частої зміни уряду зменшуються стимули комерційних банків до «інвестування» у боротьбу за зменшення інфляції, оскільки зміни влади зведуть усі їхні зусилля нанівець. Джон Гудмен, навпаки доводить, що в умовах очікування швидкої заміни уряду діючий уряд може настоювати на наданні незалежності центральному банку, щоб «зв’язати руки» наступному уряду. Ігнасіо Мас вказує, що загалом очікування політичних змін збільшує імовірність надання незалежності центральному банку, а політична нестабільність в країні (тобто очікування постійних змін в уряді) зменшує її. [6, 9]. Отже, політична нестабільність зменшує ефективність дій фінансових посередників як основного «виборчого округу» центрального банку, оскільки переваги, пов’язані з незалежністю останнього, можуть бути дуже нетривалими.

Таким чином, що недостатня розвинутість банківських інститутів і дія всіх решти названих вище факторів, з яких, по-суті, всі мають місце в Україні, робить майже неможливою справді незалежну діяльність НБУ, яка задекларована у Законі «Про Національний банк України». Отже, розвиток банківської системи сприяє також побудові ефективної держави та оптимальному поєднанню рестрикційних та експансіоністських заходів.

Фінансування центрального банку

Діючи як політична структура, що має свої інтереси, центральний банк, як і будь-який інший орган державної влади, є небайдужим до порядку і розміру його фінансування. Те, що центральні банки мають, як правило, власні бюджети, безумовно, сприяє їх меншій залежності від законодавчої та виконавчої влади, проте важливою є також структура доходів центрального банку. Загалом чим більшою є частка доходів центрального банку від операцій рефінансування комерційних банків, тим більшою може бути його схильність до фінансування витрат, нав’язаних органами влади, які представляють інтереси позичальників. Фредерік Мишкін вказує: «Для забезпечення незалежності ФРС від примх Конгресу, можливо, навіть важливішим є те, що її незалежність ґрунтується на значному джерелі доходів від її власності на цінні папери і меншою мірою від надання позичок банкам”. [7, 481]. Отже, визначаючи відповідними нормативними актами перелік операцій, які може здійснювати центральний банк, законодавчий орган може непрямим чином впливати на монетарну політику.

Одним із способів впливу на політику центрального банку є фіксування заробітної плати його працівників. Цей метод застосовується у Новій Зеландії після того, як у 1989 році були внесені зміни до Закону про Резервний банк, які проголосили єдиною метою центрального банку стабільність рівня цін. Така норма сприятиме антиінфляційній спрямованості діяльності центрального банку.

Те, що НБУ значною мірою для фінансування своїх витрат використовує власні прибутки, безумовно, є фактором його незалежності. Проте, згідно з п.4 і п.5 статті 9 Закону «Про Національний банк України» Рада НБУ затверджує кошторис доходів і витрат НБУ та встановлює форми оплати праці прцівників НБУ. Цей момент — ніщо інше, як канал політичного впливу на НБУ, який ще збільшує розрив між декларованою і фактичною незалежністю Національного банку.

Аналіз розв’язання конфліктів між центральним банком та іншими органами державної влади

Одним із «емпіричних» способів оцінки незалежності центрального банку від інших інституцій державної влади є дослідження розв’язання конфліктів між ними. Чим більше конфліктів вирішується не на користь центрального банку, тим меншою є його фактична незалежність

Кількісні методи оцінки незалежності центрального банку

Отже, аналіз формальної і неформальної структури центрального банку, порядку його фінансування та результатів вирішення конфліктів з іншими держаними інституціями дає певне уявлення про статус центрального банку. Окрім такого описового аналізу, ряд авторів пропонує кількісне вимірювання певних показників незалежності центрального банку. Зокрема, деякі дослідження присвячені статистичній оцінці політичного тиску на центральний банк та взаємозв’язку запропонованих показників з рівнем і темпами інфляції, процентними ставками, темпами зростання і ін.

Серед таких показників – індекс офіційної автономності, загальний показник терміну переобрання голів керівного органу, індекс політичної вразливості центрального банку, середній період перебування на посаді членів керівного органу та ін.

Ці показники можуть відображати як офіційну, так і реальну автономію центрального банку. Формальну незалежність вимірюють за допомогою порівняння офіційних термінів перебування на посаді голови центрального банку та інших органів державної влади. Подібні індекси можна вважати досить репрезентативними для розвинутих країн, проте у слаборозвинутих країнах фактичний і офіційний ступені незалежності центральних банків значно відрізняються. В розвинутих країнах частота заміни керівного складу центральних банків у межах трьох місяців від офіційної дати заміни є більш ніж у десять разів вищою, ніж в інші періоди. Для країн, що розвиваються, різниця між цими показниками складає всього 2,2 раза [8, 397]. Тому для оцінки фактичної незалежності А.Кукерман, С.Вебб та Б.Нейапті запропонували показники середнього терміну перебування на посаді голів керівних центральних банків,введення індеку політичної вразливості центрального банку та частоти заміни голів центральних банків з неполітичних мотивів.

Цінність таких кількісних вимірників полягає в тому, що вони дають можливість проведення статистичної оцінки взаємоз’вязку незалежності центрального банку з макроекономічними показниками і, зрештою, зробити висновок про доцільність надання незалежності центральному банку. Слід зауважити, що подібні дослідження, проведені А. Алесіною, Л. Саммерсом, А. Кукерманом, Б. Нейапті, С. Веббом та ін., значною мірою стали основою для прийняття багатьма країнами, в т.ч. і Європейським Союзом, рішень про розширення автономії центральних банків.

Отже, першим кроком до побудови ефективної системи монетарної влади в країні є детальна оцінка поточного статусу центрального банку, що включає аналіз його формальної та неформальної структури, порядку фінансування, результатів розв’язання конфліктів з іншими державними інституціями та розрахунок кількісних показників незалежності центрального банку. Такий аналіз дасть змогу більш детально розробити відповідне законодавство, а також буде корисним і для проведення комплексної інституційної реформи в країні.


Література

1. Государство в меняющемся мире: Отчет о мировом развитии 1997 /Международный банк реконструкции и развития (пер. с англ.). - М.: Прайм-ТАCС, 1997.

2. Поляков В.П., Московкина Л.А. Структура и функции центральных банков. Зарубежный опыт: Учебное пособие. – М.: ИНФРА, 1996.

3. Долан Э.Дж. и др. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика / Пер. с англ. В.Лукашевича и др., Под общ. ред. В.Лукашевича. - Л., 1991. - 448с.

4. Немецкий федеральный банк: денежно-политические задачи и инстументы/ Спец. издания Немецкого федерального банка.—1993, №7.

5. Posen A.S. Why Central Bank Independence Does Not Cause Low Inflation // Finance and the International Economy (Oxford University Press), N7, 1994, pp-51-63.

6. Mas. I. Central Bank Independence: A Critical View from a Developing Country Perspective // The World Bank Economic Review, September, 1994.

7. Мишкін Ф. Економіка, грошей, банків і фінансових ринків/Пер. з англ., за ред. С. Панчишина.—К.: Основи, 1998.

8. Cukierman A., Webb S. Political Influnce on the Central Bank: International Evidence // The World Bank Economic Review, September, 1995, pp. 397-423.


Анотація

У статті розглядаються проблеми взаємовідносин немонетарної та монетарної влади, пропонується концепція побудови ефективних органів монетарного регулювання через визначення оптимального рівня незалежності центрального банку, а також методика оцінки фактичного статусу центрального (національного) банку.