Реферат: Цивільне право заг - Refy.ru - Сайт рефератов, докладов, сочинений, дипломных и курсовых работ

Цивільне право заг

Рефераты по государству и праву » Цивільне право заг

Авторський колектив

Баранова Л. М-, кандидат юридичних наук, доцент -гл. 14 (у співавтор­стві з С. Є. Сиротенко);

Борисова В. І., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 1 (§ 1, § 2, § 4, § 5); гл. 2 (у співавторстві з С. Н. Приступою); гл. 7; гл. 8;

Домашенко М. В., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 20 (у співав­торстві з В. Л. Яроцьким);

Жилінкова І. В., доктор юридичних наук, професор - гл. 5, гл. 18;

Ігнатенко В. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 6, гл. 15 (у співавторстві з О. П. Печеним);

Коробцова Н. В., кандидат юридичних наук - гл.Ю;

Крижна В. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 27; гл. 28; гл. 29;

Печений О. П., кандидат юридичних наук - гл. 15 (у співавторстві з В. М. Ігнатенко);

Приступа С. Н., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 1 (§ 3); гл. 2 (у співавторстві з В. І. Борисовою); гл. 4 (§ 1, § 3-4);

Пучковська І. Й., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 13 (§ 3, § 4);

Сібільов М. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 4 (§ 2), гл. 11;

Сиротенко С Є., асистент - гл. 14 (у співавторстві з Л. М. Барановою);

Соловйов О. М., кандидат юридичних наук - гл. 3;

Спасибо-Фатеева І. В., доктор юридичних наук, професор - гл. 16-17; гл. 19;

Сурженко О. А., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 12;

Чуйкова В. Ю., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 21; гл. 22; гл. 23; гл. 24;

Яркіна Н. Є., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 25; гл. 26;

Яроцький В. Л., кандидат юридичних наук, доцент -гл. 9; гл. 13 (§ 1,§2, § 5); гл. 20 (у співавторстві з М, В. Домашенко)

Розділ і. Загальні положення цивільного права

Глава 1. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО - ГАЛУЗЬ ПРИВАТНОГО ПРАВА

§ 1. Поняття цивільного права як приватного права

Ще з часів римського права існує проблема дуалізму права, тобто необхідності поділу права у об'єктивному смислі1 на публічне І при­ватне. Так, у Дигестах Юстініана знаходимо: «вивчення права розпа­дається на два положення - публічне та приватне (право). Публічне право, яке належить до положення Римської держави, приватне, що стосується користі окремих осіб; існує корисне в суспільному відно­шенні і корисне у приватному відношенні»2.

Сучасна система права України теж виходить з поділу права на приватне і публічне, поклавши в основу такого поділу зміст інтере­су3. Там, де відносини ґрунтуються на владно-розпорядчих засадах, йдеться про загальний, публічний, а не приватний інтерес. Проголо­шений, наприклад, у відповідності зі ст. 67 Конституції України (да­лі - Конституція) обов'язок кожного сплачувати податки І збори у по­рядку І розмірі, встановлених законом, є обов'язком публічно-право­вим. Необхідність його виконання обумовлена суспільним Інтересом, оскільки суспільство безпосередньо зацікавлено у здійсненні держа­вою обов'язків (наприклад, щодо забезпечення екологічної безпеки, щодо здійснення захисту суверенітету і територіальної цілісності те­риторії України, забезпечення ЇЇ економічної та інформаційної безпе-

Термін «право», за влучним визначенням Цельса, - мистецтво доброго і справед­ливого, має багато значень, серед яких виділяють право в об'єктивному і суб'єктивному значенні. Право у об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, що регулюють діяльність людей в певній сфері, і відносини, які виникають між людьми у процесі її здійснення. Право в суб'єктивному значенні (суб'єктивне право) завжди обумовлено об'єктивним правом, є мірою можливої поведінки суб'єкта правовідносин (В. Белов. Гражданское право: Общая и Особенная части: Учеб. - М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2003.-С. 7.

Див.: Дигесты Юстиниана / Пер. с лат.; Отв. ред. Л. Л. Кофанов. - М.: Статут,
2002.-С. 83.

Між тим в теорії права існує декілька точок зору з цього питання, про які доклад­
ніше див.: Азімов Ч. Н. Про приватне І публічне право // Право України. - 1995. -№ 1.—
С. 32-34; В. Белов. Вказ. праця- - С. 8-9; Попондопуло В. Ф. Частное и публичное право
как отрасли права. Цивилистические записки: Межвуз. сб. науч. тр.-Вып. 2.-М.: Ста­
тут. - Екатеринбург: Институт частного права, 2002. - С. 17-40; Черепахин Б. Б.
К вопросу о частном и публичном праве / Труды по гражданскому праву. - М.: Статут,
2001.-С. 93-120тощо.

6

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


ки - статті 16 та 17 Конституції) тощо. Публічний правопорядок необхідний будь-якій фізичній особі для того, щоб вона могла ре­алізовувати гарантовані їй Конституцією права та свободи, здійсню­вати свою приватну життєдіяльність відповідно до власних інтересів. Однак слід зазначити, що поділ права на приватне та публічне тільки за критерієм інтересу (матеріальний критерій) в сучасних умо­вах можливий, але навряд чи є універсальним. Так, коли на юридич­них осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються по­ложення ЦК (ст. 82), коли йдеться про публічний договір (ст. 633 ЦК), договір приєднання (ст. 634 ЦК) тощо, неможливо чітко визначити: чий інтерес має перевагу - приватний чи публічний. У зв'язку з цим доцільнішим було б визнати, що критерієм поділу, перш за все, є фор­мальний критерій, а саме спосіб побудови і регулювання юридичних відносин, властивий системі приватного та системі публічного права. Свого часу на це звертало увагу багато вчених, включаючи і Б. Чере-пахіна, який вказував: приватно-правове відношення побудовано на засадах координації суб'єктів приватного права, приватне право є системою децентралізованого регулювання життєвих відносин, а публічно-правове відношення побудовано на засадах субординації суб'єктів публічного права і є системою централізованого регулю­вання життєвих відносин1. Така точка зору уявляється переконли­вою. Додамо, що вона відчутно підсилюється самою природою регу­льованих приватним правом відносин, оскільки останні, як це перед­бачено у ст„ 1 ЦК, засновані на юридичній рівності, вільному волеви­явленні, майновій самостійності їх учасників. Але при цьому не мож­на нехтувати і такою категорією, як інтерес, оскільки будь-яке право­ве регулювання має місце заради служіння тим або іншим інтересам людини, для задоволення тих чи інших її потреб. Тому характер цих інтересів, характер тих життєвих відносин, які підлягають регулю­ванню, впливають на вибір прийомів регулювання2.

Таким чином, публічне право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади та підпоряд­кування їх учасників владним інституціям, і пов'язані з державними або суспільними інтересами. Основну сутність публічного права складає прийом юридичної централізації. Приватне право - сукуп­ність правових норм, які за допомогою диспозитивного методу забез­печують і регулюють відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників. При­ватне (цивільне) право - система юридичної децентралізації3.

Але між приватним і публічним правом немає і не може бути, як писав І. Покровський, «різкої демаркаційної лінії», Так, у приватному

1 Черепахин Б. Б. Вказ. праця. - С. 120. -2 Там само. - С. 111,

3 Див.: Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут.

1998.-С. 39-40.

(цивільному) праві застосовуються суто публічні інститути (напри­клад, державна реєстрація юридичних осіб, обмеження права влас­ності, публічний договір, договір приєднання тощо). Це пояснюється Існуванням особливостей деяких об'єктів права власності, напри­клад, земельних ділянок; необхідністю захисту економічно слабкішої сторони; обмеженням виникнення і діяльності монополій тощо1. Нав­паки, у публічному праві можна знайти приклади регулювання відно­син на загальних засадах цивільного права. Так, публічні юридичні особи діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учас­никами останніх, тобто, на власний розсуд, реалізуючи свої права на засадах свободи договору, свободи підприємницької діяльності, як­що інше не встановлено законом.

У свою чергу публічне і приватне право (система права) поділяють­ся на галузі права. До галузей публічного права традиційно відкосять адміністративне, конституційне, кримінальне, фінансове, канонічне право, а до галузей приватного права - цивільне, трудове право тощо.

Між тим система права України не є незмінною, вона трансфор­мується. Слід погодитися з тим, що одним з її принципів є формуван­ня нових галузей, підгалузей й інститутів права та законодавства і по­ступове відмирання деяких «старих» галузей2. Зокрема, в сучасних умовах вже не існує такої галузі права як колгоспне право, з'явилась пздгалузь цивільного права - право інтелектуальної власності тощо. Але чи свідчить це про те, що виникли і сформувалися такі нові галузі права як підприємницьке3, корпоративне4, господарське5 тощо? І як­що це так, то до яких галузей права - приватного чи публічного їх можна віднести? Таким чином, проблема співвідношення цивільного права з нормами, що регулюють підприємницькі відносини, питання підпорядкування і системної належності різних груп норм, які покли­кані регулювати однорідні приватно-правові відносини, в сучасних умовах стає вельми актуальною6, хоча не можна не зазначити, що во­на не є новою, оскільки у науці поряд з проблемою поділу права на публічне і приватне вже давно виникло і дискутується питання по­ділу не всієї правової сфери, а тільки тієї її частини, основу якої скла­дає цивільне право, на цивільне і торговельне право.

1 ЯковлевВ. Ф.Гражданскийкодексигосударство/Всб.гГражданский кодекс Рос­
сии. Проблемы. Теория. Практика. - М.: Международный центр финансово-эконо­
мического развития, 1998. - С. 62-66.

2 Рабинович П. М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посІб. - К., ІСДО. -
1995.-С. 95.

3 Там само, - С 96.

4 Див.:,КашаммнаГ.В.Корпоративноеправо.-М.:Норма-ИНФРА, 1999.-С.59-88.

5 Див.: Хозяйственное право: Учеб. / В. К. Мамутов, Г. Л. Знаменский, К. С. Хаху-
иин и др.; Под ред. В. К. Мамутова. - К.: Юринком Иягер, 2002. - С. 9-18.

Див. про це: Харитонов Є. О. До питання про властивості сучасного українського Цивільного права // Суспільство. Держава, Право: Науково-практичний журнал Одесь­кої Національної юридичної академії. - 2003. - Вип. 3. - С 46-50.

8

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

9


Традиція відокремлення кодифікації норм торговельного права від інших норм приватного (цивільного) права викликала явище, що на­зивається дуалізмом приватного права, під яким у європейській пра­вовій науці традиційно розуміють відокремлення норм, котрі регулю­ють комерційну діяльність, від цивільного права на протилежність монізму, при якому норми торговельного обороту підпорядковані ци­вільному праву і вмонтовані в його систему1.

Створення окремої від цивільного права галузі торговельного права пояснювалося тим, що основна опора, на якій трималося приватне (ци­вільне) право з моменту свого виникнення, по мірі соціального і еконо­мічного прогресу почала виявляти вади нездатності витримувати у по­дальшому навантаження зростаючої активізації і динаміки таких майно­вих відносин, як торговельні, регулювання котрих ґрунтувалось не на природі регульованих відносин, а на їх суб'єктному складі, поширю­ючись таким чином на осіб, що мали торговельні звання.

Історичною подією, що стала кроком на шляху до кодифікації тор­говельного права, вважається прийняття у Франції двох законодавчих актів, відомих під назвою «ордонанси»2 Кольбера (фінансового міні­стра короля Людовика XIV та їх головного ініціатора): Ордонанса про сухопутну торгівлю і Ордонанса про морську торгівлю (1673 p.). їх значення для легалізації ідеї дуалізму приватного права було досить вагомим: з'явилось значною мірою уніфіковане правове регулювання торговельних операцій на території всієї країни. Пізніше ордонанси склали основу чинного Торговельного кодексу Франції (1807 p.).

Поява уніфікованих торговельних операцій у Франції вплинула і на розвиток торговельного права в інших країнах. Так, дуалістична система приватного права сформувалась в XIX ст. у Німеччині, де на підставі Вексельного статуту (1847 р.) і Німецького торгового уло-ження (1861 р.) 1889 р. відбулося об'єднання вексельного і торго­вельного права німецьких земель, а пізніше набрало чинності Ні­мецьке торговельне уложення (1900 p.).

Між тим проблема дуалізму приватного права існувала тільки у континентальній правовій системі, оскільки у Великобританії та Спо­лучених Штатах Америки в силу особливостей розвитку системи за­гального права воно не знало галузевого поділу в значенні, притаман­ному континентальній правовій системі, хоча не можна не рахуватися з тим, що торговельні звичаї містяться і у прецедентному праві.

Майже до початку XX ст. феномен дуалізму приватного права зна­ходився у розквіті, був дійсно класичним3, маючи у сфері торговель-

Аеилов Г. Е. Соотношение гражданского и торгового кодексов в зарубежных стра­нах. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-право­вое исследование. -М: Издательство НОРМА, І999.-С. 1. 2 Від фр. «ordonance» - королівський указ у Франції.

Довгерт А. С. Система приватного права та структура проекту нового Цивільного кодексу України / Кодифікація приватного (цивільного) права: За ред. проф. А. С. Дов-герта.-К.,2000.-С.З.

них відносин перевагу перед правом цивільним. Але вже на початку XX ст, він поступово став перетворюватися в дуалізм кодексів - ци­вільного та торговельного, особливо у зв'язку з так званою «комер­ціалізацією» цивільного права. Інакше і не могло бути, оскільки грун­туючись на спільних засадах регулювання майнових відносин, цивільне і торговельне право, як елементи загальної для них приват­но-правової сфери, далеко одне від одного не відривалися. Процеси реалізації норм цивільного і торговельного права завжди залишалися взаємопов'язаними у співвідношенні між собою як норми загальні і спеціальні. З розвитком торговельного обороту, з поширенням його на сфери послуг, операції з нерухомістю, на діяльність будь-якого приватного власника вихідні принципи й інститути торговельного права зливаються із загальними принципами цивільного права. Опи­нившись у просторі врегульованих цивільним правом, наприклад, зо­бов'язальних відносин, торговельне право почало втрачати колишню свою специфіку як окремої від цивільного права правової галузі. Причому з проникненням торговельних відносин у сферу цивільно-правову остання теж відчутно активізувалась, збагатившись різнома­ніттям торговельно-комерційних відносин. Межа між цивільним і торговельним правом стала умовною.

За таких обставин необхідність існування поряд з цивільними са­мостійних торговельних кодексів у окремих країнах опинилась під сумнівом. Вже на початку XX ст. спостерігаються процеси кодифіка­ції приватного права в рамках єдиного цивільного кодексу. Так, зо­крема, у 1907 р. приймається Цивільний кодекс Швейцарії, який у 1911 р. доповнений Зобов'язальним законом, призначеним для регу­лювання у тому числі й відповідних торговельних відносин. Єдиний Цивільний кодекс прийнятий у 1942 р. в Італії - на батьківщині дуаліз­му приватного права. Нові цивільні кодекси Нідерландів (1992 p.), країн СНД досить переконливо свідчать про очевидну тенденцію по­дальшого розвитку приватного права шляхом уникнення його дуаліз­му. Щодо наведеного не є винятком і новий Цивільний кодекс Украї­ни. До того ж для України дуалізм приватного права ніколи не був характерним в силу специфічних історичних умов розвитку підприєм­ницької діяльності та її законодавчої регламентації.

Вважаємо, при вирішенні проблеми системи права сутність остан­ньої полягає у тому, щоб науково сприяти практичному удосконален­ню її структури1. У зв'язку з цим слід погодитися з С. С, Алексесвим, який вважає: у загальній системі права, де існують три основні ланки галузей - профілюючі (базові), спеціальні і комплексні, що характе­ризуються поєднанням різнорідних інститутів профілюючих та спе­ціальних галузей (торговельне право, морське право, право прокуро­рського нагляду), спостерігається формування своєрідних сфер ком-

1 Шепндлин Б. В. Сущность советского права: Автореф. дис. док. горид. наук. - Л., 1962.-С 25.


10

Розділі

плексного характеру, які юридично опосередковують нові «прошарки, соціальності» (екологічне, земельне, підприємницьке право) і, більше того, зростає тенденція їх переростання в основні галузі. Але в сучас­них умовах вони ще не повною мірою виявили свою юридичну специ­фіку і не накопичили самобутній матеріал, а лише є комплексом еле­ментів з різних галузей права. Крім того, навіть у сферах своїх специ­фічних відносин вони відтворюють ті правові засади, які характерні для інших галузей, перш за все, базових - цивільного і адміністратив­ного, галузей процесуального права. Тому для більш адекватної у на­уковому і практичному відношенні характеристики їх слід визначати як вторинні, комплексні галузі1. При цьому потрібно виходити з того, що галузь права — це таке усталене, внутрішнє поєднання правових норм у єдине ціле, яке має юридично однорідний характер. Звідси -будь-якому виду суспільних відносин відповідає галузь права. Про га­лузь права може йтися лише там і постільки, де і оскільки особливий вид суспільних відносин характеризується такими особливостями, які передбачають існування своєрідної, суцільної форми правового регу­лювання, що відрізняється від інших форм як за загальним юридич­ним становищем сторін правовідносин, так і за конкретними право­відносинами (юридичним фактом, змістом прав і обов'язків, санк­ціями). Система права є об'єктивно існуючим розподілом правових інститутів за окремими групами, а не класифікацією суспільних відно­син, яка береться безвідносно до їх правового регулювання2.

Історичні факти свідчать про те, що бурхливому, інколи стрибко­подібному розвитку ринкової економіки та демократичних інститу­тів, а, врешті-решт, становленню громадянського суспільства в усіх країнах незмінно передувало міцне утвердження в суспільному житті цивільного права, найбільш міцно і послідовно там, де таке утвер­дження відбувалось у вигляді цивільного кодексу (Франція - наполе­онівський Цивільний кодекс 1804 р,; Німеччина - Німецьке цивільне уложення 1900 р.)3- Це означає, що Цивільний кодекс повинен охопи­ти регулюванням усі «горизонтальні» відносини - особисті немайно-ві і майнові, у тому числі й ті, що виникають у процесі підприємниць­кої ДІЯЛЬНОСТІ.

Цивільне право як приватне право (в об'єктивному розумін­ні) - це сукупність правових норм, які регулюють шляхом диспо­зитивного методу особисті немайнові та майнові відносини, за­сновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майно­вій самостійності їх учасників.

1 Право: азбука-теория-философия: Опыт комплексного исследования. - М.: Ста­
тут, 1999.-С. 46, 598-601.

2 Алексеев С. С. Предмет советского социалистического гражданского права // Уч.
зап. Свердловского юрид. ин-та. Т. 1. - Свердловск, 1959.

3 Алексеев С. С. Гражданский кодекс. Заметки из истории подготовки проекта. За­
мечания о содержании Кодекса, его значении и судьбе / В сб.: Гражданский кодекс
России.-С. 26.

§ 2. Предмет та метод цивільного права

У радянській юридичній науці критеріями поділу галузей права всередині єдиної системи права вважались предмет правового регу­лювання, як головний, основний критерій, і метод правового регулю­вання, як додатковий, похідний1, хоча деякі з науковців вважали, що достатньо і одного з цих (наприклад, предмета правового регулюван­ня2 або метода правового регулювання3).

ПІД предметом правового регулювання розуміють суспільні відно­сини певного типу, які зазнають правового впливу. їх природа обу­мовлює і вибір того методу впливу, за допомогою якого здійснюється найбільш ефективний процес правового регулювання. Це - і ступінь «автономності» суб'єктів правовідносин, їх становище один щодо одного, шляхи і способи та засоби захисту або відновлення поруше­них прав. Тобто, метод правового регулювання - сукупність засобів і способів правового впливу на суспільні правовідносини.

Безумовно, не може йтися, що ці критерії цілком задовольняли на­уку та практику. Пропонувались й інші (наприклад, домінуючі прин­ципи права, завдання радянського права і соціалістичної законності, логічна структура правової норми та різновид санкцій, наявність ін­ституту правової відповідальності тощо). Робота у цьому напрямі не припинялась; і вже наприкінці 70-х pp. XX ст. С. С. Алексеев за­пропонував комплексний підхід до вирішення даних проблем. А са­ме: був визначений додатковий критерій - юридичний режим (меха­нізм) галузі права, під яким розуміють специфічні прийоми правово­го регулювання - особливий порядок виникнення і формування змісту прав та обов'язків суб'єктів, їх здійснення, санкції, способи реалізації, а також дію єдиних принципів (загальних положень), що поширюються на цю сукупність норм4.

Спробуємо проаналізувати критерії виокремлення цивільного пра­ва як галузі приватного права в сучасних умовах.

Предмет будь-якої галузі права становлять суспільні відноси­ни, що врегульовані нею. Предмет цивільно-правового регулювання складають на сьогодні дві групи відносин: особисті немайнові та майнові (цивільні відносини). Останні об'єднує те, що вони засно-

1 Це положення стало результатом двох широких дискусій, присвячених системі
права і які мали місце в 1938-1940, 1956-1958 pp. Див.: Система социалистического
права (Тезисы. - Ы., 1941; О системе советского социалистического права // Сов. гос. и
право. -1958. - № 1; Павлов И. В. О системе советского социалистического права //Сов.
гос. и право.-1958.-№ Птаін.

2 Генкин Д. М. К вопросу о системе советского социалистического права // Сов. гос.
вправо.- 1956, -Х° 9; Вильнянский С. И. К вопросу о системе советского права //Сов.
гос. и право.-1957.-№ I.

3 Мешера В. Ф. О делении советского права на отрасли // Сов. гос. и право. -1977 -
№3.

4 Алексеев С. С. Отрасли советского права: проблемы, исходные положения // Сов.
гос. и право. - 1979. - № 9. - С. 17-18.

12

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

13


вані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій са­мостійності їх учасників - фізичних і юридичних осіб, держави Укра­їна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права (статті 1 та 2 ЦК).

Таким чином, ЦК насамперед висуває у колі відносин, що ним ре­гулюються, на перше місце особисті немайнові відносини; по-друге, не поділяє їх на дві групи — особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, які, за правилом, належать до виключних прав, й інші особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, тобто суто особисті немайнові відносини, що до останнього часу мали незнач­ний обсяг у цивільних відносинах і розглядалися як невІдчужувані нематеріальні права громадян та організацій (наприклад, честь, гід­ність, ділова репутація — ст. 7 ЦК УРСР); по-третє, закріплює коло учасників цивільних відносин; по-четверте, вводить конститутивну ознаку цивільних відносин - юридична pfBHicTb, вільне волевиявлен­ня та майнова самостійність їх учасників.

Те, що ЦК не поділяє особисті немайнові відносини, які входять до предмета цивільного права, на групи, на перший погляд покладає край дискусії, що панувала у радянській науковій літературі щодо них. Так, деякі правники вважали, що цивільне право не регулює особисті не­майнові відносини, не пов'язані з майновими в їх нормальному стані, а тільки забезпечує охорону останніх від можливих порушень. Тому ці немайнові відносини не повинні братися до уваги при визначенні предмета цивільно-правового регулювання1. Більше того, В. Тархов вважав, що особисті немайнові відносини є самостійним предметом регулювання2. Інші вчені виходили з того, що цивільне право регулює також і особисті немайнові відносини3. Причому В. Грибанов підкрес­лював: особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, включаються до предмета цивільного права у зв'язку з тим, що їм при­таманні властивості, які піддаються цивільно-правовому регулюван­ню4. Існувала також точка зору, що особистим немайновим відноси­нам притаманні такі самі ознаки, як і майновим. Причому одні правники вважали, що це - юридична рівність їх учасників, майнова відокремленість останніх, автономність волі (О. А. Пушкін)5, а інші:

1 Иоффе О. С. Гражданско-правовая охрана интересов личности в СССР // Сов. гос.
и право. - 1956.-№ 2,-С. 56-66; Його ж: Советское гражданское право. -М., 1971.—

Со . о.

2 Дискуссия о гражданском праве//Гос. и право. - 1995.-№ 5.-С. 60.

3 Красавчиков О. А. Охрана интересов личности и Свод законов Советского госуда­
рства / Гражданско-правовая охрана интересов личности в СССР. - Свердловск, 1977. -
С. 23; Малеин С. С. Тенденции развития гражданского права // Сов. гос. и право. -
1978. - № 1. - С. 40-47 та ін. До речі, деякі з дореволюційних правників теж були при­
хильниками такої позиції (див. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского
права.-М., 1998.-С. 135; ГамбаровЮ. С. Курс гражданского права. -Т. 1.-Часть Об­
щая.-СПб., 1911.-С. 82-87.

4 Див.: Гражданское право. -М., 1994.-Ч. 1.-С. 21.

5 Гражданское право Украины. - Харьков, 1996.-Ч. 1.-С. 16-17.

це - взаємооцІночний характер (М. Д. Єгоров)1. Але публікації остан­нього часу свідчать про те, що і сьогодні проблема включення до предмета правового регулювання цивільним правом особистих не-майнових відносин все ще залишається дискусійною. Так, пошире­ною є точка зору, що особисті немайнові права ка нематеріальні блага прирівнюються законодавцем до майнових прав за способами їх пра­вового захисту2.

На наш погляд, вирішуючи це питання, слід виходити з наступно­го. Безумовно, галузь права не може надшити фізичну особу честю, ім'ям, особистою свободою, життям, а юридичну особу -діловою ре­путацією тощо. Так, ст. 269 ЦК передбачає: особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження, і вона володіє ними довічно (право на життя, на охорону здоров'я тощо). Ці права можуть належати фізичній особі за законом, коли положення акта цивільного законодавства хоча і не наділяють останню певним особистим немай­новим правом, але дають їй можливість самостійно вирішити питан­ня стосовно здійснення цього права. Відповідно до ч.7 ст.281 ЦК пра­во на штучне запліднення має лише повнолітня жінка. Тому цивільне право констатує наявність немайнових благ і визнає свободу індивіда визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на влас­ний розсуд3. А звідси - регулятивна функція цивільного права щодо особистих немайнових прав полягає у формі юридичного визнання4. Хоча наведена думка викладена стосовно фізичних осіб, певною мірою вона торкається і особистих немайнових прав юридичних осіб (наприклад, права на найменування, на торговельну марку, на ділову репутацію тощо).

Характерними ознаками особистих немайнових прав можна вва­жати наступні. По-перше, вони є складовою змісту цивільної правоз­датності фізичної та юридичної особи. Так, усі фізичні особи - рівні у здатності мати цивільні права, і кожна з них має усі особисті немай­нові права, встановлені Конституцією та ЦК (чч. 1,2 ст. 26), незалеж­но від того: є то особисті немайнові права, призначені забезпечити ЇЇ природне існування, чи то ті, що забезпечують її соціальне буття. У випадках, встановлених законом, здатність мати особисті немайнові права повязуеться з досягненням фізичною особою відповідного віку (наприклад, право на донорство, на інформацію про стан свого здоров'я виникають у фізичної особи тільки з досягненням 18-ти ро-

' ЕгоровМ.Д. Гражданское право. ~М., 1998/Под ред. А. П. Сергеева, Ю. М. Тол­стого. - М., 1998. - Ч, 1.- С 11.

2 Див.-. Цивільне право України: Підруч. - Кн. 1 / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С
Дойгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - 2-е вид., допов. І перероб. - К.:
Юрінком Інтер, 2003. -С. 19.

3 Красавчикова Л. О. Перспективы и проблемы в регулировании личных неимущес­
твенных отношений по новому ГК РФ / Цивилистические записки. Межвуз. сб. науч.
тр. - М.: Статут, 2001. - С. 52.

4 Там само.-С. 53.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

TS


ків; право на зміну імені - з досягненням 16-ти років, а за згодою батьків або одного з них, з ким вона проживає, чи піклувальника - з досягненням 14-ти років тощо). Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині (ч. 1 ст. 91 ЦК), По-друге, ці права мають особливість виникнення та припинення. Наприклад, особисте немайнове право виникає, за празилом, з народженням фізичної особи та існує довічно, але може виникати також за законом і теж Існує довічно; право на найменування (комерційне, фірмове) ви­никає у юридичної особи з моменту її утворення та існує, за прави­лом, до моменту припинення діяльності останньої. По-третє, вони безпосередньо пов'язані з особистістю фізичної особи і, як наслідок, не можуть відчужуватися ні в добровільному порядку,, ні примусово; названа особа позбавлена права від них відмовитися. Але це правило не діє у тих випадках, коли йдеться про фізичну особу - підприємця або юридичну особу, котрі можуть укладати договір- комерційної концесії, предметом якого є право на використання об'єктів права ін­телектуальної власності, комерційного досвіду та ділової репутації. Далі - дані права позбавлені матеріального характеру.

Що стосується майнових відносин. Хоча ЦК у предметі правого регулювання на перше місце і ставить особисті немайнові відносини, основне значення належить все ж таки майновим відносинам як су­спільним, що виникають у з&'язку з використанням різних майнових благ (речей, робіт, послуг тощо) і засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників»

Майнові відносини, що не відповідають цим ознакам, не належать до предмета цивільного права і не можуть регулюватися його норма­ми. Частина 2 ст. 1 ЦК встановлює: до майнових відносин, заснова­них на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні од­нієї сторони другій, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не передбачено законом.

Таким чином, дискусія, яка довгий час тривала щодо того, які ж майнові відносини регулюються цивільним правом,1 на сьогодні себе вичерпала, оскільки ст. 1 ЦК ввела їх конститутивну ознаку.

Майнові відносини, що регулюються цивільним правом - це кон­кретні властиві товарному виробництву, об'єктивні за змістом і во­льові за своєю формою відносини, які засновані на юридичній рівно­сті, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У науці цивільного права вже давно точиться дискусія стосовно організаційних відносин як таких, що охоплюються предметом ци-

1 Доклад, процедив.: Цивільне право України. Частина перша/Ч.Н.Азімов,М. М. Сібільов, В. І. Борисова та ін. - Харків: Право, 2000. - СІ і —13; Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С Довгері та ін. - 2ге вид., доп. і перег­реб. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С 10 -17.

вільного права. Першим, хто прийшов до цього висновку, у О. О. Красавчиков, який вважав: цивільні організаційно-правові від­носини - це правовідносини, що засновані на засадах рівності їх учас­ників, виражають діяльність, яка здійснюється громадянами та орга­нізаціями у межах закону із упорядкування своїх взаємозв'язків та координації зусиль у процесі реалізації державної або власної іні­ціативи1. Вказана теорія і сьогодні має як прихильників2, так і супро­тивників. Але єдине, чого не можна не помітити, те, що цивільне пра­во дійсно регулює відносини, які навряд чи повною мірою можна без­застережно віднести до майнових. Наприклад, це стосується відно­син, що виникають на підставі попереднього договору, коли сторони зобов'язуються протягом певного строку укласти договір в майбут­ньому на умовах, встановлених попереднім договором (ст. 635 ЦК); відносин, які виникають внаслідок перетворення товариства з обме-женокувідповідальністю, зокрема, у виробничий кооператив (ч. 2 ст. 149 ЦК); відносин, пов'язаних з обранням органів юридичної осо­би, тощо. Перелік даних відносин можна було б продовжити, при цьому слід виходити з того, що вони мають право на існування у ме­жах цивільно-правового регулювання, бо головна їх функція - обслу­говування інших цивільних правовідносин. Організаційно-правові відносини не є «самоціллю». Вони- певний організаційно-правовий засіб, що використовується сторонами з метою впорядкування своїх основних (особистих немайнових та майнових) відносин3.

Метод цивільно-правового регулювання. Право регулює відно­сини шляхом встановлення правового зв'язку між його учасниками, що знаходить вираження у відповідних правах та обов'язках остан-ліх, використовуючи для цього певні форми впливу. Таким чином, між предметом правового регулювання, який відповідає на питання: що регулює та чи інша галузь права, і методом правового регулюван­ня, який відповідає на питання: яким чином це відбувається, існує не тільки тісний зв'язок, а обумовленість методу предметом правового

регулювання.

Що стосується визначення методу правового регулювання галузі -права, то Існує декілька точок зору. Ми приєднуємося до тих плавни­ків, які вважають, що метод галузі права - це сукупність прийомів, які створюють спосіб її впливу на поведінку людейЛ Звідси, метод рйгу-

1 Красавчиков О. А. Гражданские организационно-правовые отношения / Сб. ста­
тей: Антология уральской цивилистики. 1925-1989.-М.: Статут,2001.-С. 163.

2 Захаров В. А. Создание юридических лиц: правовые вопросы. - Мл Норма,-2002. -
С. 62; Гонгало Б. М. Предмет гражданского права // Проблемы теори и гражданского
права. - М.: Статут, 2003. - С. 18-20.

3 Красавчиков О. А. Вказ. прапя. ~ С. 164.

4 Яковлев В. Ф. К проблеме гражданско-правового метода регулирования общест­
венных отношений // Антология уральской цивилистики, 1925-1989. - М.: Статут,
2001.-С. 360.

16

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

17


лювання суспільних відносин - це специфічний спосіб впливу на по­ведінку їх учасників, який застосовується державою1.

Якщо публічним галузям права притаманний імперативний (центра­лізований) метод регулювання, що характеризується такими ознаками, як: примус, сувора ієрархічність суб'єктів відносин, законодавче визна­чення поведінки і компетенції останніх, їх владних повноважень, відсут­ність орієнтації на вирішення спірних питань у судовому порядку, то для приватних галузей права він не може бути застосований.

Цивільні відносини засновані на юридичній рівності, вільному во­левиявленні, майновій самостійності їх учасників. А це означає, що останні можуть діяти на власний розсуд, зокрема мають право врегу­лювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодав­ства, свої відносини, ними не врегульовані; відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини на власний розсуд, на свій розсуд вирішити питання про засоби та час реалізації своїх прав У приватній сфері існує юридична рівність учасників від­повідних відносин. Вони можуть діяти за власною ініціативою, ос­кільки у цій сфері пріоритет надається інтересам саме приватної осо­би. Існує судовий порядок захисту особистих немайнових і майнових прав та інтересів приватної особи. Виходячи з цього, для врегулюван­ня цивільних відносин оптимальним є метод децентралізації (коорди­нації)2. Наведене яскраво проглядається через призму майже всіх під-галузей й інститутів ЦК. Специфіка методу цивільно-правового регу­лювання знаходить прояв, зокрема, у тому, що суб'єкти цивільного права, будучи юридично рівними, наділені як диспозитивністю, так й ініціативою. Важливим є лише одне: у суб'єктів повинні бути відпо­відні права.

§ 3. Функції цивільного права

Внутрішня диференціація єдиної системи права України на окремі правові галузі здійснюється не лише за предметом та методом право­вого регулювання суспільних відносин. Не менш важливе значення має врахування визначених законодавцем відповідних напрямів здій­снюваного правового регулювання, напрямів забезпечуваного відпо­відною правовою галуззю впливу на ті чи інші суспільні відносини. Тому поряд з предметом та методом, що характеризують окрему пра­вову галузь, невід'ємну ознаку останньої становлять властиві цій га­лузі певні функції, які вона виконує у загальній системі вітчизняного права. Функціональні ознаки властиві також і цивільному праву, на

Яковлев В. Ф. К проблеме гражданско-правового метода регулирования общест­
венных отношений // Антология уральской цивилистики, 1925-1989. - М: Статут,
2001.-С. 360.

Гонгало Б. М. Предмет гражданского права / В сб.: Проблемы теории гражданско­
го права. Институт частного права. -М: Статут, 2003. -С. 15,21.

що звертається увага в різноманітних дослідженнях і навчально-на­укових виданнях різних правових шкіл1.

Щоправда, із зазначеного приводу в правовій літературі існують різні погляди. Наприклад, у деяких підручниках з цивільного права автори, характеризуючи цивільно-правову галузь, обмежуються роз­криттям лише її предмета та методу правовогоегулювання2. Мають місце і критичні зауваження щодо доцільності функціональної харак­теристики цивільного права3.

Однак слід зазначити, що стосовно останньої точки зору існують суттєві перепони для її сприйняття. Адже характеристика галузі ци­вільного права, як регулятора суспільних відносин, лише за предме­том та методом правового регулювання хоча f можлива та необхідна, але вона завжди буде неповною, якщо не охоплюватиме функціо­нальних, так би мовити, зовнішніх властивостей названої галузі.

Інша справа, що саме розпізнання функцій цивільного права уяв­ляється дещо ускладненим. Адже на відміну від предмета та методу правового регулювання, що відображаються у відповідних правових джерелах, переліку функцій цивільного права чинне цивільне законо­давство не передбачає. І категорія, наприклад, предмета цивільно-правового регулювання є очевидною настільки, наскільки є очевид­ним саме цивільне законодавство, тому що останнє визначене у від­повідних нормативних актах, розміщене в офіційних друкованих ви­даннях, збірниках тощо. А де ж реально містяться функції, що характеризують відображену в законодавстві галузь цивільного пра­ва - майже невідомо. Іншими словами: що існують нотні знаки бачать всі, а де ж музика? Відповідь елементарна, як і запитання. Функції ци­вільного права так само втілені у актах цивільного законодавства, як музика у нотних знаках, І подібно до того, як музика відображає ди­намічні або зовнішні властивості і можливості побудованої в напрямі відповідного жанру системи нотних знаків, так і функції правової га­лузі відбивають зовнішні властивості, відображеної у системі відпо­відних нормативних актів галузі цивільного права.

Одразу постає запитання; в чому, власне, полягає понятійна суть функцій цивільного права? З методологічної точки зору визначення поняття функцій цивільного права повинно спиратися: по-перше, на загальнофілософське розуміння терміна «функція» як цІлеспрямова-

1 Грибанов В. П. Гражданское право - отрасль советского социалистического пра­
ва // Советское гражданское право: Учеб. — Т. 1. -М., 1979. - С. 19-22; Пушкин А. А„
Влас И, И, Гражданское право как отрасль права / Гражданское право Украины: Учеб.
Для вузов системы МВД Украины: В 2-х частях. - Ч. 1; Под ред. проф. А. А. Пушкина,
Доц. В. М. Самойленко. - Харьков: Основа, 1996. - С. 20-21; Боброва Д. В. Цивільне
право у системі права/Цивільне право: Підруч. для студ. юрид. вузів та фак. -К.: Вен-
турі, 1997.-С. 11-13 та ін.

2 Див.: Гражданское право: Учеб,-Часть 1.-Изд-е 3-е, перераб. и доп./Под ред.
А- П. Сергеева, Ю, КТолстого. -М., 1998,

Див.: Советское гражданское право. Часть 1.-М., 1975.

18

Розділі

ІДГАЛВШ ПОЛОЖЕНИЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

tm


'носії дії певних систем; по-друге, на загальноправове теоретичне вчення про «функцію права» як певного напряму правового впливу на ті чи Інші суспільні відносини.

Похідність визначення функцій цивільного права від загальнотео­ретичного тлумачення поняття «функція права» уявляється цілком закономірним. Адже галузь цивільного права хоча і відносно авто­номна, але водночас вона є невід'ємного складовою цілісної правової тканини. Тому тлумачення суті виконуваних зазначеною правовою галуззю функцій тією чи іншою мірою повинно мати дещо спорідне­ний характер з тим, що приховується за загальнотеоретичним фено­меном «функція права», щоправда, за умови врахування відповідної специфіки, щонайменше: предмета та цілей цивільно-правової галузі як регулятора суспільних відносин.

Таким чином, функції цивільного права - зумовлені предметом і забезпечувані законодавством цілі правової галузі, певні напрями цивільно-правового впливу на особисті неманнові та майнові від­носини.

Функції цивільного права мають багатогранний характер. Поляга­ють вони, щонайменше: у правозабезпеченні, упорядкованості зви­чайних, без будь-яких порушень особистих немайнових та майнових відносин; у правозабезпеченні захисту особистих немайнових і май­нових прав та інтересів у разі порушення останніх чи посягання на них; у правозабезпеченні відновлення порушених правовідносин; в правозабезпеченні ліквідації негативних наслідків правопорушень або інших дій, пов'язаних з виникненням у кредитора певних майно­вих чи особистих немайнових втрат; у правозабезпеченні інформа­тивно-сигнальних попереджень від можливих безпідставних (проти­правних) посягань на охоронювані суб'єктивні цивільні права тощо. У контексті з наведеним стає можливим здійснення відповідної кла­сифікації функцій цивільного права.

Не претендуючи на вичерпність зазначеної класифікації функцій цивільного права1, різновидами останніх є: регулятивна, охоронна, компенсаційна та превентивна.

' У навчальній літературі запропоновано виділяти також й такі функції: символьну, виховну, інформаційну, прогностичну тощо (див: Цивільне право України: Курс лек­цій. - Т. 1. - Кн. 1 / Р. Б. Шишка. В. А. Кройтор, Я. О. Чапічадзе. М. О. Самойлов; Заред. Р. Б. Шишки, В. А.. Кройтора. - Харків: Еспада, 2004. - С 2-22. Між тим визначення цих функцій викликають зауваження. Навряд чи можна погодитися з тим, що прогностична функція «створює умови для формування нових, зумовлених реаліями людського буття і економіки, відносин»(С. 22), оскільки право не створює відносини, воно виконує регу­лятивну функцію у суспільстві. Не можна погодитися і з тим, що існує самостійна символьна функція цивільного права, яка до того ж визначається як така, що «встанов­лює категоріальну систему узагальненої І усередненої поведінки суб'єктів цивільних правовідносин...» (С. 20), бо категорія - це основне логічне поняття, яке відбиває най-загальвіші закономірні зв'язки й відношення, що існують у реальності (див.: Слі-пушко О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові. - К.: Криниця, 2000.-С 224).

Суть регулятивної функції полягає у тому, що нею охоплюються відносини, які виникають з актів правомірної, дозволеної і, як прави­ло, соціально корисної діяльності суб'єктів цивільного права. Тому і реалізація зазначеної функції здійснюється за рахунок позитивного, регулювання відповідних правових відносин шляхом встановлення загальних правил, що створюють правові підстави для можливості, здійснення відповідних дій, спрямованих на правомірне досягнення певних юридичних результатів. У даному разі може йтися, наприклад, про різноманітні цивільно-правові договори (купівлі-продажу, підря-. ду, найму(оренди) тощо) або про відповідні відносини, що виникають, в результаті подій. Зокрема, внаслідок такої події, як смерть фізичної, особи, виникають спадкові правовідносини, що також охоплюються регулятивною функцією цивільного права. Остання стосовно особис­тих немайнових прав проявляється, як вже вказувалося раніше, у фор­мі юридичного визнання належних кожній фізичній особі невідчужу-ваних немайнових благ і свободи визначати свою поведінку в індиві­дуальній життєдіяльності за власним розсудом. Таким чином, можна вважати, що зазначеною цивільно-правовою функцією охоплюються і особисті немайнові, і майнові відносин, суб'єкти яких переважно, не зловживають своїми правами, а діють правомірним чином.

Однак реальна дійсність свідчить й про те, що зміст особистих не- . майнових та майнових, відносин може наповнюватися елементами правопорушень, різноманітних посягань на охоронювані законом певні суб'єктивні права тощо. У таких випадках постає питання про правове забезпечення захисту порушених суб'єктивних особистих чи майнових прав. За таких обставин спрацьовує охоронна функція ци­вільного права. Таким чином, реалізація охоронної функції стає мож- ливою тільки у поєднанні з регулятивною, яка полягає у впливі права на суспільні відносини як шляхом їх закріплення у тих або інших пра­вових інститутах,, так і через оформлення їх руху1.

Останньою функцією охоплюються відносини, що виникають, наг приклад, внаслідок порушення зобов'язання (ст. 610 ЦК) або відшко­дування шкоди (гл. 82 ЦК) тощо.

Суть охоронної функції цивільного права вбачається у тому, що вона забезпечує юридичну можливість захисту порушених суб'єк­тивних майнових чи особистих прав і сприяє їх певній нормалізації. Завдяки останній обставині охоронна функція набуває деякого вІд-новлювального значення.

Досить наближеною до охоронної функції цивільного права, од­нак, не тотожною з нею є цивільно-правова, що має назву компенса­ційної. Як така охоронна функція створює лише юридичну переду­мову захисту порушених суб'єктивних особистих чи майнових прав. уДнак вона безпосередньо не вирішує питань, пов'язаних з необхід-СТї° ліквідації певних негативних наслідків, що можуть мати місце

Алексеев С. С. Общая теория права. - Т. 1. - С. 193.

20

Розділ І СТАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

21


в особистій або майновій сфері тієї чи іншої потерпілої особи (креди­тора). Адже охоронна функція цивільного права не припускає, напри­клад, що потерпіла від певних протиправних посягань особа стає зо­бов'язаною вимагати відповідних майнових відшкодувань від право­порушника. Зазначені вимоги охоплюються правом, а не обов'язком потерпілої сторони. Звичайно, від вказаних обставин значення охо­ронної функції не втрачається. Але у разі наміру потерпілої сторони вирішити проблему ліквідації зазначених нею негативних майнових чи особистих наслідків (втрат) від правопорушення тільки охоронної функції було б недостатньо. За таких обставин постає питання не ли­ше правового захисту, а, перш за все, питання заміни зазнаних креди­тором майнових чи особистих втрат на певні майнові блага, з вимога­ми про стягнення яких звертається кредитор до боржника. З юри­дичної точки зору, заміна втрат, що виникли на боці кредитора, інши­ми передбаченими законом, договором або визнаними судом майно­вими благами, вважається компенсацією, а цивільно-правова функ­ція, що ЇЇ охоплює, має назву компенсаційної1.

Так, у відповідності до п. 8ч.2ст. 16 ЦК у разі неналежного вико­нання договірного зобов'язання замість не одержаного належного виконання договору боржник повинен відшкодувати кредиторові за­вдані збитки.

Щодо іншої цивільно-правової функції, яка має назву превентив­ної, то суть ЇЇ полягає в наступному. За змістом положення цивільно­го законодавства можуть розглядатися не лише як джерела цивільно­го права, а Й як джерела певного інформативного значення. Актами цивільного законодавства надається можливість пізнання певних правил, дозволів, а також заперечень, правового простору, у межах якого відповідні дії розглядаються як правомірні і за рамками котро­го відповідні дії визнаються протиправними. Тому джерела цивільно­го права мають відповідне пізнавальне значення, яке полягає у тому, що заздалегідь потенційному суб'єктові цивільних відносин стає відомим той чи інший наслідок вчинення дій, які підпадають під нега­тивну їх оцінку з боку законодавця. Таким чином, відповідні законо­положення набувають попереднього Інформативно-сигнального зна­чення запобіжного засобу, своєрідного стимулювання особи утриму­ватись від певних правопорушень, від посягань на суб'єктивні права інших осіб. Таке значення мають, наприклад, положення статей 623, 624,1192 ЦК тощо.

Підсумовуючи викладене, можна зробити наступний загальний висновок. Функції цивільного права становлять правові категорії, які відображають елементи змістовної характеристики зазначеної право­вої галузі та характеризують її у цілому і тому мають суттєве методо-

1 Доклад, про це див.: Приступа С. Н. Понятийная сущность и методологическое значение компенсационной функции гражданского права// Проблемы законности: Рес-пуб. междувед. науч. сб.; Отв. ред. В. Я. Таций. -Харьков, 1996. - С. 75-84.

логічне значення для пізнання явищ, що охоплюються предметом ци­вільного нрава.

§ 4. Принципи1 цивільного права

Хоча принципам права у науковій літературі і приділялась певна увага, але останні майже не розглядалися як складова, що у сукупно­сті з предметом та функціями є чинниками, які лежать в основі поділу права на окремі галузі2. При цьому саме принципи визначають зміст норм галузі права, її місце, роль і призначення у системі права, мають важливе значення для побудови нормативної основи галузі прав та ЇЇ застосування3. Як слушно зазначається у літературі, без них немож­ливо створювати право і вдосконалювати правове регулювання, ос­кільки незрозумілим буде його зміст4.

У доктрині нового ЦК закладено саме такий підхід. Хоча ст. З в ньому присвячена загальним засадам цивільного законодавства, останні більшістю з правників виважено ототожнюються саме з при­нципами цивільного права5.

Загальними засадами (далі - принципами) цивільного законода­вства (цивільного права) є: неприпустимість свавільного втручан­ня у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлен­ня права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, не заборонена законом; судовий захист цивільного пра­ва та інтересу; справедливість, добросовісність і розумність.

Між тим вказана стаття, на наш погляд, не містить вичерпного пе­реліку принципів цивільного права. З цього приводу доречно згадати С. М. Братуся, який вказував: основні принципи будь-якої галузі пра­ва ми повинні виявити у самих нормах, що складають у сукупності дану галузь; якщо ж там принципи прямо не сформульовані, вони ма-

' Термін «принцип» від лат. ргіпсірішп, що означає: основне, вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеології; засада (див.: Сліпушко О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові. - К.: Криниця, 2000. - С. 347.

Винятком є праця В. Ф. Яковлева «К проблеме гражданско-правового метода ре­гулирования общественных отношений», у якій прямо вказується на те, що у загальній характеристиці галузі права поряд з предметом та методом правового регулювання важливе місце належить принципам галузі права (С. 367).

3 Решетникова И. В., Яркое В. В, Гражданское право и гражданский процесс в со­временной России. -М., 1999. - С. 96.

Щенникова Л. Принципы гражданского права: достижения цивилистики и законо­дательный эффект / Межвуз. сб. науч. тр. - Вып. 2. - М.: Статут. - Екатеринбург: Институт частного права, 2002. - С. 41-42.

Див., напр.: Братусь С. Н. Предмет и система советского гражданского права. — М., 1963. - С. 135; Советское гражданское право: Учеб. /Под ред. О. А. Красавчикова. -М-, 1968. - Т. 1. - С. 24; Свердлык Г. А. Принципы советского гражданского права. -Красноярск, 1985. - С. 17; Ю. X. Калмыков, О значении общих положений гражданско­го законодательства / Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика. - М., '°- Хоча в науці існує багато точок зору з нього питання.

РаздіпІ зАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

23


ють бути виявлені, виходячи із загального змісту норм1. Зокрема, ста­новлення незалежної та суверенної України як правової держави, що зорієнтована на принципи життя громадянського суспільства, демок­ратичні перетворення у ньому, формування ринкової економіки, об­умовили, перш за все, створення принципу служіння держави грома­дянському суспільству. Так, відповідно до ст. З Конституції людина, ЇЇ життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканність І безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і обов'язки людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Ут­вердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'яз­ком держави.

Звідси, принципи цивільного права - це не тільки чинник, що доз­воляє виокремити цю галузь права2, а й у рамках - робочі механізми, за допомогою яких визначаються межі можливої та належної по­ведінки учасників цивільно-правових відносин3.

Розглянемо кожен з принципів цивільного права окремо. Принцип юридичної рівності, вільного волевиявлення, майно­вої самостійності учасників цивільних відносин. Не випадково цей принцип стоїть на першому місці, бо рівність - основне начало, яке пронизує усю систему цивільного права4 і означає таке становище учасників, де воля одного з них не залежить від волі іншого, який не може йому наказувати, оскільки сам учасник: будь то фізична або юридична особа - самостійні у прийнятті тих чи інших рішень.

Безумовно, даний принцип не є абсолютним, бо деякі винятки у рівності все ж таки можуть бути, але це відбувається лише у випад­ках, передбачених законом (наприклад, відповідно до ЦК іноземці та особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону, яким в даному разі є Земель­ний кодекс України5 І згідно з яким ці особи можуть набувати право власності на такі ділянки тільки несільськогосподарського призна­чення тощо (статті 81-91 ЗК).

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу осо­бистого життя людини. Норми цивільного права як приватного пра-

1 Братусь С. Н. Вказ. праця. - С. 137.

2 Цю точку зору поділяє Ю. Г. Басін (Гражданское право: Учеб. для вузов. - Т. 1/
Отв. ред. М. К. Сулейменов, Ю. Г. Басин. -Алматы: КазГЮУ, 2000. -С. 14.

3 Кузнецова Н. С. Основні завдання Книги першої проекту Цивільного кодексу
України / Кодифікація приватного (цивільного) права України; За ред. проф. А. Довгер-
та. ~К.; Український центр правничих студій, 2000. - С. 123.

4 Калмыков Ю. X, О значении общих положений гражданского законодательства //
Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика; Отв. ред. А. Л. Маковский;
Исследовательский центр частного права. - М.: Международный центр финансово-эко­
номического развития, 1998. - С. 48.

5 Прийнятий Верховною Радою України 25 жовтня 2001 р., набрав чинності з 1 січ­
ня 2002 p.

ва завжди спрямовані на забезпечення приватних інтересів учасників цивільних відносин. Виходячи з цього, ніхто, за винятком випадків» передбачених актами цивільного законодавства, не може свавільно втручатися у приватні справи (будь то фізична або юридична особа), зокрема, охороняється таємниця особистого життя (ст. 301 ЦК), ко­респонденції (ст. 30 ЦК), стану здоров'я (ст. 286 ЦК) тощо. Непри­пустимість свавільного втручання в приватні справи означає заборо­ну не тільки для публічних утворень, а, навіть, для батьків (напри­клад, впливати на дієздатну особу стосовно розпорядження нею свої­ми доходами, заробітком тощо).

Принцип свободи власності (неприпустимості позбавлення права власності). Він знаходить вираження у тому, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює відповідно до закону за своєю волею, неза­лежно від волі інших осіб. Усім власникам забезпечуються рівні умо­ви здійснення своїх прав, а держава не втручається у їх здійснення. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи об­межений у його здійсненні (статті 316-317, 319, ч. 1 ст.321 ЦК),

Між тим можливості власника, безумовно, мають певні межі, чітко визначені законом. Так, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК); власник повинен вживати заходів щодо збере­ження пам'яток Історії і культури, у противному разі він може бути позбавлений цієї власності шляхом викупу з боку держави (ст. 352 ЦК) тощо. Але всі наведені заборони та обмеження застосовуються лише як заходи захисту публічних інтересів1.

Принцип свободи договору. І. О. Покровський називав цей прин­цип головною засадою цивільного права, одним з наріжних каменів всього сучасного цивільного устрою2. Відповідно до ст. 626 ЦК сто­рони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначен­ні умов договору з урахуванням вимог актів цивільного законодав­ства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таким чином, принцип свободи договору можна визначити як перед­бачену законом одну з основних засад цивільного права, що встанов­лює для суб'єктів договірних відносин свободу: вибору контрагентів; свободу укладення договору певного виду; визначення умов догово-РУ- Причому свобода договору проявляється навіть у тому, що сторо­ни Можуть укладати не тільки ті договори, які передбачені актами ци-

Еогданов Б. Соотношение частного и публичного в гражданском законодатель­ное // рос юстиция. - 2000. - № 4. - С. 23; Басин Ю. Г. Гражданское право как отрасль права / Избранные труды по гражданскому праву. - СПб.: Издательство «Юридический ЦеР Пресс», 2003.-С. 37.

Покровский К А. Основные проблемы права, ~ М., 1998. - С. 249-250.

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

25


вільного законодавства, а й договори, у яких містяться елементи різних договорів (змішані договори - ч. 2 ст. 628 ЦК).

Між тим закон може обмежувати свободу договору для захисту більш слабшої сторони або для захисту публічних інтересів. Наприк­лад, підприємець під страхом спонукання його до укладення догово­ру в судовому порядку не має права відмовитися від укладення пуб­лічного договору за наявності у нього можливості надання спожи­вачеві відповідних товарів (робіт, послуг) - ч. 4 ст. 633 ЦК; актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'яз­кові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору (ч. 5

ст. 633 ЦК) тощо.

Принцип свободи підприємницької діяльності. Підприємництво може здійснюватися у будь-якій з організаційних форм, передбачених законом. При цьому суб'єкти підприємницької діяльності мають пра­во на власний розсуд приймати рішення і здійснювати будь-яку діяль­ність, що не суперечить законодавству, відповідно до потреб ринку із збереженням комерційної таємниці тощо. Але при цьому саме у сфері підприємницької діяльності повинен бути встановлений баланс сво­боди суб'єктів такої діяльності і методів регулювання останньої з бо­ку відповідних державних органів. Інакше кажучи, баланс дозволів і заборон з тим, щоб унеможливити не тільки необгрунтовані перевір­ки їх з боку і безпідставне втручання у підприємницьку діяльність суб'єктів останньої, а й унеможливити утворення монопольного ста­новища будь-кого із суб'єктів вказаної діяльності, не допустити обме­ження конкуренції, що може негативно вплинути на інтереси спожи­вачів та суспільства в цілому.

Принцип судового захисту цивільного права та інтересу. Відпо­відно до ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також захист інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного за­конодавства. Захищеність - необхідна складова права. Між тим захист цивільних прав має особливості, до яких слід віднести:

абсолютний характер захисту, оскільки кожна особа може зверта­тися до суду за захистом свого особистого немайнового або майново­го права й інтересу (ст. 15 ЦК);

можливість самій особі вирішувати питання щодо захисту свого права, оскільки звернення за захистом - це її право, а не обов'язок;

наявність спеціальних органів захисту, до яких належать не тільки судові органи (ст. 16 ЦК), а також Президент України, органи дер­жавної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК), нотаріус (ст. 18 ЦК);

можливість до самозахисту, тобто застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним заса­дам суспільства (ст. 19 ЦК);

універсальність способів захисту, що повною мірою відповідає аб-

солютному характеру захисту і полягає у тому, що певний з способів захисту може бути застосований незалежно від того, передбачений він чи ні законодавством (або договором) стосовно певного правопо­рушення. До універсальних способів захисту слід віднести - визнан­ня права; припинення дії, яка порушує право; відновлення станови­ща, Щ0 існувало до порушення; відшкодування збитків тощо (ч. 2 стЛ6,ст.22ЦК).

Між тим існують також і такі способи захисту прав та інтересів: за­вдаток (статті 570-571 ЦК), відшкодування моральної шкоди (ст. 23 ЦК), які застосовуються лише у випадках, передбачених законом.

Перелік способів захисту не є вичерпним і суд може захистити ци­вільне право або інтерес іншим способом, встановленим договором чи законом (ч. 2 ст. 16 ЦК).

Принцип справедливості, добросовісності та розумності. Поча­ток даний принцип бере ще з періоду Давнього Риму, про що свідчать висловлювання тогочасних юристів. Так, Павел стверджував: «коли відсутній чіткий правовий припис, бажано справу вирішувати по справедливості» (Д. 39.3.2.), а УльпІан наполягав: «коли право су­перечить справедливості, повинна панувати остання» (Д. 15.1.32).

ЦК не сформулював принцип добросовісності, справедливості і розумності, але аналіз змісту його положень, зокрема ч. 5 ст. 12, ст. 13, ч. З ст. 23 тощо, дозволяє стверджувати, що за допомогою та­ких категорій як добросовісність, розумність, справедливість закон встановлює межі здійснення цивільних прав осіб, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку останніх1. Добросовісність і недо­бросовісність, розумність і нерозумність, справедливість і несправед­ливість мають правове значення у спеціально вказаних у законі ви­падках. Причому і добросовісність, і розумність учасників цивільних правовідносин презюмуються. Так, зокрема ч. 5 ст. 12 ЦК передба­чає: якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що по­ведінка особи є добросовісною та розумною, коли інше не встановле­но судом. Таким чином, добросовісність слід розглядати як вірність з виконання своїх зобов'язань та повага і довіра до контрагентів за зо­бов'язаннями, а розумність як дії, що здійснила б у конкретній ситу­ації людина, яка має нормальний, середній рівень інтелекта, знання та життєвий досвід2. Справедливість - це здійснення своїх прав і вико­нання зобов'язань на законних та чесних підставах.

цей принцип тотожній принципу неприпустимості зловживання правом, який вперше введений в цивільне законодавство Швейцарії. У ст. 2 Швейцарського Цивіль­ного уложення, прийнятого у 1907 p., він був сформульований таким чином: «При здійсненні прав і виконанні обов'язків кожен повинен вчиняти по добрій совісті. Явне •вживання правом не користується захистом. Таким чином, зловживання правом і є добросовісним здійсненням прав.

Емельянов В. И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление гражданскими ва. - М.: Лекс-Книга, 2002.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

27


§ 5= Система к v іщр • цивільного права, .. g .

Під системою права розуміють обумовлене економічним і соціаль­ним устроєм суспільства внутрішнє об'єднання в узгоджене, підпо­рядковане і єдине ціле правових норм і одночасний їх поділ на відпо­відні галузі, котрі як такі відносно самостійні, усталені і автономно функціонуючі1. Структуру системи права складають норми права, ін­ститути права, підгалузі та галузі права.

Система цивільного права - це сукупність окремих частин - під-галузей, інститутів, субінститутів, цивільно-правових норм, що зна­ходяться у внутрішньому логічному зв'язку та залежності між собою. Структура системи цивільного права визначається особливостями тих відносин, що нею регулюються, а ЇЇ елементами є цивільно-пра­вові норми, інститути, субінститути й підгалузі.

Цивільно-правові норми - правові приписи, які регулюють осо­бисті немайнові і майнові відносини їх учасників. Наприклад, фізич­на особа-підприємець, яка неспроможна задовольнити вимоги креди­торів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, можі бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом; представництво, що грунтується на договорі, може здійснюватися за

довіреністю.

Цивільно-правовий інститут - це певні групи цивільно-право­вих норм, що регулюють однорідні відносини. Наприклад, такий ін­ститут, як юридична особа, регулює відносини, пов'язані зі створен­ням, організаційно-правовими формами, правовим статусом юридич­них осіб приватного права.

Субінститут — складова цивільно-правового інституту, яка є гру­пою цивільно-правових норм, що регулюють однорідні відносини у межах певного інституту. Наприклад, інститут купівлі-продажу має такі субінститути: роздрібна купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та ін­шими ресурсами через приєднану мережу, міну. А інститут відшко­дування шкоди містить, наприклад, такі субінетитути: відшкодуван­ня шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг). Інститути і субінститути мають загальні положення, що свідчить про юридичну однорідність цивільних норм, які ними

охоплюються2.

Сукупність юридичних інститутів, які регулюють однорідні відно­сини, складають підгалузь цивільного права. Вважаємо, у цивільному

1 Керимов Д. Л. Философские проблемы права. -М.: Мысль, 1972.-С. 288.

2 Див.: Гражданское право: Учеб.: В 2 т. - Т. 1./ Отв. ред. проф. Е. А Суханов. - 2-е
изд., перераб, и доп.-М.: Издательство БЕК, 2000.-С. 12, jsЈ!.:.M~.smi

праві України існує п'ять таких підгалузей, а саме: Особисті немай­нові права фізичної особи; Право власності та речові права на чуже майно; Право інтелектуальної власності; Зобов'язальне право; Спад­кове право. Наприклад; право інтелектуальної власності поєднує де­кілька юридичних інститутів, а саме інститут авторського права та інститут патентного права. Така пІдталузь як спадкове право - інсти­тут спадкування за заповітом й інститут спадкування за законом. Зо­бов'язальне право складається з двох інститутів - договірного права (договірних зобов'язань) та недоговірних зобов'язань, які у свою чер­гу поділяються на субінститути. Так, недоговірні зобов'язання міс­тять у своїй структурі, зокрема, ті, що виникають з односторонніх правочинів, деліктні зобов'язання тощо.

Цивільне право України побудовано за пандектною системою (pandectae - всеохопяюючий)1, тобто структуровано таким чином, що вся система поділяється на дві частини — Загальну та Особливу2. Загальну частину складають норми про: цивільне право як приватне право, коло цивільних відносин; джерела цивільного права; учасни­ків цивільних відносин, об'єкти цивільних відносин, підстави виник­нення цивільних прав і цивільних обов'язків; угоди, представництво і довіреність, строки тощо. Норми Загальної частини застосовуються до всіх цивільних відносин, поширюються на всі підгалузі, інститути та субінститути, що дозволяє не включати в останні правила, які вже містяться у Загальній частині. Між тим кожна з підгалузей та, навіть, окремі інститути мають свої загальні положення. Наприклад, загаль­ні положення мають такі інститути як право власності, інститут речо­вих прав на чуже майно, Інститут послуг, інститут відшкодування

шкоди тощо.

Спеціальну частину цивільного права утворюють норми про: осо­бисті немайнові права фізичної особи; право власності та інші речові права; право інтелектуальної власності; зобов'язальне право; спадко­ве право.

Систему цивільного права як галузі права слід відрізняти від си­стеми ЦК та інших кодифікованих актів (Кодексу торговельного мо­реплавства, Житлового кодексу тощо), які є лише зовнішньою фор­мою цивільного права і представляють собою зведені, внутрішньо узгоджені акти цивільного законодавства, що з максимальною повно­тою охоплюють певну комплексну підгалузь суспільних відносин.

1 Більш доклад, про це див главу 3 цього підручника.

2 На сьогодні існує й інша точка зору. Зокрема, Є. Харитонов вважає, що в цивільно­
го' праві не існує універсальної «загальної частини». І, виходячи з цього, доцільніше
Вести мову про окремі розділи (див.: Харитонов Є, До питання про властивості сучас­
ного українського цивільного права. - С 50.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

29


Глава 2. АКТИ

ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

§ 1. Поняття та види актів цивільного законодавства

Акти цивільного законодавства України - це сукупність структур­но упорядкованих у нормативно визначеному ієрархічному співвід­ношенні зовнішніх форм1 цивільного права, у кожній з яких правові норми2 згруповані з урахуванням особливостей окремих сфер право­вого регулювання з метою забезпечення найбільш ефективного рег­ламентування особистих немайнових та майнових відносин, що скла­дають предмет цивільного права.

ЦК відносить до актів цивільного законодавства: Конституцію Ук­раїни (далі - Конституція), Цивільний кодекс України (далі - ЦК), ін­ші закони України, які приймаються відповідно до Конституції та ЦК, акти Президента України (далі-Президент), у випадках встанов­лених Конституцією, постанови Кабінету Міністрів України (далі -КМУ), нормативно-правові акти Інших органів державної влади України (далі - акти органів державної влади), органів влади Авто­номної Республіки Крим (далі - АРК), лише у випадках І у межах, встановлених Конституцією та законом (ст. 4). У зазначеній статті ЦК визначаються загальні положення щодо регулювання цивільних відносин в Україні, закріплюється виключний перелік основних ак­тів цивільного законодавства та їх субординацІйне співвідношення.

Акти цивільного законодавства поділяються на закони3 й підза-конні нормативно-правові акти4.

Закони можуть бути конституційними, кодифікаційними, поточни­ми і виключними5. До конституційних законів належать: Конститу­ція - основа цивільного законодавства України і закони, норми яких

1 Під формою права розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення пра­
вових норм. У юридичній літературі разом з поняттям «форми права» використовується
поняття «джерело права». Джерело права у спеціально-юридичному розумінні - це і є
власне форма права, тобто зовнішня форма вираження й Існування норм права (див.: За­
гальна теорія держави і права: Підруч. для студ. горид. спец, вищих навч. закладів /
М. В. Цвік, В. Д.Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.; За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка,
О. В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - С. 293.

2 Норма права - це соціально обумовлене, спрямоване на регулювання суспільних
відносин обов'язкове для виконання правило поведінки, яке схвалюється або встанов­
люється державою (Там само. - С. 279).

3 Закон - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особли­
вому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом
(зокрема всеукраїнським референдумом), який визначає відправні засади правового ре­
гулювання суспільних відносин.

4 Підзаконні нормативно-правові акти -ті, які приймаються уповноваженими пра-
вотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів і не повинні їм суперечити,

5 Див.: Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова Я
А.В.Малько.-М., 1997.-С. 336-337. :,,..n

містять доповнення до неї. Кодифікаційним законом є ЦК - основний акт цивільного законодавства України. Всі інші закони України є по­точними і приймаються відповідно до Конституції та ЦК. Виключні закони є винятком із загального правила, оскільки їх прийняття обу­мовлене природними, екологічними або соціальними ситуаціями над­звичайного характеру, в зв'язку з чим вони діють тимчасово. Певну схожість з такими законами мають декрети Кабінету Міністрів Украї­ни1, які приймалися у 90-х pp. XX ст., а також укази Президента, які відповідно до Перехідних положень Конституції за відсутності відпо­відного закону мають такий же рівень2. Саме соціально-політична си­туація, що склалась в Україні у 90-х pp. XX ст., викликала необхід­ність надання КМУ і Президенту права приймати нормативно-правові акти, які мають силу закону, для оперативного забезпечення правово­го регулювання відносин у найбільш важливих сферах вітчизняної економіки. Ці акти поряд із законами також є актами цивільного зако­нодавства.

Підзаконними нормативно-правовими актами є укази і розпоряд­ження Президента, постанови КМУ, акти інших органів державної влади України та органів влади АРК.

Акти цивільного законодавства перебувають між собою у суворо­му субординацїйному (ієрархічному) співвідношенні, що забезпечує однакове регулювання цивільних відносин на всій території України з урахуванням певних правил (зокрема, встановлюється співвідно­шення загальних і спеціальних норм цивільного права, прийоми ви­рішення колізій між ними тощо).

Конституція України як основа цивільного законодавства України є Основним Законом, який має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Закони та інші нормативно-пра-вовї акти приймаються на її основі І повинні їй відповідати. Таким чи­ном, акт законодавства, що не відповідає нормам Конституції, не­дійсний. Норми Конституції є нормами прямої дії. Виключна юри­дична властивість Конституції полягає у тому, що вона є безпосеред­нім джерелом національного права, фундаментальною базою для кожної галузі права, включаючи й цивільне3.

Конституція містить фундаментальні правові засади щодо юри­дичної рівності учасників цивільних відносин; економічного розмаїт­тя суспільного життя; різноманітності майнового обороту; інші поло­ження, що мають принципове значення для цивільно-правової сфери.

. _ Див.-. Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 23-93 «Про до-8Фчі товариства».

, Див.-, укази Президента від 4 березня 1992 р. №125 «Про заходи щодо повернення Р'гійним організаціям культового майна»; від 10 червня 1997 р. «Про порядок офІцій-н°го обнародування вормативно-правових актів і вступу їх в силу». О r рШ': Конституція України: Науковс-практичний коментар / В. Б. Авер'янов, в-батанов, Ю. В. Баулін та ін.; Ред. кол.: В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та

я- ~Харків: Право; К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - 808 с.

Р&ШлІ

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

31


Таким чином, норми Конституції - це фундаментальне методологіч­не підґрунтя для створення і розвитку приватно-правових засад регу­лювання цивільних відносин, закріплення основних підвалин роз­витку цивільного права як приватно-правової галузі. Згідно зі ст. З Конституції людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямова­ність діяльності держави; держава відповідає перед людиною; утвер­дження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'язком держави.

Виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей і принципів непорушності прав та свобод людини, для цивільно-правової сфери неперевершено значення мають конституційні положення, що стосу­ються особистих немайнових відносин. Не менш важливими подов­ження Конституції є і для майнової сфери цивільних відносин і, у першу чергу, відносин власності фізичних осіб та юридичних осіб приватного права.

Конституція визначає рівні правового регулювання відносин, у то­му числі тих, що стосуються приватно-правової сфери. Зокрема, у відповідності зі ст. 92 Конституції лише на рівні закону визначаються права і обов'язки людини та громадянина; правосуб'єктність грома­дян; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприєм­ництва; засади цивільно-правової відповідальності тощо. Для загаль­них засад цивільного законодавства принципове значення мають конституційні положення про судовий захист цивільних прав та інте­ресів.

Заслуговують на увагу конституційні положення про те, що права і свободи людини та громадянина, закріплені у Конституції, не є вичер­пними (ст.22). Завдяки чому створюється достатня передумова для розвитку конституційних положень цивільним законодавством. Що ж стосується обмежень у правах, то у відповідності зі ст. 64 Конституції конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених самою Конституцією.

Відмічаючи значення Конституції для подальшого вдосконалення цивільного законодавства, не можна не означити те, що на її поло­женнях грунтується концепція ЦК, який, таким чином, становить змістовно-смислове продовження Конституції. А врегульовані його нормами цивільні відносини, які базуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, мають конституційне підґрунтя.

Цивільний кодекс1 України - основний акт цивільного зако­нодавства. У цивільно-правовій сфері кодифікація є одним з основ-

1 Слово «кодекс» походить від лат. «codex» і означає: книга або збірник законів. У правових системах з кодифікованим цивільним законодавством кодекс є різновидом за­кону, єдиним законодавчим актом, у якому поєднані і систематизовані норми права, спрямовані на регулювання відносин певної сфери, у даному разі - приватно-правової.

них способів систематизації (даюрядкування) законодавства. Вона полягає у прийнятті єдиного нового закону, зміст котрого складають як нові норми, так і положення прийнятих раніше законів або коди­фікованих актів, які з введенням у дію вказаного нового закону втра­чають чинність.

У вітчизняному цивільному праві існує два рівня кодифікації: а) загальний і б) спеціальний. Загальний рівень пов'язаний з прийнят­тям нового ЦК, яким охоплюються всі основні правила регулювання цивільно-правової сфери. Другий рівень кодифікації полягає у тому, що окрім ПКв Україні діють кодекси, присвячені регулюванню вуж­чих сфер особистих немайнових, майнових та організаційних відно­син (Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торговельного мо­реплавства тощо).

Прийнятий 16 січня 2003 р. ЦК, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., став третім у історії кодифікації цивільного законодавства України за останні сто років. Перша кодифікація в Україні відбулася у 1922 р. її найголовніша значущість полягала у тому, що факт прий­няття ЦК 1922 p. засвідчував визнання радянською владою товарно-грошового обороту, наявності сфери майнових відносин, хоча, зрозу­міло, перевага надавалась закріпленню основних економічних засад соціалістичного устрою. З посиленням адміністративно-командних методів управління економікою виникла потреба у наступній коди­фікації, яка відбулася у 1961-1964 pp. та складалася, так би мовити, з двох етапів. На першому з них у 1961 р. були прийняті Основи ци­вільного законодавства Союзу РСР І союзних республік (далі—Осно­ви), а на другому, вже у відповідності з ними, були прийняті респуб­ліканські цивільні кодекси, у тому числі і ЦК УРСР 1963 р. (далі - ЦК 1963 p.), який проіснував 40 років і втратив чинність з 1 січня 2004 р, з прийняттям нового ЦК.

Необхідність проведення сучасної кодифікації цивільного законо­давства була обумовлена низкою обставин. Перш за все слід зазначи­ти, що кардинальне реформування суспільного устрою неминуче по­требувало адекватного законодавчого забезпечення правового регу­лювання відносин у всіх сферах соціально-економічного буття, при-чоку не тільки за рахунок оновлення існуючої законодавчої бази, а й переведення її на принципово інші засади.

Суттєві перетворення у соціально-політичній та економічній цари-нах суспільного буття в Україні, що відбулися після проголошення її незалежності, і прийняття нової Конституції, обумовили принципові зміни у цивільно-правовій сфері і викликали необхідність закріплен­ня нових засад правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин. Виникла потреба регулювання відносин за учас­ти фізичних та юридичних осіб на основі загальновизнаних у світі за-саД приватного права: неприпустимості свавільного втручання у сфе-РУ особистого життя людини; неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законом;

32

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не забо­ронена законом; судового захисту цивільного права та інтересу; спра­ведливості, добросовісності і розумності (ст. З ЦК).

Зрозуміло, за таких умов положення ЦК 1963 p. перестали відпо­відати економічним та соціально-політичним реаліям. Про це свід­чить хоча й те, що задовго до прийняття нового ЦК ціла низка поло­жень ЦК 1963 p. фактично не діяла і, навіть, втратила чинність. ЦК 1963 p. відчутно почав відставати від реального життя, втрачаючи значення повноцінного закону. За таких обставин прийняття в Укра­їні нового ЦК безумовно, подія загальнодержавного значення, знач­ний крок на шляху до удосконалення не тільки вітчизняного цивіль­ного законодавства, а й національної правової системи у цілому.

ЦК закріпив основні засади приватно-правового регулювання осо­бистих немайнових та майнових відносин за участю не тільки фізич­них та юридичних осіб, а також І за участю суб'єктів публічного пра­ва (держави Україна, АРК, територіальних громад). Концепція ЦК знаменує не лише повернення до традиційного для будь-якого нор­мального правопорядку поділу права на публічне та приватне, 3 його прийняттям утвердились приватно-правові засади в усіх сферах со­ціально-політичного буття держави і суспільства. Це принципово важливо, адже приватне (цивільне) право складає основу, стрижень правопорядку, який грунтується на ринковій організації суспільства. Історія розвитку цивілізації свідчить про те, що навіть при найжорст-кіших обмеженнях приватного права його сфера не зникала пов­ністю, оскільки будь-який тип соціально-економічного устрою, будь-яка соціально-політична система не може повністю обійтись без това­рообміну і товарного господарства. Із зазначеного приводу не можна не згадати слова видатного російського цивіліста І. О. Покровського, який майже сто років тому сказав: безперечним історичним фактом до цього часу є та обставина, що по мірі того, як суспільство прогре­сує, по мірі того, як у ньому проявляється необхідність переходу до вищих форм господарської діяльності, відповідні відносини все біль­ше пронизуються приватно-правовими засадами1.

Оскільки охоплювана новим ЦК сфера відносин стосується безпо­середньо кожної людини, основ соціально-економічної сфери буття суспільства у цілому, він набуває значення у правовій системі Украї­ни законодавчого акта конституційного рівня.

Однак основоположне значення ЦК для системи цивільного зако­нодавства полягає у тому, що він охоплює всі основні правила, у від­повідності з якими повинна здійснюватися регламентація особистих немайнових та майнових відносин. І цілком очевидно, що саме у цьо­му полягає стрижневе значення ЦК у загальній системі актів ци­вільного законодавства України. У зв'язку з цим не випадково ч. 2 ст. 4 ЦК закріплює, що актами цивільного законодавства можуть виз-

' Покровский И.Л. Основные проблемы гражданского права. - М., 1998. - С. 44.

наватись й інші закони, але за умови, що останні повинні прийматися відповідно до Конституції та ЦК. Якщо ж суб'єкт законодавчої іні­ціативи подав до Верховної Ради України (далі - ВР України) проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов'я­заний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК. Важливість наведеного законоположення полягає у тому, що тим са­мим заздалегідь забезпечується усталеність, стабільність і непо­рушність ЦК. Адже внесення до нього змін є процедурно набагато складнішим, ніж прийняття нового закону. Крім того, ця вимога спря­мована на запобігання ситуаціям, коли законами цивільні відносини врегульовуються по-іншому в порівнянні з ЦК. Це дозволяє уникну­ти виникнення суперечностей і невідповідності нормативної основи механізму цивільно-правового регулювання основним засадам ци­вільного законодавства.

Загальна концепція ЦК досить чітко відбита у його структурі. Вона вбачається у наступному. ЦК має забезпечити нормальне функціону­вання і розвиток громадянського суспільства, регулювання незалеж­ної від держави системи відносин за участю суб'єктів приватного і публічного права. Причому суб'єкт публічного права, набуваючи статусу учасника відносин, правове регулювання яких забезпечуєть­ся нормами ЦК, щодо інших суб'єктів цивільного права не набуває ніяких владних повноважень. Зокрема, коли у відповідності зі ст. 2 ЦК держава Україна, АРК чи територіальна громада здійснюють на­мір стати учасниками цивільних відносин, останні підпорядковують­ся загальному режиму правового регулювання, характерному для приватно-правової сфери. Вступаючи у цивільно-правові відносини, вони, як й інші суб'єкти приватного права, діють на засадах вільного волевиявлення, юридичної рівності і майнової автономії. Це ж сто­сується юридичних осіб публічного права (ст. 82 ЦК).

Важливою концептуальною засадою ЦК є також і те, що завдяки йому відбулося законодавче втілення чи не найважливішої ідеї Кон­ституції про те, що людина, ЇЇ життя і здоров'я, честь і гідність, недо­торканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Приватні права та інтереси людини (фізичної особи) за ЦК мають пріоритет перед іншими учасниками цивільних відносин.

У зв'язку з цим змінився і концептуальний підхід ЦК до визначен­ня людини як фізичної особи, чим підкреслено ЇЇ статус як захищено­го законом пріоритетного суб'єкта врегульованих його нормами від­носин. Поява у ЦК Книги другої «Особисті немайнові права фізичної особи» підкреслює ту увагу, яку приділяє вітчизняний законодавець людині, котра проголошена Конституцією (ст. 3) найвищою соціаль-иою цінністю в Україні, та данину як природності цих прав, так їх прояву в соціальному бутті.

ЦК має традиційну для України пандектну систему і сконструйо­ваний за так званим «книжним» принципом: Книга перша - «Загальні Положення»; Книга друга, як вже вказувалося - «Особисті немайнові

•Цивільне право України», т. 1

34

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

35


права фізичної особи»; Книга третя - «Право власності та інші речові права»; Книга четверта - «Право інтелектуальної власності» сто­сується особливої сфери цивільних відносин, пов'язаних зі створен­ням і використанням результатів інтелектуальної, творчої діяльності фізичної особи; Книга п'ята - «Зобов'язальне право» охоплює широ­кий спектр цивільних відносин щодо як договірної, так І не договір­ної сфер, яким присвячується майже 40 глав (глави 47-83); Книга шоста - «Спадкове право».

Виправданість такого прийому проглядається у яскравішому від­ображенні побудови ЦК за пандектною системою, а також у можли­вості більш вдало, з практичної точки зору, реалізувати ідеї Кодексу, оскільки для цього, перш за все, має значення, що загальні положення виокремлені і зосереджені у Книзі першій - «Загальні положення» і стосуються всієї цивільно-правової сфери, а тому цілком придатні для всіх груп цивільних відносин.

Кожна з шести книг складається з окремих розділів. Основною структурною одиницею ЦК є глави, яких 90. Вони у деяких випадках мають підрозділи. Глави, так само як і статті, мають наскрізну нуме­рацію. Деякі глави розбиваються на параграфи, а іноді І на підпараг-рафи. Це полегшує системний підхід до розуміння законоположень, що містяться у ЦК, І стосується особливо тих з них, якими охоп­люється найширша сфера відносин, зокрема, зобов'язань з купівлІ-продажу, підряду тощо. ЦК на момент набрання ним чинності скла­дався з 1308 статей.

Однак, незважаючи на всеохоплюючий характер, ЦК не передба­чався як єдиний нормативний регулятор цивільних відносин. Багато­манітність останніх об'єктивно зумовлює необхідність більш деталь­ної їх регламентації, деталізації за рахунок додаткових, спеціальних законів та підзаконних нормативно-правових актів. У ЦК міститься значна кількість відсилок до законів, якими додатково повинні регу­люватися цивільні відносини (наприклад, про вимоги до установчих документів юридичної особи - ч. 1 ст. 88; про державну реєстрацію юридичних осіб - ч. 1 ст. 89; про види цінних паперів-ч. 2 ст. 195 то­що). Для цього існують об'єктивні підстави. ЦК не переслідує мету деталізації своїх положень до рівня вичерпного регулювання ними всього різноманіття відносин цивільно-правової сфери. По-перше, це було б недоцільно, оскільки цивільні відносини знаходяться у постій­ному розвитку І враховувати ці тенденції у законодавчому забезпе­ченні вдосконалення їх правового регулювання тільки на рівні ЦК не­можливо. Вказане неминуче вимагало б майже постійного внесення до нього змін та доповнень, чим відчутно знижувалася б його стабіль­ність і соціальна цінність як основного акта цивільного законодав­ства України. По-друге, у низці випадків існує потреба у комплексно­му законодавчому вирішенні соціальних проблем, коли законодавець змушений дбати про змістовну сторону, а не про галузеву належність нормативно-правового акта, який він приймає. Зокрема, закони Укра-

їни щодо приватизації державного майна мають комплексний харак­тер і поширюються не тільки на відносини приватної, а й публічно-правової сфери. ЦК не виключає також і можливості встановлення за­коном правил, у відповідності з якими цивільне законодавство може застосовуватися до майнових відносин, заснованих на адміністратив­ному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових, бюджетних відносин (ст. 1). Положення ЦК застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані інши­ми актами законодавства. Законом можуть бути передбачені особ­ливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання (ст. 9 ЦК).

Але принципово важливим є те, що закони України, норми яких регулюють цивільні відносини, із самим ЦК не ототожнюються, а за­ймають у ієрархії актів цивільного законодавства своє місце і мають залежний від Конституції та ЦК характер.

Виокремлення законів у самостійну категорію актів цивільного за­конодавства має значення і з точки зору правозастосування, По-пер­ше, це виключає можливість ототожнення законів з іншими норма­тивно-правовими актами, які носять підзаконний характер. По-друге, при розгляді цивільних справ завжди належить враховувати суборди­націю законів як щодо Конституції, так і ЦК. Більше того, якщо у від­повідні закони інших галузей законодавства, зокрема податкового, митного, земельного, будуть включені норми цивільного права, то і вони не можуть суперечити нормам ЦК.

Окрему категорію актів цивільного законодавства складають підзаконні норматявно-правові акти. Існує об'єктивна потреба не тільки в організаційному забезпеченні реалізації чинних законів, а й у оперативному врегулюванні певних цивільних відносин, чим і зу­мовлюється необхідність прийняття нормативно-правових актів під-законного рівня. Як зазначалося вище, ними є акти Президента, по­станови КМУ, а також акти органів державної влади та органів влади АРК. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції вказані органи та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах пов­новажень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами.

Президент видає обов'язкові до виконання на території України укази та розпорядження, спрямовані як на виконання Конституції, так і законів України, включаючи й ЦК. Характеризуючи акти Президен­та як підзаконні, слід зазначити, що вони не можуть змінювати чи до­повнювати закони.

ЦК передбачає випадки, коли правовими актами Президента за­безпечується реалізація основних засад цивільного законодавства. Йдеться, зокрема, про здійснення Президентом захисту цивільних прав та інтересів осіб у межах повноважень, визначених Конститу­цією (ст. 17 ЦК). Між тим у випадках, передбачених Конституцією, 2

36

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРА&А-

37


правовим актом Президента можуть бути обмежені можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'яз­ки (ст. 27 ЦК).

Що стосується постанов Кабінету Міністрів України, то КМУ за­безпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, ви­конання Конституції і законів України, включаючи й ЦК (ст. 116 Конституції). За таких обставин КМУ має право видавати постанови практично з усіх питань цивільно-правової сфери за умови, однак, що їх вирішення не віднесено до компетенції Верховної Ради України або вже врегульовано на рівні закону. Причому, якщо постанова КМУ суперечить положенням ЦК або іншого (поточного) закону, пе­ревага віддається останнім (ч. 4 ст. 4 ЦК).

Нормативно-правові акти органів державної влади та органів влади Автономної Республіки Крим. Особливістю їх, по-перше, є те, що вони можуть прийматися лише у випадках і у межах, встанов­лених Конституцією та законом. По-друге, у відповідності з Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконав­чої влади»1 нормативно-правові акти, які стосуються прав, свобод та законних інтересіз громадян або мають міжвідомчий характер, по­винні пройти обов'язкову державну реєстрацію в Міністерстві юсти­ції України.

Акти цивільного законодавства і договір. Динаміка товарно-грошового обороту, багатоманітність правових зв'язків між учасни­ками цивільних відносин виключають можливість їх упорядковано­сті лише тими чи іншими нормативними приписами (зовнішнє регу­лювання). Юридична рівність, вільне волевиявлення та майнова самостійність учасників цивільних відносин створюють об'єктивну перед- умову для вчинення ними дій, що мають юридичне значення, з метою забезпечення саморегулювання (внутрішнього регулювання) їх взаємних відносин. Саморегулювання відносин у праватно-право-вій сфері здійснюється за допомогою таких локальних актів як стату­ти і положення юридичних осіб, договори та односторонні правочи-ни. Важливе значення у забезпеченні саморегулювання цивільних відносин відіграє договір. Слід погодитися з тим, що в сучасних умо­вах приватно-правовий договір потрібно розглядати як універ­сальний юридичний засіб (елемент) механізму внутрішнього регулю­вання суспільних відносин (саморегулювання)2.

Співвідношення актів цивільного законодавства і договору, вті­лене як принципове у ст. 6 ЦК, що свідчить про питому вагу остан-

1 Урядовий кур'єр. - 1992. - 9 жовтня.

2 Сібільов М. М. До питання про правові засоби сфери приватного права // Вісник
Академії правових наук України. -2ООО.-№3 (26).-С. 145; Його ж: Акти цивільного за­
конодавства і договір / Методологія приватного права: 36. наук, праць (за мат.
наук--теорет. конф., м. Київ, ЗО травня 2003 p.); Редкол.: О. Д Крупчан (голова) та ін. -
К.( 2003.-С. 162-163.

нього серед цивільно-правових засобів регулювання товарно-грошо­вого обороту.

У цивільному праві виділяють понайменовані й не понайменовані договори. Понайменованими є договори, можливість укладення яких передбачена актами цивільного законодавства. Не понайменовани­ми, відповідно, визнаються договори, можливість укладення яких нормативно не визначена. При укладенні понайменованих договорів, якщо з актів цивільного законодавства не випливає іншого або коли обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства не випливає з їх змісту чи із суті відносин між сторонами, останні ма­ють право врегулювати у договорі свої відносини, які не врегульовані цими актами, або відступити від положень останніх і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином, за загальним прави­лом, конкуренцію між положеннями акта цивільного законодавства й договору закон вирішує на користь останнього.

Сторони мають право укласти договір, не передбачений актами цивільного законодавства (не понайменований), якщо він відповіда­тиме загальним засадам цивільного законодавства, які встановлені в ст. З ЦК.

У співвідношенні з актами цивільного законодавства договір не менше, ніж вони, характеризується усталеністю як одна з форм проя­ву активності учасників цивільних відносин. Так самр як і норми ак­тів цивільного законодавства, положення договору піддягають обо­в'язковому врахуванню при розгляді судових справ. За призначенням договір відповідно до ст. 11 ЦК є самостійною підставою виникнення цивільних прав і обов'язків. За правовими наслідками договір, як акт саморегулювання індивідуальної дії, може мати значення не тільки для його сторін, а й для сторонніх осіб.

Акти цивільного законодавства і міжнародні договори Украї­ни. Україна є частиною світової спільноти і тому не може не рахува­тися із загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права і міжнародними договорами, у яких бере участь. Відповідно до Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного зако­нодавства України (ст. 10). Це повністю відповідає положенням ч. 1 ст. 17 Закону від 22 грудня 1993 р. «Про міжнародні договори Украї­ни»1. На необхідність врахування міжнародних договорів, які не су­перечать Конституції, вказує І Пленум Верховного Суду України у постанові від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», підкреслюючи, що суд не може застосувати закон, який регулює відносини, що розглядаються, Інак­ше ніж міжнародний договір.

Таким чином, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, становлять невід'ємну частину національ-

1 ВВРУкраїнв.-1994.-№ 10.-Ст.45.

за

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

ЗО


ного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаче­ному для актів національного законодавства. Це правило зафіксоване у ст. 10 ЦК, згідно з якою: якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться ін­ші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного за­конодавства, застосовуються правила міжнародного договору Украї­ни. Практичне значення передбаченого ЦК ставлення законодавця до міжнародних договорів України полягає у тому, що тим самим ЦК «адаптує» їх положення до цивільних відносин.

Акти цивільного законодавства і звичай. Істотною новелою по­ложень ЦК є те, що цивільні відносини можуть регулюватися звича­єм, зокрема звичаєм ділового обороту (ст. 7). Звичай - це правило по­ведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути за­фіксований у відповідному документі. Таким чином, звичай - теж різ­новид форм права, котрий, як і нормативно-правовий акт, є способом зовнішнього вираження і закріплення правових норм.

Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі, включа­ючи і документ, значення не має, врахуванню підлягає те, що для пев­ної сфери діяльності (зокрема, підприємницької) він набуває устале­ного і поширеного характеру. При цьому звичай не повинен супере­чити положенням договору або акта цивільного законодавства. Якщо це правило порушується, звичай не застосовується.

Санкціонування застосування звичаю до певних цивільних відно­син відбувається в ЦК шляхом посилання на нього у нормі права, але при цьому зміст його в останній не розкривається. Зокрема, такі поси­лання містяться у ст. 526 ЦК, відповідно до якої, якщо у договорі, ЦК, інших актах цивільного законодавства відсутні умови та вимоги до виконання зобов'язання, останнє має виконуватися відповідно до звичаїв ділового обороту. З урахуванням названих звичаїв може вста­новлюватися місце виконання зобов'язання (ч. 2 ст. 532 ЦК), порядок зустрічного виконання зобов'язання (п. І ч. 2 ст. 538 ЦК), виконання альтернативного зобов'язання (ст. 539 ЦК), сторони можуть при укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору виходити зі звичаїв ділового обороту (ст. 627 ЦК) тощо.

§ 2. Дія актів цивільного законодавства

Офіційне оприлюднення актів цивільного законодавства і на­брання ними чинності. Набрання чинності актами цивільного зако­нодавства грунтується на загальних положеннях Конституції (стат­ті 57, 58, чч. 4, 5 ст. 94), відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти повинні бути доведені до відома шляхом їх оприлюднення, оскільки кожному гарантується право знати свої пра­ва і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визнача­ють права та обов'язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, не є чинними. Оприлюднення ак-

тів цивільного законодавства має бути офіційним, тобто опублікова­ним у офіційних засобах масової Інформації.

Залежно від того, який саме акт цивільного законодавства опри­люднюється, визначаються відповідні офіційні засоби інформації, у яких він публікується. Так, у відповідності зі ст. 20 Закону України «Про міжнародні договори України» міжнародні договори, ратифіко­вані Верховною Радою, підлягають опублікуванню у «Відомостях Верховної Ради України», у газеті Верховної Ради «Голос України», а також у «Зібранні чинних міжнародних договорів України».

Опублікування інших нормативно-иравових актів здійснюється згідно з Указом Президента від 10 червня 1997 р. «Про порядок офі­ційного оприлюднення нормативно-правових актів і набрання ними чинності» у друкованих виданнях «Відомості Верховної Ради Украї­ни», «Офіційний вісник України», у газеті «Урядовий кур'єр». Прак­тичне значення офіційного оприлюднення нормативно-правових ак­тів полягає у тому, що у відповідності з ч. 5 ст. 94 Конституції України закон не набирає чинності раніше дня його опублікування. Обов'язок з офіційного оприлюднення прийнятих Верховною Радою України законів Конституція покладає на Президента (ч. 4 ст. 94).

Днем офіційного опублікування нормативно-правового акта вва­жається день, вказаний у газеті чи іншому періодичному виданні, друкованому засобі масової інформації, як день їх виходу. Такий день вказується на титульному аркуші «Офіційного вісника України» і «Відомостей Верховної Ради України». При цьому, на відміну від передбачених у ст. 32 Закону «Про друковані засоби масової інфор­мації (пресу) в Україні»', у вихідних даних «Офіційного вісника України» та «Відомостей Верховної Ради України» вказується не да­та їх виходу в світ, а дата підпису до друку2.

Якщо закон або інший нормативно-правовий акт опубліковано у декількох офіційних друкованих виданнях, він вважається оприлюд­неним з дня виходу того з них, який вийшов раніше (першого).

У відповідності з ч. 5 ст. 94 Конституції закон набирає чинності че­рез десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Дане конституційне правило поширюється Указом Президента також на інші нормативно-правові акти, у тому числі на акти Президента, КМУ, органів виконавчої влади.

Постанови КМУ набирають чинності з дня їх прийняття, якщо пі­зніший строк не передбачено у цих актах. Ті з постанов КМУ, які ви­значають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування у офіційних друкованих виданнях.

1 ВВРУкраїни.-І993.-Ка1.-Ст.1.

2 Притыка Д. Н., Карабань В. Я., Ротань В. Г. Научно-практический комментарий
к гражданскому законодательству Украины: В 4-х т. - Т. 1. - Киев-Севастополь, 2000. -

С. 58. -• -Л-

40

Розділ J

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

41


Нормативно-правові акти органів державної влади, які стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, набирають чинності через десять днів, починаючи з дня їх державної реєстрації у Міністерстві юстиції, якщо у них не встановле­ний пізніший строк, але не раніше дня їх офіційного опублікування.

Дія актів цивільного законодавства у часі, просторі та за ко­лом осіб. Будь-який акт цивільного законодавства приймається для того, щоб з певного часу чи протягом певного часу на визначеній те--риторії ним забезпечувалося б регулювання цивільних відносин за участю визначеного кола осіб. Іншими словами, акти цивільного за-коно- давства діють у певних межах, які визначаються трьома факто­рами: а) часом; б) простором; в) колом осіб.

Дія нормативно-правового акта цивільного законодавства у часі - це офіційно встановлений проміжок його юридичного буття, котрий, як правило, не обмежений певним строком, а визначається моментом набрання ним чинності та моментом припинення його дії.

Для досягнення цілей практичного застосування відповідного нор­мативно-правового акта завжди підлягають вирішенню наступні пи­тання: по-перше, з якого моменту нормативно-правовий акт набрав чинності; по-друге, на які відносини він поширюється і чи підпада­ють під його регулювання відносини, що виникли раніше і регулюва­лися актом цивільного законодавства, котрий втратив чинність; по-третє, з якого саме моменту попередній нормативно-правовий акт втратив чинність.

Враховуючи суспільну важливість законодавчого вирішення пи­тання щодо дії закону та інших нормативно-правових актів у часі, Конституція (ст. 58) закріпила один з найважливіших загальновизна­них принципів сучасного права: закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони розраховані тільки на майбутнє і не поширюються на відносини, які виникли до набрання цими актами чинності, за винятком передбачених ч. 1 ст. 58 Конституції України випадків, коли нормативно-правовим актом по­м'якшується або скасовується відповідальність особи.

Закріплення принципу незворотності дії актів цивільного законо­давства у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності су­спільних відносин, у тому числі відносин між державою і людиною. Це породжує впевненість кожного, що його існуюче становище не буде погіршене законом або іншим нормативно-правовим актом, який буде виданий пізніше.

Фактично відтворюючи закріплену на конституційному рівні ідею щодо неприпустимості зворотної дії нормативно-правових актів у ча­сі, ЦК переносить її у площину приватно-правової сфери. У відповід­ності зі ст. 5 ЦК акти цивільного законодавства регулюють відно­сини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він по­м'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо ж ци-

вільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законо­давства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зазвичай, дія актів цивільного законодавства у часі не обмежуєть­ся, якщо у самому акті не визначено інше або природа відповідного нормативно-правового акта не припускає його дію протягом певного часу. Зокрема, коли Фонд державного майна України (далі - ФДМУ) видає нормативно-правові акти, спрямовані на реалізацію програми приватизації об'єктів державної власності на поточний рік, вони діють протягом року.

Як правило, акт цивільного законодавства діє до дня його відміни у встановленому законом порядку. Можлива також ситуація, коли з прийняттям нового закону ті, що були прийняті раніше, закони збе­рігають чинність у частині, яка не суперечить новому законові.

Деколи встановлюються правила, відповідно до яких регулюються відносини, що виникли до набрання чинності новим законом І до яких може застосовуватися новий закон.

Наприклад, відповідно до Прикінцевих та перехідних положень ЦК передбачається можливість його застосування до цивільних від­носин, які виникли до набрання ним чинності, але продовжують існу­вати після 1 січня 2004 р. Правила Книги шостої ЦК застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята жодним із спадкоємців до набрання чинності ЦК. До позовів про визнання оспо­рюваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійс­ності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 p., застосовується позовна давність, встановлена для від­повідних позовів законодавством, що діяло раніше. Правила про на-бувальну давність, передбачені ст. 344 ЦК, поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності ЦК. Що стосується договорів, укладених до І січня 2004 p., які і продовжують діяти після набрання чинності ЦК, то до них поло­ження останнього застосовуються лише щодо підстав, порядку і на­слідків зміни або розірвання договорів окремих видів і незалежно від дати їх укладення. Правила ЦК про відповідальність за порушення договору застосовуються у тих випадках, коли відповідні порушення допущені після набрання чинності ЦК, крім випадків, коли у догово­рах, укладених до 1 січня 2004 p., була встановлена інша відповідаль­ність за такі порушення.

Дія акта цивільного законодавства у просторі - це визначення територіальних меж застосування його положень для регулювання відносин, які виникають і розвиваються на певній території. При виз­наченні територіальних меж дії актів цивільного законодавства слід виходити з принципу одноманітності регулювання цивільних відно­син на всій території України (ч. 6 ст.4 ЦК). Залежно від виду та ха­рактеру того чи іншого акта цивільного законодавства дія останнього

42

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

43


може поширюватися не на всю територію України. Зокрема, дія Зако­ну від 15 січня 1999 р. «Про статус столиці України - місто-герой Київ»1 не поширюється за межі м. Києва. У відповідності з ч. 2 ст. 136 Конституції Верховна Рада АРК у межах своїх повноважень приймає рішення і постанови, які є обов'язковими до виконання лише на тери­торії автономії. Органи місцевого самоврядування у межах своїх пов­новажень, визначених законом (ч. 1 ст. 144 Конституції, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні»)2, приймають рішення, які є обо­в'язковими до виконання на відповідній території.

З дією у просторі пов'язується також і встановлення умов вико­нання деяких цивільно-правових договорів. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 1012 ЦК договір комісії може бути укладений з визначенням або без визначення території його виконання. У відповідності з ч. 2 ст. ІЇ16 ЦК договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту.

Дія нормативно-правового акта цивільного законодавства за колом осіб - це поширення його дії на певних суб'єктів права. Нор­мативно-правові акти цивільного законодавства поділяється на нор­мативно-правові акти загальної дії і нормативно-правові акти спеці­альної дії. За загальним правилом акти цивільного законодавства по­ширюються на всіх осіб, до яких належать фізичні та юридичні осо­би, держава Україна, АРК, територіальні громади.

Іноді дія нормативно-правових актів спрямовано поширюється ли­ше на певне коло осіб (наприклад, Закон «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні»3 стосується прав тільки молодих сімей та молодих громадян одержувати за рахунок бюджет­них коштів пільгові довгострокові державні кредити на будівництво І придбання житлових будинків та квартир, на оплату вступних пайо­вих внесків при вступі до молодіжних житлових комплексів, житлово-будівельних кооперативів; Закон «Про відновлення платоспроможно­сті боржника або визнання його банкрутом»4 розповсюджується лише на суб'єктів підприємницької діяльності).

§ 3. Застосування актів цивільного законодавства

Застосування норм права - одна з форм (способів) реалізації права, що є активним здійсненням тих правил поведінки, які сформульовані у правових нормах.

За загальним правилом особа (фізична або юридична) здійснює цивільні права і виконує цивільні обов'язки у межах, наданих їй дого­вором чи актами цивільного законодавства (статті 13, 14 ЦК). Тому

1 ВВР України.-1999. ~№ 11.-От. 79. г І л

„ 2 Офіційний вісник України.-1997.-№ 25.-Ст. 20. ; иг : «S

3 ВВРУкраїни.-200О.-№27.-Ст.2П. . Ті1- ' -А

4 ВВР України. -1992.-№ 31. -Ст. 440. л.' чив гіош?:і;і» , ;от Vt

застосування положень актів цивільного законодавства залежить, перш за все, від характеру диспозиції норми, яка буде застосовувати­ся - диспозитивна вона чи імперативна.

До категорії диспозитивних відносять цивільно-правові норми, які дозволяють особам домовитись щодо правила їх взаємної поведінки шляхом укладення договору і, навіть, відступити від положень, що встановлені законодавством, але передбачають ще й «резервне» пра­вило поведінки на той випадок, якщо вони не скористаються зазначе­ним дозволом. Зокрема, прикладами диспозитивних норм є положен­ня, якими встановлюється загальна можливість для сторін: укласти договір, котрий не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ч. 1 ст. 6 ЦК); врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами (ч. 2 ст. 6 ЦК); відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч. З ст. 6 ЦК); збільшити за домовленіс­тю строк, позовної давності, встановленої законом (ч. 1 ст. 259 ЦК) тощо. На диспозитивний характер цивільно-правових норм вказують певні словосполучення, що містяться у них і мають невизначений ха­рактер (наприклад, «може бути», «мають право», «законом допуска­ється» тощо).

У імперативній нормі диспозиція формулюється законодавцем, і тому учасники цивільних відносин не мають права при здшсненні цивільних прав та обов'язків, у тому числі при укладенні договорів, виходити за межі, встановлені положеннями акта цивільного законо­давства. Зокрема, імперативною є норма, закріплена: у ч. 2 ст. 259 ЦК, якою забороняється скорочувати за домовленістю сторін позов? ну давність, встановлену законом; у ст.520 ЦК, відповідно до якої боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переве­дення боргу) лише за згодою кредитора. Імперативність цивільно-правових норм, як правило, виражена у вигляді тих чи інших заборон (наприклад, «не має права», «не може бути», «лише» тощо).

Безумовно, цивільному праву притаманний диспозитивний метод цивільно-правового регулювання. Але це не означає, що акти цивіль­ного законодавства не містять імперативних норм, що зумовлено об'єктивними причинами. Дня регулювання деяких суспільних від­носин диспозитивні норми непридатні, оскільки не завжди доцільно і можливо покладатися тільки на власний розсуд учасників цивільних відносин. Коли мова йде, наприклад, про договори, пов'язані з оборо­том цінних паперів, чи відносини, пов'язані з використанням чекової форми розрахунків, їх регулювання потребує максимальної визначе­ності у законі.

Між тим при застосуванні тієї чи іншої норми в ряді випадків не завжди можна чітко уявити її зміст, бо норми за правилом формують­ся і виражаються за допомогою загальних, абстрактних понять, тер­мінів, які за неоднакових умов різні суб'єкти можуть розуміти досить

44

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

45


неоднозначно1. Тому в праві застосовується такий прийом як тлума­чення актів цивільного законодавства, що надає можливість забезпе­чити правильне застосування закріплених у них положень, тобто спроектувати норми права на рівень конкретних суспільних відно­син, конкретної життєвої ситуації2.

Тлумачення правової норми (включаючи й цивільно-правову) - це діяльність із з'ясування або роз'яснення (інтерпретації) її змісту з ме­тою правильного застосування і реалізації останньої3.

Тлумачення здійснюється за допомогою певних прийомів та спо­собів. Спосіб тлумачення - це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів4. Існує багато класифікацій спеціальних прийомів (способів, методів) тлумачення5, у відповідності з якими вони поділяються залежноЛвід: способу тлумачення, суб'єктів тлума­чення, обсягу тлумачення, за сферою дії.

За способом тлумачення виділяють філологічний (лексичний і гра­матичний) спосіб, при якому встановлюється зміст правової норми на основі використання законів філології; систематичний, за котрого зміст норми права з'ясовується на підставі виявлення її системних зв'яз­ків з іншими правовими нормами. Найчастіше це відбувається при зіставленні загальних та спеціальних норм, посилальних і бланкетних норм тощо; логічний, який припускає застосування правил та аргумен­тів логіки (логічне перетворення, порівняння, аналіз і синтез, абстрагу­вання, аналогія тощо); історичний, котрий здійснюється на підставі ознайомлення з історією появи та прийняття норм, врахування факторів, якими обумовлюється набрання ними чинності, їх зміни чи доповнення; цільовий (телеологічний), за допомогою котрого встановлюється зміст правової норми на основі виявлення її цілей.

За суб'єктами тлумачення виділяють такі види: офіційне та неофі­ційне. Неофіційне тлумачення - це тлумачення правової норми, що здійснюється будь-яким суб'єктом права, а його результати не є фор­мально-обов'язковими. Цей вид тлумачення поділяється на буденне (тлумачення особами, котрі не є фахівцями-юристами, яке за своєю сутністю є тлумаченням з метою з'ясування, усвідомлення норматив­них положень); професійне (тлумачення юристів-практиків); доктри-

1 Рабінович ТІ, М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посіб. - Вид. 3-е, зі
змін, й доп. - К.: ІСДО, 1995. - С. 140.

2 Див.: Загальна теорія держави і права: Підруч. //За ред проф. М. В. ЦвІка, доц.
В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина. -Харків: Право, 2002. -С. 373.

3 Рабінович 77. М. Вказ. праця. - С. 141.

4 Див.: Загальна теорія держави І права. - С. 374,

5 Див.: Васьковский Е. В. Цивияистическая методология. Учение о толковании и
применении гражданских законов. - М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2002; Поляков Л. В.
Общая теория права: Феноменолого-коммуникативный подход: Курс лекций. - 2-е изд.,
доп. - СПб.: Изд. «Юридический центр Пресс», 2003. - С. 783-797; Рабінович П. М.
Вказ. праця. - С. 140-143; Загальна теорія держави і права: Підруч. / За ред. проф.
М. В. Цвіка, доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина. Харків: Право, 2002. -
С 374-384 та ін. . .„..-.„,..-

вальне (науково обгрунтоване тлумачення вчених, висвітлене у юри­дичній літературі, коментарях до законів, матеріалах наукових чи на­уково-практичних конференцій або усних виступах у межах участі у них тощо). Хоча доктринальне тлумачення не є обов'язковим, однак його вплив на з'ясування суті і змісту правових норм органами, що встановлюють або застосовують норми права, досить вагомий.

Офіційне тлумачення - це тлумачення правової норми, яке здійс­нюється компетентними органами і є формально обов'язковим для всіх суб'єктів її застосування та реалізації. Це тлумачення поєднує в собі і тлумачення-з'ясування, і тлумачення-роз'яснення. Між тим ре­зультат офіційного тлумачення не призводить до появи нового нор­мативного акта, оскільки акти тлумачення мають особливу правову природу і діють у єдності з нормами права, не маючи самостійного значення. Слід погодитися з тим, що дані акти, які мають назву інтер-претаційних, є обов'язковими лише в тому розумінні, що містять офіційну державно-владну позицію щодо розуміння змісту правових норм і зобов'язують суб'єктів адекватно сприймати зміст норми1.

Офіційне тлумачення поділяється на автентичне2 та легальне. Автентичне (власне, «авторське») тлумачення - це тлумачення ци­вільно-правової норми тим самим органом, що видав акт цивільного законодавства, у якому вона встановлена. Суб'єктами такого виду тлумачення є всі правотворчі органи.

Легальне (делеговане) тлумачення - це тлумачення, засноване на спеціальному повноваженні, яким закон наділяє певний орган, що не приймав акт цивільного законодавства. Відповідно до ст. 147 Консти­туції органом, якому делеговане право давати офіційне тлумачення Конституції та законів, є Конституційний Суд України (далі - Кон­ституційний Суд). Окрім цього, він вирішує питання щодо відповід­ності законів й інших правових актів Конституції. Таким чином, хоча Конституційний Суд не належить до правотворчих органів, але його повноваження можуть відчутно впливати на регулювання цивіль­но-правових відносин, оскільки його рішення та висновки є обов'яз­ковими до виконання, як і всі інші судові рішення, що ухвалюються іменем України3,

Автентичне та легальне тлумачення за сферою дії поділяються на нормативне, розраховане на всі випадки застосування та реалізації норми, що тлумачиться (наприклад, Пленум Верховного Суду Украї­ни має право давати роз'яснення з питань судової практики, яке є

1 Див.: Загальна теорія держави і права.-С 381.

2 у науковій літературі існує інша точка зору стосовно того, що не можна автентяч-
ветлумачення відносити до офіційного тлумачення (див., напр.: Нерсесящ В. С. Общая
теория права и государства. - М., 1999. - С. 500-507.

3 Рішення Конституційного Суду України вад 9 червня 1998 р. (справа щодо внесен­
ня змін до Конституції України) / Чаюн М. Г., Кириченко Ю М., Кидисюк Р, А. та ін.
Правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях та висновках (1997-
2003 pp.). - К., 2003. -С. 300.

46

Розділі

'ШКАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


обо'язковим для судів), та казуальне (індивідуальне), що розрахова­не тільки на той випадок застосування норми права, з приводу якого роз'яснюється її зміст. Зокрема, судове рішення містить тлумачення цивільно-правових норм, будучи обов'язковим до виконання лише учасниками відповідного судового процесу (ч. 5 ст. 124 Конституції). Таке роз'яснення не має обов'язкового характеру для всіх інших су­дових органів при вирішенні подібного спору, оскільки прецедент в Україні джерелом права не є.

Відповідно до обсягу тлумачення, тобто співвідношення норми та її змісту, тлумачення поділяється - на буквальне (адекватне, точне), поширювальне та обмежувальне. Буквальне тлумачення адекватне текстуальному виразу (словесній оболонці) правової норми. Поши­рювальне тлумачення припускає розуміння змісту правової норми ширше за її буквальний текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Систематичне тлумачення дає можливість дійти висновку, що в цій статті мова йде не тільки про осіб (до них ЦК відносить фізичних та юридичних (ч. 1 ст. 2 ЦК), а й про публічні утворення, які є нарівні з особами учасни­ками цивільних відносин (ч. 2 ст. 2 ЦК) і, навіть, охоплюються понят­тям особи, виходячи з аналізу розділу II ЦК «Особи», підрозділ 3 яко­го присвячений участі держави Україна, АРК і територіальних гро­мад у цивільних відносинах. Навпаки, обмежувальне тлумачення по­лягає у тому, що дійсний зміст правової норми розуміється вужче, ніж її текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ст. 34 ЦК повну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (пов­ноліття). Між тим, використовуючи системний спосіб тлумачення, можна дійти висновку, що дану статтю ЦК слід тлумачити обмежено, оскільки ст. 35 ЦК встановлює: повна цивільна дієздатність може бу­ти надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, котра записана матір'ю або батьком дитини.

Застосування цивільного законодавства за аналогією. Відомо, що у процесі державного право застосування можуть виникати ситу­ації, коли правову колізію неможливо вирішити на підставі норм існуючих актів цивільного законодавства, оскільки законодавець не передбачив або не міг заздалегідь передбачити можливість виникнен­ня такої колізії. Відсутність конкретної законодавчої норми, необхід­ної для врегулювання колізійного випадку, називається прогалиною у законодавстві1.

Прогалина у законодавстві - це відсутність иормативво-правової регламентації
певної групи суспільних відносин у сфері правового регулювання, окреслюваній основ­
ними принципами права (дна: РабіновичК М. Вказ. праця, - С. 139; Поляков А. В. Вказ.
праця. - С 777). , „ , . %А _

-"• Для вирішення подібних ситуацій може бути застосована анало­гія': аналогія закону чи аналогія права.

Аналогія закону - це застосування до не врегульованих актами цивільного законодавства або договором цивільних відносин актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (ч.і ст,8 ЦК).

Для застосування аналогії закону необхідно: по-перше, потреба у врегулюванні цивільних відносин; по-друге, останні не повинні бути врегульовані положеннями актів цивільного законодавства або дого­вором.

Виходячи з цього, посилання в ч, 2 ст. 109 ЦК, яка регулює відно­сини, що виникають при створенні юридичної особи у такий спосіб як виділ, на застосування за аналогією положень, що регулюють від­носини, які виникають при припиненні юридичної особи (чч. 1, 2 та ч. 4 ст. 105, статті 106 і 107 ЦК), зовсім не свідчить про те, що йдеться про застосування аналогії закону. В даному разі застосовується при­йом «економії правових способів», відповідно до якого законодавець поширює на певні відносини дію чітко визначених норм ЦК.

Близьким до аналогії закону прийомом, але не тотожним йому» є так зване субсидІарне (додаткове) застосування актів цивільного за­конодавства до відносин, подібних за змістом до цивільних відносин. Схожість вказаних прийомів полягає у тому, що, як і при аналогії за­кону, так і при субсидіарному застосуванні норми права прогалина у праві долається шляхом застосування юридичних приписів до ситу­ацій, які ними не передбачені, але мають схожість з тими, що ними врегульовані. Однак між зазначеними прийомами Існують відмінно­сті, які не дозволяють їх ототожнювати. Основна з них полягає у то­му, що субсидіарне застосування вводиться для подолання прогалин у праві шляхом звернення до схожої норми із суміжної галузі права2. Наприклад, відповідно до ст. 8 Сімейного кодексу (далі - СК), якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими чле­нами сім'ї та родичами не врегульовані СК, вони регулюються відпо­відними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Таким чином, субсидІарне застосування норм права своєю характер­ною ознакою має те, що відносини повинні бути схожими. Зокрема, І цивільним законодавством регулюються майнові відносини, і у ст. 8 СК мова йде про майнові відносини. Але простої схожості суспільних відносин, які мають бути врегульовані, недостатньо. Слід погодитися з тим, що специфічною ознакою субсидиарного застосування є те, що

1 Аналогія (від гр. «analogia») - подібність, схожість між предметами, явищами, по­
няттями (див.: Сліпушко О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мо­
ві. - К.: Криниця, 2000. - С 44).

2 Калмыков Ю. X. Вопросы толкования и применения гражданско-правовых норм //
Хозяйство, право,управление: Межвуз. науч. сб.-Саратов, 1977.-Вып. 3. -С. 93-94,

48

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

49


воно ґрунтується на схожості також у методах правового регулюван­ня1. Так, і цивільному, і сімейному праву притаманний диспозитив­ний (координаційний, приватно-правовий) метод правового регулю­вання.

Від аналогії закону слід відрізняти аналогію права. Аналогія пра­ва - це застосування до не врегульованого конкретною нормою ЦК цивільного відношення (при відсутності можливості застосувати ана­логію закону), Інших актів цивільного законодавства або договору відповідно до загальних засад цивільного законодавства (ч .2 ст. 8 ЦК). Основні засади цивільного законодавства, як вже раніше зазна­чалося, закріплені у ст. З ЦК.

Глава 3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН у

§ 1. Основні цивільно-правові системи світу

Поняття цивільно-правової системи2. Кожному суспільству, яке претендує на звання державно-організованого, властиві певні прави­ла, писані і неписані, що є регуляторами суспільних відносин. Назви даних правил різні: звичаї, прецеденти, договори, закони тощо, але в цілому систему, що утворюють ці правила, у більшості держав світу, прийнято розглядати як право.

Одночасно із зародженням суверенних держав формувалося і на­ціональне позитивне право, закладалися основи для його подальшого розвитку. Право держав сформовано з використанням різноманітних прийомів юридичної техніки і покликане задовольняти інтереси су­спільств з різними соціальними групами, структурами, звичаями, віруваннями. А звідси зрозуміло, що унікальність будь-якої держави, як політико-територіальної організації суспільства, виявляється й у неповторності, самобутності його права взагалі і цивільного права, зокрема. Між тим процес зародження і розвитку державних утворень неминуче пов'язаний і з Інтенсифікацією міждержавних зв'язків у різних сферах торгівлі, культури та науки тощо, що потребує гар­монізації законодавства. Саме цим й іншими причинами пояснюється те, що норми права окремих держав, включаючи і норми цивільного права, приводяться до єдиного «знаменника», здійснюється запози­чення й адаптація правових принципів, категорій, конструкцій з пра­ва інших держав.

1 Леушин В. И. Способы применения права при пробелах в советском законодатель­
стве /В кн.: Проблемы применения советского права. - Свердловск, 1973. - С. 48.

2 Для позначення групи національних правових систем, що мають схожі юридичні
ознаки, які дають підставу вести мову про відносну єдність таких систем, в сучасній
компаративістиці використовуються терміни «правова сім'я», «форма правових систем»,
(mm правових систем» тощо. --"і"у. о/-.

Таким чином, в еволюції цивільного права, як загальнолюдської цінності, намітилися і тривають дві тенденції: з одного боку, позитив­ні цивільно-правові норми і правила уніфікувалися, а відповідні на­ціональні правові системи сформували специфічний тип (сім'ю) пра­вових систем; з другого - відбувалася диференціація, що породжувала виникнення найрізноманітніших типів правових систем світу.

Належне вивчення цивільного права на сучасному етапі розвитку України, як і будь-якої іншої галузі національного права, неможливе без використання порівняльно-правового методу дослідження, що до­зволяє систематизувати цивільно-правові явища, властиві правовим системам різних держав, виявити генетичні зв'язки між ними й істо­ричну послідовність їх розвитку, ступінь рецепції елементів (право­вих конструкцій, понять, принципів) однієї правової системи в іншу.

Під типом (сім'єю) правової системи прийнято розуміти сукуп­ність національних правових систем держав, що мають загальні риси та які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, що домінують у формі джерел та принципів права, систем права і си­стем законодавства, організації правових установ, насамперед, судо­вої системи, подібності правових категорій і понять1. Беручи до уваги, що тип правової системи і тип цивільно-правової системи співвідно­сяться як загальна і окрема категорії, тип цивільно-правової системи можна визначити як сукупність національних правових систем дер­жав, що мають загальні риси, які полягають у єдності закономірнос­тей і тенденцій розвитку здійснюваного у них правового регулювання суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права.

Розбіжності між цивільним правом різних держав істотно зменшу­ються за умови, якщо виходити не із змісту їх конкретних норм, що залежить від волі законодавця і піддається постійним, а іноді досить істотним змінам, а з більш стабільних, константних компонентів (елементів), які використовуються для створення, застосування, ін­терпретації й оцінки зазначених правил поведінки. Саме вказані по­стійні елементи будь-якої цивільно-правової системи як класифіка­ційний критерій дозволяють виділити і відокремити їх типи, котрих існує не так уже й багато.

Серед правників не склалося єдиної думки з питання про групи «сімей права» і про ознаки, за якими вони відокремлюються. Між тим узагальнено можна виділити певні критерії, що дозволяють виявити подібність і розбіжності основних цивільно-правових систем сучасно­сті і які представляють константні елементи будь-якої цивільно-пра­вової системи: 1) генезис правових систем, тобто історію їх виникнення та розвитку, що вплинула на формування унікальності правових начал і принципів та на тенденції подальшого розвитку правових систем;

1 Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учеб. - С. 561-562; Див. також: Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах / Отв. ред. М.Н. Марчен­ко. - Изд. 2-е, перераб. и доп. - М.: ИКД «Зерцало», 2002. - Т. 2. - 528 с.

50

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

51


джерела права - їх система, значення і співвідношення між собою;

структура цивільного права, що включає побудову цивільно-право­
вих норм, їх розподіл за підгалузями І правовими інститутами.

Враховуючи зазначені критерії (константні елементи), можна запропонувати наступну класифікацію цивільно-правових систем світу1;

і) романо-германський тип правової сім'ї, який охоплює багато країн континентальної Європи та їх колишні колонії;

2) сім'я загального права (англо-американський тип правової
сім'ї), що панує в Англії, Уельсі, Ірландії, США і 36 державах-члзнах
Британської Співдружності (у деяких з них лише частково);

3) релігійні і традиційні правові системи, які включають:

а) релігійну правову сім'ю - ісламське право, індуське право, іуде­
йське право (теократичні мусульманські держави, частково Індія й Із­
раїль);

б) далекосхідну правову сім'ю - Китай, Японія;

в) африканську правову сім'ю - значна частина країн континен­
тальної Африки і Мадагаскар.

Крім того, внаслідок різних історичних передумов правові систе­ми, що панують у деяких державах і на певних територіях, можуть бу­ти віднесені до так званого змішаного типу правової системи (сім'ї), який виник на стику романо-германської і англо-американської пра­вових систем (Філіппіни, Шотландія, провінція Квебек, штат Луїзіана (США), скандинавські держави).

Місце цивільного права України серед цивільно-правових си­стем сучасності. В силу загальновідомих історичних процесів на тери­торії України тривалий час була відсутня суверенна національна держа­ва. Однак як і у періоди існування української державності (Київська Русь, Гетьманщина ХУП-ХУШ ст., УНР, Гетьманат початку XX ст.), так і у часи перебування України в складі інших держав на формування української правової системи впливали традиції романо-германської правової сім'ї, на підґрунті якої вона й розвивалася. Такий висновок можна зробити в результаті дослідження правових джерел, що у різні епохи регулювали в Україні відносини, які нині належать до цивільних (договори Київської Русі з Візантійською імперією, в яких містяться норми візантійського права, що є прямим успадкуванням права Древ­нього Риму; Руська Правда; Церковні статути князів Володимира і Яро-

1 Див. також; Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. - М.: Изд-во
НОРМА, 1996. - С. 112-140; Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые систе­
мы современности: Пер, с фр. В.А. Туманова. - М.: Междунар. отношения, 1998. -
С. 21-28; Цвайгерт К., Кетц Г. Введение в сравнительное правоведение. - М., 1998. -
Т. 1,2; Саидов А. X. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. - М.,
1993. ~ С. 75-143; Порівняльне правознавство: Підруч. для студ. юрид. спец. вищих
навч. закладів / В. Д. Ткаченко, С. П. Погребняк, Д. В. Лук'янов; За ред. В. Д. Ткачен-
ка. - Харків: Право, 2003. - С.178-234; Скакун О.Ф. Теория государства и права:
Учеб.-С. 564-567. d.

слава; Литовські статути; перший кодекс українського права 1743 р. «Права, по которым судится малороссийский народ...»1, законодавство Російської імперії).

За часів Радянського Союзу правова система Української РСР була складовою" правової системи СРСР, яку відносили до «сім'ї соціаліс­тичного права»2.

З розпадом Союзу РСР, отримавши незалежність, Україна одержа­ла можливість, яку, втім, вона не впустила, створення власної право­вої системи. Аналіз змін, які відбулися за останнє десятиліття, дозво­ляє зробити наступний висновок: розвиток українського цивільного права здійснюється в напрямі посилення його спільності з рома-но-германською правовою сім'єю. Як передумови зазначеного про­цесу можна розглядати як генетичне споріднення вітчизняної право­вої системи з континентальним правом, так і політичні орієнтири, обрані нашою державою, що виявляються у вжитті заходів, спрямо­ваних на європейську Інтеграцію (в тому числі це стосується і гармо­нізації українського законодавства з європейським)3. Варто лише від­мітити, що новий ЦК готувався з урахуванням гармонізації приват­ного права в Європі, містить низку положень, які свідчать про це. Вказане стосується положення про свободу договору, про приватну власність юридичних осіб, про загальну правоздатність юридичних осіб, про можливість створення товариств однієї особи тощо.

Загальний напрям розвитку цивільно-правових систем. Основ­ною тенденцією розвитку домінуючих цивільно-правових систем су­часності є їх спрямованість до уніфікації (у європейській юридичній літературі - гармонізації), що в більшій мірі стосується торгового і зо­бов'язального права, права компаній, і у меншій - сімейного та спад­кового права4. Посилення доцентрових загальноєвропейських, тенден­цій під егідою Європейського союзу сприяє ще більшому зближенню

1 Повна назва даної пам'ятки вітчизняного права — «Права, по которым судится ма-
лороссийский народ. Высочайшим всепресветлейшІя, державнейшія Государыни
Императрицы Елисаветъ Петровны, Самодержицы Всероссійскія, Ея Императорского
Величества повеленіем, изъ трех книгъ, а именно: Статута Литовскаго, Зерцала Саксон­
ского и приложенных притом двухъ правь, такожде изъ книги Порядка, по переводе изъ
польскаго и латинскаго языковъ на россійскій діалект в єдину книгу сведенныя, въ гра­
де Глухове, лета от Рождества Христова 1743»; див. також: Права, по которым судится
малороссийский народ / Иэданныя подъ редакцією и с приложениемъ изследования о
семь Своде и о законах, действовавших в Малороссии, проф. А.Ф. Кистяковскаго. —
Клевъ: Въ университетской тип. (І.І. Завадзкаго), 1879. - 1054 с.

2 Див., напр.: Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы соврем
менности. - С. 112-206; Тихомиров ЮЛ. Курс сравнительного правоведения. - С. 124—
129,

3 Яскрйвим прикладом може служити історія створення нового Цивільного кодексу
України від 16 січня 2003р., що розроблявся в тісному співробітництві і з використан­
ням досвіду представників провідних континентальних цивільно-правових шкіл.

4 Див., напр.: КохХ., Магнус У„ Винклер фон Моренфельс П. Международное част­
ное право и сравнительное правоведение / Пер. с нем. док. юрид. наук Ю. М. Юма-
шева.-М.:Междунар.отношения,2001.-С. 19-21.

52

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

S3


класичних цивільно-правових систем, що особливо яскраво помітно на прикладі процесу гармонізації національних систем цивільного за­конодавства, який відбувається у Європі. Формується «наднаціональ­не», складно структуроване європейське право, що містить значну кількість правових актів, норми яких покликані регулювати цивільні відносини. Здійснюється уніфікація цивільного законодавства й у рамках міждержавного співробітництва шляхом прийняття міжнарод­них договорів та створення міжнародних організацій, мета яких поля­гає у посиленні міжнародно-правової взаємодії в різних галузях люд­ської діяльності.

Однак Існуючі розбіжності у рівні соціально-економічного розвит­ку держав, у яких домінують класичні правові системи, вікові цивіль­но-правові традиції, відомий консерватизм, властивий сім'ї загаль­ного права і котрий проявляється все більше у правосвідомості прак­тикуючих юристів, можуть послужити певним гальмом, але аж ніяк не перешкодою на шляху формування «єдиної сім'ї західного» чи «європейського права»1, тим самим лише трохи віддаливши у часі утворення останньої.

§ 2. Романо-германська цивільно-правова система

Загальна характеристика. Романо-германська цивільно-правова система (сім'я континентального права) об'єднує багато держав Єв­ропейського континенту (за винятком Великобританії), а також вели­чезне число держав, які розташовані у інших частинах світу (Африка, Латинська і Південна Америка, Азія (Ближній і Далекий Схід)) і котрі в силу колонізації або через рецепцію сприйняли правові особливості і традиції Старого Світу чи запозичили у нього окремі елементи. Пра­во держав, що входять у названу правову сім'ю, поєднує таке загаль­не явище як рецепція права Древнього Риму, яка стала визначальним у розвитку сучасного цивільного права. У своєму становленні рома­но-германська цивільно-правова система пройшла ряд етапів, кожен з яких тією чи іншою мірою зв'язаний з римським правом. Сприйняв­ши основні цивільно-правові поняття, конструкції і техніку викладу нормативно-правового матеріалу, континентальні правові системи тим самим продовжують традиції римського права, будучи результа­том його якісного розвитку, але аж ніяк не його копією.

Правові системи континентальної Європи сприйняли фундамен­тальний поділ права на приватне й публічне. Представниками рома-но-германської правової доктрини пропонувалося безліч критеріїв зазначеної глобальної диференціації права, центральне місце серед яких займає «інтерес». Публічне право забезпечує і захищає Інтереси суспільства і держави, визначає його організацію й основні принципи функціонування, регулює відносини, обов'язковим учасником яких є

1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основфле правовые системы современности. —
С. 23,56-57. :н

суб'єкт, наділений владними повноваженнями. Приватне право по­кликане забезпечувати І захищати інтереси юридично рівних приват­них осіб, регулюючи відносини лише між названими суб'єктами. Тим самим для всіх юристів досліджуваної правової сім'ї очевидно, що «відносини між правлячими і керованими висувають свої, властиві їм проблеми, і вимагають іншої регламентації, ніж відносини між при­ватними особами. Загальний інтерес і приватні інтереси не можуть бути зважені на Однакових вагах»1.

Однак, який диференціюючий критерій не був би обраний, тради­ційно основу приватного права складає цивільне право. А часом ці терміни правознавці романо-германської правової сім'ї використову­ють як синоніми.

Характерний раніше для континентальної правової сім'ї дуалізм приватного права, що полягає в його поділі на цивільне і торгове пра­во, породжений специфікою історичного розвитку відносин, які скла­дали предмет правового регулювання зазначених галузей, і, слідом за ними - доктрини цивільного й торгового права. Між тим з другої по­ловини XIX ст. почався процес «комерціалізації» цивільного права, коли ряд принципів й інститутів торгового права поступово втрачали тільки їм притаманну специфіку (особливість суб'єктного складу торгових відносин, мета участі суб'єктів у відносинах тощо) і «погли­налися» цивільним правом. У результаті в законодавстві окремих країн з'явилася тенденція до відмови від дуалістичного регулювання приватно-правових відносин, що полягала у включенні норм торго­вого права в єдині цивільні кодекси (ЦК провінції Квебек 1865 p., Зо­бов'язальний кодекс Швейцарії 1881 р., ЦК Італії 1942 р. та інші). То­му, незважаючи на збереження в ряді держав романо-германської правової сім'ї чинних торгових кодексів, правники зазначають про загальну спрямованість вектора розвитку приватного права до уні­фікації приватно-правового регулювання в рамках цивільного права2. Зокрема, в Німеччині торгове право - частина цивільного права, що становить спеціальне приватне право комерсантів. Загальні норми цивільного права є основою і передумовою торгового права3.

Групи романо-германської цивільно-правової системи. Конти­нентальна правова система розвивалася у рамках багатонаціональної Європи, представленої багатьма державами, що мають свої неповтор­ні правові традиції й особливості. Тому на її формування впливали

1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. —
С 60.

2 Доклад, про дуалізм приватного права у континентальній правовій системі див.:
Гражданское и торговое право капиталистических государств /Под ред. К.К. Яичкова. -
М., 1966. - С. 3-17; Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учеб. /
Под ред. проф. Р. Л. Нарышкиной. - М.: Междунар/отношения, 1983. - Ч. 1. - С. 3-18;
Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. - С. 68-69.

3 Див.: Пауль Шустер. Основы германского торгового права // Основы немецкого
торгового и хозяйственного права. -М.:Изд-во БЕК, 1995.-С. 11.

54

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

55


різні національні університетські «школи» права (наприклад, галль­ська, німецька, іберійська, італійська тощо). Разом з тим становлення національних цивільно-правових систем відбувалося не відособлено, а з урахуванням успішного кодифікаційного досвіду «законодавців мод» у галузі цивільного права, якими у XIX ст. були Франція й Німеччина. Одночасно з наявністю багатьох загальних ознак цивіль­ному праву названих країн властиві деякі значні відмінності, що да­ють підстави розглядати їх як певним чином відокремлені цивіль­но-правові підсистеми (групи), кожна з яких у той же час впливала на розвиток цивільного права інших держав, що входять у романо-гер-манську правову сім'ю.

Таким чином, залежно від того, законодавство якої держави слугу­вало зразком (чи орієнтиром) для розвитку національного цивільного законодавства, звичайно розрізняють два основних підтипи (групи) романо-германської цивільно-правової системи - романський і ні­мецький, котрим відповідають дві системи законодавчого та літера­турного викладу цивільного права - інституційна і пандектна.

Нормативною моделлю для держав романської групи був Фран­цузький цивільний кодекс 1804р., який ще називають Кодексом На­полеона (далі - ФЦК), система розташування правового матеріалу в котрому запозичена з давньоримських джерел, а саме з Інституцій Юстиніана. В основі цієї системи, названої відповідно інституцій-ною, лежить відома римському праву юридична тріада: а) особи (personae); б) речі (res); в) позови (actiones). Згідно з нею і здій­снюється систематизація цивільно-правових норм за розділами Ци­вільного кодексу. Так, Книга І ФЦК «Про осіб» містить правила, що регулюють правове становище фізичних осіб, включаючи сімейні відносини; Книга II «Про майно і різні видозміни власності» присвя­чена нормам про об'єкти цивільного права і майнові права; Книга III охоплює норми про давність, про спадкове право, про зобов'язальне право І низку інших положень1.

Для країн німецької групи правовим еталоном було Німецьке ци­вільне уложення 1896 р. (далі - НЦУ). Варто погодитися з В. К. Рай-хером, який зазначав, що пандектна система (за якою побудовано НЦУ) аж ніяк не римського походження; своєю назвою вона зобов'я­зана не Пандектам Юстиніана, а викладеним вже за зовсім іншою системою пандектам «сучасного римського права», розробленим представниками школи пандектистів. Однак і пандектна система має все ж таки деякі корені в римському праві, найважливішими з яких є римський поділ позовів на речові {actiones in rem) і особисті {actiones in personam). Вказаний процесуальний розподіл перетворився вже у глосаторів на матеріально-правовий: у поділ прав на речові і зобов'я-

1 Де ла Морандьер Ж. Гражданское право Франции: В 2-х т. / Пер с франц. Е. А. Флейшиц. - М.: Изд-во иностранной литературы. -T.I. - 1958. - 728 с.

зальні, що лягло в основу пандектної системи1. Крім того, розробни­ки НЦУ виділили Загальну частину, в якій були сконцентровані нор­ми, що мають відношення до всіх інститутів цивільного права, і Особливу частину, яка містить норми окремих інститутів — зобов'я­зального, речового, сімейного і спадкового права2.

Існування романської і німецької груп у рамках єдиної континен­тальної правової сім'ї не свідчить про її розкол, а швидше відображає існуючі у кожній країні розбіжності між тими, хто прагне до система­тизації й абстрактності, і тими, хто віддає перевагу більш емпірично­му підходу (як стверджує Р. Давид і К. Жоффре-Спиноза, «у Франції є прихильники пандектної системи і «Загальної частини», а у Німеч­чині - її супротивники»)3.

Система джерел права. Сучасне цивільне право континентальної Європи зароджувалося І розвивалося в університетах у процесі вив­чення й удосконалення вченими доктрини римського приватного права. Прихильність юристів континентальної Європи до оперування загальними, абстрактними поняттями і категоріями, запропоновани­ми законодавцем в результаті вивчення й узагальнення практики, вплинула І на формування відповідних джерел права.

Континентальне право - це насамперед система писаного права, центральне місце в ієрархії джерел якого посідає нормативно-право­вий акт - закон.

Закони, що у країнах романо-германської правової сім'ї приймаю­ться винятково органами законодавчої влади, будучи формально-виз­наченими нормативно-правовими актами, покликані охопити всі ас­пекти правопорядку, впорядкувати усі відносини, які тільки взагалі підлягають правовому регулюванню. При цьому прогалини у законо­давстві можуть усуватися винятково законом. Разом з тим закони міс­тять норми, що є саме загальними правилами поведінки, яким власти­вий деякий абстрактний характер. Тому юрист зобов'язаний витлу­мачити те чи інше положення закону, а потім застосувати його до конкретних суспільних відносин або винести рішення у кожному конкретному випадку.

Закони систематизуються за їх юридичною силою на: 1) конститу­ції (основний закон) і конституційні закони; 2) звичайні закони. Верх­ній щабель у ієрархії законів займають конституції в силу правила,

1 Райхер В. К. Гражданско-правовые системы антагонистических формаций / Проб­
лемы гражданского и административного права. - Л.: Изд-во Ленинг. ун-та, 1962. -
С. 287.

2 Вчення про пандектне право, його побудову, методи тощо досліджувалося не тіль­
ки науковцями минулого, а й сучасними правниками України, зокрема Є. О. Хари-
тоновим (див. його: Історія приватного права Європи: Західна традиція. - Одеса: АО
БАХВА, 2001. - 328с), В. В. Трутнем (див. його: Ідея нової пандектистики /Мат. міжна-
род. наук.-практич. конф. «Трансформація ринкових відносин в Україні: організаційно-
правові та економічні проблеми»: Одеса, 15 травня 2003 р. - Одеса: Астропринт. ~
СІ І 8-123).

3 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. ~ С. 60-69.

56

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

57


закріпленого у конституціях більшості держав, відповідно до якого положення законів не повинні суперечити положенням конституції чи порушувати права і свободи, нею декларовані. Домінуюча роль конституцій підкріплюється встановленням судового контролю за конституційнІстю законів.

Центральне місце серед звичайних законів посідають цивільні ко­декси - зведені, внутрішньо узгоджені і складно структуровані, юри­дично та логічно цільні нормативно-правові акти. Кодифікація ци­вільного законодавства одержала поширення у всіх країнах романо-германської правової сім'ї та стала однією з її відмітних ознак.

Значну роль серед джерел цивільного права відіграють міжнарод­ні договори. Якщо спробувати встановити їх місце серед інших пра­вових джерел, то варто дотримуватися пануючого у країнах романо-германської правової сім'ї принципу (який у деяких державах зведе­ний у ранг конституційного). Відповідно до нього міжнародні дого­вори, ратифіковані у встановленому законом порядку, мають силу, що перевищує силу звичайних законів, але при цьому вони не повин­ні суперечити конституції. Тому міжнародні договори за своїм зна­ченням прирівнюються до конституції та конституційних законів.

Специфічним джерелом цивільного права континентальної Євро­пи є нормативно-правові акти, що приймаються центральними ор­ганами виконавчої влади (урядом), в результаті «делегованої право-творчості» - декрети, ордонанси, регламенти, постанови, циркуляри тощо. Про призначення названих підзаконних нормативно-правових актів у Європі єдиної думки не склалося. У одних країнах (наприклад, Іспанія, Франція) уряд, маючи за конституцією особливу «регламен-тарну» владу, наділений повноваженнями приймати акти «делегова­ного законодавства», що за своєю юридичною силою максимально наближені до законів. Прийняття цих нормативно-правових актів мо­же відбуватися або в надзвичайних і термінових випадках, або ж для регулювання особливої сфери суспільних відносин. У інших же дер­жавах (наприклад - ФРН) конституції не визнають за урядом права на автономну від законодавчої регламентарну владу, що здійснюється за допомогою декретів-законів. Правові акти уряду в цих державах видаються лише на виконання закону.

Одним з джерел цивільного права у країнах романо-германської правової сім'ї є звичай, однак його роль дуже обмежена, оскільки останній підлягає застосуванню лише у випадках, коли закон прямо відсилає до нього. Крім того, західні правознавці стверджують, що звичай втратив характер самостійного джерела права. Тому застосо­вується тільки як додаток до чинного закону; і «про нього згадують лише тоді, коли йдеться про тлумачення закону»1.

У країнах континентальної Європи продовжує домінувати прин-

1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. -С. 93-95; Див. також: Де ш Морандьер Ж. Гражданское право Франции. - С. 97-156; Эннещерус Л. Курс германского гражданского права. - М., 1948. - Т. 1, Шт. 1. -

цип, відповідно до якого суди у своїй діяльності керуються і підкоря­ються закону, а рішення, що виносяться ними, мають силу індивіду­ально-правових актів, тобто обов'язкові тільки для учасників тих справ, за якими вони винесені. Цивільно-правовою доктриною деяких країн (наприклад, ФРН) судова практика взагалі не розглядається як джерело права. Разом з тим твердження про те, що судова практика не є джерелом права, а прецедентне право в романо-германській пра­вовій системі відсутнє, що здавалося непорушним, останнім часом по­ступово втрачає своє категоричне забарвлення. Це пов'язано з тією зростаючою роллю, що виконує судова практика в усуненні прогалин у законодавстві, у допущенні розширювального тлумачення суддями норм закону і зі ставленням вищих судових інстанцій до збірників су­дової практики. Останні хоча і не містять нових норм права, однак ви­ражають позицію судів вищої інстанції у подібних справах, якої (ціл­ком зрозуміло), вони будуть дотримуватися і надалі.

Доктрина цивільного права в ХШ - XIX ст. була джерелом права континентальної Європи, оскільки саме в університетах відбувався процес розроблення основних принципів позитивного права. У наш час жодною з держав романо-германської правової сім'ї доктрина не розглядається як джерело цивільного права. Проте не можна примен­шувати хоча І непрямий, але важливий вплив доктрини на законопро-ектну роботу, на процес тлумачення і застосування норм позитивного права.

Структура цивільного права. Особливості юридичного мислен­ня правознавців держав романо-германської правової сім'ї, що вияв­ляються у його абстрактному характері, дозволили розробити і систе­матизувати підгалузі й інститути цивільного права (суб'єкти, речове та зобов'язальне право тощо).

Суб'єктами цивільного права є люди чи їх об'єднання та орга­нізації, що, відповідно, іменуються фізичними І юридичними особа­ми. Стосовно фізичних осіб розроблені категорії правоздатності і діє­здатності, установлюється їх обсяг, формулюються умови виникнен­ня і припинення. Значна увага доктриною й законодавцем при­діляється інститутам безвісної відсутності й оголошення фізичної особи померлою для того, щоб забезпечити більшу визначеність у юридичній долі майна безвісно відсутньої чи оголошеної померлою особи і у правах її правонаступників. З метою заповнення відсутньої дієздатності (або неповного обсягу останньої) неповнолітніх деталь­но розроблений інститут законного представництва.

Введення терміна «юридична особа» у науковий обіг, виділення її ознак, розроблення різних теорій стосовно її сутності є заслугою док­трини цивільного права держав романо-германської правової системи.

С 24-235; Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учеб. / Под
ред. проф. Р.Л. Нарышкиной. - С. 23-32. .

SB

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

59


Континентальним правом запропонована класифікація юридичних осіб, відповідно до якої насамперед виділяються юридичні особи приватного права І юридичні особи публічного права. У свою чергу юридичні осо-; би приватного права поділяються на: корпорації («об'єднання, спілки осіб») і установи («об'єднання капіталу»). До корпоративних організа­цій належать різноманітні види господарських товариств (які групують­ся вже за іншими критеріями, наприклад, залежно від характеру відпо­відальності учасників за боргами організації), кооперативи. Наявність власного майна є обов'язковою ознакою І, одночасно, легальною вимо­гою, що висувається до створюваних корпорацій.

Розрізняють загальну і спеціальну правоздатність юридичних осіб, при цьому спеціальною правоздатністю остантм часом володіють «некомерційні» юридичні особи. Для «комерційних» юридичних осіб основною тенденцією є легалізації їх правоздатності як загальної.

Характерним для цієї правової системи є групування всіх норм, що регулюють майнові відносини, у два основних розділи — речове і зо­бов'язальне право1.

Речове право є сукупністю норм, що регулюють майнові відноси­ни, у яких правомочна особа може здійснювати свої права на річ са­мостійно, без позитивних дій інших осіб. Речовим правам властиві наступні відмітні ознаки: 1) речовими є лише ті права, які розглядаю­ться як такі позитивним правом, що означає замкнутість переліку ре­чових прав; 2) речові права належать до абсолютних прав, у яких пра­вомочному суб'єкту протистоїть невизначене коло осіб, на котрих покладено пасивний обов'язок утримуватися від їх порушення; 3) об'єктом речового права завжди є індивідуально визначена річ. Ре­чові права поділяються на право власності і права на чужі речі (воло­діння, сервітут, узуфрукт, емфітевзис, суперфіцій тощо).

Центральне місце в речовому праві займає інститут права власно­сті. Право власності - це речове право, що характеризується най­більш повним, абсолютним, винятковим, безпосереднім і безстроко­вим пануванням особи над річчю, поєднане зі ставленням до речі, як до своєї, обмеження якого допускається лише у передбачених зако­ном випадках і порядку. В наведеному вище визначенні зосереджені практично всі запропоновані континентальною цивільно-правовою доктриною ознаки права власності. Крім того, сучасне континенталь­не право відмовилося від теорії «розщепленої» власності, що панува­ла у епоху феодалізму, і виходить з принципу, який сягає до римсько­го права. Відповідно до останнього неможливе встановлення двох однакових прав власності на ту саму річ.

Зміст речових прав на чужі речі є обмеженим у порівнянні зі зміс­том права власності, крім того їх здійснення залежить не тільки від

1 Див.: Проблемы гражданского и предпринимательского права Германии / Пер. с
нем. -М.: Изд-во БЕК, 2001. «

волі законодавця, а й від волі власника. Систематизують речові права на чужі речі залежно від того, які правомочності власника обмежую­ться їхнім установленням.

Спираючись на римське право, доктрина у країнах романо-герман-ської правової сім'ї створила зобов 'язальне право, яке окремі дослід­ники вважають центральним розділом цивільного права, головним об'єктом юридичної науки1. Основним у зобов'язальному праві є по­няття зобов'язання. Зобов'язання у континентальному праві — це пра-вовідношення, у якому на одну особу (боржника) покладений обов'я­зок вчинити певні дії чи утриматися від їх здійснення в інтересах іншої особи (кредитора). Виділяють наступні підстави виникнення зобов'язань, що також є класифікаційними критеріями останніх - за­кон, договір, односторонні правочини, делікт і квазіделікт, ведення чужих справ без доручення, безпідставне збагачення. У свою чергу розроблена чітка система таких юридичних фактів як договір і делікт.

Спадкове право. Основні положення спадкового права склалися під впливом римського приватного права і передбачають як універ­сальне правонаступництво, коли до спадкоємців переходять всі права та обов'язки спадкодавця, так і сингулярне, коли зі всієї сукупності прав і обов'язків, що складають спадщину, певній особі (особам) пе­редається визначене право - легат. Тобто легатарій стає частковим (сингулярним) правонаступником спадкодавця.

Ця система допускає можливість спадкування за заповітом і за за­коном. При спадкуванні за законом (яке відбувається у певних випад­ках, зокрема, коли спадкодавець не залишив заповіту або він визна­ється повністю недійсним, чи коли спадкоємець відмовився від заповіту або помер раніше відкриття спадщини, коли заповіт сто­сується лише певної частини майна тощо), встановлюються певні групи (черги, парантели, розряди) осіб, котрі закликаються до спад­кування. При спадкуванні за заповітом до спадкування закликаються особи, вказані у заповіті. Заповіт - це особисте розпорядження фізич­ної особи на випадок смерті належним їй майном, яке робиться у пе­редбаченій законом формі. У різних державах передбачені неоднако­ві форми заповіту - власноручний, таємний, заповіт у формі публіч­ного акту тощо.

§ 3. Англо-американська цивільно-правова система

Загальна характеристика. улгл(-американська цивільно-право­ва система (система загального права) розвинулася з англійського права, що почало формуватися у Англії після її завоювання норманд­цями, у переважній більшості в результаті діяльності королівських судів. Сім'я загального права не знала рецепції римського права, а право є результатом тривалого еволюційного розвитку в межах анг­лійської території, дійсності, звичаїв і традицій,

1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. -
С. 60-69. - "Ј

60

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

61


У становленні системи загального права вчені виділяють наступні етапи. Етап, обчислюваний від нормандського завоювання Англії (1066 р.) до встановлення в останній династії Тюдорів (1485 p.): він характеризується витисненням місцевих, регіональних звичаїв за­гальним правом (common la), що зародилося внаслідок діяльності Вестмінстерських королівських судів. Етап розквіту загального пра­ва і виникнення права справедливості (la of equity) як наслідок вико­нання лорд-канцлером деяких судових функцій. Етап бурхливого розвитку законодавства (statute la) і зростання значення законів (statutes) у системі джерел загального права, що триває і дотепер (по­чаток XIX ст.)1.

Які ж загальні особливості англо-американської правової системи виділяють її серед інших і, у першу чергу, чим вона відрізняється від континентальної правової системи. Це - казуїстичність та архаїч­ність, яка пояснюється тим, що основним джерелом права є судовий прецедент; відсутній поділ права на приватне і публічне, замість кот­рого (але не аналогічно якому) все ж таки існує визначена диферен­ціація на загальне право та право справедливості; пріоритет процеду­ри і процесуального права перед матеріальним правом; залежність закону від прецедентного права; незначна кодифікація галузей права.

Розвиваючись автономно й уособлено в межах Англії й Уельсу, за­гальне право з початком здійснення колонізаційної політики Велико­британії поширилося також на колонії — Австралію, Канаду (крім провінції Квебек), Нову Зеландію, США й інші країни. Надалі англій­ське загальне право вплинуло на формування власних правових сис­тем у англомовних країнах, велика частина з яких, врешті-решт, ввійшла у англо-американську правову сім'ю. Разом з тим у міру по­ширення загальне право піддавалося певним модифікаціям, що виз­начаються специфічними умовами, які склалися в сприймаючих його країнах. Тому цілком природно те, що у різних країнах спостерігаю­ться дуже різні перетворення.

Значна трансформація англійського загального права здійснена в США. З огляду на даний факт і те, що серед країн, які входять у сім'ю загального права, СІЛА виконують одну з провідних ролей, саме то­му зазначену правову систему називають також англо-америка-нською. Специфіка американського цивільного права обумовлена комплексом факторів: континентальним розташуванням (у силу яко­го значно відрізняється регулювання відносин власності, об'єктом котрих є земля); відсутність давніх феодальних традицій; формуван­ня права в умовах розвитку капіталістичних відносин; відмінності у формах правління і державного устрою (США - федеративна респуб-

1 Доклад, про історію зародження І розвитку системи загального права див.: Дженкс Э. Английское право. - М., 1947. - С 27-51; Уолкер Р. Английская судебная система. - М., 1980. - С 24-196; Давид P., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. - С. 208-225; Тихоми­ров ЮА. Курс сравнительного правоведения. - С, 120-124; Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учеб, / Под ред. проф. РЛ. Нарышкиной. - С. 45-62.

ліка, у якій одночасно існує цивільне законодавство окремих штатів і федеральні закони). Однак не слід перебільшувати значення відмін­ностей, що існують між американською й англійською правовими системами, які, незважаючи на вказані відмінності, утворюють єдину англо-американську правову сім'ю.

Система джерел права. На відміну від країн континентальної Єв­ропи, у яких цивільне право розвивалося в університетах як наслідок наукової діяльності правознавців, система загального права творила­ся судами, юристами-практиками. Англійські і північноамериканські судді у своїх рішеннях не тільки тлумачать і застосовують, а й ство­рюють нові норми права. Саме тому, що центральне місце в системі джерел загального права займає судове рішення, яке має силу преце­денту, його називають «правом судової практики» (case la). У галузі судової практики діє правило прецеденту (в США воно називається stare decisis), відповідно до якого положення, які містяться в судових рішеннях, що мають статус обов'язкових прецедентів, обов'язкові для всіх судів як нижчестоящих, так і тих, котрі безпосередньо винес­ли дані рішення. Обов'язковими прецедентами стають тільки рішен­ня вищих судових інстанцій: у Великобританії - Палати лордів, Апе­ляційного суду, Високого суду; в США - Верховного суду СІЛА і верховних судів штатів. Слід зазначити, що правило «stare decisis» у США істотно обмежене, тому що вищі судові інстанції не є зв'язани­ми власними прецедентами.

Одним з джерел права є закон (statute, Act of Parliament), але він, відповідно до класичної теорії, що панує в сім'ї загального права, ви­конує другорядну роль, обмежуючись лише внесенням поправок і до­повнень до права, створеного судовою практикою. Представники доктрини загального права стверджують, що у законі варто шукати не принципи права, а тільки рішення, що уточнюють і доповнюють принципи, породжені судовою практикою. Необхідно підкреслити, що норма, яка міститься у законі, цілком «включається» у систему права винятково після кількаразового її тлумачення І застосування судами (наприклад, в Англії більшою перевагою користуються не тексти закону, а судові рішення, прийняті на його основі). Казуїстич­ність загального права вплинула і на техніку викладу норм цивільно­го права у актах законодавства. Можна стверджувати, що системі за­гального права не властиві кодифіковані акти цивільного законо­давства1. Разом з тим з початку XIX ст. І до нині (і особливо в наш час, якщо враховувати процес європейської інтеграції, що відбу­вається в рамках Європейського Співтовариства) значення закону в системі загального права неухильно зростає: збільшується число

1 Цивільні кодекси існують лише у деяких штатах США: Джорджи, Каліфорнії, Монтані, Північній і Південній Дакоті, ЛуізіанІ. При цьому в штвті Луізіана взагалі па­нують романо-гермаяськ! правові традиції, у силу чого він не входять у сім'ю загального права.

62

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

63


останніх, удосконалюється техніка їх викладу, розробляються проек­ти кодифікації законодавства.

Звичай (custom) є третім джерелом загального права, але його зна­чення як такого поступово зменшується. В англійському праві обо­в'язковими є лише стародавні звичаї, що існували до И 89 p. Наведе­не правило не поширюється на торговельні звичаї (trade custom), що мають силу ділових звичаїв. Разом з тим, будучи включеними у текст закону чи судового рішення, звичаї набувають статусу норми закону або норми обов'язкового прецеденту.

Незважаючи на те, що у формуванні загального права брали ви­рішальну участь не вчені, а судді, останнім часом серед джерел права англо-американської правової системи зростає авторитет доктрини. Деякі доктринальні праці (наприклад, твори Гленвілла, Литлтона, Кока, що мають «поважний» вік) надзвичайно престижні І одержали визнання авторитетних книг (books of authority)1. Тому нерідко вини­кають ситуації, коли обґрунтування позиції, вираженої в судовому рішенні, здійснюється з урахуванням відомих доктринальних поло­жень.

Структура цивільного права. Викладені вище відмінності кла­сичних правових систем знаходять відображення й у структурі ци­вільного права, І в існуванні унікальних цивільно-правових інститу­тів (наприклад - trust), і в різному змісті, що вкладається у адекватні правові поняття. Система загального права не знає ні групування пра­ва за галузями, подібного тому, котре здійснюється у праві континен­тальної Європи, ні взагалі такої галузі як цивільне право2. Однак вар­то звернути увагу на деякі специфічні ознаки інститутів, що з позицій романо-германської правової сім'ї можна віднести до цивільно-пра­вових.

Норми, які регламентують правовий статус фізичних осіб, у Англії містяться в судових прецедентах, у законах, що регулюють шлюбно-сімейні відносини, в законах про правову допомогу неповнолітнім, у цивільно-процесуальному законодавстві; а у США - у законодавстві штатів. Правоздатність і дієздатність у цивільному праві англо-амери­канської правової системи визначаються єдиним поняттям правоздат­ності (legal capacity). Разом з тим останнім часом судова практика і доктрина розрізняють пасивну правоздатність (passive capacity), ана­логічну за змістом «континентальній» правоздатності, І активну пра­воздатність (active capacity), яка є здатністю до здійснення юридично­го акту (capacity for performance of legal act), що відповідає поняттю дієздатності. Правоздатність, що виникає з моменту народження, ви-

1 Давид Р„ Жоффре-Спинози К. Вказ. праця- - С 264-269.

2 У системі загального права під ионяттям «цивільне право» («civil la») розумієть­
ся право країн романо-германської правової сім'ї, засноване на Римському праві.

знається рівною в силу принципу загального права, відповідно до яко­го «право діє, незважаючи на осіб». Правових інститутів визнання особи безвісно відсутньою і оголошення особи померлою в англо-американському праві не існує. Відсутні у країнах системи загального права інститути емансипації і законного представництва неповноліт­ніх. Опікун в праві Англії І США набуває статусу довірчого власника, що діє відповідно до норм інституту довірчої власності.

Англо-американське право не оперує терміном «юридична особа». Однак поряд з фізичними особами як суб'єкти права розглядаються і штучно створені ними організації. За змістом правовій категорії юри­дичної особи в системі загального права відповідають категорії: кор­порація (corporation) і товариство (partnership), що одночасно є дво­ма основними типами юридичної особи англо-американського права. У свою чергу, в Англії корпорації поділяються на: а) ті, що представ­ляють собою сукупність осіб (corporate aggregate); б) одноособові корпорації (corporation sole), які складаються з однієї фізичної особи; в) публічні корпорації, що є однією з правових форм участі держави в майнових відносинах; г) квазікорпорації - спілки осіб, визнані суб'єк­тами права лише у певних сферах суспільних відносин, що відповіда­ють основним цілям їх діяльності (наприклад, профспілки)1. Товарис­тва систематизуються залежно від характеру відповідальності партне­рів за боргами товариства.

Внаслідок того, що речове право не відоме англо-американському праву, місце першого займає категорія «власність», яка є одним з його основних понять. Своєрідність системи речових прав2 у країнах системи загального права виявляється в збереженні правових форм регулювання відносин власності, властивих епосі феодалізму. З пра­вом власності (property)3 ототожнюються всі права майнового змісту, що розглядаються як його різновиди. У межах зазначеного права (property) виділяється право власності, аналогічне континентальному праву (onership), й інші майнові права, що мають лише загальну по­дібність з «правами на чужі речі». Право власності на нерухоме май­но (realproperty), на відміну від «континентального» аналога, не має

Доклад, про це див.: Гражданское и торговое право капиталистических госу­дарств: Учеб. / Под ред. проф. Р.Л. Нарышкиной. - С. 92-111,148-213; Гражданское и торговое право капиталистических стран / Под ред. Д.М. Генкина. -М-, 1949. - С. 72-89.

2 В даному разі мається на увазі система прав, які лише порівняні з речовими права­
ми, що відомі праву континентальної Європи, але аж ніяк не тотожні таким.

3 Варто звернути увагу на попісемічність використовуваного в англо-американ­
ському праві терміна «property», що перекладається не тільки як «право власності», а й
як «майно». Тому категорії «personal property» і «real property» можуть означати як ру­
хоме і нерухоме майно, відповідно, так і право власності на дані об'єкти. Вказана
багатозначність правових термінів є однією з особливостей системи загального права і
створює певні ускладнення в розумінні правових інститутів останньої юристами, що
виховані у традиціях континентального права. -он АУ

64

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

65


властивості абсолютності, тому що відповідно до англо-америка-нського права верховним власником землі є суверен - монарх (Анг­лія) чи держава (США), від права і волі яких й залежать права безпо­середніх землевласників1.

Не можна не звернути увагу на закріплення англо-американським правом конструкції «розщепленої власності», що полягає у поділі («розщепленні») правомочностей власника між декількома різними особами одночасно. У період буржуазних революцій і в-ідразу після нього у цивілістичній доктрині і цивільному законодавстві переваж­ної частини країн, що складають континентальну Європу, домінувала концепція «абсолютного, неподільного і найбільш необмеженого пра­ва власності», яка найбільше відповідала капіталістичним відноси­нам, що утвердилися. На противагу цьому англійська правова система зберегла багато інститутів феодального права, а стосовно досліджу­ваного питання - допускала можливість роздроблення права власно­сті на часткові правомочності і розосередження останніх серед декіль­кох осіб, кожна з яких, у разі володіння певним комплексом юри­дичних можливостей щодо об'єкта, могла називатися власником2.

У дусі англо-американської традиції права розуміють власність та­кож сучасні її представники. Так, Г. Демсец стверджував: «згусток або частина прав з використання ресурсу - от що складає власність»3, а американський правознавець Дж. Уолдорн трактує власність як «складний згусток відносин, що істотно розрізняються за своїм ха­рактером і наслідкам»4. Одне з найбільш «повних» визначень права власності, запропоноване англійським юристом А. Оноре, складаєть­ся з 11 елементів, які дозволяють створювати величезне число ком­бінацій названого права. А якщо врахувати їх варіювання за суб'єкта­ми і об'єктами права, то розмаїтість різновидів права власності стає, за словами представників англо-американської правової доктрини, воістину «страхітливим»5.

1 D. Barlo Burke, Jr. Personal property in a nutshell. - St. Paul, Minn.: est Publishing
Co., 1983. -P. 110-111.

2 Див., напр.: Капелюшітков Р.И. Экономическая теория прав собственности: мето­
дология, основные понятия, круг проблем. - М., 1994. - 190 с. •

3 Demsetz H. Toard a theory of property rights //American Economic Revie, -1967. -
V. 57.-№2. -P. 347.

4 aldorn J. hat is private property? //Oxford Journal of Legal Studies. -1985. - V. 5. -
№3.-P.315.

5 Доклад, про це див.: Honore AM. Onership //Oxford essays in jurisprudence / Ed. by
Guest A. . - Oxford, 1961. - P.112-128; Becker L.S. Property rights: philosophical
foundations. - Cambridge, 1977. - P. 20-21; Кикоть В.А. Об основных тенденциях разви­
тия учения о праве собственности при государственно-монополистическом капита­
лизме; Лазар Я. Собственность в буржуазной правовой теории: Пер. с нем. - М.: Юрид.
лит. (в серии Сритика буржуазной идеологии и ревизионизма»), 1985. - С.20-21; Кула­
гин М.И. Изб. тр. - М.: Статут (в серии «Классика российской цивилистики»), 1997. -
С. 242-257; Соловьёв А.Н. Право собственности профессиональных союзов Украины. —
Харьков: ИД «Райдер», 2003. - С. 106-108.

Найважливішим Інститутом англо-американського права є довірча власність (fiduciary onership, trust), породжена правом справедли­вості. Суть зазначеного інституту зводиться до наступного: заснов­ник трасту, що є первісним власником (settlor of the trust), передає де­яке майно одному або декільком особам - довірчим власникам (trustees) для здійснення управління таким винятково відповідно до цілей, визначених засновником, а саме в інтересах одного чи декіль­кох осіб - вигодоодсржувачів, бенефіціантів (beneficiary). Вигодо-одержувачем може бути як засновник трасту, так і будь-яка названа ним Інша особа. В силу заснування трасту відбувається поділ («роз­щеплення») права власності між декількома особами-власниками: повноваження з управління, експлуатації майна належать довірчому власнику, а права на використання вигод та доходу і на повернення майна - вигодоодержувачу. Гнучкість і універсальність названого ін­ституту дозволяє використовувати його для досягнення різних прак­тичних цілей: охорони майна і представництва інтересів недієздат­них осіб, ліквідації спадщини, для створення та діяльності організа­цій, подібних до установ континентальної Європи, тощо. Саме тому інститут довірчої власності активно запозичується країнами, що на­лежать до інших правових систем.

Незнайомі загальному праву і речово-правові способи захисту права власності, порушення якого розглядаються як загальноцивільні правопорушення. Внаслідок цього захист права власності здійсню­ється за допомогою загальноцивІльних позовів - позовів із заподіян­ня шкоди (trespass, nuissance, replain).

Поряд з речовим правом англо-американське право не знає І зобо­в'язального. Поняття і термін «зобов'язання» не відомі цій правовій сім'ї І не мають аналога в англійській юридичній мові. Тому відсутня й класифікація зобов'язань. Підставами виникнення зобов'язальних відносин (звичайно ж у їх «континентальному» розумінні) є договір, квазідоговІр, делікт. Договір (contract) розглядається як зроблена, за­мість надання, зустрічна обіцянка, виконання якої забезпечено санк­цією. Саме подібним розумінням договору пояснюється той факт, що оферта жодним чином не зв'язує оферента, а про виникнення яких-небудь прав і обов'язків не може йтися до одержання акцепту. Дого­вірне право неналежно піддано систематизації, класифікація догово­рів взагалі відсутня. Не відомий англо-американському праву також принцип реального виконання договору, замість якого панує прави­ло, що надає боржнику можливість у будь-який час відмовитися від реального виконання договору, за умови компенсації у повному обся­зі збитків кредитора. До квазідоговорІв доктрина загального права відносить такі підстави виникнення зобов'язань, що до деякої міри подібні відомим континентальному праву безпідставному збагачен­ню і веденню чужих справ без доручення.

З «Цивільне право України», т. 1

66

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

67


Вказана вище своєрідність англо-американської цивільно-правової системи відбилася і на деліктному праві (la of torts). У сфері позадо­говірної відповідальності надзвичайно великий вплив судової практи­ки, основним джерелом деліктного права продовжує бути судовий прецедент. Саме судовою практикою вироблені такі види деліктів, як: «порушення чужого права володіння» (чи - вторгнення) - (trespass); шкідливість (nuissance); наклеп (slander); недбалість (negligence) та інші. Деякі з них (trespass, nuissance) одночасно є назвою позову, за допомогою якого можна відновити порушене право. Подібне сталося тому, що матеріально-правові норми деліктного права були розробле-' ні слідом за процесуальними засобами захисту порушених прав ~ по­зовами. «Порушення чужого права володіння» (trespass) є одним з най­давніших різновидів деліктів, породжених загальним правом. Ним охоплюються випадки умисних насильницьких і «норовливих» дій, що заподіюють шкоду майну чи особистості позивача1.

Спадкове право. Спадкування у системі загального права має свої особливості. Це стосується, перш за все, спадкування за заповітом, яке передбачає лише одну форму заповіту - письмову, підписану спадкодавцем і посвідчену в присутності не менше двох свідків.

Використання інституту довірчої власності у спадкових відноси­нах робить зайвим існування у англо-американській правовій системі такої конструкції як легат. Всі права і обов'язки спадкодавця (спадко­ва маса), незалежно від того, як відбувається спадкування - за зако­ном чи заповітом, переходять у довірчу власність (trust) третьої осо­би, котра повинна, виконуючи волю спадкодавця та діючи в інтересах спадкоємців, розрахуватися з усіма кредиторами спадкодавця І пере­дати спадкоємцям спадкову масу, вже звільнену від боргів.

Глава 4. НАУКА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА І

§ 1. Поняття, предмет

та методи цивільного права як науки

Вивчення цивільного права не вичерпується його пізнанням лише як регулятора суспільних відносин, галузі матеріального права чи га­лузі законодавства. Це було б, навіть, невиправданим, оскільки поза увагою залишилась би ще одна істотна площина зазначеної галузі - її науковий аспект, в тому розумінні, що вона є не тільки галуззю суто матеріально-правовою, а й науковою, тобто галуззю правової науки.

Розглядаючи цивільне право в цьому аспекті, слід зазначити, що на відміну від галузі цивільного права, яка регулює особисті немай-

1 D. Barlo Burke, Jr. Personal property in a nutshell. - P. 3-5.

нові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, самостійності їх учасників, наука цивільного права (цивілістична наука) регулювання цих відносин не здійснює і такої мети не має. Мета цивілІстичної науки інша - пізнавальна. Навпаки, цивільне право як галузь, регулюючи соціальні зв'язки, як таке, зро­зуміло, ніякої пізнавальної та іншої теоретичної діяльності не здійс­нює і робити цього не може.

Однак вказане не означає, що між регулятором суспільних відно­син - галуззю цивільного права і наукою цивільного права існує про­тиріччя. Навпаки, між зазначеними категоріями - найтісніший взаємозв'язок, який, між тим, не дає права на їх ототожнення. Спів­відношення між ними полягає у тому, що йдеться про два різні аспек­ти того, що складає поняття цивільного права. Дослідження взаємо­зв'язку науки і права з гносеологічної точки зору свідчить про те, що названа галузева юридична наука розглядає галузь цивільного права як один з елементів свого предмета пізнання. І тут наука відіграє роль активного «пізнавального» фактора, а її об'єкт пізнання (галузь пра­ва) ніякої активності не набуває. Проте саме «пасивність» об'єкта пі­знання (галузі права) обумовлює назву науки як галузевої.

Таким чином, розглядаючи науку в порівнянні з правом, можна дійти висновку, що цивільно-правова наука, нічого не регулюючи, пізнає право І його регулюючий вплив на суспільні відносини, які ви­никають у тій чи іншій сфері соціального життя.

Водночас, розглядаючи науку і право з огляду на існуючий між ни-ми соціально-динамічний зв'язок, слід підкреслити: правова галузь активно впливає на розвиток науки. Наприклад, розроблення і прий­няття нового законодавства завжди викликали і викликають посилен­ня творчої діяльності, завдяки чому наука набувала і набуває подаль­шого розвитку.

З іншого боку, не слід вважати, що наука цивільного права розви­вається виключно у «фарватері» законодавчої чи правозастосовчої практики. Відповідні досягнення цивілІстичної науки у вивченні фак­тів реальної дійсності, стану законодавства і практики його застосу­вання сприяють розвитку галузі цивільного права й законодавства, допомагаючи законодавцеві виявити і усунути недоліки у правовому регулюванні, встановити соціально адекватні сучасним суспільним відносинам правові норми та інститути.

Тобто можна зазначити, що між наукою цивільного права і відпо­відною їй за назвою правовою галуззю існує не тільки взаємний зв'я­зок, а й взаємодія. Тому з'ясування понятійної суті науки цивільного права має також практичне значення.

Як галузь правознавства цивілістична наука може розглядатися в двох аспектах. З одного боку, це сфера людської діяльності, функ­цією (напрямом) якої є вироблення і використання теоретично систе­матизованих знань про відносини, що складають предмет цивільно-правового регулювання, спрямована на одержання нових знань та їх З

68

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

69


використання у законодавчій, правозастосовчій, підприємницькій практиці тощо. З іншого - цивілістична наука уявляється як елемент змісту правової культури суспільства. І у даному розумінні вона -своєрідна скарбниця, система знань про явища цивільно-правового значення. Це - система знань про сутність правової галузі, її особли­вості, цивільно-правові форми і зміст суспільних зв'язків тощо. За­значені знання тісно пов'язані зі специфікою предмета цивільно-пра­вового регулювання суспільних відносин.

Тому загалом науку цивільного права можна визначити як систему знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспіль­них відносин, яка вивчає соціальний зміст і форму регулювання осо­бистих немайнових і майнових відносин в їх становленні, розвитку і дії, формулюючи одержані знання у вигляді цивільно-правових кате­горій та ідей.

Розкриваючи зміст наведеного визначення, необхідно підкресли­ти, що як система знань цивілістична наука вивчає не тільки норми спорідненої з нею правової галузі, а й врегульовані ними суспільні відносини; практику застосування цивільного законодавства; юри­дичну техніку тощо. І це зрозуміло. Наприклад, зв'язок цивілІстичної науки з юридичною практикою (особливо роботою загального суду, господарського суду, а також інших органів, що застосовують норми права) безперечний. І цей зв'язок багатоплановий.

Наука своїми теоретичними дослідженнями відчутно допомагає юридичній практиці точніше з'ясовувати і застосовувати норми чин­ного права.

Монографічні дослідження, присвячені окремим правовим інсти­тутам, наукові статті, у яких узагальнюється практика з тих чи інших найважливіших категорій цивільних прав, прокладають шлях практи­ці застосування норм цивільного законодавства. В умовах кодифікації цивільного законодавства це має дуже важливе значення. Наприклад, праці: «Кодифікація приватного (цивільного) права (за ред. проф. А. С. Довгерта. - 2000 p.); «Історія приватного права Європи: Західна традиція» (Є. О. Харитонов - 2001 p.); «Право інтелектуальної влас­ності» (за ред. О. А. Підопригори, О. Д. Святоцького. - 2002 p.); «Проблеми довірчих відносин в цивільному праві» (Р. А. Майданик-2002 p.); «Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення» (О. М. Вінник-2003 р.); «Пробле­мы гармонизации законодательства Украины и стран Европы» (под общ ред. Е. Б. Кубко, В. В. Цветкова - 2003 г.) та інші не тільки є внес­ком у розвиток науки, а й мають досить вагоме практичне значення, оскільки сприяють адекватному розумінню ключових інститутів чин­ного законодавства правознавцями-практиками, а, отже, і безпомил­ковій реалізації названих інститутів.

Разом з тим юридична практика не тільки сприймає теорії, уявлен­ня та наукові ідеї, що розробляються цивілістичною наукою. Вона та­кож узагальнює застосування чинного законодавства при розгляді

цивільних спорів із справ відповідних категорій правозастосування. При цьому практика майже завжди стикається з необхідністю теоре­тичного осмислення результатів узагальнень власного правозастосу­вання.

Маються на увазі, перш за все, узагальнення, здійснювані, наприк­лад, Верховним Судом України та Вищим господарським судом України. У їх керівних роз'ясненнях міститься чимало міркувань, що мають теоретичне значення, оскільки при цьому з'ясовуються питан­ня не тільки, як, а й чому саме так потрібно чи не слід застосовувати норми цивільного права.

Отже, цивілістична наука не лише пов'язана і взаємодіє, з, правоза-стосовчою практикою, а й має з нею елементи єдності. Більше того, сама наука чи не найголовнішою вбачає для себе мету, пов'язану з ви­рішенням проблем, що мають практичне значення.

Таким чином, наука цивільного права - надзвичайно різнобічне, багатоманітне та складне явище і не створюється сама із себе, а, швидше, є наслідком пізнання законів і різноманітних соціальних явищ. Звичайно, вона не позбавлена і власних проблем, оскільки з розширенням та поглибленням уявлень про оточуючу її дійсність ви­никає потреба у переосмисленні тих чи інших суто теоретичних на-працювань, які раніше вважалися безсумнівними.

Питання про те, чим займається наука - це питання про її предмет. І якщо питання предмета цивільного права як регулятора суспільних відносин означає, що саме, які саме відносини вказана правова галузь регулює, то стосовно предмета цивілІстичної науки воно буде означа­ти: що саме дана наука вивчає.

У широкому розумінні предмет науки є сукупністю явищ, які вона вивчає, та завдання, котрі вона покликана вирішувати для досягнення цілей, поставлених практикою.

Стосовно предмета цивільно-правової науки насамперед зрозу­мілим є те, що вона не займається розпізнанням самих речей, юри­дичних чи фізичних осіб, а вивчає, перш за все, суспільні відносини, які можуть виникати за участю зазначених осіб з того чи іншого при­воду. Різновидом суспільних відносин є цивільно-правові (особисті немайновІ та майнові), що складають один з елементів предмета галу­зі науки і є однією з форм існування суспільних відносин. Причому наукою цивільного права пізнання цивільно-правових відносин від­бувається не тільки в їх статичному стані, а й у аспекті динаміки та розвитку останніх, оскільки завжди існує потреба у з'ясуванні самих підстав, завдяки яким проходить їх динамічний розвиток. Тому до складових предмета цивільно-правової науки належать також юри- . дичні факти (дії, події тощо).

Як предмет елемента науки вказані відносини досліджуються на рівні монографічних праць та інших наукових джерел - статей, тез, рефератів тощо. Слід відмітити, що це один з найскладніших напря­мів наукових досліджень.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

71


Через пізнання відносин, що складають предмет цивільно-правово­го регулювання, цивіяїстична наука займається дослідженням одной­менної з нею правової галузі. Проте не слід вважати, що наука є дзер­кальним відображенням системи галузевих правових норм. Стосовно останніх наука формує систем теоретичних досліджень, правових ідей, понять, а також знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин. У науці є такі розділи, яких немає і не може бути в системі цивільного законодавства (відповідні розділи науки про цивільно-правові відносини, джерела права, поняття, систе­му, предмет цивільного права тощо). Тому вона значно багатіша і різ­номанітніша, ніж система галузі права. Крім того, наукою вивчається цивільне право та. законодавство в розвитку і у порівнянні з минулим та правом Й законодавством інших країн, Виключно науковими є й суто теоретичні вчення (наприклад, про поняття, предмет та методо­логію науки цивільного права; співвідношення цивілістичної науки із загальною теорією права, про поняття і сутність юридичної особи тощо);

Таким чином, предмет цивільно-правової науки складають осо­бисті немяйнові та майнові відносини, що регулюються цивіль­ним правом, а також галузь цивільного права як система норм й інститутів, практичний досвід застосування цивільно-правових

Методи дослідження науки цивільного права. Цивілістична на­ука, як кожна Інша, має власне бачення відпоеіді не лише на запитан­ня; що вона вивчає, а й на запитання: як вона це робить, тобто, які са­ме методи використовуються нею у досягненні пізнавальних цілей.

Метод (за походженням від древньогрец. «metodos») - спосіб пі­
знання дійсності, спосіб дослідження явищ природи І суспільного
життя. Цей термін набув значного поширення у дослідницькій прак­
тиці різноманітних напрямів, починаючи з філософії і закінчуючи гаї
лузевнми науками, зокрема юриспруденцією, у тому числі її етрук-
турним підрозділом - цивільно-правовою наукою, ї

Сучасне загальнонаукове визначення методу в юриспруденції іс­тотно не відрізняється бід первісного і тим більше від загальнофіло-софського. з огляду на те, що метод - це прийоми, способи, підходи, інші різноманітні можливі заходи, які застосовуються наукою для здійснюваного нею пізнання свого предмета з метою отримання пев­них наукових, результатів. Науковим методам присвячена низка вчень, як мають загальну назву - методологія1.

1 Тільки за останні роки в Україні проводилось декілька наукових конференцій, присвячених проблемам методології науки. Див., напр,: Методологічні проблеми пра­вової науки. / Мат. міжнарод. наук, коаф, - Харків, 13-14 грудня 2002 р.; Упоряд. М. І. Панов, Ю. М. Грошевой. -Харків: Право, 2003: Методологія приватного права: 36. наук, праць (за мат. наук.-теорет. конф., м. Київ, ЗО гравня 2003р.) /Редкол.: О. Д. іСруп-чан (голова) та ін. - К.: Юріяком Інтер, 2003,

Власне кажучи,, пізнання методів дослідження не менш важливе, ніж пізнання предмета дослідження. Адже від з'ясування того, якими методами одержувалися ті чи інші наукові результати (знання), що­найменше залежатиме достовірність останніх (знань), довіра до них.

Слід підкреслити, що набір способів, прийомів чи підходів у до­слідницькій справі ніколи не буває довільним. Він визначається, по-перше, цілями і завданнями, які стоять перед відповідною право­вою наукою; по-друге, рівнем пізнаних можливостей суспільних на­ук; по-третє, рівнем розвитку та пізнання можливостей загальної тео­рії і права; нарешті, рівнем розвитку можливостей теорії самого цивільного права.

Таким чином, враховуючи викладене, галузеве визначення мето­дів дослідження, що використовуються наукою цивільного права, вбачається у тому, що це сукупність (комплекс) різноманітних прий­омів, способів, підходів, інших можливих заходів, які обумовлені предметом науки цивільного права І визначені досягненнями суспіль­них наук (перш за все філософії), загальної теорії держави та права, власне теорії цивільного права і застосовуються для пізнання його предмета, цивільного законодавства і врегульованих ним майнових та особистих немайнових відносин з метою одержання відповідних наукових результатів.

З наведеного визначення поняття методів наукового пізнання ци­вільно-правових явищ, які охоплюються предметом науки цивільного права, можна зробити висновок про те, що ці методи характеризують­ся різноманітністю як за рівневими, так і за змістовними ознаками. А це створює об'єктивну передумову та необхідність їх класифікації.

Виходячи з того, що, перебуваючи у складі правової науки взагалі, наука цивільного права водночас охоплюється і загальним поняттям суспільних наук, не викликає сумніву методологічна підпорядкова­ність вивчення цивільно-правових явищ загальнонауковими метода­ми, що використовуються для пізнання соціально-суспільних явищ взагалі. І оскільки для пізнання явищ суспільного життя загальну ме­тодологічну основу створює філософія, то останній належить осново­положне методологічне значення також стосовно вивчення різновиду суспільних явищ - цивільно-правових.

Зупинимося на розгляді окремих методів науки цивільного права.

Діалектичний метод надає можливості науці цивільного права досягти пізнавальних цілей співставленням із загальними правовими . категоріями стосовно, наприклад, цивільно-правової майнової відпо­відальності, що має похідне значення від уявлень про правову та со­ціально-економічну відповідальність. Навряд чи було б можливим дослідження власності лише з правових позицій, без врахування її економічного аспекту тощо.

Доцільність і необхідність використання наукою цивільного права методу історико-правового аналізу зумовлена тим, що у світі існує

72

Розділ І

ЗАГАЛЬИІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

73


не лише універсальний взаємозв'язок між відповідними фактами, а й історико-хронологічна послідовність, певна соціально-економічна та політична зумовленість виникнення цих фактів, власне, як і виник­нення цивільного права. Саме такий підхід створює передумову для вивчення генезису предмета дослідження, розвитку і закономірнос­тей втілення в існуючі відповідні соціально-економічні умови життя та розвитку суспільства. Із зазначеної Історико-правової позиції стає можливим врахування світового історичного досвіду в законодавчих підходах до вирішення тих чи інших питань цивільно-правового ха­рактеру.

З точки зору саме історичного розвитку, зокрема, таких цивільно-правових інститутів, як: інститут юридичної особи, інститут приват­ної власності, інститут інтелектуальної власності; або візьмемо деякі договірні інститути (наприклад, купівлі-продажу, позики, лізингу то­що), останні вивчаються як такі, що втілені у цивільне законодавство України внаслідок об'єктивної соціально-економічної зумовленості і водночас багаторічної виправданості з погляду світового історичного досвіду.

Втіленням загальнонаукового розуміння переходу кількості у якість наука цивільного права спрямовує зосередження зусиль на пізнання явищ у процесі їх зародження та формування з накопичен­ням ними відповідних ознак та критеріїв (критичної маси), необ­хідних і достатніх для виникнення нової інституції (як правових ін­ститутів та угруповань). Це простежується майже у всіх напрямах досліджень, особливо під час суттєвих перетворень в українському суспільстві. Прикладами можуть слугувати зниження переваг дер­жавної власності із скасуванням відповідних механізмів, за допомо­гою яких вони встановлювалися, І поступовим формуванням перед­умов для рівності всіх власників.

Дещо специфічним у науці цивільного законодавства є погляд на цивільно-правові явища через призму конкуренції протилежностей. Не зважаючи на загальне положення цивільного права про автономію суб'єктів та їх воль, що зумовлює відповідну юридичну незалежність одного учасника від іншого, це не виключає наявності власних інте­ресів кожного. Останні часто мають протилежний характер, що під­лягає врахуванню у численних правових конструкціях (наприклад, у підходах до регулювання окремих видів юридичних осіб через особ­ливості статусу залежних юридичних осіб, афілійованих та пов'яза­них осіб, правочинів із заінтересованістю тощо). При цьому враху­вання цивільно-правовою наукою такого методу дослідження із запропонуванням відповідних механізмів виходить з того, що йдеть­ся не про пріоритети одних суб'єктів права власності над Іншими, а про те, що зазначена конкурентність не повинна супроводжуватись пріоритетністю правового становища певних учасників. Внаслідок вказаного неприпустимим розцінюється використання недосконало-

сті законодавства для надання переваг інтересам однієї особи за раху­нок заподіяння майнової шкоди іншій.

Окрім загальнонаукових філософських методів досліджень явищ,
наука цивільного права використовує й методи загальнотеоретично­
го правового значення, тобто загальної теорії держави і права, зокрє- v
ма: соціологічний, порівняльний, логіко-догматичний, а також метод
правового моделювання чи використання судової статистики. „

Використання у цивільно-правових дослідженнях соціологічних методів зумовлене тим, що цивІлістична наука не обмежується пі­знанням лише нормативного матеріалу. В процесі вивчення цивіль­но-правових явищ аналізу підлягають різноманітні зв'язки цивільного права із суспільним життям, їх взаємні зв'язки, що здійснюють зворо­тній вплив на цивільне право. Низка прийомів, таких, як: спостере­ження, анкетування, експеримент (наприклад, пов'язаний з вільними економічними зонами), що використовуються у межах соціологічного методу, значно впливають на цивільно-науковий пошук варіантів від­повідних оптимальних законодавчих рішень, розроблення обгрунто­ваних передбачень (прогнозів) стосовно майбутнього розвитку ци­вільно- правових відносин та їх регулювання.

Метод порівняльного аналізу в дослідницькій практиці застосо­вується для врахування досвіду законотворчої та судової практики інших держав задля вдосконалення національного правового середо­вища. Цей метод має визначальне значення для теорії і практики ін­теграції законодавства та права України у правовий простір світового співтовариства.

Завдання, що стоять перед наукою цивільного права, перебувають у суттєвій залежності також від застосування іншого загальнотеоре­тичного правового методу пізнання - логіко-догматичного. Застосу­вання останнього у дослідженні явищ цивільно-правового характеру сприяє досягненню внутрішньої узгодженості текстів цивільно-пра­вових законодавчих актів і загальної сприйнятності цивільно-право­вої мови.

Застосування методу правового моделювання чи використання су­дової статистики у цивільно-правових дослідженнях обумовлюється тим, що пізнання цивільно-правових явищ не становить для галузевої правової науки ту чи Іншу самоціль, а зорієнтоване завжди практич­ною доцільністю і необхідністю. Тому судова статистика є критерієм оцінки ефективності цивільно-правового регулювання відносин І під­ставою наукового обгрунтування версій щодо необхідності відповід­них вдосконалень законодавства.

Оскільки право характеризується певною системністю, то для його вивчення застосовується метод системного аналізу. Наприклад, при дослідженні договору вимагається використання передусім загальних засад цивільного законодавства, зокрема, про свободу договору; його розуміння в системі юридичних фактів і ще вужче — правочинів. Це обумовлює, у свою чергу, аналіз прояву умов дійсності правечинів

74

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

75


для договору, зокрема щодо його форми, змісту (наявності істотних умов), порядку укладення і, як наслідок - висновок про прийнятність тенденції вважати договори неукладеними у певних випадках або нав­паки.

Науково-галузевому цивілістичному світогляду притаманні й певні власні орієнтири пізнання явищ, охоплюваних галузевою цивілістич-ною наукою. Це надає можливість оцінювати досягнення цивілістич­ної науки в розробленні галузевих понять, теорій, у співвідношенні з якими стає можливим розвиток цивілістичної думки в Україні. Це сто­сується, зокрема, визначення поняття поважності причин пропуску строку позовної давності, неналежного виконання договірних зобо­в'язань, моральної шкоди тощо, які не наводяться у джерелах цивіль­ного права та їх з'ясування неможливе без наукового розпізнання суті зазначених явищ.

і § 2. Харківська цивілістична школа

Харківська цивілістична школа, якій виповнилося 200 років, прой­шла значний шлях становлення та розвитку. її виникнення пов'язано зі створенням у 1804 р. Імператорського Харківського університету, в складі якого більш ніж 100 років функціонував юридичний факультет, серед кафедр котрого завжди існувала цивілістична кафедра1. На ка­федрі штатними професорами працювали, зокрема, такі видатні вчені: І. Ф. Тимковський, К. П. Михайловський, О. В. Куніцин, С В. Пахман, П. П. Цитович, О. І. Загоровський, М. А. Городескул, Л. А. Кассо, В. М. Гордон, В. І. Серебровський, В. І. Сливицький, С. Й. Вільнян-ський, М. В. Гордон, С. Н. Ландкоф, А. С Ратнер, А. Л. Малицький, А. Є. Семенова, В. П. Маслов, О. А. Пушкін, 3. А. Підопригора, М. Й. Бару, В. К. Попов, В. С. Шелестов, Ч. Н. Азімов, І. Ю. Красько,

A. М. Запорожець, а зараз працюють І. В. Жилінкова та І. В. Спасибо-
Фатеева.

Дослідженнями зазначених вчених започатковані, а у подальшому їх учнями продовжені та розвинуті різноманітні наукові дослідження, що склалися, навіть, у окремі школи. Так, цивілістами харківської школи досліджувалися і досліджуються:

- загальні питання цивільного права та законодавства: «Сравнение Юстиниановых законов с российскими» (І. Ф. Тимковський, 1809 р.); «О начале и происхождении российского законодательства» (К. П. Ми­хайловський, 1823 р.); «Творческие задачи в современном гражданском праве» (М. А. Городескул, 1901 р.); «Статут цивільного судочинства» (1899 р.) та «Система радянського торговельного права» (1924 p.) -

B. М. Гордон; «Обычаи и правила социалистического общежития»
(1954 р.), «К вопросу о системе советского права» (1957 р.), «О кодифи-

1 Огляд наукової діяльності кафедри до 1905 p. зроблено на підставі праці проф. Л. М. Загурського (див.: Юридический факультет Харьковского университета за пер­вые сто лет его существования (1805-1905) / Под ред. проф. М. П. Чубинского и проф. Д. И. Багадея. - Харьков, 1908.

калии советского гражданского права» (1957 р.), «Защита чести и досто­инства человека в советском праве» (1965 р.). - С. Й. Вільнянський; «Актуальные проблемы советского хозяйственного права» (І. Ю. Крась­ко, 1976 р.). В сучасних умовах названі проблеми знайшли відбиття у працях - Ч. Н. Азімова, С. Н. Приступи, М. М. Сібільова;

спадкове право: «О правах наследства женского пола» (О. В. Ку­
ніцин, 1844 р.); лекції й статті В.І. Серебровського «Особые виды по­
смертного преемства в русском наследственном праве» (1915 p.),
«Посмертное преемство супругов» (1916 р.), якими започаткований
подальший напрям фундаментального дослідження В. І. Серебров­
ського «Очерки советского наследственного права» (1953 р.); «На­
следование по закону и завещанию» (М. В. Гордон, 1967 р.), дальше
дослідження проблеми спадкового права набули у працях В. Ю. Чуй-
кової;

теорії юридичних осіб: «Юридична природа тресту» (В. М. Гордон,
1922 р.); «Социалистическое государственное промышленное пред­
приятие» О. А. Пушкін, 1952 р.), «Правовые формы управления про­
мышленностью в СССР» (О. А. Пушкін, 1964 р.); «Правове становище
виробничих об'єднань у сільському господарстві» (В, П. Маслов,
В. К, Попов, 3. А. Підопригора, 1979 р.). Сучасне дослідження проблем
юридичних осіб міститься у працях В. і Борисової («Правовые основы
предпринимательской деятельности», 1998 р.), а також В. В. Богдана,
М. В. Домашенка, Є. В. Сизова, В. В, Сунцова, Б. О. Ткаченка;

акціонерного та корпоративного права: «О задачах предстоящей
реформы акционерного законодательства» (С. В„ Пахман, 1861 р.).
Цей напрям відновлений у працях І. В. Спасибо-Фатєєвої («Акцио­
нерные общества: корпоративные правоотношения», 1998 р.; «Ци­
вільно-правові проблеми акціонерних правовідносин», 2000 p.);

цінних паперів: «Положення про векселі у приватній кодифіка­
ції» (В. М. Гордон, 1925 p.); «Вексельне право. Суть векселя, його
складання, передача і протест» (В. М. Гордон, 1926 р.); «Объединен­
ное вексельное законодательство», «О восстановлении прав по утра­
ченным векселям» (С. Й. Вільнянський). Продовжили цей напрям
дослідження І. Ю. Красько, В. Л. Яроцького («Правовое регулирова­
ние вексельного обращения в Украине» (у співавт. з С. Н. Бервено,
2001 р.) та JL В. Панової;

власності та житлового права: «О способах приобретения соб­
ственности по русскому законодательству» (П. П. Цитович, 1867 р.).
Даний напрям продовжив у своїх працях В, П. Маслов - «Основные
проблемы права личной собственности в период строительстаа ком­
мунизма», 1968 г; «Право личной собственности на жилой дом в
СССР», 1951 г.; «Право личной собствености на жилой дом в городе
и рабочем поселке», 1954 г.; «Вопросы общей собственности в судеб­
ной практике», 1963 г.; «Правовые вопросы индивидуального и кол­
лективного жилищного строительства граждан в городе и рабочем
поселке», 1960 г.; «Осуществление и защита права личной собствен-

76

Розділ 1

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

77


ноети в СССР», 1961 г.; «Правові питання індивідуального і колек­тивного житлового будівництва громадян у місті і робітничому сели­щі», 1963 p.; «Основні проблеми права особистої власності в період будівництва комунізму», 1968 р.; «Защита жилищных прав граждан», 1970 г.; «Право граждан на жилище», 1986 г.) та інші. Проблеми влас­ності продовжили досліджувати В. М. Самойленко, О. П. Первомай-ський, І. В. Спасибо-Фатеева, О. М. Соловйов, а житлового права -М. М. Сібільов, Є. В. Богданов, В. І. Жуков, Ю. І. Зіоменко, Д. Ф. Швецов, О. М. Ситник, М. В. Іванчук, Р. М. Замуравкіна;

- сімейного права: «О разводе по русскому праву» (О. І. Загоров-ський, 1883 p.); О. А. Пушкін як співредактор і співавтор підручника з сімейного права (1982 p.); «Діюче законодавство про шлюб і сім'ю» (В. П. Маслов, О. А. Пушкін, 3. А. Підопригора, 1972 р. та 1974 p.); «Майнові відносини у сім'ї» (В. П. Маслов, 1972 p.). Продовжили тради­ції науки сімейного права Л. О. Кузшичова, І. В. Жилінкова («Право со­бственности супругов», 1997 р.; «Правовой режим имущества членов семьи», 2000 р.; «Брачный контракт (договор)», 2001 р.), О. А. Явор;

- правочинів та зобов'язань: «Принуждение, ошибка, обман и их
влияние на юридическую сделку» ( О. I. Загоровський, 1890 р.); «По­
нятие залога в современном гражданском праве» (Л. А. Кассо,
1899 р.); «Залогтовара в обороте» (С. Й. Вільнянський, 1923 р.); «Пра­
во застройки» (1923 р.)» «Закон о рентном обложении» (С. Й. Вільнян­
ський, 1923 р.); «К вопросу о применении поправочных коэффициен­
тов» (С. Й. Вільнянський, 1923 р.); «Правовые условия имуществен­
ного оборота государственных органов» (С. Й. Вільнянський, 1923 р.);
«Положення про державні підряди і поставки» (С. Й. Вільнянський,
1926 р.); «Договірно-правові форми боротьби за якість продукції»
(М. В. Гордон, 1934 p.); «Система договоров в советском гражданском
праве» (М. В. Гордон, 1954 р.); «Товарный аккредитив», «Порядок по­
ставки в практике госорганов», «Кредитная реформа», «Поправки к
кредитной рефоме», «Кредитно-розрахункові відносини» (С. И. Віль­
нянський, 1955 р.); «Залоговое право» (Ч. Н. Азімов, 1993 р.), «Забез­
печення виконання зобов'язань» (Ч. Н. Азімов, 1995 р.). Досліджен­
ням цієї тематики в сучасних умовах займаються Л. М. Баранова,
М. В. Домашенко, В. П. Жушман, О. А. Загорулько, В; М. Ігнатенко,
М. В. Мороз, О. П. Печений, С. Н. Приступа, І. Й. Пучковська,
М. М. Сібільов, О. С. Удовиченко, В. П. Янишен;

— авторське право та право інтелектуальної власності: «Основные
проблемы советского авторского права» (М. В. Гордон, 1940 р.), «Со­
ветское авторское право» (М. В. Гордон, 1955 р.); «Правовое регули­
рование служебных изобретений научно-исследовательских и конс­
трукторских организаций» (Ч. Н. Азімов, 1971р.); «Правовые формы
научно-технического сотрудничества» (Ч. Н. Азімов, В. П. Маслов,
О. А. Пушкін, В. А. Попов, 1976 р.); «Договорные отношения в облас­
ти научно-технического прогресса» (Ч. Н.Азімов, 1981р.); «Научно-
техническая информация и право» (Ч. Н. Азімов, 1987р); «Основы

патентного права» (Ч. Н. Азімов, 1994р.). Продовжили дослідження тематики права інтелектуальної власності С. Д. Волошко, Л. П. Ко-нєв, В. М. Крижна, Р. Б. Шишка та Н. Є. Яркіна.

Значного внеску зроблено професорами та викладачами кафедри у навчальний процесу. Протягом її існування видавалися такі під­ручники: «Хозяйственно-административное право» (С. Н. Ландкоф, 1931 p.); «Радянське цивільне право для юридичних шкіл» (1939 р., в якому співавтором був М. В. Гордон); «Лекции по советскому граж­данскому праву» (С. Й. Вільнянський, 1958 р.); «Лекции по граждан­скому праву» (М. В. Гордон, 1960 p.); «Радянське житловеправо» (В. П. Маслов, 1963 р.); «Советское гражданское право» (С. Й. Віль­нянський, 1966 p.); «Радянське цивільне право» (М. В. Гордон, 1966 p.); навчальний посібник з житлового права (В. П. Маслов, 1973 р.); «Советское гражданское право» в 2-х томах (під ред. В. П. Маслова, О. А. Пушкіна, 1977-1978 pp.; друге видання у 1983-1984 pp.); «Советское семейное право (под общ. ред. А. А. Пушкина, 1982 р.); «Цивільне право України» (за ред. Ч. Н, Азімова, С. Н. При­ступи, В. М. Ігнатенка, 2000 р.).

Викладачі кафедри завжди брали активну участь у підготовці зако­нопроектів. Так проф. С. Й. Вільнянський брав участь у розробленні ЦК УРСР 1922 р. та ЦК УРСР 1963 р. Професор М. В. Гордон та, проф. О. А. Пушкін були членами робочої комісії з підготовки ЦК УРСР 1963 р., а проф. О. А. Пушкін також і Кодексу про шлюб та сім'ю (1969 p.), Житлового кодексу (1983 р.), ЦК України (2003 p.). Розробниками нового Цивільного кодексу України 2003 р. були В. Л. Мусіяка та М. М. Сібільов.

§ 3. Цивільне право як навчальна дисципліна

Традиційно вважається, що навчальна дисципліна, яка викладаєть­ся у вищому навчальному закладі, є певним комплексом знань та на­вичок, котрими студент повинен оволодіти у процесі вивчення відпо­відної науки за обраним фахом. Те ж саме можна сказати і про дисципліну цивільного права, на рівні якої студент юридичного ви­щого навчального закладу вивчає однойменну галузь правової науки. І це зрозуміло, бо знання ґрунтуються на знаннях і починаються із з'ясування того, що вже відомо, що напрацьоване попередниками і, перш за все, науковою думкою. Тому не випадково, що сама ци-вІлістична наука має значення не тільки засобу, а й підґрунтя, основи вивчення цивільного права, перетворюючись таким чином у об'єкт пізнання.

В свій час О. А. Пушкін визначав навчальну дисципліну цивільно­го права як систему тих положень науки цивільного права, які роз­кривають значущість поняття цивільного права, використаних у на­уці і чинному законодавстві цивільно-правових категорій і пов'яза­них з ними юридичних конструкцій, а також тих положень науки, які безпосередньо розкривають зміст всіх Інститутів та пІдгалузей ци-

78

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕНИЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

79


вільного права, що представлені або повинні бути представлені у чинному законодавстві1.

Вивчення її відбувається у певних вузівських (академічних) умо­вах, відповідно до навчальних програм та планів юридичного вузу (факультету). За таких обставин завдання, до виконання яких покли­кана навчальна дисципліна, значною мірою визначаються тими зав­даннями, що повинен виконувати відповідний юридичний вуз (фа­культет). Останні ж пов'язані з цілями підготовки фахівців-юристів певного профілю. Таким чином, вивчення цивільного права через його навчальну дисципліну має ціллю одержання студентом у проце­сі навчання не тільки теоретичних знань, а й певних навичок, вміння застосовувати ці знання у діяльності фахівця-юриста, практика чи на­уковця.

Співвідношення між навчальною дисципліною і наукою ци­вільного права обумовлюється тим, що останньою визначається, перш за все, зміст навчальної дисципліни цивільного права. Наука для навчальної дисципліни є основним джерелом відомостей про існуючі факти цивільно-правового значення, напрацьовані теоретич­ні вчення, поняття, гіпотези тощо. ЦивІлістична наука складає мето­дологічну і теоретичну основу для навчальної дисципліни.

У той же час між навчальною дисципліною і наукою цивільного права не існує тотожності. Відмінності між ними суттєві і полягають у наступному. По-перше, якщо наукове пізнання цивільного права спрямоване на вирішення певних актуальних проблем і збагачення цивілістичної думки новими досягненнями, то навчальна дисципліна такої спрямованості не передбачає. Вона надає студентові теоретичні знання, положення, так би мовити, у готовому вигляді, внаслідок чо­го сама наука перетворюється в навчальну базу, а її основні положен­ня—в учбовий матеріал.

По-друге, наука цивільного права за своїм обсягом не регламенто­вана і у часі не безмежна, чого не можна сказати стосовно навчальної дисципліни. Це позначається на обсязі навчального матеріалу, до складу якого включаються лише ті теоретичні положення - поняття, категорії, концепції тощо, що необхідні для застосування у практич­ній діяльності фахівця-юриста.

Крім того, відмінності навчальної дисципліни від науки цивільно­го права Існують й у особливостях їх предметів. Предметом навчаль­ної дисципліни цивільного права є саме цивільне право в усіх його відомих науці проявах: а) галузі права; б) системи законодавства; в) науки. Цей предмет має освітянський характер і безпосередньо по­в'язаний з навчальним процесом. До його складу входять: а) най­більш суттєві результати наукових досліджень; б) відомості про акту­альні проблеми, що досліджуються наукою; в) теоретичні висновки

1 Див.: Гражданское право Украины: Учеб. для вузов МВД Украины (в 2-х част.). -Ч. 1.-Харьков, 1996.-С.61.

щодо характеристики актів цивільного законодавства України, їх ди­наміки, механізму цивільно-правового регулювання суспільних від­носин та правозастосовчої практики та інше.

Численне коло питань, що охоплюються предметом навчальної дисципліни цивільного права, вимагає від студента значних зусиль і особливого підходу до їх осмислення. Тому не випадково у вищому юридичному навчальному закладі цивільне право викладається не як правова галузь чи система законодавства, а як цивілістична наука, тобто як система наукових знань, а не коментар чинного законодав­ства. Предмет навчальної дисципліни для студента є тим підґрунтям, на підставі якого формуються не тільки його власні думки, а й профе­сійна інтуїція стосовно оптимальності відповідних законоположень та їх адекватності суті і природі цивільно-правових явиш. Він зорієн­тований також на те, щоб студент не був стороннім спостерігачем за науковими дискусіями, а намагався формувати власне бачення проб­лем і шляхів їх вирішення.

Навчальний курс цивільного права покликаний створити підґрун­тя для подальшого розширення і поглиблення світогляду студента, вдосконалення професійних навичок, вміння вирішувати практичні питання при будь-яких обставинах, з котрими йому доведеться мати справу. Тому в цьому підручнику зроблена спроба переосмислення підходів до вивчення і викладання цивільного права у вищому юри­дичному навчальному закладі шляхом заміни традицій спрямування навчання «услід за законом» на науково-методологічний підхід до вивчення цивільно-правової матерії.

Отже, до основних функцій зазначеної навчальної дисципліни на­лежать: а) онтологічна; б) пізнавально-навчальна; в) евристична; г) методологічна; д) виховна; є) прикладна; є) прогностична.

Онтологічна функція (від «онтологія» - вчення про буття, в яко­му вивчаються загальні основи, принципи буття, його структура і за­кономірності) простежується у розміщених в навчальній дисципліні відповідях на загальні питання цивільно-правової галузі (наприклад, про її предмет, генезис і розвиток, місце у системі права України, ос­новні засади цивільно-правового регулювання відносин, основні га­лузеві поняття, наукові теорії і концепції стосовно цивільно-право­вих явищ тощо).

ПЬнавально-навчальна функція близька до гносеологічної, ос­кільки навчальна дисципліна цивільного права виступає як основне для студента джерело знань і як засіб одержання освіти. Вона спрямо­вана на вивчення цивільного права як науки, а тому має основопо­ложне значення для вивчення цивільно-правових явищ.

Евристична функція (від грец.: heureka - «еврика», яке означає певне відкриття, виникнення нової ідеї) природно притаманна на­вчальній дисципліні цивільного права. Адже студент у більшості ви­падків з науковими теоріями, законоположеннями, цивільно-пра­вовими явищами стикається вперше. Кожна лекція чи практичне за-

80

Розділ І


няття дають студентові певні знання (інформацію), які йому раніше не були відомими.

Методологічна функція. Навчальна дисципліна є передумовою і засобом вивчення цивільного права як фундаментальної правової дис­ципліни. На ній ґрунтується теоретична і логічна цілісність знань ци­вільного права в усіх його аспектах, у тому числі як права приватного: категорії, принципи, висновки, ідеї котрого мають значення осново­положних для вивчення інших приватно-правових галузей (морсько­го, житлового, сімейного, міжнародного приватного права тощо), а та­кож для порівняльного аналізу публічно-правових галузей.

Виховна функція вбачається переважно у притаманних навчаль­ній дисципліні цивільного права властивостях впливу на правосвідо­мість студента і розвиток його індивідуальної правової культури як майбутнього фахівця-юриста.

Прикладна функція навчальної дисципліни випливає з того, що за своїм призначенням вона (дисципліна) покликана надати студентові певну кількість знань у комплексі з навичками та вмінням застосову­вати останні у майбутній практичній діяльності фахівця-юриста. Грунтуючись на цивілістичній науці, навчальна дисципліна органічно поєднується з правовою галуззю, системою цивільного законодавства та практикою його застосування. Тим самим забезпечується вивчення студентом цивільного права за принципом єдності теорії і практики.

Прогностична функція. На підставі вивчення закономірностей роз­витку цивільного права, результатів наукових досліджень і актуальних проблем, які цивілістичною наукою досліджуються в обсязі навчальної дисципліни, студент має можливість одержувати відомості не тільки про те, яким було цивільне право у минулому чи яким воно є тепер, а й про те, яким воно повинно бути у перспективі розвитку. Значення про­гнозування на рівні навчальної дисципліни полягає у тому, що воно сприяє пробудженню у студента думок, надає йому відповідної впевне­ності і зацікавленості в засвоєнні цивільно-правової матерії, обізнаність у якій має перспективу, перш за все, з практичної точки зору.

Функції навчальної дисципліни цивільного права між собою взаємо­пов'язані і одна одну доповнюють.

Розділ П. Цивільні правовідносини

Глава 5. ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

§ 1. Поняття цивільних правовідносин

Серед різноманітних видів зв'язків, що складаються в суспільстві (економічних, політичних, культурних, моральних та ін.), існують відносини, поведінка учасників яких регулюється нормами цивільно­го права. В результаті такої урєгульованості ці відносини набувають особливих властивостей і стають цивільними правовідносинами. Та­ким чином, цивільні правовідносини - це урегульовані правом су­спільні відносини. Причому, якщо норми цивільного права звернені до широкого кола осіб, то кожне правовідношення, навпаки, носить конкретний характер, тому що виникає між чітко визначеними су­б'єктами - його учасниками. В зв'язку з цим цивільні норми в кожно­му правовїдношенні знаходять свою безпосередню реалізацію.

У юридичній літературі по-різному визначається правова природа цивільного правовідношення. Склалися дві основні позиції щодо цього питання. Відповідно до першої правовідношення - це самостій­не ідеологічне відношення, відокремлене від реального суспільного відношення, тобто юридичний зв'язок, який пов'язує сторони між со­бою1. Друга полягає в тому, що правовідношення розглядається як саме суспільне відношення, котре внаслідок його врегулювання нор­мами права набуває особливих властивостей правовідношення2. Остання думка вбачається більш переконливою. Вона дає мож­ливість підкреслити головне: існує не два окремих види відносин (ті, що підлягають врегулюванню, та врегульовані - правові), а лише од­не - саме врегульоване правом відношення, тобто празовІдношення.

Цивільні правовідносини мають загальні ознаки, властиві й Іншим видам правовідносин, а саме: вони є конкретним суспільним зв'яз­ком, що виникає між його учасниками, які мають суб'єктивні права та обов'язки; здійснення суб'єктивних прав і обов'язків забезпечується можливістю застосування державного примусу тощо.

1 Толстой Ю.К. К теории правоотношения. - Л,, 1959. - С. 30-31; Гражданское пра­
во: В 2-х томах. - Т. 1. Учеб. / Отз. ред. Е.А. Суханов. - М., 1998. - С. 89; Белов В. А.
Гражданское право: Общая я Особенная части: Учеб. - М.: АО «Центр ЮрИнфоР»,
2003. - С. 368-369.

2 Загальна теорія цивільного права. / За ред. О. А. Шдопригори, Д. В. Бобрової. -
Київ, 1992. -С. 60-61; Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. /За ред. О. В. Дзери,
Н. С. Кузнєцової. -К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 78.; Цивільне право України: Акаде­
мічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. ЯМ. Шевченко. - Т. 1. Загальна час­
тина. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - С. 62.

82

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

83


Однак цивільні правовідносини мають і низку особливостей, які в сукупності дають можливість відокремити їх від інших видів право­відносин. По-перше, це особисті немайнові та майнові відносини, що регулюються нормами цивільного права. По-друге, цивільні від­носини ґрунтуються на засадах рівності їх учасників і відсутно­сті елементів влади та підпорядкування однієї сторони другій, . причому вбачається, що саме ця обставина є найбільш суттєвою осо­бливістю цивільних правовідносин. По-третє, учасники цивільних правовідносин мають автономію (відокремленість) та можуть здійснювати суб'єктивні права на власний розсуд. По-четверте, ци­вільні правовідносини можуть бути захищені специфічними ци­вільно-правовими засобами захисту, які в першу чергу мають май­новий і компенсаційний характер (відшкодування збитків та Інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, відновлення становища, яке існувало до пору­шення, тощо).

Отже, цивільні правовідносини - це особисті немайнові та май­нові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що вини­кають між автономними і рівноправними суб'єктами, які наділе­ні суб'єктивними цивільними правами та суб'єктивними цивіль­ними обоє 'язками.

§ 2. Елементи цивільних правовідносин

Цивільні правовідносини можуть існувати тільки за наявності пев­них елементів, до яких відносять:учасників або суб'єктів правовід­носин, тобто осіб, які беруть участь у них; об'єкти правовідносин, що являють собою немайнове або майнове благо, стосовно якого ви­никає певний зв'язок між суб'єктами певного правовідношення; зміст правовідносин, який складають суб'єктивні цивільні права та суб'єктивні цивільні обов'язки їх учасників.

Учасниками цивільних правовідносин, перш за все, є фізичні та юридичні особи (ч.І ст. 2 ЦК), тобто суб'єкти приватного права. Крім того, цивільні правовідносини можуть виникати за участю суб'єктів публічного права, до яких належать держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо (ч. 2 ст. 2 ЦК). Ці учасншш у цивільних правовідносинах діють на рівних правах із суб'єктами приватного права.

Поняття «фізична особа»1 включає декілька категорій суб'єктів. Це громадяни України, іноземці, особи без громадянства. Як прави­ло, всі фізичні особи мають рівні права, однак в окремих випадках іноземці та особи без громадянства не можуть бути учасниками ци­вільних правовідносин в Україні. Так, відповідно до ст. 14 Конститу­ції, а також ч. 2 ст. 374 ЦК іноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) згідно із зако-

. t ..А—.

Доклад. про це див.: § І глави б даного підручника.

ном. В даному випадку - це Земельний кодекс України1 (далі - ЗК), відповідно до якого дані особи можуть набувати право власності ли­ше на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у ме­жах населених пунктів, а також на такі ділянки несільськогосподар­ського призначення за межами населених пунктів, на яких розташо­вані об'єкти нерухомого майна, що належить їм на праві приватної власності (статті 81-91 ЗК).

До суб'єктів цивільних відносин належать також юридичні особи, які на відміну від природних учасників цивільних відносин - фізичних осіб є створеними шляхом об'єднання осіб та/або майна штучними ут­вореннями - організації, що наділяються цивільною правоздатністю і можуть від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і нести обов'язки (цивільна дієздатність), бути позивачем та відповіда­чем у суді2.

В ряді випадків учасником цивільних правовідносин виступає дер­жава Україна. Це можливо, зокрема, коли держава укладає міжнарод­ні договори позики, застави, виступає гарантом по договорах, успад­ковує майно та ін. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їх компетенції, вста­новленої законом.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть також виступати АРК і територіальні громади сіл, селищ, міст та районів у містах, інші суб' єкти публічного права. Кожен з них, як правило, виступає у правовідносинах через уповноважені органи (органи приватизації АРК, управління кому­нального майна, виконавчі комітети місцевих рад тощо).

У цивільних правовідносинах, за загальним правилом, беруть участь дві сторони - управомочена або активна сторона і зобов'язана чи пасивна сторона. Управомочена має певні права, у той час як зо­бов'язана є носієм певних обов'язків. Наприклад, у договорі позики позикодавець має право вимагати від боржника повернення боргу, а боржник зобов'язаний це зробити. Але існує багато видів цивільних правовідносин, за якими кожна із сторін водночас наділена правами та обов'язками. Такі правовідносини за своєю структурою є взаємни­ми або двосторонніми. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві товар і має право вима­гати передачі грошей. У свою чергу, покупець зобов'язаний передати гроші І має право вимагати від продавця передачі товару.

Суттєву особливість щодо цього має договір про спільну діяль­ність, учасники якого прагнуть досягти певної мети, що не супере­чить законові (зокрема, спорудити житловий будинок, здійснити спільний проект тощо). Привертає увагу та обставина, що у цьому до­говорі всі його учасники діють разом для досягнення єдиної мети, у той час як у інших цивільних договорах цілі його учасників різно-

1 Прийнятий Верховною Радою України 25 жовтня 2001 p., набрав чинності з 1 січ­
ня 2002 р.

2 Більш доклад, про це див. главу 7 даного підручника.


84

85

Розділ II

спрямовані (покупець має за мету купити річ (товар), а продавець - її продати; підрядник одержати гроші за виконану роботу, а замовник -результати такої роботи). З урахуванням наведеного вважається, що кожен з учасників договору про спільну діяльність не має права вима­гати виконання договору для себе особисто і діяти тільки в своїх інте­ресах. Інтереси усіх учасників названого договору тісно пов'язані між собою, і кожен з них має однакові права та обов'язки.

Часто стороною правовідносин виступає не одна, а дві чи більше осіб. Наприклад, два брата бажають разом придбати автомобіль. Ця обставина не змінює загальної структури правовідносин, учасниками яких є управомочена та зобов'язана сторона. Тому не має значення: один або декілька осіб беруть участь у договорі на боці кожної сторо­ни. Вони діють як одна сторона правовідношення - покупець, прода­вець, наймач тощо. У даному разі стикаємося з множинністю осіб у зобов'язанні, яка може бути як активна, коли на боці управомоченої сторони виступає декілька осіб, так і пасивна, якщо декілька осіб вис­тупають на боці зобов'язаної сторони.

Об'єкти цивільних правовідносин. Як вже зазначалося, одним з необхідних елементів цивільних правовідносин є їх об'єкт. У цивіль­ному праві питання щодо об'єкта - одне з найскладніших. У різні ча­си науковцями висловлені полярні думки з даного приводу. Відповід­но до цього в науці під об'єктом цивільних правовідносин розуміють: предмети матеріального світу, будь-які блага, фактичні суспільні від­носини, поведінку людини і навіть саму людину1.

Найбільш переконливою вбачається думка, що об'єктом право­відношення є те, з приводу чого виникає і здійснюється суспільний зв'язок між суб'єктами.

Стосовно цивільних правовідносин не важко помітити, що всі во­ни складаються з приводу певного майнового чи немайнового блага. Майновими об'єктами цивільних правовідносин є речі, гроші, цінні папери, а також майнові права. Об'єктами виступають також резуль­тати деяких видів діяльності людини - робіт та послуг. Так, цивільні правовідносини можуть виникнути між сторонами з приводу вико­нання різних підрядних робіт. Результатом останніх є споруджений будинок, відремонтована річ, пошитий костюм тощо. Окрім цього, існують специфічні види діяльності - послуги. їх особливістю є те, що результати дії з надання послуг пов'язані із самою цією діяль­ністю і невіддільні від неї. Так, за договором перевезення вантажу безпосереднім об'єктом цивільних правовідносин виступає процес перевезення, а наслідком - його матеріальний результат - перевезе­ний вантаж. Послуги можуть надаватися в різних сферах діяльності

1 Див., напр.: Иоффе О. С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. -Л.: Изд-во ЛГУ, 1949. -С. 76-S6; Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалиста- ческом обществе. -М.:'Изд-во АН СССР, 1958.-С. 137-151; Сенчищев В. И. Объект граждан­ского правоотношения / Актуальные проблемы гражданского права; Под ред. М. И. Бра­гинского. -М.: Статут, 1999.-С.109-160.

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

людини, в зв'язку з чим виділяють юридичні, медичні, Інформаційні, посередницькі, агентські та інші види послуг.

Серед немайнових об'єктів цивільних правовідносин розрізня­ють: а) результати інтелектуальної, творчої діяльності або об'єкти права інтелектуальної власності (твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи тощо); б) інформацію (документовані або пуб­лічно оголошені відомості про події та явища, які мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі); в) осо­бисті немайнові блага (честь, гідність, ділова репутація, ім'я, зобра­ження, приватне життя тощо).

Юридичний зміст цивільних правовідносин. Останнім часом в юридичній літературі поширилась думка про те, що правовідносини мають юридичний, фактичний зміст'. Якщо фактичний зміст склада­ють вольові дії (взаємодія) їх учасників, то юридичний зміст - це суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів цивільного права. Безсум­нівно, саме юридичний зміст правовідносин становить найбільший інтерес для юристів. Тому з'ясування питання про сутність суб'єк­тивних прав і суб'єктивних обов'язків учасників цивільних правовід­носин є найважливішим.

Суб'єктивне цивільне право - міра дозволеної поведінки, що на­лежить учаснику цивільних правовідносин. Відповідно до цього особа здійснює свої цивільні права вільно, на свій розсуд, але у меж­ах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, утри­муючись від дій, які могли б порушити права інших осіб. При цьому носій суб'єктивного цивільного права має забезпечену можливість не тільки на здійснення власних дій, а й на вимогу від зобов'язаної особи вчинення відповідних дій. Тому, наприклад, наймач жилого при­міщення не лише має право на проживання у ньому, а й може вимага­ти від іншої сторони - наймодавця виконання певних дій (проведення капітального ремонту будинку, надання комунальних послуг тощо). Більше того, суб'єктивне цивільне право дає можливість носію право на захист в разі його порушення у встановленому законом порядку (статті 15-23 ЦК).

Суб'єктивний цивільний обов'язок-це міра належної поведінки зобов'язаного учасника цивільного правовідношення, яка може по­лягати в необхідності здійснення дій активного або пасивного ха­рактеру. Активними діями є виконання тієї чи іншої роботи, передача речі, надання послуг тощо. У цих випадках зобов'язана сторона має активно діяти в інтересах іншої сторони. Дії пасивного характеру, на­впаки, передбачають ситуацію, коли зобов'язана сторона повинна не виконувати будь-яких дій, тому що саме вони суперечать інтересам

! Див., напр.: Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. - Т. 2. - М.: Юрид. лит., 1981. -С. 112-114; Гражданское право. 4.1: Учеб. / Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сер­геева. -М.: Изд-во ТЕИС, 1996. -С. 76-77. Хоча існує точка зору, що правовідносини чмоть також вольовий зміст (див.: Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. « И. Матузова. А. В. Малько. - М., 1997. - С. 478.

86

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

87


іншої сторони. Наприклад, сторона у договорі не повинна відмовляти­ся від його виконання або іншим чином порушувати права другої сто­рони правовідношення. Суб'єктивні права та обов'язки, які належать учасникам правовідносин, є невіддільними одне від другого.

Суб'єктивне право та суб'єктивний обов'язок - це ті первинні складові, які становлять зміст цивільних правовідносин. Втім у біль­шості випадків структура даних правовідносин є складнішою і може одночасно містити не один, а декілька зв'язків, які будуються за прин­ципом «право - обов'язок». У такому разі кожна із сторін має низку суб'єктивних прав та обов'язків. Наприклад, за договором будівель­ного підряду підрядник може мати не тільки обов'язок спорудити бу­динок, а й здійснити монтаж технологічного або Іншого спеціального обладнання, виконати пусконалагоджувальні й інші пов'язані з пус­ком об'єкта роботи. У замовника виникає відповідна низка прав ви­магати від підрядника належного виконання усіх робіт. У свою чергу замовник також має обов'язки перед підрядником. Крім того, що він зобов'язаний провести необхідні розрахунки за виконаний підрядни­ком обсяг робіт, до початку будівництва замовник має надати підряд­нику відповідним чином розроблену і затверджену технічну доку­ментацію на будівництво, документи про відведення земельної ділян­ки, висновки експертиз тощо.

Цивільні правовідносини і передусім ті, які мають довгостроковий характер, можуть набувати динамічного характеру. Це означає, що зміст суб'єктивних прав та обов'язків сторін у період існування правовідно­син може змінюватися. Наприклад, сторони можуть домовитися про зміну порядку розрахунків, час виконання зобов'язання у цілому або його окремих умов, порядок здійснення послуг, передачі речі тощо.

§ 3= Види цивільних правовідносин

Цивільні правовідносини можуть бути класифіковані за різними ознаками.

Залежно від особливостей суб'єктного складу виокремлюють абсолютні та відносні правовідносини. Прикладом абсолютних є речові правовідносини. Особливістю цього роду відносин є те, що управомочена особа у них завжди чітко визначена (наприклад, влас­ник майна). Що ж до зобов'язаної особи, то нею виступає будь-який і кожний, хто так чи інакше взаємодіє з власником майна І в силу цього має обов'язок утримуватися від будь-яких дій, які порушують інтере­си власника. Таким чином, тільки одна із сторін абсолютного право­відношення - власник або суб'єкт іншого речового права є чітко виз­наченою; в той час як інша - зобов'язана сторона не має такої ознаки.

На відміну від цього відносні правовідносини встановлюються між чітко визначеними суб'єктами, коли управомоченій особі проти­стоять не всі особи, а лише визначений, конкретний суб'єкт. Наприк­лад, при укладенні договору підряду має бути встановлена особис­тість як замовника, так і підрядника. Тому обов'язок з виконання забов'язання покладається на конкретного підрядника, який і проти-

стоїть замовникові як зобов'язана особа. Невизначеність сторін (на­приклад, особи підрядника) робить неможливим виконання договору в цілому. Важливість встановлення особи - учасника відносних пра­вовідносин має велике значення у разі застосування засобів цивіль­но-правового захисту їх прав. За договором підряду, наприклад, пе­ред замовником відповідає тільки підрядник — особа, яка є безпосе­реднім учасником правовідношення. Будь-яких вимог до інших осіб висунуто бути не може. Якщо ж виконання певної частини робіт по­кладено на іншу особу - субпідрядника, ця обставина має бути зазна­чена у договорі.

У деяких випадках у відносних правовідносинах може виникнути необхідність заміни їх учасників. При згоді кредитора боржник, на­приклад, має право перевести свій борг на іншу особу, яка І буде на­далі виступати як учасник правовідношення. Можлива також і зміна кредитора. У будь-якому разі заміна учасника проводиться за спе­ціальними правилами, передбаченими законодавством. Однак це не порушує загального принципу щодо необхідності визначеності су­б'єктів відносних правовідносин, бо і після проведеної заміни склад учасників правовідношення залишається чітко визначеним. У деяких випадках заміна учасників правовідносин взагалі не може мати місця як, наприклад, у разі заподіяння шкоди здоров'ю. Тільки особа, якій заподіяно шкоду (потерпіла), має право на її відшкодування; і це пра­во не може бути передано іншій особі. У свою чергу лише особа, яка завдала шкоду, може розглядатися як зобов'язана сторона.

Треба звернути увагу на одну важливу особливість відносин влас­ності. Вони, як вже зазначалося, є абсолютними, оскільки виникають між конкретно визначеними особами: власником майна та будь-якою іншою особою, котра тим чи іншим способом взаємодіє з ним. У разі порушення права власності виникає вже конкретне правовідношен­ня, обидві сторони якого чітко визначені - це власник майна та особа, котра порушила належне йому право власності — правопорушник. Да­не правовідношення є вже відносним, а не абсолютним.

Залежно від характеру вимог, що належать управомоченій особі, тщтяють речові та зобов 'язальні правовідносини. У речових правовідносинах управомочена особа має права, об'єктом яких вис­тупає безпосередньо річ, а у зобов'язальних таким об'єктом будуть дії боржника. Так, будучи власником майна, особа має право воло­діти, користуватися та розпоряджатися річчю на власний розсуд. Для цього вона не потребує виконання будь-якою Іншою особою певних дій. У зобов'язальних правовідносинах, що випливають, наприклад, з договору перевезення вантажу, уповноважена особа (вантажовід­правник) має право вимагати від зобов'язаної особи (перевізника) вчинення певних дій, передбачених договором, а саме - дій з переве­зення вантажу.

Залежно від об'єкта правовідносини класифікуються на осо­бисті немайнові та майнові. Особисті немайнові правовідносини утворюються з приводу нематеріальних благ. Об'єктом майнових

88

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

89


правовідносин є предмети матеріального світу, майнові права та обо­в'язки. Цим пояснюється те, що при порушенні майнових прав учас­ників правовідносин застосовуються засоби майнового характеру (відшкодування шкоди, повернення майна тощо), а при порушенні особистих немайнових прав — засоби немайнового (визнання прав ав­тора твору) або немайнового і майнового характеру (спростування відомостей, які принижують честь, гідність особи, і відшкодування завданої моральної шкоди).

За функціональним призначенням виокремлюють регулятивні і охоронні правовідносини. До першого виду належать правовідноси­ни, які виникають при позитивному розвитку взаємодії сторін і здій­снюються у правомірних діях суб'єктів. Договір купівлі-продажу, пе­ревезення, позики тощо — приклади правовідносин регулятивного характеру. На відміну від цього, охоронні правовідносини виникають лише внаслідок скоєння правопорушення. Коли, наприклад, одна осо­ба завдала іншій шкоду, потерпша сторона звертається до суду з позо­вом про її відшкодування. Тому правовідношення, яке при цьому ви­никає, спрямоване перш за вее на охорону прав потерпшої сторони. Тобто сутність таких правовідносин полягає в охороні прав особи.

§ 4. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

Цивільні правовідносини виникають, змінюються або припиняю­ться лише з настанням певних життєвих обставин (фактів реальної дійсності), що враховуються законодавством. Такі обставини отри­мали назву юридичних фактів. Між тим серед фактів реальної дійсно­сті юридичними фактами єлишє ті з них, з якими саме норми пра­ва пов 'язують виникнення, зміну або припинення цивільних право­відносин. Так, якщо у віддаленій місцевості, де не було населених пунктів, сталася повінь, то це зовсім не означає, що йдеться про юри­дичний факт, бо дана повінь навряд чи могла викликати настання якихось юридично значимих наслідків. Коли ж це стихійне лихо стає причиною неможливості здійснення та виконання учасниками дого­вірних відносин прав та обов'язків, дана обставина стає фактом, що має юридичне значення, або юридичним фактом, тому що з нею по­в'язується настання певних юридичних наслідків. Таким чином, юри­дичний факт - головна умова виникнення і динаміки (зміни та припинення) цивільних правовідносин.

Виходячи з визначення юридичних фактів, а також з тих правових наслідків, які вони за собою тягнуть, юридичні факти поділяються на правоутворюючі, провозмінюючі та правоприпиняючі

Цивільне законодавство містить перелік юридичних фактів, що є підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідно­син (ст. 11 ЦК). З урахуванням цього юридичні факти класифіковані на певні види:

за вольовою ознакою вони поділяються на юридичні дії та юридичні події. Юридичні дії- це факти, які нороджують, змінюють або при-

пиняють юридичні правовідносини на основі волевиявлення осіб.

За правилом, цивільні правовідносини пов'язані з активними діями їх учасників (укладення договору, передача майна, видача довіреності то­що). Однак в окремих випадках цивільні правовідносини можуть бути пов'язані не тільки з активними діями, а саме з пасивною поведінкою їх учасників, тобто фактом утримання від вчинення певної дії. Так, за договором найму житлового приміщення наймач зобов'язаний викорис­товувати житло лише для проживання у ньому, забезпечувати збережен­ня житла, підтримувати його в належному стані, тобто проводити по­точний ремонт. Між тим він не має права провадити перевлаштування та реконструкцію житла без згоди наймодавця (ст. 815 ЦК). Звідси юри­дичні дії поділяються на правомірні та неправомірні, причому обидва види вказаних дій можуть бути підставою виникнення, зміни або припи­нення цивільних правовідносин.

Правомірні дії поділяються на юридичні акти - дії, спрямовані на динаміку цивільних правовідносин, і юридичні вчинки - дії, які тяг­нуть правові наслідки, незалежно від їх спрямованості.

Широке коло юридичних фактів представляють правомірні дії фізичних та юридичних осіб. Серед них розрізняють декілька са­мостійних видів: договори та інші правочини; акти органів державної влади України, органів влади АРК та органів місцевого самовряду­вання; рішення суду; юридичні вчинки.

Договори, безумовно, є найпоширенішим видом правомірних юридичних дій. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК). Вчиняючи правочин, учасники правовідношення діють для до­сягнення певної юридичної мети (наприклад, для отримання майна у власність або користування).

Акти органів державної влади України, органів влади АРК та ор­ганів місцевого самоврядування - це владні розпорядження уповно­важених органів, які спричиняють виникнення, зміну і припинення цивільних правовідносин та є обов'язковими для відповідних суб'єк­тів (наприклад, видача громадянину ордера на житлове приміщен­ня). Вказані акти мають бути видані відповідними органами, які не є безпосередньо учасниками правовідносин, але з їх виданням виникають права та обов'язки у осіб, щодо яких відповідний акт видано.

Рішення суду, як правило, є підставою виникнення, зміни чи при­пинення цивільних правовідносин тільки у сукупності з іншими юри­дичними фактами. При цьому рішення суду стає одним з найважли­віших фактів, що породжує правові наслідки. Наприклад, фізична особа може бути визнана такою, що померла, за наявності наступних юридичних фактів: а) якшо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце перебування останньої; б) строк, протягом яко­го людина є відсутньою, складає не менш як три роки; в) є відповідне рішення суду, яке набрало чинності, про оголошення особи помер­лою. Після набуття чинності рішенням суду виникають відповідні

Розділ Л

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

91


правові наслідки — відкривається спадщина, визначається коло спад­коємців, кредиторів, склад спадщини тощо.

Юридичні вчинки — це правомірні дії, що спричиняють виникнен­ня, зміну та припинення цивільних правовідносин незалежно від волі осіб, які їх вчинили. Так, автор відкриття або винаходу не обов'язко­во усвідомлює юридичні наслідки такого вчинку. Безпосередньою метою його діяльності є саме досягнення наукового результату, але у зв'язку з цим виникає низка цивільно-правових наслідків — автор от­римує певні майнові та немайнові права, тому створення результату творчої праці є юридичним вчинком.

Неправомірними визнаються дії, які суперечать нормам права, до­говору, порушують права учасників цивільних відносин, тобто ци­вільні правопорушення. Найбільш поширеним прикладом неправо­мірних дій є дії із заподіяння шкоди. В результаті вчинення таких дій між особою, що заподіяла шкоду, та потерпілим виникає цивільне правовІдношення, в силу якого правопорушник зобов'язаний відшко­дувати потерпілому завдані його неправомірними діями збитки, а по­терпілий має право вимагати цього.

Події- це обставини, настання яких не залежить від волі та свідомо­сті людини. У дану групу включаються найрізноманітніші види юри­дичних фактів, як такі, що повністю не підпадають під контроль людини (стихійні лиха - повені, землетруси, смерчі, зсуви тощо), так і ті, котрі тією чи іншою мірою пов'язані з людською діяльністю, однак в силу об'єктивного характеру свого розвитку не можуть бути підпорядковані волі людини (війни, епідемії, епізоотії тощо). Як такі події не мають нічого юридичного, але закон пов'язує з ними певні юридичні наслідки. Наприклад, внаслідок смерчу майно, яке належало людині, було пошко­джене повністю або частково. Але власник застрахував його, уклавши договір страхування з відповідною страховою організацією. Внаслідок виникнення страхового випадку (смерчу) виникає обов'язок страховика сплатити власнику майна певне страхове відшкодування.

Вище було розглянуто окремі види юридичних фактів (дії та по­дії), які є підставою виникнення юридичних наслідків. Але у деяких випадках для виникнення, зміни та припинення цивільних правовід­носин необхідна наявність не одного, а декількох юридичних фактів, їх сукупності. В цьому разі мова йде про юридичний склад.

У праві розрізняють три види юридичних складів відповідно до того, яким чином пов'язані між собою юридичні факти, що до них входять:

а) склад з незалежним накопиченням елементів;

б) склад з послідовним нагромадженням елементів;

в) альтернативний склад1.

У цивільному праві найширше застосування мають юридичні склади з послідовним накопиченням елементів, що передбачає пев-

1 Исаков В. Б. Фактический состав в механизме правового регулирования. — Сара­
тов: Изд-во Сарат. ун-та, 1980. - С. 33-37. ....

ний порядок появи кожного з елементів складу. Цей принцип діє, на­приклад, у разі виникнення правовІдношення щодо відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, що потерпіла від злочину. Для виникнення юридичних прав та обов'язків сторін необхідна така послідовність юридичних фактів: 1) заподіяння шкоди потерпілому внаслідок скоєння злочину та 2) здійснення закладом охорони здо­ров'я певних витрат на стаціонарне лікування потерпілого (ст.1206 ЦК), Зрозуміло, що фактичний склад у цьому випадку може формува­тися лише у такій послідовності.

Склад, який моделюється за альтернативним типом зв'язку юридич­них фактів, передбачає наявність низки юридичних фактів, кожен із яких може стати підставою настання юридичних наслідків (виникнення, зміни чи припинення правовздношення). Прикладом такого зв'язку юридичних фактів може слугувати виникнення відповідальності підряд­ника за неналежну якість роботи. Підрядник буде нести відповідаль­ність за наявності одного з двох юридичних фактів: а) виконання роботи з відступами від договору, які її погіршили; б) виконання з іншими недо­ліками, що роблять її непридатною для передбаченого в договорі вико­ристання. Таким чином, обов'язок підрядника виникає за наявності пер­шої або другої обставини (альтернативно).

Юридичний склад може, в принципі, моделюватися таким чином, що окремі юридичні факти, які до нього входять, виникають незалеж­но один від одного в будь-якій послідовності. Після появи останнього з необхідної сукупності фактів юридичний склад стає завершеним, що викликає виникнення, зміну чи припинення правовІдношення (суб'єктивних прав та обов'язків його учасників). Таким чином, тут діє принцип незалежного накопичення елементів складу. При цьому не має значення, який з наведених фактів виник раніше. Важливим є результат - наявність усіх фактів у сукупності.

У юридичній літературі зазначається, що у праві існує особлива категорія юридичних фактів - ті, які мають складну структуру (складні юридичні факти) І характеризуються за допомогою не од­нієї, а декількох ознак1. Такі складні факти слід відрізняти від юри­дичного складу як сукупності юридичних фактів. Наприклад, запо­діяння шкоди - єдиний юридичний факт, який тягне за собою виникнення певних юридичних наслідків (обов'язок особи, яка завда­ла шкоду, її відшкодувати і право потерпілого на відшкодування). У той же час заподіяння шкоди характеризується сукупність наступних елементів: а) протиправна поведінка; б) шкода; в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіянням шкоди; г) вина особи, яка заподіяла шкоду. Але всі ці елементи становлять не окремі юри­дичні факти, а ознаки єдиного складного юридичного факту - факту заподіяння шкоди потерпілому.

1 Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. - М.: Гос-юриздат,1958.-С. 57.

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


Глава 6. ФІЗИЧНА ОСОБА ЯК СУБ'ЄКТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

§ 1. Поняття фізичної особи як людини

Цивільні правовідносини виникають та існують між людьми. З точки зору організації відносин між ними це можуть бути як окремі люди, так і їх колективи. Стосовно людей як суб'єктів, тобто носіїв цивільних прав і обов'язків, ЦК вживає термін «фізичні особи», тим самим підтримуючи загальновизнану тенденцію про характеристику людини як носія цивільних прав та обов'язків, що підкреслює реаль­не, фізичне існування людини як частини живої природи. Відокрем­леність колективу людей як суб'єкта права досягається завдяки вико­ристанню терміна «юридична особа».

Термін «фізична особа» закріплено вперше в ЦК і його викорис­тання позбавить у подальшому необхідності вказувати на те, що ци­вільні права та обов'язки можуть мати не лише громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства, хоча І раніше він вживався у де­яких нормативно-правових актах України. Зокрема, Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію»1 прямо передбачав, що чле­ном сільськогосподарського кооперативу можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Індивідуалізація фізичної особи забезпечується її ім'ям, яке нада­ється при народженні останньої. Фізична особа набуває прав та обо­в'язків І здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є грома­дянином України, складається з прізвища, власного імені та по бать­кові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної мен­шини, до якої вона належить (ст. 28 ЦК).

При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане Ім'я) або діяти без зазначення імені. Зокрема, таке право належить автору в галузі науки, літератури і мистецтва, який може вибирати псевдонім у зв'яз­ку з використанням твору2.

Фізичні особи, які досягли 16-річного віку, мають право змінити прізвище, ім'я та по батькові3. У разі зміни імені фізична особа по­винна повідомити про це своїх кредиторів та боржників.

1 Відомості Верховної Рада України. - 1997.-№39.-Ст. 261.

2 Пункт 3 ст. ІЗ Закону України «Про авторські і суміжні права» // Відомості Вер­
ховної Ради України. - 1994, - № 13. - Ст. 64.

3 Положення про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України
прізвищ, імен, по батькові. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від
27березня1993р.№233//ЗПУУкраїни.-1993.-ЛЬ9.-Ст.18О. . „-. ..

§ 2. Цивільна правоздатність фізичної особи

Цивільна правоздатність1 - це здатність фізичної особи мати ци­вільні права і обов'язки (ст. 25 ЦК). Правоздатність визнається рів­ною мірою за всіма фізичними особами з моменту народження і при­пиняється із смертю. Хоча за загальним правилом правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження, у випадках, встанов­лених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини; а здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може по­в'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Так, згідно з ч. 1 ст. 1222 ЦК спадкоємцями за заповітом і за законом мо­жуть бути особи, які були зачаті за життя спадкодавця та народжені живими після відкриття спадщини. Виникнення цивільної правоздат­ності у момент народження не означає, що фізична особа одночасно набуває можливості бути суб'єктом будь-яких цивільних правовідно­син. Протягом життя обсяг правоздатності може змінюватися. Так, юридична можливість бути власником вогнепальної гладкоствольної мисливської зброї виникає у фізичної особи при досягненні 21 -річно­го віку.

ЦК визначає обсяг цивільної правоздатності фізичної особи неви­черпним чином - шляхом вказівки на те, що фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК. Вона та­кож здатна мати майнові права, не встановлені ЦК, іншим законом. Саме невичерпність обсягу вказаних прав полягає у правилі, закріп­леному в ч. 4 ст. 26 ЦК: фізична особа здатна мати інші цивільні пра­ва, що не встановлені Конституцією, ЦК, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обо­в'язки. Однак у юридичній літературі існує й Інша точка зору з поси­ланням на те, що закон не визнає неповнолітнього і недієздатного здатним мати право на складання заповітів, як і право давати дору­чення і самим бути представником на підставі договору доручення чи закону. Так само недієздатний не може вступати до кооперативу, не має права на підприємницьку діяльність, а, отже - не може бути но­сієм цивільних прав та обов'язків, пов'язаних з його особою, і вони не можуть бути здійснені будь-ким іншим. Робиться висновок про існування вікового та інтелектуального критеріїв цивільної право­здатності, а, отже, про наявність декількох її рівнів2. На нашу думку, слушним є підхід, згідно з яким принцип рівності правоздатності не підривається тим, що деякі фізичні особи фактично або за прямою

1 Далі поняття «правоздатність» вживається у значенні «цивільна правоздатність».

2 Рамовська 3. В, Цнзіпьна правоздатність громадян // Кодифікація приватного (ци­
вільного) права України; За ред. проф. А. Довгерта. - К.: Український центр правничих
студій, 2000. - С. 127.

94

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

95


вказівкою закону не можуть (не здатні) мати окремі права та обов'яз­ки (неповнолітні, психічно хворі), оскільки неможливість мати деякі права поширюється однаковою мірою на усіх фізичних осіб1.

Правоздатність як суспільне явище характеризується такими озна­ками: незалежністю від раси, національності, віку, статі та Інших ознак фізичної особи (ст. 24 Конституції, ст. 25 ЦК); виникненням у момент народження і припиненням із смертю; здатністю мати не тіль­ки права, а й обов'язки (статті 25,26 ЦК); виникнення правоздатності законом не пов'язується з волею окремих осіб або держави в цілому; невідчуженістю від особистості фізичної особи; неможливістю обме­ження фізичної особи у правоздатності інакше, як у випадках і у по­рядку, передбачених законом. ЦК встановлює, що правочин, який об­межує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Правовий акт органу дер­жавної влади АРК, органу місцевого самоврядування, а також їх по­садових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним (ст. 27).

Обмеження правоздатності можливе лише у вигляді санкції за ско-f єння адміністративного правопорушення чи злочину і передбачено відповідно адміністративним чи кримінальним законом. Зокрема, при застосуванні такої міри кримінального покарання, як позбавлен­ня волі, особа на певний час позбавляється права вільно, на свій роз­суд обирати місце проживання.

Здійснення цивільних прав та свобод невіддільне від виконання цивільних обов'язків, які фізична особа здатна мати як учасник ци­вільних правовідносин (ч. 5 ст. 26 ЦК). Причому при здійсненні своїх прав особа, включаючи і фізичну особу, зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди до­вкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК). Це у повній мірі від­повідає ст. 66 Конституції, яка зобов'язує кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодувати завдані збитки. Правоздатність не можна ототожнювати з наявними суб'єктивни­ми правами фізичних осіб. Як слушно зазначав С Братусь, правоздат­ність як самостійна категорія має значення і цінність лише як вира­ження абстрактної, тобто загальної можливості бути носієм прав і обов'язків2.Окремі фізичні особи можуть володіти суб'єктивними правами. Іншими словами, мова про суб'єктивні права може йтися

Вебере Я. Р. Основные проблемы правосубъектности граждан в советском граж­данском и семейном праве: Автореф. дне. ... док. юрид. наук. - М., 1974. - С. 15; Корнеев С. М. II Гражданское право: В 2 т. - Т. 1.: Учеб.; Отв. ред. Е. А. Суханов. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Издательство БЕК, 2002. - С. 119; Шкрум Т. С. II Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. - Кн. 1; О. В. Дзера (керівник авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзерн, Н. С. Кузнєцової. -К.: Юрінком Інтер, 2002. -С. 89.

2 Братусь С. Н. И Курс советсвого гражданского права. Субъекты гражданского права. - М.: Гос. юриздат. - 1950. - С. 6.

лише у зв'язку з певним суб'єктом, у даному разі окремою фізичною особою. Наприклад, кожна фізична особа може мати автомобіль на праві приватної власності. Така можливість - тільки один з елементів правоздатності. Право приватної власності на автомобіль гр. Федоро­ва - це його суб'єктивне право, яке виникло внаслідок реалізації пра­воздатності.

Використання у ЦК узагальненого терміна «фізична особа» дозво­ляє відмовитися від перерахування кожен раз осіб залежно від ознаки громадянства. Між тим це не означає, що немає різниці в обсязі тих прав, які можуть мати фізичні особи. Найбільшим обсягом цивільних прав володіють громадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, ко-/ ристуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, що і громадяни України, за винятками, встановлени­ми Конституцією, законами чи міжнародними договорами України-, (ст. 26 Конституції). Таким чином, на іноземних громадян та осіб без громадянства на території України поширюється національний ре- . жим. Надаючи іноземним громадянам та особам без громадянства, за : загальним правилом, національний режим, законодавство України:; передбачає, що вони повинні поважати Конституцію і додержуватися чинних законів.

Обмеження цивільної правоздатності іноземних громадян можли-ве лише за рішенням Кабінету Міністрів України у порядку відповід-ного реагування на дії тих держав, у яких є спеціальні обмеження що-до реалізації прав і свобод громадянами України. Такий захід нази­вається реторсією.

§ 3. Цивільна дієздатність фізичної особи

Відповідно до чинного законодавства цивільну дієздатність має лише фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керу-вати ними. Цивільна дієздатність фізичної особи - це її здатність сво-їми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійсню-вати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Дієздатність тісно пов'язана з правоздатністю і нею визначається. Це обумовлене тим, що особа своїми діями набуває і здійснює лише ті права та обов'язки, можливість набуття яких входить до змісту правоздатності.

Дієздатність відрізняється від правоздатності тим, що передбачає свідому діяльність особи, володіння нею свідомою і самостійною во лею, тобто здатність бажати настання певних наслідків, віддавати со­бі повний звіт у своїх діях і керувати ними. Наприклад, правоздатною є і малолітня особа, тобто особа, яка не досягла віку чотирнадцяти ро--ків, котра може особисто вчиняти дрібні побутові правочини (ч. 1 -ст. 31 ЦК), тобто здійснювати дії правового характеру, хоча вона і '

Розділ її

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

97


не дієздатна у повному обсязі. Між тим така часткова дієздатність не дає малолітній особі можливості укласти заповіт (ст. 1234 ЦК), са­мостійно прийняти спадщину, хоча в останньому випадку вона може набути права власності як спадкоємець, але не особистими діями, а через дії законних представників: батьків, усиновителів, опікунів.

Дієздатність виникає у повному обсязі з моменту досягнення осо­бою повноліття -18 років (ст. 34 ЦК). У разі реєстрації шлюбу фізич­ної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту його реєстрації. Стаття 22 СК передбачає, що шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка у вісімнадцять років. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти ро­ків, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Таким чином, закон вста­новлює мінімальний вік особи, з досягненням якого їй може бути на­дано право на шлюб.

У разі розірвання шлюбу до досягнення фізичною особою повно­ліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі ви­знання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна діє­здатність зберігається. Таким чином, можна дійти висновку, що не­повнолітня особа, яка набула дієздатність у повному обсязі, може бу­ти її позбавлена і повернута до того статусу, в якому вона перебувала до реєстрації шлюбу, у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, по­в'язаних з її протиправною поведінкою.

Разом з цим ЦК передбачає випадки і порядок надання повної ци­вільної дієздатності неповнолітній особі. Зокрема, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадця­ти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній осо­бі, котра записана матір'ю або батьком дитини; фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і котра бажає займатися підприємницькою діяльністю. Причому у перших двох випадках надання повної цивіль­ної дієздатності проводиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи і письмовою згодою батьків (усинов­лювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди - може бути надана за рішенням суду. В останньому випадку виникнення по­вної цивільної дієздатності пов'язується з моментом державної реє­страції фізичної особи як підприємця, однак вказаному обов'язково передує письмова згода на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. У разі припинення трудового догово­ру, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається (ст. 35 ЦК).

Закон поділяє фізичних осіб, які не досягли повноліття, на дві віко­ві категорії, виходячи, по-перше, з того, що вони не володіють здат­ністю до самостійних вольових дій, а, по-друге, враховуючи те, що во-ни, між тим, поступово набувають зрілості: фізичні особи, які не досягли чотирнадцяти років (малолітні особи), і фізичні особи у віці

від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітні особи). Кожна з цих категорій фізичних осіб наділяється певним обсягом дієздатності.

Часткова цивільна дієздатність фізичної особи, яка ие досягла чотирнадцяти років. Така особа здатна самостійно вчиняти дрібні побутові правочини і здійснювати особисті немайнові права на ре­зультати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються зако­ном.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо відповідає таким ознакам: задовольняє побутові потреби особи; відповідає її фізично­му, духовному чи соціальному розвитку; стосується предмета, який має невисоку вартість. Поняття дрібного побутового правочину є оціночним і у разі спору суд, виходячи з оцінки фактичних обставин справи, повинен кваліфікувати правочин як дрібний побутовий або як такий, що не відповідає вказаним ознакам.

Малолітня особа не визнається деліктоздатною і не несе цивіль­но-правову відповідальність за заподіяну нею шкоду. За загальним правилом, шкода, завдана малолітньою особою, відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною осо­бою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої осо­би, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою (ч. 1 ст. 1178 ЦК).

Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від чотир­надцяти до вісімнадцяти років. Обсяг неповної цивільної дієздат­ності розкривається перш за все у переліку дій, які можуть бути вчи­нені неповнолітньою фізичною особою самостійно. Окрім вчинення дрібних побутових правочинів вона може: самостійно розпоряджати­ся своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником юридич­них осіб), якщо це не заборонено законом або установчими докумен­тами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунка) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Право на розпорядження своїм заробітком, стипендією або інши­ми доходами обумовлене реалізацією права неповнолітнього на пра­цю. Працездатність фізичної особи виникає з 16-ти років. За згодою одного з батьків (усиновителів) або особи, яка його замінює, можли­ве, як виняток, прийняття на роботу особи, яка досягла 15-ти років. Тому, визнаючи неповнолітню особу суб'єктом трудових відносин, не логічно було б обмежувати її у можливості розпоряджатись ре­зультатами своєї праці.

Закон встановлює, що неповнолітні, які не набули повної цивіль­ної дієздатності згідно з ч. 1 ст, 35 ЦК, самостійно розпоряджаються лише своїм заробітком, стипендією, а не речами, придбаними на ці

4 «Цивільне право України», т. 1

98

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

99


кошти, бо на останні поширюється дія ч. 2 ст, 32 ЦК. Між тим постає запитання: як бути у тому разі, коли заробітна плата виплачена реча­ми у порядку, встановленому чинним законодавством? Вважаємо, у цьому разі неповнолітня особа має право самостійно вчиняти право-чини, спрямовані на їх реалізацію, Вона має право самостійно розпо­ряджатися доходами, одержаними від придбаних цінних паперів, го­норарами, преміями за участь у спортивних змаганнях, творчих : конкурсах тощо.

До обсягу неповної цивільної дієздатності неповнолітніх осіб вхо­дять й інші дії: реалізація авторських (винахідницьких) прав, реалІза-.ція прав вкладників у банківських установах, право бути учасником . (засновником) юридичних осіб. Зокрема, при реалізації прав на об'єк­ти інтелектуальної власності неповнолітні можуть укладати ліцензій­ні та авторські договори, одержувати винагороду.

Інші дії, включаючи й дії з розпорядження коштами, внесеними ін­шими особами у банківську установу на Ім'я неповнолітньої особи .. (ч. З ст. 32 ЦК), здійснюються неповнолітніми за згодою батьків (уси--новлювачів) або піклувальників. Така згода має за мету компенсува­ти недостатній життєвий досвід неповнолітнього, запобігти зловжи­ванням з боку третіх осіб. Між тим, як слушно зазначається у літе­ратурі, правочинй, які потребують тільки особистої участі, зокрема складання заповіту, взагалі не можуть укладатися неповнолітніми ні самостійно, ні за згодою або дозволом батьків (усиновителів), піклу­вальників, опікунських органів1.

Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). За правилом, згода дається в усній формі. Між тим на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повин­на бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлюаа-чІв) чи піклувальника (ч, 2 ст. 32 ЦК). У разі заперечення того з бать­ків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлюва­чів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права (ч, 5 ст. 32 ЦК). Це може бути здійснено за умови збиткового або нера­ціонального використання зароблених коштів, внаслідок чого у не­повнолітнього не залишається коштів на найнеобхідніші потреби. Закон не вказує, хто в такому разі буде реалізовувати право неповно­літнього. Вважаємо, що в своєму рішенні суд повинен зазначити цю особу (один з батьків, усиновителів чи піклувальник). Така міра є тим-

1 Див.: Гражданское право Украины: Учеб. / Под ред. А. А. Пушкина, В. М. Самой-#енко, - Харьков: «Основа», 1996.-Ч. 1.-С. 89.

часовою, оскільки якщо обставини, що призвели до обмеження чи по­збавлення даного права, відпадуть, суд скасовує своє рішення і непов­нолітній набуває статусу, який був у нього до цього.

Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. В тако­му ж порядку неповнолітня особа відповідає за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збит­ків за таким договором, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

Неповнолітня особа відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування заподіяної нею шкоди, остан­ня відшкодовується у частині, якої не вистачає, або у повному обсязі її батьками (усиновлювачами ) чи піклувальником, якщо вони не до­ведуть, що шкоду завдано не з їх вини. Якщо неповнолітня особа пе­ребувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклу­вальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частині, якої не вистачає, або у повному обсязі, якщо не доведе, що шкоду зав­дано но з тіого вини.

Осошш: :м чином вирішується питання щодо відшкодування шко­ди, за:іданої неповнолітньою особою після набуття нею повної ци­вільної дієздатності. Перш за все, така шкода відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах. У разі відсутності у не­повнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, остання від­шкодовується у частці, якої не вистачає, або у повному обсязі її бать­ками (усиновлювачами) чи піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоду завдано не з їх вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припи­няється з досягненням особою, яка її заподіяла, повноліття.

Таким чином, з досягненням 18-річного віку, а також у випадках, передбачених чинним законодавством, дієздатність фізичної особи виникає у повному обсязі, і вікові критерії у подальшому не вплива­ють на її зміст.

Однак здатність до вольових дій особи може бути порушена вна­слідок психічного захворювання, зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовинами. При цьому страждають перш за все майнові Інтереси такої особи або її сім'ї. З метою запобігання завданню шкоди майновим інтересам закон пере­дбачає можливість обмеження цивільної дієздатності фізичної особи.

До обмеження дієздатності фізичної особи можуть призвести дві обставини: якщо вона страждає на психічний розлад, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) ке­рувати ними; якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотични-4

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

101


ми засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (чч. 1,2 ст. 36 ЦК). Під зловживанням названими речовинами вважається їх систематичне, а не одноразове вживання.

Обмеження дієздатності здійснюється в судовому порядку і мож­ливо лише щодо повнолітніх осіб. Цивільна дієздатність останніх вважається обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Правові наслідки обмеження у дієздатності. Над обмеженою у дієздатності фізичною особою встановлюється піклування, і вона са­мостійно може вчиняти лише дрібні побутові правочини.

Вчинення правочинів щодо розпорядження майном та інших, що виходять за межі дрібних побутових, можливо лише за згодою піклу­вальника. Відмова останнього дати згоду на вчинення таких правочи­нів може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмеже­на, до органів опіки та піклування або до суду.

Що ж стосується заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів вказа­ної особи, то одержання та розпорядження ними здійснюється піклу­вальником. Між тим останній може письмово дозволити цій особі са­мостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, Інші доходи та розпоряджатися ними.

Зазначена особа самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, зав­дану нею іншій особі.

Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи визна­чається ЦПК. У рішенні суду про обмеження у дієздатності не вка­зується строк такого обмеження. У разі одужання фізичної особи, ци­вільна дієздатність котрої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усві­домлювати значення своїх дій та (або) у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, суд ионовлює її цивільну дієздатність (ст.ЗВЦК).

У юридичній літературі висловлена думка щодо розширення пере­ліку підстав для обмеження дієздатності фізичної особи, який на сьо­годні є вичерпним. Прихильники такого розширення зазначають, що поставити у тяжке матеріальне становище свою сім'ю можна також азартними іграми, заняттям підприємницькою діяльністю, здійснен­ня якої пов'язано із значним ризиком, нерозумним колекціонуван­ням1. Вважаємо, з цим слід погодитися. Досвід римського приватного права свідчить, що, навіть, і у ті часи обмежувались у дієздатності

1 Див.: Гражданское право. Часть 1: Учеб. / Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Серге-ева.-М.:Изд-во.ТЕИС, 1996.-С.97.

марнотратці, тобто особи, які були не здатні розумно розпоряджатися своїм майном, знати міру1.

Визнання фізичної особи недієздатною. Фізична особа може бу­ти визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК).

Таким чином, психічний розлад може бути підставою як для обме­ження у дієздатності, про що йшла мова вище, так і для визнання фізичної особи недієздатною. Правове значення для цього має харак­тер психічного розладу. Саме, виходячи з вказаного, суддя у порядку підготовки справи до розгляду при наявності достатніх даних про психічну хворобу фізичної особи призначає для визначення ЇЇ психіч­ного стану судово-психіатричну експертизу (ст. 258 ЦПК),

На перший погляд може скластися враження, що визнати недіє­здатною можна тільки дієздатну фізичну особу при наявності певних обставин, тобто позбавити того, що вона вже має за віком (ч. 1 ст. 34 ЦК), або набула на законних підставах (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК). Між тим новелою ЦК є те, що позбавити дієздатності можна і малолітню особу, бо вона має часткову дієздатність, і неповнолітню особу, яка має неповну цивільну дієздатність, якщо внаслідок хронічного, стій­кого психічного розладу вони не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Це можливо і щодо фізичної особи, яка до цього вже була обмежена у дієздатності внаслідок психічного розладу, котрий суттєво впливав на її здатність усвідомлювати зна­чення своїх дій та (або) керувати ними за умови, що її психічний стан значно погіршився, а психічний розлад набув характеру стійкого, хронічного.

Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи не­дієздатною і буде встановлено, що вимога заявлена недобросовісно, без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування (ч. З ст. 39 ЦК).

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання закон­ної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздат­ності залежить визнання недійсним договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та ін­ших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка; вона позбав­ляється права на вчинення будь-якого правочину; правочини від іме­ні недієздатної фізичної особи та у її інтересах вчиняє її опікун, який

1 Підопригора О. А, Основи римського цивільного права / Навч. посіб. - К.: Вища школа, 1990.-С. 68.

102

РоздіяП

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

103


одночасно несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

Не випадково у рішенні суду не вказується, на який час фізична особа визнається недієздатною, бо згодом, під впливом певних обста­вин (лікування тощо) стан психічного здоров'я такої особи може по­кращитися. Якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у фізичної особи поновила­ся здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ни­ми, суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була виз­нана недієздатною, і припиняє опіку. Це можливо за позовом опікуна або органу опіки та піклування.

§ 4. Опіка та піклування

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення осо­бистих немайнових І майнових прав та інтересів малолітніх, неповно­літніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не мо­жуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки. Норми інституту опіки і піклування містяться у ЦК, СК та у підзакон-них нормативних актах.

Опіка встановлюється над неповнолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані не­дієздатними, а також над майном фізичної особи, визнаної безвісно відсутньою, та фізичної особи, місце перебування якої невідоме, і над майном особи, над котрою встановлено опіку чи піклування, що зна­ходиться у іншій місцевості. Піклування встановлюється над непов­нолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізич­ними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Опіка і піклування встановлюються судом, а також органами опіки і піклування. Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі виз­нання її недієздатною, а піклування - над фізичною особою у випадку обмеження її цивільної дієздатності, а також опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгля­ді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклу­вання (ст. 60 ЦК). У всіх інших випадках, крім вказаних, опіку над малолітньою та піклування над неповнолітньою особою встановлює орган опіки і піклування.

Опікуна та піклувальника призначає орган опіки та піклування. Ними є державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. Безпосереднє ведення справ з опіки і піклування покладається на від­повідні відділи і управління місцевої адміністрації та органи місцево­го самоврядування. Опікуном та піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Вона може бути призначена опікуном або піклувальником тільки за її письмовою зая-вою. Опікун та піклувальник призначаються переважно з осіб, які пе­ребувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з ураху-

ванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. При призначенні опікуна для малолітньої особи та призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного. Особі може бути призначе­но одного або декількох опікунів чи піклувальників.

Опікуном або піклувальником не може бути фізична особа, яка: позбавлена батьківських прав, якщо останні не були поновлені; пове­дінка, та інтереси котрої суперечать інтересам фізичної особи, яка по­требує опіки або піклування. Додаткові вимоги ставляться СК до осо­би, котра може бути опікуном або піклувальником дитини. При призначенні дитині опікуна чи піклувальника органом опіки та піклу­вання враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини. Не може бу­ти опікуном або піклувальником особа, яка зловживає спиртними на­поями, наркотичними засобами.

До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування. Якщо над фізичною особою, яка перебуває у навчальному закладі охорони здоров'я або закладі органу соціального захисту, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опікуна або піклувальника, опіку чи піклування над нею здійснює цей заклад.

Опікун зобов'язаний піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побутові умови, у випадку необхідності забезпечува­ти його доглядом та лікуванням. Опікун малолітньої особи зобов'яза­ний дбати про її виховання, навчання та розвиток. Опікун зобов'яза­ний вживати заходів щодо захисту прав та інтересів підопічного.

Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави. Опікун вчиняє правочини від імені та у інтересах підопічного.

Разом з тим закон називає правочини, які опікун не може вчиняти. В силу ст. 68 ЦК опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним догово­рів, крім передання майна підопічному у власність за договором да­рування або у безоплатне користування за договором позички. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.

Піклувальник над неповнолітньою особою зобов'язаний дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, на­вчання та розвиток. Піклувальник над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, зобов'язаний дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов. Піклувальник дає згоду на вчинення підопічним правочинів. Піклувальник не може давати зго-Ду на укладення договорів між підопічними та своєю дружиною (чо-

104

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

105


ловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна під­опічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички.

Існують також правочини, які опікун не має право вчиняти само-стійно? а піклувальник - давати згоду на їх вчинення. Так, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному по­свідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори стосовно іншого цінного майна.

Піклувальник має право дати згоду на вчинення названих право-чинів лише з дозволу органу опіки та піклування.

Опікун здійснює управління майном особи, над якою встановлено опіку. Опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного у його інтересах. Малолітня особа може самостій­но визначати свої потреби та інтереси, а опікун, здійснюючи управ­ління її майном, повинен врахувати бажання останньої. Опікун само­стійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підо­пічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного тощо. Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за до­говором в управління іншій особі. Якщо у особи, над якою встановле­но опіку чи піклування, є майно, що знаходиться у іншій місцевості, опіка над ним встановлюється органом опіки та піклування за місце­знаходженням майна. Опікун та піклувальник мають право на отри­мання плати за виконання ними своїх обов'язків. Підстави виникнен­ня права на оплату послуг опікуна та піклувальника, її розмір і поря­док виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Закон розрізняє звільнення опікуна та піклувальника від виконан­ня обов'язків і припинення опіки або піклування. Звільнення прово­диться органами опіки та піклування і може бути викликано наступ­ними обставинами. По-перше, заявою опікуна або піклувальника. Така заява розглядається органом опіки та піклування протягом од­ного місяця. Особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до винесення рішення про звільнення ЇЇ від обов'язків опікуна або піклувальника чи до закінчення місячного строку від дня подання за­яви, якщо вона не була розглянута протягом цього строку. По-друге, орган опіки та піклування може звільнити піклувальника від його по­вноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування. По-третє, за заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника у випадку невико­нання нею своїх обов'язків, а також у разі поміщення підопічного до

навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціаль­ного захисту.

Опіка припиняється у разі: передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам); досягнення підопічним чотирнадцяти років (у да­ному випадку особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклу­вальником без спеціального рішення щодо цього); поновлення цивіль­ної дієздатності фізичної особи, котра була визнана недієздатною.

Піклування припиняється при: досягненні фізичною особою пов­ноліття; реєстрації шлюбу неповнолітньої особи; наданні неповноліт­ній особі повної цивільної дієздатності; поновленні цивільної дієздатності фізичної особи, дієздатність якої була обмежена.

Дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, у то­му числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або до суду. Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклу­вання, або до суду.

Новелою ЦК є норма про надання дієздатній фізичній особі допо­моги у здійсненні ЇЇ прав та виконанні обов'язків (ст. 78). Вона надає дієздатній фізичній особі, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, право обирати собі помічника. Останнім може бути лише дієздатна особа, що надає свої послуги за плату, якщо Інше не визначено домовленістю сторін. До­помога полягає у одержанні пенсії, аліментів, заробітної плати, по­штової кореспонденції, що належить фізичній особі, яка потребує до­помоги; вчиненні у її інтересах дрібних побутових правочинІв; ЇЇ представництві у органах державної влади, органах влади Автоном­ної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організа­ціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення. Повно­важення помічника підтверджує відповідний документ, який видається органом опіки і піклування. Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка потребувала допомоги.

§ 5. Місце проживання фізичної особи

та його цивільно-правове значення. '

Підстави, порядок та наслідки визнання фізичної особи"' безвісно відсутньою та оголошення її померлою

Місце проживання фізичної особи та його цивільно-правове значення. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гур­тожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Трапля­ються випадки, коли фізична особа не має постійного місця прожи­вання. У цьому разі треба виходити з того, де вона найчастіше перебу­ває. Не слід вважати переміною місця проживання виїзд фізичної особи тимчасово у іншу місцевість для навчання, у відрядження тощо.

Місце проживання визначається межами певного населеного пунк-

106

Розділ П

ДИВШЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

107


ту, а також вказівкою на певні вулицю, номер будинку, квартири. При визначенні місця проживання вирішального значення не будуть мати реєстрація, місце знаходження майна фізичної особи, оскільки закон не передбачає врахування цих обставин. Згідно з ч. 1 ст. 33 Конститу­ції кожному, хто на законних підставах перебуває на території Украї­ни, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживан­ня, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. У ч. 2 ст. 29 ЦК зазначається, що фізич­на особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, причому вона може мати декілька місць проживання.

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнад­цяти років є місце проживання ЇЇ батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна чи місце знаходження навчально­го закладу або закладу охорони здоров'я тощо, у якому вона прожи­ває, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дити­ною та батьками (усияовлювачами, опікуном чи організацією, котра виконує щодо неї функції опікуна). У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання ЇЇ батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна чи місцезнаходження навчального закладу або закладу охорони здоров'я, у якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Правильне визначення місця проживання має важливе юридичне значення для багатьох цивільних правовідносин, суб'єктом яких вис­тупає фізична особа. Наприклад, згідно зі ст. 1221 ЦК місцем відкрит­тя спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є міс­цезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності такого майна - місцезнаходження основної частини рухо­мого майна.

Таким чином, право вибору місця проживання є елементом право­здатності фізичної особи, а норми і правила про місце проживання складають окремий інститут, що визначає становище фізичних осіб як суб'єктів цивільного права.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою. Цивільні право­відносини характеризуються визначеністю їх суб'єктного складу. Тривала відсутність фізичної особи у місці її постійного проживання, а також відсутність відомостей про місце перебування останньої по­роджують невизначеність у цивільних правовідносинах, у яких вона бере участь. Наприклад, між фізичними особами укладено договір позики, а на час виконання зобов'язання, що виникло на його підста­ві, позичальник не тільки відсутній у місці свого проживання, а й вза-

галі місце його перебування невідоме. Між тим у місці його постійно­го проживання залишилося майно, грошові кошти, на які можливе звернення стягнення за цим договором. У таких випадках застосову­ються норми цивільно-правових Інститутів визнання фізичної особи безвісно відсутньою І оголошення ЇЇ померлою.

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, як­що протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. Цей строк починається з дяя, коли були одержані останні відомості про відсутнього. У разі немож­ливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи, початком її безвісної відсутності вважається пер­ше число місяця, що йде за тим, у якому одержані такі відомості, а у разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року (ст. 43 ЦК).

Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встанов­люється ЦПК. У заяві про таке визнання обов'язково повинна бути вказана мета, з якою заявнику необхідно визнати особу безвісно від­сутньою (наприклад, для захисту інтересів особи, котру за законом безвісно відсутня особа повинна була утримувати). Не можна визна­ти безвісно відсутньою особу, яка з будь-яких причин приховує своє місце перебування, тому що цивільні правовідносини передбачають їх нормальний розвиток.

При визнанні фізичної особи безвісно відсутньою над її майном встановлюється опіка. Опіка встановлюється нотаріусом за останнім місцем проживання фізичної особи на підставі рішення суду після опису належного їй майна. За заявою заінтересованої особи або орга­ну опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебуван­ня якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухва­лення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

Опіка встановлюється з метою прийняття опікуном на майбутнє виконання цивільних обов'язків на користь безвісно відсутньої осо­би, погашення за рахунок її майна боргів, управління майном в Інте­ресах безвісно відсутньої особи.

За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної осо­би, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце пере­бування котрої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати.

Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у випадку появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

Скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвіс­но відсутньою. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно від­сутньою, з'явилася або були одержані відомості про місце її перебу­вання, суд за місцем перебування останньої або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за її заявою або

юз

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

109


заявою іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Оголошення фізичної особи померлою. Вважається, що підста­вою оголошення фізичної особи померлою є презумпція її смерті.

Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо в міс­ці ЇЇ постійного проживання немає відомостей про місце її перебуван­ня протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців (ч. 1 ст. 46 ЦК). Це може бути, наприклад, землетрус у місці проживання фізич­ної особи, загибель повітряного судна, членом екіпажу або пасажи­ром якого була особа, тощо.

Для того, щоб винести рішення про оголошення громадянина по­мерлим, суд повинен бути впевнений у імовірності смерті особи. Особливі умови передбачені для оголошення померлими фізичних осіб, які пропали безвісти у зв'яз-ху з воєнними діями. Вони можуть бути оголошені судом померлими після спливу двох років від дня за­кінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього стро­ку, але не раніше спливу шести місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання про це за­конної сили рішенням суду. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували смертю останній або дають підстави при­пустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з во­єнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті (ч. З ст. 46 ЦК).

За правовими наслідками оголошення фізичної особи померлою прирівнюється до правових наслідків, які настають у разі смерті фізичної особи, а саме на майно такої особи відкривається спадщина (ч. 1ст. 1220 ЦК).

Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем пе­ребування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошен­ня її померлою, за заявою останньої або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою (ч. 1 ст. 48 ЦК).

Виходячи з того, що оголошення фізичної особи померлою є юри­дичною презумпцією, закон (на випадок появи фізичної особи) за­кріплює норми, які забезпечать часткове повернення її до того майно­вого стану, що мав місце до вступу рішення суду в законну силу.

По-перше, спадкоємцям фізичної особи, яка оголошена в судово­му порядку померлою, забороняється відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з .відкриттям спадщини. Заборону відчуження накладає нотаріус, який видав спад­коємцеві свідоцтво про право на спадщину.

По-друге, якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'я-

виться, то незалежно від часу її появи вона має право вимагати при наявності певних умов: повернення свого майна, відшкодування його вартості, поверненая суми, одержаної від реалізації цього майна.

Вимагати повернення свого майна можна, за загальним правилом, лише від осіб (юридичних або фізичних), які на час появи фізичної особи, котра була оголошена померлою, володіють майном, що збе­реглося. Причому суттєвою умовою реалізації даного права є те, що майно повинно бути отримано безоплатно такою особою вже після оголошення фізичної особи померлою. Але це право не поширюється на майно, придбане за набувальною давністю, а також на гроші та цінні папери на пред'явника.

Вимагати повернення свого майна можна і від особи (фізичної або юридичної), до якої воно перейшло за відплатним договором, але ча умови, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива.

Причому, якщо майно не збереглося, то особа, яка набула його без­оплатно, не повинна відшкодовувати вартість останнього, а особа, до котрої майно перейшло за відплатним договором, при умові, що вона знала про те, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива, має відшкодувати вартість цього майна.

Вимагати повернення суми, одержаної від реалізації цього майна, можна лише у випадку, якщо майно фізичної особи, яка була оголо­шена померлою, перейшло у власність держави Україна, АРК або те­риторіальної громади і було ними реалізоване.

Від оголошення фізичної особи померлою слід відрізняти встанов­лення судом факту смерті фізичної особи (п. 7 ч. 1 ст. 273 ЦПК), коли є докази смерті фізичної особи у певний час і за певних обставин, але органи реєстрації актів цивільного стану відмовляють заявнику в ре­єстрації смерті.

§ в. Акти цивільного ставу

Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або при­пиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків (ст. 49 ЦК).

Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встанов­лення ЇЇ походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження такої дієздатності, визнання особи недієздат­ною, шлюб, його розірвання, усиновлення, зміна імені, смерть тощо.

За законодавством України державній реєстрації підлягають: на­родження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, ро­зірвання останнього, зміна імені, смерть. Детальна регламентація по­рядку реєстрації актів цивільного стану і компетенція органів, які ЇЇ здійснюють, буде закріплена у спеціальному законі, прийняття якого передбачено ЦК України.

rto

Розділ Я

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

11/


§ 7о Фізична особа—

підприємець

Право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності. Підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фі­зичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти під­приємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством (ст. 1 Закону України «Про підприємництво»1).

Таким чином, право на здійснення підприємницької діяльності ма­ють юридичні і фізичні особи, причому це стосується фізичних осіб тільки з повною цивільною дієздатністю за умови їх державної реєс­трації в порядку, встановленому законом (ст. 50 ЦК). На сьогодні державна реєстрація фізичних осіб-пІдприємців здійснюється на під­ставі Закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-пІдприємців»2. Якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати останні на тій під­ставі, що вона не є підприємцем.

Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюється Конституцією та законом. Зокрема, ч. 2 ст. 42 Конституції передбачає: підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місце­вого самоврядування обмежується законом.

До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нор­мативно-правові акти, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин (ст. 51 ЦК).

Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності — юри­дичної особи, а також володіння корпоративним правом не є підприєм­ницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством,

В силу ст, 52 ЦК фізична особа-підприємець відповідає за зобов'я­заннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм майном, крім того, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Це майно зазначене у Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, котрий є додатком до Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 рЯ До нього, зокрема, належать: носильні речі і предмети домашнього вжитку, необхідні боржникові та особам, які перебувають на його утриманні, у певній кількості; і продукти харчу­вання, потрібні для особистого споживання боржнику, членам його

1 Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 14. - Ст. 168, jjgq ХЗДЧ

2 Відомості Верховної Ради Украни. - 2003. -№32,- Ст. 263О Г0ЮШЗНлчс

3 Відомості Верховної Ради України, -1999. -№24.-Ст. 207, І

сім'ї та особам, котрі перебувають на його утриманні - на три місяці; і паливо, потрібне боржникові, членам його сім'ї та особам, які пере­бувають на його утриманні, для готування їжі Й обігрівання при­міщення протягом шести місяців тощо.

Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, не тільки усім своїм особистим майном, а й часткою у праві спільної су­місної власності подружжя, що належатиме їй при його поділі (ч. 2 ст. 52 ЦК).

Як вже зазначалось, фізична особа-підприємець здійснює підпри­ємницьку діяльність на власний ризик, при цьому на її діяльність по­ширюються всі нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб. Тому до фізичної особи-підприємця у разі її непла­тоспроможності застосовується процедура банкрутства згідно із За­коном України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р.1, хоча й з певними особливостями (статті 47, 48,49 вказаного Закону).

Чинне законодавство закріплює процедуру управління майном, що використовується у підприємницькій діяльності фізичної особи-підприємця. Якщо остання буде визнана безвісно відсутньою, недіє­здатною чи ЇЇ цивільна дієздатність буде обмежена, або якщо власни­ком майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки і піклування мо­же призначити управителя цього майна, з котрим укладається договір про управління ним, яким встановлюються права та обов'язки упра­вителя. Договір припиняється, якщо відпадуть обставини, на підставі яких він укладений. Контроль за діяльністю управителя майном здійснює орган опіки та піклування відповідно до правил про кон­троль за діяльністю опікуна і піклувальника (ст. 54 ЦК).

Глава 7. ЮРИДИЧНА ОСОБА ЯК СУБ'ЄКТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

§ 1. Сутність юридичної особиі

До учасників цивільних правовідносин ст. 2 ЦК відносить юри­дичних осіб. Що ж представляє собою юридична особа? З'ясування цієї проблеми є однією з найскладніших у теоретичній юриспру­денції. Хоча існує багато теорій, за допомогою яких правознавці на­магалися дати відповідь на запитання: що ж становить сутність юри-

1 Відомості Верховної Ради України. -1992. - № 31. - Ст. 440. На сьогодні діс у ред.
Закону від 7 березня 2002 р. і. .. і - - .-и , ч7 - ' -

112

Розділ 11

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

113


дичної особи1; виявити її суттєві ознаки2, слід констатувати, що повною мірою їм цього не вдалося. Пояснення вказаному лежить на поверхні і пов'язано з тим, що юридична особа залежно бід тієї соціально-економічної формації, у якій вона функціонує, постійно трансформується, змінюючи свої основні функції. Свого часу на це звертав увагу О. Камінка, підкреслюючи, що правовий інститут неза­лежно від того, якого розквіту він не досяг би у певний історичний момент, є лише однією з фаз у процесі послідовного розвитку охоп­люваних ним відносин, результатом попереднього розвитку, що несе у собі зародок розвитку майбутніх видозмін3.

Інститут юридичної особи вводиться для того, щоб його норми за­кріпили органїзаційно-структурну, майнову і функціональну єдність відмінного від фізичної особи учасника цивільних правовідносин, встановили межі його цивільної правоздатності і дієздатності, визна­чили порядок створення і припинення, врегулювали також низку пи­тань, що загалом дають можливість визначити правове становище та­кого учасника.

Категорія юридичної особи доволі чітко визначає межі прав і від­повідальності будь-якої організації, забезпечуючи при встановленні з нею договірних відносин іншими учасниками цивільних відносин, впевненість у тому, що вона має необхідну для цього правоздатність І дієздатність.

Інститут юридичної особи з самого початку ґрунтувався на само­стійності даного об'єднання і неможливості його зведення до простої сукупності учасників і вкладеного ними майна4. Якщо брати майнову сферу, то юридична особа з'явилась як форма задоволення суспіль­них потреб в механізмі централізації капіталу, який був потрібним для реалізації великих господарських проектів. У нематеріальній сфері поява юридичної особи пов'язувалась зовсім з іншою метою -із захистом інтересів окремих прошарків і верств населення. Виходя­чи з того, що юридична особа, перш за все, виконувала функцію цен-

1 Герваген Л. Л. Развитие учения о юридическом лице. - Спб., 1888; Ельяшееич Б.
Юридическое лицо. Его происхождение и функции в римском частном праве. - СПб.,
1910; Братусь С. Н. Юридические лица в советском гражданском праве. - М., 1947;
Грибанов В. П, Юридические лица. - М., 1961; Хохлов Е. Б., Бородин В. В. Понятие юри­
дического лица: история и современная трактовка // Гос. и право. - 1993. - № 9. -
С. 152-159; СухановЕ.А. Юридические лица как участники гражданских правоотноше­
ний / Гражданское право: Учеб.: В 2 т. / Отв. ред. проф. Е. А. Суханов. - М., - 1998. -
Т. 1; Суворов Н. С, Об юридических лицах по римскому праву. - М., 2000; Борисова В. I,
Теорії юридичної особи: історія та сучасність // Вісник Акад. прав, наук України. -
2001. -№4.-С. 117-130.

2 Вильнянский С. И. Лекции по советскому гражданскому праву. - Харьков, 1958.

3 КаминкаА.И, Акционерные компании. Юридическое исследование.-Т. 1.-СП6.,
1902.

4 АсосковА. В. Правовые формы участия юридических лиц в международном ком­
мерческом обороте. - М.: Статут, 2003. - С. 318.

тралізації капіталу, правники при її характеристиці ставили на перше місце ознаку організаційної єдності такої особи, що на сьогодні знай­шла підтвердження у доктрині цивільного права України.

Між тим категоріальний склад теорії права не може бути незмін­ним, раз і назавжди даним. Він не тільки все глибше відображає діа­лектику свого предмета, а й сам змінюється на цій підставі: до нього входять нові правові категорії, змінюється зміст раніше сформульо­ваних понять, виключаються, відпадають поняття, які себе вичерпа­ли1. Теоретики права виділяють декілька варіантів таких змін: фор­мування нових правових категорій; уточнення, поглиблення і розви­ток існуючих категорій; відгалуження від теорії права категорій, які не відповідають її логічному рівню; виключення застарілих катего­рій, що себе вичерпали2.

Така категорія як юридична особа постійно трансформується. Можна вказати тільки на один з етапів цього процесу - зміну підходу до суб'єктного складу засновників, як до якісного його складу, коли спостерігається надання можливості юридичним особам поруч з фізичними виступати засновниками інших юридичних осіб, так і до кількісного складу, коли визнається існування юридичних осіб, що за­сновуються однією особою. А звідси можна дійти висновку, що транс­формація юридичної особи спричиняє зовсім іншу розстановку акцен­тів і у функціях, і у ознаках, що притаманні їй в сучасних умовах.

Таким чином, юридична особа, як учасник цивільних правовідно­син, «живе» за певними законами, постійно удосконалюючись у зв'яз­ку із зміною соціально-економічних формацій.

§ 2. Поняття та ознаки юридичної особи

Згідно зі ст. 80 ЦК юридична особа - організація, створена шляхом об'єднання осіб та/або майна, яка наділяється цивільною правоздат­ністю і дієздатністю, тобто може від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і нести цивільні обов'язки, бути позивачем та відповідачем у суді.

Відомо, що поняття - цілісна сукупність суджень, ядром якої є су­дження про найбільш загальні і одночасно суттєві ознаки, що відріз­няють досліджуваний об'єкт3. Безумовно, дефініція не може охопити предмет всебічно і з вичерпною повнотою. Вона лише стисло харак­теризує сутність предмета, встановлюючи його чіткі межі. Спробу­ємо проаналізувати легальне визначення поняття юридичної особи з тим, щоб виявити її суттєві ознаки. До речі, з цього питання у науці

1 Васильев А. М. Правовые категории. Методологические аспекты разработки си­
стемы категорий теории права. -М,: Юрид. лит.,1976. - С. 136.

2 Там само. - С. 140.

3 Кондаков Н. И. Логический словарь-справочник. - М.: Наука, 1975. - С. 156.

114

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

115


цивільного права завжди існували різні точки зору і точилися супе­речки1. Тривають вони й сьогодні2.

Виходячи з легального визначення, слід дійти висновку, що юри­дична форма, у якій можуть створюватися й Існувати юридичні осо­би, не змінилась. Незалежно від того, про які з них йдеться - приват­ного чи публічного права, підприємницькі або непІдприємницькі, всі вони створюються у такій юридичній формі як організація.

Термін «організація», що тут використовується, має двоєдине зна­чення. По - перше, це певним чином сформована структура, яка може створюватися об'єднанням осіб, капіталів, рішенням відповідних ор­ганів управління з певною метою - стати учасником цивільного обо­роту. При цьому організація, яка об'єднує окремі особи в єдину гру­пу, необхідна, бо без цього неможливий її виступ зовні як єдності. Не має значення, чим це об'єднання досягається, які зв'язки складаються й існують між окремими його членами. З цього приводу ще Б. Єлья-шевич вказував: незалежно від того - буде це політична організація, яка зросте на ґрунті публічного права, чи будь-яка єдність приватних осіб, що переслідують загальну культурну або іншу мету, чи створена товариським договором промислова асоціація - організації достат­ньо, щоб створити підґрунтя для наділення даної групи правами юри­дичної особи3. По-друге, даним терміном підкреслюється, що струк­тура певним чином внутрішньо організована. Те, що розрізняє види організацій, а також організаційно-правові форми, у яких можуть існувати ті чи інші юридичні особи, визначає потім спосіб їх внутріш­нього устрою.

Таким чином, організаційна єдність - необхідна умова, що дає можливість волю засновників перетворити у волю юридичної особи, яка виступає як єдине ціле, а надалі знаходить свій вираз у чіткій внутрішній структурі, у конкретному підпорядкуванні органів управ­ління, в регламентації відносин між структурними підрозділами.

Але це не просто організація, а організація, яка визнана юридич­ною особою державою. Таким чином, характерною для юридичних

1 ГенкинД. М. Об юридических лицах в проекте ПС СССР /Труды 1-ой научной сес­
сии ВИЮН. - М., 1940. - С. 291-303; Масдов В. Ф., Пушкин А. А., Прокопенко А. Ф.
Правовое регулирование хозяйственной деятельности в условиях социализма // Сов.
гос. и право. - 1980. - № 1. — С. 15; Советское гражданское право: Учеб. пособ. -
Вып. 1 / Под ред. О.А. Красавчикова. - Свердловск.: Изд-во Сверд. юрид. ин-та, 1976. -
І75 с.

2 Кравчук В, Сутнісні ознаки юридичної особи //Предпринимательство, хозяйство и
право. - 1999. - № 7. - С.30-32; Борисова В. И. Понятие и признаки юридического лица
/Проблеми законності: Респ. Міжвід. наук зб. - 2000, - № 45. - С. 48-57; Примак В. Виз­
начальна ознака юридичної особи // Юридичний вісник України. - 2002. - 26 жовт. -
1 листоп. - С 13; Кузнецова И. С. Цивільне право України: Підруч. - Кн. 1. - С. 109—
110; Кучеренко І. М. Цивільне право України: Акад. курс: Підруч. -Т.1. Загальна части­
на. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - С. 167-168.

3 Елъяшевич Б. В. Юридическое лицо, его происхождение и функции. - СПб.,
1910.-С. 449. v-.

осіб ознакою стає публічність їх виникнення І припинення. Саме

ця ознака дозволяє відокремити організацію - юридичну особу від організації, що не має статусу такої.

Хоча в легальному визначенні юридичної особи і не вказується на таку ознаку, як відокремленість майна, дефініція містить ознаки, що характеризують шлях виникнення юридичної особи - об'єднання осіб та майна або об'єднання (виділення) тільки майна. Тобто і у пер­шому, І у другому випадках йдеться про обов'язковість відокремлен­ня майна для створення нового суб'єкта права, хоча воно може відбу­ватися одночасно з об'єднанням осіб (фізичних, юридичних тощо). До цього ж відповідно до ст. 318 ЦК юридичні особи є суб'єктами права власності.

Зміна правового режиму майна приватних юридичних осіб обу­мовлена переходом до ринкової економіки, що запровадило й інший підхід до вирішення питання про їх правоздатність. Юридичні особи приватного права мають загальну (універсальну) правоздатність (ч. ї ст. 91 ЦК), а це означає, що вони повинні бути власниками май­на1. Таким чином, майнова відокремленість - одна із суттєвих ознак юридичної особи. Наявність відокремленого майна означає, що майно юридичної особи відокремлено від майна власників, які ство­рили цю організацію, від держави, від інших суб'єктів цивільного права. Практичне значення майнової відокремленості юридичної особи полягає у наступному" по-перше, юридична особа стає суб'єк­том права, що дозволяє їй виступати у цивільному обороті; по-друге, це тягне за собою розподіл відповідальності засновників і юридичної особи за своїми зобов'язаннями.

Однією з ознак юридичної особи є й ознака її самостійної відпо­відальності. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй на праві власності (закріпленим за нею) майном, якщо інше не встановлене законодавством. Учасник (засновник) юридич­ної особи йЄ відповідає за зобов'язаннями останньої, а юридична осо­ба не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника). Між тим особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідаль­ність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юри­дична особа буде відповідати за зобов'язаннями її учасників (заснов-' никІв), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схва­лення їх дій відповідним органом юридичної особи (ст. 96 ЦК).

Однією з ознак юридичної особи є її виступ у цивільному обороті від свого імені, що означає можливість саме для конкретної орга­нізації набувати і здійснювати цивільні права та нести цивільні обо­в'язки, а також виступати позивачем і відповідачем у суді. Але межі

1 Юридичні особи публічного права (державні установи, державні господарські то­вариства) мають спеціальну правоздатність, а звідси - володіють майном на іншому Речовому праві.

116

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

117


виступу в цивільному обороті залежать від мети створення юридич­ної особи і визначаються цілями її діяльності. Для підприємницьких юридичних осіб - це одержання прибутку з наступним його розпо­ділом між учасниками; для непідприємницьких - досягнення соціаль­них, благодійних, культурних, наукових цілей, задоволення духов­них потреб людини, захист прав та законних інтересів тощо. Мета діяльності непідприємницької юридичної особи повинна бути вказа­на в її установчому документі.

Незалежно від того, що деякі з вказаних ознак не знайшли закріп­лення у легальному визначенні, визнати організацію юридичною осо­бою можливо лише при наявності сукупності вказаних ознак. Таким чином, ознаки юридичної особи - це імперативні вимоги до орга­нізації, дотримання яких дозволяє останній стати суб'єктом ци­вільних правовідносин.

Виходячи з наведеного вище, юридична особа - організація, що визнається державою як суб'єкт права, виступає у цивільному обороті від власного імені, має відокремлене майно, яке нале­жить їй залежно від виду (приватна чи публічна) на праві власно­сті або на іншому речовому праві, несе самостійну відповідаль­ність за своїми зобов'язаннями.

§ 3. Класифікація юридичних осіб

Юридичні особи можуть класифікуватися за різними критеріями. Але у будь-якому разі підстава класифікації повинна мати юридичне значення, тобто поділ відповідних організацій-юридичних осіб на різні групи залежно від особливостей їх правового становища.

Юридичні особи різняться за кількома видами.

Залежно від порядку їх створення на: юридичні особи приватно­го права, які створюються за волевиявленням засновників на підставі установчих документів (ч. 2 ст. 81 ЦК); юридичні особи публічного права, що створюються розпорядчим актом Президента1, органу дер­жавної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядуван­ня (наприклад, установи, які створюються і фінансуються державою, АРК, територіальними громадами (органи державної і муніципальної влади й управління, державний вищий навчальний заклад, державна бібліотека тощо)2. Між тим цей поділ в жодному разі не відбивається на можливості участі юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах, оскільки відповідно до ст. 82 ЦК на останніх поширю-

1 Див.: Указ Президента України від ЗО грудня 1997р. «Про затвердження Положен­
ня про Міністерство юстиції України» (з наст, змінами і доп.) // Офіціний вісник
України. - 1998. - № 2. - Ст. 47.

2 Див. більш доклад.: Борисова В. І. До проблеми участі публічних юридичних осіб
у цивільних правовідносинах /Мат. міжнарод. наук.-практич. конф. «Трансформація
ринкових відносин в Україні: організаційно-правові та економічні проблеми». - Одеса,
2003, 15 трав. - Одеса: «Астропринт», 2003. - С 7-11.

ються положення Кодексу, тобто вони прирівнюються до юридичних осіб приватного права у цивільних відносинах, якщо інше не встанов­лено законом.

Залежно від способу створення на: юридичні особи, що створюю­ться у нормативно-явочному порядку, та юридичні особи, які ство­рюються у розпорядчому порядку. Дане питання докладніше буде, розглянуто у § 4 цієї глави.

Залежно від виду установчих документів юридичні особи поді­ляються на:

юридичні особи, установчий документ яких - статут;

юридичні особи, установчим документом котрих є засновницький договір;

юридичні особи, установчим документом яких є установчий акт;

юридичні особи, установчий документ котрих - одноособова заява (меморандум).

ЦК встановлює, що установчими документами для товариств, включаючи підприємницькі і непідприємницькі, є затверджений, учасниками статут або засновницький договір, укладений учасника­ми, якщо інше не передбачено спеціальним законом. Зокрема, для та­ких підприємницьких товариств, як: товариства з обмеженою відпо­відальністю, акціонерні товариства, виробничі кооперативи; а також для непідприємницьких товариств, благодійних та релігійних орга­нізацій, установчим документом є статут; а для повного, командитно-го товариства і товариства з додатковою відповідальністю - заснов­ницький договір. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить такі ж відомості, що і засновницький до­говір. Між тим, якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у ко-мандитному товаристві залишився один повний учасник, то заснов­ницький договір переоформлюється у одноособову заяву, підписану повним учасником.

Для установ установчим документом є установчий акт, який може бути або індивідуальним, або спільним, виходячи з того, що установа може бути створена однією чи декількома особами. Законом встанов­лено, що установчий акт може міститися, навіть, і у заповіті (ч. З ст. 87 ЦК). До створення установи установчий акт може бути скасова­ний засновником (засновниками).

Заменою діяльності:

на підприємницькі та непідприємницькі товариства. Як вже вказу­валось, підприємницькі товариства переслідують основну мету — одержання прибутку та розподіл його між учасниками. Фінансуються вони за рахунок вкладів учасників (господарські товариства), пайо­вих внесків членів (виробничі кооперативи) та доходів, отриманих у процесі підприємницької діяльності, а також Інших джерел. Непід-

118

РоїдЬП

иивільні правовідносини

119


приємницькі товариства не мають за основну мету одержання при­бутку для його наступного розподілу між учасниками і безпосеред­ньо спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших по­треб дестинаторів (третіх осіб, для задоволення потреб яких створю­ються дані юридичні особи) або своїх духовних чи Інших інтересів. Діяльність цих юридичних осіб фінансується за рахунок майна, пере­даного засновниками, внесків членів, пожертвувань юридичних та фізичних осіб тощо. До них закон відносить благодійні і недержавні пенсійні фонди1, благодійні І релігійні організації, творчі спілки, по­літичні партії тощо.

Залежно від прав, які засновники (учасники, члени) можуть мати щодо юридичної особи або її майна:

юридичні особи, щодо яких їх учасники мають корпоративні пра­ва - господарські товариства2, кооперативи; юридичні особи, щодо яких засновники не мають майнових прав, але мають членські права -творчі спілки, релігійні та благодійні організації; юридичні особи, на майно яких засновники мають інші речові права - державні акціонер­ні товариства.

За правовим режимом майна всі юридичні особи поділяються на:

юридичних осіб - власників майна (всі приватні юридичні особи), юридичних осіб - не власників майна, які, між тим, мають на нього інше речове право (комунальні установи, казенні підприємства, дер­жавні акціонерні товариства). Не власники майна — це юридичні осо­би публічного права. Для них майнова ознака має дещо формальний характер, бо вони не є суб'єктами права власності, а тому не стають власниками майна, що їм передається засновниками3. Запровадження конструкції юридичної особи публічного права - не власника обу­мовлюється тим, що державна та комунальна власність є цінністю не як такі, а лише у зв'язку з тим, що вони повинні використовуватися з метою задоволення потреб суспільства і держави в цілому. Тому не зовсім зрозумілою є поява у ЦК ст. 329, відповідно до якої передба­чається, що юридична особа публічного права набуває право власно-

1 Див.: Закон України від 9 липня 2003 р. «Про недержавне пенсійне забезпечен­
ня» // Юрид. вісник України. - 2003. - № 38. - 20-26 вер.

2 Ця точка зору поділяється не всіма правниками; зокрема, Т. В. Боднар вважає, що
у вказаних юридичних осіб виникають зобов'язальні права (див.: Цивільне право Украї­
ни: Підруч. - С 347, 353.

3 Іншу точку зору висловлено Калітенко Г. М. (Цивільний кодекс України. Комен­
тар. - Харків. ТОВ «Одісей», 2003. - С 222-223), яка вважає, що і публічні юридичні
особи - власники майна. З цим важко погодитися. До того ж обгрунтування, що нею на­
водиться, не може бути взято до уваги. Закон України «Про передачу об'єктів права
державної та комунальної класності» від 3 березня 1998 р. регулює відносини, пов'язані
з передачею об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних
громад, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність. Мова не
йде про створення юридичних осіб публічного права, а йдеться лише про трансформу­
вання державної власності у комунальну і, навпаки. Але комунальна власність не є
приватною власністю.

сті на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у влас­ність на підставах, не заборонених законом, оскільки це входить у протиріччя з ч. З ст. 81 ЦК, котрою передбачено: ЦК встановлює по­рядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус то­що лише юридичних осіб приватного права (ч. З ст. 81).

Залежно від складу засновників юридичні особи поділяються на:

юридичні особи, засновниками яких може бути тільки держава, АРК, територіальні громади у особі компетентних органів (казенне підприємство, комунальне підприємство); юридичні особи, заснов­никами котрих можуть бути лише фізичні особи (релігійні організа­ції, об'єднання фізичних осіб, творчі спілки); юридичні особи, засно­вниками яких можуть бути тільки юридичні особи (відкриті та корпоративні недержавні пенсійні фонди); юридичні особи, заснов­никами котрих можуть бути будь-які особи, тобто і фізичні, і юри­дичні (господарські товариства).

За кількісним складом засновників окремих організаційно-пра­вових форм юридичні особи поділяються на:

юридичні особи, що створюються декількома особами (господар­ські товариства), і юридичні особи, які створюються однією особою1, (товариства однієї особи - акціонерне, товариство з обмеженою або з додатковою відповідальністю). Акціонерне товариство може бути створено однією особою чи може складатися з однієї особи (наприк­лад, у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства), У цьому випадку законодавець передбачив прямий порядок виникнен­ня акціонерного товариства однієї особи. Відомості про це підляга­ють реєстрації І опублікуванню для загального відома. Але акціонер­не товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа (ст. 153 ЦК).

Товариство з обмеженою відповідальністю теж може бути заснова­но однією особою. При цьому, як і при створенні акціонерного това­риства однією особою, передбачається обмеження, відповідно до яко­го товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником котрого є одна особа. На відміну від акціонерного товариства, особа може бути учас­ником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника (ч. 2 ст. 141 ЦК). Товариство з додатковою відпо­відальністю теж може бути створено однією особою (ч. 2 ст. 114 ЦК).

Таким чином, можна дійти висновку, що товариство однієї особи може виникати за волею одного засновника, який формує статутний фонд, а може скластися вже у процесі існування юридичної особи шляхом перетворення товариства, що засновано на об'єднанні ка­піталів декількох осіб, у товариство, єдиним учасником якого зали­шиться тільки одна особа.

1 Більш дет. про це див.: Борисова В. І. До проблеми товариства однієї осо-бн // Проблеми законності. - 2001. - № 50. - С. 72-81.

120

Розділ IJ

цивільніправовідносини

121


У зв'язку з появою товариств однієї особи постає питання: чи збе­рігаються стосовно цієї форми ознаки та функції, притаманні взагалі юридичній особі? Чи може йтися про те, що у цього товариства існує якась інша воля, ніж у засновника? У діючих господарських товарис­твах складається виважена система органів (загальні збори, виконав­чий орган, ревізійна комісія), які знаходяться у взаємодії. Що ж від­бувається у товаристві однієї особи?

Юридична особа - організація, існування якої законодавець не по­в'язує, за загальним правилом, з визначеною кількістю людей, хоча іноді передбачає останню як обов'язкову умову для створення пев­них видів юридичних осіб (наприклад, страхових компаній). Причо­му незалежно від кількості засновників юридичної особи їх власний інтерес має вторинний характер, на перше місце завжди стає Інтерес юридичної особи. Товариство однієї особи, як І будь-яка інша юри­дична особа, має також особливу волю, що відрізняється від волі за­сновника, і особливі інтереси. Хоча засновник фактично одноособо­во формує органи управління цього товариства, а може і сам увійти до складу таких органів (органу), що, безумовно, впливатиме на їх (його) діяльність, але вже в силу того, що воля його реалізується крізь ці органи (орган), вона неодмінно у чомусь зміниться, тобто не буде збігатися в усьому з волею засновника, а значить перетвориться на самостійну волю юридичної особи. Засновник даного товариства підпорядковує свою діяльність інтересам юридичної особи, меті її створення, тобто реалізує інтерес саме юридичної особи.

За організаційними ознаками:

юридичні особи поділяються на прості І складні. Вбачається, що прості юридичні особи - це ті, що виникають на базі власності фізичних осіб, на основі власності фізичних та юридичних осіб, на базі власності держави, коли учасник цивільних відносин відокрем­лює частку свого майна для створення юридичної особи. Складними є юридичні особи, які виникають при об'єднанні декількох юридич­них осіб (об'єднання споживчої і промислової кооперації, об'єднан­ня, що створюють об'єднання фізичних осіб).

Залежно від наявності економічної залежності:

головна юридична особа і залежна юридична особа (залежне гос­подарське товариство). В умовах переходу України до ринкової еко­номіки у процесі концентрації виробництва спостерігається поява по­між самостійними юридичними особами відносин субординації, підпорядкування, тобто перетворення юридично самостійних суб'єк­тів права на економічно залежних. І у вказаних випадках у нагоді стає Інститут юридичної особи. Про це свідчить поява у законодавстві України термінів: «афілійовані», «пов'язані», «зв'язані», «залежні» юридичні особи, а у ЦК - залежного господарського товариства. Так, відповідно до ст. 118 ЦК господарське товариство (товариство з об-

меженою аба додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) вважається залежним, якщо іншому (головному) господарському то­вариству належить двадцять або більше відсотків статутного капіта­лу товариства з обмеженою чи додатковою відповідальністю або два­дцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства.

До недавнього часу вважалось, що відносини залежності виника­ють між суб'єктами цивільного обороту лише на підставі укладення договорів і припиняються належним їх виконанням. Між тим в умо­вах ринку залежність може виникати також з інших підстав. Відноси­ни економічної залежності юридичних осіб вже знайшли закріплення у законодавстві багатьох країн світу, а юридично самостійні суб'єк­ти, пов'язані цими відносинами, отримали назву афілІйованих осіб. Термін «афілійовані особи» (англ. - to affiliate, affiliation - приєднува­ти, пов'язувати) має багато значень, але всі вони визначають взаємо­відносини між двома або більшим колом суб'єктів господарювання, які засновані на різних формах залежності та контролю1.

За особливостями правового становища юридичні особи поді­ляються на:

національні (резидентів), які створені і діють відповідно до зако­нодавства України; іноземні (нерезидентів), котрі створені за законо­давством, відмінним від законодавства України, хоча здійснюють на території України у тому чи іншому обсязі господарську діяльність.

Наведена класифікація може існувати поряд з другими, в основі яких можуть бути закладені інші критерії.

§ 4. Створення юридичної особи

Відповідно до чинного законодавства юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Тобто, хоча юридичні особи і засновуються за волевиявленням засновників, держава в Інтересах всіх учасників цивільного обороту, в особі спеціально уповноваже­них органів, здійснює нагляд за додержанням законодавства при, створенні нових суб'єктів права. Це означає, що між рішенням засно­вників І створенням юридичної особи проходить певний строк, про­тягом якого не тільки засновники, а й державні органи здійснюють певні фактичні і юридичні дії. Виходячи з цього, створення юридич­ної особи - це багатостадійний процес, який закріплюється чин­ним законодавством і становить систему фактичних та юридич­них дій засновників (учасників) і державних органів.

Засновниками юридичних осіб можуть бути фізичні особи при до­сягненні ними дієздатності, юридичні особи, а також держава, АРК та територіальні громади. Причому публічно-правові утворення, на відміну від фізичних та юридичних осіб приватного права, можуть

1 Борисова В. L Про залежність юридичних осіб // Вісник Акад.. прав, наук, - 2000. -№ 44. - С 62-59.

122

Ро$ділП

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

1S3


створювати не тільки юридичні особи публічного права, а й юридич­ні особи приватного права (чч. 2 та 3 ст. 167, статті 168,169 ЦК).

Встановити єдиний спосіб створення для всіх видів і організацій­но-правових форм юридичних осіб неможливо. Розрізняються спосо­би, що застосовуються при створенні публічних і приватних юридич­них осіб, при створенні юридичних осіб, які виникають внаслідок злиття, приєднання, поділу, перетворення та виділу вже існуючих юридичних осіб. Між тим загальними ознаками, притаманними на сьогодні всім способам створення юридичних осіб, є те, що вони ви­никають за волею засновників і підлягають державній реєстрації.

Традиційно прийнято виділяти такі основні способи створення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний (явочно-норма­тивний, реєстраційний), дозвільний І договірний. Між тим в умовах ринкової економіки застосовується тільки розпорядчий і норматив­но-явочний спосіб. Якщо перший характерний для створення юри­дичних осіб публічного права1, то другий — застосовується для ство­рення юридичних осіб приватного права.

Нормативно-явочний спосіб виникнення юридичної особи озна­чає, що остання створюється на тих умовах і за тими правилами, які вказані у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, а відповідний орган зобов'язаний зареєструвати організа­цію як юридичну особу при наявності не тільки прояву ініціативи з боку засновника (засновників), а й виконання останніми певних умов і додержання ними певних правил. Держава, застосовуючи таку фор­му, як реєстрація, визнає організацію суб'єктом права, підтверджую­чи факт створення юридичної особи видачею свідоцтва про державну

реєстрацію.

Як вже вказувалося, у науці цивільного права виділяють також й інші способи створення юридичних осіб, зокрема, дозвільний. Він пе­редбачає наявність обов'язкового попереднього отримання дозволу

' Сутність розпорядчого способу полягає у тому, що рішення про створення юри­дичної особи приймається одним або декількома власниками майна, чи уповноваже­ними на де органами, які затверджують її статут і звертаються до державного реєстра­тора. Як вже вказувалося, в Україні у такий спосіб на підставі розпорядчого акта Президента, органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого самовря­дування створюються юридичні особи публічного права (абз. З ч, 2 ст, 80 ЦК), що відповідає практиці законодавства багатьох країн світу. Це, безумовно, не може свідчи­ти про те, що рішення про створення юридичної особи публічного права в Україні не може бути прийнято сумісно декількома органами державної влади. їірн цьому слід ви­ходити з того, що рішення про створення юридичної особи публічного права у вигляді розпорядчого акта - це, безумовно, адміністративний акт, але за срогто сутністю він нічим не відрізняється від рішення фізичних або юридичних, осіб створити юридичну особу приватного права. Зайвий раз про це свідчить і правило про державну реєстрацію юридичних осіб публічного права. Такий підхід до визначення правової природи розпо­рядчого акта запропонований О„ В. Дзерою (див.: Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. / О. В. Дзера, Д. 3. Боброва, А, С. Довгерт та ш.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Куз-вєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 390).

від уповноваженого на те органу на створення юридичної особи (на­приклад, страхової компанії тощо). Проте, навіть, тоді, коли заснов­ники прагнуть створити банківську установу або товариство, що буде займатися страховою діяльністю, і спочатку повинні отримати дозвіл від відповідних органів на це, не може йтися про дозвільний спосіб створення, оскільки дозвіл не є підставою виникнення у організації статусу юридичної особи. Це лише обов'язкова попередня умова, стадія, яку повинні пройти засновники для законного створення пев­ної організаційно-правової форми особи, тобто дотриматись встанов­леного порядку. В подальшому створення юридичних осіб може здій­снюватися одним з тих способів, які передбачені на сьогодні пра­вовою системою України, або розпорядчим (так, у випадках, встанов­лених законодавством, страховиком визнається державна організа­ція), чи нормативно-явочним. Але у даному разі, хоча йдеться про вказаний спосіб, обсяг дій засновників зростає, бо встановлюється дещо інший порядок їх здійснення.

Привертає увагу точка зору проф, А.С. Довгерта, який вважає, що на сьогодні є лише один спосіб виникнення юридичних осіб - відок­ремлення майна, що може відбуватися як разом з об'єднанням осіб, так і без такого1. Погодитися з цим важко, бо швидше за все тут мова може йти не про спосіб виникнення юридичної особи, а про її сут­ність, про теорію цільового майна, яку поділяє автор.

Створення юридичної особи відбувається у певному порядку. По­рядок - це правила, за якими здійснюються юридичні або фактичні дії відповідних осіб. Так, фактичними діями засновників при створенні юридичної особи є розроблення установчих документів, резервуван­ня її найменування, заповнення реєстраційної картки, внесення реєс­траційного збору тощо. А державний реєстратор здійснює перевірку комплектності документів, які йому подаються, перевіряє повноту тих відомостей, що вказані у реєстраційній картці; перевіряє доку­менти на відсутність підстав для відмови у проведенні державної ре­єстрації. Вказані особи здійснюють також юридичні ДІЇ.

Державна реєстрація - остання стадія, що завершує процес ство­рення юридичної особи, яка до цього існувала фактично, а з моменту державної реєстрації виникає юридично. Тобто, це засвідчення факту створення юридичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного ре­єстру. На сьогодні цей процес регулюється Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (далі -Закон)2. Державна реєстрація проводиться державним реєстратором

1 Див.: Його: Концепція та види юридичних осіб у проекті Цивільного кодексу
України / Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. проф. А. Довгер­
та. - К.: Український центр правничих студій. - 2000. - С. 132.

2 Затверджений Верховною Радою України від 15 травня 2003 р. // Юридичний віс-
йикУкраїни.-2003.-№28(420). ~12-18лип. .-=.--: . , - - . . .

Розділ П

ЦИВІЛЬШ ПРАВОВІДНОСИНИ

125


виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного зна­чення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі держав­ній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи.

Те, що відповідно до Закону державній реєстрації підлягають всі юридичні особи незалежно від порядку створення, організаційно-правової форми, підпорядкування, тобто й публічні юридичні особи, момент виникнення яких за раніше чинним законодавством визна­чався винесенням рішення про їх створення, в жодному разі не свід­чить про те, що не може існувати ніяких особливостей при реєстрації певного виду або організаційно-правової форми юридичної особи. Відповідно до ч, 2 ст, 3 вказаного Закону можуть встановлюватися особливості державної реєстрації об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок), благодійних організацій, партій, органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, банків, торго­во-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок, бірж, а також інших установ та організацій).

Таким чином, державна реєстрація - одна зі стадій виникнення будь-якого виду юридичних осіб незалежно від того, яким способом останні будуть створюватися. Засновники повинні юридично офор­мити виникнення нового суб'єкта права, для чого І передбачається його реєстрація. Причому факт подачі засновником (засновниками) відповідних документів до органів реєстрації треба розцінювати ли­ше як намір останнього (останніх) реалізувати суб'єктивне право, зокрема, на заняття підприємницькою діяльністю у певній організа­ційно-правовій формі юридичної особи, на створення благодійної ор­ганізації тощо, тобто бажання одержати визнання державою нового суб'єкта права, який буде відрізнятись від самого засновника і зможе стати учасником цивільного обороту. Звідси, відповідно до чинного законодавства, державну реєстрацію слід розглядати як «універсаль­ну» завершальну стадію порядку створення юридичної особи неза­лежно від встановленого законом способу її виникнення. Державна реєстрація призначена гарантувати відповідність тих вимог, які став­ляться до юридичних осіб певного виду, їх реальним можливостям. Тобто йдеться не про дозвільний, а про нормативно-явочний спосіб.

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів законові є підста­вою для відмови у державній реєстрації цієї юридичної особи. Відмова з інших мотивів не допускається. При цьому юридична особа може бути ліквідована на вимогу органу, що здійснює державну реєстрацію, а та­кож учасника юридичної особи за рішенням суду про визнання недійс­ною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її ство­ренні порушення, які не можна усунути (п. 2 ч. 1, ч. 2 ст. 110 ЦК).

Юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної особи є її установчі документи. Установчі документи повинні викладатися письмово і підписуватися всіма учасниками (засновниками), якщо за-

коном не встановлений інший порядок їх затвердження. Вони є ком­плектом документів встановленої законом форми, згідно з яким дося­гається зовнішнє відокремлення юридичної особи від інших суб'єктів права за допомогою визначення найменування, місця зна­ходження, органів управління, мети діяльності тощо.

Статті 88 ЦК імперативно встановлює ті вимоги, яким повинні від­повідати установчі документи, виходячи з того, що вони мають різну правову природу. Статут, на відміну від засновницького договору, не укладається між засновниками, а затверджується ними. Але статут так само, як і засновницький договір, визначає правове становище юридичної особи і регулює відносини між засновниками і юридич­ною особою, хоча і набуває юридичної сили лише з моменту реєстра­ції останньої.

Статут — це особливий локальний нормативний акт, положення якого обов'язкові не тільки для юридичної особи, а й для її контра­гентів. Зміст статуту повинен відповідати вимогам закону, а саме міс­тити такі дані: найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адресу, органи управління, їх компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, хоча додат­кові вимоги до статуту можуть встановлюватися і ЦК, і спеціальним законодавством. Так, відповідно до ст.154 ЦК статут акціонерного товариства має містити відомості також і про: розмір статутного ка­піталу; умови про категорії акцій, що випускаються товариством, та їх номінальну вартість і кількість; права акціонерів тощо.

Засновницький договір - це цивільно-правовий договір, за прави­лом, багатосторонній, правовою метою якого є створення нового учасника цивільного обороту - юридичної особи і котрий регулює відносини між засновниками у процесі створення і діяльності юри­дичної особи.

Засновницький договір є обов'язковим не тільки для засновників (учасників), а й самої юридичної особи, на підставі якого вона діє. У даному договорі визначаються зобов'язання учасників створити то­вариство, порядок їх спільної діяльності щодо цього, умови передан-ня товариству майна учасників тощо (ч. 2 ст. 88 ЦК). Між тим і ЦК, і спеціальне законодавство можуть встановити й додаткові вимоги. Так, відповідно до ст. 120 ЦК засновницький договір повного това­риства повинен також містити дані про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір і порядок зміни часток кожного з учасни­ків у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів. При цьому слід розрізняти засновницький договір, договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 142 ЦК) та договір про створення акціонерного товариства (ч. 2 ст. 153 ЦК). Договір про заснування товариства з обмеженою відповідаль­ністю та договір про створення акціонерного товариства укладають-

126

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

127


ся тільки у тому разі, коли вказані підприємницькі товариства ство­рюється декількома особами. Вони не належать до установчих доку­ментів, а тому подання їх при здійсненні державної реєстрації не обов'язкове. Вказані договори теж цивільно-правові, але на відміну від засновницького договору мають зовсім іншу мету - визначення взаємовідносин, що виникають і тривають між засновниками до мо­менту державної реєстрації нового учасника цивільних правовідно­син - товариства з обмеженою відповідальністю або акціонерного то­вариства. За своєю правовою природою вони є договорами про сумісну діяльність, але мета їх інша - організувати засновників на створення юридичної особи.

Індивідуальний установчий акт - це односторонній правочин; а спільний установчий акт - багатосторонній правочин, що спрямовані на створення юридичної особи. В установчому акті вказується, перш за все, мета, визначається майно, яке засновник (а у разі його смерті — зобов'язана особа) передає установі після її державної реєстрації і котре необхідне для досягнення мети, структура управління устано­вою. Закон передбачає, що якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі з вказаних положень, їх встановлює орган, який здійснює державну реєстрацію (ч, 3 ст, 88 ЦК).

§ 5. Індивідуалізація юридичної особи

Кожна юридична особа індивідуальна, тому повинна мати своє місцезнаходження та найменування, що дасть можливість відокреми­ти її від усіх інших організацій.

Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її дер­жавної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Вказівка в установчому документі місцезнаходження зобов'язує юридичну осо­бу (її органи) діяти в його межах. Для діяльності у інших місцях юри дична особа може відкривати філії або представництва.

Оскільки юридична особа є суб'єктом цивільного обороту, то для того, щоб виступати у ньому від свого імені серед усіх інших суб'єк­тів, вона повинна мати певну назву - найменування. При цьому ЦК розрізняє поняття «найменування юридичної особи» і «комерційне (фірмове) найменування». Найменування повинна мати будь-яка юридична особа, воно вказується в її установчих документах і міс­тить вказівку на організаційно-правову форму. Наприклад, наймену­вання повного і командитного товариств мають містити, крім слів «повне товариство», «командитне товариство», також й імена (най­менування) або всіх учасників, чи ім'я (найменування) одного або де­кількох учасників з доданням слів «і компанія» (ч„ 4 ст0 119; ч, 2 ст. 133 ЦК). Причому, якщо у найменування командитного товарис­тва включено ім'я вкладника, останній стає повним учасником това­риства. Що ж стосується товариств з обмеженою та додатковою від­повідальністю, акціонерних товариств, виробничих кооперативів, то

вони повинні містити найменування з обов'язковою вказівкою також і назви, наприклад, певна оригінальна назва, власне ім'я, географічна назва тощо (ч. З ст. 140; ч. 3. ст. 151; ч., З ет. 152; ч. З ст. 163 ЦК).

Найменування установи має містити інформацію про характер її . діяльності.

Найменування юридичної особи вноситься до Єдиного державно­го реєстру і зобов'язує останню діяти у цивільному обороті тільки під ним, а інші юридичні особи не мають права використовувати це най­менування.

Юридична особа може мати, крім повного найменування, також і скорочене.

Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування (далі - фірмове найменування), яке може бути зареєстровано у порядку, передбаченому законом. Фірмове найменування повинно: а) правдиво відбивати правовий ста­тус юридичної особи і не вводити в оману інших учасників цивільно­го обороту (принцип дійсності); б) мати розрізняльні ознаки, які не припускали б можливості сплутати одне підприємницьке товариство з іншим (принцип виключності); в) може бути зареєстроване у поряд­ку, встановленому законом (принцип публічності).

У сучасних умовах фірмове найменування виконує декілька функ­цій: а) індивідуалізує певну юридичну особу як виробника продукції (робіт, послуг); б) виконує рекламну функцію; в) захищає володільця фірми, який повинен вказувати його на бланках, вивісках тощо.

Виходячи з того, що юридична особа, яка має фірмове наймену­вання, може бути учасницею багатьох правовідносин - адміністра­тивних, трудових, процесуальних тощо, то і у них їй належить висту­пати під фірмовим найменуванням.

Юридична особа - це правова форма, у якій існує реальна організа­ція - суб'єкт права, що потребує індивідуалізації з самого початку свого існування. Тому саме з отриманням прав юридичної особи у неї виникають особисті немайнові права, з урахуванням також права на найменування, що й забезпечуватиме її соціальне буття. Тому доціль­но було б поповнити перелік особистих немайнових прав юридичної особи (а до них ЦК відносить право на недоторканність ділової репу­тації, на таємницю кореспонденції, інформацію тощо) також правом на найменування (стосовно підприємницьких товариств правом на фірмове найменування).

Юридична охорона фірмового найменування має здійснюватися автоматично з моменту реєстрації юридичної особи. Це відповідає ст. 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності, згідно з якою «фірмове найменування охороняється у всіх країнах Союзу без обов'язкової подачі заявки або реєстрації і незалежно від того, чи

128

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

129


є воно частиною товарного знака»1. Між тим в Україні не Існує меха­нізму перевірки фірмового найменування на новизну, а тому ймовір­ність однакових назв дуже велика, що породжує плутанину в іденти­фікації виробника. Тому доцільним було б введення реєстру фірмо­вих найменувань, який став би першим ланцюжком у механізмі пра­вової охорони їх володільців. Засновники (засновник) підприємниць­кого товариства стали б користувачами даних цього реєстру і подава­ли разом з установчими документами державному реєстратору довід­ку про відсутність аналогічного фірмового найменування, що гаран­тувало б додержання принципу виключності фірми.

Чинне законодавство не передбачає підстав припинення дії права на фірмове найменування, хоча, виходячи із сутності останнього, слід прийти до висновку, що воно припиняється з ліквідацією юри­дичної особи. Що ж до додаткових підстав припинення права на фір­мове найменування, то, на нашу думку, їх потрібно поділити на де­кілька видів. Це може бути здійснено: а) з волі самого володільця фірмового найменування, коли він відмовляється від нього І замінює останній на нове; б) коли необхідність кардинальної зміни фірмового найменування пов'язана з припиненням юридичної особи у формі правонаступництва; в) коли є рішення суду про необхідність зміни фірмового найменування з причини невідповідності його вимогам за­конодавства.

І у інших країнах найменування юридичної особи має велике зна­чення. Наприклад, згідно із Законом про компанії (Англія), який од­ночасно регулює питання створення і діяльності приватних та пуб­лічних компаній, у найменуванні обов'язково наприкінці робиться вказівка на вид компанії (приватна або публічна). Причому існує пра­вило, відповідно до якого для виключення дублювання необхідно до моменту вибору найменування вивчити алфавітний покажчик назв, що зберігається у Реєстратора компаній (так зване Реєстраційне бюро компаній). Якщо назва не відповідатиме державним стандартам, вона буде відхилена.

У цивільному обороті потребують індивідуалізації не тільки самі юридичні особи, а й однорідні товари (продукція), послуги, робота, які вони випускають, надають, виконують. З цією метою використо­вують: торговельні марки, позначення товару (послуги) географіч­ним зазначенням тощо.

Торговельна марка - це будь-яке позначення або будь-яка ком­бінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), які

1 26 серпня 1992 р. КМУ зробив Заяву, якою оголосив чинною на території України Паризьку конвенцію про охорону промислової власності, прийняту 20 березня 1883 p., у такому вигляді, у якому вона переглянута у Стокгольмі 14 липня 1967 р. (з наст, зміна­ми і доп.).

виробляються (надаються) іншими особами (ст. 492 ЦК). Такими по­значеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, шифри, зображу­вальні елементи, комбінації кольорів.

До того ж властивості окремих товарів значною мірою можуть ви­значатися природними умовами тієї місцевості, де їх виробляють (на­приклад, мінеральна вода «Миргородська», «Трускавецька»). Під ге­ографічним позначенням розуміють назву країни, населеного пункту, місцевості або іншого географічного об'єкта, що використовується для позначення товару, особливі властивості якого виключно чи го­ловним чином зумовлюються характерними для даного географічно­го об'єкта природними чи іншими чинниками або поєднанням при­родних умов і цих чинників. Юридичні особи, що виробляють такі товари, можуть зареєструвати право на географічне зазначення для позначення товару1.

§ 6. Цивільна правоздатність і цивільна дієздатність юридичної особи

Якщо до встановлення ринкових відносин цивільна правоздат­ність (далі - правоздатність) юридичної особи була спеціальною (об­меженою)2, то сьогодні спеціальну правоздатність мають, за загаль­ним правилом, юридичні особи публічного права.

Юридична особа приватного права відповідно до ст. 91 ЦК здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині, тобто вона здатна мати загальну (універсальну) правоздатність.

Виходячи з того, що саме від якості соціального середовища зале­жить побудова правового регулювання, дієвість систем регулювання, що використовуються у ході юридичного впливу, ЦК сприйняв тен­денцію до розширення обсягу правоздатності юридичної особи, вра­ховуючи те, що в ринкових умовах застосування принципу спеціаль­ної правоздатності не відповідає умовам підприємницької діяльності.

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного ре­єстру запису про її припинення.

Але чи свідчить це про те, що всі без винятку юридичні особи при­ватного права повинні мати загальну (універсальну) правоздатність? Вважаємо, що ні, оскільки, по-перше, існують підприємницькі това­риства, які займаються виключними видами підприємницької діяль-

1 Щодо питань індивідуалізації юридичної особи та її продукції, тобто найменуван­ня, торговельної марки та географічного позначення див. Розділ VI, главу 28 цього підручника.

Слід відмітити, що принцип «спеціальності» - (ргіпсіре de la specialite) виник в адміністративній, державній практиці Франції тільки на початку XIX ст. До цього мо­менту юридичні особи мали загальну правоздатність.

5 «Цивільне право України», т. і

130

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


ності (наприклад, страховою, банківською, туристичною1) і не мо­жуть займатися ніякими іншими видами діяльності, тобто правоздат­ність у них залишається спеціальною.

По-друге, непідприсмницькі організації, включаючи непїдприєм-ницькі товариства і установи, створюються для досягнення певної мети, а значить надання їм загальної (універсальної) правоздатності не узгоджується з цільовим характером їх діяльності. Зокрема, ре­лігійні організації мають спеціальну правоздатність, пов'язану з ме­тою їх діяльності, тобто із задоволенням релігійних та інших, пов'я­заних з ними, потреб. Виходячи з цього, вказані юридичні особи по­винні мати спеціальну (цільову) правоздатність.

Надання підприємницьким товариствам та установам можливості здійснення підприємницької діяльності зовсім не означає, що таким чином їх правоздатність повинна бути загальною (універсальною), бо не всі з них взагалі зможуть займатися підприємницькою діяльністю, а, якщо це й відбудеться, то зазначена діяльність повинна, перш за все, узгоджуватися (підпорядкуватися) меті створення організації: прибуток від підприємницької діяльності повинен спрямовуватися тільки на розвиток і функціонування цієї організації і не може бути розподіленим між її засновниками. До речі, це відповідає також тен­денції розвитку законодавства інших країн. Зокрема, щодо благодій­них організацій законодавство більшості країн закріплює декілька правил стосовно здійснення підприємницької діяльності. По-перше, зайняття нею можливо тільки тоді, коли вона не відволікає від основ­ної мети і є прямим наслідком благодійної діяльності. По-друге, вона повинна провадитися окремою структурою, яка перебуває у власно­сті благодійної організації. По-третє, відносини між благодійною ор­ганізацією і структурним підрозділом визначаються дуже повно й ім­перативно. Вважаємо, що при здійсненні підприємницької діяльності такими організаціями виникає немов би «змішана» правоздатність, яка не тотожна спеціальній, оскільки юридична особа набуває додат­кові спеціальні права та обов'язки, але ЇЇ не можна характеризувати і як загальну, бо вона обмежена певними рамками.

Слід виходити з того, що термін «правоздатність» юридичної осо­би підлягає поширеному тлумаченню, оскільки у його зміст входять також всі елементи дієздатності2. Юридична особа стає правосуб'єк-тною з моменту створення, тобто у момент реєстрації стає не тільки правоздатною, а й дієздатною і має можливість набувати цивільні права та обов'язки, здійснюючи їх через свої органи.

1 Відповідно до ст. З Закону «Про туризм» для юридичних осіб (туристичних опера­
торів) діяльність з організації та забезпечення створення туристичного продукту,
реалізації та надання туристичних послуг є виключною // Відомості Верховної Ради
України. — 1995.— JNs 31. -Ст. 24І(з наст, змінами і доп.).

2 Климкин С. И. Реализация правоспособности юридического лица через его орга­
ны. Цивилистические записки. / Межвуз. сб. науч. тр. - М.: Статут, 2001. - С. 158.

§ 7. Органи юридичної особи

Юридична особа - самостійний щодо своїх учасників суб'єкт ци­вільних правовідносин. Вона набуває цивільні права і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом.

Орган юридичної особи, як її частина, представляє інтереси остан­ньої у відносинах з іншими суб'єктами права без спеціальних на те повноважень (без довіреності). Між юридичною особою та її органом правові відносини не виникають. Дії органу - дії самої юридичної особи.

Органи юридичної особи можуть бути:

за своїм складом - колегіальними (правління, дирекція, рада) і од­ноособовими (президент, директор). Колегіальні органи, за прави­лом, обираються, одноособові - призначаються;

за призначенням - волеутворюючі та волевиявляючі (виконавчі). Зокрема, загальні збори є вищим органом акціонерного товариства, але вони тільки формують волю останнього, а виражати її може прав­ління акціонерного товариства або його президент.

Юридична особа може мати як один орган (раду, правління), так од­ночасно й декілька органів (загальні збори акціонерів, наглядову раду, правління тощо). Порядок призначення або обрання органів управління, а також інші правила, що регламентують їх діяльність, встановлюються законами і установчим документом юридичної особи.

ЦК передбачає, що юридична особа набуває цивільних прав та обо­в'язків також і через своїх учасників (ч. 2 ст. 92), У даному випадку законодавець немов би легалізує можливість учасників своїми діями набувати для юридичної особи певні права і обов'язки. Між тим така можливість не може бути безмежною. І слід визнати слушним, що за­конодавець вказує на її межі, тобто це може відбуватися лише у ви­падках, передбачених законом. Наприклад, така можливість перед­бачається для діяльності повного і командитного товариств. Так, від­повідно до ст. 122 ЦК кожний учасник повного товариства має право діяти від його імені, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доруче­но окремим учасникам. А відповідно до ст. 136 ЦК управління діяль­ністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку, встановленому для повного товариства. Ведення справ у по­вному товаристві учасниками пов'язується, перш за все, з тим, що Цей вид товариства належить до товариств, в основі яких лежить осо­бистий момент. Відомо, що повні учасники відповідають за зобов'я­заннями товариства усім майном, а це тягне зацікавленість кожного з них у справах юридичної особи, що можливо лише за умови, якщо ве­дення останніх здійснюватиметься ними самими.

5

132

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

133


Орган юридичної особи - це юридична конструкція, яка ство­рюється правом з метою дати можливість сформувати і виразити во­лю юридичної особи, відстоювати її інтереси. Орган формується в структурі юридичної особи і означає особу (одноособовий орган) або групу осіб (колегіальний орган). Його треба розглядати як особливо­го функціонального представника юридичної особи. Це її законний представник, оскільки його повноваження засновані на вказівках за­кону і можуть здійснюватися без довіреності. Законом встановлюєть­ся не тільки можливість, а й необхідність формування певних органів юридичної особи, їх склад, порядок створення, а також компетенція.

Виходячи з наведеного, слід розмежовувати представництво як інститут цивільного права, введення якого пов'язано з необхідністю здійснювати юридичні дії за тих суб'єктів цивільного права - фізич­них чи юридичних осіб, які за певних обставин позбавлені здатності або можливості їх здійснювати самостійно, і функціонального пред­ставника юридичної особи - орган, виходячи з особливості юридич­ної особи, яка полягає у тому, що вона, як самостійний суб'єкт права, бере участь у цивільному обороті тільки через цей орган (органи). Та­кий підхід притаманний сучасним законодавствам більшості розви­нутих країн Заходу'. Законодавець України теж стоїть на цій позиції. У відносинах з третіми особами орган юридичної особи (надалі — ор­ган) або особа, яка за законом чи установчим документом юридичної особи виступає від її імені (надалі - особа), зобов'язані діяти в інтере­сах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати сво­їх повноважень щодо представництва (ч. З ст. 92 ЦК). Тобто і орган, і особу законодавець вважає представниками. Частина 4 ст. 92 ЦК від­носить до представників також членів органу юридичної особи.

Структурна побудова органів юридичної особи повністю залежить від виду останньої. Наприклад, відповідно до Закону «Про кредитні спілки»2, органами управління кредитної спілки є загальні збори її членів, спостережна рада, ревізійна комісія, кредитний комітет та правління. Причому рішенням загальних зборів членів кредитної спілки можуть бути створені й інші органи управління. Кредитний комітет є спеціальним органом, відповідальним за організацію кре­дитної діяльності спілки. Він призначається спостережною радою, підзвітний загальним зборам та спостережній раді і несе перед ними відповідальність за ефективність кредитної діяльності спілки.

Управління товариств з обмеженою та додатковою відповідальніс­тю здійснюють загальні збори їх учасників і виконавчий орган (прав-

1 Степанов Д. Компания, управляющая хозяйственным обществом // Хоз. и право.
2О00.-№ 10.-С. 62-63; ТынельА., Функ Я., Хвалей В. Курс международного торгового
права. - Минск: «Амалфея», 1999.-С.291.

2 Прийнятий Верховною Радою України 20 грудня 2001р. // Юридичний вісник
України. - 2002. - #s 4. - 26 січ. - 1 лют.

ління або інший орган, визначений статутом), якщо Інше не встанов­лено законом. Що ж стосується акціонерних товариств, то у них може бути створена наглядова рада, яка здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства.

В установах засновники не беруть участі в управлінні, а тому тут обов'язково створюється правління. Між тим в установчому акті мо­же бути передбачено створення також й інших органів з визначенням порядку їх формування та складу. Нагляд за управлінням майном, до­держанням мети установи та за іншою її діяльністю здійснює нагля­дова рада.

В сучасних умовах актуальною стає проблема правової природи виконавчих органів юридичної особи. Привертає увагу те, що ЦК пе­редбачив можливість обрання виконавчого органу товариства не ли­ше із складу його учасників (ст. 145). Безумовно, це не «винахід» укр­аїнського законодавця. Сучасне цивільне законодавство РФ знає такий інститут керуючої компанії господарським товариством, який замінює виконавчий орган господарського товариства іншою юри­дичною особою або індивідуальним підприємцем (п. З ст. 103 ЦК РФ). У науковій літературі це пов'язують з тим, що однією з харак­терних ознак сучасності є відокремлення функції управління від капіталу1, а звідси не обов'язковим є правило, згідно з яким управлін­ня повинно здійснюватись тільки тим органом, що формується у структурі юридичної особи. Хоча існує й інша точка зору, яку можна назвати негативною. Представники останньої вважають, що у зв'язку з тим, що юридична особа реалізує свою волю безпосередньо через свої органи, якщо таким органом стає за договором Інша комерційна організація або індивідуальний підприємець, юридична особа втра­чає свою сутність2.

Виходячи з того, що законодавець України теж передбачив дану можливість, то як це може відбитися на традиційних ознаках юридич­ної особи? На перший погляд, складається враження, що все дуже просто: загальні збори акціонерів приймають рішення про заміну ви­конавчого органу - правління керуючим або керуючою організацією. Але, напевно, це може відбуватися тільки тоді, коли правління не справляється або неналежно виконує свої обов'язки і від цього страждають інтереси акціонерного товариства, а значить й інтереси акціонерів. Крім того, приймаючи рішення про заміну правління на сторонню керуючу організацію або керуючого, загальні збори повин­ні знати: хто конкретно ними буде. Для цього заздалегідь необхідно отримати інформацію про їх ділові якості, а також згоду від вказаних

1 Степанов Д, Вказ. праця. - С. 63-64.

2 Зинченко С, Казачинский С, Зинченко О, Спорные вопросы правового статуса ор­
ганов управления общества с ограниченной ответственностью //Хоз. и право. - 1999. -
Ns7.-C.43, .-..к, .. ,. ,.,...,, - .... ,,.„..

134

Розділ її

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

13S


осіб на управління цією компанією. І тому вже нині у науковій літера­турі висловлена думка, що введення такої новели є передчасним.

§ 8. Організаційно-правові форми юридичних осіб

Оргаяізаційно-правова форма юридичної особи - певний тип організації, у якій повинна створюватися і діяти юридична особа того чи іншого виду1. ЦК встановлює організаційно-правові форми тільки для такого виду як юридичні особи приватного права (ч. З ст. 81). Відповідно до ст. 83 ЦК вони можуть створюватися у формі товариств, установ та у інших формах, встановлених законом. Таким чином, лише законодавець може встановлювати організаційно-пра­вові форми існування юридичних осіб приватного права. Уособлення юридичної особя кожної організаційно-правової форми знаходить відбиття у притаманному тільки цій формі установчому документі.

Між тим кожна з організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права може мати свої види, особливості правового стату­су яких теж встановлюються, за правилом, законом (ч. З ст. 83, ч. 2 ст. 85 ЦК). При цьому законодавець встановлює, що положення гла­ви 7 ЦК «Загальні положення про юридичну особу» застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не передбачені законом (ч. 4 ст. 83).

Таким чином, вид оргакїзаційно-правової форми юридичної особи - це тип організації, яка ма€ сукупність конкретних ознак, що об'єктивно відрізняють її від Інших юридичних осіб однієї ор-гашзаційно-правової форми.

Розглянемо кожну з організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права. Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦК товариство - це орга­нізацій, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Слід зауважити: дане легальне ви­значення не враховує того, що такий вид товариства, як господарське товариство ~ це організація, що створюється не тільки об'єднанням осіб, а й об'єднанням майна або, якщо мова йде про товариство однієї особи, - виключно виділенням майна.

Товариства поділяються на підприємницькі і непідприсмницькі.

Підприємницькі товариства - це юридичні особи, які створюються виключно як господарські товариства або виробничі кооперативи і котрі здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (ст. 84 ЦК).

Непідприемницькі товариства - товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (ч. 1 ст. 85 ЦК).

1 Див.: Гражданское право Украины: Учеб. для вузов системы МВД Украины: В 2-х частях, - Ч. 1 / А. А. Пушкин, В. М. Самойленко, Р. Б. Шишка и др.; Под ред. проф. А. А. Пушкина,доц. В. М. Самойленко.-Харьков.: Основа, 1996.-С. 137.

Розглянемо такий вид підприємницьких товариств як господарське товариство. Господарське товариство - юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Назва­не товариство - родове поняття, яке об'єднує п'ять самостійних видів товариств: повне товариство, командитне, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство. Для них за­гальною ознакою є наявність статутного (складеного) капіталу, по­діленого на частки між учасниками. Учасником вказаних товариств можуть бути фізичні або юридичні особи. Обмеження щодо участі у господарських товариствах може бути встановлено законом.

Між тим кожний з видів господарського товариства має свої особ­ливі ознаки.

Повне товариство - товариство, учасники якого відповідно до за­сновницького договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відпо­відальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить, на яке може бути звернене стягнення. Ця додаткова відповідальність ви­никає тоді, коли у повного товариства недостатньо майна для задово­лення вимог кредиторів. Причому учасник відповідає за боргами то­вариства незалежно від того, виникли ЦІ борги до чи після його вступу в товариство, до моменту свого вибуття з товариства. Учас­ник, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які не­суть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складе­ному капіталі товариства.

Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

Управління діяльністю повного товариства здійснюється за згодою всіх учасників товариства, хоча засновницьким договором можуть бу­ти передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю їх голо­сів. Кожний учасник має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.

Кожний учасник товариства має право діяти від Імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам. У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину необхідна згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довірено­сті, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства.

Прибуток та збитки товариства розподіляються між його учасни­ками пропорційно до їх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників.

Командитне товариство — товариство, у якому разом з учасника-

136

Розділ її

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

137


ми, котрі здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидІарну) відповідальність за зо­бов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи декілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, по­в'язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкла­дів та не беруть участі у діяльності товариства.

Правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідальність за зобов'язаннями товариства тотожні правовому статусу учасників і відповідальності учасників повного товариства.

Особа може бути повним учасником тільки в одному командитно-му товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бу­ти вкладником цього же товариства і не може бути учасником повно­го товариства.

Командитне товариство створюється і діє на підставі засновниць­кого договору, який підписується усіма повними учасниками. Заснов­ницький договір, окрім загальних умов, характерних для всіх това­риств, повинен містити умови про: розмір та склад складеного капі­талу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір внеску вкладників.

Управління діяльністю командитного товариства здійснюється по­вними учасниками у порядку, встановленому для повного товарис­тва. Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій учасників щодо управління діяльністю товариства. Вони можуть діяти від імені това­риства тільки за довіреністю.

Вкладник зобов'язаний зробити вклад до складеного капіталу, що посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві, та має певні права, включаючи право на одержання частини прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товарис­тва у порядку, встановленому засновницьким договором (меморан­думом), яка належить на його вклад; право вимоги першочергового повернення вкладу в разі ліквідації товариства; право на ознайомлен­ня з річними звітами та балансами товариства (ст. 137 ЦК).

Командитне товариство ліквідується при вибутті усіх вкладників. Однак повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників пе­ретворити командитне товариство у повне товариство.

У частині, яка не торкається правового становища вкладників, ко­мандитне товариство аналогічне повному товариству.

Товариство з обмеженою відповідальністю - це засноване од­ним або декількома особами товариство, статутний капітал якого по­ділений на частки, розмір котрих встановлюється статутом.

Статут товариства, крім відомостей, що повинні містити установчі документи інших господарських товариств, повинен містити відомо-

сті про: розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компетенцію органів управління і порядок прий­няття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному капіталі.

ЦК передбачає наявність спеціального закону, який повинен вста­новити мінімальний розмір статутного капіталу товариства та врегу­лювати максимальну кількість його учасників. При перевищенні цієї кількості товариство підлягає перетворенню на акціонерне товарис­тво протягом одного року, а ЗІ спливом вказаного строку - ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.

До моменту державної реєстрації товариства його учасники по­винні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася кесплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.

Учасники товариства не відповідають за його зобов'язаннями і не­суть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вар­тості своїх вкладів.

Товариство з обмеженою відповідальністю - це організація з фік­сованим складом учасників, тобто частки розподіляються у ньому се­ред відомого обмеженого кола осіб. Учасник такого товариства має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) в статутному капіталі одному або декільком його учасникам. Відчу­ження своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо ін­ше не встановлено статутом товариства.

Слід зазначити, що ЦК допускає можливість звернення стягнення на частину майна товариства, пропорційну частці учасника товарис­тва у статутному капіталі, за особистими боргами останнього лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кре­диторів. Звернення стягнення на всю частку учасника у статутному капіталі товариства припиняє його участь у товаристві.

Товариство з додатковою відповідальністю - це товариство, за­сноване однією або декількома особами, статутний капітал якого по­ділений на частки, розмір котрих визначений статутом.

Учасники такого товариства солідарно несуть додаткову (субси-діарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у роз­мірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу.

У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідаль­ність за зобов'язаннями товариства розподіляється між іншими учас­никами пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства.

До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються по­ложення про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом (ч. 4 ст. 151 ЦК).

138

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

139


Акціонерне товариство - товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної варто­сті. Специфіка правового статусу акціонерного товариства полягає у тому, що його статутний капітал формується шляхом емісії та прода­жу акцій фізичним та (або) юридичним особам. Причому він не може бути меншим суми, яка встановлюється законом.

Акція - пайовий цінний папір без встановленого строку обігу, який засвідчує частку акціонера у статутному капіталі товариства, підтвер­джує те, що особа є акціонером цього товариства, має право на участь в його управлінні та на одержання частини прибутку у вигляді ди­відендів, отримання частини майна товариства у разі його ліквідації.

При заснуванні акціонерного товариства усі його акції мають бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка на акції не прова­диться до повної сплати статутного капіталу.

Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобов'я­заннями усім майном. Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з його діяльністю у ме­жах вартості акцій, що їм належать. Акціонери, які не повністю опла­тили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобо­в'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належ­них їм акцій. Між тим особи, які створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства. Вони укладають між собою договір, що, як вже вказувалося, не є установчим документом товариства І який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення цього товариства.

Одними з видів підприємницьких товариств є виробничий коопе­ратив. Це - добровільне об'єднання фізичних осіб на засадах член­ства для ведення спільної господарської та іншої діяльності на заса­дах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціону­вання кооперації в Україні визначаються Законом «Про кооперацію» від 10 липня 2003 р.1.

Кооператив створюється його засновниками на добровільних заса­дах на установчих зборах і діє на підставі статуту. Кількість членів кооперативу не може бути меншою ніж три особи. За напрямами діяльності виробничий кооператив може бути торговельно-заку­півельним, транспортним, освітнім, туристичним, медичним тощо.

Виробничий кооператив відрізняється від господарських това­риств наступними ознаками: це — добровільне об'єднання суб'єктів цивільного права - фізичних осіб, які досягай 16-річного віку; діяль­ність кооперативу базується на засадах членства учасників; майнова відокремленість кооперативу грунтується на праві власності на об'єднане його членами майно (вступні, пайові й інші обов'язкові

1 Урядовий хур'єр.-2003.-№ 158.-27 серп, ... А ,аш-. ..

внески); кооператив - єдиний власник цього майна. Член кооперати­ву не має права розпоряджатися кооперативним паєм.

Член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до дня дер­жавної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, - протягом року з дня Його дер­жавної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом коо­перативу.

Виробничий кооператив не має права випускати акції.

Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідаль­ність за зобов'язаннями кооперативу в розмірах та порядку, встанов­лених статутом кооперативу І законом. Член виробничого кооперати­ву має право на вихід з нього з виплатою вартості паю або видачею майна, пропорційно розміру його паю, а також виплат, встановлених статутом кооперативу. Такі ж наслідки передбачаються й при виклю­ченні члена виробничого кооперативу. При ліквідації кооперативу члени останнього можуть одержати відповідну частку майна, що за­лишилося після ліквідації кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, відповідно до їх трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.

Установчим документом виробничого кооперативу є статут, що затверджується загальними зборами його членів і який повинен міс­тити, крім відомостей! що містять установчі документи інших під­приємницьких товариств, відомості про: розмір пайового внеску чле­на кооперативу та про їх відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; характер І порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їх відповідальності за пору­шення зобов'язань щодо особистої трудової участі; порядок розпо­ділу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови субсидІарної від­повідальності його членів за зобов'язаннями кооперативу; склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухва­лення ними рішень.

Органами управління виробничого кооперативу є загальні збори його членів і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Непідприемницькі товариства мають різні види, які відрізняють­ся один від одного особливостями організаційної структури, способа­ми відокремлення майна та способами взяття участі у цивільному обо­роті, відповідальністю. Між тим, на відміну від підприємницьких то­вариств, щодо яких закон встановлює виключний перелік їх видів, непідприємницькі товариства такого вичерпного переліку не мають. Одним з видів непідприємницьких товариств є споживчі коопера­тиви, які функціонують сьогодні і на підставі Закону України «Про ко­операцію» від 10 липня 2003 p., І на основі Закону України «Про со-живчу кооперацію» від 10 квітня 1992р., оскільки Законом від 10 лип­ня 2003 р. не було внесено жодних змін до Закону від 10 квітня 1992 р. Обидва закони визначають правові, економічні та соціальні основ і

140

Розділ IT

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

141


діяльності споживчої кооперації в Україні, включаючи й діяльність споживчих товариств1.

Споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та /або юридичних осіб України (вони діють через своїх представників) для організації торго­вельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продук­ції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з ме­тою задоволення споживчих потреб його членів (ст. 2 Закону України «Про кооперацію»).

Майно кооперативу складається з пайових внесків його членів. Споживчий кооператив, на відміну від виробничого, хоча й займаєть­ся господарською діяльністю, але вона не пов'язана з одержанням прибутку. Прибуток спрямовується на задоволення певних потреб членів кооперативу. Крім того, члени споживчого кооперативу не по­винні брати участі своєю працею у діяльності кооперативу і не несуть відповідальності за його борги.

Кредитна спілка. Одним з видів непідприємницьких товариств є кредитна спілка, яка діє на підставі Закону України «Про кредитні спілки» від 20 грудня 2001 рА

Кредитна спілка - це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на ко­оперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємно­му кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Виключним видом діяль­ності такої спілки є надання своїм членам фінансових послуг. Кре­дитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів. Чи­сельність її засновників (членів), а ними можуть бути виключно фізичні особи, не може бути менше ніж 50 осіб, яких відповідно до за­кону об'єднує хоча б одна з таких ознак: спільне місце роботи чи на­вчання або належність до однієї професійної спілки, об'єднання про­фесійних спілок, іншої громадської чи релігійної організації або проживання у одному селі, селищі, місті, районі, області. Кредитна спілка - юридична особа, що діє на підставі статуту. Органами її управління є загальні збори членів,, спостережна рада, правління, кре­дитний комітет. Останній орган є спеціальним. Він призначається спостережною радою, підзвітний загальним зборам і відповідає за ор­ганізацію кредитної діяльності спілки.

Непідприємницькі товариства можуть функціонувати у формі об'єднань громадян, які є добровільними громадськими угрупован­нями, створеними на засадах єдності інтересів для спільної реалізації фізичними особами своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян, у свою чергу, поділяються на: політичні партії та громадські організації, які до 5 квітня 2001 р. створювали-

1 ВВР України, - 1992. -№ 30. - Ст. 414 (з наступ, змінами І доп.).

2 ВВР України.-2002.-№ 15.-Ст. 101 (з наступ, змінами і доп.). м аай)11, )

ся і функціонували на підставі Закону «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р.1, 5 квітня 2001 р. прийнятий Закон «Про політичні партії в Україні»2, який став спеціальним щодо Закону від 16 червня 1992 p., хоча обидва вони регулюють питання, пов'язані з членством у політичних партіях І порядком їх утворення, формуванням майно­вої бази партій тощо, але вирішують їх неоднаково.

Політична партія - це зареєстроване згідно із законом добровіль­не об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння фор­муванню, вираженню політичної волі громадян, бере участь у вибо­рах та інших політичних заходах.

Членами політичних партій можуть бути лише громадяни Украї­ни, які досягли 18 років, тобто які відповідно до Конституції мають право голосу на виборах, за винятком випадків, передбачених у зако­ні. Зокрема, членами політичних партій не можуть бути судді, праців­ники прокуратури, співробітники органів внутрішніх справ і Служби безпеки України, військовослужбовці. Громадянин може перебувати одночасно лише у одній партії.

Політична партія діє на підставі статуту, який приймається на ЇЇ установчому з'їзді (конференції). Вона є власником майна, яке фор­мується на законних підставах. При цьому закон забороняє фінансу­вання політичних партій органами державної влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків, зазначених законом; дер­жавними та комунальними підприємствами, установами І організа­ціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю або які належать нерезидентам; благодійними та релігійними орга­нізаціями; анонімними особами або під псевдонімом; іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, органі­заціями.

Громадська організація - це об'єднання громадян для задово­лення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, ві­кових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інте­ресів.

Засновниками цих організацій є громадяни. Вони входять у їх склад на засадах членства, але ніяких прав на майно організації не мають.

До громадських організацій належать професійні спілки, які на сьогодні функціонують на підставі Закону від 15 вересня 1999 р. «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»3. Професійна спіл­ка (профспілка) - добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх

1 ВВР України. - 1992. - № 34. - Ст. 504.

2 ВВР України.-2001. ~№ 23.-Ст. 118. -

3 ВВР України. - 1999. - № 45. - Ст. 397 (з наступ, змінами І доп.).

142

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

143



професійної (трудової) діяльності (навчання). Вказані спілки створю-ютьеЯ з метою здійснення представництва і захисту трудових, со-ціально-економічних прав та інтересів її членів. Профспілки діють на підставі статутів, які приймаються з'їздами, конференціями, установ­чими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня.

Благодійні організації. Загальні засади благодійництва, правове регулювання благодійної діяльності здійснюється на основі Закону від 16 вересня 1997 р. «Про благодійництво та благодійні організа­ції»1.

Благодійна організація — недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності - безкорисливої діяльност}, що не передбачає одержання прибутків, у інтересах су­спільства або окремих категорій осіб.

Відповідно до вказаного Закону такі організації можуть створюва­тися як членська благодійна організація; благодійний фонд; благодій­на установа; інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо).

Конкретний вид (організаційно-правова форма) вказаної організа­ції визначається засновниками (засновником), якими можуть бути фізичні особи, які досягли 18 років, а також юридичні особи.

Засновники, створивши благодійну організацію, передають у влас­ність останньої свої внески, які разом з внесками Інших благодійни­ків складуть майно організації, щодо якого остання має право здій­снювати будь-які правочини, що не суперечать її статутним цілям та законодавству. Майно благодійної організації може формуватися та­кож за рахунок гуманітарної допомоги, що надходить в Україну — коштів, матеріальних і нематеріальних активів, цінних паперів, які передаються (пересилаються) тощо2. Засновники і благодійна орга­нізація не відповідають за зобов'язаннями одне одного.

Творчі спілки - добровільне об'єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мис­тецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту. Правовий статус названих спілок регулюється Законом України «Про професій­них творчих працівників та творчі спілки» від 7 жовтня 1997 рА Творча спілка діє на засадах добровільного об'єднання її членів, які належать до одного фахового напряму культури та мистецтва (музи­ки, архітектури, дизайну, журналістики, кінематографії, композито­рів, майстрів народного мистецтва, письменників, театральних діячів, фотохудожників, художників, кобзарів, рекламістів), самовря­дування, взаємодо-помоги і співробітництва, невтручання у творчий процес, вільного вибору форм і методів творчої діяльності, визнання

1 Урядовий кур'єр. Орієнтир,-1997.-№ 1.

2 Указ Президента «Про гуманітарну допомогу, що надходить в Україну» від 4 лип­
ня 1998 р. //Урядовий кур'єр,- 1998.•-№ 129.

3 ВВР України.- 1997. -№ 52. -Ст. 312. , -.-Jnrt-.4-- - .. -.., . ;jtiii -

авторських прав. У кожному фаховому напрямі може бути створено одне або більше добровільних творчих об'єднань.

Творчі спілки можуть мати всеукраїнський та регіональний (міс­цевий) статус. До всеукраїнських спілок належать ті, діяльність яких поширюється на територію всієї України і котрі мають місцеві творчі осередки у більшості її областей. До регіональних (місцевих) творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці чи регіону.

Діяльність творчої спілки припиняється згідно з рішенням її за­гальних зборів (з'їзду, конференції), або на підставі рішення суду в разі порушення законодавства. У випадку ліквідації спілки майно, яке їй належало на праві власності, передається організації-правонас-тупнику, а коли вона відсутня - реалізується в установленому зако­ном порядку. Кошти, отримані від реалізації майна, можуть бути ви­користані лише на цілі, пов'язані з розвитком відповідної галузі культури та мистецтва.

Релігійні організації. Релігійні організації утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру та?діють відповідно до своєї ієрархічної й інституційної структу­ри, обирають, призначають І замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Правовий статус вказаних організацій регулюється Законом України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні орга­нізації»1. Такими організаціями є релігійні громади, релігійні управ­ління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні (релігійні) навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються із зазначених вище релігійних організацій (ст. 7 Закону). Закон не наводить загального поняття релігійної організації, а лише вказує на мету їх створення та види. Це можна пояснити тим, що пра­вове поняття релігійної організації дати дуже складно і, перш за все, тому, що існує безліч релігійних течій, які мають неоднаковий рівень розвитку, різні традиції, догматичні уявлення. Закон наводить понят­тя тільки релігійної громади. Це - місцева релігійна організація ючих громадян одного і того ж культу, віросповідання, напряму або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволен­ня релігійних потреб.

Діяльність релігійної організації може бути припинена у її ліквідацією, яка здійснюються відповідно до власних настанов останньої. У разі порушення релігійною організацією положень зако­нодавства ЇЇ діяльність може бути припинена також за рішенням суду. Це можливо лише у випадках діяльності названої організації, пов'я­заної з посяганням на життя, здоровая, свободу І гідність особи; си­стематичного порушення організацією встановленого законодав­ством порядку проведення публічних релігійних заходів тощо.

1 ВВР України.-1991 -№ 25. - Ст. 283 (з наступ, доп. та змінами). ~ ''"'

%44

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

145


Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку - юри­дична особа, створена власниками для сприяння використання їх власного майна та управління, утримання і використання неподільно­го та загального майна.

Правові та організаційні засади створення, функціонування, реор­ганізації та ліквідації вказаної юридичної особи визначаються Зако­ном України від 29 листопада 2001 р. «Про об'єднання співвласників багато- квартирного будинку»1. Об'єднання створюється для забезпе­чення і захисту прав його членів та дотримання їхніх обов'язків, на­лежного утримання і використання неподільного та загального майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх пла­тежів, передбачених законодавством і установчими документами. Об'єднання створюється на установчих зборах власників жилих та не­жилих приміщень і діє на підставі статуту. Членом об'єднання може бути фізична та юридична особа, яка є власником квартири (квартир) або приміщення (приміщень) у багатоквартирному будинку. Органа­ми управління об'єднання є загальні збори та правління. Для здійснен­ня контролю за фінансово-господарською діяльністю створюється ре­візійна комісія.

У об'єднання можуть бути перетворені житлово-будівельні коопе­ративи за рішенням їх загальних зборів. З моменту прийняття такого рішення зазначені збори вважаються установчими зборами об'єднан­ня. Участь в останніх можуть брати члени житлово-будівельного ко­оперативу, які повністю сплатили вартість жилих приміщень і належ­ної частки у вартості нежилих приміщень та іншого майна і виявили таке бажання.

До непідприємницьких юридичних осіб належать й установи.

Свого часу, розглядаючи питання щодо суб'єктів цивільного права, В. І. Синайський дійшов висновку, що установи виникли внаслідок вирішення проблем, які склалася у цивільному обороті. Останній по­требував усталеного існування правових сфер, а окрема людина або їх сукупність (корпорація) були більш-менш тимчасовими носіями прав і обов'язків. Внаслідок цього і було винайдено суб'єкта, який пов­ністю відсторонювався від окремої людини або від їх сукупності. Да­ний суб'єкт засновувався для існування постійніших і у більшості сво­їй важко здійснюваних цілей та називався установою, яка, як така й була носієм прав і обов'язків у цивільному обороті2.

Установа - організація, створена однією або декількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єд­нання (виділення) їх майна для досягнення мети, визначеної заснов­никами, за рахунок цього майна. На сьогодні установи виконують со­ціально-культурні, управлінські та інші суспільно корисні функції, спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших немайно-

1 Урядовийкур'єр.-2001.-№19.-30січ.

2 Синайский В. И. Русское гражданское право. - М.: Статут, 2002. - С 92.

вих потреб. Вони не переслідують як основну мету отримання при­бутку. Про це свідчить аналіз ст. 86 ЦК. Відповідно до неї установи поряд зі своєю основною діяльністю можуть займатися й підприєм­ницькою, якщо інше не встановлено законом і якщо дана діяльність відповідає меті, для якої вони створені, і сприяє її досягненню. Інак­ше кажучи, здійснення установою підприємницької діяльності в жод­ному разі не може бути її основною метою. Якщо ж це й відбувається, то має відповідати певним умовам: служити досягненню мети основ­ної (непідприємницької) діяльності і відповідати їй за своїм характе­ром. При цьому варто додати, що прибуток, який одержує установа від підприємницької діяльності, не може розподілятися між її заснов­никами, а повинен бути спрямований на досягнення цілей, встановле­них для неї засновниками.

З огляду на те, що на рівні ЦК неможливо врегулювати особливо­сті правового статусу всіх видіз установ, виникає потреба в регламен­туванні їх діяльності на рівні спеціального законодавства.

На правовий статус установи впливає конкретна мета, до якої прагнув засновник (засновники). Проте ЦК передбачив можливість зміни мети установи. Це відбувається за заявою органу державної ре­єстрації, погодженої з органами управління установою, у судовому порядку. Мотиви звернення до суду мають виключний перелік -здійснення мети стає неможливим або досягнення останньої загро­жує суспільним інтересам (ч. 1 ст. 103 ЦК). Орган державної реєстра­ції за погодженням з органами управління установою може звернути­ся до суду із заявою про визначення іншої мети установи. Суд у разі зміни мети повинен, між тим, враховувати наміри засновника та дба­ти про те, щоб вигоди від використання майна установи передавалися тим дестинаторам, яким вони призначалися за наміром засновника. Якщо від зміни мети залежить зміна структури управління устано­вою, то суд це теж може зробити, хоча зміна структури управління може відбуватися за рішенням суду і з інших поважних причин. Правління зобов'язане повідомити свою думку суду з питань зміни мети і структури управління установою у письмовій формі.

§ 9. Філії та представництва юридичної особи

Тенденція постійного розширення території, на якій кожна з юри­дичних осіб прагне здійснювати певні дії (виконувати роботи, нада­вати послуги тощо) — закономірний процес. До того ж у кожної з них існує необхідність представляти і захищати свої інтереси далеко за межами свого місцезнаходження. Виходячи з вказаного, законода­вець наділяє останніх правом створювати відокремлені (структурні) підрозділи, а саме філії і представництва. ЦК зберіг той підхід, що існував у раніше чинному законодавстві стосовно сутності філій та представництв юридичної особи, але встановив при цьому вичерпний перелік таких відокремлених підрозділів. Це - тільки філії і представ­ництва.

146

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташо­ваний поза її місцезнаходженням та який здійснює всі або частину її функцій (окремий цех, інше виробництво) -ч. І ст. 95 ЦК.

Представництво є відокремленим підрозділом юридичної особи, розташованим поза її місцезнаходженням та який здійснює представ­ництво і захист інтересів останньої (ч. 2 ст. 95 ЦК).

Філії та представництва не є юридичними особами, хоча мають і назву, і місцезнаходження, і, навіть, свої органи. Між тим ці ознаки їх лише індивідуалізують, тобто дають можливість виділити серед ін­ших структурних підрозділів тієї чи іншої юридичної особи. Філії та представництва наділяються майном юридичної особи, що їх створи­ла. На перший погляд може скластися враження, що таким чином від­бувається відокремлення майна юридичної особи і закріплення його за іншою організацією. Насправді це не так. Майно - власність юри­дичної особи і незалежно від відокремлення останнього залишається її власністю. На нього може бути звернене стягнення як за борги філій або представництв, так і за борги самої юридичної особи, що їх ство­рила. Факт наділення майном філії або представництва пов'язуєть­ся лише з веденням бухгалтерського обліку: майно враховується на окремих балансах останніх.

Відсутність у філій та представництв цивільної правоздатності не дає можливості останнім стати учасниками цивільних правовідно­син, а їх намагання діяти від свого імені позбавлені цивільно-право­вого значення. Філії та представництва діють на підставі затвердже­ного юридичною особою положення, яке встановлює зміст і порядок їх діяльності.

Керівник філії або представництва, призначений юридичною осо­бою, діє у межах виданої нею довіреності, завжди від імені та у інте­ресах останньої.

Відокремлені підрозділи юридичної особи не підлягають держав­ній реєстрації, хоча дані про них включаються у Єдиний державний реєстр. Таким чином, юридична особа повинна повідомити держав­ного реєстратора про їх створення шляхом внесення додаткової ін­формації в свою (реєстраційну карту.

Що стосується представництв та філій іноземних компаній в Укра­їні, то вони підлягають акредитації на її території у порядку, встанов­леному законом.

§ 10. Припинення юридичної особи

Припинення юридичної особи можливо у двох формах - у фор­мі ліквідації або у формі правонаступництва (ст.104 ЦК). Юридич­на особа є такою, що припинилася, з дня внесення до Єдиного дер­жавного реєстру запису про її припинення.

Загальні засади припинення юридичної особи передбачаються статтями 104-112 ЦК. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, по-перше, зобо-

в'язані негайно письмово повідомити про це орган державної реє­страції, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості, що юридична особа перебуває у процесі припинення, по-друге, призна­чають за погодженням з органом державної реєстрації комісію з при­пинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлю- ють порядок і строки припинення такої особи. Вико­нання функцій комісії з припинення юридичної особи можуть бути покладені на орган управління юридичної особи.

З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи, комісія виступає у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

Комісія поміщає у друкованих засобах масової інформації, у яких публікуються відомості про державну реєстрацію названої особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявления кредиторами вимог до неї. Цей строк не може становити менше двох місяців з дня публікації повідомлення про таке припинення.

Комісія вживає усіх можливих заходів виявлення кредиторів, а та­кож письмово повідомляє їх про припинення юридичної особи.

Між тим припинення діяльності різних організаційно-правових форм та видів юридичних осіб відбувається у порядку, передбачено­му спеціальним законодавством.

Припинення юридичної особи у формі правонаступництва пе­редбачає виникнення на основі юридичної особи однієї або більше нових юридичних осіб. ЦК відмовився від терміна «реорганізація», замінивши по суті останній на його характеристику, оскільки право-наступництво — це спосіб передання всього свого майна, прав та обов'язків однією юридичною особою іншим юридичним особам -правонаступникам, що може відбуватися у таких формах зміни статусу юридичної особи як злиття, приєднання або поділ1.

ЦК не дає поняття правонаступництва, а визначає тільки існуючі його форми - злиття декількох юридичних осіб в одну юридичну осо­бу; поділ однієї юридичної особи на декілька самостійних юридич­них осіб; приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи; перетворення, тобто зміну організаційно-правової форми юридичної особи.

Припинення юридичної особи у формі правонаступництва здій­снюється за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчим документом, а у випадках, вста­новлених законом, — за рішенням суду чи відповідних органів дер­жавної влади. Таким чином, припинення у формі правонаступниц­тва передбачає добровільний і примусовий порядок припинення юридичної особи.

1 До речі, нові ЦК РФ, Білорусі та Казахстану зберегли такий спосіб припинення юридичної особи, як реорганізація, що може відбуватися у формах злиття, приєднання, поділу, виділу та перетворення.

148

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

149


Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних ор­ганів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злит­тя або приєднання. Таку згоду відповідно до ст. 22 Закону України «Про захист економічної конкуренції» треба одержати від антимоно-польних органів - Антимонопольного комітету України (далі - АКУ) чи адміністративної колегії АКУ, які контролюють появу юридичних осіб, що можуть зайняти домінуюче становище на товарному ринку. При порушенні цих вимог АКУ має право у судовому порядку вима­гати визнання недійсним таке припинення юридичної особи.

При злитті двох або більше юридичних осіб вони припиняють свою діяльність, а замість них створюється нова юридична особа, до якої переходять всі права та обов'язки останніх.

При поділі на базі однієї юридичної особи, яка припиняє свою діяльність, утворюється дві або більше юридичних осіб. Все майно юридичної особи на підставі роздільчого акта (балансу) поділяється на відповідні частки майна та відповідні права і обов'язки юридичної особи, що припиняє свою діяльність, і переходять до створених юри­дичних осіб.

При приєднанні однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи всі їх права і обов'язки переходять до останньої од­ночасно з припиненням діяльності всіх юридичних осіб та виникнен­ням нової юридичної особи.

Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-пра­вової форми. У разі перетворення до нової юридичної особи перехо­дить усе майно, всі права та обов'язки попередньої юридичної особи1. Окремо слід зупинитися на такому способі як виділ. Відповідно до ст. 109 ЦК виділ - це перехід за розподільчим балансом частини май­на, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або декількох ство­рюваних нових юридичних осіб. Таким чином, при виділі юридична особа зберігає своє існування як вже нова юридична особа, і частина її майна теж оформлюється як нова юридична особа (юридичні осо­би). Даний спосіб законодавець помістив серед норм, які регулюють порядок припинення діяльності юридичних осіб, хоча і не відніс його до таких форм правонаступництва як злиття, приєднання, поділ, пе­ретворення. На наш погляд, це технічний прийом, який застосовано, виходячи з того, що у даному випадку відбувається не тільки «пере­родження» юридичної особи, а й створення нових юридичних осіб (юридичної особи). Про це прямо вказується у ч. 1 ст. 109 ЦК. До виділу застосовуються за аналогією положення про припинен-

1 Даний спосіб масово застосовувався у процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. Сьогодні він використовується у Порядку повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди (див.: Порядок повернення орендованих цілісних май­нових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди. Затверджений наказом Фонду державного майна України 7 серпня 1997 р. (діє на сьогодні зі змінами та доп.).

ня юридичної особи у формі правонаступництва (чч. 1, 2, 4 ст. 105, ст. 106, ст. 107 ЦК).

Ліквідація - це така форма припинення діяльності юридичної особи, яка не передбачає перехід прав і обов'язків у порядку пра­вонаступництва до інших юридичних осіб, оскільки сама юри­дична особа, а звідси також її права та обов'язки ліквідуються. Незважаючи на те, що юридичні особи різних організаційно-право­вих форм та видів мають особливі підстави ліквідації, можна виділи­ти загальні, притаманні більш-менш всім юридичним особам.

Законодавець розрізняє добровільний і примусовий порядок лік­відації. Добровільний порядок - такий, коли юридична особа припи­няє свою діяльність за рішенням учасників або органу юридичної осо­би, уповноваженого на це установчим документом. Мотиви ініціативи учасників можуть бути різноманітними. Зокрема, це може бути пов'я­зано із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, з досягненням мети, для якої її створено, а також з певними обставина­ми, що не дають можливості функціонування юридичній особі у тій чи іншій організаційно-правовій формі. Наприклад, коли у повному товаристві залишається один учасник, воно ліквідується, якщо учас­ник протягом шести місяців з цього моменту не перетворить таке то­вариство в інше господарське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК). Якщо вар­тість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації (ч. 4 ст. 144 ЦК). Установчим документом юридичної особи можуть бути передбачені й інші підста­ви припинення її діяльності (наприклад, висновок засновників про не­доцільність її існування). Спеціальні закони, які визначають правове становище тієї чи іншої організаційно-правової форми юридичних осіб, мають особливі підстави їх ліквідації. Зокрема, особливості лік­відації банків встановлюються Законом України «Про банки і банків­ську діяльність», пенсійних недержавних фондів - Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення» тощо.

Примусова ліквідація юридичної особи провадиться на підста­ві рішень суду. Це можливо, зокрема, при визнанні недійсною дер­жавної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також у інших випадках, вста­новлених законом. З вимогою до суду про ліквідацію юридичної осо­би може звертатися орган державної реєстрації, а також учасник юри­дичної особи.

Для ліквідації юридичної особи органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію, створюється ліквідаційна комісія, встанов­люється порядок і строки ліквідації. Суд може покласти обов'язки щодо ліквідації юридичної особи на її учасників або орган, уповнова­жений установчими документами приймати рішення про ліквідацію.

З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження Щодо управління справами юридичної особи; і вона виступає у суді

150

Роздія П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

151


від імені цієї юридичної особи. Порядок ліквідації юридичної особи встановлюється ст. 111 ЦК. Ліквідаційна комісія повідомляє про лік­відацію у пресі, за місцем знаходження юридичної особи, про поря­док і строки ліквідації, вживає необхідних заходів для стягнення де­біторської заборгованості юридичної особи, виявлення її кредиторів та претензій останніх, провадить інвентаризацію і оцінку майна, складає проміжний ліквідаційний баланс, який затверджується учас­никами юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її ліквідацію. У разі недостатності у юридичної особи грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює про­даж майна останньої і провадить розрахунки з кредиторами (задово­лення вимог кредиторів відбувається відповідно до ст. 112 ЦК). Тіль­ки після цього складається ліквідаційний баланс, який затверджує­ться учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про її ліквідацію. Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

Припинення юридичної особи у формі ліквідації через проце-ДУРУ банкрутства1. Ринкова економіка не може ефективно функціо­нувати при відсутності законодавства, яке охороняло б цивільний об­орот від наслідків неефективної роботи юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, що полягає у невиконанні взятих остан­німи на себе зобов'язань, коли таке невиконання набуває стійкого систематичного характеру. Виникає потреба офіційного визнання вказаного учасника неплатоспроможним боржником (банкрутом) і вжиття певних заходів, включаючи і ліквідацію.

Відповідно до чинного законодавства банкрутство — це визнана господарським судом (далі - судом) неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані су­дом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквіда­ційної процедури.

Ліквідація через процедуру банкрутства - припинення діяль­ності юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності, визнаної судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задо­волення судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Суб'єкт банкрутства - боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена судом.

Відповідно до того, що цивільне законодавство регулює діяльність юридичних осіб приватного права, як боржника слід розглядати під­приємницькі товариства (господарські товариства будь-якого виду або виробничий кооператив), які неспроможні виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох

1 Свого часу одним з найвідоміших спеціалістів у галузі банкрутства вважався Г. Ф. Шершеневич (див.: Його: Конкурсный процесе. - М.: Статут, 2000).

місяців після настання встановленого строку їх сплати. Боржниками не можуть бути відокремлені структурні підрозділи вказаних юри­дичних осіб - філії та представництва. Між тим Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»1, (далі - Закон) встановлено, що його положення застосо­вуються також і до юридичних осіб приватного права, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фондів (ч. 4 ст. 3).

Неплатоспроможність - неспроможність вказаних юридичних осіб виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання (зобов'язання боржника заплатити кредитору певну су­му відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством) перед кредиторами, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо спла­ти податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Кредитор - це юридична або фізична особа, яка має у встановле­ному порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зо­бов'язань до боржника, виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю і своєчасністю справляння податків та зборів. Кредитори поділяються на два види: конкурсні - такі, які виникли до порушення проваджен­ня у справі про банкрутство або що визнані як конкурсні згідно з вка­заним Законом і зобов'язання яких не забезпечені заставою майна боржника, та поточні - ті кредитори, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

Умови та порядок визнання юридичної особи (боржника) банкру­том, повного або часткового задоволення вимог кредиторів та засто­сування судових процедур банкрутства: розпорядження майном боржника; мирової угоди; санації; ліквідаційної процедури -встановлено Законом, який також передбачає й особливості банкрут­ства окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності (зокре­ма, страхових організацій, організацій — професійних учасників рин­ку цінних паперів, містоутворюючих та особливо небезпечних під­приємств2, сільськогосподарських підприємств тощо).

Між тим ліквідація внаслідок банкрутства—виняткова міра, яка, за правилом, не дає можливості кредиторам задовольнити свої вимоги у повному обсязі, виходячи з принципу, що при цьому діє — справед­ливість і рівномірність розподілу майна боржника між усіма кредито­рами. Відповідно до ст. 31 Закону існує шість черг задоволення вимог

1 ВВР України. - 1992. - № 31. - Ст. 440 (з наст, змінами і доп.).

2 Див. про це: Барбашова Н., Сгара Е. Правове регулювання процедури банкрутства
містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств // Право України. - 2003. -
№9.-С. 65-68.

152

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

153


кредиторів. Причому вимоги кожної наступної черги задовольняють­ся в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкру­та після повного задоволення вимог попередньої черги. Кредитори ж конче зацікавлені у тому, щоб отримати борг у повному обсязі. А це можливо лише тоді, коли боржник функціонуватиме як учасник ци­вільного обороту. Звідси: ліквідація - не самоціль і їй обов'язково по­винні передувати певні запобіжні зажоди, які складають цілу систе­му. Наприклад, Закон відносить до останніх досудову санацію, яка є си- стемою реорганізаційних, організаційно-господарських, управ­лінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, право­вих заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які мо­же здійснювати будь-яка особа з метою запобігання банкрутству боржника до початку порушення провадження у справі про банкрут­ство. Оздоровлення фінансово-господарського становища боржника може здійснюватися, наприклад, шляхом надання або фізичною, або юридичною особою (інвестором) фінансової допомоги у розмірі, дос­татньому для погашення зобов'язань боржника перед кредиторами, що, у свою чергу, зобов'язує боржника взяти на себе відповідні зо­бов'язання перед особами, які надали таку допомогу (ст. З Закону).

Тільки тоді, коли запобіжні заходи не спрацьовують, кредитор або боржник мають право на звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство (далі - заяви) - ч. 2 ст. 6 Закону. Проваджен­ня у справах про банкрутство регулюються Розділом П Закону,

Існують наступні правила подачі заяви кредитором: вона може грунтуватися на об'єднаній заборгованості боржника щодо різних зо­бов'язань перед ним; декілька кредиторів мають право об'єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою, а при про­веденні процедур банкрутства їх інтереси буде представляти комітет кредиторів. Заява повинна відповідати певним вимогам, встановле­ним ч. 1 ст. 7 Закону.

Боржник теж має право звернення до суду з відповідною заявою (ч. 2 ст. 6 Закону). Але він зобов'язаний це зробити у разі виникнення наступних обставин: задоволення вимог одного або декількох креди­торів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника у повному обсязі перед іншими кредиторами; орган борж­ника, уповноважений прийняти рішення про його ліквідацію, прий­няв рішення про звернення в суд із заявою боржника про порушення справи про банкрутство; при ліквідації боржника не у зв'язку з проце­дурою банкрутства встановлена неможливість останнього задоволь­нити вимоги кредитора у повному обсязі (ч. 5 ст. 7 Закону). На бор­жникові лежить зобов'язання одночасно подати до суду план санації юридичної особи.

Справа про банкрутство порушується безпосередньо господар­ським судом за місцезнаходженням боржника, якщо безспірні вимо­ги кредитора (вимоги, визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими чи розрахунковими документами, за яки-

ми відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з ра­хунків боржника) до боржника сукупно складають не менше трьох­сот мінімальних розмірів заробітної плати, що не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх пога­шення строку (ч. З ст. 6 Закону).

Отримавши заяву, суддя може: прийняти її та порушити справу про банкрутство; відмовити у її прийнятті (наприклад, коли вимо­ги кредитора повністю забезпечені заставою - ч. 2 ст. 8 Закону, або повернути її без розгляду (ст. 9 Закону). Між тим повернення заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до суду в загальному порядку після усунення допущеного порушення.

Якщо суддя приймає заяву, він виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутства ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, у якій, зокрема, вказуєть­ся: про введення процедури розпорядження майном боржника, про призначення розпорядника майна, про дату проведення підготовчого засідання суду; введення мораторію на задоволення вимог кредито­рів. У цій же ухвалі боржника може бути зобов'язано подати аудитор­ський висновок або провести аудит. З дня винесення даної ухвали рішення про реорганізацію (припинення діяльності боржника у фор­мі правонаступництва) чи ліквідацію приймаються у порядку, визна­ченому Законом (ч. 14 ст. 11).

До дати проведення підготовчого засідання боржник повинен: подати у суд та заявнику відзив на заяву, а також оголошення про порушення справи про банкрутство до офіційних друкованих орга­нів (газети «Голос України» або «Урядовий кур'єр»). З моменту цьо­го оголошення починає спливати 30-денний строк подачі конкурсни­ми кредиторами письмових заяв з вимогами до боржника, а також документів, що їх підтверджують. Вимоги, пред'явлені після спливу даного строку або не заявлені взагалі — не розглядаються і вважають­ся погашеними (чч. 1, 2 ст. 14 Закону).

Кредитор має право: заявити додаткові майнові вимоги, а якщо по­передні вимоги забезпечені заставою, заявити вимоги у частині, не за­безпеченій нею, або на суму різниці між розміром вимоги та виручкою, яка може бути отримана при продажу предмета застави, якщо вартість останньої недостатня для повного задоволення вимог кредитора.

За результатами розгляду заяви кредитора та відзиву боржника у підготовчому засіданні виноситься ухвала, у якій визначаються: роз­мір вимог кредитора, дата складання розпорядником майна реестру вимог кредиторів, дата попереднього засідання суду, дата скликан­ня перших загальних зборів кредиторів, дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника чи про визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури або припинення про­вадження у справі про банкрутство.

Суд виносить ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство у випадках, передбачених законом (зокрема, боржник

134

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

1S3


не включений до Єдиного державного реєстру; боржник на цей час вже ліквідований; затверджено мирову угоду; боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами тощо - ст. 40 Закону).

Процедура розпорядження майном. У цій процедурі суд має пра­во за клопотанням сторін, учасників провадження у справі про бан­крутство (сторони, арбітражний керуючий тощо) чи за своєю ініціати­вою вживати заходів щодо забезпечення вимог кредиторів, а саме:

заборонити укладати без згоди арбітражного керуючого угоди, зо­бов'язати боржника передати цінні папери, валютні цінності, інше майно на зберігання третім особам або вжити інших заходів для збе­реження майна боржника;

відсторонювати керівника боржника від посади та покласти вико­нання його обов'язків на розпорядника майна, якщо керівник бор­жника перешкоджає діям розпорядника, а також вчиняє дії, які пору­шують права та законні інтереси боржника, кредиторів тощо.

Запроваджені заходи діють відповідно або до дня введення проце­дури санації і призначення керуючого останнього, або до винесення постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідацій­ної процедури з призначенням ліквідатора, або до затвердження су­дом мирової угоди, або до винесення ухвали про відмову у визнанні боржника банкрутом.

Як уже вказувалося, одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів1, тобто зупиняється виконання боржником всіх вимог кредиторів за зобов'язаннями, що виникли до дня порушення прова­дження у справі про банкрутство, включаючи і ті, які виникли після порушення справи, але віднесені до вимог конкурсних кредиторів; а також зупиняється дія будь-яких заходів, спрямованих на забезпечен­ня примусового виконання таких вимог: забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, не нараховується неустой­ка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань тощо (чч. 4-5 ст. 12 За­кону), Між тим дія мораторію не поширюється на відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та життю фізичної особи, на виплату ав­торської винагороди тощо (ч. 6 ст. 12 Закону).

Дія мораторію припиняється з дня припинення провадження у справі про банкрутство.

У процедурі розпорядження майном майнові інтереси кредиторів забезпечує розпорядник майна боржника, який призначається су-

1 Див.: Інформаційний лист Вищого господарського суду України Н& 01-8/307 від 19 березня 2002 р. «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно із Законом України «Про відновлення платоспроможності бор­жника або визнання його банкрутом» // Юридичний вісник України. - 2002. - 27 квіт, -З трав. - С 9-10; Оглядовий лист Вищого господарського Суду України № 01-8/339 від 25 березня 2002 р. «Про деякі питання практики розгляду справ про банкрутство» //Там само.-С 11-15.

дом з числа осіб, зареєстрованих як арбітражні керуючі (ст. З Зако­ну), за загальним правилом на строк не більше ніж на шість місяців. Він наділяється певними правами та обов'язками. Призначення роз­порядника майна не є підставою для припинення повноважень керів­ника чи органу управління боржника за певними винятками (ч. 16 ст. 13 Закону). Розпорядник майна, за правилом, не має права втруча­тися у оперативно-господарську діяльність боржника (чч. 14-15 ст. 13 Закону). Між тим після його призначення органи управління боржника не мають права приймати рішення про: припинення борж­ника шляхом правонаступництва або ліквідацію; створення юридич­них осіб або про участь у інших юридичних особах; створення філій та представництв; виплату дивідендів; проведення боржником емісії цінних паперів; вихід із складу учасників боржника юридичної осо­би; придбання у акціонерів раніше випущених акцій боржника тощо (ч. 11 ст. 13 Закону). Певні дії можуть здійснюватися керівником, ор­ганом управління боржника за згодою розпорядника майна (чч. 12—13 ст. 13 Закону).

Повноваження розпорядника майна припиняються з дня затвер­дження судом мирової угоди або призначення керуючого санацією, чи призначення ліквідатора, якщо інше не передбачено Законом.

Саме у цій процедурі створюється, як вже зазначалося, комітет кредиторів, котрий приймає рішення щодо: підготовки та укладення мирової угоди, продовження або скорочення строку процедури роз­порядження майном боржника, звернення до суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і від­криття ліквідаційної процедури, припинення повноважень розпоряд­ника майна тощо (ч. 8 ст. 16 Закону).

Процедура санації боржника. Суд за клопотанням комітету кре­диторів (ст. 16 Закону) в строк, що не перевищує строку дії процеду­ри розпорядження майном, має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією, яким може бути призначено особу, що виконувала повноваження розпорядника майна, чи керівника боржника, якщо на це є згода комітету кредито­рів та (або) інвесторів.

Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців, хоча за клопотанням комітету кредиторів цей строк може бути про­довжено ще до шести місяців або скорочено.

З дня винесення ухвали про санацію: керівник боржника відсторо­нюється від посади, управління боржником переходить до керуючого санацією, за винятком, коли санація провадиться керівником борж­ника (ст. 53 Закону); припиняються повноваження органів управлін­ня останнього; арешт на майно боржника та інші обмеження дій бор­жника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише у межах процедури санації.

Права та обов'язки керуючого санацією передбачені у чч. 5, 6, Ю, 11, 13 ст. 17 Закону. Зокрема, він може: розпоряджатися майном

156

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

157


боржника, укладати від імені боржника мирову угоду, цивільно-пра­вові, трудові та інші угоди, подавати заяви про визнання угод, укла­дених боржником, недійсними, відмовитися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банк­рутство, невиконаних повністю або частково, якщо виконання дого­вору створює умови, що перешкоджають відновленню платоспро­можності боржника тощо; здійснювати заходи щодо стягнення де­біторської заборгованості перед боржником; зобов'язаний розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації боржни­ка тощо.

План санації у разі наявності інвесторів розробляється за їх участю і повинен передбачати строк відновлення платоспроможності борж­ника. Заходами щодо відновлення платоспроможності можуть бути: реструктуризація боржника; перепрофілювання виробництва, за­криття нерентабельних виробництв, відстрочка та (або розстрочка платежів чи прощення (списання) частини боргів, про що укладається мирова угода, ліквідація дебіторської заборгованості; продаж части­ни майна боржника; зобов'язання інвестора про погашення боргу то­що (ч. 2 ст. 18 Закону). Інвестор (інвестори) за умови виконання зо­бов'язань, передбачених планом санації, можуть набувати власності на майно боржника відповідно до законодавства та плану санації (ч. З ст. 18 Закону).

Продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу про­вадиться на відкритих торгах, якщо інше не встановлено планом са­нації, і передбачає відчуження всіх видів майна, призначеного для здійснення підприємницької діяльності, включаючи приміщення, споруди, обладнання, сировину, продукцію, права вимоги, права на знаки (позначення), що індивідуалізують боржника, його продукцію, інші права. Сума, одержана від продажу майна, включається до скла­ду майнових активів боржника.

Якщо боржник за рахунок суми, вирученої від продажу майна як цілісного майнового комплексу, задовольняє вимоги кредиторів у по­вному обсязі, провадження у справі про банкрутство підлягає припи­ненню судом за заявою керуючого санацією; якщо суми недостатньо - керуючий останньою пропонує кредиторам укласти мирову угоду. Якщо ж така угода не укладена - суд визнає боржника банкрутом та відкриває ліквідаційну процедуру (ст. 19 Закону).

З метою відновлення платоспроможності боржника та задоволен­ня вимог кредиторів план санації може передбачати продаж частини майна боржника на відкритих торгах. Майно боржника, щодо обігу якого встановлено обмеження, продається на закритих торгах, учас­никами яких можуть бути тільки ті особи, котрі відповідно до законо­давства можуть мати зазначене майно у власності чи на підставі ін­шого речового права.

Розрахунки з кредиторами, вимоги яких включені до реєстру, про­водяться керуючим санацією, починаючи з дати, зазначеної у затвер-

дженому судом плані санації, у порядку черговості, встановленої ст. 31 Закону.

За п'ятнадцять днів до закінчення санації, а також за наявності під­став для дострокового її припинення керуючий санацією зобов'яза­ний надати зборам кредиторів письмовий звіт, що має містити певні відомості (ч. 2 ст. 21 Закону), до якого додаються докази задоволення вимог конкурсних кредиторів згідно з реєстром. Крім цього, керую­чий санацією вносить на збори кредиторів: одну з пропозицій - сто­совно прийняття рішення або про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника, або про дострокове припинення процедури санації і укладення мирової угоди; чи про звернення до суду з клопотанням: про продовження процедури санації або про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Комітет кредиторів розглядає звіт керуючого санацією і за його наслідками приймає відповідне рішення (ч. 5 ст. 21 Закону). Якщо ко­мітет кредиторів прийняв рішення про припинення процедури сана­ції у зв'язку з виконанням плану санації і відновленням платоспро­можності боржника, звіт керуючого, за правилом, підлягає затвер­дженню судом.

Ліквідаційна процедура може бути відкрита тільки при наявності певних обставин, зазначених у Законі: з ініціативи комітету кредито­рів, коли останнім відхилено план санації керуючого санацією (ч. 5 ст. 18 Закону), за наслідками розгляду звіту керуючого санацією (ч. 5 ст. 21 Закону); та з ініціативи суду, якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію у суд не буде подано плану санації боржника (ч. 6 ст. 18); якщо зборами кредиторів не прийнято жодно­го рішення за наслідками розгляду звіту керуючого санацією або таке рішення не подано у суд (ч. 5 ст. 21 Закону); у разі відмови суду в за­твердженні звіту керуючого санацією чи неподання такого звіту у встановлений строк (ч. 12 ст. 21 Закону); якщо розрахунки з кредито­рами не проведені у строки, передбачені планом санації (ч. 13 ст. 21 Закону).

У постанові про визнання боржника банкрутом (далі — постанова) суд відкриває ліквідаційну процедуру та призначає ліквідатора, яким може бути особа, що виконувала повноваження розпорядника майна або (та) керуючого санацією. На ліквідатора переходять права керів­ника (органів управління) юридичної особи - банкрута щодо управ­ління банкрутом та розпорядження його майном, а повноваження ке­рівника (органів управління) юридичної особи припиняються.

Ліквідатор виконує свої повноваження (ст. 25 Закону) до завер­шення ліквідаційної процедури у порядку, передбаченому законодав­ством. На ньому, зокрема, лежить обов'язок опублікувати відомості °ро визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процеду­ри у офіційних друкованих органах; він бере до свого відання майно боржника, вживає заходів із забезпечення його збереження; очолює

153

РозділІІ

цивтьні правовідносини

1S9


ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу; пред'являє до тре­тіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банк­руту; заявляє про відмову від виконання договорів банкрута; вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна бан­крута, що знаходиться у третіх особі; реалізує майно банкрута для за­доволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, тощо. Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати 12 місяців. Наслідки визнання боржника банкрутом. З дня прийняття су­дом постанови підприємницька діяльність банкрута завершується за­кінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу; строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута і зобов'язання щодо сплати податків та зборів (обов'язко­вих платежів) вважається таким, що настав; припиняється нарахуван­ня неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санк­цій за всіма видами заборгованості банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю; скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо роз­порядження майном такого боржника; вимоги за зобов'язаннями, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'яв­лятися тільки у межах ліквідаційної процедури тощо.

У ліквідаційному процесі формується ліквідаційна маса банкру­та (ст. 26 Закону), проводяться інвентаризація та оцінка майна банк­рута (ст. 29 Закону). Після цього ліквідатор починає продаж вказано­го майна, який оформляється договорами купівлі-продажу, що укладаються між ліквідатором та покупцем (ст. ЗО Закону). Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволен­ня вимог кредиторів.

Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор по­дає до суду звіт та ліквідаційний баланс. Якщо за результатами такого балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи - банкрута. Копія цієї ухвали направляється органу, який здійснив державну реє­страцію юридичної особи-банкрута, для виключення її з Єдиного державного реєстру.

Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, він вважається таким, який не має боргів, і може продов­жувати свою підприємницьку діяльність. Суд може винести ухвалу про ліквідацію юридичної особи, що звільнилася від боргів, лише у разі, якщо у останньої залишилося майнових активів менше, ніж ви­магається для її функціонування згідно із законодавством (наприк­лад, акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальні­стю тощо).

Декілька слів потрібно сказати і про мирову угоду, яка є домовле­ністю між боржником та кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів борж-

ника. Вона оформляється угодою сторін (ст. 35 Закону). Мирова уго­да може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство, але тільки щодо вимог, забезпечених заставою, а також вимог другої та наступних черг кредиторів.

Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів прий­мається комітетом кредиторів, а рішення від імені боржника - керів­ником боржника чи арбітражним керуючим.

Мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвер­дженню судом. Одностороння відмова від мирової угоди не допуска­ється.

За заявою будь-кого з кредиторів мирова угода може бути визна­на судом недійсною, якщо боржником подані недостовірні відомості про своє майно або виконання мирової угоди призведе боржника до банкрутства. Наслідком цього є поновлення провадження у справі про банкрутство. Між тим вимоги кредиторів, за якими зроблені роз­рахунки, вважаються погашеними. Кредитори ж, чиї вимоги при їх задоволенні обмежували права та законні інтереси інших осіб, зобо­в'язані повернути все отримане у порядку виконання мирової угоди.

Мирова угода може бути розірвана за рішенням суду в разі: неви­конання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів; провадження боржником дій, які завдають збитків правам та законним інтересам кредиторів.

У разі визнання мирової угоди недійсною або її розірвання вимоги кредиторів, щодо яких були надані відстрочка та (або) розстрочка платежів чи прощення (списання) боргів, відновлюються у повному розмірі у незадоволеній частині.

Глава 8. ДЕРЖАВА УКРАЇНА, АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ,

ТЕРИТОРІАЛЬНІ ГРОМАДИ -УЧАСНИКИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Загальні положення. Поряд з фізичними та юридичними особами учасниками цивільних відносин ЦК визнає державу Україна (далі - дер­жава), Автономну Республіку Крим (далі - АРК), територіальні грома­ди, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ч. 2 ст. 2); за­кріплює правові форми участі держави, АРК, територіальних громад (далі - публічних утворень) у цивільних відносинах (статті 167-169); ви­значає органи та представників, через яких вони можуть діяти у цих від­носинах (статті 170-173); встановлює засади відповідальності за їх зо­бов'язаннями (статті 17Ф-176).

Включення публічних утворень до кола учасників цивільних відно­син пояснюється необхідністю вирішення останніми поряд з публічни­ми, загальнодержавними, місцевими задачами додаткових, допоміжних

160

Розділ II

ЦЩІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

1Є1


завдань як учасників майнових відносин, що потребує наділення цих ут­ворень цивільною правоздатністю. Поєднання у останніх владних пов­новажень з цивільною правоздатністю визначає і особливий підхід до ви­знання публічних утворень учасниками цивільних відносин. ЦК відокремив публічні утворення від таких суб'єктів цивільних відносин як фізичні особи та юридичні особи, хоча і визнав, що публічні утворен­ня діють у цих відносинах на рівних правах з іншими учасниками, тобто користуються одним і тим самим правовим режимом.

Слід зауважити, що при розробленні нового ЦК пропонувалося державу, АРК і територіальні громади разом з іншими публічними утвореннями (органами державної влади, органами влади АРК, орга­нами місцевого самоврядування, державними підприємствами тощо) визнати юридичними особами публічного права1, охопивши, таким чином, терміном «юридична особа публічного права» майже всі види публічних утворень: від господарюючих публічних організацій, орга­нів державної влади, органів місцевого самоврядування до публіч­но-владних організацій. Вважаємо, цей підхід мав суто утилітарний характер, а саме бажання обійтися традиційними інститутами цивіль­ного права з тим, щоб не виділяти нового додаткового суб'єкта ци­вільного обороту. Виходячи з того, що публічні утворення - не при­родні, а штучні, логічним було прирівняти їх у межах цивільного обороту до статусу штучного утворення - юридичної особи. Між тим при застосуванні даної концепції виникає певне протиріччя, якого не просто позбутися. Зокрема, держава - це універсальна політико-управлінська система в суспільстві, що виконує публічні функції і ви­ступає у цьому і як цілісний суб'єкт, і як система пов'язаних між со­бою інститутів і структур, що здійснюють її функції. Конститутив­ною ознакою держави завжди є публічна влада. А звідси - вступ держави у цивільні відносини, що засновані на засадах юридичної рівності і вільного волевиявлення їх учасників, по суті, призводить до руйнації вказаних засад, не зважаючи на те, який статус державі буде надано для участі у цивільних відносинах. Можна, безумовно, пого­дитися з тим, що у вказаних відносинах публічні утворення не мо­жуть проявляти свої публічно-владні властивості2. Але як цього до­сягти?3 Цивільну правоздатність, наприклад, держави неможливо розглядати ізольовано від її політичної влади4.

1 Напр., законодавство Німеччини визнає публічно-владні утворення юридичними
особами публічного права.

2 Белое В. А. Гражданское право. Общая и Особенная части: Учеб. - М.: АО «Центр
ЮрИнфоР», 2003. - С. 108.

3 Певні рекомендації щодо цього наводить проф. Ю. Г. Басін (див.: Його: Правовое
регулирование сделок, заключаемых государством. Цивилистические исследования. -
Вып. первый: Сб. науч. труд, памяти проф. И. В. Федорова / Под ред. Б. Л, Хаскельбер-
га, Д.О. Тузова. - М.: Статут, 2004. - С. 18-35.

4 П. Виткявичюс. Гражданская правосубъектность Советского государства. - Виль­
нюс: Минтис, 1978.-С. 76.

До того ж державі притаманна правотворча функція, а це означає, що вона сама визначає порядок, форми і характер належних їй прав у межах цілей свого існування.

Саме для уникнення вказаного протиріччя законодавець вже в останній редакції нового ЦК відійшов від згаданої вище концепції, сприйнявши традиційну теорію держави і не відніс ні державу, ні ін­ші публічні утворення до юридичних осіб публічного права, визнав­ши, між тим, їх самостійними учасниками цивільного обороту.

Перелік публічних утворень, що діють у цивільних відносинах, грунтується на системі адміністративно-територіального устрою Ук­раїни (ст.133 Конституції) і є вичерпним. Причому, хоча держава тра­диційно визнавалася особливим суб'єктом цивільних відносин, чіт­кого її статусу як безпосереднього суб'єкта останніх законодавство не визначало. Нормативно регулювалися лише окремі аспекти участі держави у цивільному обороті, зокрема перехід у її власність деяких видів майна (статті 136, 137 ЦК УРСР), відшкодування шкоди, запо­діяної незаконними діями державних і громадських організацій, а та­кож службових осіб (ст. 442 ЦК УРСР), участь держави у спадкових відносинах (ч. 2 ст. 524, ст. 534 ЦК УРСР). Новий ЦК визначив статус держави у цивільних відносинах, визнавши її нарівні з АРК і терито­ріальними громадами учасником цих відносин. Визнання АРК і тери­торіальних громад учасниками цивільних відносин обумовлюється здійсненням територіальної автономії та місцевого самоврядування.

Всі публічні утворення діють у цивільних відносинах на рівних пра­вах з іншими їх учасниками. Але яким чином це досягається? Розу­міючи, що до цивільного обороту залучаються нові учасники, закон встановив: вони набувають і здійснюють права та обов'язки через від­повідні органи у межах компетенції1 останніх, яка встановлена законом. Держава набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади, АРК - через органи влади АРК, територіальні громади - через органи місцевого самоврядування (статті 170—172 ЦК). Зокрема, відпо­відно до Конституції України, а також Закону України «Про Верховну Раду АРК»2 вищим представницьким органом АРК є Верховна Рада АРК. Це ж стосується й Ради міністрів АРК (ст. 136 Конституції).

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»3 місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (виконавчі комітети, відділи, управління тощо) — ч. 2 ст. 2; ст.11. Органи місцевого самоврядування від імені та у інте-

1 Категорія «компетенція» пов'язана із встановленням публічно-правового статусу
відповідного органу державної (публічної) влади, а тому не є цивільно-правовою і пере­
дбачається нормами конституційного або адміністративного права.

2 Прийнятий 10 лютого 1998 р.//Відомості Верховної Ради України.-1998. -№99.-
Ст. 191.

3 Стаття 1 Закону України « Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня
1997 р. // ВВР України. - 1997. -№ 24. - Ст. 170.

" «Цивільне право України», т. 1

162

Розділ П

ЦИВШЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

163


ресах територіальних громад здійснюють правомочності щодо воло­діння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, у тому числі виконують усі майнові операції, можуть пере­давати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати пи­тання їх відчуження, визначати в договорах умови використання і фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у корис­тування і оренду (ч. 5 ст. 60 Закону).

Для того, щоб не руйнувати основний принцип цивільно-правово­го регулювання у відносинах за участю публічних утворень, для яких основною ознакою є і залишається публічна влада (а це стосується не тільки держави, а у певній мірі також АРК і територіальних гро­мад), законодавець знаходить їм для участі у цих відносинах заміну, застосувавши відому цивільному законодавству модель представ­ництва. Враховуючи те, що відповідно до доктрини цивільного права до участі у цивільному обороті допускаються тільки ті організації, що є юридичними особами, органам влади надається статус юридичних осіб публічного права. Саме ці органи (органи державної влади, орга­ни влади АРК, органи місцевого самоврядування) є суб'єктами ци­вільно-правових відносин.

Між тим до останнього часу в науковій літературі стосовно право­вого статусу цих органів теж існували різні точки зору. Одні правни-ки вважали, що вони повинні мати статус юридичної особи, інші ж виступали проти цього, висловлюючи побоювання, що поява юри­дичних осіб публічного права перетворить державний апарат у ци-вілістичну структуру, по суті ототожнюючи такі поняття як державна служба і публічна юридична особа. Вважаємо, наведений підхід зву­жує поняття юридичної особи публічного права, а для перетворення державного апарату в цивілістичну структуру немає підґрунтя, бо ор­гани влади діють у цивільних відносинах тільки для виконання пев­них завдань.

До того ж новий ЦК поставив крапку у вирішенні цього питання. Для того, щоб стати учасником цивільних відносин, органи влади на­бувають статусу юридичної особи публічного права, будучи одним з її видів. Публічні юридичні особи - це публічні утворення, що мають на меті державні інтереси, тобто визнані державою і забезпечені пра­вом інтереси соціальної спільноти, задоволення яких слугує неодмін­ною умовою і гарантією її існування та розвитку. Порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб пуб­лічного права визначається не положеннями цивільного законодав­ства, а нормами держаівного, адміністративного та інших галузей публічного законодавства. Звідси і основою їх виникнення є публіч­но-правовий акт, що одночасно визначає також внутрішню сторону відносин юридичної особи публічного права. Коли ж публічні юри­дичні особи стають учасниками цивільних відносин, на них, якщо ін-

ше не буде встановлено законом, поширюються правила ЦК (ст. 82), оскільки саме у цих випадках вони немов би прирівнюються до юри­дичних осіб приватного права, але, безумовно, ними не стають. При цьому вказані публічні утворення позбавляються будь-яких привілеїв перед іншими учасниками цивільних відносин — фізичними та юри­дичними особами.

У випадках і у порядку, встановлених законом, іншими норматив­но-правовими актами, від імені держави, АРК, територіальних гро­мад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юри­дичні особи, органи державної влади, органи влади АРК та органи місцевого самоврядування (ст. 173 ЦК). Так, відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» певні повноважен­ня для вступу в цивільно-правові відносини можуть бути покладені на сільського, селищного, міського голову, але у межах його компе­тенції (ст. 42).

Виходячи з викладеного вище, слід розрізняти, тим не менше: хто стає стороною у договорах, які укладаються такими представниками. Так, якщо договір укладається безпосередньо компетентним органом держави від її імені, остання і стає стороною цього договору. Саме у держави у такому випадку виникають права, обов'язки та відпо­відальність за невиконання або неналежне виконання умов договору. Навпаки, якщо договір укладається, наприклад, державним підпри­ємством без посилання на те, що воно діє як представник держави, то така публічна юридична особа діє як самостійний учасник цивільного обороту і за її дії держава не відповідає.

Публічні утворення як учасники цивільних відносин мають спеці­альну цивільну правоздатність, що відповідає меті їх створення.

Участь публічних утворень у цивільних відносинах. До цивільних відносин, у яких можуть брати участь публічні утворення, слід віднести речові, спадкові, зобов'язальні, виключні правовідносини тощо.

До суттєвих ознак учасників цивільних відносин ЦК відносить їх майнову самостійність (ст. 2). А це означає, що кожен з останніх має майно, яке належить йому на відповідному праві (титулі). Право власності — основне з речових прав, яке свідчить про майнову са­мостійність учасника. Звідси логічним є той підхід, що застосував за­конодавець при визначенні видів права власності, здійснивши її поділ за субєктним принципом, закріпивши існування таких видів права власності, як право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності (статті 324-327 ЦК),

Між тим ЦК не наводить переліку майна, що знаходиться у дер­жавній власності, встановлюючи лише, що у такій власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна (ч. 1 ст. 326). Перелік вказаного майна містить Закон України «Про влас­ність», ст. 34 якого встановлює, що у державній власності перебуває майно, яке, зокрема, забезпечує діяльність Верховної Ради України та

164

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

165


утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк України, інші державні банки та їх установи і створювані ними кредитні ресур­си; державні резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і серед­ніх спеціальних навчальних закладів тощо (ст. 34). У власність дер­жави переходить скарб, що є пам'яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК), реквізоване (ст. 353 ЦК) та конфісковане майно (ст. 354 ЦК) тощо1.

Комунальна власність - самостійний вид права власності, суб'єк­тами якої виступають територіальні громади. ЦК теж не містить пе­реліку майна, що може бути у комунальній власності. Такий перелік закріплено у ст. 142 Конституції і деталізовано у ст. 60 Закону Украї­ни «Про місцеве самоврядування в Україні». Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним гро­мадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місце­вого самоврядування у порядку, встановленому законом.

Слід зазначити, що ЦК дещо по-новому підходить до вирішення питань, пов'язаних з набуттям права власності, зокрема, на безхазяй­ну нерухому річ (ст. 335 ЦК), знахідку (ст. 338 ЦК), бездоглядну до­машню тварину (ст. 341 ЦК) тощо, встановлюючи, що при певних об­ставинах вказане майно може перейти до комунальної власності.

Публічні утворення можуть створювати юридичні особи публіч­ного права (державні підприємства, комунальні підприємства, на­вчальні заклади), а також юридичні особи приватного права (підпри­ємницькі товариства тощо), брати участь у їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом (чч. 2-3 ст. 167, статті 168, 169 ЦК). Причому юридична особа публічного права, як і юри­дична особа приватного права набуває право власності на майно, пе­редане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підста­вах, не заборонених законом (ст. 329 ЦК).

Публічні утворення можуть стати суб'єктами спадкових правовід­носин, а саме набути право на майно, що входить до спадкової маси. Суб'єктами права спадкування за заповітом можуть бути держава, АРК, територіальні громади, іноземні держави (ч. 2 ст. 1222 ЦК). Те­риторіальна громада за місцем відкриття спадщини стає її власником у разі визнання цієї спадщини відумерлою (ст. 1277 ЦК).

Публічні утворення беруть участь і у договірних зобов'язаннях, за винятком випадків, прямо передбачених законом. Зокрема, ч. 1 ст.720 " ЦК встановлює, що сторонами у договорі дарування можуть бути не тільки фізичні особи, юридичні особи, а також держава, АРК, терито-

1 Більш доклад, про це див. главу 17 даного підручника. 5

ріальна громада. Це ж стосується і договору про пожертву (ч. 1 ст. 729 ЦК). Між тим за договором довічного утримання (догляду) сторонами можуть бути: відчужувачем - фізична особа, а набува­чем - повнолітня фізична особа або юридична особа (ст. 746 ЦК). Держава здійснює внутрішні і зовнішні державні позики, зокрема шляхом випуску державних цінних паперів.

Держава бере участь і у недоговірних зобов'язаннях, зокрема у тих, що виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи (глава 80 ЦК); у зобов'я­заннях при відшкодуванні шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно (ст. 1170 ЦК); у зобов'я­заннях про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду (ст. 1176 ЦК) тощо. АРК чи органом місцевого самоврядування відшкодовується шкода у випадках, пере­дбачених статтями 1173, 1174, 1175 ЦК.

Відповідальність за зобов'язаннями держави, Автономної Рес­публіки Крим, територіальних громад. Для публічних утворень, як й для інших учасників цивільних відносин, суттєвою ознакою є май­нова самостійність. Виходячи з цього, вони несуть самостійну майно­ву відповідальність за своїми зобов'язаннями (статті 174,175 ЦК). Це означає, що держава не відповідає за зобов'язаннями АРК, терито­ріальних громад, юридичних осіб, які нею створені, крім випадків, встановлених законом (ч. З, ч. 1 ст. 176 ЦК). Відповідно АРК не від­повідає за зобов'язаннями держави і територіальних громад, а також юридичних осіб, що нею створені, крім випадків, передбачених зако­ном (ч. 4 та ч. 1 ст. 176 ЦК), а територіальна громада не відповідає за зобов'язаннями держави, АРК, інших територіальних громад та юри­дичних осіб, які нею створені, крім випадків, встановлених законом (ч. 5 та ч. 1 ст. 176 ЦК). Логічним є те, що і юридичні особи, створені публічними утвореннями, не відповідають за зобов'язаннями остан­ніх (ч. 2 ст. 176 ЦК).

ЦК встановлює межі майнової відповідальності публічних утво­рень (статті 174,175 ЦК). Держава і територіальні громади відповіда­ють за зобов'язаннями своїм майном, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення, тобто це майно, що може знаходитися відповідно тільки у державній чи комунальній власності1. Звернення

1 Так, ч. 2 ст. 325 ЦК передбачила, що відповідно до закону фізичним та юридичним особам, які є суб'єктами права приватної власності, не можуть належати окремі види майна. На сьогодні Постановою ВР України «Про власність на окремі види майна» від 17 червня 1992р. (ВВР України. - 1992. - № 35. - Ст. 517) встановлено перелік видів майна, що не може знаходитись у власності фізичних осіб (за термінологією Постано­ви - громадян), громадських організацій, міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав на території України, а також впроваджено спеціальний порядок набуття права власності на окремі види майна.

Більш доклад, про це див. главу 16 даного підручника.

/66

РазділН

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

tS7


стягнення на землю та інші природні ресурси, які знаходяться у дер­жавній або у комунальній власності, дозволяється лише у випадках, передбачених законом.

Аналіз норм ЦК дозволяє дійти висновку, що хоча АРК визнається учасником цивільних правовідносин, між тим ЦК, навіть, не містить спеціальної статті, яка вказувала б, за рахунок якого майна відповідає цей учасник названих відносин за своїми зобов'язаннями. Вважаємо, це пов'язано з тим, що у ЦК взагалі суперечним є визначення участі АРК у відносинах власності1.

Що ж стосується таких учасників цивільних відносин, як іноземні держави, то у ч. 2 ст. 2 ЦК лише згадується про можливість існування вказаних відносин за участю іноземних держав. Але далі ЦК не міс­тить ніяких норм, які їх регулювали б. Тому на сьогодні головним джерелом, що регулює такі відносини, є відповідні міжнародні дого­вори.

Глава 9. ОБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

§ 1. Загальні положення

Об'єктами цивільних прав визнаються матеріальні та немате­ріальні блага, стосовно яких мине суб'єктами цивільного права ви­никають відносини, що складають предмет цивільно-правового регулювання.

Права та обов'язки суб'єктів цивільного права встановлюються, існують, реалізуються, змінюються та припиняються з приводу від­повідних об'єктів. Як правило, об'єкт набуває значення елемента структури цивільних правовідносин у випадках, коли він становить інтерес для учасвиків вказаних відносин. Цей висновок грунтується на тому, що об'єкти, зокрема природні, які не залучені у сферу люд­ської діяльності й інтересів, не можуть визнаватись елементом струк­тури цивільних правовідносин. Інтерес як міра зацікавленості може розглядатись під різними кутами зору. Для людини (фізичної особи) він може бути суто побутовим (або споживчим) і полягає у зацікавле­ності у задоволенні відповідних її потреб. Крім цього фізична особа може мати зацікавленість у отриманні прибутку шляхом здійснення підприємницької діяльності (мати підприємницький інтерес). Інтерес юридичних осіб може бути як суспільним, так і приватним (для юри­дичних осіб публічного і приватного права відповідно). Враховуючи, що ст. 2 ЦК визнає учасниками цивільних відносин також державу Україна та інші публічно-правові утворення, слід констатувати вплив загальнодержавних, регіональних та інших суспільних інтересів та­кож на сферу приватного права. Інтерес юридичних осіб приватного права залежить від міри зацікавленості їх засновників, визначає цілі

1 Більш доклад, процедив, главу 16 даного підручника. ч-. ..

створення останніх, задовольняється шляхом дій їх органів і може мати як підприємницький (отримання прибутку), так й непідприєм-ницький (наприклад, благодійництво) характер. Наведені різновиди інтересу споріднені і визначають окремі аспекти міри зацікавленості окремих суб'єктів цивільного права. Зокрема, правовий інтерес (на­приклад, у вчиненні того чи іншого правочину) формується побуто­вим або підприємницьким інтересом (наприклад, зацікавленість у придбанні майна, оренді приміщення тощо). Правовий та побутовий інтерес за своїм правовим значенням не завжди збігаються. Правовий інтерес до відповідного об'єкта, як правило, визначає зміст та харак­тер правочинів та інших правомірних дій учасників вказаних відно­син. Слід зауважити, що втрата учасником цивільних правовідно­син побутового (підприємницького тощо) інтересу до відповідного об'єкта не означає втрати правового інтересу і не призводить до авто­матичного припинення суб'єктивного цивільного права. Учасник ци­вільних відносин може тимчасово або повністю втратити побутовий (підприємницький тощо) інтерес до речі як одного із найпошире­ніших різновидів об'єктів цивільних прав. Однак те, що він про всяк випадок залишає її у складі свого майна або господарстві (обліковує на балансі стосовно юридичних осіб), свідчить про наявність його за­цікавленості у збереженні права власності на річ (тобто правового ін­тересу). Суб'єктивне цивільне право на певний об'єкт цивільних прав (не беручи до уваги випадок його загибелі) може припинитись шля­хом вчинення уповноваженою особою відповідного правочину або у примусовому порядку на підставах, визначених законодавством Ук­раїни.

Якщо суб'єктивні права та кореспондуючі їм обов'язки складають і визначають зміст цивільних правовідносин, то матеріальні та нема­теріальні блага, які становлять правовий інтерес учасників названих правовідносин, визнаються їх об'єктом. Звісно, словосполучення «об'єкти цивільних прав» та «об'єкти цивільних правовідносин» не можуть бути повністю ототожнені, тому що мають різну сферу тер­мінологічного застосування. Однак за їх допомогою у цивільному праві термінологічно визначаються однакові різновиди матеріальних та нематеріальних благ. Сучасна доктрина цивільного права визнає множинність об'єктів цивільних прав і заперечує можливість існу­вання безоб'єктних цивільних правовідносин. Множинність концеп­туально визначена положеннями Розділу III ЦК і означає різноманіт­ність їх видів, обумовлену різноманіттям правових інтересів суб'єк­тів цивільного права. Виникнення та існування у цивільному праві безоб'єктних правовідносин неможливе.

Стаття 178 ЦК визначає оборотоздатність об'єктів цивільних прав. У відповідності зч» 1 вказаної статті оборотоздатністю визнається властивість об'єктів цивільних прав вільно відчужуватися або пере­ходити від однієї особи до іншої у порядку правонаступництва чи

168

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВрВЩНОСИНИ

169


спадкування або іншим чином. Оборотоздатність об'єктів цивільних прав може бути вільною і обмеженою. Вільно оборотоздатні об'єкти можуть без обмежень переходити від однієї особи до іншої у порядку правонаступництва (переходу майна, майнових прав та обов'язків), спадкування (спадкового правонаступництва) або з інших підстав. Оборотоздатність об'єктів цивільних прав може бути обмежена акта­ми цивільного законодавства, положеннями яких встановлюються відповідні межі їх участі в цивільному обороті. Наприклад, класи­фікація одного з найпоширеніших різновидів об'єктів цивільних прав включає речі, обмежені в обороті. Обмежену оборотоздатність має також інформація. У відповідності з положеннями ч. З ст. 200 ЦК по­рядок використання інформації та захисту права на неї встановлюєть­ся законом. Наприклад, обмежена можливість (а найчастіше немож­ливість) використання у цивільному обороті (шляхом оприлюднення у засобах масової інформації) може встановлюватись щодо інформа­ції, яка становить державну таємницю. Відповідні межі використання має комерційна таємниця, можливість встановлення та здійснення прав інтелектуальної власності на яку визначається положеннями глави 46 ЦК. У відповідності з п. 2 ч. І ст. 506 ЦК одним з різновидів майнових прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю є виключне право дозволяти її використання. Межі і характер такого використання визначаються власником інформації, яка становить ко­мерційну таємницю.

Межі оборотоздатності об'єктів цивільних прав залежать від особ­ливостей їх правового режиму та визначаються встановленою зако­нодавством можливістю здійснення правочинів та інших юридичних актів, які спрямовані на їх передачу іншим учасникам цивільних від­носин. Наприклад, подальша доля державного майна при ліквідації юридичної особи публічного права може визначатись відповідним актом органу державної влади, органу влади Автономної Респуб­ліки Крим або органу місцевого самоврядування (ч. 4. ст 1 і ЦК). За­конодавством можуть встановлюватись обмеження оборотоздатності об'єктів цивільних прав, зокрема можливість продажу деяких видів диких тварин як особливого різновиду речей. Наприклад, у відповід­ності з ч. З ст. 180 ЦК тварини, занесені до Червоної книги України, можуть бути предметом цивільного обороту лише у випадках та по­рядку, встановлених законом.

Деякі об'єкти цивільних прав, зокрема речі, визнаються вилучени­ми з цивільного обороту, тобто можуть належати на праві власності лише визначеним законодавством учасникам цивільних відносин. Як приклад слід навести положення ст. 13 Конституції, відповідно до якої земля (за винятком земельних ділянок, які можуть перебувати у власності фізичних та юридичних осіб), її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної

(морської) економічної зони є об'єктами права власності Українсько­го народу. Вказані та інші об'єкти, які вилучені з цивільного обороту, не підлягають вільній передачі від однієї особи до іншої на підставі цивільно-правових правочинів або з інших підстав. Вилученими з ци­вільного обороту можуть визнаватись й інші об'єкти цивільних прав. До них належить зброя (окрім спортивної та мисливської), бойова і спеціальна військова техніка, вибухові та бойові отруйні речовини й інші подібні різновиди речей, право власності на які може належати лише державі Україна. їх вилучення з цивільного обороту визна­чається необхідністю забезпечення державної та суспільної безпеки. Взагалі необоротоздатними є об'єкти, які за своєю правовою приро­дою не підля- гають відчуженню. Це, наприклад, нематеріальні блага, які є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи (ч. 1 ст. 178 ЦК). Стосовно фізичної особи — це, зокрема визначені положеннями Роз­ділу II Конституції, та Книги 2 ЦК право на життя, охорону здоров'я, медичну допомогу, свободу, сім'ю, ім'я, його зміну та використання, особисту недоторканність, індивідуальність, особисте життя та його таємницю тощо. Необоротоздатними є також визначені положення­ми ст. 94 ЦК особисті немайнові права юридичної особи. Це, зокрема, право на недоторканність ділової репутації, на таємницю кореспон­денції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть належати юридичній особі. У відповідності з ч. 2 ст. 178 ЦК види об'єктів цивільних прав, перебування яких у обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встанов­лені у законі.

Певні об'єкти можуть бути визначені як обмежено оборотоздатні. Обмеження їх участі у цивільному обороті полягає у тому, що права на них (зокрема, право власності) можуть бути передані іншій особі лише за умов, передбачених законом. Оборотоздатність об'єктів, об­межених у цивільному обороті, визначається особливостями вста­новленого для них правового режиму. Так, відповідні обмеження має правовий режим газової та мисливської зброї, вибухових, радіоак­тивних, наркотичних і психотропних речовин, сильнодіючих отрут тощо. Певні обмеження оборотоздатності встановлені законодав­ством для таких об'єктів цивільного права як земля, іноземна валюта, валютні цінності тощо. Частина 2 ст. 178 ЦК встановлює, що види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасни­кам обороту або перебування яких в обороті допускається за спе­ціальним дозволом (обмежено оборотоздатні об'єкти), визначаються у порядку, передбаченому законом.

Об'єктом цивільних прав є все те, з приводу чого суб'єкти вступа­ють у правовідносини, Основне функціональне призначення об'єктів Цивільних прав полягає у задоволенні відповідних (побутових, ко­мерційних, державних, суспільних тощо) інтересів та визначених ни­ми суб'єктивних прав учасників цивільних відносин. Різноманітність

г

І70

РоздіяП

ЦИВШЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


цих інтересів обумовлює існування значної кількості об'єктів цивіль­них прав. У відповідності зі ст. 177 ЦК об'єктами останніх визнають­ся: речі, гроші, цінні папери, майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, інші матеріальні та нематеріальні блага.

§ 2. Речі

Речами у цивільному праві визнаються предмети матеріального світу, здатні задовольняти потреби учасників цивільних відносин

завдяки своїм фЬичним, хімічним, біологічним та інтим власти­востям, щодо яких міме ними можуть виникати визначені їх воле­виявленням і не заборонені законом цивільні права та обов 9язки.

Речі є одним і найпоширеніших у цивільному обороті видів об'єк­тів цивільних прав. Закріплення чинним законодавством України ви­черпного переліку речей неможливе і недоцільне. Невпинний розви­ток науково-технічного прогресу обумовлює постійне виникнення все нових і нових різновидів речей. Відносини між учасниками ци­вільних відносин, які виникають з приводу речей (як й інших об'єктів цивільних прав), об'єктивно потребують правового регулювання. Су­купність встановлених законодавством способів та засобів регламен­тації відносин суб'єктів цивільного права стосовно відповідного їх різновиду називають «правовим режимом речей». Такий режим вста­новлюється у відповідних законах та підзаконних актах і визначає по­рядок набуття або примусового припинення прав на них у випадках, визначених чинним законодавством, а також особливості та межі здійснення речових прав. Зокрема, режим власності передбачає мож­ливість здійснення власником правомочностей володіння, користу­вання та розпорядження речами.

Речі становлять інтерес суб'єктів цивільного права завдяки своїм фізичним, хімічним, біологічним та інтим природним властивостям. Можливість безперешкодного та незалежного від волі і бажання сторон­ніх осіб використання цих властивостей у межах, визначених законом, обумовлює встановлення щодо них права власності та інших речових прав. Право власності на річ, з урахуванням наведеноге, є одним з най­більш повних та автономних (незалежних від волі і бажання інших осіб) суб'єктивних цивільних прав. Речі відповідно до їх природних власти­востей та особливостей встановленого для них правового режиму по­діляють на такі види: нерухомі та рухомі; подільні та неподільні; визна­чені індивідуальними та родовими ознаками; споживні та неспоживні; головні речі та їх приналежності; речі, які складаються із складових час­тин; складні речі; продукція, плоди та доходи; майно; підприємство як єдиний майновий комплекс; тварини тощо.

Тварини (ст. 180 ЦК),

У відповідності зі ст. 180 ЦК тварини визнаються особливим об'єк­том цивільних прав. Вони можуть бути дикими та домашніми. Дики-

ми є тварини, які живуть у природі у вільному стані. Такі тварини мо­жуть бути вилучені з вільного природного стану і використовуватись у зоопарках, дельфінаріях, океанаріях для наукового вивчення особ­ливостей їх поведінки та задоволення пізнавальних потреб громад­ськості. Дикі тварини використовуються також у цирках для дресиру­вання та участі у циркових виставах. Ті з них, які утримуються в домашніх умовах, вважаються одомашненими. Утримання у до­машніх умовах диких хижих тварин, вилучених з дикої природи, які належать фізичним особам на праві власності, на практиці визнається діяльністю, пов'язаною з підвищеною небезпекою для оточуючих. У випадку спричинення шкоди майну або здоров'ю оточуючих одо­машненими дикими тваринами майнову відповідальність несе їх власник або інша особа за правилами, встановленими для володільця джерела підвищеної небезпеки.

Для збереження популяцій рідкісних та зникаючих видів тварин в Україні створюються заповідники і заказники. На них поширюється правовий режим речей, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 180 ЦК). Тварини можуть бути предметом відповідних цивіль­но-правових угод. У відповідності з ч. 2 ст. 181 ЦК правила поводжен­ня з останніми визначаються законом. Це обумовлене необхідністю забезпечення правового захисту тварин від негуманного, жорстокого поводження з ними. Законодавство деяких країн у таких випадках встановлює можливість примусового припинення права власності на тварину. Зокрема, ст. 242 ЦК Республіки Білорусь передбачає можли­вість примусового викупу домашніх тварин за умови неналежного (жорстокого, негуманного) поводження з ними. Правила щодо визна­чення долі затриманих бездоглядних домашніх тварин та порядок на­буття права власності на них встановлено статтями 340-342 ЦК.

Нерухомі та рухомі речі (ст. 181 ЦК).

Поділ речей на нерухомі та рухомі обумовлений перш за все їх фізичними властивостями. Нерухомі речі постійно знаходяться на одному і тому ж місці (земля, житлові будинки, інші будівлі, споруди тощо), а їх переміщення у просторі або неможливе зовсім, або може призвести до істотного знецінення останніх. Рухомі речі підлягають вільному переміщенню у просторі.

Нерухомими речами ч. 1 ст. 181 ЦК визначає земельні ділянки та все, що розташоване на них і нерозривно з ними пов'язане. Нерухо­мими речами законодавством визнаються, таким чином, об'єкти, пе­реміщення яких у просторі без їх пошкодження обо непропорційного знецінення є неможливим. Земельними ділянками є визначені відпо­відними межами частини земної поверхні (тобто її верхній поверхне­вий шар). Земні надра мають особливий правовий режим. Характер­ною ознакою нерухомих речей є тісний зв'язок із землею, що обу­мовлює їх значну вартість і особливий правовий режим. Нерухомі ре­чі, як правило, мають багато індивідуальних ознак, що визначають їх

172

Розділ II

цивтьт правовідносини

173


юридичну своєрідність. У зв'язку з цим нерухомі речі визнаються юридично незамінними.

Правовий режим нерухомої речі законодавством може бути поши­рений й на інші речі, які не обов'язково тісно пов'язані із землею. Зо­крема, правовий режим нерухомих речей може бути поширений зако­ном на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, кос­мічні об'єкти та інші речі, права на які підлягають державній реєстра­ції (ч. 1 ст. 181 ЦК). Встановлення щодо речей, основним призна­ченням яких є переміщення у просторі, правового режиму нерухомо­сті - один з прикладів юридичних фікцій у цивільному праві. Право­вий режим нерухомості поширюється на ці об'єкти у зв'язку з тим, що права на них також підлягають обов'язковій державній реєстрації.

Обов'язковість державної реєстрації прав на нерухомість поясню­ється високою споживчою вартістю, а також соціальною та загально­державною значущістю цих об'єктів. Так, у відповідності зі ст. 182 ЦК право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, виникнення останніх, перехід і припинення підлягають дер­жавній реєстрації. Така реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо неї є публічною. Вона здійснюється відповідним державним органом, який зобов'язаний надавати уповноваженим органам інфор­мацію про реєстрацію прав на нерухоме майно у порядку, визначено­му законом. У відповідності з положеннями ст. 210 ЦК для право­чинів, які підлягають обов'язковій державній реєстрації, остання є умовою їх чинності.

Рухомими визнаються речі, які вільно переміщуються у просторі без істотної шкоди задля їх господарського призначення. Правочини з такими речами не піддягають державній реєстрації і здійснюються суб'єктами цивільного права вільно, на їх власний розсуд.

Подільні та неподільні речі (ст. 183 ЦК).

Речі, які внаслідок поділу у натурі не втрачають свого господар­ського або іншого призначення, називаються подільними. Так, без шкоди для їх господарського призначення можуть бути поділені про­дукти харчування, паливо, сировина, більшість напівфабрикатів та матеріалів. Ці речі і після їх поділу можуть використовуватись за призначенням.

До неподільних належать речі, які при поділі втрачають первісне призначення або істотно знецінюються. Неподільними речами є, на­приклад, магнітофон, холодильник, автомобіль тощо. При виділі час­тки з майна, яке знаходиться у спільній власності двох або більше осіб (ст. 355 ЦК), щодо неподільних речей законодавство визначає наступні правила. У відповідності з ч. 2 ст. 364 ЦК, якщо виділ частки із спільного майна у натурі не допускається законом або неможливий у разі неподільності речі, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової чи іншої матеріаль­ної компенсації вартості його частки. Стаття 367 ЦК визначає можли-

вість поділу майна, що є спільною частковою власністю, але не визна­чає особливостей його здійснення стосовно неподільних речей. На практиці у таких випадках неподільні речі за згодою співвласників можуть бути відчужені за сплатними правочинами, а одержані кошти підлягають поділу між співвласниками.

Речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками (ст. 184 ЦК).

У відповідності з ч. 1 ст. 184 ЦК річ визнається визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй притаман­ними властивостями, що вирізняють її з-поміж інших однорідних ре­чей та індивідуалізують останню у цивільному обороті. До визначе­них індивідуальними ознаками належать речі, які мають декілька характерних ознак, що індивідуалізують їх у цивільному обороті (на­приклад, годинник, магнітофон, автомобіль тощо); які мають багато ознак, що дозволяють відрізнити їх від інших речей (наприклад, бу­динок, пароплав, супутник тощо); а також речі, єдині у своєму роді (наприклад, скульптура або картина відомого автора, унікальна ан­тикварна річ тощо). У зв'язку з цими особливостями та у відповідно­сті з чинним законодавством речі, визначені індивідуальними ознака­ми, є юридично незамінними.

Визначеними родовими ознаками є речі, які мають ознаки, властиві усім речам того ж роду і вимірюються числом, вагою, мірою (наприк­лад, 1 т борошна, 1 м3 деревини, 1 л молока, 1 м тканини тощо). Слід за­значити, що у деяких випадках речі, які за своєю фізичною сутністю на­лежать до родових, можуть вважатися індивідуально визначеними. На­приклад, 15 мішків борошна, що мають позначки про їх належність від­повідному суб'єкту і складовані окремо, можуть визнаватися речами, визначеними індивідуальними ознаками. У відповідності з ч. 2 ст. 184 ЦК речі, що визначаються родовими ознаками, є замінними.

Правове значення поділу речей на визначені індивідуальними та родовими ознаками полягає у наступному. При фізичному знищенні речей, визначених індивідуальними ознаками, боржник звільняється від обов'язку передати їх кредитору в натурі, якщо це було передба­чено відповідним зобов'язанням, але зобов'язаний виплатити остан­ньому грошову компенсацію їх вартості. При загибелі речей, визна­чених родовими ознаками, боржник, як правило, не звільняється від виконання зобов'язання у натурі, оскільки є можливість замінити річ, що була предметом зобов'язання, іншою такого ж роду та якості.

Споживні та неспоживніречі (ст. 185 ЦК).

Речі, які внаслідок одноразового їх використання припиняють своє фізичне існування або переходять у інший стан, є споживними. При їх використанні за призначенням споживні речі споживаються повністю (наприклад, продукти харчування, паливо тощо) або пере­творюються на іншу річ (наприклад, сировина та напівфабрикати на-

г

174

РозділП

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

17S


бувають значення готової продукції). Споживні речі можуть бути предметом договору позики.

Неспоживними називають речі, які використовуються за їх при­значенням тривалий час і втрачають свої споживні якості поступово (наприклад, одяг, взуття, обладнання тощо). Неспоживні речі можуть бути предметом договорів майнового найму, оренди, побутового, прокату, лізингу тощо.

Головні речі та їх приналежності (ст. 186 ЦК).

Речі можуть знаходитися у такому господарсько-цільовому зв'яз­ку, що одна з них є головною, а інша - її приналежністю (наприклад, музичний інструмент та футляр до нього, автомобіль і комплект інст­рументів тощо). Приналежністю є річ, призначена для обслуговуван­ня іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним господарським призначенням. Приналежність — не складова частина головної речі і у відповідних випадках може бути предметом самостійної угоди. Але у більшості випадків приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не визначено договором або законом (ч. 2 ст. 186 ЦК). Прина­лежність до головної речі вказується у стандартах, технічних умо­вах або прейскурантах, якими визначається комплектність продукції, стосовно котрої укладається відповідний правочин.

Складові частини речі (ст. 187 ЦК).

Більшість речей складаються з відповідної кількості складових частин. Такими складовими речі є окремі деталі її конструкції, які не можуть бути відокремлені від неї без її пошкодження або істотного знецінення. Наприклад, будь-який побутовий прилад (пральна маши­на, холодильник, телевізор тощо) складається з відповідної кількості визначених його функціональним призначенням і технічними харак­теристиками складових. Відокремлення окремих частин (деталей), з яких він складається, може призвести до неможливості застосування останнього за призначенням і, як наслідок, істотного знецінення. Складовою частиною речі є все те, що не може бути відділене від неї без пошкодження та істотного знецінення самої речі. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.

Складні речі (ст. 188 ЦК).

Складними законодавство визначає певну сукупність речей, які у цивільному обороті та при їх використанні утворюють єдине ціле. Складні речі об'єднані єдиним господарським або споживчим при­значенням, що дає можливість використовувати їх за призначенням, як одну річ (наприклад, меблевий гарнітур, столовий сервіз, колекція монет, марок тощо). Кожна з речей, з яких вони складаються, може використовуватися за призначенням й окремо одна від одної, але у цьому разі втрачає своє призначення як складова частина складної

речі. Дія правочину, вчиненого щодо складної речі, поширюється на всі окремі речі, які її складають, якщо договором не визначено інше.

Продукція, плоди і доходи (ст. 189 ЦК).

Продукцією визнаються результати виробничої діяльності суб'єк­тів цивільного права. Продукція є результатом переробки сировини та напівфабрикатів у речі з готовими споживчими якостями, обумов­леними їх господарським призначенням. Право власності на продук­цію, якщо інше не передбачене законом або договором, належить власнику (власникам) підприємства як цілісного майнового комплек­су, з використанням якого її виготовлено.

До плодів відносять все те, що є результатом органічного розвитку самої речі (плоди фруктових дерев, інших рослин). Результатом жит­тєдіяльності тварин є їх приплід. Доходи - це, як правило, грошові кошти (інколи інші матеріальні цінності), які здатна приносити річ, перебуваючи у господарському обороті (орендна плата, дивіденди за акціями тощо). Плоди, приплід тварин, доходи, що приносять речі, належать їх власникові, якщо інше не встановлено договором або за­коном (ч. 2ст. 189 ЦК).

Майно (ст. 190 ЦК).

Майном як особливим об'єктом законодавство визначає окрему річ, їх сукупність, а також майнові права та обов'язки. Поняття «май­но» вживається у цивільному праві для термінологічного визначення як окремих речей, так і їх сукупності. Майном найчастіше визна­чається сукупність всіх матеріальних цінностей відповідного суб'єк­та, враховуючи речі, гроші, цінні папери, а також майнові права та обов'язки. Про майно йдеться у нормах, що визначають об'єкти пра­ва власності, спадкову масу, предмет договорів дарування, майново­го найму тощо. У такому ж значенні термін «майно» вживається та­кож у нормах, спрямованих на захист майнових прав особи (напри­клад, у нормах про охорону майна громадянина, визнаного безвісно відсутнім або оголошеного померлим). Поняття «майно» використо­вують також для визначення окремих майнових прав і обов'язків осо­би або їх сукупності. У такому значенні цей термін застосовують у нормах, що визначають частку не тільки майнових прав, а й обов'яз­ків юридичних і фізичних осіб (наприклад, у нормах щодо наслідків реорганізації юридичних осіб і спадкоємства, коли до правонаступ­ників переходять не тільки права, а й обов'язки).

Підприємство як єдиний майновий комплекс (ст. 191 ЦК).

Підприємством вважається єдиний майновий комплекс, що вико­ристовується для здійснення підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 191 ЦК).У відповідності з ч. 2 ст. 191 ЦК до складу підприємства як єди­ного майнового комплексу входять всі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди,

176

Розділ II

цивищветтовщносини


устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також права на позначення, що індивідуалізують підприємство, його продукцію, роботи та послуги (фірмові найменування, знаки для то­варів і послуг) та інші виключні права, якщо інше не передбачене за­коном або договором. Незалежно від того, чи є у складі підприємства традиційне нерухоме майно (земельні ділянки, будівлі, споруди то­що), як єдиний майновий комплекс воно визнається нерухомістю (ч. З ст. 191 ЦК).

Поширення режиму нерухомості на підприємство як єдиний май­новий комплекс обумовлене значущістю останнього у цивільному обороті, значною вартістю та необхідністю державної реєстрації пра-вочинів щодо нього. Визнання підприємства як єдиного майнового комплексу нерухомим майном не означає, що режим нерухомості по­ширюється і на рухоме за своїми властивостями майно, а також зо­бов'язальні, особисті немайнові та виключні права, які можуть вхо­дити до його складу. Режим нерухомості поширюється тільки на підприємство у цілому як цілісний майновий комплекс, а не на окремі види майна, що входить до його складу. З моменту відчуження рухо­мих речей в результаті здійснення підприємством господарської діяльності чи з інших визначених законодавством підстав на них не поширюється режим підприємства як єдиного майнового комплексу. На нерухоме майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу, поширюється загальний правовий режим, встановлений законодавством для нерухомості.

Підприємство як єдиний майновий комплекс (тобто сукупність майна, майнових та немайнових прав) є особливим об'єктом цивіль­них прав. Його особливості полягають у наступному. Як єдиний май­новий комплекс підприємство містить у своєму складі певну сукуп­ність об'єктів цивільного права. Кількість та склад цих об'єктів визначається статутними цілями діяльності підприємницького това­риства, відокремлене майно якої він складає. Підприємство як єдиний майновий комплекс має складну динамічну майнову структуру, що постійно змінюється в результаті здійснення підприємницької діяль­ності за вартістю, а також у якісних та кількісних показниках. Майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу, пов'язане єдиним господарським призначенням, що визначається на­прямом його підприємницької діяльності, визначеним установчими документами.

Підприємство як єдиний майновий комплекс в цілому визнається
матеріальним об'єктом цивільних прав, до складу якого у відповідно­
сті із законом (ч. 2 ст. 191 ЦК) можуть входити нематеріальні за своєю
правовою природою блага — особисті немайнові та виключні права.
Підприємство в цілому або його частина можуть бути об'єктом купів-
лі-продажу, застави, оренди та інших правочинів, пов'язаних з вста­
новленням, зміною та припиненням речових прав. ц

§ 3. Гроші та валютні цінності'

Гроші (гротові кошти) - (ст. 192 ЦК).

Грошима (грошовими коштами) є нормативно визначені та ви­ражені у емітованих в обіг паперових і металевих знаках або у без­готівковій формі умовні вартісні одиниці (гривні, копійки чи від­повідні одиниці іноземної валюти, наприклад, долари і центи), які мають забезпечений на законодавчому рівні примусовий курс, що полягає у обов'язковості їх приймання за відповідною номіналь­ною вартістю, які визначають міру вартості речей, робіт, по­слуг, інших матеріальних і нематеріальних благ, а також втрат (майнової та немайнової шкоди, збитків тощо), визнаються у ци­вільному обороті законним платіжним та кредитним засобом і забезпечують здійснення всіх видів платежів та розрахунків у ци­вільному обороті, виконуючи функції загального еквівалента, обігу і нагромадження.

Відповідно до ст. 99 Конституції грошовою одиницею нашої дер­жави є гривня. Згідно зі ст. 192 ЦК гривня - це національна валюта, яка є законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною віртістю на всій території України і використовується у цивільному обороті у готівковій та безготівковій формах. Гроші у безготівковій формі зберігаються на рахунках суб'єктів цивільних правовідносин у банківських та інших кредитно-фінансових устано­вах і мають назву «гро- шові кошти». Правове регулювання як готів­кового, так і безготівкового грошового обігу в нашій державі, крім Конституції та ЦК, здійснюється нормами відповідних законів Украї­ни та підзаконних нормативно-правових актів. Зокрема, такими нор­мативними актами є укази Президента України та інструкції Націо­нального банку України. Указом Президента України від 25 серпня 1996 р. № 762/96 «Про грошову реформу в Україні»1 у готівковий обіг в Україні введено банкноти номінальною вартістю 1,2, 5, 10,20, 50 і 100 гривень та розмінну монету вартістю 1, 2, 5, 10, 25 і 50 ко­пійок. Згідно з чинним законодавством України виключне право вве­дення в обіг гривні і розмінної монети, організація їх обігу і вилучен­ня з нього належить Національному банку України.

Гроші обов'язкові до приймання за номінальною вартістю всіма суб'єктами цивільних правовідносин на всій території України. Зна­чення грошей як законного платіжного засобу в цивільному обороті полягає також у їх використанні для забезпечення всіх видів плате­жів, розрахунків, кредитів, відшкодування шкоди тощо.

У цивільному обороті гроші оцінюються не кількістю грошових знаків (банкнот і монет), а загальною сумою виражених у них грошо­вих одиниць. Борг у сумі 100 гривень готівкою можна погасити шля­хом передачі відповідної кількості грошових знаків різної номіналь­ної вартості. Необхідно і достатньо у цьому разі, щоб у сукупності

1 Див.: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1997. -№ 9-10.

178

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

179


вони складали суму в 100 гривень. Ця ознака грошей дає підстави ви­знавати їх подібними до родових і подільних речей. Паперові гроші можуть бути індивідуально визначені шляхом переліку їх серій та но­мерів у банківських документах або у відповідних протоколах при проведенні оперативно-слідчих дій. Гроші як об'єкти цивільних прав є замінними. Виходячи з цього, боржник у разі посилання ним на те, що гроші, які він одержав від кредитора, загинули (вкрадені, загубле­ні, фізично знищені тощо), не може бути звільнений від обов'язку їх повернення.

Окремо слід зазначити, що гроші у деяких випадках можуть висту­пати у цивільно-правових правочинах як товар. Йдеться про гроші, які у даний проміжок часу не є законним платіжним засобом на території України, а, маючи нумізматичну цінність (наприклад, старовинні мо­нети або банкноти), становлять предмет колекціонування. Як товар виступає у цивільному обороті й іноземна валюта. Стосовно останньої у відповідності з чинним законодавством у банківських установах та обмінних пунктах здійснюються правочини її купівлі-продажу.

Гроші мають велике значення не тільки для приватно-правових відносин. Враховуючи економічне та політичне (вони - атрибут дер­жавності) значення грошей, їх правовий режим та особливості участі у цивільному обороті, визначаються як приватно-, так і публічно-пра­вовими засобами регламентації цієї важливої сфери суспільних від­носин. Зокрема, правовий режим грошей в Україні визначається нормами конституційного, цивільного, фінансового та деяких інших галузей права. Держава забезпечує стабільність готівкового грошово­го обігу та довіру всіх суб'єктів цивільного права до національної грошової одиниці шляхом закріплення положень, що містяться у ст. 389 ЦК. Відповідно до неї гроші, а також цінні папери на пред'яв­ника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Це правило поширюється і на випадки, коли гроші були індивідуалізо­вані шляхом переліку їх серій та номерів у відповідному документі. Таким випадком, наприклад, може бути пограбування банку, в якому документально зафіксована і збереглась інформація про серії та но­мери банкнот, котрими незаконно заволоділи грабіжники. Якщо до моменту затримання злочинці встигли частину грошей витратити на власні потреби, ці кошти не можуть бути вилучені у добросовісного набувача з посиланням на те, що вони потрапили в обіг незаконно. Добросовісність набувача визначається у відповідності з положення­ми ст. 388 ЦК.

Гроші є загальною мірою вартості всіх речей, робіт, послуг, інших матеріальних і нематеріальних благ, а також втрат, яких можуть зазна­ти суб'єкти цивільного права внаслідок правопорушень. За їх допомо­гою як загального еквівалента можна погасити будь-який майновий борг. Гроші як єдина міра вартості і загальний еквівалент необхідні для оцінки суспільної корисності та врахування економічної або со­ціальної цінності того чи іншого матеріального або нематеріального

блага. Вони дозволяють визначити ступінь корисності або, навпаки, шкідливості відповідних правомірних чи неправомірних дій суб'єктів цивільних правовідносин. Грошима у цивільному праві відшкодо­вується майнова та немайнова шкода або завдані невиконанням чи не­належним виконанням зобов'язання збитки. За їх допомогою визнача­ються розмір заподіяної шкоди або збитків, якими обумовлюється також обсяг майнової відповідальності винної особи. Завдяки вико­ристанню грошей як загального еквівалента здійснюються відшкоду­вання матеріальної та моральної шкоди, стягнення неустойки і від­шкодування збитків у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань, виплата вартості незамінних речей у разі їх загибелі то­що. Правове значення грошей у цьому аспекті полягає у тому, що без використання єдиної міри вартості забезпечення компенсаційної та інших функцій у цивільному праві було б неможливим.

Валютні цінності (ст. 193 ЦК).

Валютними цінностями є окремі види майна, перелік яких та по­рядок вчинення праєочинів стосовно котрих визначається окре­мим законодавством. Перелік валютних цінностей міститься у Дек­реті Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»1. У відпо­відності зі ст. 1 вказаного нормативного акта валютними цінностями в Україні визнаються наступні різновиди майна:

1) валюта України - грошові знаки у вигляді банкнот, казначей­
ських білетів, монет і у інших формах, які перебувають в обігу та є за­
конним платіжним засобом на території України, а також вилучені з
обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на
грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках
у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території
України;

- платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони
до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки,
банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші
фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;

2) іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнот,
казначейських білетів, монет, які перебувають в обігу та є законним
платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а та­
кож вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають
обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових
одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (кліринго­
вих) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банків­
ських та інших кредитно-фінансових установ за межами України;

- платіжні документи та цінні папери (акції, облігації, купони до
них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські

1 Див.: Зібрання законодавства України. -1998.-№ 4. -Сер. №2.-Ст. 240. '- -

180

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

181


накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські докумен­ти), виражені у іноземній валюті або монетарних металах;

3) монетарні метали - золото і метали іридієво-платинової групи у будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту останніх.

Згідно із Законом України «Про державне регулювання видобут­ку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінно­го каміння та контроль за операціями з ними»1 металами іридієво-платинової групи є паладій, іридій, радій, осмій, рутеній.

Здійснення валютних операцій на території України, загальні заса­ди їх правового регулювання, повноваження органів державної влади та управління, банків й інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов'язки суб'єктів цих відносин, порядок здійснення контролю за валютними операціями і відповідальність за правопорушення у цій сфері встановлюються чинним законодавством України.

§ 4. Цінні папери

Цінними паперами є документи нормативно визначених видів та груп, які мають типову форму і реквізити, емітуються на па­перових бланках або в електронному вигляді, посвідчують майнові права, що становлять неподільну юридичну єдність з формою їх фіксації (документарною чи бездокументарною), виникнення, зміна або припинення правовідносин стосовно яких визначається способом легітимації уповноваженої особи, їх видом, змістом та призначенням у цивільному обороти

Стаття 194 ЦК визначає цінні папери як документи визначеної форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошове або ін­ше майнове право і визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила (видала), і власником та передбачають виконання зобов'я- • зань згідно з умовами їх випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цих документів, іншим особам. У відповідності зі ст. 1 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу»2 (з наступ­ними змінами) цінними паперами визнаються грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і пе­редбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи про­центів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що ви­пливають з цих документів, іншим особам.

Цінні папери є необхідним елементом ринкової економіки і вико­ристовуються у різноманітних сферах цивільного обороту. Наприк­лад, акція - засіб мобілізації окремих фінансових активів для ство­рення акціонерного товариства - юридичної особи, формування

1 Відомості Верховної Ради України. - 1998. -№ 9. -Ст. 34.

2 Відомості Верховної Ради України.- 1991. -№38.-Ст. 508.

статутного фонду котрої, як правило, здійснюється за рахунок об'єд­наних коштів відповідної кількості осіб. Ощадні сертифікати, казна­чейські зобов'язання держави та облігації всіх видів застосовуються у кредитуванні, чеки та векселі - у сфері платіжного обігу, а коноса­менти - для забезпечення товарообігу.

Для визнання документа цінним папером він повинен мати відпо­відні ознаки. Відомий дослідник цінних паперів проф. М, М. Агарков найбільш вагомою характерною їх ознакою вважав необхідність їх пред'явлення для здійснення вираженого в них права1. Слід зазначи­ти, що у сучасних умовах, особливо з появою бездокументарних цін­них паперів, ця ознака втратила універсальний характер і вже не мо­же визнаватись як основна та найбільш характерна для всієї сукуп­ності об'єктів цивільних прав, про які йде мова. На підставі аналізу чинного законодавства України, яке закріплює правовий режим цін­них паперів, можна визначити наступні їх основні ознаки.

Однією з основних ознак документів, що розглядаються, є непо­дільна юридична єдність майнового права, яке складає зміст цінного папера, та способу його фіксації (паперовий документ або електрон­ний носій). Ця ознака визначає особливості функціонування цінних паперів на всіх стадіях їх участі у цивільному обороті. Право, що складає зміст документарного цінного папера, не може бути здійсне­не або передане особою, яка не володіє документом на законних під­ставах. Майнові права, закріплені у бездокументарних цінних папе­рах шляхом їх фіксації на електронних носіях, також не можуть виникнути і брати участь у цивільному обороті без застосування ви­значеного законодавством порядку їх функціонування в електронній формі. Частина 3 ст. 195 ЦК встановлює, що відповідно до закону цінні папери можуть випускатись у документарній та бездокументар-ній формі. Можливість випуску і обігу бездокументарних цінних па­перів у нашій державі вперше передбачена Указом Президента Украї­ни від 25 травня 1994 р. № 247 «Про електронний обіг цінних паперів і національний депозитарій»2. Основним нормативно-правовим ак­том, який визначає особливості участі у цивільному обороті бездоку­ментарних цінних паперів, є Закон України «Про національну депо­зитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»3. Крім наведених нормативних актів, правовий режим без­документарних цінних паперів в Україні визначається низкою підза-конних актів, прийнятих Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку в межах її компетенції. З появою зазначеної нової форми цінних паперів виникло багато спірних питань стосовно їх участі у цивільному обороті, правової природи та термінологічної досконалості самого словосполучення «бездокументарні цінні папе-

1 Агарков М. М. Учение о ценных бумагах. - М., 1927. - С. 9,10.

2 Див.: Урядовий кур'єр. - 1994. - № 82. - С. 2.

3 Відомості Верховної Ради України. -1998. -№ 15. -Ст. 67. -.; ,._ '

182

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

183


ри». Це обумовлено тим, що до їх появи у цивільному праві загально­визнаною була документарна концепція цінних паперів, відповідно до якої останніми визнавались документи встановленої форми з обо­в'язковими реквізитами. Але, безумовно, прогресивність, зручність та перспективність використання цього різновиду цінних паперів сумніву не викликають. Тому в Постанові Верховної Ради України від 29 квітня 1994 р. № 277 «Про концепцію функціонування та роз­витку фондового ринку України»1 зазначено, що переважна біль­шість цінних паперів у перспективі повинна випускатись у немате­ріальній формі.

Цінні папери, як й інші об'єкти цивільного права, є обігоздатними. Під останньою розуміють їх спроможність бути об'єктами цивільних правочинів, спрямованих на перехід права власності. Завдяки обіго-здатності цінного папера, випущеного у вигляді паперового докумен­та або у електронному вигляді, цієї якості набувають також майнові права, які складають його зміст. Майнові права, які виникають в ре­зультаті укладення договору, не є обігоздатними, тому що вказаний правочин завжди є результатом домовленості відповідних, чітко виз­начених у ньому сторін. Суб'єктний склад зобов'язань, встановлених договором, може змінюватись за допомогою уступки вимоги або пе­редачі боргу, але це не означає обігоздатності майнового права, яке складає предмет зобов'язання, визначеного договором. Завдяки виз­наченій правовою природою цінних паперів неподільній юридичній єдності паперового документа або електронного носія і відповідного майнового права останнє набуває обігоздатності, тобто може з ураху­ванням способу легітимації уповноваженої за документом особи пе­реходити від однієї особи до іншої.

Важливою ознакою цінних паперів є нормативна визначеність їх видів та груп. У відповідності з положеннями ст. 195 ЦК групи та ви­ди цінних паперів, а також порядок їх обігу встановлюються законом. На відміну від речей, різновиди котрих, як зазначалось, не можуть бу­ти перераховані у законодавстві, види цінних паперів чітко регламен­товані законом. Поява їх нових видів припустима тільки шляхом за­кріплення останніх у відповідному законі. Суб'єкти цивільного права не уповноважені випускати в оборот види цінних паперів, не ііредба-чені чинним законодавством. Документи, що мають подібні з цінни­ми паперами ознаки, але випуск яких не передбачений чинним зако­нодавством, одержали назву сурогатів. У відповідності з ч. 2 ст. 198 ЦК володілець незаконно виготовленого або підробленого цінного папера має право пред'явити особі, яка передала йому останній, ви­моги про належне виконання зобов'язання, посвідченого цим папе­ром, та про відшкодування збитків.

П'ять ознак, притаманних документарним цінним паперам, були

1 Урядовий кур'єр.-1994.- Ка«8.- С 11. , с»- й

обгрунтовані проф. В. Гордоном. Це - літеральність, легітимація, абстрактність, автономність та презентація1. Літеральність означає, що цінний папір дає право його володільцю вимагати виконання тіль­ки того, що у ньому буквально записано. Легітимація (визначення за­конності права, повноваження) - це підтвердження за допомогою цінного папера законності прав його пред'явника. Абстрактність означає, що вимога, виражена у цінному папері, не залежить від під­стави, відповідно до якої вона виникала. Автономність як ознака цін­них паперів полягає у тому, що особа, яка придбала документ на за­конних підставах, користується своїм правом незалежно від його попереднього власника. Презентація цінного папера визначає необ­хідність його пред'явлення емітенту для виконання вираженого у ньому зобов'язання. До характеристики цієї ознаки проф. В. Гордон включав право пред'явника папера вимагати виконання вираженого у ньому зобов'язання.

Відомо декілька класифікацій цінних паперів. Найбільш загально­визнаною та поширеною є їх класифікація за способом легітимації уповноваженої особи2. За цією ознакою цінні папери поділяються на іменні, на пред'явника та ордерні. Стаття 197 ЦК передбачає можли­вість випуску та обігу всіх трьох різновидів вказаних паперів. Спосіб легітимації уповноваженої особи визначає особливості передачі прав, посвідчених цінним папером.

Права, посвідчені іменним цінним папером, належать названій у ньому особі. Здійснити право, виражене в іменному цінному папері, може тільки зазначена у тексті документа особа. Права, посвідчені таким цінним папером, передаються у порядку, встановленому для відступлення вимог (цесії). Особа, яка передає право за іменним цін­ним папером, несе відповідальність за недійсність вираженої у ньому вимоги, але не за її невиконання.

У цінних паперах на пред 'явника не вказується ім'я особи, якій во­ни видаються. Здійснити право, що складає зміст таких паперів, може особа, якій він належить на законних підставах у даний момент. Слід зазначити, що одного лише пред'явлення цінного папера на пред'яв­ника для здійснення вираженого у ньому права недостатньо. Пред'яв­ник аказаного папера для здійснення вираженого у ньому права пови­нен передати його емітенту взамін виконання відповідного зобов'я­зання. Для передання прав, посвідчених цінним папером на пред'яв­ника, достатньо вручення останнього відповідній особі. Цінними па­перами на пред'явника можуть бути акції, облігації підприємств, внутрішніх державних і місцевих позик тощо.

Ордерний цінний папір визначає належність посвідчених ним прав особі, яка може здійснити виражене у ньому право особисто або при­значити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу.

1 Гордон В. М. Система советского торгового права. - Харьков, 1924. - С. 36.

2 Агарков М. М. Вказ. праця. - С 19.

184

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

185


Права за таким цінним папером передаються шляхом вчинення на зворотній частині документа передавального напису (індосаменту). Індосант (особа, яка здійснила передачу ордерного цінного папера за індосаментом) несе відповідальність не тільки за існування, а і за здійснення вираженого у зазначеному папері права. Прикладом ор­дерних цінних паперів можуть слугувати вексель та коносамент.

За сферою використання та особливостями майнових прав, які складають зміст цінних паперів, у ст. 195 ЦК вони поділені на групи.

Першу групу документів, які можуть знаходитись у обігу в Укра­їні, складають пайові цінні папери. Частина 1 ст. 195 ЦК визначає останні як такі, що засвідчують участь у статутному фонді, надають їх власникам права на участь в управлінні справами емітента і одер­жання частини прибутку, в тому числі у вигляді дивідендів та части­ни майна при ліквідації емітента. Пайовими цінними паперами є, зок­рема, акції. У відповідності зі ст. 4 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» акцією визнається цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціо­нерного товариства, підтверджує членство у ньому та право на участь в управлінні останнім, дає право його власнику на одержання части­ни прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть випускатись іменними та на пред'явника, привілейованими і простими. Привіле­йовані акції дають право їх володільцям на гарантовану участь у роз­поділі прибутків акціонерного товариства шляхом отримання ди­відендів у відсотках від номінальної вартості цінного папера та переважне право на отримання частки вартості майна товариства при його ліквідації. Прості акції не дають їх володільціям ніяких привіле­їв. Дивіденди за простими акціями виплачуються тільки у разі отри­мання акціонерним товариством прибутку за відповідний період і прийняття загальними зборами акціонерів рішення про їх виплату. Зміст акції становлять декілька категорій цивільних прав. У них вира­жено право на пайову участь у відповідному товаристві, яке їх випус­тило, зобов'язальні права (на дивіденди та участь у розподілі майна при ліквідації товариства) і особисті немайнові права (право голосу та участі в управлінні справами акціонерного товариства).

Найбільшою за чисельністю є група боргових цінних паперів. Більшість цінних паперів, можливість випуску та обігу яких передба­чає ст. З Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», є борго­вими. До них слід віднести облігації, казначейські зобов'язання дер­жави, ощадні сертифікати і векселі. Цей перелік недоцільно визнава­ти вичерпним, тому що до нього не увійшли деякі документи, які ви­знаються цінними паперами законодавством більшості країн з подіб­ними до нашої правовими системами. Наприклад, чек законодав­ством переважної більшості країн світу визнається цінним папером. Акти чинного цивільного законодавства України (§ 5 глави 74 ЦК)

не містить чіткої вказівки про віднесення чека (розрахункового чека) до цінних паперів.

Облігація - цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому но­мінальну вартість даного цінного папера у встановлений у ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Чинне законодавство України передбачає можли­вість випуску та обігу облігацій внутрішніх державних та місцевих позик і підприємств. Облігації обох видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах. Облігації можуть випускатись іменними і на пред'явника, процентними та безпроцент­ними (цільовими), такими, що підлягають вільному обігу, та із обме­женим колом обігу.

Казначейськими зобов 'язаннями держави визнаються цінні папе­ри на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних за­садах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошо­вих коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу (ст. 15 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу»). В Україні можуть випускатись довгострокові (від 5 до 10 років), се-редньострокові (від 1 до 5 років) і короткострокові (до 1 року) казна­чейські зобов'язання. Рішення про випуск казначейських зобов'язань приймається Міністерством фінансів України. Кошти, отримані від випуску казначейських зобов'язань, витрачаються на покриття по­точних видатків державного бюджету.

Ощадний сертифікат — це письмове свідоцтво банку про депону­вання грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків за ним. Ощадні сертифікати випускаються строкові (під визначений договір­ний відсоток на певний строк) або до запитання, іменні та на пред'яв­ника. Іменні сертифікати не підлягають вільному обігу.

Вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'я­зання векселедавця сплатити після настання строку певну суму грошей власнику векселя (векселедержателю). В Україні можуть випускатися два види векселів: простий і переказний. Простим є вексель, за яким век­селедавець бере безумовне зобов'язання сплатити у певний строк вказа­ну у ньому грошову суму уповноваженій по векселю особі (векселедер­жателю). Переказним векселем (траттою) визнається той, за яким зобов'язання сплати вказаної у ньому суми покладається на третю особу (трасата), котрий векселедавець (трасант) надає просту і нічим не обу­мовлену пропозицію сплатити відповідну суму векселедержателю (ре­мітенту). Відповідно до чинного законодавства України учасниками вексельного обігу можуть бути держава в особі відповідних державних органів, банківські установи, юридичні та фізичні особи.

Правове регулювання відносин, пов'язаних з використанням чеків (розрахункових чеків), в Україні здійснюється, як вже йшлося раніше, У відповідності з положеннями § 5 глави 74 ЦК, законодавства про

186

РозділП

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

187


цінні папери та банківських правил. Відповідно до положень ст. 1102 ЦК розрахунковий чек (чек) - це документ, що містить нічим не обу­мовлене письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) бан- , ку переказати вказану в чеку грошову суму одержувачеві (чекодержа­телю). Чекодавцем є юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його. Таким чином, активну че­кову правоздатність в Україні мають як юридичні, так і фізичні осо­би. Чекодержателем є особа, яка має право отримання грошових кош­тів за чеком.

Платником за чеком є банк, у якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, котрими він може розпоряджатися. Для здійснення роз­рахунків чеками банк видає чекову книжку (розрахунковий чек) юри­дичній або фізичній особі. На практиці банк укладає з чекодавцем че­ковий договір і у відповідності з його умовами видає йому зазначену книжку, в якій брошуруються 10,20 або 25 банківських чеків. Без ви­дачі чекової книжки банк може видати на ім'я чекодавця (фізичної особи) один або декілька розрахункових чеків на суму, що не переви­щує залишок коштів на рахунку чекодавця, чи на суму, внесену готів­кою. Такі розрахункові чеки використовуються фізичними особами при здійсненні разових операцій і виготовляються у вигляді окремих

бланків.

Третю групу визначених ст. 195 ЦК документів складають похідні цінні папери. Похідними визнаються специфічні фондові інструмен­ти, які мають назву «деривативи». До них відповідно до Правил ви­пуску та обігу фондових деривативів1, затверджених рішенням Дер­жавної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 24 червня 1997 р. № 13, належать опціони, ф'ючерси та варанти.

Опціоном є стандартний документ, укладений як стандартизова­ний контракт, що закріплює право (але не зобов'язання) його власни­ка на придбання від емітента опціона (опціон на купівлю) чи на про­даж емітенту (опціон на продаж) у строк, визначений у ньому, зазна­ченої кількості базового активу (цінних паперів, товарів або коштів) за зафіксованою при його укладанні ціною.

Ф'ючєрсом (ф'ючерсним контрактом) визнається стандартний документ, укладений як стандартизований контракт, що засвідчує зо­бов'язання продати або придбати відповідну кількість базового акти­ву у визначений час у майбутньому з фіксацією ціни останнього під час укладання контракту. Такими базовими активами, як правило, можуть бути інші цінні папери (найчастіше акції).

Випуск опціонів та ф'ючерсів відповідно до п. 4 згаданих Правил здійснюється як у паперовій (документарній) так і безпаперовій (без-документарній) формі.

1 Урядовий кур'єр. -1997. - Ks 143-144.

Варантом є різновид опціона на купівлю, який випускається емі­тентом разом з власними привілейованими акціями чи облігаціями та надає його власнику право на придбання простих акцій даного емі­тенту протягом певного періоду за певною ціною.

Четверта група документів, що розглядаються, представлена това-ророзпорядчими цінними паперами. Володіння товаророзпорядчим документом визначає право власності на вказані у їх тексті товари та можливість витребувати їх у зобов'язаної за вказаним папером особи. Єдиним видом товаророзпорядчих цінних паперів в Україні с коноса­мент. Він— товаророзпорядчий документ, оскільки особа, яка є закон­ним держателем даного цінного папера, має право розпоряджатися також товарами, що у ньому зазначені. Правовий режим коносамен­та визначається у нашій країні Кодексом торговельного мореплав­ства України (далі - КТМ)1. Відповідно до ст. 137 вказаного норма­тивного акта після прийняття вантажу до перевезення його пере­візник, капітан або агент перевізника зобов'язані видати відправнику коносамент, який є доказом прийняття перевізником вантажу, зазна­ченого у ньому. За словником, коносамент визначається як документ, що містить умови договору морського перевезення вантажу, посвід­чує факт укладення договору і служить доказом прийняття вантажу до перевезення2. У коносаменті зазначаються його відповідні рек­візити, передбачені ст. 138 КТМ. При перевезенні вантажів у закор­донному сполученні до коносамента можуть бути внесені за згодою -сторін і не передбачені вказаною нормою інші умови та застережен­ня. Перевізник зобов'язаний видати відправнику на його бажання декілька примірників коносамента тотожного змісту, причому у кож­ному з них повинна вказуватись кількість складених примірників ко­носамента. Після видачі вантажу за одним з примірників коносамента решта примірників втрачає чинність. Коносаменти можуть бути іменними, ордерними та на пред'явника. Іменний коносамент може передаватися за іменними передаточними написами або у іншій фор­мі з додержанням правил, встановлених для передачі боргової вимо­ги. Ордерний коносамент може передаватись за іменними або блан­ковими передаточними написами. Коносамент на пред'явника може передаватися шляхом простого вручення.

Зручність коносамента при забезпеченні морських перевезень по­лягає у тому, що поки товари перевозяться морем, через передачу прав на коносамент стає можливим (при необхідності) неодноразово передати право власності на товари, які у ньому зазначені. Таким чи­ном, одержати товари, що перевозились морем, у порту призначення зможе останній законний держатель коносамента або представник останнього за умови відповідного підтвердження його повноважень.

1 Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 47-52. - Ст. 349.

2 Юридический энциклопедический словарь. -М., 1987. - С. 188.

188

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

189


Перелік груп цінних паперів, визначений ст. 195 ЦК, не є вичерп­ним. У вказаній статті зазначається, що законом можуть визначатись й інші групи цінних паперів. Зокрема, як одну з таких окремих груп чинне законодавство України визначає приватизаційні папери. Поя­ва останніх обумовлена прийняттям Верховною Радою України паке-

невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»2, «Про при­ватизаційні папери»3. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про при­ватизаційні папери» в Україні підлягали випуску приватизаційні па­пери трьох видів - приватизаційні майнові сертифікати, житлові чеки та земельні бони. Житлові чеки та земельні бони враховувались орга­нами приватизації, але емітованими так і не були.

§ 5. Дії (результати робіт, поєдуги) як об'єкти цивільних прав

Об'єктами цивільних прав є також дії суб'єктів цивільного права. Такими об'єктами можуть бути тільки правомірні дії, тому що право­порушення (наприклад, заподіяння шкоди) лежить за межами право­мірної поведінки і є підставою для виникнення права потерпшого на відшкодування шкоди, захист або самозахист порушеного права. Не є об'єктами цивільних прав також правомірні дії суто юридичного ха­рактеру, які визнаються правочинами.

Дії, які є об'єктами цивільних прав, поділяються на дві групи. Пер­шу з них складають ті, внаслідок яких створюється нова річ або від­новлюються чи поліпшуються властивості існуючих речей. Об'єктом цивільних прав у цьому разі є результати робіт. Наприклад, за дого­вором підряду підрядник може бути зобов'язаний виготовити на за­мовлення столярні вироби, меблі, ювелірні прикраси, пошити одяг, взуття або відремонтувати будинок, телевізор, годинник тощо. У од­них випадках уповноважену особу цікавить тільки результат дій зо­бов'язаної особи і не цікавить особа виконавця. Так, за договором будівельного підряду окремі види робіт можуть бути виконані суб­підрядниками. У других випадках уповноважену особу цікавить ви­конання роботи особисто зобов'язаним (наприклад, замовлення по­шити одяг у відомого модельєра), У всіх наведених прикладах упов­новажену особу цікавить не робота взагалі, а її кінцевий результат. Це дозволяє відрізняти результати робіт як об'єкти цивільних прав і відносини, пов'язані з виконанням робіт у трудовому праві. Якщо у вказаному праві предметом регулювання є трудова діяльність, то

1 Відомості Верховної Ради України. -1992. - № 24. - Ст. 348.

2 Там само. - Ст. 350.

3 Там само.-Ст. 352. , ,-

у цивільному праві виконавець робіт сам організує свою працю і від­повідає, як правило, тільки за її кінцевий результат. Тому, якщо до­сягнення такого результату стало неможливим без вини сторін або результат роботи (наприклад, предмет договору підряду) був випад­ково знищений, посередник не має права вимагати плату за виконану роботу ( ст. 855 ЦК).

Таким чином, результат роботи для визнання його об'єктом ци­вільних прав має бути матеріалізований у створених, відремонтова­них, поліпшених, відреставрованих тощо речах, також повинен від­окремлюватися від самої дії суб'єкта по його утворенню та бути здат­ним до передачі його уповноваженій особі (замовнику тощо). Дана ознака дозволяє відрізняти результати робіт від другого різновиду дій як об'єктів цивільних прав - послуг.

Послуги - це дії суб'єктів цивільного права, внаслідок здійснення яких задовольняються відповідні потреби інших осіб. Вони також ха­рактеризуються наявністю певного кінцевого результату, але остан­ній завжди є немайновим. У деяких випадках цей результат наявний (наприклад, завантаження вантажу, перевезення пасажирів), у ін­ших - ні. Послуги можуть також полягати у діях, результати яких ви­явити не завжди можливо (наприклад, послуги няні-виховательки, репетитора тощо). Крім цього, суспільна корисність дій може поляга­ти у них самих, незалежно від їх результату. Наприклад, консультація фахівця є корисною як така, незалежно від використання отриманої інформації у майбутньому. Зокрема, консультації та інші послуги ад­воката незалежно від використання його порад особою, котрій вони надавалась, і кінцевого результату його професійної діяльності, виз­наються об'єктом цивільного права. Таке ж значення мають інформа­ційні, розважальні, консультаційні, просвітянські та інші послуги.

Послуги доцільно поділяти на три групи: фактичні, юридичні та змішані. Для послуг першої групи характерним є те, що уповноваже­на особа зацікавлена у здійсненні зобов'язаною особою конкретних фактичних дій (наприклад, перевезенні вантажу - ст. 909 ЦК; збе­ріганні майна - ст. 936 ЦК тощо). Другу групу послуг складають дії зобов'язаної особи, що мають правовий характер (наприклад, дії повіреного - ст. 1000 ЦК або комісіонера- ст. 1011 ЦК). Чинне зако­нодавство України передбачає також випадки, коли правового зна­чення набувають дії зобов'язаної особи як юридичного, так і фактич­ного характеру (змішані послуги). Наприклад, за договором транс­портного експедирування експедитор зобов'язується не тільки су­проводжувати вантаж, перевіряти його кількість та стан (фактичні дії), а й оформляти відповідні документи, сплачувати мито, збори і витрати, покладені на клієнта, тощо (юридичні дії) - ст. 929 ЦК.

ffT

«Но

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

191


§ 6. Нематеріальні блага як об'єкти цивільного права

м

Цивільні правовідносини виникають також внаслідок створення та використання результатів інтелектуальної, творчої, діяльності

осіб. У відповідності з положеннями статей 199 та 418 ЦК право фізичної або юридичної особи на результати творчої діяльності ви­знається особливою категорією суб'єктивних цивільних прав. Вони мають абсолютний характер і традиційно іменуються виключними правами.

Результатами інтелектуальної, творчої, діяльності є твори науки, літератури, мистецтва, винаходи та корисні моделі, промислові зраз­ки, топографії інтегральних мікросхем, права на сорти рослин тощо. Для визнання їх об'єктами цивільних прав результати творчої діяль­ності повинні бути втілені у відповідну об'єктивну форму, достатню для їх сприйняття іншими особами. Наприклад, твір науки чи літера­тури може бути відображений у рукопису, книзі; картина - у полотні; скульптура - у бронзі, мармурі, інших матеріалах; винахід - у крес­леннях, схемах тощо. Сам процес створення відповідних творів та ін­ших результатів творчої діяльності залишається поза межами право­вого регулювання. Норми цивільного права не регламентують порядок або форми здійснення діяльності, кінцевим результатом якої є створення відповідного об'єкта цивільних прав. Право регулює від­носини, що виникають внаслідок створення результатів творчої діяльності тільки з моменту закінчення процесу творчості і набуття його результатом об'єктивної форми, доступної для сприйняття. Від­носини з приводу об'єктів авторського права саме з цього моменту підлягають правовому регулюванню незалежно від їх призначення, цінності, способу відтворення тощо. Для визнання відповідного тех­нічного рішення винаходом воно повинно мати ознаки патентоспро­можності і отримати правову охорону шляхом одержання правоутри-мувачем у компетентному державному органі спеціального докумен­та - патенту.

На відміну від речей продукти творчої діяльності є благами нема­теріальними, хоча матеріальні носії продуктів названої діяльності (книги, магнітні плівки, інтегральні мікросхеми тощо) є речами і мо­жуть виступати об'єктами права власності та інших майнових прав. Відповідне майнове право на матеріальний носій не дає власнику права на результат творчої діяльності, яке, включаючи право автор­ства, завжди зберігається за його творцем. Власник матеріального но­сія результату творчої діяльності без згоди автора, як правило, не має права відтворювати чи вносити зміни у текст, форму, зовнішній виг­ляд відповідного об'єкта. Тому в науці цивільного права результати творчої діяльності визнаються об'єктами виключних прав і охоплю-

ються поняттям «інтелектуальна власність». Особливості співвідно­шення права інтелектуальної власності та права власності на річ, у якій втілено результат творчої діяльності, визначаються положення­ми ст. 419 ЦК. Вказана стаття встановлює незалежність цих прав одне від одного.

Особливим об'єктом цивільних прав є інформація. У відповідності зі ст. 200 ЦК інформацією визнаються документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали чи мають місце у су­спільстві, державі або навколишньому середовищі. Цінність інформа­ції обумовлюється п широким використанням у всіх сферах людської ' діяльності. У зв'язку з цим вона у всьому світі визнається товаром. Правове регулювання відносин, пов'язаних зі збиранням, зберіган­ням, пошуком, поширенням та використанням інформації, здій­снюється законами України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію»1, від 25 червня 1993 р. «Про науково-технічну інформацію»2, від 5 лип­ня 1994 р. «Про захист інформації в автоматизованих системах»3.

Особливості інформації як об'єкта цивільних прав полягають у на­ступному. Перш за все інформація є благом нематеріальним, хоча і має матеріальні носії (дискета, магнітна плівка, папір тощо). За свої­ми фізичними властивостями вона є благом неспоживним, тому що використання останньої за призначенням не призводить до зменшен­ня її обсягу чи фізичного знищення. Інформація може тільки мораль­но застаріти і тому або залишитись невитребуваною, або, у разі необ­хідності, замінюватися на актуальнішу. Важливою особливістю ін­формації є різноманітність форм її фіксації, використання, поширен­ня тощо. Крім цього, законодавство, з одного боку, закріплює право громадян України на інформацію, закладаючи підвалини розвитку ін­формаційної діяльності у суспільстві, а, з іншого—забезпечує правові форми захисту прав суб'єктів даних правовідносин.

Законодавство України, зокрема ст. ЗО Закону України «Про інфор­мацію», визначає правовий режим інформації з обмеженим доступом, до якої відносить конфіденційну та секретну інформацію.

Конфіденційною інформацією є відомості, що знаходяться у воло­дінні, користуванні і розпорядженні окремих фізичних та юридичних осіб і можуть поширюватися на визначених ними умовах. Конфіден­ційною, наприклад, може бути інформація певної юридичної особи стосовно укладених нею договорів або міжнародних контрактів, пер­спектив підприємницької діяльності, змін у складі її керівних органів, кількості майна тощо. Конфіденційними можуть визнаватись також відомості щодо використовуваних товариством у виробництві техно­логічних процесів, технічних рішень, методів організації виробницт-

Л

1 Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 48. - Ст. 650.

2 Там само. -1993. - № 33. - Ст. 345.

3 Тамсамо.-1994.-№31.-Ст.28б. ' ЛСОі

192

РоздціП

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

193


ва та інша комерційна інформація. У зарубіжних правових системах такі відомості мають назву «ноу-хау» (від англ. kno-ho - знати як). Секретною є інформація, що містить відомості про державну або іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої може завда­ти шкоди особам, суспільству та державі.

§ 7. Особисті немайнові блага фізичної особи як об'єкти цивільного права

Особистими немайновими благами фізичної особи є невід'ємні від особи нематеріальні цінності, права на які визначають міру її мож­ливої поведінки в особистій життєдіяльності, а такожу соціально­му та суспільному бутті, можливість існування і здійснення котрих забезпечується шляхом встановлення у цивільному законодавстві їх невичерпного переліку та комплексу засобів для забезпечення захис­ту останніх на випадок порушення або невизнання.

Стаття 201 ЦК особистими немайновими благами, які охороняю­ться цивільним законодавством, визнає здоров'я, життя; честь, гід­ність і ділову репутацію; ім'я (найменування); авторство; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші блага. Це, зокрема, недоторканність житла; таємниця листування; телефон­них розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; недоторканність особистого і сімейного життя; вільний вибір роду занять; свобода пе­ресування; вільний вибір місця проживання; свобода інформації; сво­бода об'єднань; безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо. Вказа­ний перелік особистих немайнових благ не є вичерпним.

Особисті немайнові права надають носіям останніх право вимага­ти від усіх інших осіб утримуватися від посягання на них. Наприклад, праву на захист честі, гідності та ділової репутації суб'єктів цивіль­ного права кореспондує відповідний обов'язок усіх інших осіб утри­муватись від порушень прав, пов'язаних з особистими немайновими благами. Виходячи з того, що уповноваженій особі протистоїть неви-значене коло зобов'язаних осіб, обов'язки яких є пасивними (утриму­ватися від порушень особистих немайнових прав інших осіб), осо­бисті немайнові права є абсолютними.

У порівнянні з іншими абсолютними правами права на особисті немайнові блага мають специфіку. По-перше, вони є особистими, то­му що їх виникнення, реалізація та припинення безпосередньо пов'я­зані з відповідною особою. По-друге, виникнення та правова охорона останніх не залежать від волі їх носіїв. По-третє, вони є невідчужува-ними і не підлягають передачі іншим суб'єктам. По-четверте, їм при­таманний немайновий характер, тому що вони не мають економічно­го змісту та безпосереднього правового зв'язку з майновими відно­синами. По-п'яте, особисті немайнові блага передбачені цивільним правом, але у більшості випадків не підлягають детальній правовій

регламентації. По-шосте, особисті немайнові блага не підлягають віндикації як об'єкти інших абсолютних прав. Віндикація є найбільш дієвим засобом захисту права власності як абсолютного права. Поши­рення речових засобів захисту абсолютних прав суперечило б сутно­сті особистих немайнових благ як невіддільних від особи.

Особисті немайнові блага фізичної особи класифікуються залежно від їх призначення у цивільному обороті. За цією підставою вони по­діляються на такі, що забезпечують:

природне існування людини - право на життя, охорону здоров'я, усунення небезпеки, що загрожує життю та здоров'ю, медичну допо­могу і медичне страхування, на інформацію про стан свого здоров'я, на таємницю про стан здоров'я, безпечне для життя та здоров'я до­вкілля тощо (глава 21 ЦК);

соціальне буття фізичної особи — право на ім'я, на його зміну, на використання імені, на повагу до гідності та честі, на недоторкан­ність ділової репутації тощо (глава 22 ЦК);

автономію особистості - право на свободу та особисту недотор­канність, недоторканність особистого і сімейного життя, адвокатську таємницю, таємницю нотаріальних дій, банківську таємницю, лікар­ську таємницю, таємницю усиновлення, комерційну таємницю, таєм­ницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес­понденції, недоторканність житла, вибір місця проживання, вільне пересування, особисті папери, власне зображення та його викорис­тання тощо;

спрямовані на охорону результатів інтелектуальної та іншої діяль­ності - право на свободу літературної, художньої, наукової і техніч­ної творчості.

Право на життя є природним, невід'ємним правом кожної людини. Виходячи з цього гуманістичного принципу, в Україні, як і у більшо­сті країн Європи, скасована смертна кара. Закон, зокрема ч. 4 ст. 281 ЦК, забороняє також задоволення прохання фізичної особи про при­пинення її життя (евтаназію). Право на життя треба розуміти як забез­печену законами та визначену моральними засадами суспільства можливість біологічного існування людини. З правом на життя тісно пов'язане право давати нове життя (мати дітей ) і право життєздатно­го людського ембріону (зародка) бути народженим. Стосовно можли­вості визнання останнього особистим немайновим благом слід заува­жити, що цивільному праву відомі випадки визнання цивільної правоздатності за ненародженою дитиною (зокрема, у спадкових правовідносинах). Відносини, змістом яких є право давати нове жит­тя та право бути народженим, цивільне законодавство пов'язує з во­лею і волевиявленням вагітної жінки, крім випадків, визначених за­коном. Визнаючи право людського ембріону бути народженим, вагітна жінка уже в момент вирішення питання подальшої долі вагіт­ності діє як його законний представник. Чинне законодавство (ч. 6

' «Цивільне право України», т. 1

194

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

195


ст. 281 ЦК) надає вагітній жінці право вирішення питання штучного переривання своєї вагітності, термін якої не перевищує 12 тижнів. У деяких випадках (за медичними та соціальними показаннями), штуч­не переривання вагітності може бути проведене і без згоди жінки. Пе­релік обставин, які дають право на переривання вагітності після спли­ву 12 тижнів з моменту її початку, встановлюється законом. При відсутності зазначених обставин вагітність у таких випадках перери­ванню не підлягає. Це правило є гарантією здійснення права жит­тєздатного людського ембріону бути народженим як необхідна скла­дова права на життя. У відповідності з ч. 7 ст. 281 ЦК повнолітня жінка має право за медичними показаннями на штучне запліднення та імплантацію зародка. Згідно з ч. 5 вказаної статті ЦК стерилізація (на­слідком якої є неможливість мати дітей як для жінки, так і для чоло­віка) може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи. На загальнолюдських гуманістичних засадах грунтується визначена законодавством більшості країн заборона дослідів над людськими ембріонами. Гуманістичний характер має також боротьба громад­ськості європейських країн за заборону на законодавчому рівні штуч­ного переривання вагітності, крім випадків, визначених законом, а також дослідів щодо клонування людини.

Кожна фізична особа має право на охорону здоров'я. Воно в Укра­їні забезпечується низкою організаційних та профілактичних заходів і здійснюється державними та альтернативними (наприклад, приватни­ми) закладами охорони здоров'я. Право на медичну допомогу забез­печується можливістю фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти ро­ків, вільно вибирати лікаря та метод лікування відповідно до його рекомендацій. З правом на охорону здоров'я тісно пов'язане право на інформацію про стан свого здоров'я (ст. 285 ЦК) і на таємницю про стан здоров'я (ст. 286 ЦК). Чинне законодавство визначає право фізичної особи не тільки на медичну допомогу, а й на медичне страху­вання. Цілий комплекс прав має особа, яка перебуває на стаціонарно­му лікуванні у закладі охорони здоров'я (ст. 287 ЦК).

Право на безпечне для життя та здоров'я довкілля забезпечується низкою природоохоронних заходів, які визначаються екологічним за­конодавством України. В ім'я нинішнього та майбутніх поколінь всі фізичні, а також юридичні особи повинні утримуватись від дій або бездіяльності, які призводять до погіршення екологічної ситуації у нашій країні.

Право на ім'я забезпечує індивідуалізацію особистості як у су­спільстві, так і у цивільному обороті. їм 'я у фізичної особи, яка є гро­мадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить (ст. 28 ЦК). Зміст права на ім'я включає повноваження особи називати себе закріпленим за нею в ре­єстрації актів цивільного стану ім'ям в усіх сферах соціального жит­тя; право змінити ім'я, по батькові або прізвище (ст. 295 ЦК), а також

визначити ім'я своїх дітей. Порядок надання імені дитині визначаєть­ся положеннями Сімейного кодексу України.

Ім'я людини нерозривно пов'язане з її особистістю і є засобом ін­дивідуалізації останньої у цивільному обороті. При здійсненні окре­мих цивільних прав фізична особа відповідно до закону має право ви­користовувати псевдонім або діяти анонімно (без вказання імені). Псевдонімом називають вигадане ім'я, яким особа користується, не маючи наміру оприлюднювати своє справжнє ім'я. Ним найчастіше користуються автори літературних творів, політики, критики, пуб­ліцисти, інші відомі особистості. Використовуючи псевдонім при здійсненні відповідних публікацій, вони переслідують мету не опри­люднювати справжнє ім'я. Слід зазначити, що у переважній біль­шості випадків добре інформованим щодо стану справ у даній сфері суспільних відносин людям відома особистість автора чи іншої осо­би, яка використовує даний псевдонім.

Стаття 297 ЦК визначає право на повагу до гідності та честі фізич­ної особи. Гідність і честь - етичні категорії. Поняття гідності вжи­вається для визначення самооцінки особи щодо належних їй мораль­них якостей та її особистих рис як людини. Дане поняття включає як складову усвідомлення індивідом своєї особистості як представника тієї чи іншої соціальної спільноти.

Честь виражає оцінку (визнання) моральних якостей особистості суспільством, іншими людьми, громадську значущість конкретної людини. Перебуваючи у соціумі, людина враховує відбиття обраної нею поведінки і моральних якостей на уявлення про себе з боку лю­дей, які її оточують. Таким чином, честь має важливе значення не тільки для її носія, а й для оточуючих.

Ведучи мову про зміст права на повагу до честі та гідності, слід ви­знати, що висловлювання, які принижують людину, не зменшують її значущість як особистості, її гідність. Проте такі висловлювання обра­жають її особисто, викликають у неї моральні страждання і можуть не­гативно позначитися на її престижі, репутації, оцінці як людини з погля­ду інших. Саме тому п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК визначає, що моральна шкода, яка підлягає відшкодуванню, може полягати у приниженні честі, гідно­сті, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Честь і гідність є благом для людини у її стосунках з іншими людь­ми та тісно пов'язана з повагою у собі цих почуттів і особистої мо­ральної оцінки. Самооцінка поведінки та особистих рис особи мож­лива не з моменту її народження, а лише тоді, коли вона завдяки рівню свого психологічного розвитку може усвідомлювати значу­щість своєї особистості.

Відомості, що впливають на честь і гідність людини, можуть бути фактичного або оціночного характеру і стосуватися її вчинків (пове­дінки) чи моральних якостей, рис. При цьому часто значна частина інформації про людину доводиться до громадської думки у формі оцінок. Не маючи можливості визначити фактичний зміст спірних

7

196

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

197


оцінок, суд повинен встановити: чи мали насправді місце факти, які стали підставою для такої оцінки.

Відомості, які порочать людину, розуміють у трьох аспектах: з точки зору їх існування (вираження), викладу (виконання) та поши­рення (доведення до інших осіб). Форма існування (вираження) відо­мостей може бути письмовою, усною, образотворчою тощо. Виклад означає манеру подання матеріалу (різку, м'яку, непристойну, гро­теск тощо). Поширення відомостей, як їх доведення до необмеженого кола інших осіб, визначає відповідний спосіб передачі інформації.

Відомостями, що принижують честь і гідність особи, є інформація, яка може перекрутити погляди на її особистість у громадській думці чи у сприйнятті окремих осіб, з точки зору додержання законів, за­гальновизнаних правил співжиття, принципів людської моралі, і не відповідає дійсності або неправдиво викладена1. Коло відомостей, що порочать особу, не підлягає визначенню в законодавстві, таму що однакові факти і оцінки в одних випадках можуть принижувати, а у інших - ні. Залежно від статі, віку, професії, соціального статусу, ро­динного стану, віросповідання тощо вимоги, що ставляться до люди­ни, а також її самооцінка, можуть бути різними. Крім того, якщо окремі однакові факти можуть зганьбити людину з добрим ім'ям, то стосовно іншої вони не можуть вплинути на загальну моральну оцін­ку особи, яка і без цього характеризується у суспільстві негативно.

Узвичаєним є те, що до принижуючих гідність не належать висло­влювання, які стосуються професійної діяльності іншої особи (на­приклад, нудний лектор, нецікавий викладач). Не підлягають розгля­ду як такі, що принижують честь та гідність відповідної особи, критичні рецензії, негативна оцінка певних фактів, недоліків, які мали місце, якщо вони стосуються не особи автора, а створених ним образів2.

Наведене значною мірою стосується і захисту ділової репутації. Стаття 299 ЦК визначає право фізичної особи на недоторканність ділової репутації. Останньою є позитивна оцінка особи як кваліфі­кованого, а також добросовісного у виконанні своїх зобов'язань під­приємця або фахівця-професіонала з боку інших осіб, з якими він має ділові, професійні відносини. Найчастіше правового захисту потре­бує ділова репутація підприємців. Умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, що можуть завдати шкоди діловій репута­ції чи майновим інтересам іншого підприємця, одержання, викорис­тання і розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди вказаній репутації визнаються

1 Пункт 3 розд. IV Правових позицій щодо розгляду судами окремих категорій ци­
вільних справ (Захист честі, гідності і ділової репутації, поновлення прав реабілітова­
них) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. - № 8. - С. 144.

2 Пункт 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в
справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди // Бюлетень законодавства і
юридичної практики України. - 1998. - № 8. - С 10.

недобросовісною конкуренцією. Такі дії заборонені Законом України «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конку­ренції в підприємницькій діяльності»1.

Вищий господарський суд України роз'яснив поняття «поширення відомостей» як опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телеба­ченню, з використанням інших засобів масової інформації, оприлюд­нення у іншій формі, у тому числі у заявах, оголошеннях тощо2.

Не вважається протиправним поширення відомостей (за умови пе­ревірки їх достовірності), розповсюдження яких входить до складу професійних обов'язків відповідних осіб. Наприклад, згідно з поло­женнями Закону України «Про інформацію» редакція зобов'язана пе­ревірити відомості, що надійшли, про чиюсь протиправну або безвід­повідальну поведінку; і з цією метою з'ясувати їх достовірність, вико­ристовуючи відповідні джерела можливого надходження останніх.

Суб'єктом відповідальності при захисті честі та гідності є особа, яка поширила відомості, що принижують честь і гідність, незалежно від того: вона сама їх вигадала чи лише передала те, що їй повідомив хтось інший. Разом з тим для суду має значення джерело одержання відомостей такою особою. Так, якщо громадянин передає відомості, які стали загальновідомі через радіо, телебачення, пресу, то очевид­но, що залучати як відповідача необхідно не цього громадянина, яким міг би стати кожний, хто прослухав передачу або прочитав статтю, а автора такої передачі чи публікації. При неможливості встановлення або притягнення до відповідальності особи, яка поширила відомості, що порочать честь і гідність, справа може розглядатися у порядку окремого провадження — про встановлення факту невідповідності по­ширених відомостей дійсності. Такі факти мають юридичне значення тому, що їх встановлення має наслідком право на відновлення доброї репутації потерпілої особи.

Стаття 275 ЦК визначає можливість захисту особистого немайно-вого права особи. Способи захисту особистих немайнових прав у від­повідності з вказаною статтею викладені у статтях 16,17 ЦК. Можли­вість поновлення порушеного особистого немайнового права визна­чає ст. 276 ЦК. Поновленням особистого немайнового права є віднов­лення становища, яке існувало до його порушення. Стаття 277 ЦК встановлює порядок та особливості спростування неправдивої інфор­мації. Потерпілий або його спадкоємці у відповідності з вказаною нормою мають право на відповідь, а також на спростування неправ­дивої інформації. Під спростуванням розуміється повідомлення про невідповідність дійсності поширених відомостей. Обов'язок спрос­тування покладається на відповідача. За загальним правилом відомо-

1 Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 21. - Ст. 296.

2 Пункт 9.1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р.
02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуван­
ням моральної шкоди» // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. —
1997.-№ 9-Ю.-С 848.

19В

РозділП

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

199


сті, що принижують особу, повинні спростовуватись у спосіб, най­більш близький до того, яким вони були поширені (шляхом публі­кації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни офіційного доку­мента тощо).

Якщо відомості, що порочать честь і гідність, були опубліковані у пресі, обов'язок написати спростування покладається на автора, а обов'язок його опублікувати - на редакцію. Законодавчо встановле­но, що відомості, розміщені у пресі, також у ній спростовуються. Від­повідно до ст. 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»1 спростування повинно бути надруко­ване у тій же газеті або журналі, що друкували невірні відомості, у спеціальній рубриці чи на тій самій полосі і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: у газеті - не пізніше місяця з дня на­брання рішенням законної сили, у інших періодичних виданнях - у черговому підготовлюваному випуску. Якщо редакція друкованого засобу масової інформації не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов'язана на вимогу заявни­ка опублікувати їх спростування у найближчому випуску друковано­го засобу чи зробити це за власною ініціативою.

Обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати об­сяг фрагмента, який спростовується, опублікованого повідомлення або матеріалу. Встановлено заборону вимагати, щоб спростування було менше половини стандартної сторінки друкованого тексту. Ско­рочення чи інші зміни у тексті спростування заявника без його згоди не допускаються. Законом передбачений місячний строк від дня над­ходження вимоги, протягом якого редакція зобов'язана: опубліку­вати спростування; письмово сповістити заявника про строк і час публікації спростування у разі затримки або про відмову в його пуб­лікації із зазначенням підстав відмови. В останньому випадку, а та­кож при порушенні порядку публікації заявник має право звернутися зі скаргою до суду. Якщо відомості опубліковані у книзі, суд повинен у відповідному рішенні вказати спосіб спростування і періодичне ви­дання, у якому воно буде розміщене. Текст спростування суд не за­тверджує, але у необхідних випадках він може його викласти2.

Крім спростування відомостей, що принижують честь, гідність і ділову репутацію особи, остання має право вимагати відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також врахування майнових і не-майнових інтересів, які при цьому можуть бути порушені. Таким ін­тересами, зокрема, можуть бути:

1 Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 1. - Ст. І.

2 Пункт 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 вересня 1990 р. № 7
«Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової ре­
путації громадян та організацій» // Постанови Пленуму Верховного Суду України у
цивільних справах (1972-2003). Офіційне видання. - К.; Концерн «Виставничий Дім
«Ін Юре», 2004. - С. 45.

1) довіра до особи його контрагентів (як наявних, так і потенцій­них); 2) добра репутація; 3) втрата клієнтури фізичної особи-підпри-ємця; 4) родинні стосунки; 5) претензія на певне суспільне становище і визнання.

Отже, порушуються як майнові, так і немайнові інтереси особи, що тісно пов'язані між собою, оскільки у формі відшкодування мо­ральної шкоди від посягань на честь, гідність і ділову репутацію від­шкодовується у крайньому разі потенційна майнова шкода. Справді, часто важливо не тільки і не стільки відшкодувати збитки, скільки за­побігти поширенню відомостей та даних, які компрометують особу, в майбутньому.

Слід зазначити, що особисті немайнові права можуть належати та­кож юридичним особам. їх коло значно вужче, ніж коло особистих не-майнових благ фізичних осіб. Особистим немайновим благом є право юридичної особи на найменування (ч. 1 ст. 90 ЦК), на зміну наймену­вання (ч. 4 ст. 90 ЦК). Право на комерційне (фірмове) найменування у відповідності з ч. 2 ст. 90 ЦК мають тільки підприємницькі товарис­тва. У відповідності зі ст. 94 ЦК юридична особа має право на недото­рканність її ділової репутації, на інформацію та інші особисті немай­нові права. Зокрема, вона має право на комерційну таємницю, конфі­денційну інформацію, таємницю службових телефонних розмов її співробітників, таємницю службової телеграфної та іншої кореспон­денції, право на свободу літературної й технічної творчості (результа­том якої, наприклад, може бути виникнення та здійснення прав на службові винаходи). Перелік особистих немайнових прав юридичної особи, як і фізичної, не може бути вичерпним.

Глава 10. ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА

§ І» Поняття і класифікація особистих немайнових прав

Особисті немайнові права людини забезпечують її природне існу­вання і соціальне буття, а відносини, які виникають у сфері їх реаліза­ції, складають предмет цивільно-правового регулювання. Показово, що при визначенні предмета цивільного права особисті немайнові відносини стоять на першому місці, а майнові — на другому.

Конституцією України особистим правам людини присвячено од­не з центральних місць, а саме Розділ II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Перелік цих прав і свобод досить великий, але не вичерпний (ст. 22), а самі вони не є відчужуваними (ст. 21). Держава гарантує рівність прав і свобод людини незалежно від расиа кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця прожи­вання, мовних або інших ознак (ст. 24).

200

Розділ IT

'.ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

201


Права, що виникають з приводу особистих нематеріальних благ, мають специфічні, характерні для них властивості, ознаки.

По-перше, немайнові права невіддільні від особистості їх носія, належать конкретній людині та йменуються «особистими». Нероз­ривний зв'язок немайнових прав з особистістю їх носія дозволяє від­різнити одного суб'єкта права від іншого, індивідуалізувати людину, зберегти і захистити її неповторність і своєрідність.

По-друге, особисті немайнові права мають абсолютний харак­тер. Так, людині, їх носію, протистоїть необмежене коло зобов'яза­них осіб, кожна з яких повинна утримуватися від порушення цих прав. Якщо у відносних правовідносинах заздалегідь відомі обидва суб'єкти цих відносин, то в абсолютних - відомим є тільки один суб'єкт (носій особистого права), інший суб'єкт або суб'єкти (зобо­в'язані особи) - невідомі. їх існує невизначена кількість, і кожний з них зобов'язаний не порушувати особистого права, що охороняється законом. І тільки у разі порушення особистого права виділяється з не-визначеної кількості зобов'язаних утримуватися від порушення осіб порушник, який і є суб'єктом відповідальності.

По-третє, особисті немайнові права позбавлені матеріального (май­нового) змісту. Навіть, якщо вторгнення у сферу особистих прав призве­ло до негативних наслідків економічного характеру для їх носія, особис­ті права не наповнюються матеріальним змістом. Наприклад, порушен­ня ділової репутації фізичної особи може привести до розриву ділових відносин з нею, що, безумовно, призведе до погіршення її матеріального стану як у теперішньому, так і у майбутньому. Однак саме особисте пра­во не стає майновим.

Поняття особистих немайнових прав і становить єдність зазначе­них властивостей (ознак). Особисте немайнове право - це міра можливої поведінки управомоченої особи щодо невіддільних від її особистості абсолютних благ немайнового характеру, які позбав­лені економічного змісту і надають людині можливість за своїм розсудом, без втручання інших осіб, визначати свою поведінку в сфері особистого життя.

Класифікація особистих прав має теоретичне і практичне зна­чення. Вона полегшує процес вивчення особистих прав людини, дає можливість відшукати внутрішні закономірності, що визначають розвиток, зміну і доповнення зазначеного у Конституції їх переліку. Оточуюча нас дійсність не є незмінною, що й сприяє розширенню цього переліку. Тому й класифікація особистих прав не може бути не­порушною. Однак вірно обрані критерії поділу особистих прав до­зволять у подальшому не змінювати запропоновану класифікацію, а лише доповнювати, уточнювати й конкретизувати її з урахуванням появи нових прав. Вирішення проблеми класифікації особистих не­майнових прав цивільно-правовими засобами закладено у ЦК, де на законодавчому рівні вони поділені на дві великі групи:

права, що забезпечують природне існування фізичної особи:

право на життя; право на охорону здоров'я; право на усунення небез­пеки, що загрожує життю і здоров'ю; право на надання медичної до­помоги; право на інформацію про стан свого здоров'я; право на таєм­ницю про стан здоров'я; права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я; право на свобо­ду; право на особисту недоторканність; право на донорство; право на сім'ю; право на опіку або піклування; право на безпечне для життя і здоров'я середовище;

та права, які забезпечують соціальне буття фізичної особи: право на ім'я, його зміну й використання імені; право на повагу до гідності та честі; право на повагу до людини, яка померла; право на недоторканність ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю; право на інформацію; право на особисті папери, розпорядження ними та ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів; право на таєм­ницю кореспонденції; право на захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- і відеозйомок; право на охорону інтере­сів особи, зображеної на фотографіях та у інших художніх творах мистецтва; право на свободу літературної, художньої, наукової і тех­нічної творчості; право на місце проживання; право на недоторкан­ність житла; право на вибір роду занять; право на свободу пересуван­ня; право на свободу об'єднання; право на мирні зібрання.

У цілому запропонована ЦК класифікація заслуговує на увагу. Од­нак наведений у ньому поділ особистих прав не можна визнати пов­ним. Слід зазначити, що ці права можна об'єднати в однотипні групи і підгрупи, що дозволить поділити їх за схожістю, тотожністю, харак­теристикою їх змісту, властивостей, ознак. В основу класифікації особистих прав може бути покладена низка критеріїв, що характери­зуватимуть різні сторони названих прав:

по-перше, спосіб їх виникнення; по-друге, ступінь пов'язаності їх з майновими правами; по-третє, їх зміст; по-четверте, за­лежність від структури зв'язку учасників у особистому немайно-вому відношенні; по-п 'яте, цільова спрямованість.

За способом виникнення особисті немайнові права можна по­ділити на такі види:

природжені- права, що належать людині внаслідок факту її наро­дження. Творці вчення про права людини (Гроцій, Томазій, Вольф та інші) визначали, що вже у момент своєї появи вона набуває природне право на захист елементарних благ - життя, здоров'я, тілесної недо­торканності, свободи; вони складають її природжені права, jura connata, права, що випливають із самої суті людини як особистості';

1 Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут, 1998.-С. 121-122.

;Ј02

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

203


придбані - це права, що визначають соціальне буття людини, тоб­то ті, які людина набуде у процесі своєї діяльності, коли бере участь у суспільному житті. Ці права, у свою чергу, поділяються на: права, якими людина наділяється у силу закону (наприклад, право на ім'я) хйті, що людина сама набуває у процесі діяльності (зокрема, право на охорону таємниці нотаріальних дій, відомостей, які станов­лять об'єкт адвокатської, банківської, медичної таємниці). Підстава­ми виникнення названих прав можуть бути: дії самої людини, спрямо­вані на виникнення певного особистого права (так, право на адвокат­ську таємницю виникає у людини тільки після її звернення за кон­сультацією до адвоката); інші юридичні факти. Написання твору літератури, мистецтва наділяє його творця комплексом особистих прав (зокрема, правом вважатися автором зазначеного твору; заборо­ни згадування свого імені, якщо авторство є анонімним; обирати псевдонім; протидіяти перекрученням і змінам твору; оприлюднюва­ти твір).

Особливість даної групи прав полягає у тому, що момент виник­нення і момент реалізації їх збігаються. Так, звертаючись за консуль­тацією у нотаріальну контору і повідомляючи необхідну для надання послуг інформацію, людина одночасно набуває ї реалізує право на додержання таємниці нотаріальних дій.

За ступенем пов'язаності їх з майновими правами на: особисті немайнові права, не пов 'язані з майновими правами, тобто особисті права «у чистому вигляді» - право на ім'я, зовнішній вигляд, честь, гідність тощо; та особисті немайнові права, пов 'язаніз майновими правами - права, що виникають у зв'язку з написанням літературних, наукових творів, творів мистецтва, право на таємницю нотаріальних, банківських відомостей, адвокатську, медичну таємницю тощо. Так, за надання нотаріальних послуг нотаріальні контори одержують пев­ну грошову винагороду від фізичної особи, що звернулася до них. При цьому особисті немайнові права не протистоять майновим пра­вам. Вони не випливають одні з других, а складають єдиний комплекс прав. Наприклад, створивши твір мистецтва, автор набуває особис­тих немайнових прав: право авторства, право на авторське ім'я, право на недоторканність твору тощо. До того ж автор, який уклав договір на створення такого твору, має право на одержання гонорару. Зв'язок особистих і майнових прав яскраво проявляється при захисті зазначе­них прав у разі їх порушення. Виконавши замовлення на написання картини, художник набуде для себе комплекс прав, а саме: має право вимагати передачі йому обумовленої договором винагороди, право доступу до цієї картини тощо.

За їх змістом? особисті права як комплексні права, які є сукуп­ністю певних повноважень (правомочностей) — наприклад, право на охорону особистого життя; та особисті права як окремі повнова-

1 Більш доклад, про це див. главу б даного підручника. )

ження. Повноваженнями, наприклад, є право на охорону недотор­канності особистого життя і право на таємницю особистого життя. Вони становлять комплексне особисте немайнове право - право на охорону особистого життя.

Залежно від структури зв'язку учасників у особистому немайно» вому відношенні поділяються на: абсолютні'права, що належать участ­никам правовідносин, у яких особі, котра володіє особистим немайно-вим правом, протистоїть невизначене коло осіб, що зобов'язані утриму­ватися від порушення її права. Більшість особистих немайнових прав є абсолютними, однак при порушенні абсолютного нрава на порушника покладається цілком визначений обов'язок вчинити дії, спрямовані на відновлення порушеного права; відносні права, що належать учасникам правовідносин у яких уяравомоченій особі протистоять чітко визначені особи (або особа); і вони повинні здійснювати аб& не здійснювати ціл­ком визначені дії. Наприклад, усі вади «таємниць» як особисті права є відносними правами оскільки коло осіб, зобов'язаних не розголошува­ти довірену їм інформацію, відоме. Це—медичтпршрвнши, службовці нотаріальних, адвокатських контор тшида.

За цільовою спрямованістю особисті немайнові права поділяю­
ться на: асобшєті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію
асебиетоежі: право на ім'я, право на індивідуальний вигляд, право
на честь, гідність і ділову репутацію; особисті немайнові права, що
забезпечують фЬичну недоторканність особи: право на охорону
життя, здоров'я, здорове навколишнє середовище, свободу, вибір
місця проживання; особисті немайнові права, спрямовані на забез­
печення недоторканності внутрішнього світу особистості, які
забезпечують її автономне існування: право на додержання таєм­
ниці особистого і сімейного життя, невтручання у сферу особистого
життя; право на дотримання таємниці відомостей, що становлять
предмет адвокатської, нотаріальної, банківської, страхової, медичної
таємниці, таємниці усиновлення; право на таємницю листування, те­
лефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на не­
доторканність житла. ;

с § 2. Окремі види

'- особистих немайнових прав

Зважаючи на те, що перелік особистих прав не є вичерпним і може, бути у подальшому доповнений, недоцільно докладно досліджувати всі права, що названі у ЦК. Зупинимося лише на дослідженні деяких з них.

Права, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК відносить до них ті, що забезпечують фізичну і психічну ціліс­ність особистості фізичної особи (право на охорону життя, здоров'я, свободи, особистої недоторканності, право на донорство, право на безпечне для життя і здоров'я середовище тощо). Виходячи з того,

204

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

205



пщ життя, здоров'я, фізична і психічна недоторканність є тими блага­ми, які належать людині в силу факту народження, вона з моменту своєї появи на світ набуває природного права на охорону і захист за­значених благ. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. встановлено: ніхто не повинен бути позбавлений свобо­ди інакше як на таких підставах і відповідно до такої процедури, що встановлена законом (ст. 9). Відповідно до ст. 29 Конституції Украї­ни кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; причому кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця про­живання, право вільно залишати територію України, за винятком об­межень, які встановлюються законом (ст. 33 Конституції).

Право на фізичну (тілесну) і психічну недоторканність. Стат­тя 29 Конституції проголошує право кожної людини на особисту не­доторканність. Остання включає фізичну (тілесну) і психічну недо­торканність. Дане право регулюється також Основами законодавства України про охорону здоров'я (далі - Основи)1. Фізична недоторкан­ність означає автономне вирішення питань про користування і розпо­рядження своїм тілом, органами, тканинами. Психічна недоторкан­ність - це вільне вчинення дій відповідно до своєї свідомості.

Ведучи мову про фізичну (тілесну) цілісність організму людини, необхідно зазначити, що з цим особистим правом тісно пов'язані пи­тання вторгнення у тілесну цілісність організму - пересадження орга­нів і тканин. Відповідно до Закону «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» (далі - Закон) транспланта­ція - спеціальний метод лікування, який полягає у пересадженні ре­ципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини або тварини2.3 огляду на це, одні вчені вважають, що органи і ткани­ни є частиною організму і утворюються в результаті природного біо­логічного процесу, а, відтак, не підпадають під поняття речі і не мо­жуть бути предметом цивільно-правових правочинів3. З наведеним слід погодитися, бо навряд чи труп, органи і тканини можна успадко­вувати як звичайне майно. Між тим органи і тканини, відділені від ор­ганізму, потрібно визнати речами, обмеженими у обороті. Відповідно до Закону донором при трансплантації можуть бути жива людина (ех vivo) і труп (ex mortuo). Безумовно, вилучення трансплантата у живої людини порушує тілесну цілісність її організму, заподіює тілесні ушкодження, шкоду здоров'ю, що охороняється законом.

Право на фізичну (тілесну) і психічну недоторканність людини має абсолютний характер. До його змісту входять правомочність лю-

1 Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. //
ВідомостіВерховноїРадиУкра;іни.-1993.-Ха4.-Ст. 19.

2 Голос України. - 1999. -Ла 151 (2153). -17 серп. ,,,

3 5оложсЗ.„7.Правонакровь//Вестниксоветскойюстипии.-1928.-К°7.-С.216. ,

дини самостійно користуватися і розпоряджатися своїм тілом, окре­мими органами і тканинами, правомочність вільно здійснювати вчин­ки відповідно до своєї свідомості, а також правомочність вимагати, щоб інші суб'єкти утрималися від порушення її права.

Цивільно-правова охорона психічної і тілесної недоторканно­сті людини, її життя та здоров'я не може бути зведена тільки до відшкодування заподіяної шкоди. Сьогодні існує необхідність у наданні людині права вимагати усунення будь-яких обставин, що порушують здорові і безпечні умови її життя. Останнє тісно по­в'язане з правом на безпечне для життя і здоров'я середовище, що є предметом вивчення не тільки цивільного, а й екологічного права. Наявність у ЦК зазначеного права відіграє позитивну роль у створен­ні людині гідних умов життя.

Окремого розгляду заслуговують права, що забезпечують недо­торканність інформації медичного характеру (право на інформа­цію про стан свого здоров'я, право на таємницю про стан свого здо­ров'я тощо). Відносини між пацієнтом і лікарем мають будуватися на довірчих засадах, оскільки чим точніше хворий розповість про свою хворобу, тим успішніше перебігатиме процес лікування. Встановлен­ня відвертих стосунків між медичним працівником і хворим стане не­можливим, якщо останній не буде впевнений, що інтимні подробиці його життя і здоров'я не будуть збережені у таємниці. Тому обов'яз­ком медичних працівників є збереження у таємниці таких відомо­стей. Даний обов'язок складає медичну таємницю, обов'язок дотри­мання якої міститься, навіть, у клятві Гіппократа: «Щоб при ліку­ванні, а також і без лікування, я не побачив, як і не почув стосовно життя людського з того, що не слід коли-небудь розголошувати, я змовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею»1. Згадування в да­ній клятві про медичну таємницю є не випадковим, оскільки успіх лікування будь-якої хвороби залежить насамперед від того: встанов­ляться чи ні довірчі відносини між пацієнтом і лікарем.

Медична таємниця - це сукупність певної медичної та немедич-ної інформації, яка не підлягає розголошенню. У таємниці повинні зберігатися відомості щодо факту звернення особи до лікувального закладу за медичною допомогою, стану здоров'я, діагнозу її захворю­вання та інші, включаючи інформацію про сімейне, інтимне життя людини, а також про стан здоров'я родичів, близьких осіб пацієнта. Сукупність відомостей, що становлять медичну таємницю, можна поділити на два види: медичні - відомості про стан здоров'я пацієнта та немедичні - про його інтимне і сімейне життя.

Постає питання: чи поширюється необхідність дотримання медич­ної таємниці щодо самого хворого. Основи у зв'язку з цим містять за­гальне правило: «пацієнт має право знайомитися зі своєю історією

1 Петров Б. Д. Врачебная тайна // Фельдшер и акушерка. -1974. - Ха 1. - С. 55-57.

206

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

207


хвороби...», а лікар у тих випадках, коли пацієнт бажає реалізувати своє право на ознайомлення з діагнозом хвороби.., «зобов'язаний по­яснити пацієнту в доступній формі стан його здоров'я, мету запропо­нованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого роз­витку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров'я» (ст. 39). Таким чином, слід акцентувати увагу на праві па­цієнта, а не на обов'язку лікаря. Це означає, що лікаря не можна будь-який раз примушувати повідомляти пацієнту повну інформацію про стан його здоров'я, але у останнього повинно бути право знати істину про це. Він може як реалізувати своє право (тобто вимагати від лікаря правдивої, повної інформації), так і не реалізувати його (тобто одержувати тільки ту інформацію, яку лікар вважає за потрібне йому повідомити).

Права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

До цієї групи положеннями ЦК віднесені права, спрямовані на ін­дивідуалізацію фізичної особи (право на ім'я, на його зміну і викорис­тання, право на індивідуальність, право на охорону інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- і відеозйомок, право на пова­гу гідності та честі, недоторканності ділової репутації тощо).

Міжнародна конвенція про права дитини 1989 р. визнає за дити­ною право на ім'я з моменту її народження (ст. 7). З ім'ям пов'язують сукупність уявлень про зовнішність людини та її внутрішні якості, які визначають індивідуалізацію останньої у суспільстві і цивільному обороті. Індивідуалізація людини забезпечується також завдяки її зовнішньому (індивідуальному) вигляду.

Під ім'ям у широкому сенсі розуміється власне ім'я людини, її по батькові і прізвище. За українським законодавством прізвище дитини визначається прізвищем батьків. Якщо вони мають різні прізвища, то дитині дається прізвище батька або матері - за їх згодою. Якщо дити­на народилася у матері, яка не перебуває у зареєстрованому шлюбі, немає спільної заяви батьків або рішення суду про встановлення батьківства, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень робиться на прізвище матері. По батькові дитини утворюється за іме­нем батька. При народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлю­бі, якщо немає спільної заяви батьків і рішення суду, по батькові ди­тини записується за вказівкою матері. Компонентом імені може бути визнаний також підпис. Підпис обирається людиною самостійно і фіксується у паспорті.

Ідентифікація людини в суспільстві забезпечується за рахунок вико­ристання її імені, зареєстрованого в органі реєстрації актів цивільного стану і зафіксованого -в офіційних документах (свідоцтво про народжен­ня, паспорт тощо). Беручи участь у суспільних відносинах, людина ко­ристується своїм ім'ям, може його приховувати (наприклад, при здійс­ненні авторських прав діяти анонімно), використовувати псевдонім; давати дозвіл на використання свого імені іншим особам. Людина може

змінити ім'я (ст. 295 ЦК), передати своє прізвище дитині. Поряд зі зміною імені передбачена можливість зміни прізвища.

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. проголошується: ніхто не може піддаватися незаконним посяганням на його честь і репутацію (ст. 17). Честь - це оцінка особи з боку гро­мадської думки. Гідність—самооцінка особою своїх якостей: мораль­них, професійних. Ділова репутація - це сформована в суспільстві думка про професійні позитивні якості і вади особи. Правовідносини, що випливають із зазначеного права особи, є абсолютними.

Такими, що порочать честь і гідність людини, визнаються відо­мості, які принижують її оцінку в громадській думці або серед окремих осіб з погляду додержання норм моралі, звичаїв ділового обороту і законів. Під поширенням відомостей, що принижують честь і гідність людини, розуміють повідомлення їх якійсь третій особі, або невизначеному колу осіб. Причому повідомлення їх осо­бі, котрої вони стосуються, не є поширенням. Фізична особа, чиє право на повагу честі і гідності порушено, має право звернутися до суду з позовом про захист її честі, гідності, ділової репутації.

Важливе значення мають права, що забезпечують автономне існу­вання особистості (право на особисте життя та його таємницю, право на інформацію, право на особисті документи і право розпорядження ними, право на таємницю кореспонденції, право на недоторканність житла тощо). Життєдіяльності кожної людини притаманні дві взаємо­пов'язані і взаємообумовлені сторони - особисте і суспільне життя. Суспільне життя індивіда полягає у його участі в суспільному вироб­ництві й інших сферах громадського буття, що як врегульовані зако­нодавством, так і залишаються поза межами регламентації. Врахову­ючи важливість для людини її особистого і сімейного життя, відноси­ни у цих сферах забезпечуються правовою охороною. Відповідно до ст. 32 Конституції ніхто не може зазнавативтручання в його особисте і сімейне життя. Тим самим на рівні Конституції закріплюється право людини на таємницю особистого життя.

Таємниця — це певні відомості, розголошення (передача) яких мо­же завдати шкоди інтересам її власника. Поняття «таємниця» може охоплювати різні сторони життя людини. Однак об'єднуючим для них є те, що у кожному конкретному випадку йдеться про інформа­цію конфіденційного характеру, доступ до якої можливий тільки за згодою її власника або у силу приписів закону, але в суворо визначе­них випадках.

Безумовно, не вся інформація про особисте життя людини стано­вить таємницю. Наприклад, повідомлення про місце роботи, навчан­ня, сімейний стан хоча і є інформацією особистого характеру, але об'єкт таємниці особистого життя не становлять. Змістом таємниці є: відомості про осіб, об'єкти, вчинки людини; відомості, що мають конфіденційний, тобто секретний, довірчий характер і не підлягають

208

Розділ 11' v

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

209


загальному розголошенню; відомості, які охороняються традиціями» нормами моралі і законом; відомості, що підлягають розголошенню тільки в суворо визначених законом випадках обмеженому колу осіб.

Таємниця особистого життя — це відомості конфіденційного ха­рактеру прорізні сторони індивідуальної життєдіяльності людини, розголошення яких заподіює або може заподіяти їй шкоду. Таємниці як особисті права поділяються на особисті і професійні1.

Особисті таємниці-це відомості, що нікому не довірені. Таємни­ці сімейних стосунків, творчості, особистої документації, поштово-; телеграфної кореспонденції і телефонних розмов є особистими.

Професійні таємниці - інформація, довірена представникам пев­них професій для вчинення дій або захисту прав та інтересів людини. В основі таких таємниць завжди лежать особисті таємниці, захищені від розголошення правовими заборонами, адресованими тим, кому вони за необхідністю довірені. До професійних таємниць належать банківська, адвокатська, нотаріальна, таємниця усиновлення.

Відомості, що становлять об'єкт банківської таємниці, визначені в Законі «Про банки і банківську діяльність». Це - відомості конфіден­ційного характеру щодо особи клієнта і кореспондента банку, їх фі­нансово-економічного стану; інформація про операції і стан рахунків (суми рахунка, час надходження сум на рахунок, особа, від якої на­дійшла сума, і підстави такого надходження, а також суми вилучення грошових коштів з рахунка), а також інші відомості, що безпосеред­ньо не стосуються банківського рахунка клієнта. Крім того, захища­тися повинна інформація не тільки про свого клієнта, а й про його контрагента за правочином.

Внаслідок договору доручення на надання юридичних послуг між сторонами виникають майнові і немайнові права та обов'язки, серед яких важливе значення мають особисті немайнові відносини з приво­ду збереження адвокатської таємниці. Адвокатську таємницю ста­новлять відомості про факт звернення людини за юридичною допо­могою до адвоката, відомості про злочинне діяння, учасників, наслід­ки; про особисте життя людини, що звернулася до адвоката, тощо. Суб'єктами названої таємниці є: адвокати, їх помічники; посадові особи та інші особи адвокатських об'єднань, які беруть участь у здійсненні правового обслуговування; особи, що представляють інте­реси інших осіб; захисники.

Нотаріальну таємницю складають відомості: про людину, яка звернулася до нотаріуса; про вид і характер послуг, що надаються; про зміст документів; про третіх осіб, згаданих при зверненні до но­таріальної контори. Суб'єктами таємниці нотаріальних дій передусім є державні і приватні нотаріуси, а також особи, яким вона стала відо­ма у зв'язку з виконанням останніми своїх службових обов'язків.

1 Петровский Б. В. Этика хирурга // Хирургия. - 1997. - Я° 2. - С. 18-20.

Об'єктом таємниці усиновлення є сам факт усиновлення, справж­нє ім'я, місце народження, вказівка про батьків, тобто вся інформа­ція, яка дозволяє зробити висновок про те, що усиновителі дитини не є її кревними батьками. Закон не тільки встановлює таємницю уси­новлення, а й передбачає конкретні заходи, що гарантують її додер­жання. З цією метою усиновителі можуть бути записані як батьки усиновленого; на їх прохання усиновленому присвоюється їх прізви­ще. На прохання усиновителя можуть бути змінені і місце народжен­ня усиновленої дитини, а також у виняткових випадках й дата її наро­дження. Розголошення таємниці усиновлення - це повідомлення інформації про факт усиновлення і про інші, пов'язані з ним обстави­ни, як самому усиновленому, так і третім особам, в усній або письмо­вій формі. Суб'єктами таємниці усиновлення є: посадові особи орга­нів рацсу, опіки і піклування, виконавчих комітетів, охорони здо­ров'я, працівники суду, прокуратури та інші особи, яким внаслідок їх службових обов'язків стала відома зазначена інформація.

Поінформованими про різні сторони особистого життя людини можуть бути медичні працівники, адвокати, працівники нотаріальних . контор, службовці банків та інші особи. У зв'язку з цим можна зазна­чити, що розголошення відомостей, які становлять таємниці особис­того життя, може здійснюватися як за бажанням самої людини (по­відомлення інформації медичному працівнику, адвокату), так і без такого (у тих випадках, коли інформація стає відомою працівникам прокуратури, суду). Разом з тим треба враховувати, що втручання в особисте життя людини, розголошення її таємниць може потягти за собою вельми негативні наслідки для людини, а у деяких випадках й згубні для неї. Пояснюється це тим, що особисте життя є індивіду­альним і не терпить стороннього втручання або впливу на нього.

Стаття 30 Конституції гарантує людині недоторканність її житла. Не допускається проникнення у житло або у інше володіння особи, проведення у них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Форма реалізації даного права - елемент немайнової частики змісту цивільної правоздатності. Право на недоторканність житла складає зміст абсолютного правовідношення, у якому особі, котра володіє зазначеним правом, зобов'язаний протистояти всякий і кожний, чиї дії можуть потягти порушення цього права. Назване пра­во хоча і є абсолютним, однак має певні юридичні межі, які фіксують­ся у загальних і спеціальних нормах закону. У разі незаконного про­никнення в житло особа, чиє право порушується, може застосувати певні засоби захисту, а саме: вимагати припинення дій правовідно­син, що порушують її право, або зміни правовідносин, а у деяких ви­падках й визнання оспорюваного права. Відомі й інші способи захис­ту особистих немайнових прав.

і І

Щш.

Події ТТ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

211


" § 3= Цивільно-правова охорона

-- особистих немайнових прав

т-

:« Недоторканність особистих немайнових прав людини на законо­давчому рівні забезпечується системою засобів їх охорони і захисту від протиправних посягань.

Охорона права - ширше, ніж захист, поняття, що включає всі юри­дичні правила з приводу певного блага1. Поняттям охорони охоп­люється вся сукупність засобів, що забезпечують як розвиток цивіль­них правовідносин в їх непорушеному стані, так і відновлення порушених або оспорюваних прав. Захист прав здійснюється у тих випадках, коли право вже порушене, і полягає у системі заходів, спрямованих на припинення правопорушення та усунення його на­слідків. Будь-який спосіб захисту спрямований проти правопорушни­ка. Захист слід розглядати як окремий вид охорони, що застосовуєть­ся у разі наявного правопорушення.

Розглядаючи особисті немайнові права, на нашу думку, потрібно вести мову про охорону особистих прав, а не про захист2, тобто про поняття більш об'ємне і широке, що включає, крім норм-заборон, ще й систему запобіжних заходів. Охорона особистих прав є родовим по­няттям, а захист — видовим способом охорони. Встановлюючи у пра­вових нормах масштаби і рамки поведінки з приводу конкретного блага, визначаючи права та обов'язки учасників правовідносин, їх ба­жану, з погляду суспільства, поведінку й наслідки небажаних (забо­ронених) вчинків, держава таким чином бере під охорону ці блага3.

§ 4. Способи захисту особистих немайнових прав

Цивільне законодавство, визнаючи за тією чи іншою особою певні суб'єктивні права і обов'язки, надає уповноваженій особі також пра­во на їх захист. Суб'єктивне право, хоча і таке, що належить особі, але не забезпечене законодавчо від порушень необхідними засобами захисту, «залишиться лише декларативним правом»4. Таким чином, право буде проголошено у законі, але не буде забезпечено державни-

1 Малеин Н. С. Охрана прав личности советским законодательством. - М.: Наука,
1985.-С. 18.

2 Так, у Законі України «Про авторське право і суміжні права» у статтях 1, 5-7, 24,
31,32,38 йдеться і про охорону авторських та суміжних прав, і про їх захист (розділ 5),
не акцентуючи уваги на їх відмінності. До речі, чинне законодавство не завжди чітко
розрізняє ці поняття, підмінюючи одне одним.

3 Малеин Н. С Бказ. праця. - С 18-19.

4 Грибанов В. 77. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. - М.: Изд-во
Моск.ун-та, 1972.-С. 153.

ми правоохоронними заходами1, відповідно, додержуватиметься тільки на добровільних засадах з боку неуповноважених осіб і буде забезпечено лише нормами моралі, оскільки у разі його порушення держава або уповноважений суб'єкт не будуть мати можливості ре­алізувати своє право на захист внаслідок відсутності у законі відпо­відних заходів.

Способи захисту, які застосовуються до порушників цивільних прав, можна поділити на: способи фактичного характеру, що засто­совуються уповноваженою особою при самозахисті прав (необхідна оборона, заходи крайньої необхідності); способи оперативного ха­рактеру, які хоча і є способами юридичного впливу, але застосовую­ться самою уповноваженою особою (відмова від прийняття простро­ченого виконання); правоохоронні способи державно-примусового характеру, які застосовують державні або громадські органи, що розглядають спір. До них входять: цивільно-правові санкції як спо­соби цивільно-правової відповідальності; способи державно-приму­сового характеру як визнання права за тією чи іншою особою (поділ спільного майна між власниками, повернення сторін у первинний стан внаслідок визнання правочину недійсним тощо, які не можуть бути віднесені ні до цивільних санкцій, оскільки не пов'язані з покла­данням на правопорушника цивільно-правової відповідальності, ні до способів оперативного впливу, бо застосовуються не самою упов­новаженою особою, а тим органом, який розглядає і вирішує даний цивільно-правовий спір2.

Запропоновані В. П. Грибановим способи впливу на винну особу застосовуються при порушенні цивільних прав як певної сукупності, окремої підсистеми прав людини. Однак, виділяючи з даної підсисте­ми особисті немайнові права людини, слід зазначити, що не все за­пропоноване можна застосувати у разі порушення названих прав. Так, важко навести випадки, коли при порушенні таємниць особисто­го життя людини застосовували б засоби оперативного характеру, здійснювані самою уповноваженою особою. Очевидно, вплив слід співвідносити з характером права, що захищається.

Наведене свідчить про те, що особисті немайнові права не можуть охоронятися за допомогою універсальних способів захисту. Навіть тоді, коли деякі з них можна застосовувати у названих випадках, останні по-

1 У теорії цивільного права, як зазначає М. С Малеїн, поняття «захід» і «спосіб» є
тотожними (Малеин Н. С. Гражданский закон и права личности в СССР. - М.: Юрид.
лит., 1981. - С. 192.). Однак з цим погодитися важко. Способи захисту - ті дії, які має
право здійснювати особа, чиє право порушено. Захід - це інтенсивність впливу на пра­
вопорушника, його наслідки (визначення правочину недійсним повністю, у частині,
компенсація тощо). У даному випадку захід - не характеристика виду дій, а кількісний
або якісний результат їх впливу.

2 Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. - М.: Изд-во
Моск.ун-та, 1972.-С. 156,157.

212

РоздіпІІ

і ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

213


винні застосовуватися з урахуванням низки особливостей, що обумов­люються об'єктом захисту, пов'язаним з психологічними, соціальними, фізіологічними чинниками, притаманними кожній окремій особистості.

ЦК вказує на захист цивільних прав, припускаючи при цьому як майнові, так і особисті немайнові права. Зазначені у ньому способи захисту повністю застосовуються до майнових прав людини, але складніша справа із захистом особистих немайнових прав, які хоча й не виміряються в точних одиницях, але посягання на які може завда­ти, як правило, значно більшу шкоду людині, ніж применшення її майнового інтересу (ст. 16).

Ведучи мову про характер заподіюваної людині шкоди, пов'язаної з порушенням її немайнових прав, слід зазначити, що остання має мо­ральний, психологічний аспект і не завжди піддається повному від­новленню. Так, розголошення відомостей, які становлять медичну таємницю, є незаконним вторгненням у сферу особистого життя лю­дини, що порушує її звичний спосіб життя, ставить під загрозу розірвання сімейних, ділових відносин. Вказана інформація може стати відома досить широкому колу осіб; і жодний спосіб захисту не в змозі цілком відновити її душевний спокій та повернути людину до звичного способу життя.

Оскільки порушені особисті права важко піддаються відновленню і захисту, то певне значення при охороні особистих прав повинно бу­ти відведено запобіганню правопорушення шляхом встановлення системи заходів, спрямованих на пропаганду правових знань і поси­лення відповідальності винних посадових осіб.

Велика увага проблемі віднайдення способів захисту особистих не­майнових відносин приділялася вченими у 60-70 pp. XX ст. У цей пе­ріод розробляється досить широкий перелік цивільно-правових спо­собів захисту вказаних відносин. Так, С. М. Братусь до зазначеного переліку відносив: право вимагати визнання особистого немайнового права, якщо воно порушено або будь-ким оспорюється; право вимага­ти припинення дій, що порушують особисте право; право вимагати вчинення позитивних дій, спрямованих на усунення наслідків пору­шення і які забезпечують відновлення порушеного права1. Л. О. Кра-савчикова серед названих способів виділяла: визнання права; віднов­лення становища, що існувало до порушення права; припинення дій, які порушують право; припинення і зміну правовідношення2.

Крім викладених способів, у науці цивільного права розроблені й нетипові способи захисту особистих прав: відшкодування заподіяної шкоди і самостійний захист своїх особистих прав у випадках, перед­бачених законом.

1 Братусь С Н. Предмет и система советского гражданского права. - М: Госюриз-
дат, 1962.-С.86.

2 Красавчикова Л. О. Гражданско-правовая охрана личной жизни советских граж­
дан: Дис. канд. юрид. наук. - Свердловск, 1979. - С. 52.


Що стосується сьогодення, то ЦК у ст. 16 визначив загальні спосо­би захисту цивільних прав.

Визнання права. Цей спосіб є саме способом охорони особистих прав, а не захисту, оскільки необхідність його використання виникає тоді, коли ще немає прямого порушення конкретного права особи, але існування у неї даного права заперечується іншою зацікавленою особою. Так, законодавець визнає таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції особистим немайновим правом людини і охороняє його від незаконних втручань (ст. 31 Кон­ституції). Разом з тим опікун або піклувальник, надмірно витлума­чивши свої правомочності, може вимагати перегляду всієї кореспон­денції, у тому числі й особистої, своїх підопічних.

Застосування зазначеного способу охорони здійснюється й у випад­ках, коли один з адресатів листа намагається опублікувати документа­цію, яка має особистий характер, без згоди на те іншої зацікавленої особи.

Відновлення становища, яке існувало до порушення права, при­пинення дій, що порушують право. Слушно зазначала 3. В. Ромов-ська, що передбачені у цих двох способах дії (відновлення і припи­нення) повинні розглядатися у більшості випадків як двоєдиний процес1. Саме припинення протиправних дій ще не має можливості повністю захистити право, оскільки результати цих дій не усунуті. З іншого боку, відновлення становища, що раніше існувало, без при­пинення протиправних дій практично нездійснене. Це вірно, однак лише для такої ситуації, де протиправні дії тривають до постановлен­ия судового рішення. Якщо ж ці дії до зазначеного часу припинилися, суд ставить своїм завданням лише ліквідацію наслідків такої поведін­ки, тобто відновлення становища, що існувало до порушення права. При захисті права даним способом суд не встановлює наявність у по­терпілої сторони відповідного права. Воно не викликає сумніву в су­ду. Не заперечує існування цього права й відповідач.

Даний спосіб захисту застосовується при посяганнях на такі осо­бисті немайнові права як честь, гідність. У цьому випадку засобом відновлення становища, що існувало до порушення права, є спросту­вання. Однак навряд чи можна погодитися з тим, що в разі, наприк­лад, розголошення адвокатської, банківської, медичної таємниці можна за допомогою даного способу захисту відновити становище, що існувало до порушення права. І справа тут не у тому, яким пови­нен бути спосіб захисту, а швидше у тому, що повністю відновити становище, яке існувало до порушення, взагалі неможливо, оскільки конфіденційна інформація вже піддана розголошенню. Тому тут ско­ріше потрібно вести мову про можливість тільки припинення дій, які порушують право.

1 Ромовская 3. В. Личные неимущественные права граждан СССР (понятие, виды, классификация): Дис.... канд. юрид. наук. - К., 1968. - С. 227.

214

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

215


Припинення дій, що порушують право - найбільш результатив­ний спосіб захисту таємниць особистого життя людини.

Примусове виконання обов'язку в натурі є одним із способів за­хисту суб'єктивних прав. Зазначений спосіб застосовується у тому випадку, коли на особу покладений певний обов'язок, але вона не ви­конала його, порушивши тим самим суб'єктивні права іншої особи. Зобов'язання вважається виконаним у натурі тільки за умови вико­нання взятого на себе зобов'язання.

Дана форма захисту застосовується лише при захисті майнових прав. Вона не може застосовуватися при захисті немайнових прав, ос­кільки можливість використання цього права обмежується лише ви­падками порушення права внаслідок невиконання уречевленого ци­вільно-правового зобов'язання1.

Компенсація моральної шкоди — один із способів захисту особис­тих прав людини. Законодавство України довго йшло до визнання факту: в результаті заподіяння шкоди особистості неминуче виника­ють моральні переживання, страждання, змінюється звичний спосіб життя, порушуються нормальні життєві зв'язки, розриваються сто­сунки з оточуючими людьми, настають інші негативні наслідки. Інак­ше кажучи, заподіюється моральна шкода. Поява у правовій системі як способу захисту суб'єктивних цивільних прав - компенсації мо­ральної шкоди - обумовлюється прагненням держави створити умови для захисту прав людини, передусім тих, що мають особистий немай-новий характер. Моральна шкода - це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, що заподіюються особі незаконними діями чи бездіяльністю ін­ших осіб. Зміст моральної шкоди як «страждання» означає, що дії, які викликали ці страждання, обов'язково повинні знайти відображення у свідомості потерпілого у формі негативних уявлень (фізичного страж­дання) і негативних представлень (моральних страждань). Іншими словами, моральна шкода - це моральні та фізичні страждання.

У кожному конкретному випадку негативні емоції, які переживає потерпілий, різні за силою, глибиною, тривалістю, зовнішніми проя­вами і наслідками. Поступово вони досягають такого кількісного і якісного стану, що тягнуть за собою зміни в різних сферах людської діяльності: втрату творчого натхнення, нервове захворювання, де­пресію, втрату або погіршення стосунків на роботі, вимушену зміну чи обмеження у виборі професії, втрату звичного кола спілкування, втрату або погіршення стосунків у сім'ї тощо. Зазначені втрати і є мо­ральною шкодою.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майно­вої шкоди є найбільш суворим заходом, що застосовується до право­порушника. Даний спосіб захисту застосовується до майнових прав,

1 Рвмоеская 3. В, Личные неимущественные права граждан ССЙР (понятие, виды, классификация): Дис.... канд. горид. наук. - К., 1968. - С. 240,241.

оскільки більшість зобов'язань майнового характеру забезпечуються неустойкою, а невиконання обов'язків, що випливають із зобов'язан­ня, тягне за собою виникнення у потерпшої сторони збитків. Захист особистих немайнових прав не може забезпечуватися неустойкою, однак збитки внаслідок порушення немайнових прав повинні бути відшкодовані. При розголошенні банківської таємниці контрагенти можуть розірвати укладені договори з особами, чия таємниця розго­лошена; при цьому особі заподіюється майнова шкода. Розголошен­ня банківської таємниці може потягти втрату потенційних контраген­тів, що призведе до неможливості одержання того прибутку й тих доходів, які потерпілий міг би одержати у разі збереження у таємниці вказаної інформації. Тобто тут має йтися про необхідність відшкоду­вання потерпілій стороні упущеної вигоди.

ЦК передбачає судову форму захисту цивільних прав та інтересів також шляхом визнання правочину недійсним, зміни і припинення правовідношення, визнання незаконним рішення, дії чи без­діяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Глава 11, ПРАВОЧИНИ

§ 1. Загальні положення про правочини

Визначення правочину та його ознаки. Правочин — це найпоши­реніший юридичний факт сфери приватного права, підстава виник­нення цивільних прав та обов'язків. Стаття 202 ЦК визначає право­чин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочини характеризуються сукупністю ознак, властивих їм, які дають можливість відмежовувати останні від інших юридичних фактів.

По-перше, оскільки правочин є дією осіб, він завжди - вольовий акт. За цією ознакою правочини відрізняються від юридичних фак­тів, подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.

Процес формування волі людини, спрямований на вчинення пра­вочину (волестворювання), проходить три стадії: виникнення потре­би та усвідомлення способів її задоволення; вибір способу задоволен­ня потреби; прийняття рішення про вчинення правочину1. Але воля — це лише внутрішнє бажання особи вчинити правочин, яке не може впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обо­в'язків. Судити про волю (бажання) можна тільки за зовнішнім проя­вом волі, якгагйменується у науці волевиявленням, завдяки чому во­ля стає доступною для сприймання її іншими особами. Отже, у право-

1 Толстой В. С. Понятие и значение односторонних сделок в гражданском праве: Автореф. дис.... канд.юрид. наук. - М., 1966.

216

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

217


чині слід розрізняти волю та волевиявлення, які мають відповідати одна одному.

Питання про співвідношення волі та волевиявлення є дискусійним у науці цивільного права. Так, Н, В. Рабінович вважала, що закон від­дає перевагу волі1.1. Б. Новицький, навпаки, підкреслював, що юри­дичні наслідки пов'язуються саме з волевиявленням, завдяки чому досягається усталеність правочину і усього цивільного обороту в ці­лому2. Ми солідаризуємося з М. М. Агарковим та О. О. Красавчико-вим, які вважали, що сутність правочину полягає в єдності волі та во­левиявлення, оскільки кожен з цих елементів є необхідним і рівно­значним, а відсутність одного з них означає відсутність правочину3.

По-друге, правочин - не будь-яка дія, а лише та, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату - набут­тя, зміну або припинення цивільних правовідносин. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. За даною ознакою правочини відрізняються від юридичних вчинків, з якими закон також пов'язує відповідні правові результати, незалежно від того, чи була у особи ціль досягнення такого результату (наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва). Слід розрізняти ціль (підставу) правочину, його правовий результат і мотив, за яким він вчиняється.

Ціль правочину - це намір осіб, що вчинюють правочин, досягти правового результату, ним передбаченого.

Типова для даного виду правочинів правова ціль, заради якої він вчиняється, йменується в науці підставою правочину (causa). Остання повинна бути законною і здійсненною.

Правовий результат - юридичні наслідки, що виникають у суб'єктів при вчиненні правочину (наприклад, виникнення права власності на річ при здійсненні купівлі-продажу).

Для правочину, який було виконано, характерним є те, що ціль і правовий результат збігаються. Не можуть співпадати ціль і право­вий результат у випадках, зокрема, коли у вигляді правочину вчиню­ються неправомірні дії (наприклад, при укладенні фіктивного право­чину).

Мотив правочину - це психологічна підстава його вчинення, але він знаходиться поза межами правочину. Мотив лише дає відповідь: чому саме особа вчинює правочин. За загальним правилом, як слуш­но зазначав І. Б. Новицький, мотив, за котрим вчинено правочин, юридичного значення не має4.1 лише в умовних правочинах сторони

1 Рабинович Н. В. Недействительность сделок и ее последствия. - Л., 1960. - С. 7.

2 Новицкий И. Б., Лунц Л. А. Общее учение об обязательстве. - М., 1950. - С. 22.

3 Агарков М. М. Обязательства по советскому гражданскому праву. - М., 1940. -
С. 46.; красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. - М.,
1958.-С. 50.

4 Новицкий И. Б. Вказ. праця. - С. 23.

за згодою можуть надавати йому правове значення. У цих випадках мотив стає умовою, тобто елементом змісту умовного правочину.

По-третє, правочин - дія суб'єктів цивільного (приватного) пра­ва, які завжди є рівними особами. Можливість вчинення ними право­чинів - елемент змісту їх цивільної дієздатності. За цією ознакою правочини відрізняються від актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть породжувати цивільні права та обов'язки, але за юридичною приро­дою є владними актами, що видаються у межах компетенції зазначе­них органів - суб'єктів публічного права. Мова йде, наприклад, про акти публічної влади, на підставі яких здійснюється реквізиція майна у випадках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших над­звичайних обставин (ст. 353 ЦК). Саме тому правовідносини виника­ють на підставі цих актів незалежно від бажання осіб вступати у них, тоді як за допомогою правочинів правовідносини завжди встановлю­ються за волею їх учасників.

По-четверте, правочин - це завжди правомірна дія. За даною ознакою правочини відрізняються від правопорушень. Право­мірність правочину означає, що за ним визнаються властивості юри­дичного факту, який породжує ті правові наслідки, настання котрих бажають його суб'єкти.

У зв'язку з використанням у цивільному законодавстві терміна «недійсний правочин» у науці була висловлена думка, що право­мірність не є необхідною ознакою правочину і має значення лише при встановленні його правових наслідків. Але ж слід зазначити, що цивільне законодавство завжди виходило з презумпції правомірності правочину. До речі, у ЦК вказана презумпція закріплена в ст. 204, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Встановлення у ЦК підстав визначення правочинів недійсними свід­чить: законодавець лише вказує на те, що у цих випадках у формі пра­вочину вчинені неправомірні дії.

Зазначені ознаки є загальними для усіх правочинів. Між тим при­таманність їм наведених загальних ознак не є перешкодою для поділу (класифікації) правочинів на окремі види.

Види правочинів. ЦК у ст. 202 закріплює лише поділ правочинів на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Даний поділ здійснюється залежно від кількості осіб, вияв волі яких є необхідним і достатнім для вчинення правочину.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бу­ти представлена однією або декількома особами (ч. З ст. 202 ЦК). Прикладом одностороннього правочину, зокрема, є: складання запо­віту (ст. 1233 ЦК); складання довіреності (ст. 244 ЦК); відмова від прийняття спадщини (ст.1273 ЦК). При цьому виявляється воля од­нієї особи (сторони), якої достатньо для настання відповідних право­вих результатів. У більшості випадків односторонній правочин вчи-

218

РезділИ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

219


нюється однією особою, але ЦК (ч,3 ст,202) передбачає можливість вчинення одностороннього правочину сумісно кількома особами (на­приклад, при видачі однієї довіреності декількома співвласниками). Але й у цьому разі усі особи, що видали довіреність, вважаються од­нією стороною.

Права за одностороннім правочином можуть виникати як у особи, що його вчинила, так і у третіх осіб, задля інтересів яких він вчине­ний, Що ж до обов'язків, то вони за одностороннім правочином, як правило, можуть створюватися лише для особи, що його вчинила (ч. З ст. 202 ЦК). Обов'язки для інших осіб односторонній правочин може створювати тільки у випадках, передбачених законом, або за домовленістю з цими особами. Так, згідно зі ст. 123 8 ЦК на спадкоєм­ця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інша будів­ля, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними.

До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, засто­совуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті односторонньо­го правочину (ч, 5 ст. 202 ЦК). Оскільки, як вже зазначалося, одно­сторонні правочини, за загальним правилом, створюють обов'язки тільки для особи, що його вчинила, до останньої можуть застосовува­тися лише положення, які належать до боржників у зобов'язаннях. Так само до одностороннього правочину не можуть застосовуватися правила щодо виконання обов'язку боржника третьою особою.

Двостороннім чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох чи більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК). Двосторонні правочини-це договори. Вони ще йменуються взаємними правочинами. Хоча у двосторонніх правочинах завжди дві сторони, але на боці однієї із сторін або обох з них можуть виступати і декілька осіб. Тому не слід змішувати число сторін у двохсторонньому правочині з кількістю його учасників. У тих випадках, коли на боці сторони двосторонньо­го правочину виступає декілька осіб, мова йде про множинність їх суб'єктного складу. Для вчинення двостороннього правочину необ­хідно волевиявлення кожної із сторін та їх взаємоузгодженість. Отже, договірне правовідношенння виникає між суб'єктами лише тоді, ко­ли кожна із сторін висловить свою волю на його встановлення і остання набуде характеру узгодженого волевиявлення.

Багатосторонній правочин - різновид договору, в якому є що­найменше три сторони. Приклад багатостороннього правочину — договір про спільну діяльність (ст. ИЗО ЦК), вчинений не менш як трьома особами; засновницькі договори про створення не менш як трьома особами повного або командитного товариства (статті 120, 134 ЦК).

Залежно від наявності або відсутності у правочині зустрічного
обов'язку однієї сторони надати певне благо іншій правсчини поділя­
ються на відплатні та безвідплатні. я

Відплатнилі визнається правочин, у якому обов'язку однієї сто­рони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони з надання певного блага.

Відплатність у правочині визначається не тільки передачею гро­шей, а й речей, виконанням робіт, наданням послуг тощо.

Оскільки у безвідплатних правочинах обов'язок надання зустріч­ного задоволення другій стороні відсутній, відплатними можуть бути лише двосторонні правочини. Що ж до односторонніх правочинів, то вони завжди є безвідплатними.

Відплатність або безвідплатність двосторонніх та багатосторонніх правочинів (договорів) може бути зумовлена характером правочину, вимогами актів цивільного законодавства або угодою сторін. Так, ха­рактер договору купівлі-продажу зумовлює його відплатність (ст. 655 ЦК), а договору дарування - безвідплатність (ст. 717 ЦК). Відплат­ність договору може бути також зумовлена вимогами закону, інших актів цивільного законодавства чи договору. Так, повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 1002 ЦК). На­решті, законодавець, закріплюючи відплатність договору, може пе­редбачити можливість для сторін встановлювати його безвідплат­ність. Йдеться, наприклад, про договір зберігання, безвідплатність якого може мати місце у випадках, передбачених установчими доку­ментами юридичної особи або договором (ч. 4 ст. 946 ЦК).

Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, во­ни поділяються на консенсуальні та реальні.

Консенсуальний правочин (від лат. consensus - згода) вважаєть­ся укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Такими є умови про предмет правочину, умови, ви­знані істотними законом або іншими актами цивільного законодав­ства, чи є необхідними для правочинів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода. Наступна передача речі (вчинення іншої дії) у консенсуальних право­чинах свідчить вже про їх виконання. Значна більшість правочинів, передбачених ЦК, є консенсуальними.

Реальний правочин (від лат. res - річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досяг­нення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов'язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину є позика (ст.1046 ЦК).

Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні (від лат. causa - підстава, ціль) та абстрактні (від лат. abstrahere — відривати, відділяти).

У каузальних правочинах підстави мають особливе значення, оскільки від них залежить їх дійсність. Саме тому в каузальних правочинах їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. При доведенні відсутності підстави правочину або

220

Розділ П

Г

ifивтьт правовідносини

221


невідповідності її закону він визнається недійсним Так, недійсною буде визнана боргова розписка, у якій немає пояснень, чому саме во­на видана. Переважна більшість правочинів, передбачених ЦК, є кау­зальними.

У абстрактних правочинах підстави не мають значення для їх дійсності. Такі правочини «відриваються», абстрагуються від їх під­став. Прикладом абстрактного правочину є вексель - борговий цін­ний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселе­давця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя. Таким чином, вексель, оформлений належним чи­ном, зберігає свою дійсність незалежно від підстави його видачі. Са­ме така властивість векселя забезпечує його оборотоздатність. Вка­зівка на абстрактний характер правочину повинна міститися у законі.

До окремих видів правочинів слід віднести: правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обстави­ни (умовою), строкові, фідуціарні та біржові правочини.

Можливість укладення правочинів, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини (умовою), передбаче­на ст. 212 ЦК. Вони йменуються щеумовними. Умовами у таких пра­вочинах можуть бути як дії, так і події, але вони повинні відповідати наступним вимогам. По-перше, умови, про які йдеться у названих правочинах, не повинні існувати в момент їх укладення. По-друге, у момент укладення правочину його сторонам повинно бути невідомо: настане чи не настане зазначена умова у майбутньому. Отже, настан­ня або ненастання умов в умовному правочині має ймовірний харак­тер. По-третє, обставина, визначена у правочині як умова, не може суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасуваль-ними умовами.

Правочин вважається вчиненим під відкладальною умовою у разі, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею настання прав та обо­в'язків. За таким правочином права і обов'язки у сторін виникають не з моменту його вчинення, а відкладаються на майбутнє і пов'язують­ся з моментом настання обумовленої обставини.

Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у ви­падку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов'язків. При цьому права і обов'язки у сторін правочину виникають з моменту його вчинення, але підлягають припиненню (скасуванню) у майбутньому з моменту настання обумовленої умови.

Закон передбачає невигідні правові наслідки для сторін, які недоб­росовісно перешкоджали настанню обставини (умови) або недобро­совісно сприяли її настанню. Якщо настанню обставини недобросо­вісно перешкоджала сторона, якій це не вигідно, обставина вважа­ється такою, що настала. Якщо настанню обставини (умови) недобро­совісно сприяла сторона, котрій це вигідно, обставина вважається та­кою, що не настала (ч. З та ч. 4 ст. 212 ЦК).

Від умови у правочині необхідно відрізняти строк. Строк - пев-KUU проміжок часу, який на відміну від умови завжди настане у майбутньому і сплине. Саме тому строк не може визначатися як узюва в умовному правочині.

Строк у правочинах має самостійне значення і зумовлює строко-вість чи безстроковість правочинів.

Строкові правочини - це правочини, у яких обумовлюється або момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Дані строки можуть бути відкладальними (якщо сторони обумовили строк виникнення у них прав та обов'язків) або сїсасувальними (коли сторони обумовили строк припинення у них іграв та обов'язків). Безстроковими є правочини, у яких не вка­зується момент, з якого вони втрачають дію.

Фідуціарні (від лат. Jlducia -довіра) правочини - це ті, що базую-пяься на особливо довірчих відносинах між суб'єктами, які їх вчи­няють. Йдеться, зокрема, про такий правочин як доручення. Хоча за загальним правилом, закріпленим у ст. 525 ЦК, одностороння відмо­ва від виконання зобов'язання не допускається, фідуціарний право­чин надає таку можливість кожній із сторін. Так, відповідно до ст. 1008 ЦК довіритель або повірений мають право відмовитися від дого­вору в будь-який час. Причому в законі спеціально підкреслюється, пдо відмова сторін від права на відмову від договору доручення є нікчемною.

Нарешті, у окремий вид правочинів слід виділити біржові право­чини. Це пов'язано, зокрема, з особливостями їх предмета та порядку оформлення, а також зі специфічним статусом суб'єктів, що вчиня­ють такі правочини.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р.1 біржовим визнається правочин купівлі-продажу, по­ставки та обміну товарів, допущених до обігу на товарній біржі, укла­дений членами біржі або їх представниками (брокерами). Вказаний правочин вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі, sum повинна бути здійснена не пізніше наступного за вчиненням пра­вочину дня. Біржові правочини, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Умови дійсності правочину. Дійсність правочину - це визнання за ним властивостей юридичного факту, що породжує правовий наслідок, деякого прагнули суб'єкти правочину при його вчиненні

Таке можливе лише у випадку, коли правочин відповідає сукупно­сті вимог, визначених законом, які йменуються умовами дійсності правочинів. Ці вимоги (умови) можуть бути різноманітними залеж­но від особливостей окремих видів правочинів. Але існують загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності будь-якого пра-

1 Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 10. - Ст. 2139.

222

РоадыП

ЦИВІЛЬНІПРАВОВІДНОСИНИ

223


вочину. Сукупність таких вимог вперше закріплено безпосередньо у ст. 203 ЦК. Йдеться про наступні вимоги.

По-перше, зміст правочину не може суперечити вимогам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а також моральним заса­дам суспільства.

Зміст правочину - це сукупність його умов, сформульованих од­нією стороною, якщо вчинюється односторонній правочин, або узго­джених усіма сторонами при двосторонніх чи багатосторонніх право-чинах. З урахуванням того, що ст. 4 ЦК закріплює систему актів цивільного законодавства, умови правочину не можуть суперечити вимогам будь-якого акта, який охоплюється цією системою. Умови правочинів не можуть також суперечити моральним засадам суспіль­ства, оскільки врахування їх робить й саме право морально змістов­ним. Право - це лише мінімум моралі, остання ж вимагає здійснюва­ти діяння по совісті і за власним переконанням. Моральні засади цивілізованого суспільства - певні загальнолюдські цінності: добро, розумність, справедливість, чесність, повага до іншої особи та її інте­ресів тощо.

Таким чином, зазначена умова дійсності правочину може бути визначена як законність змісту правочину.

По-друге, особи, які вчиняють правочин, повинні мати необхід­ний обсяг цивільної дієздатності. Саме тому фізичні особи, що є дієздатними у повному обсязі (повнолітні, неповнолітні з моменту реєстрації шлюбу та особи, яким цивільна дієздатність надана у по­рядку ст.35 ЦК), можуть самостійно укладати будь-які правочини. Малолітні особи, яким не виповнилось 14 років, неповнолітні особи у віці від 14 до 18 років та повнолітні особи, цивільна дієздатність кот­рих була обмежена судом, можуть самостійно вчиняти лише ті право­чини, для яких обсяг їх дієздатності є достатнім; фізичні особи, ви­знані судом недієздатними, взагалі не можуть самостійно вчиняти жодних правочинів.

Юридичні особи приватного права за ЦК мають переважно не спе­ціальну, а загальну правоздатність, а тому можуть вчиняти будь-які правочини. Правочини, вчинення яких потребує отримання юридич­ною особою відповідного дозволу (ліцензії), можуть вчинятися нею лише після одержання останнього.

Звідси — зазначена умова дійсності правочину може бути сфор­мульована як здатність фізичних та юридичних осіб до вчинення правочинів.

По-третє, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Як вже зазначалося, воля та воле­виявлення мають значення для дійсності правочину в їх єдності. Невідповідність між дійсним бажанням (волею) та його зовнішнім проявом (волевиявленням) є підставою для визнання судом такого правочину недійсним. Вказана невідповідність може бути результа-

том помилки, обману, насильства, збігу тяжких обставин, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою.

Вказана умова дійсності правочину може бути визначена як відповідність волі та волевиявлення.

По-четверте, правочин має бути спрямований на реальне настання правового результату (наслідків), що ним обумовлені. Оскільки пра­вочин є юридичним фактом, він завжди повинен бути спрямований на реальне настання відповідного правового результату. Укладення правочину без дійсного наміру створення правових наслідків або з наміром приховати бажаний правовий результат робить його недійс­ним (статті 234-235 ЦК)

Зазначена умова дійсності правочину може бути сформульована як обов'язковість реального настання правових наслідків, зумов­лених укладеним правочином.

По-п'яте, будь-які правочини, що вчиняються батьками (усинов-лювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей. Це положення потребує пев­них пояснень. Хоча усі діти, у тому числі малолітні та непрацездатні, за життя батьків (усиновлювачів) не мають ніяких прав на їх майно, але законодавець підкреслює, що батьки (усиновлювачі) при вчинен­ні будь-яких правочинів повинні враховувати права та юридичні ін­тереси своїх дітей. До цього їх спрямовує не тільки Конвенція про права дитини1. Згідно з нею в усіх діях щодо дітей незалежно від того, коли вони здійснюються, першочергова увага повинна приділятися якнайкращому забезпеченню інтересів останніх2. Про це також йдеться у Законі України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 рА Таким чином, така вимога є різновидом загальної вимоги про те, що зміст правочину не може суперечити вимогам закону і мо­ральним засадам суспільства, все ж ЦК надає їй самостійного значен­ня з урахуванням необхідності захисту прав та інтересів саме дітей -найменш захищених суб'єктів правовідносин.

Ця умова дійсності правочину може бути сформульована як обо­в'язковість відповідності будь-яких правочинів, що вчиняються батьками (усиновлювачами), правам й інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

По-шосте, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Форма правочину - спосіб фіксування волевиявлення осіб, що вчи­нили правочин. Вони можуть вчинятися, перш за все, усно або у пи-

1 Зазначена Конвенція схвалена на 44-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (резолю­
ція 44/25 від 20 листопада 1989 p.). Набула чинності для України з 27 вересня 199! р.
(див.: Права людини. Міжнародні договори України. Декларації, документи. - К.: Нау­
кова думка, 1992.-С 123-146).

2 Для цілей даної Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річ-
ного віку, якщо за законом, застосованим до цієї особи, вона не досягає повноліття
раніше.

3 ОфіційнийвісникУкраши.-2001.-№22.-Ст.981. d

224

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

223


сьмовій формі {простій чи нотаріально посвідченій). Причому, як­що інше не встановлено законом, сторони самі мають право обирати форму правочину (ч. 1 ст. 205 ЦК). Крім того, правочин, для якого за­коном не встановлена обов'язкова письмова форма, може вчинятися шляхом здійснення конклюдентних (від лат. concludere - укладати) дій. Такий правочин вважається вчиненим, якщо поведінка сторін за­свідчує їх волю до настання відповідних правових наслідків (ч. 2 ст. 205 ЦК). Прикладом вчинення правочину шляхом здійснення кон-клюдентної дії є купівля-продаж товарів, розміщених у автоматах. На­решті, у випадках, встановлених договором або законом, воля сторо­ни до вчинення правочину може виражатися її мовчанням (ч. З ст. 205 ЦК). Наприклад, якщо наймач продовжує користуватися річчю після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень най-модавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК).

Суть усної форми правочину полягає у тому, що його сторони спілкуються між собою на словах (за допомогою усної мови) і тому їх воля сприймається ними безпосередньо.

За загальним правилом, викладеним у ч. 1 ст. 206 ЦК, в усній фор­мі можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторона­ми у момент його вчинення. Це пов'язано з тим, що у таких випадках момент вчинення правочину збігається з моментом його виконання і припинення зобов'язання, яке виникло на підставі правочину. Йдеть­ся, напри- клад, про правочин купівлі-продажу, за яким здійснюється одночасна сплата у повному обсязі покупної ціни продавцеві та пере­дача останнім покупцю придбаного товару. Слід підкреслити, що юридичній особі, яка сплатила за товари і послуги на підставі усного правочину, іншою стороною має бути виданий документ, що підтвер­джує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК).

Із загального правила про усну форму правочину є й винятки. Не можуть вчинятися в усній формі правочини, які хоча й повністю виконуються у момент їх вчинення, але потребують нотаріального посвідчення (ст. 209 ЦК), державної реєстрації (ст. 210 ЦК) або ті, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійс­ність (ч. 1 ст. 218 ЦК).

Правочини на виконання договору, укладеного письмово, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить поло­женням договору або закону (ч. З ст. 206 ЦК).

Сушь письмової форми правочину та вимоги, що ставляться до неї, закріплені у ст. 207 ЦК. Правочин вважається таким, що вчине­ний у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований у одному чи де­кількох документах, листах або телеграмах, якими обмінялися сторо­ни, або якщо воля сторін була виражена за допомогою телетайпного, електронного та іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК).

Незалежно від способу фіксації (вираження) волі учасників право­чин вважається таким, який вчинений письмово, за умови, що він під­писаний ними. Правочин, який вчиняється юридичною особою, по­винен бути підписаний особами, уповноваженими на це її уста­новчими документами, довіреністю або актами цивільного законода­вства, та скріплений печаткою юридичної особи (ч. 2 ст. 207 ЦК). За загальним правилом, підписання правочину здійснюється сторонами (уповноваженими особами) власноручно. З цього правила є винятки.

По-перше, у випадках, коли фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її доручен- ням текст правочину в її присутності підписує інша особа, яка йме-нується рукоприкладником. Підпис останнього на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадо­вою особою, котра має право на вчинення такої нотаріальної дії із за­значенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний його учасником. Підпис рукоприкладника на тексті правочину, сто­совно якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути за­свідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи,инавчан-ня, проживання, лікування особи, котра його вчиняє. Йдеться, наприклад, про керівників юридичних осіб за місцем роботи, навчан­ня, проживання чи лікування учасника правочину.

По-друге, у випадках, передбачених законом, іншими актами ци­вільного законодавства або за письмовою згодою сторін при підпи­санні правочину може використовуватися факсимільне відтворення підпису за допомогою засобів механічного чи іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного5 підпису, зразки якого має інша сторона. Правовий статус електронно­го цифрового підпису та відносини, що виникають при його викорис­танні, регулюються Законом «Про електронний цифровий підпис» від 22 травня 2003 p.1.

Викладені положення стосовно вимог, що ставляться до зазначе­ної форми, поширюються як на просту письмову, так і на письмову нотаріально посвідчену форму правочинів.

У простій письмовій формі згідно зі ст.208 ЦК належить вчиняти правочини, щодо яких законом або іншими нормативно-правовими актами вимагається така форма, а також правочини, що вчиняються між юридичними особами. Що ж до правочинів між юридичними і фізичними особами (незалежно від суми) та правочинів фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує у двадцять і більше разів роз­мір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, то вони потре­бують простої письмової форми тільки у випадках, коли не можуть вчинятися в усній формі згідно із ч. 1 ст. 206 ЦК.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає згідно з ч. 1

1 Офіційний вісник України. - 2003. - № 25. - Ст. 1175. 8 «Цивільне право України», т. 1

226

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

227


ст. 209 ЦК нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановле­них законом або домовленістю сторін. Йдеться, наприклад, про ви­падки укладення договорів застави нерухомого майна (ч. 1 ст. 577 ЦК), купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплек­сів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна (ст. 657 ЦК), дарування (пожертви) нерухомої речі, валютних ціннос­тей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподаткову­ваного мінімуму доходів громадян (ст. 719 ЦК), договорів ренти (ст. 732 ЦК), договорів довічного утримання (ст. 745 ЦК), найму бу­дівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин) строком на один рік і більше (ч. 2 ст„ 793 ЦК), найму транспортних засобів за участю фізичної особи (ч. 2 ст. 799 ЦК), заповіту (ст. 1247 ЦК).

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин за її участю може бути посвідчений нотаріально (ч. 4 ст. 209ЦК).

Нотаріальне посвідчення правочинів здійснюється нотаріусами у відповідності із Законом «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р,1 та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України (да­лі - Мінюст) 3 березня 2004 р. № 20/52.

У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії вчиня­ють згідно зі ст. 37 Закону «Про нотаріат» посадові особи виконавчих комітетів відповідно до Інструкції, затвердженої наказом Мінюсту від 25 червня 1994 р. Ш 22/53.

У випадках, передбачених ст. 40 Закону «Про нотаріат», до нота­ріально посвідчених прирівнюються заповіти та доручення, посвідче­ні відповідними посадовими особами (лікарями, капітанами суден, начальниками експедицій, командирами військових частин тощо), відповідно до Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівня­них до нотаріальних посвідчень, затвердженого постановою КМУ від 15 червня 1994 р. № 4194 (із змінами, внесеними згідно з постановою КМУ від 12 грудня 2002 р. № 18545).

Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише тако­
го правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим у
ст. 203 ЦК. •

Дана умова дійсності правочину може бути визначена як обов'яз­ковість вчинення правочину в формі, встановленій законом,

Державна реєстрація правочину. Державна реєстрація правочину -це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, який набуває ознак юридичного факту і входить у випад-

1 Відомості Верховної Рада України. - 1993. - № 39. - Ст. 389.

2 Офіційній вісник України. - 2000. - № 10. - Ст. 639.

3 Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. — № 5. —
С 398-443.

4 Бюлетень Міністерства юстиції України.-2000.-№ 1-2.-С. 117-123.

5 Офіційний вісник України. - 2002. - № 51. - Ст. 2280. '

ках, передбачених законом, до фактичного складу, що породжує ци­вільні права та обов'язки1.

Вказаній реєстрації правочини підлягають лише у випадку, вста­новленому законом (ч. 1 ст. 210 ЦК). Безпосередньо у ЦК передба­чається необхідність державної реєстрації застави нерухомого майна (ч. 2 ст. 577), купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухо­мого майна (ст. 657), відчуження майна під виплату ренти (ч. 2 ст.732), довічного утримання, що встановлює відчуження нерухомо­го майна (ч, 2 ст. 745), договору найму будівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин), які укладаються на строк щонайменше в один рік (ст. 794). Законами можуть передбачатися й інші правочини, що потребують такої реєстрації.

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію правочинів, порядок її здійснення, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначається законом (ч. 2 ст. 210 ЦК). Відносини, пов'язані з дер­жавною реєстрацією речових прав на нерухоме майно усіх форм власності, їх обмеженням та правочинів з нерухомістю, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухо­ме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р.2.

Правочини, що підлягають державній реєстрації, вважаються вчи­неними з моменту її здійснення (ч„ 1 ст. 210 ЦК). Таким чином, дер­жавна реєстрація правочинів набуває конститутивного (правоутво-рюючого) значення, оскільки саме з нею пов'язано виникнення у сторін у такому правочині прав і обов'язків.

Місце вчинення правочину. Місце вчинення правочину - це один з його реквізитів, а тому, за загальним правилом, воно визна­чається у самому правочині. Якщо ж у правочині останнє не визначе­но, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце виражен­ня волі сторони (наприклад, місце нотаріального посвідчення запові­ту), а місцем вчинення двостороннього чи багатостороннього право­чину (договору) є місце проживання фізичної особи або місце знахо­дження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено законом (ст. 647 ЦК).

Тлумачення змісту правочину. Правила про тлумачення змісту правочину, встановлені у ст„ 213 ЦК, є новими. ЦК УРСР не передба­чав аналогічних норм. Це не випадково з огляду на те, що в умовах планової (директивної) економіки не існувало потреби у здійсненні

! Д, І, Меєр вважав, що існують спеціальні засоби «зміцнення права» - встановлен­ня зовнішнього знака, який свідчить про існування права і завдяки котрому воно стар більш міцним і непохитним (див.: МейерД. И, Русское гражданское право. Часть І. - М. 1997, - С, 252). До таких знаків можна віднести і державну реєстрацію правочинів (див. дат. про це: Губарев В. В. Гусударственная регистрация как способ укрепления прав нг недвижимость / В кн.: Проблемы современного гражданского права. - М., 2000.

2 Голос України, -2004, -№142.-3 серп. "S № Е

228

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

229


тлумачення правочинів (договорів). Дійсно, переважна більшість правочинів у тих умовах укладалися на підставі відповідних плано­вих завдань; і згідно зі ст. 152 ЦК УРСР зміст їх повинен був відпо­відати у повному обсязі змісту зазначених завдань. За таких умов тлу­мачення правочинів одночасно було б і тлумаченням планових актів, а це вже було абсолютно неможливим.

Перехід України до ринкової економіки обумовив нові підходи в регулюванні договірних відносин, що закріплені у ЦК. Йдеться про наступне.

По-перше, згідно зі ст. б ЦК сторонам надано право укладати не тільки понайменовані правочини (договори), а й ті, які не передбачені актами цивільного законодавства (за умови, що вони відповідають за­гальним засадам цивільного законодавства). Сторонам також надано право відступати від положень, що містяться у актах цивільного зако­нодавства, і самостійно врегульовувати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли у зазначених актах прямо вказано на не­можливість відступати від їх вимог, а так само у разі, якщо обов'язко­вість для сторін положень даних актів випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

По-друге, ЦК у ст. 627 закріплює принцип свободи договору, згід­но з яким сторони є вільними в його укладенні, у виборі контрагента та у визначенні умов договору з врахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумно­сті і справедливості.

По-третє, у відповідності з ч. 2 ст. 628 ЦК сторони мають право укладати змішані договори, тобто ті, у яких містяться елементи різ­них договорів.

По-четверте, ЦК у ст. 634 передбачає можливість укладення догово­рів приєднання, тобто тих, умови яких встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і які можуть бути укладені лише шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. При цьому друга сторона не може пропонувати свої умови договору.

За таких умов зміст правочинів (договорів) об'єктивно ускладню­ється. І тому цілком логічним є закріплення у ЦК правил щодо тлума­чення змісту правочину.

Стаття 213 ЦК, по-перше, вирішує питання про суб'єктів тлума­чення правочинів (договорів). Ними можуть бути самі сторони, а та­кож суд, який може винести рішення про тлумачення змісту правочи­ну лише на вимогу однієї або обох сторін. По-друге, у цій статті закріплені у принципі єдині правила, відповідно до яких здійсняєть­ся тлумачення як змісту правочинів, так і цивільно-правових до­говорів, що у сукупності складають, так би мовити, технологію тлу­мачення.

Технології тлумачення правочинів (договорів) у різних країнах і у різні часи, як зазначає М. И Брагинський, спиралися на протилежні вихідні положення: одні - на «теорію волі», а інші - на «теорію воле-

виявлення». Суть розбіжностей полягала у визначенні того, чому при тлумаченні договору слід віддавати перевагу: тому, що написано у ньому, чи тому, що сторони мали дійсно на увазі, коли висловили у письмовій або усній формі своє розуміння відповідних дій, перш за все, оферті чи акцепті1.

Суперечка щодо «теорії волі» та «теорії волевиявлення» у те­перішній час майже вичерпалася. Як зазначають К. Цвайгерт та X. Кьотц, нині практичне значення останньої для тлумачення догово­ру зведено нанівець. Тепер усі згодні, що у питанні про волевиявлен­ня не можна обмежуватись лише тим значенням, яке було вкладене у нього «волевиявителем» або тією особою, котрій воно було адресова­но під час укладення договору чи у даний момент. Визначальним є те значення, яке могла б надати волевиявленню уявлювана розумна лю­дина, що знаходиться в становищі адресата цього волевиявлення і яка приймає рішення про його зміст на підставі письмово зафіксованого тексту договору та з урахуванням усіх інших важливих і відомих йому обставин, що мають до цього відношення. Саме так сформульо­вана дана позиція у ст. 8 Віденської конвенції про договори міжна­родної купівлі-продажу товарів2.

Ця ж «технологія» відтворена і у ст. 213 ЦК, згідно з якою при тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всьо­го змісту правочину значення слів і понять, що використовують сторони, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з'ясувати зміст окремих частин правочину, останній встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі зміс­том інших його частин, усім змістом правочину. Якщо і у такий спо­сіб неможливо встановити справжню волю осіб, що вчинили право-чин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обстави­ни, які мають істотне значення. При тлумаченні договорів типові умови (типові договори) можуть враховуватися, навіть якщо у них немає посилання на ці умови (ч. 2 ст. 637 ЦК).

Відмова від правочину. Відмова від правочину охоплює дві ситу­ації, а саме: відмову від одностороннього правочину та відмову від двостороннього або багатостороннього правочину (договору) -ст. 214 ЦК.

Згідно зч. 1 ст. 214 ЦК особа, яка вчинила односторонній право-чин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлене зако-

1 Брагинский М. И, Витрянстй В. В.. Договорное право, Книга первая. Общие по­
ложения. - М., 1999. - С. 266-267.

2 Цвайгерт К., Кети. X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного
права. Том II. - М, 1998. - С. 117.

230

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


ном„ Відмова від одностороннього правочину - це скасування (від­кликання) особою, яка його вчинила, правового результату, що настав внаслідок його вчинення. Так, заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт (ч. 1 ст, 1254 ЦК); особа, що видала до­віреність, може у будь-який час скасувати довіреність або передору­чення (ч„ 1 ст, 249 ЦК); особа, яка подала заяву про прийняття спад­щини нотаріус}', може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини (ч. 5 ст, 1269 ЦК); відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, передбаченого для її прийняття (ч. 6 ст. Ї273 ЦК).

За своєю суттю відмова від одностороннього правочину - це та-, кож односторонній правочин,, але спрямований на припинення прав та обов'язків, що виникли з попереднього правочинуэ і встановлення нових прав і обов'язків.

Якщо відмовою від одностороннього правочину порушено права іншої особи, останні підлягають захисту відповідно до правил, що містяться у главі З ЦК1.

Згідно з ч. 2 ст. 214 ЦК особи, які вчинили двосторонній або бага­тосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть у тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

Це положення закону потребує певних пояснень. З його змісту ви­пливає, що йдеться про дві самостійні ситуації, а саме: відмову від вчиненого двостороннього або багатостороннього правочину до мо­менту повного виконання сторонами його умов; та відмову від вчине­ного двостороннього чи багатостороннього правочину після повного виконання сторонами його умов. У першому випадку, на нашу думку, йдеться про розірвання двостороннього або багатостороннього пра­вочину (договору). Таке дійсно, за загальним правилом, може мати місце лише за взаємною згодою сторін (ст. 651 ЦК). Як виняток із за­гального правила закон може надавати право сторонам розривати до­говори в односторонньому порядку. Йдеться, наприклад, про право довірителя і повіреного відмовитися в односторонньому порядку від його виконання відповідно до ст. 1008 ЦК.

Що ж стосується другого випадку, то, на наш погляд, відмовитися від вже повністю виконаного сторонами двостороннього або багато­стороннього правочину (договору) неможливо. Виконання умов до­говору сторонами у повному обсязі свідчить про належне виконання зобов'язання, породженого договором, і є підставою для його припи­нення (ст. 599 ЦК). Ось чому, на нашу думку, в разі повного виконан­ня сторонами умов двостороннього чи багатостороннього правочину (договору) відмова від нього не може гати місце.

Відмова від правочину повинна згідно з ч. З ст. 214 ЦК вчинятися у

1 Дет. про це див. главу 1 даного підручника

такій же формі, у якій правочин було вчинено, а правові наслідки цієї відмови визначаються домовленістю сторін або законом. Наприклад, ст. 1009 ЦК визначає наслідки припинення договору доручення. Згід­но з нею, якщо договір доручення припинено до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель повинен відшкодува­ти останньому заподіяні при виконанні доручення витрати, а якщо повіреному належить винагорода, також виплатити йому винагороду відповідно до виконаної роботи. Скасування довірителем доручення та відмова від його виконання повіреним не є підставою для відшко­дування збитків, завданих другій стороні, крім випадків, що передба­чають дії повіреного як комерційного представника, а так само, крім випадків відмови повіреного в умовах, коли довіритель позбавлений можливості інакше забезпечити свій інтерес, а також відмови від ви­конання договору, що передбачає дії повіреного як комерційного представника.

§ 2. Недійсність правочину Поняття та види недійсних правочинів

Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, че­рез непритаманність цим діям властивостей юридичного факту.

ЦК встановив наступні визначальні засади щодо недійсності право­чинів.

По-перше, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) будь-якої із загальних вимог, додержання яких необхідне для його чинності, крім вимоги щодо форми право­чину. Це пов'язано з тим, що згідно зі ст. 218 ЦК недодержання сто­ронами письмової форми правочину має наслідком його недійсність не завжди, а лише у випадках, встановлених законом. ЦК передбачає такий наслідок у разі недодержання вимог про нотаріальне посвід­чення одностороннього правочину (ст. 219) або договору (ст. 220). Недодержання вимог щодо простої письмової форми правочину, за загальним правилом, немає наслідком його недійсність. Такий право­чин вважається дійсним, але у разі заперечення однією із сторін фак­ту його вчинення або оспорювання окремих його частин ці факти мо­жуть доводитися тільки письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, оскільки рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК). У разі недоведе­ності зазначених фактів вважається, що правочин не був вчинений. І тільки, як уже зазначалося, у випадках, прямо передбачених законом, порушення вимог щодо простої письмової форми правочину тягне його недійсність. Такий наслідок передбачений, наприклад, у ст 547 ЦК для правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язання.

По-друге, ЦК не тільки закріплює поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані, а й містить їх легальне визначення.

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

233


Нікчемний правочин - це правочин, недійсність якого встанови

лена у законі (ч. 2 ст. 215 ЦК). Оскільки закон кваліфікує даний пра­вочин як недійсний, не вимагається визнання його недійсності судом. Останній лише застосовує наслідки недійсності нікчемного правочи­ну. Нікчемними є правочини, передбачені статтями 218-221,224,226 та 228 ЦК. Слід мати на увазі, що кваліфікація названих правочинів у науці як абсолютно недійсних1 не відповідає вимогам ЦК. Це пов'я­зано з тим, що будь-який нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Виняток зроблено лише для правочинів, які порушу­ють публічний порядок (ст. 228 ЦК).

Оспорюваний праввчин - це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але який може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа за-перечують його дійсність на підставах, передбачених законом (ч. З ст. 215 ЦК). До вказаних правочинів ЦК відносить правочини, 'передбачені статтями 222-223, 225, 227, 229-233.

По-третє, ЦК, закріплюючи у ст. 216 загальні правові наслідки не­дійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції, відшкоду­вання збитків та моральної шкоди, передбачив можливість встанов­лення як особливих (спеціальних) наслідків для окремих видів недійсних правочинів, так і особливих умов їх застосування (питання про які детально розглядаються в § 3 цієї глави).

По-четверте, ЦК встановив коло осіб, які можуть звертатися з по­зовом до суду про визнання правочину недійсним (у разі його оспо-рюваності) або про застосування наслідків недійсності правочину (у випадку його нікчемності). За загальним правилом це право нале­жить будь-яким заінтересованим особам (тобто тим, які мають пев­ний юридичний інтерес, пов'язаний з виникненням, зміною або при­пиненням у них відповідних прав чи обов'язків). Вказане не виклю­чає можливості звуження кола цих осіб (їх конкретизацію) стосовно окремих видів недійсних правочинів.

Саме наведені визначальні засади щодо недійсності правочинів зу­мовили підхід законодавця до закріплення у ЦК окремих складів недійсних правочинів, суть якого полягає у наступному.

По-перше, законодавець, виходячи з легального визначення нік­чемного правочину, вичерпно передбачив усі його склади.

По-друге, перелік складів оспорюваних правочинів, закріплених у ЦК, є невичерпним (відкритим). Більше того, він і не міг бути ви­черпним за визначенням.

Практично це означає, що суд може визнавати недійсними будь-які правочини, що не відповідають загальним вимогам, закріпленим у ст. 203 ЦК, крім тих, які визнаються ним як нікчемні, незалежно від

1 Новицкий И. Б. Недействительные сделки / Вопросы советского гражданского права. - М: Изд-во АН СССР, 1945. - С. 35-37.

того, чи містить він конкретний склад оспорюваного правочину, чи ні. У разі, коли ЦК такого складу не містить, суд може застосовувати відповідну частину ст. 203 ЦК, вимоги якої не було додержано сторо­ною (сторонами) при вчиненні правочину.

По-третє, ЦК не містить загального складу недійсного правочи­ну, який не відповідає будь-яким вимогам закону (аналогічний скла­ду, що був передбачений у ст. 48 ЦК УРСР).

Підстави нікчемності правочинів

Правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними (ст. 228 ЦК). Нормативне посилання на публічний порядок давно відоме цивільному законодавству. Достатньо вказати, що у ст. 6 Ко­дексу Наполеона 1804 p. містилося правило про неможливість пору­шувати приватними угодами закони, які стосуються публічного по­рядку і добрих звичаїв1. При цьому йшлося про внутрішній публіч­ний порядок. У цей період практика визнавала, що такий публічний порядок порушують угоди, які суперечать державному устрою, на­лежному функціонуванню державних органів, правилам громадян­ського стану тощо. Пізніше термін «публічний порядок» почав вико­ристовуватися й у відносинах з іноземним елементом. У цих випад­ках йшлося про зовнішній публічний порядок. Незважаючи на таке широке використання інституту публічного порядку, питання щодо змісту останнього остаточно не вирішено до цього часу. Західноєвро­пейські юристи при його аналізі або лише вказують на особливу гру­пу імперативних норм, що віддзеркалюють «основу всього правопо­рядку», «загальні блага», «загальні інтереси», моральні вимоги су­спільства, захист яких державна влада вважає за потрібне здійснюва­ти силою примусу2, або ж обмежуються наведенням окремих прикла­дів, що зустрічаються в судовій практиці при застосуванні цього інституту3. Необхідно вказати й на те, що застосування зовнішнього публічного порядку (застереження щодо публічного порядку у відно­синах з іноземним елементом) розглядається ними не як правило, а як виняток, тоді як акти визнання недійсними приватних угод, що супе­речать вимогам внутрішнього публічного порядку, приймаються ре­гулярно4.

За радянських часів, коли поділ права на приватне і публічне не визнавався, у цивільному законодавстві термін «публічний порядок» використовувався лише як застереження, за допомогою якого на те­риторії СРСР обмежувалося використання дії іноземного права й ви­конання судових рішень, що виносилися іноземними судами. Таким

1 Международное частное право: Иностранное законодательство / Под ред.
А. Н. Жильцова, А. И. Муранова. - М.: Статут, 2001. - С. 594.

2 Морадьер Ж. Гражданское право Франции. -Т. l.-M., 1958.-C. 158.

3 АлексидзеЛ. А. Проблема jus cogens в современном международном праве // Сов.
Ежегодник международного права; Под ред. Р. Л. Боброва. - М., 1970. - С, 131.

4 Там само.-С. 132.

234

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

235


чином, йшлося про зовнішній публічний порядок. У внутрішніх від­носинах цей термін не використовувався. ЦК усіх союзних республік містили норми про недійсність угод, укладених з метою, суперечли­вою інтересам держави і суспільства, які мали своїм наслідком одно­сторонню реституцію або неможливість реституції, залежно від того, одна чи усі сторони угоди діяли при цьому умисно.

При здійсненні нової кодифікаціі цивільного законодавства РФ за значені підходи збереглися. Так, ст. 169 ЦК РФ передбачає нікчем­ність угоди, вчиненої з метою, що суперечить основам правопорядку та моральності, наслідки якої також складають односторонню рести­туцію або її неможливість. Через невизначеність такої категорії, як основи правопорядку, висловлена думка про те, що це ускладнить за­стосування зазначеної статті ЦК РФ. Знадобиться, як зазначає Ф. С. Хейфец, немало зусиль та часу, доки буде визначено коло зако­нів, які складають основи правопорядку й умови застосування такого неправового поняття як «мораль»1.

Що ж стосується ЦК України, то він у ст. 228 закріплює беззасте­режне правило про нікчемність правочину, що порушує публічний характер. І хоча ЦК не розкриває поняття публічного порядку, але вказує на спрямованість дії сторін або однієї з них, що свідчать про порушення вказаного порядку. Перелік цих дій є вичерпним. Йдеться про дії, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод лю­дини та громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наведене свідчить, що ці дії порушують виключно публічно-правові норми і становлять правопорушення у вигляді зло­чину чи адміністративно-правового порушення і які мають тягти від­повідне покарання особи (осіб). Оскільки при вчиненні даних дій від­бувається порушення виключно публічно-правових приписів, то й наслідки таких дій встановлюються не ЦК, а окремими публічними законами. Вказаний підхід повністю узгоджується з тим, що новий ЦК - це Кодекс приватного права, у якому непередбачені, навіть, такі примусові заходи конфіскаційного характеру як одностороння рести­туція та її неможливість. Отже, правила про недійсність (нікчемність) правочинів, що порушують публічний порядок, з точки зору цивіль­ного (приватного) права, мають не прагматичний, а концептуальний характер.

Правочини, вчинені з порушенням вимог щодо їх форми, є нікчемними лише у випадках, коли закон спеціально передбачає такі наслідки (ч. 1 ст. 218, ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220 ЦК). Нікчемним є правочин, вчинений з порушенням вимог щодо простої письмової форми у випадках, прямо передбачених законом. Йдеться, наприк­лад, про правочини щодо встановлення способу забезпечення вико-

1 Хейфец Ф.С. Недействительность сделок по российскому гражданскому праву. -М., 2000.-С. 75.

нання зобов'язань (ст. 547 ЦК), кредитні договори (ст. 1055 ЦК), до­говори дарування майнового права та договори дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ч. З ст. 719 ЦК). Але, якщо за правочином, для якого обов'язкова письмова форма, укладе­ним усно, одна із сторін вчинила дію, а друга підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним (ч. 2 ст. 218 ЦК).

За загальним правилом недодержання стороною (сторонами) ви­мог закону щодо нотаріальної форми одностороннього правочину (ч. 1 ст» 219 ЦК) або договору (ч, 1 ст„ 220 ЦК) має наслідком нікчем­ність правочину чи договору. Але у обох випадках передбачені й ви­нятки із загального правила.

Так, суд може визнати односторонній правочин, вчинений з недо­держанням вимоги щодо нотаріальної форми, дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчини­ла, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обстави­на, що не залежала від її волі (ч. 2 ст. 219 ЦК).

Суд може визнати дійсним і договір, вчинений з недодержанням вимоги закону про його нотаріальне посвідчення, але за наявності су­купності наступних умов. По-перше, для цього треба надати письмо­ві докази того, що сторони домовилися стосовно усіх істотних умов договору. По-друге, слід довести письмовими доказами, що відбуло­ся повне чи часткове виконання договору (про це свідчить, наприк­лад, поштова квитанція про сплату грошей, які становлять покупну ціну або їх частину). По-третє, потрібно встановити, що одна із сто­рін ухилилася від нотаріального посвідчення договору.

Визнання судом за таких обставин дійсності одностороннього пра­вочину або договору є його правом, а не обов'язком.

У тих випадках, коли суд визнає дійсним договір, вчинений з недо­держанням вимоги про нотаріальне посвідчення, наступне таке по­свідчення договору не вимагається (ч. 2 ст. 220 ЦК).

Правочини, вчинені малолітніми особами за межами їх цивіль­ної дієздатності, є нікчемними (ст. 221 ЦК). Межі цивільної дієздатності малолітніх осіб встановлені в ст, 31 ЦК. Правочини, вчи­нені вказаною особою за цими межами, у разі відсутності наступного їх схвалення, нікчемні. Особами, що можуть схвалити правочин, є батьки малолітньої особи (один з батьків, з яким вона проживає), уси-новлювачі або опікун. Правочин вважається схваленим, якщо названі особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не за­являть претензії другій стороні. Отже, схвалення правочину прояв­ляється у пасивній поведінці зазначених осіб. Суд за позовом заінте­ресованої особи може визнати правочин, вчинений малолітньою особою за межами її дієздатності, дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь останньої (ч. 2 ст. 221 ЦК). Прикладом такого правочину може бути договір дарування, за яким малолітня особа є обдарованою.

236

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

23?


Наслідки нікчемності правочину, вчиненого малолітньою особою, залежать від того: хто був у ньому другою стороною.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила повністю дієздат­на фізична особа, остання повинна повернути батькам такої особи (усиновлювачам) або одному з них, з ким вона проживає, чи опікуну все, що вона одержала за правочином від малолітньої особи. Крім то­го, дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати збитки, заподіяні укладеним правочином, якщо у момент його вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. У свою чергу, батьки (усиновлю-вачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможли­вості - відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

У разі, якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кож­на з них зобов'язана повернути другій все, що одержала за цим право­чином у натурі, а у разі неможливості повернення майна відшкодуван­ня його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опіку­ном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину чи втраті май­на, яке було предметом правочину, сприяла їх винна поведінка.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила неповнолітня осо­ба, кожна з них зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі, а у разі неможливості повернення майна відшкодовується його вартість за цінами, які існують на мо­мент відшкодування. У разі відсутності у неповнолітньої особи кош­тів, достатніх для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклу­вальник зобов'язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину чи втраті майна, яке було предметом правочину.

Правочини, вчинені недієздатною особою, є нікчемними (ч. 1 ст. 226 ЦК). Нікчемність правочинів, укладених особами, визнаними судом недієздатними (ст. 39 ЦК), обумовлена їх нездатністю усвідом­лювати значення своїх дій або керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров'я.

Навіть дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною осо­бою, у разі його наступного несхвалення опікуном такої особи, є нік­чемним. Схвалення опікуном цього правочину (про що свідчить неза-явлення претензії другій стороні протягом місяця) робить даний правочин дійсним. Усі ж інші правочини, вчинені недієздатною осо­бою, є нікчемними без будь-яких застережень.

Суд лише на вимогу опікуна може визнати дійсним правочин, вчи­нений недієздатною особою, якщо буде встановлено, що він вчине­ний на користь вказаної особи.

Наслідки нікчемності правочину полягають у наступному. Діє­здатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізич­ної особи все одержане нею за цим правочином, а у випадку немож­ливості такого повернення - відшкодувати вартість майна за цінами,

які існують на момент відшкодування. Крім того, дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона зна­ла про психічний розлад чи недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан. У свою чергу опікун недієздатної особи зо­бов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином, а у разі, коли майно не збереглося, - відшкодувати його вартість, якщо він своєю винною по­ведінкою сприяв вчиненню правочину або втраті майна.

Правочин, вчинений без згоди органу опіки та піклування, є нікчемним (ст. 224 ЦК). Перелік правочинів, вчинення яких неможливе без дозволу органів опіки та піклування, встановлений у ст. 71 ЦК. Йдеться про наступні правочини: пов'язані з відмовою від майнових прав підопічного (наприклад, відмова від орендної плати); щодо видачі письмових зобов'язань від імені підопічного (наприклад, зобов'язання про поруку); договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі про поділ або обмін житлового будинку, квартири; договори, що укладаються стосовно іншого цінного майна. Вказані правочини, вчинені опікуном без дозволу органу опіки та піклування, а так само особами, над якими встановлене піклування, хоча і з дозволу піклувальника, за умови, що останній діяв без згоди на це ор­гану опіки та піклування, є нікчемними.

Між тим, на вимогу заінтересованої особи, такий правочин може
бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він від­
повідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або
піклування. j

Підстави оспорюваності правочинів в

Можливість визнання судом недійсними правочинів, вчинених неповнолітніми фізичними особами за межами їх цивільної діє­здатності (ст. 222 ЦК), пов'язана з тим, що цивільна дієздатність особи у цьому віці є неповною. Дані особи можуть самостійно вчиня­ти лише ті правочини, що передбачені ст. 32 ЦК. Інші ж правочини во­ни вчиняють тільки за згодою батьків (усиновлювачів) або піклуваль­ників. Саме ці правочини, вчинені без згоди зазначених осіб, вва­жаються такими, що виходять за межі їх дієздатності і можуть за позо­вом заінтересованої особи визнаватися судом недійсними, але за умо­ви, що після їх вчинення вони не були схвалені батьками (усновлюва-чами), піклувальником неповнолітньої фізичної особи. Правочин вва­жається схваленим, якщо вказані особи, дізнавшись про його вчинен­ня, протягом одного місяця не заявили претензії іншій стороні.

Якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні осо­би, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні все одержа­не нею за цим правочином у натурі, а у разі неможливості - відшкоду­вати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування. У випадку відсутності у неповнолітньоїособи коштів, достатніх для та-

23В

РозділП

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

239


кого відшкодування, обов'язок з відшкодування завданих збитків по­кладається на його батьків, (усиновлювачів) або піклувальника за умови, що вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню право-чину або втраті майна, яке було його предметом.

Можливість визнання судом недійсним правочину, вчиненого фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межа­ми її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК). Правочини, що виходять за межі дієздатності таких осіб, - це правочини щодо розпорядження майном та інші, які виходять за межі дрібних побутових, вчинені без згоди піклувальника (ст. 37 ЦК). Саме останні можуть бути за позо­вом піклувальника визнаватися судом недійсними, але за наявності наступних умов. По-перше, якщо такий правочин не був після його вчинення схвалений піклувальником. Він вважається схваленим, як­що піклувальник, дізнавшись про вчинення правочину, протягом од­ного місяця не заявив претензії іншій стороні. По-друге, якщо судом буде встановлено, що вчинений правочин суперечить інтересам під­опічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зо­бов'язаний утримувати.

Можливість визнання судом недійсним правочину дієздатної фізичної особи, вчиненого у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК), по­в'язана з тим, що особа, яка вчинює правочин, хоча і є дієздатною, але у цей момент не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керу­вати ними. Такий стан дієздатної особи може бути зумовлений різни­ми обставинами, які підлягають доведенню в суді. До них, наприклад, належать: нервове потрясіння, фізична травма, глибоке алкогольне або наркотичне сп'яніння.

Будь-який правочин, вчинений дієздатною особою у такому стані, може бути визнаний судом недійсним за позовом самої особи, а у разі її смерті—за позовом інших осіб, чиї права або інтереси, що охороня­ються законом, були порушені. Якщо ж особа, що вчинила правочин, згодом буде визнана недієздатною, позов про визнання правочину не­дійсним може подати її опікун.

Сторона, яка знала про такий стан фізичної особи у момент вчи­нення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, за­вдану у зв'язку з його вчиненням.

Можливість визнання судом недійсним правочину, укладеного юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК). Хоча юридичні особи за ЦК мають загальну цивільну правоздат­ність і можуть здійснювати будь-які види діяльності (дії), що не су­перечать закону, існують правочини, які вони мають право вчиняти при отриманні на це спеціального дозволу (ліцензії) відповідно до За­кону України «Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності» від 1 червня 2000 рА Правочини, вчинені юридичною особою

1 Офіційний вісник України. - 2000. - № 27. - Ст. 1109.

без відповідного дозволу (ліцензії), можуть бути визнані судам не­дійсними за позовом заінтересованої особи. Юридична особа вва­жається такою, що не має спеціального дозволу (ліцензії) у тих ви­падках, якщо вона взагалі не отримувала ліцензії, коли на момент вчинення правочину закінчився строк дії отриманої ліцензії або коли на цей час видана ліцензія була анульована за рішенням органів ліцензування, що набрало чинності.

Слід мати на увазі, що найменування ст. 227 ЦК є значно ширшим, ніж її зміст. Але перевагу потрібно віддавати саме змісту. Ось чому у випадках вчинення юридичною особою правочину, який вона не мо­же вчиняти не через відсутність у неї спеціального дозволу (ліцензії), а через наявність, наприклад, певних заборон, що містяться в уста­новчому документі, такий правочин не може бути визнаний судом не­дійсним на підставі ст. 227 ЦК.

У разі, якщо юридична особа ввела другу сторону в оману стосов­но свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана від­шкодувати їй моральну шкоду, ним завдану.

Можливість визнання судом недійсним правочину, який особа вчи­нила під впливом помилки (ст. 229 ЦК), пов'язана з тим, що воля особи у такому випадку формувалася під впливом невірного сприйняття пред­мета правочину та інших обставин, які мають істотне значення.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей предмета, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Прикладом помилки особи у правовій природі право­чину може бути вчинення нею договору купівлі-продажу у випадках, коли вона насправді бажала укласти договір довічного утримання. Помилка у природі правочину тягне за собою і помилку особи, що його уклала, у правах та обов'язках сторін. Не може бути підставою для визнання правочину недійсним помилка щодо мотивів його вчи­нення. Питання про наявність чи відсутність помилки при вчиненні правочину у кожному разі вирішується судом з урахуванням кон­кретних обставин справи.

Помилка у особи, що вчинила правочин, може бути результатом її власного недбальства, а можуть траплятися випадки, коли помилка виникає у сторони з необережних (винних) дій іншої сторони у пра-вочині.

У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилялася в ре­зультаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведін­кою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати збитки, заподіяні другій стороні.

Суб'єктний склад цього правочину в рівній мірі охоплює як фізич­них, так і юридичних осіб.

Визнання судом недійсним правочину, вчиненого під впливом обману (ст. 230 ЦК), пов'язано з тим, що при цьому правочин не від-

240

РозділП

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

241


ображає дійсної волі однієї із сторін, умисно введеної другою сторо­ною в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

Ці обставини можуть стосуватися природи правочину, характеру та обсягу прав і обов'язків сторін, властивостей та якості предмета правочину, а також мотиву вчинення правочину, що вплинув на фор­мування волі особи, введеної в оману.

Для визнання такого правочину недійсним немає значення, у якій формі (активній чи пасивній) вчинено обман. Останній має місце як тоді, коли сторона заперечує наявність обставин (активна форма об­ману), що можуть перешкоджати вчиненню правочину, так і тоді, ко­ли вона замовчує їх існування (пасивна форма обману).

Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, завдані у зв'язку з вчиненням даного правочину.

Недійсними за ознакою обману можуть визнаватися правочини як за участю фізичних, так і юридичних осіб.

Визнання судом недійсним правочину, який вчинено під впли­вом насильства (ст. 231 ЦК), зумовлено тим, що у цих випадках воля особи, до якої було застосовано фізичну силу або психічний тиск, є деформованою. Саме тому правочин цією стороною вчиняється про­ти її справжньої волі.

Насильство, що деформує волю особи, може бути фізичним або психічним тиском. Фізичне насильство находить свій прояв у запо­діянні стороні правочину фізичних або душевних страждань (побиття особи, тимчасове позбавлення волі тощо). Воно може здійснюватися не тільки іншою стороною правочину, а й третьою особою. Ці дії зав­жди становлять правопорушення. Але для визнання правочину недійсними за даною підставою не має значення: була особа притяг­нута до відповідальності за вказані дії чи ні. Психічне насильство — це погроза завдати у майбутньому потенціальній стороні у правочині фізичної або моральної шкоди, за умови, якщо вона не вчинить пра­вочин. Психічне насильство може здійснюватися як особою, котра є стороною правочину, так і третьою.

Погроза відрізняється від насильства тим, що вона викликає уяв­лення про вірогідне, можливе у майбутньому зло; тим часом як на­сильство - зло, що скоюється під час вчинення правочину. Якщо на­сильство - це завжди протиправна дія, то погроза охоплює можли­вість вчинення як протиправних дій (наприклад, катування), так і правомірних (наприклад, погроза повідомити правоохоронні органи про злочинну діяльність особи). Підставою для визнання правочину недійсним може бути не будь-яка погроза, а лише та, яка є реальною, здійсненною і значною. Питання про те, чи відповідає погроза вказа­ним ознакам, вирішує суд, розглядаючи справу з урахуванням усіх зібраних матеріалів.

Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психіч­ний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у

подвійному розмірі та моральну шкоду, заподіяні у зв'язку з вчинен­ням цього правочину.

Недійсними за ознаками погрози можуть визнаватися правочини як за участю фізичних, так і юридичних осіб.

Визнання судом недійсним правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК), пов'язано з наявністю у таких випадках умисної змови представника однієї сторони з іншою. Отже, користу­ючись тим, що одна із сторін правочину діє не безпосередньо, а через представника, останній, зловживаючи наданими йому довірителем правами, вступає у змову з другою стороною правочину, що вчинює його безпосередньо, з метою заподіяння шкоди особі, яка діє через представника. Цілі, які мали на меті учасники змови, для визнання правочину недійсним, значення не мають, вони не обов'язково по­винні бути корисливими.

Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків і моральної шкоди, зав­даних йому в зв'язку з вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Суб'єктний склад цього правочину охоплює як фізичних, так і юридичних осіб.

Можливість визнання судом недійсним правочину, вчиненого під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК), пов'язана з тим, що од­на із сторін правочину через збіг тяжких обставин змушена вчинити правочин, який суперечить її дійсній волі. Для визнання недійсним правочину за цією підставою необхідна сукупність двох факторів: наявність у сторони, що вчинює правочин, тяжких обставин; вчинен­ня нею правочину на вкрай невигідних умовах. Тяжкі обставини, що змушують особу вчинити правочин, - це, наприклад, хвороба близької людини, раптове виникнення значних боргів, що підлягають терміновій сплаті, тощо. Вкрай невигідність правочину полягає, на­приклад, у тому, що річ (майно) продається за безцінь. Через вказане такі правочини іменуються кабальними.

Для визначення правочину недійсним за ст. 233 ЦК не має значен­ня, хто був його ініціатором. Вина другої сторони у такому правочині полягає у тому, що вона, вчиняючи правочин, скористується наявніс­тю у контрагента тяжких обставин.

Сторона, яка скористалася вказаною обставиною, зобов'язана від­шкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, заподіяні їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Визнання недійсним судом фіктивного правочину (ст. 234 ЦК) пов'язано з тим, що він не спрямований на реальне настання право­вих наслідків і вчинюється без наміру їх створення, тобто про люд­ське око. Прикладом такого правочину може бути вчинення правочи­ну «дарування» майна лише з метою приховання його від можливої

242

Розділ Я

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

243


конфіскації за скоєний злочин. При цьому зміна власника майна за та­ким правочином, навіть, не передбачалася.

Визнання недійсним судом удаваного правочину (ст. 235 ЦК) по­в'язано з тим, що він теж не спрямований на реальне настання право­вих наслідків, що ним обумовлені. Мета такого правочину полягає у тому, щоб приховати інший правочин, який сторони насправді вчи­нили. Так, особа, маючи дійсний намір на вчинення правочину дару­вання машини, що належить їй як власнику, та передбачаючи небажа­ну реакцію своїх повнолітніх дітей, укладає оплатний правочин її купівлі-продажу з метою приховання дійсного правочину. В наведе­ному прикладі удаваним є правочин купівлі-продажу машини; і саме він визнається судом недійсним. Відносини сторін при цьому регу­люються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчини­ли (у наведеному прикладі - правочин дарування). Але правочин бу­де породжувати цивільні права і обов'язки лише у разі відповідності його усім загальним вимогам, додержання яких є необхідним дія чинності правочину (ст. 203 ЦК). При відсутності такої відповідності цей правочин також може бути визнаний недійсним.

Момент недійсності правочинуо Правочин вважається недійсним з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК). Це правило є загальним і стосується як нікчемних, так і оспорюваних правочинів.

Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє (наприклад, у строкових правочинах з відкладаль-ним строком), можливість настання їх у майбутньому припиняється.

§ 3. Правові наслідки недійсності правочину (окремих його частин)

Хоча недійсні правочини, як уже зазначалося, не створюють юри­дичних наслідків, що передбачалися сторонами при вчиненні остан­ніх, але вони створюють наслідки, пов'язані з їх недійсністю. При цьому може мати місце дві ситуації. По-перше, якщо недійсний пра­вочин не виконувався сторонами, то наслідком останнього є немож­ливість його подальшого виконання. По-друге, якщо недійсний пра­вочин повністю або частково виконаний, мають наставати майнові наслідки такого правочину.

ЦК у ч. 2 та ч. З ст. 216 закріплює загальні наслідки недійсності правочину. Суть їх полягає у тому, що кожна із сторін недійсного правочину зобов'язана повернути другій стороні у натурі все те, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користу­ванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вар­тість того, що одержано за цінами, які існують на момент відшкоду­вання. Отже, йдеться про повернення обох сторін у первісний стан, який мав місце до виконання сторонами правочину. Такі майнові на­слідки недійсності правочину йменуються двосторонньою рести­туцією (від лат. restituere - поновлення, приведення до ладу). Крім

того, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій сто­роні або третій особі завдано збитки та моральну шкоду, вони також підлягають відшкодуванню винною стороною.

Таким чином, загальні наслідки недійсності правочину охоплю­ють дві складові. Причому, якщо перша складова (двостороння рес­титуція) є абсолютно обов'язковою, то друга (відшкодування збитків та моральної шкоди) - має місце тоді, коли ці збитки (моральна шко­да) заподіяні недійсним правочином. Відшкодування їх покладається на винну сторону.

Ці наслідки недійсності правочину називаються загальними, ос­кільки вони застосовуються при недійсності будь-якого правочину (нікчемного або оспорюваного), якщо законом не встановлені особ­ливі умови be застосування чи особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (ч, З ст. 216 ЦК).

Особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочинів - це спеціальні правила, передбачені у ЦК для окремих видів недійсних правочинів, щодо суб'єктів, на яких покладаються обов'язки із здійснення двосторонньої реституції, відшкодування збитків та відшкодування вартості втраченого майна, що підлягає пе­редачі другій стороні недійсного правочину.

Особливі правові наслідки - це спеціальні правила, передбачені у ЦК, щодо нетипових наслідків визнання недійсними окремих видів правочинів. Вони знаходять прояв у покладенні на винну сторону, що застосувала обман, фізичний або психічний тиск до іншої особи, обо­в'язку з відшкодування завданих збитків у подвійному розмірі (стат­ті 230-231 ЦК).

Нарешті, слід підкреслити, що у ЦК є низка спеціальних поло­жень щодо правових наслідків недійсності лише нікчемних право­чинів. По-перше, правові наслідки недійсності нікчемного правочи­ну, встановлені законом, не можуть змінюватися домовленістю сторін. Введення цього правила пов'язано з тим, що ст. 6 ЦК надала можливість сторонам у договірних відносинах відступати від поло­жень актів цивільного законодавства (у тому числі й норм ЦК), крім тих, стосовно яких є застереження про їх незмінність. По-друге, за­стосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути здійснено судом не тільки за вимогою будь-якої заінтересованої осо­би, а й судом з власної ініціативи» Це означає, що суд у разі встанов­лення наявності нікчемного правочину з власної ініціативи може за­стосувати його наслідки»

Недійсним за підставами, викладеними у цьому параграфі, може бути не тільки правочин у цілому, а й окрема його частина.

Недійсність окремої частини правочину не має неслідком недійсності
решти його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що
правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини
(ст. 217 ЦК). Якщо ж підстав для такого припущення немає, правочин у
повному обсязі вважається або визнається недійсним. г'

244

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

245


Викладене свідчить, що ЦК відтворює ті положення цивільного за­конодавства, що діяли раніше та які витримали випробування часом і здатні забезпечити майновий обіг в умовах ринкової економіки.

Разом з тим ЦК містить низку новел.

По-перше, легальне закріплення знайшли" загальні вимоги, додер­жання яких необхідно для чинності правочину та розширення їх кола. По-друге, встановлена презумпція правомірності будь-якого право­чину, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. По-третє, передбачена необ­хідність державної реєстрації окремих правочинів, для яких вона має конститутивне значення. По-четверте, створена необхідна база для тлумачення правочину його сторонами або судом. По-п'яте, у ЦК знайшов закріплення поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. По-шосте, розширене коло оспорюваних правочинів за рахунок скорочення кількості нікчемних правочинів. По-сьоме, ЦК не містить положень про односторонню реституцію та неможливість останньої як таких, що суперечать його приватно-правовій суті. По-восьме, до загальних наслідків недійсності правочину віднесено двосторонню реституцію та відшкодування другій стороні правочину завданих збитків та моральної шкоди1.

Глава 12. ПРЕДСТАВНИЦТВО І ДОВІРЕНІСТЬ

§ 1. Загальні положення

За загальним правилом учасники цивільних відносин особисто на­бувають цивільні права та цивільні обов'язки шляхом укладення пра­вочинів. Але не виключені випадки, коли вони за тих чи інших обста­вин позбавлені здатності або можливості самостійно здійснювати необхідні юридичні дії. Представництво забезпечує усунення юри­дичних або фактичних перешкод, які не дають фізичній або юри­дичній особі самостійно укласти той чи інший правочин.

Юридичні перешкоди, як правило, пов'язані із статусом фізичної або юридичної особи і обумовлені повною відсутністю дієздатності або недостатністю її обсягу для вчинення правочинів. Наприклад, згідно зі ст. 31 ЦК за малолітніх осіб правочини, окрім дрібних побу­тових, укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Вони виступають законними представниками цих осіб (ст. 242 ЦК). У ряді випадків без виникнення відносин представництва неможливо здійс-

1 Більш доклад, про це див.: Сібільов М. М. Недійсність правочинів (договорів): но­вели Цивільного кодексу України // Республ. міжвідом. наук. зб. «Проблеми закон­ності». - Харків, 2002. - Вип. 54. - С 47-52; Його ж. Загальна характеристика нікчем­них правочинів (договорів) // Республ. міжвідом. наук. зб. «Проблеми законності». -Харків, 2002. - Вип. 55. - С. 40-46; Загальна характеристика оспорюваних правочинів (договорів) // Республ. міжвідом. наук. зб. «Проблеми законності». - Харків, 2002. -Вип. 57.- С 41-47.

нення діяльності і відокремленими підрозділами юридичної особи. Зокрема, керівники філій і представництв здійснюють представницт­во за довіреністю, виданою на підставі акта органу юридичної особи (ч. 2 ст. 244 ЦК).

До фактичних перешкод прийнято відносити такі обставини ре­альної дійсності, які не дозволяють суб'єктам цивільного права само­стійно укладати правочини. Такими перешкодами можуть бути хво­роба, відсутність у місці проживання у момент вчинення правочину (від'їзд у відрядження, на лікування або відпочинок), правова не­обізнаність тощо. Відносини представництва можуть виникати також і тоді, коли орган юридичної особи позбавлений можливості само­стійно здійснити юридичні дії, наприклад, внаслідок значної заванта­женості або у зв'язку з необхідністю вести справи одночасно у кіль­кох місцях тощо.

Представництво - це праеовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ч. 1 ст. 237 ЦК). Пред­ставник не виступає стороною правочину, а здійснює представницт­во шляхом реалізації наданих йому повноважень по його укладенню від імені і в інтересах особи, яку він представляє. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчи­нення яких має особа, яку він представляє (ч. 1 ст. 238 ЦК). Це прави­ло стосується представництва, яке виникає на підставі договору або акта органу юридичної особи. Воно не поширюється на випадки ви­никнення законного представництва. Законні представники, наприк­лад, батьки малолітньої або опікун недієздатної особи, шляхом укла­дення правочину від імені та в інтересах інших осіб, коло яких визначене законом, забезпечують реалізацію їх цивільних прав та за­конних інтересів.

Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він пред­ставляє. Так, особа може тільки особисто скласти заповіт, відмови­тись від спадщини, права власності на об'єкт нерухомості чи інше майно, перехід або припинення прав на яке підлягає державній реє­страції, тощо.

Мета представництва полягає у вчиненні представником правочинів в інтересах особи, яку він представляє. Тому представник не може вчи­няти правочин від імені особи, яку представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, яку він одночасно представляє. Винятки станов­лять відносини комерційного представництва. В останньому випадку обов'язковою є згода особи, яку представляють, на здійснення представ­ником такого одночасного представ ництва інтересів кількох осіб.

Вчинення правочинів представником полягає у здійсненні ним власних дій, які відповідно до наданих йому повноважень створю­ють, змінюють або припиняють цивільні права та обов'язки у особи, яку представляють. Вимоги до суб'єктів, які можуть брати участь у

ш

246

Розділі!

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

247


відносинах представництва, різні. Представниками і особами, яких представляють, можуть бути як фізичні, так і юридичні "Ьсоби. Осо­бою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: фізична особа - з дня народження і до її смерті, юридична особа - з моменту виникнення і до її припинення. У випадках, коли у відноси­нах представництва як особа, яку представляють, бере участь люди­на, вона може бути як дієздатною, так і недієздатною залежно від ви­ду представництва. Дієздатність особи, яку представляють, у відно­синах добровільного представництва є обов'язковою умовою їх ви­никнення. При виникненні відносин законного представництва діє­здатність особи, якупредставляють, або взагалі відсутня, або має від­повідний обсяг залежно від віку людини або її статусу. Така особа мо­же бути обмеженою у дієздатності або визнана недієздатною.

Представником може бути фізична або юридична особа, що має повноваження на здійснення юридичних дій від імені особи, яку вона представляє. Представник у всіх випадках повинен бути повністю дієздатним. Юридичні особи можуть виконувати функції представ­ника, якщо це прямо передбачено законом, або якщо це не супере­чить їх установчим документам. Третьою особою, з якою внаслідок дій представника встановлюються, змінюються або припиняються правовідносини з особою, яку представляють, може бути будь-яка особа, яка має достатній для вчинення відповідного правочину обсяг дієздатності.

Правовідносини представництва, враховуючи коло правових зв'язків, що виникають між їх учасниками, мають складну структуру. Участь третіх осіб у відносинах представництва обумовлює наяв­ність в структурі представництва внутрішніх і зовнішніх правових зв'язків.

Внутрішні відносини представництва виникають між особою, яку представляють, і її представником. Ці відносини мають фідуціар-ний (особистий, довірчий) характер, що обумовлене тим, що особа, яку представляють, повинна довіряти представнику і бути впевне­ною, що при здійсненні представницьких повноважень він не пору­шить належні їй цивільні права й законні інтереси.

Зовнішні відносини представництва бувають двох видів: відно­сини між представником і третьою особою та відносини між осо­бою, яку представляють, і третьою особою. Встановлення відно­син, які виникають між особою, яку представляють, і третьою особою є результатом діяльності представника. Вони виникають на підставі правочину, укладеного представником від імені та в інтересах особи, яку він представляв, з третьою особою.

Беручи участь у зовнішніх відносинах представництва, представ­ник зобов'язаний інформувати третю особу про представницький ха­рактер своїх дій і надавати документальні докази не тільки підстав виникнення і наявності, а іноді й змісту наданих йому повноважень. У відносинах законного представництва такими доказами можуть

слугувати документи, що свідчать про факт родинних зв'язків між батьками та малолітніми дітьми, рішення суду про визнання особи недієздатною та паспорт особи, яка призначена її опікуном, тощо. У відносинах договірного (комерційного) представництва значення до­казів, які посвідчують не тільки факт виникнення, а й визначення змісту повноважень у відносинах представництва, можуть мати поло­ження договору або довіреності.

Представництво необхідно відрізняти від інших подібних до ньо­го, але різних за правовою природою відносин, що складають пред­мет цивільного права. Вони суттєво відрізняються за характером прав і обов'язків, які складають зміст таких правовідносин. Так, пов­новаження представника необхідно відрізняти від дій, що складають міру можливої поведінки посильного. Останній не укладає правочин, коли за дорученням однієї особи передає інформацію або речі іншій. У відносинах, пов'язаних з укладенням правочину, він може переда­вати інформацію стосовно згоди контрагента з його умовами або по­відомити про відмову від його укладення. Не мають статусу пред­ставників і особи, які надають лише технічну допомогу при укладенні правочину, наприклад, перекладають текст з іншої мови, друкують матеріали, займаються узгодженням їх умов тощо. Представник від­різняється і від посередника, який не укладає правочин від імені і в інтересах однієї із сторін. Посередник лише сприяє укладенню між ними правочину, а від свого імені вчиняє такі дії, як пошук контра­гентів, проведення переговорів тощо. Вольові ж дії представника без­посередньо створюють, змінюють та припиняють цивільні права та обов'язки для особи, яку він представляє. Діяльність представника схожа з діяльністю комісіонера, який укладає правочин в інтересах комітента. Але комісіонер вчиняє правочин від свого імені і за раху­нок комітента (ст. 1011 ЦК), а представник діє від імені особи, яку представляє. Не є представником також особа, яка хоча і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ве­дення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч. 2 ст. 237 ЦК).

§ 2. Підстави виникнення та види представництва

Підставами виникнення представництва можуть бути договір, за­кон, акт органу юридичної особи. Виходячи з цього, розрізняють на­ступні види представництва: представництво, що виникає на під­ставі договору, закону або акта органу юридичної особи. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені й інші підстави виникнення представництва (ч. З ст. 237 ЦК). Обсяг і характер повно­важень представника обумовлюються підставою його виникнення.

Представництво, що виникає на підставі договору, називають Добровільним або договірним. Це означає, що на вчинення право­чину від імені особи, яку представляють, повинна бути згода пред­ставника, виражена в договорі або безпосередньо в довіреності. Різ-

248

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

249


новидом добровільного договірного представництва є комерційне представництво (ст. 243 ЦК).

Представництво, яке виникає на підставі закону, називається законним і обов'язковим. Обов'язкове представництво виникає у випадках, коли і представник, і межі його повноважень встанов­люються законом, незалежно від волі особи, яку представляють. Юридичними фактами, з якими пов'язується виникнення відносин законного представництва, виступають обставини, безпосередньо ви­значені законом, наприклад, родинні зв'язки батьків і дітей, встанов­лення опіки над малолітніми дітьми або недієздатними особами.

Представництвом, яке виникає на підставі акта органу юри­дичної особи, вважаються правовідносини, у яких представник діє від імені і в інтересах юридичної особи, яку він представляє, у меж­ах, визначених змістом розпорядчого акта її органу. Особою, яку представляють, у цьому випадку виступає організація, що є юридич­ною особою, а функції представника виконують її працівники, котрі за родом своєї трудової діяльності повинні представляти її у відносинах з третіми особами. Прикладом видання органом юридичної особи роз­порядчого акта, на підставі якого виникають відносини представниц­тва, може бути наказ про призначення працівника на посаду, пов'яза­ну із здійсненням представницьких функцій, зокрема, при укладанні правочинів. Змістом цього акта або окремою довіреністю (ч. 2 ст. 244 ЦК) визначаються повноваження цього представника.

У випадках, передбачених законом, юридичну особу у цивільних відносинах можуть представляти не тільки її органи, а й її учасники. Згідно з ч. 2 ст. 92 ЦК у випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників, які в цьому випадку визнаються її представни­ками. Якщо такий учасник відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, він зобов'язаний діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не пе­ревищувати своїх повноважень, Обмеження повноважень щодо пред­ставництва юридичної особи у відносинах з третіми особами не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що тре­тя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі об­меження (ч. З ст. 92 ЦК). Якщо члени органу юридичної особи чи ін­ші особи, які відповідно до закону чи установчих документів юридичної особи виступають від її імені, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані юридичній особі (ч. 4 ст. 92 ЦК).

§ 3. Комерційне представництво

Особливим різновидом добровільного представництва є комерцій­не представництво, підставою дах виникнення якого може бути ци­вільно-правовий договір»укладений між підприємцем, який виступає особою, яку представляють і комерційним представником. Договір

комерційного представництва має бути укладений у письмовій формі, а його положення повинні визначати комплекс повноважень комерційного представника. Якщо договір не містить чіткого перелі­ку і змістовної визначеності повноважень комерційного представни­ка, їх обсяг визначається положеннями наданої йому довіреності.

Комерційний представник - це особа, яка постійно та са­мостійно виступає від імені підприємців при укладенні ними дого­ворів у сфері підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 243 ЦК). Пред­ставництво носитиме характер комерційного лише у випадках, коли комерційний представник займається вказаною діяльністю постійно та самостійно, і ця діяльність є однією із форм здійснення підприєм­ництва. Комерційними представниками можуть бути юридичні осо­би, створені у встановленому законом порядку, або фізичні особи-підприємці.

Комерційний представник має право одночасно представляти дві сторони у договорі, якщо на це є їх згода, а також, якщо така можли- Ч вість передбачена законом. У випадках одночасного представництва різних сторін у договорі, комерційний представник має право вимага­ти виплати винагороди, розмір якої визначається положеннями дого­вору між ним та особою, яку він представляє. Крім виплати винагоро­ди комерційний представник має право на відшкодування понесених ним при виконанні доручення витрат або збитків.

Не допускається здійснення комерційним представником від імені особи, яку він представляє, правочинів, котрі так чи інакше стосую­ться його особисто. Комерційний представник зобов'язаний тримати в таємниці відомості, які стали йому відомі про такі правочини, не тільки на момент їх укладення і здійснення, а й після виконання дано­го йому доручення. Відносини комерційного представництва пов'я­зані з договорами доручення, комісії, агентськими та дилерськими правочинами. Однак особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені (агент, комісіонер), а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (по­середник), не є представниками.

В окремих сферах підприємницької діяльності комерційному представництву можуть бути притаманні особливості, які визначаю­ться спеціальним законодавством (ч. 4 ст. 243 ЦК).

§ 4. Довіреність

Довіреність - це письмовий документ, що видається особою, яку представляють (довірителем), іншій особі (представнику) для представництва перед третіми особами.

Довіреність за своєю природою є одностороннім правочином. Йо­го укладення, у свою чергу, має наслідком виникнення повноважень представника на вчинення правочинів та пов'язаних з ними інших Юридичних дій стосовно третіх осіб. Здійснення визначених довіре­ністю повноважень або відмова від їх здійснення є правом представ-

250

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

251


ника. За загальним правилом, довіреність може видаватися тільки дієздатними особами. Особи, які не є дієздатними у повному обсязі (наприклад, неповнолітні), можуть видавати довіреності на вчинення тих правочинів, які вони мають право вчиняти з урахуванням обсягу їх дієздатності. Довіреність свідчить про надання представнику до­вірителем відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа, тому вона може бути надана їй безпо­середньо.

Як правило, довіреність укладається у письмовій формі. Довіреність від імені юридичної особи повинна мати обов'язкову письмову форму, скріплюється її печаткою і видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (ст. 246 ЦК).

Залежно від обсягу повноважень, що надаються представнику.осо­бою, яку він представляє, можна відокремити три види довіреності: загальну (генеральну), спеціальну і разову.

Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на вчинення широкого кола правочинів та пов'язаних з ними юридич­них дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керів­никові філії юридичної особи).

Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юри­дичних дій або правочинів певного типу. Якщо той, кого представля­ють, уповноважує на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде нази­ватися разовою довіреністю (іноді її відокремлюють у самостійний вид довіреності). До спеціальної можна віднести довіреність, яка ви­дається експедиторові на укладення правочинів стосовно вантажів.

Разова довіреність видається представнику на укладення одного правочину. Після здійснення дій представника, пов'язаних з його укладенням, разова довіреність втрачає силу.

Довіреність, як і будь-який інший правочин, має відповідати всім вимогам їх дійсності. Зокрема, положення ЦК визначають певні ви­моги до форми довіреності. Згідно з ч. 1 ст. 245 ЦК вона повинна від­повідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин, наприклад, довіреність на купівлю-продаж нерухомості має бути но­таріально посвідчена. Нотаріальному посвідченню підлягає також довіреність, що видається у порядку передоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК).

Згідно з ч. З ст. 245 ЦК до нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються: довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військо­во-лікувальному закладі. Така довіреність може бути посвідчена на­чальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем. До нотаріально посвідчених прирів­нюють також довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислока­ції військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, -довіреності робітників, службовців, членів їх сімей і членів сімей вій-

ськовослужбовців, їх довіреності можуть бути посвідчені відповідно командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ або за­кладів, Довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), має право посвідчити начальник місця позбав­лення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендій, пенсій, аліментів інших платежів та поштової кореспонденції (поштових пе­реказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою ор­ганізації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціо­нарному лікуванні або за місцем його проживання (ч. 4 ст„ 245 ЦК).

Законодавство передбачає наявність у довіреності обов'язкових ві­домостей (реквізитів), до яких слід віднести дату її вчинення. Довіре­ність, в якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною (ч. З ст. 247 ЦК). Іншим обов'язковим реквізитом є підпис довірителя, а для довіреності, яка видається від імені юридичної особи - її печатка. Строк дії довірено­сті визначається її змістом. Якщо строк довіреності не встановлений, во-на зберігає чинність до її припинення (ч. І ст. 247 ЦК).

Особа, якій видана довіреність, повинна особисто вчиняти ті дії, на які вона уповноважена. Представник може передати свої повнова­ження частково або у повному обсязі іншій особі, якщо уповноваже­ний на це довіреністю або примушений до цього обставинами з ме­тою охорони інтересів особи, яку він представляє (ч. 1 ст. 240 ЦК). Передоручення обов'язково оформляється нотаріально. Строк до­віреності, виданої у порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана (ч. 2 ст, 247 ЦК). Представник, який передав свої повноваження іншій особі, по­винен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй не­обхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка пе­редала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні (ч. 2 ст. 240 ЦК). Ця вимога законодавства обумовлена довір­чим характером відносин представництва. Правочин, вчинений за­місником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ч. З ст. 240 ЦК).

Підстави припинення представництва за довіреністю. Відпо­відно до ст. 248 ЦК до них слід віднести: закінчення строку довірено­сті; скасування довіреності особою, яка її видала; відмову представ­ника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність; смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно від­сутньою, обмеження її цивільної дієздатності; смерть особи, якій ви­дана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У та­ких випадках представник зобов'язаний негайно повернути довіре­ність довірителю. З припиненням представництва за довіреністю

252

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

253


втрачає чинність передоручення. Слід зауважити, що у разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноважен­ня за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, не­виконання яких може призвести до виникнення збитків.

Від припинення представництва за довіреністю слід відрізняти ска­сування довіреності, яке є одним із юридичних фактів, з якими закон пов'язує добровільне припинення правовідносин представництва.

Відповідно до ст. 249 ЦК особа, яка видала довіреність, за винят­ком безвідкличної довіреності, може у будь-який час її скасувати. При цьому вона повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Відмова від цього права є нікчемною. Законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довірено­сті на певний час.

Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчи­нення правочину представником до того, як він довідався або міг до­відатися про скасування довіреності, зберігають чинність не тільки для особи, яка видала довіреність, але й для її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

Закон надає право не тільки особі, яка видала довіреність, скасува­ти її, а й право представнику відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю (ст. 250 ЦК). Відмова представника - це теж юридичний факт, з яким закон пов'язує припинення представ­ницьких правовідносин.

Відмова від вчинення представницьких дій збігається за часом з обов'язком представника негайно повідомити про це особу, яку він представляє (чч. 1,2 ст. 250 ЦК).

Проте, якщо для особи, яка видала довіреність, право на її скасу­вання, за правилом, не має обмежень (виняток, як вже зазначалося, стосується лише безвідкличних довіреностей), то представник обме­жений у своєму праві відмовитися від вчинення певних дій. Так, від­повідно до ч. З ст. 250 ЦК він не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

Крім цього, якщо представник не повідомить особу, яку він пред­ставляє, про відмову від довіреності, або не вчинить дій, які були не­відкладними для запобігання завданню збитків цій особі, він несе від­повідальність перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки (ч. 4 ст. 250 ЦК).

§ 5. Представництво без повноважень або з їх перевищенням

За загальним правилом, особа, яка діє в інтересах іншої особи, при укладенні певних правочинів повинна додержуватися меж наданих їй

повноважень. Якщо ж особа діє без повноважень або перевищує межі своїх повноважень, настають визначені законом правові наслідки. Повноваження - це можливі дії представника по укладенню пра­вочину від імені та в інтересах особи, яку він представляє.

Особа може розглядатися як така, що діяла без повноважень, коли правові підстави для здійснення нею певних юридичних дій взагалі відсутні, або повноваження хоча і існували раніше, але на момент вчинення певних дій, зокрема, правочину, припинилися. Знав чи не знав про це представник, правового значення не має.

Від дій без повноважень істотно не відрізняються і дії з перевищен­ням повноважень. Під останнім необхідно розуміти такі дії представ­ника при укладенні правочинів, що хоча й передбачені його повнова­женнями, але при їх здійсненні він відступив від положень, визначе­них договором, довіреністю, законом або актом юридичної особи.

Повноваження можуть бути перевищені у якісному і кількісному відношенні. Перевищення якісних показників може стосуватися влас­тивостей предмета правочину, вибору контрагента, обрання способу»' виконання правочину чи засобу забезпечення його виконання, а кіль­кісних - ціни, числа, ваги, міри речей, строку дії укладеного правочи­ну тощо.

Юридичні наслідки правочину, укладеного з перевищенням повно­важень, законодавчо визначені. Згідно з ч.і ст. 241 ЦК правочин, вчи­нений представником з перевищенням повноважень, створює, змі­нює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного його схвалення цією особою. Правочин вва­жається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наприк­лад, вчинила дії, які свідчать про початок виконання нею визначених змістом цього правочину обов'язків. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні пра­ва та обов'зки з моменту вчинення цього правочину (ч. 2 ст. 241 ЦК).

Схвалення дій представника може здійснюватись шляхом письмо­вої заяви про це або здійсненням конклюдентних дій, що свідчать про прийняття умов правочину довірителем. Однак слід пам'ятати, що шляхом конклюдентних дій можна схвалити лише правочин, який був укладений в усній формі. Такими конклюдентними діями можуть бути дії довірителя по використанню придбаної представником речі без письмового або усного схвалення факту її придбання, здійснення ним оплати понесених представником витрат тощо. У схваленні ви­ражається воля довірителя прийняти умови і стати стороною право­чину, укладеного від його імені і в його інтересах представником, який не був уповноважений на це. Відмова схвалити дії представника по укладенню правочину на умовах, які не влаштовують довірителя, спрямована на недопущення виникнення визначених його умовами прав та обов'язків між ним і третьою особою. Положення ст. 241 ЦК поширюються лише на випадки добровільного представництва.

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

255


Розділ ПІ. Здійснення та захист суб'єктивних цивільних прав

Глава 13. ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

§ 1. Здійснення суб'єктивних цивільних прав та виконання обов'язків

Здійснення суб'єктивного цивільного права - це реалЬація мір можливої поведінки управомоченої особи шляхом здійснення на­лежних їй правомочностей (права на власні дії, права на чужі дії та права на захист). Наприклад, здійснення права власності - це здійснення власником правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню своїм майном у межах, визначених Конституцією та актами цивільного законодавства. Слід мати на увазі, що в цивіль­них правовідносинах суб'єктивному праву управомоченої особи ко­респондує обов'язок зобов'язаної особи вчинити певні дії або утри­матися від їх вчинення. Так, стосовно власника майна всі інші особи мають пасивний обов'язок утримуватися від дій, які б перешкоджали здійсненню власником своїх повноважень. Відповідно до ст. 12 ЦК особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд. Це означає, що суб'єкти цивільного права без будь-якого стороннього впливу і можливого тиску обирають варіанти дозволеної поведінки, які полягають у реалізації належних їм правомочностей, що склада­ють відповідне суб'єктивне право. Крім цього, вони вільно обирають порядок і способи здійснення суб'єктивних цивільних прав.

Порядок вчинення дій, які здійснює управомочена особа, нази­вається способом здійснення суб'єктивних прав. Цей порядок і самі діі можуть бути різноманітними. Різноманітність дій уповноваженої особи і порядок їх здійснення залежить від характеру права, його призначення та змісту правової норми, за допомогою якої забезпе­чується правове регулювання цих відносин. Вибір способу здійснен­ня суб'єктивного права залежить від мети, яку переслідує управомо­чена особа. Наприклад, якщо власник має за мету використовувати корисні властивості належної йому речі особисто, він здійснює своє право на користування своєю річчю. Крім особистого використання корисних властивостей належної йому речі, власник може передати цю річ у користування іншій особі безкоштовно або за плату.

Здійснення суб'єктивних цивільних прав у зобов'язальних право­відносинах полягає у можливості звернення кредитором права вимо­ги до боржника щодо належного його виконання. У виконанні зобо-

в'язання боржником втілюється реалізація права управомоченої у цих відносинах особи (кредитора) на чужі дії (виконання боржником прийнятого на себе зобов'язання). Спосіб здійснення цих дій визна­чається характером їх виконання (у повному обсязі або частинами). У грошових зобов'язаннях, враховуючи їх предмет і характер, достро­кове виконання зобов'язання завжди визнається правомірним і за умови його належності, як правило, не викликає заперечень з боку кредитора при його прийнятті. У інших правовідносинах, наприклад, при виконанні умов деяких договорів, дострокове виконання борж­ником своїх зобов'язань є небажаним для кредитора. Тому положен­ня ст. 529 ЦК визначають право кредитора не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено до­говором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зо­бов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Необхідно враховувати, що норми актів цивільного законодавства і локальні норми у більшості випадків мають диспозитивний харак­тер, їх положення визначають для уповноваженої особи можливість' обрати один або декілька варіантів поведінки. Здійснюючи право розпорядження належною йому річчю, власник може її подарувати, продати або обміняти на іншу річ тощо. Закон враховує також інтере­си інших осіб, пов'язані із здійсненням уповноваженою особою на­лежних їй правомочностей. Зокрема, у випадку продажу частки в спільній частковій власності решта співвласників має переважне пра­во купівлі відчужуваної частки (ст. 362 ЦК). У зв'язку з цим прода­вець частки в спільній частковій власності зобов'язаний повідомити в письмовій формі інших співвласників про намір продати свою частку сторонній особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких він її про­дає. Якщо решта співвласників відмовиться від здійснення переваж­ного права купівлі частки у праві спільної часткової власності або не здійснить цього права щодо нерухомого майна протягом одного міся­ця, а щодо рухомого іншого майна протягом десяти днів з дня одер­жання повідомлення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Якщо бажання придбати частку в спільній частковій власності виявили кілька співвласників, право вибору покупця на­дається продавцю. При продажу частки з порушенням переважного права купівлі співвласник протягом-трьох місяців може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав і обов'язків покупця (ч. 4 ст. 362 ЦК).

При здійсненні своїх прав уповноважена особа може діяти як осо­бисто, так і через свого представника. Представником уповноваженої особи при здійсненні належних їй прав може бути повірений за дого­вором доручення (ст. 1000 ЦК), який від імені і за рахунок довірителя вчиняє відповідні юридичні дії. Деякі дії можуть здійснюватись упов­новаженою особою лише особисто, наприклад, складання заповіту (ст. 1223 ЦК).

Здійснюючи суб'єктивні права, управомочена особа не повинна

256

Розділ Ш

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ 'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ257


своїми діями порушувати норми права, а також права інших осіб та держави, тобто має здійснювати своє право у відповідних межах. Ме­жі суб'єктивного права визначають міру можливої поведінки уповно­важеної особи. Порушення існуючих меж здійснення суб'єктивного права є недозволеною дією і тягне за собою несприятливі наслідки для порушника або відмову в захисті суб'єктивного права. Так, відпо­відно до ч. 8 ст. 41 Конституції використання власності не може зав­давати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам су­спільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Порушення меж суб'єктивного права при його здійсненні іноді вважають зловживанням правом. Природа терміна «зловживання правом» у теорії цивільного права розглядалася, зокрема М. Агарко-вим, В. Грибановим, М. Бару1. Існує думка про недоцільність вико­ристання терміна «зловживання правом» з огляду на те, що особа, яка здійснює своє право, не може завдати шкоди іншим особам. Отже, на думку прихильників цієї точки зору дії, які можна розцінювати як зловживання правом, виходять за межі його здійснення. На думку ін­ших авторів існування терміна «зловживання правом» теоретично виправдано, оскільки уповноважена особа, маючи суб'єктивне право і спираючись на нього, виходить за межі дозволеної поведінки - злов­живає своїм правом. Не маючи суб'єктивного права, неможливо ним зловживати.

Суб'єктивному цивільному праву завжди кореспондує юридичний обов'язок. Він може бути активним, якщо зобов'язана особа повинна вчинити певні дії, і пасивним, якщо вона мусить згідно зі своїм обо­в'язком утримуватись від вчинення дій.

Особа зловживає суб'єктивним правом, якщо вона своїми діями порушує права і законні інтереси інших осіб та держави, завдає шко­ди довкіллю, порушує чинне законодавство та вчинює інші недозво-лені дії.

Таким чином, суб'єктивне цивільне право повинно здійснюватись у межах, передбачених законом. Уповноважена особа може здійсню­вати свої права шляхом вчинення дій, які визначаються змістом суб'єктивного права як забезпеченої законом міри можливої поведін­ки цієї особи.

§ 2. Способи захисту суб'єктивних цивільних прав та інтересів

Будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановлено­му законом, звернутися до суду за охороною свого права і захистити його відповідними способами, передбаченими законом. Під спосо-

1 АгарковМ. М. Проблема злоупотребления правом в советском гражданском праве // Известия АН СССР. Отделение экономики и права. - 1946. - № 6. - С. 429; Гриба­нов В. П. Осуществление и защита гражданских прав. - М., 2000. - С. 40-64; Бару М. О. О статье 1 Гражданского кодекса // Советское государство и право. - 1958. - № 7. -С. 117.

бом захисту суб'єктивного права розуміється визначений законом порядок забезпечення відновлення (визнання) порушених прав і од­ночасного правового впливу на порушника з метою відновлення по­рушеної майнової і немайнової сфери. Положеннями актів цивільно­го законодавства (ст. 16 ЦК) встановлюються такі способи захисту цивільних прав: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку особи в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнан­ня незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого са­моврядування.

Перелік способів захисту в ст. 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може за­хистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановле­ний договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом за­хисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права прямо ви­значений спеціальним законом. Так, наприклад, власник, що незакон­но позбавлений права володіння річчю, відповідно до ст. 387 ЦК, вправі витребувати її з чужого незаконного володіння, тобто віднови­ти становище, що існувало до порушення права. Частіше ж власнику суб'єктивного права надається можливість вибору способу захисту свого порушеного права. Так, за договором роздрібної купівлі-про-дажу в разі виявлення покупцем недоліків, не застережених продав­цем, або фальсифікації товару покупець має право за своїм вибором вимагати безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення покупцем, або заміни товару на товар на­лежної якості, або відповідного зменшення ціни, або відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми (ст. 708 ЦК).

Способи захисту цивільних прав можуть бути класифіковані за та­ким критерієм як результат і характер наслідків їх застосування для відновлення порушеного права. Саме результат і буде виступати від­правним началом для вибору суб'єктом порушеного права оптималь­ного способу його захисту. За визначеним критерієм усі способи за­хисту цивільних прав можна поділити на три групи.

Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змінити) обов'язок. Даний результат настає при застосуванні таких способів захисту як визнання права; примусове виконання обов'язку особи в натурі; зміна правовідношення або його припинення. Зазна­чені способи захисту використовуються суб'єктами в основному на першому попередньому етапі з метою створення сприятливих умов для застосування інших способів захисту. Необхідність у подібних

9 «Цивільне право України», т. 1

258

' v-.t!

Розділ III

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

259


діях виникає, як правило, у ситуаціях, коли інша особа претендує на право, яке захищається, або заперечує його наявність. Наприклад, ви­мога про визнання права власності найчастіше передує позову про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунен­ня перешкод у реалізації права власності або позову про виселення із зайнятого приміщення.

Розглянемо детальніше конкретні способи захисту, що складають першу групу. Одним із способів, визначених положеннями єт. 16 ЦК, є визнання суб'єктивного права. Даний спосіб застосовується у ви­падку, коли наявність у особи конкретного суб'єктивного права під­дається сумніву, суб'єктивне право оспорюється, заперечується або ж мається реальна погроза таких дій, наприклад, за позовами про ви­знання права авторства на твори науки, літератури і мистецтва, за по­зовами про визнання права власності та ін. Так, якщо власник жилого будинку не має на нього правовстановлюючих документів, то він не може ним розпорядитися, а також захистити свої права як власник у разі порушення їх третіми особами. Визнання права є засобом усу­нення невизначеності у взаєминах суб'єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання з боку третіх осіб дій, які пере­шкоджають його нормальному здійсненню.

Примусове виконання обов'язку особи в натурі характеризується тим, що порушник за вимогою потерпілого повинний реально вико­нати дії, які складають предмет його зобов'язання. Наприклад, реаль­но передати річ, виконати роботу, надати послуги. І тільки у тих ви­падках, коли реальне виконання стало об'єктивно неможливим або ж небажаним для потерпілого, даний спосіб має бути замінений іншим способом захисту на вибір потерпілого, зокрема, відшкодуванням збитків.

Такі способи захисту цивільних прав як зміна і припинення право-відношення найчастіше реалізуються у судовому порядку, оскільки пов'язані з примусовою зміною або припиненням правовідношення. Прикладом зміни останнього буде виступати обов'язок перевізника відшкодувати одержувачу вартість втраченого вантажу, якщо за до­говором перевезення він був втрачений з вини перевізника. Якщо ж за договором перевезення вантаж загинув внаслідок яких-небудь форс-мажорних обставин, то правовідносини за договором припиня­ються. Зміна або припинення правовідношення можуть бути також здійснені потерпілим самостійно. Наприклад, у разі передання за до­говором купівлі-продажу некомплектного товару покупець може в односторонньому порядку відмовитися від договору і вимагати по­вернення сплаченої грошової суми (ст, 684 ЦК).

До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать: припинення дії, яка порушує пра­во; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу дер­жавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу

місцевого самоврядування. Мета застосування цих способів захисту полягає у тому, щоб спонукати порушника припинити дії, які пору­шують належне особі суб'єктивне цивільне право, або їх попередити. Такий спосіб як припинення дії, що порушує право, може застосо­вуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкоду­ванням збитків, або може мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес володільця суб'єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права в майбутньому або усунути за­грозу його порушення. Так, автор твору, який незаконно використо­вується (готується до випуску в світ без його відома спотворюється, переробляється та ін.) третіми особами, може вимагати припинення цих дій, не висуваючи ніяких інших, наприклад, майнових претензій. Часто за допомогою даного способу захисту усуваються перешко­ди для здійснення права, які створює порушник. Звичайно це має міс­це при триваючому правопорушенні, що саме по собі не позбавляє особу суб'єктивного права, але заважає нормально його використати. Наприклад, власник майна згідно зі ст. 391 ЦК може вимагати усу­нення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряд­ження своїм майном, навіть коли ці порушення і не були спрямовані на позбавлення володіння.

Захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і юридич­них осіб може здійснюватися шляхом визнання незаконними рішен­ня, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Авто­номної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Це означає, що фізична або юридична особа, цивільні права або охоро-нювані законом інтереси яких порушені прийнятим рішенням, що не відповідає закону або іншим правовим актам; здійсненням дій чи вия­вом бездіяльності з боку органу державної влади, органу влади Авто­номної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, ма­ють право на їх оскарження в суді.

Суд, по-перше, встановлює невідповідність рішення, дії чи без­діяльності органу державної влади, органу влади Автономної Респуб­ліки Крим або органу місцевого самоврядування вимогам закону чи іншим правовим актам, наприклад, що рішення прийняте не уповно­важеним на те органом. По-друге, суд встановлює, чи порушуються суб'єктивні цивільні права й охоронювані законом інтереси громадя­нина або юридичної особи даним рішенням, дією чи бездіяльністю. І як результат дослідження вищезгаданих обставин суд виносить рішення про визнання рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування незаконним і визнає його цілком або частково не­дійсним. Як приклад можуть бути названі спори за позовами платни­ків податків про визнання незаконними актів податкових органів про застосування до останніх фінансової відповідальності за різні пору­шення податкового законодавства. Як слушно зазначається в юри-9

260

Розділ III

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

261


дачній літературі1, за змістом закону фізичні та юридичні особи мо­
жуть вимагати визнання незаконними не тільки рішень, дій або
бездіяльності органів державної влади й місцевого самоврядування,
ай рішень, дій чи бездіяльності органів управління юридичних осіб,
якщо вони не відповідають закону й іншим нормативним актам та по­
рушують права й охоронювані законом інтереси фізичних і юридич­
них осіб. Наприклад, підлягають розгляду судами спори за позовами
про визнання незаконними рішень зборів акціонерів, правління й ін­
ших органів акціонерного товариства, які порушують права акціоне­
рів, передбачені законом. •

Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосуван­ня яких має за мету відновити порушене право і ( або) компенсувати втрати, понесені у зв'язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом відновлення становища, що існувало до по­рушення права; визнання правочину недійсним; відшкодування збит­ків; компенсації моральної шкоди.

Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спо­сіб захисту, застосовується в тих випадках, коли порушене суб'єктив­не право внаслідок цього не припиняє свого існування і може бути ре­ально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприк­лад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володін­ня (ст. 387 ЦК), виселення особи, що самоправно зайняла жиле при­міщення (ст. 116 ЖК) та інші.

Відновлення становища, що існувало до його порушення, може здійснюватися за допомогою застосування мір судового, адміністра­тивного захисту, захисту нотаріусом, а також самозахисту цивільно­го права.

Визнання правочину недійсним являє собою окремий випадок від­новлення становища, що існувало до порушення права як способу за­хисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю. Найяскра­віший приклад - приведення сторін, що вчинили недійсний право-чин, у попереднє майнове становище як загальний наслідок недійсно­сті правочину (ст. 216 ЦК).

Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є най­більш універсальним з названих способів захисту цивільних прав і може використовуватися як самостійно, так і поряд з іншими спосо­бами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин. Під збитками розуміють втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі зни­щенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реаль­ні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичай­них обставин, якби її право не було порушене, (упущена вигода)

1 Гражданское право: Учеб. Часть 1. Изд. второе, перераб. и доп. / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М.: Проспект, 1997. - С. 275.

(ст. 22 ЦК). ЦК дає універсальне поняття збитків, придатне для захис-ту будь-якого порушеного права. Так, особа, чиє право порушене, мо­же вимагати від порушника відшкодування не тільки фактично поне­сених нею витрат, а й витрат, що вона повинна буде зробити для відновлення порушеного права як одного з елементів реального збит-ку, тобто є можливість для широкого використання абстрактного способу обчислення збитків у зобов'язально-правових відносинах1.

Стосовно ж упущеної вигоди необхідно зазначити, що йдеться про нестримані доходи кредитора, які він одержав би при виконаному або належним чином виконаному зобов'язанні боржником. Частина З ст. 22 ЦК дає орієнтир для визначення розміру упущеної вигоди, яка не може бути менше, ніж доходи, отримані особою, яка допустила по­рушення права. Наприклад, продавець, одержавши суму попередньої оплати від покупця, замість закупівлі товарів для останнього, вносить цю суму на депозитний рахунок у банку з метою одержання прибутку у вигляді відсотків.

У юридичній літературі висловлена думка, що сьогодні судовою практикою пред'являються надмірно жорсткі вимоги щодо доказів на підтвердження як наявності збитків у зв'язку з порушенням суб'єк­тивного права, так і їх розміру, а відшкодування збитків повинне ста-ти звичайним способом захисту порушених цивільних прав, який час­то застосовується2. Пропонується при вирішенні спорів виходити із визначеного залежно від конкретних обставин міні- мального роз­міру збитків, які не потребують доказів. Наприклад, за договором ку-півлі-продажу у разі невиконання боржником грошового зобов'язан­ня перед кредитором, який виконав свої зобов'язання з передачі товару, у якості мінімального розміру збитків, що не потребує дове­дення, можна прийняти середній розмір відсотків по кредитах, вста­новлений банками у місті перебування кредитора. Відповідно до за­гального правила, закріпленого у ч. З ст. 22 ЦК, збитки відшко­довуються в повному обсязі, тобто підлягає відшкодуванню як реаль­ний збиток, так і упущена вигода, якщо договором або законом не пе­редбачене відшкодування у меншому чи більшому розмірі.

Стаття 16 ЦК називає поряд із відшкодуванням збитків інші спосо­би залагодження матеріальної шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені. Згідно зі ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення ним зобов'язання. Якщо за порушення зобов'язання встановлено не­устойку, то вона стягується у повному розмірі незалежно від відшко­дування збитків. Договором може бути передбачено обов'язок від­шкодування збитків лише в тій частині, у якій вони не покриті не-

1 Брагинский М. И., Витрянстй В. В. Договорное право. Книга первая. Общие по­
ложения. Изд. 3-е стереотипное. - М.: Статут, 2001. - С. 779.

2 Там само.-С. 780. V

362

Розділ ПІ

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

263


устойкою, Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кре­дитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків.

Такий спосіб захисту цивільних прав як компенсація моральної шкоди полягає в покладанні на порушника обов'язку по відшкоду­ванню потерпілому моральної шкоди у виді грошової суми або іншо­го майна. Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи.

Моральна шкода полягає:

у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала
у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з
протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких
родичів;

у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку
зі знищенням чи пошкодженням її майна;

у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної
або юридичної особи.

Стаття 23 ЦК не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках за­подіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страж­дань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна, така, що залежить і від потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості.

Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайно-вих або майнових прав не вичерпується. Суд може захистити цивіль­не право чи інтерес в інший спосіб, передбачений договором або за­коном, Наприклад захистити порушене право шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави (ст. 576 ЦК), забезпечити утримання комісіонером належної йому суми за догово­ром комісії із сум, що надійшли до нього за рахунок комітента (ст. 1020 ЦК), зобов'язати боржника виконати роботи або надати по­слуги за його рахунок (ст. 621 ЦК) та ін.

§ 3. Юрисдикційні форми захисту суб'єктивних цивільних прав та інтересів

Під формою захисту розуміється нормативно визначений порядок здійснення відповідних дій самими суб'єктами цивільного права або державними органами, які спрямовані на відновлення порушеної

майнової або немайнової сфери законних інтересів та прав управомо- ченої особи. Розрізняють юрисдикційні і неюрисдикційні форми за- " хисту порушених суб'єктивних цивільних прав. Порядок захисту по­рушених або оспорюваних суб'єктивних цивільних прав та інтересів. який здійснюється уповноваженими на те державними органами, від­носиться до юрисдикційних форм захисту. Самозахист розглядається як неюрисдикційна форма забезпечення захисту порушених суб'єк­тивних цивільних прав та інтересів.

Юрисдикційні форми захисту суб'єктивних цивільних прав поляга­ють у здійсненні відповідних дій у межах визначеної законодавством компетенції судом, органом державної влади, органом влади Авто­номної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, а також нотаріусом. У межах юрисдикційної форми захисту виділяють загаль­ний і спеціальний порядок захисту порушених прав. За загальним пра­вилом захист цивільних прав і охоронюваних законом інтересів здій­снюється в судовому порядку. Судами загальної юрисдикції є місцеві, апеляційні, Вищі спеціалізовані суди і Верховний Суд України. Поряд з ними правосуддя здійснюють господарські суди, що розглядають спори, які виникають у процесі підприємницької діяльності. За зго­дою учасників цивільного правовідношення спір між ними може бути переданий на розгляд третейського суду. Якщо ж конституційні права та свободи громадян порушуються чи можуть бути порушені законом, який застосований чи підлягає застосуванню в конкретній справі, роз­гляд якої завершено чи розпочато в суді або іншому органі, громадяни мають право на звернення до Конституційного Суду України.

Можливість звернутися до компетентних державних органів за за­
хистом права - найважливіша складова належного управомоченій
особі права на захист. І хоча забезпечувальну сторону права не можна
зводити тільки до застосування мір державного примусу, варто ви-
знати1, що використання управомоченою особою для реалізації свого
права апарату державного примусу - важлива умова реальності і га-
рантованості цивільних прав фізичних та юридичних осіб. Саме ці
форми реалізації управомоченою особою права на захист є одними із
основних. '

Спеціальним порядком захисту цивільних прав і охоронюваних за­коном інтересів вважається адміністративний порядок. Захист, здій­снюваний шляхом звернення до вищого органу чи посадової особи, нетиповий для цивільного права і здійснюється лише у випадках, пе­редбачених законом. Згідно зі ст. 17 ЦК такий захист цивільного пра­ва й інтересу здійснюється органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим і органом місцевого самоврядування. Адміністративний порядок захисту може виражатися в оскарженні дій і актів державних органів у вищестоящий стосовно них орган ви-

1 Гражданское право: Учеб. В 2 т. - Том 1 / Отв. ред. проф. Е. А. Суханов. - 2 изд., перераб. и доп. -М.: Изд-во БЕК, 1998. - С. 420-421.

264

Розділ III

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

265


конавчої влади або ж у прийнятті державними органами, наділеними відповідними повноваженнями, рішень з використанням способів за­хисту цивільних прав, передбачених ст. 16 ЦК, при дотриманні про­цедури, встановленої нормативними актами.

Таким чином, сторони цивільних правовідносин мають можли­вість вибору між судовим і адміністративним порядком захисту своїх прав. При цьому адміністративний порядок захисту цивільних прав застосовується тільки у випадках, передбачених законом, і рішення, прийняте в адміністративному порядку, може бути оскаржене у суді (ч. 2 ст. 17 ЦК). Згідно зі ст. 124 Конституції юрисдикція судів поши­рюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Як засіб судового захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, як було зазначено раніше, виступає насамперед позов. По­зов - це звернена до суду вимога про відправлення правосуддя, з од­ного боку, і звернена до відповідача матеріально-правова вимога про виконання його обов'язку або про визнання наявності або відсутності правовідношення, з іншого. У справах окремого провадження засо­бом судового захисту виступає заява, а засобом захисту в адміністра­тивному порядку - скарга.

Захист цивільного права нотаріусом, передбачений ст. 18 ЦК, здій­снюється шляхом вчинення виконавчого напису на борговому доку­менті в порядку і випадках, встановлених законом.

Згідно з п. 282 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 березня 2004 р. № 20/5 нотаріуси вчиняють виконавчі написи для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна на документах, що встановлюють заборгованість.

Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провади­ться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встанов­лено Переліком документів, за якими стягнення заборгованості про­водиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів но­таріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172і. До таких декрементів насамперед належать нотаріально посвідчені правочини, що передбачають сплату грошо­вих сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно. Наприклад, договори купівлі-прода-жу з розстроченням платежу, оренда, застави та ін. Для одержання виконавчого напису нотаріуса подається оригінал нотаріально по­свідченого договору та документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. Вчинений виконавчий напис нотаріуса підлягає вико­нанню Державною виконавчою службою як і рішення, ухвала чи по­станова суду в цивільних справах2.

1 Офіційний вісник України. -1999. - № 26. - Ст. 1241.

2 Стаття 3 Закону України «Про виконавче провадження» // Відомості Верховної
Ради України. - 1999. -№ 24. - Ст. 207.

Особливість права на захист, здійснюваного через звернення осо­би до юрисдикційних органів, полягає в обов'язковості врахування нею процесуально-правових аспектів його здійснення. Останні поля­гають в обов'язковості застосування певної процедури звернення за захистом порушеного права безпосередньо визначеної положеннями цивільно-процесуального права. Насамперед це право на звернення за судовим захистом, яке включає на тільки подання до суду позовної заяви чи скарги, а й можливість подання зустрічного позову чи запе­речень проти позову. Сторони також мають можливість користувати­ся іншими процесуальними правами, зокрема вимагати винесення рішення та примусового його виконання. Кожна з цих процесуаль­но-правових можливостей може бути реалізована сторонами за наяв­ності відповідних передумов, у певних часових межах і в певній спе­цифічній процедурній формі.

§ 4. Самозахист суб'єктивних цивільних прав та інтересів

Самозахист є основною неюрисдикційною формою захисту су­б'єктивного цивільного права і інтересу, які підлягають правовій охо­роні. Положеннями ч. 5 ст. 55 Конституції визначається право кож­ного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи. У приватно-правовій сфері вказана конституційно-правова можливість знайшла конкретизацію і законодавче втілення у положеннях ст. 19 ЦК, що визначають право особи на здійснення са­мозахисту порушеного суб'єктивного цивільного права або інтересу, які належать їй або іншій особі. Виходячи з положень названої статті, право на самозахист слід розглядати як юридично визначену можливість застосування особою у випадку порушення суб'єк­тивних цивільних прав і інтересів, належних їй або іншій особі, засобів протидії протиправним діям або бездіяльності правопо­рушника, які не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства і спрямовані на забезпечення реалізації доз­воленої можливої поведінки управомоченої особи, припинення правопорушення і відновлення порушеної майнової і немайнової сфери. Способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, а також наслідкам, що спричи­нені цим порушенням (ч. 2 ст. 19 ЦК). Спосіб самозахисту слід визна­чити як порядок здійснення протидії протиправним діям або без­діяльності правопорушника, закріплений актами цивільного законо­давства, положеннями договору або не визначений нормативно, який підлягає застосуванню особою відповідно до закріплених законодав­ством умов правомірності здійснення права на самозахист без звер­нення до відповідних юрисдикційних органів. Способи здійснення самозахисту різноманітні. Одним із них в цивілістичній літературі

266

Розділ III

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

267


визнають навіть знання1. Разом з тим, слід погодитись з висловленою Г. Свердликом і Е. Страунінгом думкою про те, що знання не можуть визнаватися засобом протидії, а підлягають розгляду як передумова, яка сприяє реалізації особою права на самозахист2. Отже, обізнаність суб'єктів цивільних правовідносин з фактами, які мають значення для правильного обрання ними відповідних, адекватних характеру правопорушення засобів протидії, може визнаватися тільки однією з передумов забезпечення дієвості механізму реалізації права особи на самозахист. Обрання того чи іншого способу здійснення самозахисту належить особі, яка здійснює протидію порушенню належних їй або іншій особі суб'єктивних цивільних прав та інтересів, які в цей момент вже порушені, або наявною є загроза їх порушення у майбут­ньому.

Способи самозахисту можуть визначатися положеннями договору або актів цивільного законодавства, а також безпосередньо особою, яка реалізує право на самозахист. В останньому випадку названі спо­соби можуть і не мати нормативної визначеності на рівні положень актів цивільного законодавства або саморегулювання, а характер дій управомоченої особи, в яких втілюється їх реалізація, визначається нею самостійно. Обираючи спосіб самозахисту порушеного права або інтересу, особа здійснює право на захист на власний розсуд (ч. 1 ст. 20 ЦК). Цим обґрунтовується можливість застосування особою засобів протидії, які не знайшли закріплення ні в актах цивільного за­конодавства, ні в положеннях договору (у випадках необхідності здійснення права на самозахист при порушенні умов договірних зо­бов'язань). При цьому застосування особою засобів протидії при ре­алізації права на самозахист завжди повинно відповідати межам його здійснення, визначеним положеннями ч. 1 і ч. 2 ст. 19 ЦК. У випадку недотримання цього правила здійснення ос$5ою права на застосуван­ня засобів протидії протиправним діям правопорушника шляхом са­мозахисту може бути визнане неадекватним змісту порушеного пра­ва, характеру дій правопорушника, спричиненим правопорушенням наслідкам, а також суперечити моральним засадам суспільства або порушувати визначені законом заборони і вийти за межі правомірних дій. Застосування самозахисту як міри захисту порушеного права мо­же здійснюватись як після порушення правопорушником суб'єктив­ного цивільного права, так і превентивно - з метою запобігти можли­вому настанню несприятливих для управомоченої особи наслідків.

Можливість застосування способу самозахисту, який має превен­тивний характер, визначена положеннями ст. 592 ЦК. Відповідно до положень цієї статті, заставодержатель має право вимагати достроко-

1 Головкова Н. Знание как способ самозащиты // Российская газета. -1997. - Л» 67. -
4,апр. -С. 10.

2 Свердлик Г., Страунинг Э. Способы самозащиты гражданских прав и их класси­
фикация // Хозяйство и право. - 1999. - № 1 (264). - С. 37.

вого виконання зобов'язання, забезпеченого заставою у випадку здійснення наступних неправомірних дій: передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одер­жання такої згоди було необхідним; порушення заставодавцем пра­вил про заміну предмета застави; втрати предмета застави за обста­вин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави. Невиконання заставодав­цем вимоги заставодержателя про дострокове виконання забезпече­ного заставою зобов'язання як міри самозахисту не позбавляє упра-вомочену в розглядуваних правовідносинах особу можливості за­хистити порушене право шляхом звернення до суду, застосувавши таким чином своє право на судовий захист, яке належить до горисдик-ційних форм захисту. Згідно з ч. 2 зазначеної вище статті заставодер­жатель має право дострокового виконання зобов'язання і в інших ви­падках, встановлених договором.

Прикладом закріплення способу самозахисту положеннями актів цивільного законодавства є притримання (ст. 594 ЦК). Право притри-мання як спосіб самозахисту підлягає розгляду як юридично визначе­на можливість управомоченої у зобов'язальних правовідносинах осо­би притримати річ у себе до моменту належного виконання боржни­ком його зобов'язання по її оплаті або відшкодуванню кредитору по­в'язаних з нею витрат. Відповідно до ч, 2 названої статті притриман-ням речі можуть забезпечуватись і інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Спосіб здійснення самозахисту і умови його застосування можуть бути визначені і при здійсненні саморегулювання відносин у договір­ній сфері. Зокрема, як спосіб самозахисту підлягає розгляду визначе­на положеннями договору можливість сторони в односторонньому порядку вимагати його розірвання у випадку невиконання або нена­лежного виконання контрагентом відповідних обов'язків, які станови лять його зміст.

Крім цього, деякі способи самозахисту можуть мати правове зна­чення і для цивільно-правових відносин, хоча умови і межі їх застосу­вання, а також правові наслідки їх перевищення можуть визначатися іншими актами законодавства України. Зокрема, йдеться про крайню необхідність і необхідну оборону. Таким чином, матеріальні та про­цесуальні норми, які визначають способи, форми, засоби та процеду­ру захисту, а також закріплюють можливість самозахисту порушених суб'єктивних прав та інтересів суб'єктів цивільного права, спрямова­ні на забезпечення відновлення порушеної майнової та немайнової сфери. У зв'язку з цим слід погодитись з висновком, що ці норми ста­новлять єдиний комплексний інститут правового захисту1,

1 Цивільне право України: Підруч. У 2-х кн. / О. В. Дзера (керівник авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - 2-е вид. до-пов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - Кн. 1. - С 234.


268

Розділ Ш

Глава 14. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

§ 1. Поняття, ознаки та функції _ -

цивільно-правової відповідальності к

Більшість норм цивільного права спрямована на позитивне регу­лювання особистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійно­сті їх учасників. Нормальний розвиток цивільних відносин характе­ризується добросовісним здійсненням їх учасниками своїх суб'єктив­них прав та виконанням цивільних обов'язків. Належна правомірна поведінка учасників цивільних правовідносин забезпечується засоба­ми заохочення та відповідальністю, що встановлюються договором або актами цивільного законодавства (ч. З ст. 14 ЦК). Отже, відпо­відальність є одним h засобів впливу научасників цивільних право­відносин, який визначається межами дозволеної та необхідної їх поведінки1. Таке місце цивільно-правової відповідальності обумов­люється, по-перше, предметом цивільного права та методом правово­го регулювання цивільних відносин. По-друге, наявністю інших засо­бів юрисдикційної форми захисту цивільних прав (ст. 16 ЦК), а також можливістю здійснення неюрисдикційної форми захисту - самоза­хисту (ст. 19 ЦК).

У цивільному законодавстві відсутня норма-дефініція, яка б за­кріплювала легальне визначення поняття «цивільно-правова від­повідальність». Це пояснюється тим, що «цивільно-правова відпо­відальність» є абстрактною науковою категорією, на якій базуються різні конструкції та інститути цивільного права. Давня дискусіЖщ»ав-ників стосовно поняття цивільно-правової відповідальності триває й сьогодні. Наявність у юридичній літературі великої кількості точок зору обумовлюється використанням терміна «відповідальність» у різних цілях, що випливає із сутності цієї правової категорії. Усі вис­ловлені думки можна умовно поділити на декілька груп. С. С. Алек­сеев вважає, що відповідальністю є неухильне, суворе, винятково ініціативне здійснення своїх обов'язків. Така позитивна відповідаль­ність встановлюється з моменту виникнення між особами цивіль­но-правових відносин та передбачає належне виконання ними своїх обов'язків2. Є підстави вважати, що такий підхід призводить до ігно­рування юридичної сутності цивільно-правової відповідальності та тягне ототожнення її з соціальною відповідалністю. У дійсності «по­зитивна відповідальність» є обов'язком належного виконання зобо­в'язання у цивільному праві. Відповідальність, - зазначав М. Агар-

1 Відповідальність є одним із головних інститутів права в цілому і окремих його га­
лузей. Однак в цивільному праві відповідальність є хоча й важливим, але не головним
інститутом.

2 Алексееве. С. Проблемы теории права. -М., 1972.-Т. 1.-С. 371. '''";" '''' "

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ 269

ков, - не може мати місця, якщо поведінка людини була бездоган-

ною1.

Отже, цивільно-правова відповідальність як галузевий вид юри­дичної відповідальності має ретроспективний характер, оскільки ви­никає як наслідок цивільного правопорушення.

Існує погляд на відповідальність як на обов'язок надати звіт у сво­їх діях, що регулюється правом2. Таке визначення відповідально­сті також страждає надмірною широтою, оскільки охоплює випадки обов'язкового звітування без правопорушення, зокрема, комісіонера (ст. 1022 ЦК). До того ж, цивільна відповідальність передбачає наяв­ність реальних, додаткових майнових обтяжень для правопорушни­ка, що не охоплюється поняттям звіту за свої дії.

Деякі з правників відносять цивільно-правову відповідальність до охоронних правовідносин, що виникають із порушення обов'язку, встановленого законом або договором, та виражаються у формі неви­гідних для правопорушника наслідків3. Однак цивільно-правова від­повідальність існує лише в межах, визначених цивільними право­відносинами.

Ознаки цивільно-правової відповідальності. Визначення поняття цивільно-правової відповідальності необхідно здійснювати через її характерні ознаки. Виходячи з того, що цивільно-правова відпо­відальність є різновидом юридичної відповідальності, їй притаманні загальні ознаки останньої, а саме: державний примус, суспільний осуд, негативні наслідки для правопорушника.

Оскільки цивільне право є правом приватним, державний вплив на цивільні відносини повинен бути зведений до необхідного мінімуму. Однією із таких виключних сфер державного регулювання є відпо­відальність учасників цивільних правовідносин. Реалізація ними пра­ва на захист своїх суб'єктивних прав, як правило, пов'язана з держав­но-примусовим впливом на правопорушника. Відповідно, застосу­вання мір цивільно-правової відповідальності завжди забезпечене державним примусом4, який полягає у реальному впливі на осо-бу-правопорушника, і якій здійснюється уповноваженими на це дер­жавними органами, насамперед судом. Державний примус полягає також у можливості (забезпеченні) примусового застосування захо-

1 Агарков М. М. Обязательство по советскому гражданскому праву / Избранные
труды по гражданскому праву. В 2-х т. Т. 1. - М.: АО «Центр ЮрИнФорм», 2002. -
С. 237.

2 Тархов В. А. Ответственность по советскому гражданскому праву. - Саратов:
Изд-во Саратовского ун-та, 1972. - С. 7.

3 Малеин Н. С. Имущественная ответственность в хозяйственных отношениях. - М.:
Наука, 1968.-С. 19.

4 Хохлова Г. В. вважає, що у цьому полягає публічний аспект цивільно-правової
відповідальності. (Див.: Хохлова Г. В. Понятие гражданско-правовой ответственности
Актуальные проблемы гражданского права: Сборник статей. Вып.5 / Под ред. В. В. Вит-
рянского. - М.: Статут, 2002. - С. 80).


270

Розділ m

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

27%


дів впливу. Добровільне відшкодування збитків, сплата неустойки або компенсація моральної шкоди, завданої діями правопорушника, також розглядаються як цивільно-правова відповідальність, оскільки вона виникає не із судового рішення, а незалежно від нього за наявно­сті певних умов. До того ж, добровільне усунення наслідків правопо­рушення не виключає застосування державного примусу.

Цивільна відповідальність спрямована не на покарання правопо­рушника, а на відновлення (компенсацію) суб'єктивного цивільного права потерпілої особи. Осудження особи пов'язується, як правило, з її психічним ставленням до правопорушення. У цивільному праві мо­ральні якості відповідальної особи не мають юридичного значення. Отже, суспільний осуд протиправної поведінки учасника цивільних правовідносин виражається у констатації факту вчинення правопору­шення.

Результатом застосування цивільно-правової відповідальності за­вжди є покладання на правопорушника негативних наслідків. Саме їх несприятливість, невигідність стимулюють учасників до належної поведінки.

Особливий характер мети, призначення та способів реалізації ци­вільно-правової відповідальності визначає ряд специфічних ознак, що виділяють її у самостійний різновид відповідальності. Специфіч­ними ознаками цивільної відповідальності є її майновий характер; додатковість обтяження; відповідальність юридично рівних суб'єктів один перед одним; компенсаційний (еквівалентний) ха­рактер.

Цивільно-правова відповідальність спрямована не безпосередньо на особистість правопорушника, а опосередковано, через його май­нову сферу. Майновий характер відповідальності обумовлений на­самперед предметом цивільного права, оскільки нормами останнього регулюються відносини, більшість з яких є майновими. Основною метою (функцією) відповідальності у цивільному праві є відновлення порушеного суб'єктивного права. Досягнення цієї мети можливо ли­ше при застосуванні таких мір відповідальності, які носять майновий (товарно-грошовий) характер. У разі порушення цивільного обов'яз­ку до особи застосовуються засоби впливу, які спричиняють нега­тивні наслідки в її майновій сфері. Відповідальність у цивільному праві полягає у відшкодуванні збитків, сплаті неустойки тощо. Навіть у випадках порушення особистих немайнових прав потерпілої особи, компенсація моральної (немайнової) шкоди здійснюється грошима.

Покладання на особу цивільно-правової відповідальності означає виникнення у неї обов'язку майнового характеру, якого не було до вчинення правопорушення. Відповідальність проявляється у приєд­нанні до порушеного обов'язку додаткового обов 'язку (у договірній відповідальності) або у встановленні нового обов'язку (у недого-вірній відповідальності). До того ж ці обов'язки не забезпечуються зустрічним наданням блага. Таким чином, правопорушник позбав-

ляється майнового блага, не отримуючи замість нього еквівалента!. Саме тому обов'язок виконати зобов'язання в натурі, навіть у разі відшкодування збитків та сплати неустойки (реальне виконання зо­бов'язання), не розглядається як міра цивільно-правової відповідаль­ності (ст. 622 ЦК). Такий обов'язок встановлений для боржника неза­лежно від порушення прав кредитора.

Характерним для цивільно-правової відповідальності є те, що вона становить собою відповідальність одного учасника цивільних пра­вовідносин перед інтим, тобто правопорушника (боржника) перед, потерпілою особою (кредитором). Такий характер відповідальності обумовлений рівноправним (юридично рівним) становищем суб'єк­тів цивільних правовідносин, а також взаємністю їх прав та обов'яз­ків. Наприклад, в зобов'язальних правовідносинах невиконання обо­в'язку боржником тягне порушення права кредитора. У ЦК відсутні норми про конфіскаційну міру відповідальності із стягненням з по­рушника майна у доход держави, зокрема, як наслідок недійсності правочину, укладеного з метою, суперечною інтересам держави та суспільства, як це передбачалося ЦК УРСР (ст. 49).

За загальним правилом, обсяг цивільно-правової відповідальності: відповідає розміру завданої шкоди. Принцип еквівалентності роз­мірів відповідальності та шкоди обумовлюється компенсаційним ха­рактером цивільно-правової відповідальності (ст. 623 ЦК). Винятків з цього принципу небагато, зокрема правило про сплату штрафної -неустойки за порушення зобов'язання (ст. 624 ЦК).

Таким чином, цивільно-правову відповідальність можна роз­глядати як застосування до правопорушника у випадку здійснення ним протиправних дій або бездіяльності передбачених договором чи законом заходів державного примусу у вигляді додаткових цивільно-правових обов'язків майнового характеру (санкцій).

Особливістю цивільно-правової відповідальності є ініціативний характер її застосування. Підставою її реалізації є виключно волеви­явлення учасників правовідносин, зокрема, добровільне здійснення правопорушником свого обов'язку або вимоги потерпшого щодо примусового застосування мір відповідальності.

Функції цивільно-правової відповідальності. Сутність та соці­альне призначення цивільно-правової відповідальності, як і будь-якого правового явища, розкриваються за допомогою її функцій, які становлять собою основні напрями впливу на поведінку учасників цивільних відносин. Функції відповідальності в цивільному праві об­умовлюються поняттям, ознаками, сутністю та призначенням цього? інституту.

По-перше, оскільки цивільно-правова відповідальність є інститутом цивільного права, в ній реалізуються загальні функції цивільного права, а саме: регулятивна, охоронна, превентивна та компенсаційна.

По-друге, цивільно-правова відповідальність є галузевим різнови­дом юридичної відповідальності. Відповідно, в інституті цивільної


Z72

Розділ НІ

відповідальності реалізуються також і загальні функції юридичної відповідальності. Однак особливості їх прояву в даному випадку обу­мовлюються метою застосування цивільно-правової відповідальності.

Усталеною є точка зору, що мета цивільно-правової відповідаль­ності полягає у відновленні порушених суб'єктивних цивільних прав1, а у разі неможливості такого відновлення - у компенсації (гро­шовій або майновій) негативних наслідків правопорушення. Специ­фічність цивільної відповідальності полягає саме у реалізації ком-пенсаторно-відновлювальноїфункції. Вона, з одного боку, відобра­жає основну мету застосування мір цивільно-правової відповідально­сті, а з другого, - встановлює еквівалентність розміру заподіяної пра­вопорушенням шкоди та розміру відповідальності. Ця функція ци­вільно-правової відповідальності набула ще більшого значення з прийняттям ЦК України, в якому відсутні норми про застосування майнових санкцій до порушника не на користь потерпілої особи, а на­приклад, у дохід держави.

Цивільно-правовій відповідальності притаманна превентивна (попереджувальна) функція, оскільки закріплення у статтях 22 і 23 ЦК загальних форм відповідальності, які застосовуються до особи-порушника цивільного обов'язку, певним чином сприяє попереджен­ню правопорушень.

У інституті цивільно-правової відповідальності реалізується штрафна (каральна) функція, яка проявляється щодо особи право­порушника. У зв'язку з тим, що «покарання» за вчинення цивільного правопорушення покладається на майнову сферу правопорушника, для цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримінальної, ця функція не є основною.

Реалізація виховної або стимулюючої функції залежить від умов настання цивільно-правової відповідальності.

Таким чином, відновлення порушеного права або компенсація зав­даної шкоди є головним напрямом і функціональною особливістю цивільно-правової відповідальності. Усі інші функції є факультатив­ними.

§ 2. Види та форми цивільно-правової відповідальності

Відсутність в актах цивільного законодавства легального визна­чення поняття цивільної відповідальності обумовлює наявність різ­них підходів при дослідженні цього правового інституту. Так, навіть висловлювалася думка про недоцільність розгляду цивільно-право­вої відповідальності як єдиної правової категорії, оскільки різні види

1 Термін «відновлення» не завади може застосовуватися при визначенні мети ци­вільно-правової відповідальності. Наприклад, у випадках заподіяння особі моральної шкоди не може бути відновлений той її душевний, психічний стан, який існував до пра­вопорушення, Крім того, не завжди можливо відновити й майнову сферу потерпшої особи, зокрема, у разі знищення індивідуально-визначеної речі тощо.

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ 273J

цієї відповідальності спрямовані на досягнення різних цілей. Зокре­ма, договірна відповідальність спрямована на упорядкування зобо­в'язань, а деліктна відповідальність має за мету позбутися цивільних правопорушень1. Цивільно-правова відповідальність, як і будь-яка інша багатоаспектна юридична категорія, характеризується внутріш­ньою єдністю та диференціацією складових елементів. Наявність за­гальних рис, функцій та умов виникнення для різних видів цивільно-правової відповідальності свідчить про існування єдиного поняття «цивільно-правова відповідальність». Отже, цивільно-правова відпо­відальність при всій різноманітності прояву в суспільних відносинах, що регулюються нормами цивільного права, однорідна й спирається на єдині принципи правового регулювання2. Уперше в ЦК, окрім норм про відповідальність, які розміщені у різних інститутах, за­кріплені норми стосовно загальних мір відповідальності за порушен­ня суб'єктивних цивільних прав (статті 22,23 ЦК).

Види цивільно-правової відповідальності. Єдність категорії ци­
вільно-правової відповідальності не виключає існування певних її
різновидів, що обумовлюється широтою кола цивільних відносин.
Класифікація здійснюється за різними критеріями, що мають юри­
дичне значення. $-

Залежно від підстав виникнення цивільних прав та обов'язків роз­різняють договірну та недоговірну відповідальність.

Договірна відповідальність має місце при порушенні цивільного обов'язку, що виникає з укладеного сторонами договору. Порушення договірного зобов'язання може полягати у невиконанні або у нена­лежному виконанні стороною свого обов'язку.

Договірна відповідальність - це відповідальність за порушення існуючого мине сторонами договірного зобов'язання, що стано­вить додатковий до основного, вже існуючого, юридичний обов'я­зок. Цей новий обов'язок приєднується до невиконаного, при цьому, як правило, не змінюючи останнього. Так, згідно з чЛ ст. 622 ЦК бор­жник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані пору­шенням зобов'язання, не звільняється від обов'язку виконати зобов'я­зання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Недоговорна відповідальність - це відповідальність за пору­шення цивільних прав та обов'язків, що виникають не з договору, а з інших підстав (юридичних фактів). При цьому не можна ото­тожнювати недоговірну і деліктну відповідальність. Остання настає у разі завдання шкоди безпосередньо особі чи майну фізичної особи або майну юридичної особи, тобто на підставі цивільного правопору­шення (делікту). Недоговірною є, наприклад, відповідальність недоб-

1 Антимонов Б. С. Основания договорной ответственности социалистических орга­
низаций. - М.: Юридлит., 1962. - С. 13.

2 Грибанов В. П, Ответственность за нарушение гражданских прав и обязанностей /
Осуществление и защита гражданских прав. - М.: Статут, 2000. - С. 346.

274

Розділ Ш

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

275


росовісної сторони недійсного правочину, що не заснована на вчи­ненні цивільного правопорушення. Отже, недоговірна та деліктна відповідальність співвідносяться між собою як ціле та частина. Без­перечно,, деліктна відповідальність є найбільш поширеним різнови­дом недоговірної відповідальності. Недоговірна відповідальність на­стає у разі порушення встановленого законом або іншим актом цивільного законодавства юридичного обов'язку, що має абсолют­ний характер. У абсолютних правовідносинах обов'язок особи поля­гає в утриманні від вчинення таких дій, що порушують суб'єктивні цивільні права та охоронювані законом інтереси інших учасників від­носин. У разі ж порушення суб'єктивного цивільного права конкрет­ного носія пасивний обов'язок трансформується у новий обов'язок, який полягає вже у здійсненні активних дій (зокрема, у відшкодуван­ні шкоди).

Відмінність між договірною та недоговірною відповідальністю поз­лягає у декількох моментах. Суб'єктом договірної відповідальності є конкретно визначена особа (боржник), яка перебуває з потерпшою особою у відносних відносинах. Суб'єктом недоговірної відповідаль­ності може бути будь-яка особа, яка порушила суб'єктивне право по­терпілого, перебуваючи з ним в абсолютних відносинах. На практиці можуть мати місце випадки, коли правопорушник та потерпілий перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій не пов'язане з виконанням цього договірного зобо­в'язання. За таких обставин виникає недоговірна відповідальність. Остання врегульовується переважно імперативно. Для договірної відповідальності ЦК встановлює лише загальні правила - загального чи спеціального для окремих договірних зобов'язань характеру. Во­ни є диспозитивними і сторони при укладенні договору мають право врегулювати питання відповідальності інакше.

Отже, форми і розмір недоговірної відповідальності встановлю­ються тільки законом (імперативність регулювання), а форми і розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і укладе­ним договором (дисиозитивність регулювання). За домовлетстш сторін у договорі може встановлюватися відповідальність за дії або бездіяльність, які у чинному законодавстві правопорушеннями не вважаються, або передбачатися інша форма відповідальності, ніж та, що закріплена у законі за певне правопорушення. Сторони також ма­ють можливість збільшити або зменшити розмір відповідальності у порівнянні з зазначеним у законі, якщо у ньому це прямо не заборо­няється. Зокрема, спеціальне правило про неможливість зміни (у то­му числі й обмеження розміру відповідальності) встановлено для до­говорів приєднання (ст. 634 ЦК).

Вважається, що недоговірна відповідальність є більш суворою, ніж договірна. Ця суворість обумовлюється такими чинниками, як ім­перативне врегулювання її умов, розміру та форм.

Залежно від розміру цивільно-правова відповідальність може бути повною, обмеженою та кратною {збільшеною).

Поєна відповідальність полягає у відшкодуванні (компенсації) шкоди, завданої правопорушенням у еквівалентному (рівному) роз­мірі. Зокрема, збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо дого­вором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (ч. З ст. 22 ЦК). Наявність і розмір збитків, завда­них правопорушенням, доказується потерпілою особою. Так, при ви­значенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються за­ходи, вжиті особою, щодо їх одержання.

Повна відповідальність проявляється і у компенсації моральної шкоди (ст. 23 ЦК).

Повна відповідальність при порушенні договірних зобов'язань включає також сплату неустойки (ст. 624 ЦК).

В окремих випадках законодавець встановлює винятки із загаль­ного принципу повної відповідальності, а саме—допускає обмежену відповідальність.

Обмежена відповідальнісї передбачає встановлення меж розміру збитків, які підлягають відшкодуванню. У таких випадках розмір зав­даної правопорушенням шкоди перевищує розмір відшкодування. Обмеження розміру відповідальності може бути обумовлено певним видом діяльності особи (ч,2 ст. 924 ЦК, ст. 113 Статуту залізниць України (далі - СЗУ)), поведінкою кредитора (ст. 616 ЦК) або потер­пілої особи (ч. 2 ст. 1193 ЦК), майновим станом фізичної особи, яка заподіяла шкоду (ч. 4 ст. 1193 ЦК), тощо.

Обмежена відповідальність може встановлюватися законом, дого­вором або рішенням суду. При цьому не може обмежуватися (або скасовуватися) відповідальність за умисне порушення зобов'язань. Якщо ж таке обмеження встановлене правочином, то він відповідно до ч. З ст. 614 ЦК є нікчемним.

Цивільно-правова відповідальність може обмежуватися розміром фактичної шкоди, заподіяної майну, вартістю втраченого майна, роз­міром виключної неустойки.

Сутність кратної відповідальності полягає у обов'язку сплати збитків у більшому розмірі, ніж розмір завданої майнової шкоди. Об­числення розміру стягнення здійснюється шляхом визначення завда­них збитків та їх кратним помноженням. Згідно зі статтями 230, 231 ЦК у разі вчинення правочину під впливом обману або насильства винна сторона відшкодовує іншій стороні збитки у подвійному роз­мірі та моральну шкоду. Кратний розмір відповідальності може вста­новлюватися і домовленістю сторін.

При множинності суб'єктного складу у разі порушення зобов'я­зання має місце часткова або солідарна відповідальність. При цьому вид відповідальності залежить від її розподілу між співборжниками.

За загальним правилом відповідальность співборжників перед креди­тором є частковою (ст. 540 ЦК), тобто окрема відповідальність кожного

276

Розділ III

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

277


з них у певній частині, визначеної договором або законом. При цьому припускається, що розмір відповідальності кожного є рівним, якщо ін­ше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не ви­пливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.

Солідарна відповідальність виникає лише у випадках, встановле­них договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Солідарна відповідальність ґрунтується на принципі «один за всіх», що означає її нероздільність між солідарними боржниками (ст. 543 ЦК). Цей вид відповідальності є більш сприятливим для кре­дитора, оскільки він може задовольнити свої вимоги відразу від одно­го боржника, наприклад, найбільш платоспроможного. При цьому, солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі, незважаючи навіть на те, що один з них виконав певну частину вимог. Солідарна відпо­відальність, зокрема має місце в учасників повного товариства між собою за зобов'язаннями цього товариства (ст. 124 ЦК), осіб, які спільно завдали шкоду (ст. 1190 ЦК), та в інших випадках.

У разі виникнення відповідальності у третіх осіб, які не є учасника­ми зобов'язання, має місце субсидіарна відповідальність. Субси-діарна відповідальність має додатковий стосовно відповідальності правопорушника характер. Отже, реалізація субсидіарної відпові­дальності здійснюється «почергово». При цьому вимоги повинні бути висунуті насамперед до боржника і лише у разі неотримання від нього їх задоволення повністю або частково - до особи, яка несе додаткову (субсидіарну) відповідальність. Субсидіарною є відповідальність учасників товариства з додатковою відповідальністю за зобов'язання­ми товариства (ст. 151 ЦК), відповідальність батьків (усиновителів) або піклувальника за шкоду, завдану неповнолітніми (ст. 33 ЦК) та ін. При виконанні вимоги кредитора у субсидіарного боржника, за прави­лом, не виникає права зворотної вимоги до основного боржника.

Окремий різновид цивільно-правової відповідальності - відпо­відальність у порядку регресу, яка має місце при виконанні солідар­ного обов'язку одним із співборжників (статті 544, 1191 ЦК). За та­ких умов він набуває право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановле­но договором або законом. При цьому власна сплачена частка боргу такої особи не враховується.

Існують й інші класифікації цивільно-правової відповідальності за різними критеріями1.

1 Наприклад, Суханов Є. А. розглядає в якості окремих видів відповідальність за за­подіяння майнової шкоди та відповідальність за заподіяння моральної шкоди (Див.: Гражданское право: Учеб. / Отв. ред. Суханов Е. А. - М., 2000, - Т. 1. - С. 427). Однак критерій характеру шкоди, заподіяної особі, доцільніше було б використовувати при класифікації мір цивільно-правової відповідальності.

Форма цивільно-правової відповідальності - це засіб виражен­ня додаткових майнових обтяжень, що покладаються на правопоруш­ника.

Цивільне законодавство встановлює різні форми відповідальності. До них, зокрема, належать: відшкодування збитків (ст. 22 ЦК); ком­пенсація моральної шкоди (ст. 23 ЦК); сплата неустойки (ст. 624 ЦК); втрата завдатку (ст. 571 ЦК) та інші.

Усі форми цивільної відповідальності поділяються на загальні і спеціальні. Відшкодування збитків є загальною формою цивільно-правової відповідальності, оскільки воно є найбільш поширеним, суттєвим та разом з тим універсальним способом захисту порушених прав. На відміну від спеціальних форм цивільно-правової відпо­відальності - сплати неустойки та втраМи завдатку, які застосову­ються лише в спеціально передбачених договором або законом ви­падках для відповідного виду цивільних правопорушень, стягнення збитків застосовується в усіх, за незначними винятками, випадках порушення особою наявного суб'єктивного цивільного обов'язку та незалежно від спеціального застереження в договорі чи в законі. За-гальною формою відповідальності у цивільному праві є також ком­пенсація моральної шкоди.

§ 3. Підстави та умови цивільно-правової відповідальності

Загальною юридичною підставою всіх видів юридичної відпові­дальності вважається порушення норми права. Фактичною підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення як юридичний факт1.

Цивільне правопорушення - це протиправна дія або бездіяль­ність особи, що порушує норми актів цивільного законодавства або умови договору, і з якою договір або закон пов'язують виник­нення цивільно-правової відповідальності

Умови цивільно-правової відповідальності поділяються на за­гальні та спеціальні. Загальні умови є типовими для більшості ци­вільних правопорушень. їх наявність, як правило, є достатньою для виникнення цивільно-правової відповідальності.

Різноманітність цивільних правовідносин призводить до різного характеру їх порушення. Така неоднорідність правопорушень обу-

1 Існує точка зору, що єдиною підставою цивільно-правової відповідальності є по­рушення суб'єктивних цивільних прав, як майнових, так й особистих немайнових (Див.: Брагинский М. И., Витрякстй В. В. Вказ. праця. - С 569). Цю точку зору підтри­мує В. Г. Хохлова, яка вважає, що протиправність, причинний зв'язок і вина вже більше не є загальними умовами цивільної відповідальності (Див.: Хохлова В. Г. Вказ. пра­ця. - С. 81). Однак, як зазначав В. П. Грибанов, правопорушення завжди пов'язане з невиконанням або неналежним виконанням своїх обов'язків, але не завжди пов'язане з порушенням суб'єктивних цивільних прав інших осіб. Хоча у більшості випадків по­рушення обов'язку пов'язане одночасно також і з порушенням суб'єктивних прав інших осіб (Див.: Грибанов В. П. Вказ. праця. - С 319).

278

Розділ ПІ

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

279


мовлюе існування і можливість застосування у певних випадках спе­ціальних (не типових) умов цивільно-правової відповідальності. Вони, як правило, є додатковими до загальних.

У свою чергу, загальні умови цивільно-правової відповідальності поділяють на позитивні та негативні. Цей поділ носить умовний ха­рактер, а його критерієм є значення окремих умов для настання ци­вільно-правової відповідальності. Позитивними умовами є ті, на­явність яких доводиться заінтересованою особою (потерпілим -позивачем). До них відносяться шкода та причинний зв'язок між по­ведінкою правопорушника та шкодою. Негативними вважають­ся умови, відсутність яких доводиться заінтересованою особою (правопорушником - відповідачем) для запобігання настанню цивільно-правової відповідальності. Такими умовами є протиправ-ність діяння та вина

Протиправність діяння. Поведінка особи визнається протиправг ною, якщо вона не відповідає вимогам права, вираженим в актах ци­вільного законодавства або договорі. Особа, яка не виконала договір­не зобов'язання, звільняється від відповідальності, якщо таке неви­конання не носить протиправного характеру, зокрема, у разі немож­ливості виконання зобов'язання, якщо вона викликана обставинами, за які боржник не відповідає (ст. 607 ЦК). Недоговірна відповідаль­ність також виникає лише у разі завдання шкоди неправомірними діями правопорушника (ч. 1 ст. 1166 ЦК). У разі ж завдання шкоди правомірними діями, зокрема, при здійсненні особою права на само­захист, у тому числі у етані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, цивільна відповідальність не настає (ст. 1169 ЦК).

Таким чином, протиправний характер діяння є універсальною типовою умовою цивільно-правової відповідальності.

Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випад­ках, встановлених ЦК та іншими законами (ч. 4 ст. 1166 ЦК), зокрема, підлягає відшкодуванню шкода, завдана у стані крайньої необхідно­сті (ст. 1171 ЦК).

Протиправність як умова цивільно-правової відповідальності визначається як порушення положень актів цивільного законодав­ства, договору та інших актів саморегулювання (наприклад, ус­тановчих документів юридичних осіб).

Протиправність у цивільному праві визначається диференційова­но залежно від виду правовідносин, що порушуються, та відповідно­го виду відповідальності. Вплив правових норм на поведінку учасни­ків правовідносин здійснюється у формах заборони, припису і дозволу1. Якщо порушуються цивільні відносини, які виникають на підставі будь-яких юридичних фактів, крім договору (відповідно при недоговірній відповідальності), протиправним визнається діяння

1 Грибанов В. ТІ. Вказ. праця. - С. 323. |

особи, що порушує заборони, а також прямі приписи певної поведін­ки учасників правовідносин, встановлені в нормах права.

Принцип саморегуляції учасниками цивільних відносин в умовах конкретного договору своїх прав і обов'язків, обумовлює можливість відступати від положень актів цивільного законодавства1, за окреми­ми винятками (ч. З ст. 6 ЦК). Таким чином, уразі порушення договір­них зобов'язань (відповідно при договірній відповідальнйі) про­типравним визнається діяння, яке порушує умови договору або відповідні норми, вказані у ч. З ст. 6 ЦК.

Протиправними в цивільному праві можуть бути як дії (активна по­ведінка суб'єкта), так і бездіяльність (утримання особи від дії). З пра­вової точки зору, бездіяльність учасника цивільних правовідносин ви­знається протиправною лише у тих випадках, коли він утримується від вчинення конкретних дій, щодо яких у нього існував обов'язок вчинення. Зокрема, утримання боржника від виконання зобов'язання, що виникає із договору, є протиправною бездіяльністю. Протиправ­ність діяння носить об'єктивний характер, у зв'язку з чим не має зна­чення обізнаність особи стосовно характеру своєї поведінки.

Шкода. В аспекті цивільно-правової відповідальності шкодою вважають різноманітні негативні наслідки правопорушення. Оскіль­ки це поняття насамперед є категорією соціальною, негативний ре­зультат цивільного правопорушення з точки зору наукового пізнання розглядається в трьох взаємопов'язаних аспектах - як соціальна, юридична та фактична шкода, що залежить від конкретно поруше­ного об'єкта.

Правопорушення здатне одночасно впливати і на суспільні відно­сини, які регулюються цивільним правом (соціальний об'єкт), і на норми цивільного права, договір, суб'єктивні цивільні права та пра­вопорядок в цілому (юридичний об'єкт), і на конкретні майнові та не-майнові блага учасників правовідносин (фактичний об'єкт). При цьо­му вважається, що соціальна шкода є значимою для права лише тоді, коли вона набуває юридичної форми, а саме коли дія чи бездіяльність є протиправними, тобто при цьому одночасно є порушеними соціаль­ний і юридичний об'єкт. Фактична ж шкода є лише однією з мате­ріальних «субстанцій» соціальної шкоди і наявною може бути не зав­жди. Однак коли йдеться про компенсацію завданої шкоди у конкрет­ному випадку, мають на увазі, головним чином, саме фактичну шко­ду, а вказане поняття шкоди набуває суто прагматичного, вузького значення.

Фактична шкода може проявлятися в знищенні чи пошкодженні речі; в позбавленні або зменшенні працездатності особи, смерті году-

1 На думку Сібільова М. М. ЦК виходить зі своєрідної презумпції стосовно імпера­тивного характеру норм у царині договірних відносин, які забезпечують можливість саморегулювання в ній (Див.: Сібільов М. М. Цивільно-правовий договір у механізмі правового регулювання у сфері приватного права // Проблеми законності: Респ. між-відом. наук. зб. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2003. - Вип. 58. - С 53).

280

Розділ III

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

281


вальника; в здійсненні витрат на медичну допомогу, санаторно-ку­рортне лікування, сторонній догляд, поховання; в душевних страж­даннях чи фізичному болю; в зниженні честі, гідності, ділової репу­тації тощо. Прояви фактичної шкоди є нетотожними за своїм змістом, навряд чи їх можна перелічити вичерпно, але всі вони охоплюються її розумінням як несприятливих, негативних наслідків, спричинених порушенням, ущемленням майнових та немайнових благ потерпілої особи. Тобто фактична шкода - це будь-який негативний наслідок посягання на майнові чи немайнові блага потерпілого, які охоро­няються цивільно-правовим законом.

Шкода може бути договірною та недоговірною, майновою та не-майновою, завданою особі або майну.

: Подібно до класифікації цивільно-правової відповідальності, шко­да розрізняється залежно від того, у договірних чи недоговірних від­носинах вона спричинена. Договірна шкода виникає як наслідок по­рушення договірного зобов'язання (відносного правовідношення), за термінологією ЦК для її позначення найчастіше використовується термін «збитки». Недоговірна шкода виникає як наслідок порушен­ня абсолютного права потерпілого, причому це не залежить від наяв­ності чи відсутності між сторонами договірних відносин. Так, шкода, завдана життю чи здоров'ю людини, буде завжди недоговірною, ос­кільки є результатом порушення загальнообов'язкової для кожної особи заборони не заподіювати шкоди іншій особі.

Залежно від блага, яке порушується, шкода може бути завдана як особі (фізичній або юридичній) - у вигляді спричинення смерті году­вальника, зменшення працездатності, приниження честі, гідності, а також ділової репутації, так і власне майну фізичної або юридичної особи, що означає, наприклад, знищення чи пошкодження речі.

Відповідно до того, чи має шкода вартісну форму, яка піддається виміру та вираженню у грошових коштах, виділяють майнову та не-майнову шкоду. Майнова шкода завжди має вартісну форму, вира­жається й досить точно обчислюється в грошах, незважаючи на те, що вона може бути наслідком завдання шкоди безпосередньо фізич­ній або юридичній особі. Так, у разі завдання тілесних ушкоджень фізичній особі (ущемлення особистого немайнового блага) понесена нею шкода - втрачений заробіток, витрати на медичне лікування то­що, все одно як кінцевий результат є шкодою майновою, оскільки ці негативні наслідки для потерпілого можуть бути точно обчислені в грошовому вираженні.

Моральна (немайиова) шкода1 не має вартісної форми і не може бути виражена у точному грошовому еквіваленті. її компенсація гро­шима чи іншими матеріальними благами становить лише згладжу-

1 У більшості випадків ЦК іменує таку шкоду моральною, хоча слід відмітити, що цей термін за своїм обсягом є вужчим і не може охоплювати негативні наслідки цивіль­ного правопорушення, які не мають вартісної форми.

вання, зменшення негативних наслідків, спричинених потерпілому; оскільки вона не оцінюється на засадах вартісної еквівалентності.

Саме тому слід змістовно розрізняти різні види шкоди залежно від порушеного блага та від характеру спричинених наслідків.

Грошове вираження майнової шкоди називають збитками. Таке співвідношення цих понять зустрічається в юридичній літературі най­частіше, хоча існують точки зору, що вони є самостійними і визначати збитки через категорію шкоди є помилковим1. Збитки як негативні на­слідки, що настали в майновій сфері потерпілої від правопорушен­ня особи, в законодавстві України традиційно складаються з двох час­тин -реальних збитків та упущеної вигоди.

Як зазначалося раніше, реальні збитки включають втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням майна, а та­кож витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Незважаючи на не в усьому вдале формулю­вання дефініції реальних збитків в ЦК, немає сумнівів, що останні мо­жуть виражатися: у втратах, пов'язаних зі знищенням майна (фізична загибель речі); у втратах, пов'язаних з його пошкодженням (поломка, руйнування, інші якісні зміни речі, що викликають зниження її цінно­сті внаслідок обмеження можливості використання за призначенням); у втраті майна як такій, що проявляється зокрема, у вигляді юридич­ної неможливості повернення речі до майнової сфери кредитора (зок­рема, від добросовісного набувача за ст. 388 ЦК), чи внаслідок кіль­кісного зменшення наявного майна (незаконне стягнення грошових коштів з банківського рахунку); або у проведених чи необхідно виму­шених витратах щодо відновлення особою свого порушеного права.

Однак не будь-які витрати кредитора вважаються реальними збит­ками та підлягають відшкодуванню. По-перше, кредиторові компен­суються лише ті витрати, які ним вже були зроблені внаслідок пору­шення його права, або ті, які особа мусить зробити, якщо вони можуть бути встановлені з розумною ступінню достовірності. По-друге, до даних витрат можуть бути віднесені такі, як сплата грошових сум кре­дитором у процесі очікування виконання зобов'язання, доцільність яких відпала у процесі його невиконання (плата за користування склад­ським приміщенням для товару, що не був поставлений постачальни­ком), а також витрати, які зробив або мусить зробити кредитор вже після порушення зобов'язання (оплата транспортних послуг при по­верненні постачальникові продукції неналежної якості).

Упущена вигода (неодержані доходи) - це доходи, які особа мог­ла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (ч. 2 ст. 22 ЦК). Упущена вигода відображає різницю між реально можливим в майбутньому потенційно отриманим за звичай­них обставин майном та вже наявним майном.

1 Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договоорное право: Общие положения. - М.: Статут, 1998.-С. 515.

Розділ III

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ ШТИБНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

283


Упущена вигода відрізняється від реальних збитків тим, що на мо­мент вчинення правопорушення вона є лише можливою (майбут­ньою), а не наявною майновою втратою, а також що її розмір допус­тимо встановити лише приблизно, з деякими припущеннями.

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (ч.З ст. 22 ЦК).

За загальним правилом, збитки, завдані порушенням зобов'язання, обчислюються з урахуванням ринкових цін, які існували на день доб­ровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зо­бов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена доб­ровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшко­дування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення (ч. З ст. 623 ЦК).

Разом з тим, ст.1192 ЦК, що є спеціальною для зобов'язань із від­шкодування шкоди, завданої майну потерпілого, містить дещо інше правило: розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпіло­му, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для від­новлення пошкодженої речі.

Що стосується упущеної вигоди, то у разі одержання особою, яка порушила право, у зв'язку з цим доходів, розмір упущеної вигоди, який має відшкодовуватися потерпілому, не може бути меншим від доходів, одержаних порушником права (ч. З ст. 22 ЦК).

Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає для фізич­них осіб у фізичному болю, душевних стражданнях, у приниженні честі, гідності, ділової репутації. Для юридичної особи моральна шкода полягає лише у приниженні її ділової репутації.

Щодо фізичних осіб моральна шкода означає насамперед наяв­ність негативного емоційного сприйняття людиною вчинених сто­совно неї діянь, що досягло певного психологічного стану- фізичних (відчуття фізичного болю) чи душевних (відчуття неспокою, хвилю­вання, образи, дискомфорту тощо) страждань. Це поняття пов'язане з емоційно-розумовою діяльністю людини й є категорією психоло­гічного плану.

Зміст моральної шкоди щодо юридичних осіб полягає у зниженні їх ділової репутації. Ділова репутація - це погляд, який склався сто­совно юридичної особи, її діяльності та продукції, що базується на оцінці її як учасника суспільного життя, контрагента, суб'єкта на ринку товарів та послуг. Це категорія економічного плану, бо висо­кий рівень ділової репутації стає запорукою успіху, стабільності, от­римання матеріальних благ. Від цього залежать конкурентоздатність продукції та існування юридичної особи, оскільки зниження ділової

репутації потенційно несе в собі виникнення шкоди майнової, висту­пає її передвісником, а відповідно майнова шкода стає неминучим на­слідком порушення ділової репутації.

Приниження ділової репутації є проявом моральної шкоди і для фізичних осіб, діяльність яких спрямована на отримання прибутку.

Моральна шкода компенсується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір компенсації визначається судом від­повідно до характеру правопорушення, глибини фізичних та душев­них страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є умовою відшкодування. Суд повинен брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна й за­лежить і від потерпілого, і від конкретних обставин справи, При виз­наченні розміру компенсації моральної шкоди враховуються вимоги розумності та справедливості.

Причинний зв'язок. Настання цивільно-правової відповідальності має місце, якщо між протиправним діянням особи і шкодою існує зв'язок, що дає змогу визначити їх як причину та наслідок. Встанов­лення такого взаємозв'язку є обов'язковим при відповідальності за порушення будь-яких суб'єктивних цивільних прав, крім порушень, які не спричиняють шкоди, коли на стороні потерпшого не виникає фактичної шкоди або закон не вимагає доведення її наявності, зокре­ма, при сплаті неустойки. В останній ситуації для виникнення відпо­відальності достатньо двох загальних умов відповідальності: протип­равного діяння та вини особи.

Причинність не є специфічно-юридичною категорією, а являє со­бою загальне поняття, притаманне всім явищам природи і суспіль­ства. Кожне явище є наслідком однієї або кількох обставин. У свою чергу, воно може бути причиною іншого явища в системі інших (по­дій або дій), які співвідносяться між собою як причина та наслідок. Причинність, каузальність (від лат. cauza - причина) є філософською категорією, що відображає один з різновидів об'єктивного зв'язку явищ. Він полягає у тому, що виникнення або зміна одного явища за певних умов необхідно викличе виникнення або зміну іншого явища.

На сьогодні все ще залишається дискусійним питання: який харак­тер повинен мати причинний зв'язок для визнання його умовою від-

повідальності

1 Існують різні точки зору щодо характеру причинного зв'язку, зокрема, теорії не­обхідного і випадкового причинного зв'язку; теорії можливого і дійсного причинного зв'язку та ін. Прихильники теорії необхідного причинного зв'язку (Г, Матвеев, Б. Анти-моноз та ін.) вважають, що серед причин негативних наслідків можуть бути як об'єктивно необхідні, так і випадкові. Відповідно до теорії можливого і дійсного при­чинного зв'язку існують два види фактів: перші створюють лише можливість настання негативних наслідків, а другі перетворюють цю можливість у дійсність. Лише другі об­ставини перебувають з наслідками у безпосередньому причинному зв'язку. Усі ці теорії мають як позитивні, так і негативні моменти.

284

Розділ ПІ

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

285


Вважаємо, що причинний зв'язок між явищами (діянням та шко­дою) є об'єктивним, тобто існує незалежно від свідомості людини. При вирішенні питання про відповідальність суб'єкта, цей причин­ний зв'язок лише виявляється та усвідомлюються певними особами, зокрема, судом.

Причинний зв'язок завжди є конкретним. Він не може бути вста­новлений шляхом абстрагування від конкретних обставин, за яких виникла шкода. Незважаючи на існування загальної можливості спричинення шкоди різними обставинами, її конкретна причина виз­начається у кожному окремому випадку.

Для встановлення причинного зв'язку, який має безпосереднє зна­чення для настання цивільно-правової відповідальності, необхідно із усього ланцюжка загального взаємозв'язку явищ виділити лише ті, які є необхідними та достатніми для настання шкоди у даному кон­кретному випадку.

Встановлення причинного зв'язку, по-перше, означає визначення формального моменту передування протиправного діяння у часі мо­менту виникнення шкоди. По-друге, причинним зв'язком, що має юридичне значення для настання відповідальності, вважається лише той, який вказує на необхідність, закономірність та неминучість шко­ди як наслідку протиправних діянь особи. При цьому протиправне ді­яння може бути єдиною або головною причиною виникнення шкоди.

Вина. Проблема вини як умови цивільно-правової відповідально­сті досліджується у науці з двох позицій: теорії спричинення (відпо­відальність виникає за сам факт заподіяння шкоди протиправною по­ведінкою особи) і теорії відповідальності за вину.

Принцип відповідальності за вину є історично усталеним, він за­кріплений у нормах вітчизняного цивільного законодавства з 20-х pp. XX ст. Незважаючи на тенденцію розширення кола випадків настан­ня відповідальності незалежно від вини, принцип вини й сьогодні є однією з головних засад інституту відповідальності у цивільному праві. Цей принцип закріплений також і у новому ЦК1.

Згідно зі ст. 614 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, несе від­повідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Ця норма регулює від­повідальність за порушення суб'єктивних прав, які складають зміст зобов'язальних правовідносин, але вина є необхідною умовою будь-якого виду цивільно-правової відповідальності, зокрема, відпові­дальності за порушення абсолютних речових та особистих немайно-вих прав. Відповідно побудовані і статті 1166 та 1167 ЦК, які вста-

1 При розробці проекту ЦК пропонувалося замінити категорію «відповідальність» терміном «обов'язок». Вважалося, що відповідальність без вини не є відповідальністю у власному розумінні цього поняття. Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. проф. А. Довгерта. - К.: Український центр правничих студій, 2000. -С 217.

новлюють загальні умови відповідальності за завдання майнової та моральної шкоди у зобов'язаннях по відшкодуванню шкоди.

Причиною неможливості використання даної конструкції вини у цивільному праві є наявність такого суб'єкта цивільних правовідно­син, як юридична особа, вольова поведінка якої не може визначатися через її «психічне ставлення»1. Однак це лише одна із причин недо­цільності використання категорії «вина» саме у суб'єктивному розу­мінні. Крім цього, існує ряд інших чинників, які підтверджують цю позицію. Так, виходячи з компенсаційного характеру відповідально­сті у цивільному праві, форма вини особи (умисел або необережність та їх види), за загальним правилом, не впливають на розмір відповід­альності. Якщо додержуватися визначення вини як психічного про­цесу, то стає незрозумілим така «байдужість» законодавства до того факту, що особа навмисно порушувала чи діяла необачно. Проте по­зиція законодавця має пояснення. По-перше, у цивільному праві, як приватному, на відміну від публічних галузей права, міри відпові­дальності впливають не на особу (особистість) правопорушника, тим самим визначаючи його суспільну небезпечність, а на його майнову сферу. Останнє фактично визнає лише неприпустимість його пове­дінки та забезпечує захист порушених суб'єктивних прав потерпілої особи. При цьому не визначається ступінь суспільної небезпеки пра­вопорушення (залежно від форми вини), а лише констатується непри­пустимість певної поведінки, якою порушене суб'єктивне право2.

По-друге, як вже зазначалося, у цивільному праві відповідальність виникає у правопорушника перед потерпілою особою і тому для осо­би, суб'єктивні права якої порушені, не має значення психологічне ставлення правопорушника до своїх дій та їх наслідків. І останнє, а саме, що стосується відповідальності осіб, які є законними представ­никами малолітніх осіб за шкоду, завдану останніми. їх вина полягає у несумлінному здійсненні або ухиленні ними від здійснення вихо­вання та нагляду за малолітньою особою (ч. 1 ст. 1178 ЦК). Отже, у цих випадках вина не має суб'єктивного характеру.

ЦК вперше закріпив легальну цивільно-правову дефініцію вини (ст. 614 ЦК), визначаючи її через обставини, які свідчать про її відсут­ність. Так, особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх за­лежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання (ч. 2 ст. 614 ЦК). Отже, вина у цивільному праві - це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов'язан­ня або для запобігання заподіянню шкоди.

1 Фогельсон Ю. Б. Избранные вопросы общей теории обязательств: Курс лекций. -
М.: Юристь, 2001. - С. 149.

2 Примак В. Визначення вини як умови цивільно-правової відповідальності // Право
України. - 2002. - № 10. - С. 115.

286

Розділ ПІ

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

287


Дане визначення вини позбавлене суб'єктивної характеристики, воно ґрунтується на зовнішніх, об'єктивних критеріях визначення. Вживання всіх залежних від особи заходів є формою поведінки осо­би, а не її психічного ставлення. В актах міжнародного приватного права саме відсутність вини (а не її наявність) має юридичне значен­ня. Такій підхід обумовлений закріпленням презумпції вини відпо­відальної особи, що позбавляє необхідності доведення вини правопо­рушника при застосуванні цивільно-правової відповідальності.

Вина у цивільному праві існує у формі умислу або необережно­сті. Необережність, у свою чергу, буває груба та легка. За загальним правилом, форми вини у цивільному праві не мають істотного зна­чення і не впливають на розмір відповідальності, і тому на практиці питання форми вини здебільшого не розглядається. Іноді юридично значимою стає форма вини правопорушника, а у певних випадках і потерпшої особи, зокрема, для обчислення розміру шкоди, звільнен­ня від цивільної відповідальності, чи набуває іншого юридичного значення. Так, відповідальність за правопорушення, вчинене умисно, не може бути скасована або обмежена домовленістю сторін порівня­но з встановленою у законі (ч. З ст. 614 ЦК); не підлягає відшкодуван­ню шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу (ч. 1 ст. 1193 ЦК); умисел потерпілого є підставою звільнення особи, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, від відповідально­сті за шкоду, завдану цим джерелом (ч. 5 ст. 1187 ЦК). Слід додати, що в зобов'язаннях по відшкодуванню шкоди враховується і груба необережність потерпшого, якщо вона сприяла виникненню або збільшенню шкоди. Зокрема, при грубій необережності потерпшого, залежно від ступеня його вини (а в разі вини й особи, яка завдала шко­ди, - також залежно від ступеня й її вини) розмір відшкодування зменшується (ч. 2 ст. 1193 ЦК).

В окремих випадках, прямо встановлених у законі або договорі, ци­вільно-правова відповідальність може настати і при відсутності вини1. Відповідальність, яка не залежить від вини правопорушника, назива­ють підвищеною, маючи на увазі не збільшення розміру, а її більшу суворість порівняно з відповідальністю, що настає за типових умов відповідальності. Підвищена відповідальність встановлена, зокрема, для боржника, який прострочив виконання зобов'язання, якщо після прострочення випадково настала неможливість виконання (ч. 2 ст. 612 ЦК). Підвищену договірну відповідальність несе професійний збе-рігач за втрату, нестачу або пошкодження речі (ч. 2 ст. 950 ЦК), вико­навець, якій порушив договір про надання послуг за плату при здійс­ненні ним підприємницької діяльності (ст. 906 ЦК). Відповідальність незалежно від вини встановлено у разі завдання шкоди джерелом під-

1 У проекті нового ЦК передбачалось встановлення відповідальності незалежно від вини для осіб, які порушили зобов'язання під час здійснення підприємницької діяльно­сті. У остаточній редакції нового ЦК дана норма відсутня.

І

вишеної небезпеки (ст. 1187 ЦК), за шкоду, завдану органами держав­ної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими, службовими особами при здійсненні їх діяльності (статті 1173-1176 ЦК). Зазначені та інші випадки відповідальності без вини є лише винятком із загаль­ного принципу відповідальності за вину в цивільному праві.

Розширення меж цивільно-правової відповідальності, обумовлю­ється різними чинниками, зокрема, підвищеною небезпекою певних видів діяльності, різним професійним рівнем учасників цивільних правовідносин, характером відносин тощо. Наявність випадків відпо­відальності без вини також обґрунтовується специфікою цивільно-правових санкцій, які, як правило, мають майновий характер і реалі­зують компенсаторно-відновлювальну функцію. Вважається, що під­вищена цивільно-правова відпо- відальність грунтується на началах ризику та відповідає принципу справедливості.

Традиційно ЦК закріплює презумпцію вини особи, яка вчинила правопорушення. Це означає, що вона вважається винною у завдан­ні шкоди, невиконанні зобов'язання або іншому правопорушенні, оскільки не буде доведено іншого (ст. 614 та ч. 2 ст. 1166 ЦК).

§ 4о Підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності

Закріплення у цивільному законодавстві принципу «відповідаль­ності за вину» свідчить, що цивільно-правова відповідальність не є абсолютною, тобто вона поширюється до певних меж. Ці межі стано­влять обставини, наявність яких призводить до звільнення особи від обов'язку нести несприятливі майнові наслідки.

Під підставами звільнення від цивільно-правової відповідаль­ності розуміються обставини, з якими закон або договір пов'язу­ють звільнення особи від застосування до неї санкцій за правопо­рушення.

Стаття 617 ЦК вперше закріплює загальні підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання. Так, особа, яка поруши­ла зобов'язання, звільняється від відповідальності за його порушен­ня, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Правовий випадок (казус) та непереборна си­ла, як обставини, що звільняють від відповідальності за порушення зобов'язання, були передбачені ще у римському приватному праві1.

Усталеним є твердження, що випадок - це антипод вини. Відсут­ність вини свідчить про випадковість порушення суб'єктивного ци­вільного права. Під правовим випадком (казусом) розуміється така подія або її результат (наслідки), яких могло б не бути, але які не були відвернуті відповідальною особою тільки тому, що їх

1 Ще римські юристи зазначали, що «за випадок ніхто не відповідає» («casus a radio praestatur»).

288

Розділ ПІ

ЗДІЙСНЕННЯТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

289


неможливо було передбачити і запобігти через раптовість їх на­стання. Отже, випадковою може бути подія1, яка є причиною зав­дання шкоди, або сама шкода, як наслідок певної події. Випадковою визнається шкода, заподіяння якої особа не змогла відвернути, незва­жаючи на те, що вона вжила всіх залежних від неї заходів, спрямова­них на її запобігання. Особа, яка порушила зобов'язання, звільняєть­ся від відповідальності, якщо доведе, що вона вчинила усі необхідні дії для належного його виконання.

Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Значення випадку полягає у тому, що незважаючи на наявність протиправної поведінки особи, шкоди та причинного зв'язку між ни­ми, він стає підставою для звільнення від цивільно-правової відпо­відальності. За загальним правилом, випадок (відсутність вини) звільняє суб'єкта від цивільно-правової відповідальності, якщо інше не встановлено договором або законом.

Непереборна сила - це надзвичайна та невідворотна зовнішня подія, що позбавляє можливості за даних обставин запобігти не­гативним наслідкам її прояву.

Непереборна сила є об'єктивним явищем, тобто подією, яка не за­лежить від волі, свідомості та бажання людини. При цьому ця подія, як правило, має стосовно діяльності суб'єкта зовнішній характер втручання.

Надзвичайним визнається явище, яке перевищує все ординарне, типове і звичайне. Надзвичайність явищ може проявлятися в різних аспектах. Як правило, такі явища мають велику потужність та руйнів­ну силу, а їх виникнення є екстраординарною, несподіваною подією. У деяких випадках надзвичайність полягає в рідкості виникнення тієї чи іншої події, сильному первісному імпульсі або масштабності.

Невідворотність дії непереборної сили або шкоди, що заподіюєть­ся нею, тісно пов'язана з її надзвичайним характером. Як правило, са­ме надзвичайний характер події не дає можливості особі запобігти та відвернути настання негативних наслідків. Непереборною силою є подія, яка є об'єктивно невідворотною. Запобігти її прояву не здатна не тільки конкретна особа з урахуванням її фізичних, економічних, технічних та інших можливостей, а й за даних умов будь-яка інша особа, враховуючи існуючий стан науки та техніки. Однак невідво­ротність не означає абсолютну неможливість відвернути негативні наслідки ніякими людськими силами2. Такий підхід значно звузив би сферу застосування цієї правової категорії.

1 Категорія «подія» застосовується у даному випадку в широкому розумінні цього
слова. Такою подією можутьбути прояв сил природи, дії чи бездіяльність людини —
третьої особи.

2 Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут, 1998.—
С. 285.

10

Передбачуваність настання певної події, як суб'єктивний елемент, не має юридичного значення для звільнення боржника від відпо­відальності. Наслідки дії непереборної сили неможливо відвернути будь-якими засобами, наявними у даної особи в конкретних умовах, навіть у ситуації, коли про її виникнення відомо заздалегідь. Напри­клад, наявність відомостей у капітана корабля, що перебуває у морі, про шторм, все одно тягне неможливість запобігти загибелі або по­шкодженню вантажу внаслідок дії цього шторму.

До обставин непереборної сили відносять, як правило, стихійні природні явища (землетрус, повінь, шторм тощо). Вважається, що й суспільні явища (воєнні дії, страйки, введення мораторію та інше) можуть також визнаватися непереборною силою.

Категорія «непереборна сила» має відносний характер. Це означає, що одне і те ж явище в одному випадку, за певних умов визнається непереборною силою, а в іншому - ні. Саме з цієї причини не можли­во навести навіть приблизний перелік явищ, які на практиці розгляда­ються як непереборна сила. У кожній окремій ситуації при вирішенні питання про те, чи є певна подія непереборною силою, необхідно з'я­совувати усі конкретні обставини (місце, час тощо) та керуватися та­кими критеріями, як надзвичайність та невідворотність за даних умов. До того ж, розвиток науки і техніки та обумовлене цим підви­щення можливостей опору стихійним явищам, змінюють уявлення про непереборну силу. Те, що донедавна було надзвичайним і не­відворотнім, може стати звичайним та переборним.

Вплив непереборної сили на діяльність особи може здійснюватися по-різному. Непереборна сила може завадити особі вчинити певні дії, що призвело до порушення зобов'язання. Або ж, навпаки, неперебор­на сила може спонукати до таких дій, наслідком яких стало заподіян­ня шкоди. Головним у всіх цих ситуаціях є наявність причинного зв'язку між непереборною силою та негативними наслідками.

Хоча непереборна сила й характеризується об'єктивною невідво­ротністю, але особа не повинна миритися з неминучістю настання шкоди внаслідок її дії. Вона не позбавляється обов'язку здійснювати опір негативному впливу непереборної сили усіма можливими засо­бами.

Категорія «непереборна сила» є межею «підвищеної» цивільно-правової відповідальності у випадках відповідальності особи неза­лежно від її вини. Зокрема, саме дія непереборної сили звільняє від відповідальності «професійного зберігача» за втрату, нестачу або по­шкодження переданого на зберігання майна (ч. 2 ст. 950 ЦК) та воло­дільця джерела підвищеної небезпеки за шкоду, заподіяну цим дже­релом. 1187 ЦК).

Випадок та непереборна сила не є однаковими за змістом кате-, горіями, проте вони є загальними обставинами звільнення як від до­говірної, так й недоговірної відповідальності.

10 «Цивільне право України, т. 1

290

Розділ Ш

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

291


Ще однією обставиною, яка звільняє від цивільної відповідальнос­ті, є форс-мажор1.

Форс-мажором визнається обставина (дія чи подія), що спричи­няє неможливість виконання договірних зобов'язань у обумовле­ний сторонами строк. Отже, на відміну від випадку та непереборної сили, форс-мажор є спеціальною підставою звільнення від відпо­відальності лише за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов'язань.

Категорія «форс-мажор» традиційно в законодавстві визнавалася підставою звільнення від відповідальності у зовнішньоекономічній діяльності. У Положенні про форму зовнішньоекономічних дого­ворів (контрактів)2 зазначено, що форс-мажор є обставиною, яка звільняє сторони договору від відповідальності у випадках «евико-нання ними взятих на себе зобов'язань або прострочення виконання договору.

Залежно від часу існування форс-мажорні обставини поділяються на тривалі і короткострокові. До перших відносяться, як правило, за­борона експорту певної сировини (продукції), війна, валютні обме­ження тощо. Короткостроковими, здебільшого, є стихійні лиха. У будь-якому випадку ці обставини розглядаються як юридичні факти, які спричиняють неможливість виконання договірних зобов'язань. При цьому неможливість виконання цивільних обов'язків може бути фізичною, економічною, юридичною або іншою. Короткострокові форс-мажорні обставини зумовлюють тимчасову неможливість вико­нання зобов'язань. У цих випадках вони виступають як підстави від­строчки виконання. При дії форс-мажорних обставин тривалий час, що перевищує зазначений у договорі строк, або коли виконання дого­вору втрачає економічну доцільність, домовленістю сторін такі об­ставини визнаються перешкодою, яка призводить до звільнення сто­рін від виконання договору.

Для визнання обставин форс-мажором, необхідна наявність пев­них умов. По-перше, виникнення їх після укладення договору. По-друге, неможливість виконання зобов'язання у період їх існуван­ня. По-третє, закріплення цих обставин у договорі. Сторони у догово­рі повинні узгоджувати форс-мажорні обставини шляхом прямого за­значення їх переліку. При цьому цей перелік вважається вичерпним й не підлягає розширювальному тлумаченню.

1 У нормативно-правових актах і в юридичній літературі спостерігається ототож­
нення таких правових категорій як «непереборна сила» і «форс-мажор». Це обумов­
люється тим, що термін «vis major» в перекладі з латинської означає «непереборна си­
ла». Цей же термін за транскрипцією читається як «форс-мажор».

2 Див.: Положение о форме внешнеэкономических договоров (контрактов), утверж­
денное приказом МВЭС Украины от 5 октября 1995 г. М 75 //Бизнес. - -1995.—№ 40. -
С. 7.

Глава 15. СТРОКИ ТА ТЕРМІНИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ

§ 1. Поняття і обчислення строків

У сфері цивільно-правових відносин час відіграє надзвичайно важ­ливу роль. Часові зв'язки відображаються не тільки конкретними да­тами (наприклад, 20 днів), а й такими поняттями як «давність», «сво­єчасно», «негайно», «строк», що досить часто включаються у зміст цивільно-правових норм1. Якщо у ЦК УРСР близько 200 статей міс­тили у собі часові поняття, то у новому ЦК кількість правових норм, що містять часові поняття, збільшилась у декілька разів. Наприклад, він містить низку часових норм, що визначають момент укладення договору. Так, договір, який підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації визнається укладеним з моменту його нота­ріального посвідчення або державної реєстрації, а у разі необхідності і нотаріального посвідчення і державної реєстрації - з моменту дер­жавної реєстрації (ст. 640 ЦК).

Це обумовлено не тільки збільшенням обсягу кодифікованих актів цивільного законодавства, а й тим, що в сучасних умовах інформа­ційного суспільства більшість відносин можуть бути піддані ефек­тивному правовому регулюванню, в тому числі й нормами цивільно­го права лише шляхом встановлення часових рамок їх дії (виник­нення, зміни чи припинення відповідних прав і обов'язків). Серед ча­сових категорій в цивільному праві провідне місце посідають строки та терміни.

Строком є певний періоду часі, зі спливом якого пов 'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Терміном є певний мо­мент у часі, з настанням якого пов 'язана дія чи подія, що має юри-•• дичне значення. Термін визначається календарною датою або вказів­кою на подію, яка має неминуче настати. Межу між цими поняттями може бути проведено лише з певною мірою умовності. По-перше, на відміну від терміну строку властива тривалість; по-друге, строки міс­тять у собі початковий і кінцевий терміни, що відмежовують їх у часі. Тобто, будь-який строк повинен бути довшим ніж термін. Крім того, фізична (астрономічна) тривалість терміну, на відміну від строку, не має юридичного значення в силу його короткості. Таким чином, роз­межування строків та термінів може бути проведене за такими напря­мами: по довжині, юридичному значенню тривалості, можливості вимірювання (строк - це відстань від початкового та кінцевого мо­ментів). Невипадково, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'я­зано його початок (ст. 253 ЦК).

1 Луць В. В. Строки і терміни в новому Цивільному кодексі України // Юридична Україна. - 2003. - № 11. - С 3-8.

10

292

Розділ ПІ

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

293


Проблема визначення місця строків в системі юридичних фактів не знайшла в юридичній літературі одностайного вирішення. Настан­ня або закінчення певного проміжку часу не залежить від волі і свідо­мості людей, тому більшість учених відносять строки до юридичних фактів, що мають назву подій. Зокрема, на думку О. О. Красавчикова, строки - особлива група абсолютних юридичних подій, які не обу­мовлені в своєму виникненні і дії вольовою діяльністю людей1.

Втім, зважаючи на те, що нерідко певні проміжки часу (строки) встановлюються з волі людей, наприклад, сторони передбачають у договорі найму (оренди) строк його дії, В. П. Грибанов зазначив, що строки у системі юридичних фактів цивільного права посідають са­мостійне місце поряд з юридичними подіями і юридичними діями та за своїм характером становлять щось середнє між ними2.

Однак, беручи до уваги наведене законодавче визначення строків та термінів, слід дійти висновку, що вони взагалі не є юридичними фактами, оскільки юридичними є не строки та терміни самі по собі, а певний зв'язок між ними та наслідками їх встановлення, початку (на­стання) чи закінчення.

Як слушно зазначає з цього приводу В.В. Луць, цивільно-правові строки є темпорального формою руху цивільних правовідносин, фор­мами існування суб'єктивних прав і обов'язків, що становлять їх зміст. Строки не можна віднести ні до дій, ні до подій, ні до самостій­ного різновиду юридичних фактів, оскільки вони є темпорального формою існування обставин реальної дійсності3.

Цивільне законодавство встановлює спеціальні правила початку перебігу та закінчення строку. Будь-який строк завжди починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання по­дії, з якою пов'язано його початок, а закінчення строку залежить від виду його визначення. Строк, визначений роками, спливає у відповід­ний місяць чи число останнього року строку, визначений місяцями -у відповідне число останнього місяця строку, визначений тижнями -у відповідний день останнього тижня строку. Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений законом, днем закінчення строку є перший за ним ро­бочий день.

Іноді важливе значення має питання: в який момент останнього дня припиняється перебіг строку? Як вже було зазначено, за загаль­ним правилом ці дії можна вчинити до 24 години останнього дня строку. Але як бути в ситуації, коли дії повинні здійснюватися в орга­нізації, що має певний режим роботи? У такому разі строк закінчуєть­ся в той час, коли в організації припиняються за встановленими пра-

1 Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. - М.,
1958.-С. 166-168.

2 Грибанов В. П. Сроки в гражданском праве. - М., 1967. - С. 8-Ю.

3 Цивільне право України: Підруч. У 2-х кн. / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С. Дов-
герт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецове! - К.: Юрінком Інтер, 2002. - Книга 1. -
С. 184-185 (автор - Луць В. В.).

вилами відповідні операції. Письмові заяви і повідомлення, здані до установи зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.

§ 2. Види цивільно-правових строків

У цивільному праві існує багато різновидів строків. З метою їх ви­вчення і застосування використовуються різноманітні класифікації строків.

Строки поділяються на види за такими ознаками.

За джерелом їх встановлення - на законні, судові та строки, за­кріплені правочином.

Законні строки прямо передбачені законом, наприклад, строки набувальної давності (ст. 344 ЦК).

Судові строки - це строки, що визначаються судом, господар­ським або третейським судом. Так, згідно зі ст. 351 ЦПК за наявності обставин, що ускладнюють чи унеможливлюють виконання рішення, за заявою державного виконавця або сторони суд у виняткових ви­падках може відстрочити чи розстрочити виконання судового рішення, про що виносить ухвалу.

Статтею 121 ГПК таке ж право надане господарському суду, при цьому відстрочка - це відкладення чи перенесення виконання рішен­ня на новий строк, який визначається судом, а розстрочка означає виконання рішення частками, встановленими судом, з певним інтер­валом у часі. Строки виконання кожної частки визначаються судом1.

Строки можуть бути також закріплені правочинами. Наприклад, згідно зі ст. 247 ЦК у довіреності визначається строк її дії. До цього виду строків належать, зокрема договірні строки, що визначаються сторонами договору, зокрема строк дії договору, строк виконання зо­бов'язань тощо.

За характером визначення - на визначені і невизначені.

Визначеними є строки, які підлягають точному обчисленню шля­хом вказівки на їх початок і закінчення, точну тривалість, посилання на будь-який момент або подію. Наприклад, до визначених належать строки позовної давності.


Цесуального кодексу України»


Невизначеними називаються строки, які встановлюються шляхом вказівки на будь-які приблизні критерії. Закон передбачає у таких ви­падках здійснити яку-небудь дію «своєчасно», «негайно», «без зво­лікання». Під невизначеністю строку мається на увазі ситуація, коли закон або правочин взагалі не встановлює строк, або коли він визна­чений моментом витребування. За таким зобов'язанням кредитор має право вимагати виконання, а боржник - здійснити виконання в будь-який час. Боржник повинен виконати таке зобов'язання в семиденний

294

Розділ ІП

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

295


строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негай­ного виконання не випливає із закону, договору або із змісту зобов'я­зання.

За можливістю бути зміненими за рішенням сторін - на імпера­тивні та диспозитивні.

Імперативні строки не підлягають зміні за згодою сторін. Напри­клад, строк збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем та членами його сім'ї становить шість місяців (ст. 71 ЖК). Імперативними є більшість строків встановлених спадковим, корпо­ративним та сімейним правом.

Диспозитивні строки можуть бути змінені за згодою сторін, на­приклад, строк поставки продукції, строк передачі речі.

За призначенням строки поділяються на строки виникнення ци­вільних прав (правостворюючі), строки здійснення цивільних прав, виконання обов'язків, захисту цивільних прав.

Ііравостворюючими є строки, з настанням (закінченням) яких по­в'язане набуття нових цивільних прав. Так, згідно зі ст. 34 ЦК повну цивільну дієздатність має особа, якій виповнилось 18 років.

Строки здійснення цивільних прав — це строки, протягом яких суб'єкт може реалізувати належне йому суб'єктивне право. Вони по­діляються на: строки існування цивільних прав та преклюзивні (присічні).

До строків існування цивільних прав, зокрема, належать строки дії авторського права. Так, відповідно до ч. 2 ст. 28 Закону «Про авторське право і суміжні права», за загальним правилом, авторське право діє про­тягом всього життя автора і 70 років після його смерті. Преклюзивні (присічні) - строки для реалізації суб'єктивних прав та правомочностей, що входять до їх складу (наприклад, споживач протягом 14 днів, не ра­хуючи дня купівлі, має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, у якого він був придбаний, якщо товар не підійшов за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або з інших причин не може бути ним використаний за призначенням (ст. 20 Закону «Про захист прав споживачів»).

За наслідками закінчення преклюзивні строки класифікуються на:

строки невиконання обов'язків, що призводять до припинення суб'єктивного права. Наприклад, кредитор спадкодавця має право про­тягом шести місяців, з дня коли він дізнався або міг дізнатися про від­криття спадщини, пред'явити свої претензії до спадкоємців, які прийня­ли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Непред'явлення кредитором спадкодавця претензії до спадкоємців, які прийняли спад­щину, погашає його право вимоги;

строки невиконання обов'язків, що стають перешкодою для виникнення суб'єктивного права, наприклад, повідомлення про на­стання страхового випадку протягом певного часу за умовами дого­вору страхування;

строки нездійснення права, що тягнуть за собою припинення

цього права, наприклад, збереження жилого приміщення за тимчасо­во відсутнім наймачем;

строки, протягом яких право припиняється на певний час, а потім поновлюється , зокрема, уклавши авторський договір з орга­нізацією, автор обмежує на певний час свої можливості з використан­ня твору1;

гарантійні строки - строки, в які продавець, виготовлювач (ви­конавець чи інша особа, яка надає послуги) гарантує, забезпечує при­датність товару (речі) чи послуги для використання за звичайним призначенням, а отримувач (користувач) має право вимагати безкош­товного усунення виявлених ним недоліків, заміни товару (послуги) або застосування інших встановлених законом чи договором наслід­ків. Такі строки передбачені цивільним законодавством, зокрема, для проданих речей, результатів підрядних робіт тощо. Іноді гарантія встановлюється не на календарний строк, а іншими способами, на­приклад, на кілометраж пробігу автомобіля.

На сезонні товари (одяг, хутрові вироби та ін.) гарантійний строк об­числюється з початку сезону, який встановлюється КМУ. При продажу товарів за зразками, поштовим замовленням, а також у разі, коли час укладення договору і час передачі товару споживачу не збігаються, га­рантійні строки обчислюються з дня доставки товару споживачу, а якщо товар потребує спеціальної установки (підключення або збирання), - з дня її виконання. Якщо день доставки, установки (підключення або зби­рання) товару, а також передачі нерухомого майна встановити немож­ливо, або якщо майно перебувало у споживача до укладення договору, гарантійні строки обчислюються з дня його укладення.

Гарантійний характер носять і деякі інші, передбачені законом ро­ки, наприклад, строк придатності для експлуатації товару та ін.

Для лікарських засобів, харчових продуктів, виробів побутової хімії, парфюмерно-косметичних та інших товарів, споживчі якості яких можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна і навколишнього природного середовища, встанов­люється строк придатності, який зазначається на етикетках, упа­ковці або інших документах, що додаються до них при продажу, і вважається гарантійним строком2. Продаж товарів, строк придатно­сті яких минув, забороняється3.

1 Бабкин А., Молчанова Т. Виды пресекательных сроков в гражданском праве // Со­
ветская юстиция. - 1981. -№ 24. - С. 22-23.

2 Так, згідно зі ст. 7 Закону «Про якість і безпеку харчових продуктів і продовольчої
сировини» забороняється реалізація і використання вітчизняних та ввезення в Україну
імпортних харчових продуктів без маркування державною мовою України, що містить
в доступній для сприймання споживачем формі інформацію про дату виготовлення та
строк придатності до споживання чи дату закінчення строку придатності до споживан­
ня // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 19. - Ст. 98.

3 Див., напр., ст. 21 Закону «Про лікарські засоби» // Відомості Верховної Ради
Україні. - 1996. - № 22. - Ст. 86.

298

Розділ ПІ

ЗШЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ 297


Строк служби товару - це час, протягом якого виготовлювач (виконавець) зобов'язаний забезпечити можливість використання то­вару (результатів виконаної роботи) за призначенням.

Строки виконання обов'язків - це строки, протягом яких борж­ник зобов'язаний передати річ, виплатити грошову суму і т. ін.

Строки захисту цивільних прав - це строки, протягом яких особа, чиє право порушено, може звернутися в компетентні державні органи з вимогою про примусове здійснення і захист свого права. До таких стро­ків належать претензійні строки та строки позовної давності.

Претензійні строки - строки для заявления претензій. Це строки, протягом яких уповноважена особа має право (але не зобов'язана) звер­нутися до відповідальної особи з вимогою про поновлення порушеного права. Зокрема, відповідно до ст. 5 ГПК спори, що виникають з догово­ру перевезення, договору про надання послуг зв'язку та договору, засно­ваному на державному замовленні, можуть бути передані на вирішення господарського суду за умови додержання сторонами встановленого для цієї категорії спорів порядку їх досудового врегулювання. Відпо­відні суб'єкти, чиї права та охоронювані законом інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів, звертаються до нього з письмовою претензією, яка підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання. Претензійні строки вхо­дять до складу загальних строків позовної давності.

§ 3. Поняття, значення, види і межі дії строків позовної давності

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може зверну­тися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або ін­тересу.

Значення строків позовної давності полягає в стабілізації і впоряд­куванні цивільно-правових відносин, зміцненні договірної дисцип­ліни, полегшенні роботи юрисдикційних органів. Позовна давність надає потерпілій особі чітко визначений, але цілком достатній строк для захисту свого права. Цей строк покликаний сприяти усуненню невизначеності у відносинах учасників цивільно-правового обороту, оскільки за відсутності позовної давності потерпіла особа могла б скільки завгодно довго утримувати боржника під загрозою застосу­вання заходів державно-примусового впливу, не вдаючись при цьому до реалізації свого інтересу1. Встановлення строку позовної давності має і суттєве процесуальне значення, оскільки із спливом тривалого часу ускладнюється (навіть унеможливлюється) збирання доказів, необхідних для розгляду справи судом.

Таким чином, встановлення строку позовної давності не тільки спонукає особу, права чи охоронювані інтереси якої порушено, до

1 Гражданское право: У чеб. В 2 т. - Том І / Отв. ред. проф. Е. А. Суханов. - М: БЕК, 2002.- С 468.

звернення в суд, а й слугує інтересам іншої сторони, встановлюючи часові межі такого звернення, сприяє стабільності правопорядку в цілому.

Строки позовної давності можуть бути двох видів: загальні (ст. 257 ЦК) та спеціальні (ст. 258 ЦК).

Загальний строк позовної давності встановлено в три роки.

Слід зазначити, що цивільне законодавство багатьох іноземних держав передбачає більш тривалі загальні строки позовної давності. Так, у Німеччині та Франції цей строк складає 30 років, Швейцарії -10, в різнихштатах США від 4 до 10 років1. Згідно з Конвенцією ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів, рати­фікованою постановою ВР України від 14 липня 93 р. № 3382-ХП, строк позовної Давності за договорами міжнародної купівлі-продажу товарів встановлюється у чотири роки.

Спеціальна позовна давність, що встановлюється законодав­ством для окремих видів вимог та враховує специфіку цих відно­син,2 може бути як скорочена, так і більш тривала порівняно з за­гальною позовною давністю. Скорочена позовна давність в один рік застосовується до вимог: про стягнення неустойки (штрафу, пені); про спростування недостовірної інформації, опублікованої у засобах масової інформації; про переведення на співвласника прав та обов'яз­ків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної власності (ст. 362 ЦК); у зв'язку з недоліками продано­го товару (ст. 681 ЦК); про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК); у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 ЦК); про ос­карження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК).

Більш тривалі строки позовної давності застосовуються у двох випадках: про визнання недійсним правочину, вчиненого під впли­вом насильства або обману, - п'ять років; про застосування наслідків нікчемного правочину - десять років.

Незважаючи на те, що строки позовної давності встановлені зако­ном, вони можуть бути збільшені за домовленістю сторін, укладеною в письмовій формі. Однак вказане положення не надає сторонам пра­ва змінювати порядок обчислення позовної давності.

Строки позовної давності поширюються на всі цивільно-правові відносини за винятком тих, що зазначені у ст. 268 ЦК. Згідно з остан­ньою строки позовної давності не поширюються, зокрема, на вимоги, що випливають із порушення особистих немайнових прав, крім ви­падків, встановлених законом; вимоги вкладника до банку (фінансо­вої) установи про видачу вкладу; про відшкодування шкоди, завданої

1 Див: Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учеб. - М.:
Междувар. отношения, 1993. -С. 191-192.

2 Наприклад, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) скорочена позовна
давність в один рік застосовується з метою недопущення безпідставного збагачення
кредитора за рахунок бержника, тобто коли сума неустойки в декілька разів перевищує
суму основного боргу.

298

Розділ III

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

299


каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; вимоги власни­ків або іншої особи про визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, якими порушено їх право власності або інші речові права; на вимогу страху­вальника (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суми, страхового відшкодування, на вимоги центрального органу ви­конавчої влади, що здійснює управління державним резервом стосов­но виконання зобов'язань, які випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв». Крім того, позовна давність не за­стосовується до позовів власника про усунення будь-яких порушень свого права, не пов'язаних з неправомірним позбавленням володіння (негаторних позовів), оскільки правопорушення триває у часі1.

Зазначений перелік не є вичерпним, законом можуть бути встанов­лені й інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

§ 4. Початок перебігу, зупинення і перерив строків позовної давності

Згідно зі ст. 261 ЦК перебіг строку позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка його порушила.

Існуючі підходи до визначення початку перебігу строку давності пояснюються тим, що при порушенні відносних (зобов'язальних) правовідносин особа дізнається про порушення свого права в момент закінчення строку виконання зобов'язання, тобто одночасно, а при порушенні абсолютних прав (права власності, інших речових прав, авторських прав тощо) можливий розрив у часі між самим фактом по­рушення права і моментом, коли особа, чиє право порушено, діз­нається про це. Однак, як уявляється, помилковим є твердження зако­нодавця про початок перебігу строку позовної давності з моменту, коли особа дізналася про порушення свого права чи про особу, яка порушила право. Вказані обставини повинні застосовуватись лише у сукупності, оскільки не маючи уявлень про порушника права (відпо­відача), потерпіла особа не має процесуальної можливості зверну­тись з позовом до суду, а відтоді й захистити власні права і охороню-вані законом інтереси.

Крім цього загального правила, у законі закріплено низку спе­ціальних правил про початок перебігу строку позовної давності:

за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг по­
зовної давності починається зі спливом строку виконання;

за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під
впливом насильства, - з дня припинення насильства;

1 Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов 'язані із здійсненням права власності та його захистом: Інформаційний лист Вищого арбітражного суду УкраїнивідЗІ січня2001 р.№ 01-8/98//Вісітк господарського судочинства.-2001.— №2,- С 106.


за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину -
з дня, коли почалося його виконання;

у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої
фізичної особи — від дня досягнення нею повноліття;

за регреснимн вимогами - з моменту виконання основного зо­
бов'язання.

У цивільному праві існує низка зобов'язань, які виконуються час­тинами (поставка, підряд, будівельний підряд, зобов'язання по від­шкодуванню шкоди). Право заявити вимогу про виконання зобов'я­зання виникає в окремі часткові строки, за кожною вимогою окремо обчислюється і строк позовної давності. Слід також мати на увазі, що у разі, коли продукцію поставляють (відвантажують) вузлами, однак за однією з відправок встановлено недостачу вузла або будь-якої його частини, строк позовної давності необхідно обчислювати не з момен­ту складання акта про недостачу цього вузла, а з дня складання акта про некомплектність продукції після закінчення відвантаження1.

ЦК передбачає випадки, коли перебіг строку позовної давності зу­пиняється (ст. 263) і переривається (ст. 264).

Підставами для зупинення перебігу строку позовної давності є: надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); мораторій - відстрочення виконання зобов'язань на підставах, вста­новлених законом; перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України та інших створених відповідно до закону вій­ськових формуваннях, переведених на воєнний стан; зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відпо­відні відносини.

Слід зауважити, що позивач або відповідач повинні не просто пе­ребувати у складі Збройних Сил України, а проходити службу у вій­ськових частинах, переведених наказом командування Збройних Сил України на воєнний стан.

Непереборна сила - це юридичний факт-подія, явище, що не за­лежить від волі, свідомості та бажання людини. Категорія непе­реборної сили містить в собі тільки стихійні природні явища: землетруси, повені, зсуви тощо2.

Прикладом введення мораторію в сучасних умовах є Закон від 29 листопада 2001 р. № 2864-ПІ «Про запровадження мораторію на при­мусову реалізацію майна»3 щодо звернення стягнення за виконавчими документами на нерухоме майно та інші основні засоби виробництва, що забезпечують виробничу діяльність державних підприємств.

1 Див.: Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 16 квітня
1993 р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні
господарських спорів» II Бюлетень законодавства і юридичної практики України. -
1998.-№3.-С 5-11.

2 Баранова Л. М. Обставини, які звільняють від відповідальності в цивільному пра­
ві: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. - Харків, 1998. — С. 11.

3 Відомості Верховної Ради України- 2002. - № 10. - От. 77. і !

300

Розділ т


У разі виникнення однієї з наведених обставин, перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування таких обставин, а від дня їх припинення продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

У певних випадках, внаслідок активних дій сторін перебіг строку позовної давності може перериватися. На відміну від зупинення перебігу позовної давності переривання має своїм наслідком те, що після нього перебіг позовної давності починається заново, а час, що минув до переривання, до нового строку не зараховується.

Підставами для переривання строку позовної давності є: вчи­
нення позову в установленому законом порядку, однак залишення су­
дом позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності; вчи­
нення зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання нею свого
або іншого боргу або іншого обов'язку (наприклад, часткова сплата
боргу, звернення про його відстрочення, сплата неустойки (штрафу,
пені), процентів річних тощо).

§ 5. Поновлення строків позовної давності.

Наслідки спливу строків позовної давності

Поновлення строку позовної давності полягає в тому, що суд, гос­подарський або третейський суд, визнавши, що строк пропущено з по­важної причини, поновлює перебіг строку позовної давності шляхом винесення рішення про захист порушеного права. У зв'язку з цим пра­во на позов у науці розглядається у двох аспектах: процесуальному -як право особи, чиє суб'єктивне право порушено, на пред'явлення по­зовної заяви до суду, господарського або третейського суду про за­хист свого суб'єктивного права; матеріальному - як право особи на задоволення власних позовних вимог по захисту порушеного права.

Відповідно до ч. З ст. 267 ЦК позовна давність застосовується су­дом тільки за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судо­вого рішення. Тобто, можна стверджувати, що право на позов у про­цесуальному аспекті не погашається закінченням строку позовної давності, оскільки позовна давність - це інститут матеріального, а не процесуального права. Навпаки, згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК сплив по­зовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові і тому право на позов у матеріальному аспекті, за загальним правилом, погашається закінченням строку по­зовної давності, якщо суд не визнає причини її пропуску поважними. Як вірно зазначив з цього приводу І. Б. Новицький, позовною давніс­тю погашається не право на пред'явлення позову, тобто звернення до суду, а право на позов у розумінні одержання судового захисту1.

1 Новицкий И. Б. Сделки. Исковая давность. - М., 1954. - С. 139.

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Глава 16. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИК ПРАВА ВЛАСНОСТІ

§ 1. Власність і право власності

Власність традиційно розуміється головним регулятором еконо­мічних відносин. Цим обумовлюється не тільки її сприймання, з од­ного боку, як економічної категорії, а, з іншого, - як центрального-утворення в праві1, а й взаємопов'язаність та навіть ототожненість та­ких її проявів. Звичайно власність пов'язується з такими категоріями, як «майно» та «право». Багато уваги приділяється стану привласне- ності, який, за загальним розумінням, є суттєвою характеристикою власності та передумовою розгляду таких парних понять, як «стати­ка» - «динаміка» та «речове» - «зобов'язальне».


Звичайно, ставлення особи до речі як до своєї можливо лише у то­му разі, коли інші особи ставляться до цієї речі як до чужої. Фактичне панування над річчю лише певної особи може бути тільки при усу­ненні від такого панування інших осіб, які відповідно ставляться до цього і визнають та відчувають себе сторонніми по відношенню до цієї речі.

Отже, ставлення до речі як до своєї має насамперед суб'єктивний характер, якого зовсім не достатньо для ствердження про існування

1 Показовим при цьому є висловлювання Д. І.Мейера, що право власності є першо­
рядним, таким, що панує над усіма іншими майновими правами. Див.: Мейер Д. И.
Русское гражданское право. - М.: Статут, 1997. - Ч. 1. - С 76.

2 ШершеневичГ. Ф. Общая теория права.- М., 1910. - Т. 1. - С 25.

3 Шевченко Я. М. Питання права власності (коментар до Конституції України) / Ко­
дифікація приватного (цивільного) права України. Київ: Український центр правничих
студій.-2000.-С 171,172.

302

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

308


права власності. Об'єктивно воно повинно бути поєднане із можли­вістю здійснення власником певних можливостей щодо свого майна, які йменують повноваженнями власника.

Привласнення є економічним поняттям: брати участь в обігу без попереднього привласнення майна неможливо, бо інакше не може йтися про його відчуження. Останнє можливе лише за умов наявності права у відчужувача. І це право є правом власності. Таким чином, стан приналежності, привласненості є виразом фактичних відносин, що породжують відносини правові. Для цього необхідні дві умови: ставлення до речі як до своєї і знаходження її у суб'єкта привласнен­ня - володіння нею.

Стосовно володіння слід зазначити, що воно не тотожне присвоєн­ню, бо є передумовою присвоєння і водночас виступає його результа­том. Справді, перше ніж присвоїти річ, необхідно нею володіти, тоб­то мати у себе. Не є взаємовиключним також висновок, що при­своєння речі особою призводить до володіння нею, породжуючи останнє. Ці одномоментні аспекти, будучи протилежними за своєю сутністю, характеризують причинно-наслідковий зв'язок відносин присвоєння.

Відомо, що про присвоєність матеріальних благ може йтися як у виробництві, так і у споживанні; як при їх розподілі, так і при обміні. Виходячи з наведеного про взаємозв'язок володіння та присвоєності а також про широку сферу існування присвоєності, слід дійти виснов­ку, що відносини власності повинні розглядатись і регулюватись як правом власності, так й іншими інституціями в економіці і в праві (зокрема, договірним правом). Звідси власність виступає економіко-правовим явищем, у якому правова форма нерозривно злита з еконо­мічним змістом.

Оскільки власність фігурує як в правовому, так і у економічному полі, то й її функції є пов 'язаними між собою.

Насамперед, економічна функція власності полягає у наданні можливості дня її використання у виробництві і взагалі у підприєм­ницькій діяльності.

Характеристика підприємницької діяльності як самостійної діяль­ності, що пов'язується з ризиками і очікуванням прибутків, які утво­рюються на етапі реалізації її результатів (виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг), обумовлює її здійснення через від­чуття власником себе стосовно свого майна якомога максимально розкріпачуваним. Тільки це надасть йому достатньої економічної свободи, можливості втілення своїх намірів щодо використання своєї власності. У свою чергу, це стає можливим лише за умов, коли влас­ник впевнений, що майно його і що це забезпечується відповідними економічними і правовими механізмами.

Коли ж йдеться просто про використання майна власником для власного споживання, тобто на побутовому рівні економічних відно­син, часто цій функції не надається вагомого значення.

Соціальна функція власності обумовлена зв'язками у соціумі стосовно власності. Оскільки наголоси економічної функції влас­ності суттєвим чином зміщені до процесу обігу, то вже це й обумов­лює існуючі паралельно соціальні функції власності через стосунки осіб, їх взаємооцінки, які формуються при цьому, набуття значущості в соціумі тощо. Отже, власник сприймається як елемент соціальної інфраструктури і його права не можуть існувати самі по собі без со­ціального наповнення. Це, в свою чергу, є підґрунтям ствердження про відносини, епіцентром яких є власник, тобто того, між ким вони виникають, стосовно чого і який їх зміст.

Статика і динаміка у відносинах власності. Часто цивільні права уявляються через відносини статики та динаміки, де власність демон­струє статичність, а зобов'язання - динамічність. Такий погляд безпо­середньо пов'язаний з попереднім розсудом про привласненість і обіг. Проте як економічний аспект власності, так і її правове наповнення навряд чи підтверджують такий висновок. По-перше, якщо динаміка пов'язана з обігом, то тоді ми мусимо визнати, що у «спокійному» ста­ні статики виявити не можна. По-друге, статичність власності призво­дить до виснаження з неї можливості її руху, майже усунення напов­нення її цією можливістю і набуття такої лише з втягненням її в обіг1 через вчинення правочинів. Тоді й правомочність розпоряджання власністю є не діючою для права власності як права статичного, «за­мороженою» до виникнення інших, динамічних відносин, де вона й реалізується. В такому разі межа статики-динаміки у праві власності й повинна пролягати саме у розпоряджанні, а відсіль - нелогічність ствердження про статику власності або про виключення з поняття про неї правомочності на розпоряджання як відбиток динаміки.

Існувало філософсько-правове обгрунтування й діаметрально ін­шої позиції щодо власності, яка пов'язувалася виключно з обігом, (з укладенням договорів) та через мінімізацію зв'язків приводила до зведення понять власності і договору2. У такому розумінні власності акценти практично зміщуються до унізерсації договору, яким фак­тично поглинається право власності.

З цього приводу слід зазначити на невиправданість відмови від усталених класифікацій, які покликані виконувати свої функції. Власність, як й інші правові категорії, демонструє зіткнення двох бо­ків - статичного і динамічного, що не можуть штучно відриватись один від другого.

Речові і зобов'язальні відносини з приводу власності. Розуміння статичності та динамічності права власності безпосередньо пов'язане і з іншою проблемою власності й інших цивільних прав — їх поділом на речові та зобов'язальні. Ця проблема стикається з головною по-

1 Див. з цього приводу: Скловский К. И. Собственность в гражданском праве. - М.:
Дело, 1999.- С. 95,96.

2 Гегель Г.В.Ф. Философия права. -М., 1990. - С. 94,99,128-129іга ін. ;

304

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

305


силкою про непохитне уявлення про суворе їх розмежування з відне­сенням будь-якого права або до речового, або до зобов'язального і неможливості для прав бути одночасно і тим, і іншим. Проте все біль­ше є підстав для пом'якшення такого «водорозділу», стосовно чого ще здавна висловлювалося припущення про те, що речові права мо­жуть з часом замінитися правами на дії1. У подальшому це знайшло | свій прояв у конструюванні правового режиму так званих безтілес­них речей, відомих ще давньоримському праву, виникненню «прав на права». У цьому також спостерігається коливання пріоритетів від ре­чового до зобов'язального права.

Пропозиції вважати неприйнятним суворе розмежування прав ви­ключно на речові та зобов'язальні пов'язані з існуванням прав, які не можна безумовно віднести тільки до тих або до інших. Це насамперед корпоративні права2. Прикладом можуть слугувати й речові догово- ри, що не укладаються у межі зобов'язальних правовідносин і розгля­даються як один із випадків проникання речових елементів у зобов'я­зальні правовідносини3.У зв'язку з цим було визначено процес збли­ження речових і зобов'язальних прав, що взаємопроникають. Причо­му елементи правового режиму зобов'язальних правовідносин вклю- • чаються у речові не рідше, ніж зобов'язальні проникають у речові4.

§ 2. Право власності в об'єктивному та суб'єктивному розумінні

Відносини власності закріплюються у нормах права, сукупність яких є правом власності в об'єктивному розумінні. Цими нормами регулюються порядок набуття права власності, його здійснення через повноваженню! по володінню, користуванню та розпоряджанню, а також по припиненню та захисту. Зазначені норми складають право­вий інститут, щодо якого існують наступні точки зору: право власно­сті є інститутом цивільного права; воно є комплексним інститу­том, більшість норм якого становлять норми цивільного права, але до складу цього правового інституту входять і норми інших галузей права, що регулюють та захищають приналежність матеріальних благ конкретним особам - конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного та ін.

Якщо виходити з того, що будь-яке право припускає правові механіз­ми, які дозволяють суб'єкту належним чином його здійснити і у випадку порушення захистити, то для цього потрібно буде встановлення нор-

1 МейєрД. Вказ праця. - С 227.

2 Спасибо-Фатеева І. В. Юридична природа права на управління в акціонерному
товаристві // Вісн. Акад. прав, наук України. - 1999. - № 3. - С 77-88.

3 Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право: Общие положения. - М.:
Статут, 1977 - С 225,227.

4 Ефимова Л. Г. О соотношении вещных и обязательственных прав // Государство и
право. - 1998. -№ 10. -С. 39.

мального режиму користування особою своїм правом, надання їй тих благ, якими вона наділена як носій суб'єктивного права. Тому останнім часом вважається, що право власності в об'єктивному розумінні є ком­плексним інститутом права, що складається у своїй більшості із норм цивільного права, а також інших галузей права1.

Право власності в суб'єктивному розумінні, тобто як суб'єктив­не право, містить у своєму складі право на власні дії, право вимоги від інших та право захисту. їх питома вага і значення при здійсненні суб'єктивного права власності неоднакові.

Правомочність захисту звичайно виникає у власника при будь-яких порушеннях його права, що властиве захисту будь-якого суб'єк­тивного права. Неактивною (або невизначальною) для власника є й вимога до інших стосовно свого права, оскільки власник у конкрет­них правовідносинах з визначеними особами не перебуває, а право власності у суб'єктивному розумінні є абсолютним правом і полягає у покладенні на всіх інших (стосовно власника) осіб обов'язку не втручатись у здійснення власником належних йому правомочностей. У цій особливості права власності полягає його основна відмінність від зобов'язальних прав (при їх порівнянні у суб'єктивному розумін­ні), для яких адресована кредитором боржнику вимога здійснення відповідних дій або утримання від них є визначальною.

Отже, значущим для власника є право на власні дії, яке характери­зується як:

пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює
свої повноваження своєю владою, без посередників, не тільки неза­
лежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути
ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника
обумовлені його інтересом;

виключне панування особи над річчю. Якщо власник своєю вла­
дою здійснює повноваження, надані йому його правом, то це обумов­
лює усунення втручання інших осіб, на яких покладено пасивний об­
ов'язок утримання від здійснення подібних дій;

абсолютність влади надається власнику покладанням обов'яз­
ку пасивного утримання всіх інших осіб від здійснення дій щодо речі,
яка належить власникові. Право власності визнається настільки абсо­
лютним, що виконання цього обов'язку пасивного утримання само
по собі достатньо, щоб інтереси власника юридично були задоволені.

Крім зазначених рис, що характеризують право власності як право на власні дії, воно ще характеризується додатково такими рисами:

1 Див.: Цивільне право України: Підруч. - Ч. 1 / За ред. Ч. Н. Азімова, С. Н. Присту­пи, В. М. Ігнатенка. - Харків: Право, 2000. - С194; Цивільне право: Підруч. / За ред. О. А. Щціпригори, Д. В. Бобрової. - К.: Вентурі, 1995. - С 212; Гражданское право: Учеб. - Т. 1.2-е изд. / Отв. ред. Е. А. Суханов. - М., 1998. - С. 484,485; Цивільне право України: Підруч. - Кн. 1 / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К.:Юрінком Інтер, 2002.-С. 280.

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА


право власності легко пристосовується. Так, обсяг правомочно-стей власника може видозмінюватися у зв'язку з різними обставина­ми —.з встановленням певних обмежень законодавчими актами або за домовленістю між власником та суб'єктом зобов'язальних право­відносин (наприклад, при придбанні майна, зданого в оренду, відпо­відний договір аренди, що зберігає силу для нового власника). При відпаданні цих обмежень, право власності поновлюється у повному обсязі;

панування власника над річчю носить правовий характер, тобто
не пов'язане неодмінно з фактичним володінням нею. Річ залишаєть­
ся у власності навіть у тому разі, коли вона викрадена, загублена то­
що. Давні римляни характеризували цю особливість права власності
як панування, удержуване одним наміром1;

право власності, без сумніву, є найбільш широким з усіх майно­
вих прав. Цей висновок випливає з того, що всі майнові права нада­
ють управомоченій особі можливість користуватися річчю в одному
чи декільках відношеннях (наймач - володіти та користуватися, збе-
рігач - володіти, заставодержатель - розпоряджатися у визначених
випадках та порядку). Право власності надає власнику самий широ­
кий спектр повноважень по володінню, користуванню та розпоряд­
жанню та ін.

Таким чином, право власності у суб'єктивному розумінні є суб'єк­тивним цивільним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму інтересі стосовно свого майна з додержанням певних меж, встановлених законом.

Існують багато визначень права власності. У ст. 316 ЦК наведене одне з них, згідно з яким правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої особи.

У науковій літературі право власності характеризується, виходячи з різних його аспектів:

а) з прав самого власника, коли наголос передусім робиться на
правах, що надаються власнику майна — пануванні (влади) особи над
річчю і праві власника усувати будь-який вплив на свою річ2;

б) з обов'язків всіх інших осіб (невласників) стосовно власника,
що зводяться до терпіння кожного сприймати будь-які впливи на річ з
боку власника, які тільки йому заманеться робити (у певних межах
дій останнього), а також до загального обов'язку - стримуватись від
зазіхань на чужу річ3;

1 Черниловский 3. М. Лекции по римскому частому лраву. - М.: Юрид. лит., 1991. -
С. 102.

2 Синайский В. И. Русское гражданское право. - М.: Статут, 2002. - С. 206.

3 ПетражицкийЛ. И. Теория права и государства в связи с теорией.нравственнос­
ти. Изд. второе, исправ. и доп. - Т. 1. - СПб., 1909. - С.193,194.

в) з поедания прав і обов'язків власника щодо свого майна;

г) з характеристики самої сутності (надання характерних риф
права власності, наприклад, його розуміння як права виключного,
незалежного від інших осіб, вічного і такого, що успадковується.

Таким чином, відносини власності характеризуються як відносини з приводу привласнення матеріальних благ певними суб'єктами, щ& виражається у володінні, користуванні та розпоряджанні суб'єктами цими благами, здійсненні щодо них інших дій, та пов'язане зі став­ленням до таких благ як до своїх. Зазначене про право власності до­зволяє зробити деякі висновки, традиційно визначивши його як різ­новид речових прав, як право на річ, тобто майнове право, що існує у майнових речових відносинах, які є абсолютними та безстроковими; («Право інтелектуальної власності», яке термінологічно схоже з пра­вом власності та широко застосовується у законодавстві, є іншої»' правовою інституцією та має відповідні характеристики, що суттєва відрізняють його від права власності).

Форми та види права власності. В ЦК не врегульовуються так звані форми власності, які є економічною, ане правовою категорією2; внаслідок чого не може йтися про систему права власності, що скла­дається з таких його форм, як приватна, колективна, державна та ко­мунальна. Такий поділ є неприпустимим тому, що не існує їх окремих правових режимів, адже Конституцією визначається рівність усіх суб'єктів права власності. Однак це не виключає існування специфіки в набутті, здійсненні та припиненні тими чи іншими суб'єктами права власності на те чи інше майно.

При загальній неприйнятності вживання в законодавчих та науксй вих конструкціях терміна «форми права власності», окремого наголо1-су потребує спростування доцільності збереження права колективно? власності як невизначеного і суперечливого поняття, яке не містить властивого суб'єктивному цивільному праву суб'єктного складу, бо до суб'єктів права не можна віднести колектив як сукупність осіб (а: не єдину особу), як це вірно відмічається рядом правників3.

1 Див.: Право власності в Україні / За ред. О. В. Дзери, Н. С Кузнєцової. - К.: Юрін-
ком Інтер, 2000. - С. 25.

2 Див.: Цивільне право України: Підруч. Академічний курс. У 2-х т. - Т. 1. Загальна
частина/За заг. ред. Я. М. Шевченко. -К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003 -С. 274; Со­
ловьев А. И. Право собственности профессиональных союзов. -Харьков.: ИД «Райдер»,
2003. -С. ЗО та ін.

3 Шевченко Я. М. Власник і власність у системі ринкових відносин в Україні / Тран­
сформування відносин власності - основа розвитку підприємництва в Україні // Право
України. - 1997. - № 2. - С 8—10. Протилежної точки зору додержуються Г. В. Прон-
ська, В. І. Семчик (Див,: Пронська Г. В: Право колективної власності у підприємницькій
Діяльності в Україні / Концепція розвитку законодавства України. - К., 1996. -
С. 272-273; Семчик В. І. Право власності за Конституцією України. - К., 1997. - С 27)
та деякі інші вітчизняні вчені-нецившісти.

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

309


Нормативно-правове регулювання власності ускладнюється вве­денням до законодавства України1 норм про право довірчої власності та відсутністю її визначення. У ч. 2 ст. 316 ЦК лише позначається, що право довірчої власногсті є особливим видом права власності, без по­яснень того, в чому ж полягає така особливість. Тим більше, що ко­нструкція довірчої власності є чужою для права України, запозиче­ною з англо-американського права, в якому воно досконало розроб­лене і є визначальним для численних правових конструкцій - патро­нату, юридичних осіб (установ, фондів), майнових відносин подруж­жя тощо. Введення ж права довірчої власності до законодавства України руйнує загальні засади правового регулювання права влас­ності як єдиного, монолітного, абсолютного права, якому притаманні вищезгадані його характеристики, і привносить концепцію розщіпле-ної власності. Згідно з останньою, на один і той самий об'єкт (майно) існує два права власності - номінального власника (засновника до­вірчої власності) і довірчого власника - особи, яка управляє майном засновника на його користь або на користь іншого вигодонабувача. Зобов'язальні відносини з приводу здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню майном власника ін­шою особою від свого імені та в інтересах власника регулюються гл. 70 ЦК. Однак ч. 2 ст. 1029 ЦК передбачається, що договір управ­ління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно.

Внаслідок цього виникає нетипова для українського права кон­струкція, якою охоплюються одночасно як зобов'язальні, так і ре­чові відносини. Проте є прибічники довірчої власності2, є проміжна позиція, якою припускається існування такої власності3, і є її против­ники4.

§ 3. Суб'єкти права власності

Статтею 318 ЦК як суб'єкти права власності називаються Україн­ський народ та інші учасники цивільних відносин, визначені ст. 2 ЦК,

1 Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним
боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради
України.- 2001. -№ 21. -Ст. 103. J

2 Сліпченко С. О. Інститут права довірчої власності і його дія в Україні. Дис... канд.
юрид. наук. - Харків, 1997; Харченко Г. Г. Правове регулювання діяльності трастових
компаній та довірчих товариств: порівняльно-правовий аналіз. Дис... канд. юрид.
наук. - К., 2004 та ін.

3 МайданикР. А. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві. -К.: Видавничо-
поліграфичний центр «Київський університет», 2002. - С. 147 та ін.

4 Слюсаревський М. М. Теоретичні проблеми договірного управління чужим май­
ном в Україні. Дис... канд. юрид. наук. - Харків, 1999; Бенедиктова І. В. Договір
управління майном. Лекція у 2-х частинах. - Харків: НУВС, 2004. - С 5-7 та ін.

а саме - фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, АРК1, те­риторіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Таким чином, суб'єктами права власності є суб'єкти приватного права (приватні фізичні та юридичні особи) і суб'єкти публічного права, які узвича­єно поділяються на публічно-правові утворення (держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави) та юридичні особи публічного права (державні підприємства, казенні підприємства, дер­жавні установи, комунальні підприємства, комунальні установи)2. Крім того, таким суб'єктом є Український народ.

Приватні особи як власники. ЦК визнає власниками всіх приват­них осіб - як фізичних, так і юридичних. І якщо стосовно фізичних осіб як власників свого майна практично не виникає суперечностей, то щодо юридичних осіб відтепер існує правило, що всі юридичні особи приватного права, передбачені як такі ЦК, є власниками. При цьому необхідно враховувати, що юридичні особи є такими ж влас­никами, як і фізичні без поділу на суб'єктів права приватної і колек­тивної власності.

Суб'єкти публічного права як власники. Український народ є по­няттям, зміст якого не визначено. Він являє собою певну спільність, яка виступає як єдине ціле, хоча складається з окремих осіб та їхніх угрупувань. Для нього характерна висока міра узагальнення.

Суб'єктом права власності є держава Україна, яку не слід змішу­вати з окремими державними органами - Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України тощо. Останні згідно зі своєю компе­тенцією здійснюють ті чи інші повноваження держави як власника, але самі вони суб'єктами права власності не є.

Суперечливою визначена в ЦК участь у відносинах власності Ав­тономної Республіки Крим. З одного боку, відсилочна норма ст. 318 ЦК вимагає застосування ст. 2 ЦК, внаслідок чого виходить, що АРК слід вважати суб'єктом права власності. Однак такий висновок є хиб-

1 Передбачуване ст. 318 ЦК відсилання до ст. 2 ЦК технологічно є некоректним спо­
собом регулювання відносин власності, оскільки внаслідок цього виникають суттєві
проблеми з розумінням в якості суб'єкта права власності АРК, яка згідно з Конститу­
цією та іншими статтями ЦК не може визначатись власником.

2 Зазначені утворення деякими вченими також пропонується вважати юридични­
ми особами публічного права (Див., напр.: Пушкин А. А. Советское государство как
субъект Советского гражданского права.-Харьков: ХЮИ, 1965.-С. 12, Ъ; Первомай-
съкий О. О. Участь територіальної громада у цивільних правовідносинах. Автореф.
дис... к.ю.н. - Харків, 2003. - С. 9,10). Хоча існують й інші точки зору на цю проблему.
Напр.: В. Борисова вважає, що доцільно для участі владно-публічних утворень в цивіль­
них відносинах застосовувати відому цивільному законодавству модель представ­
ництва. Більш докладніше про це дав. главу 8 цього підручника, а також Борисова В. До
проблеми участі публічних юридичних осіб у цивільних правовідносинах // Матеріали
науково-практичної конференції «Трансформація ринкових відносин в Україні: органі­
заційно-правові та економічні проблеми». - Одеса, 15.05.2003. - Одеса: Астропринт,
2003.-С 7-11.

310

Розділ

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

311


ним і не відповідає ані Конституції, ані логіці самого законодавця, яким у главі 23 ЦК, де міститься регулювання права власності Укра-- , їнського народу, права приватної, державної та комунальної власно­сті (статті 324-327 ЦК), окремо право АРК не врегульовується. Проте якщо АРК була б суб'єктом права власності, то слід було позначити на відмінності її правового становища як власника в порівнянні з пра­вом таких власників, як держава та територіальні громади.

Територіальні громади, якими згідно з Конституцією є громади сіл, селищ, міст, районів у містах, також є власниками. Конституція не передбачає в якості суб'єктів права власності населення районів і областей, яке в будь-якому разі складається з зазначених вище видів громад.

Юридичні особи публічного права (державні, казенні, комунальні підприємства, державні та комунальні установи) проблематично ви­знавати власниками на закріплене за ними майно. З цього приводу між ЦК та ГК існують розбіжності суттєвого характеру, бо останній визначає інший правовий режим їх майна - право господарського ві­дання або оперативного управління. Тому зазначених осіб публічно­го права слід виключити з кола суб'єктів права власності.

§ 4. Об'єкти права власності

У порівнянні з об'єктами цивільних прав взагалі (ст. 177 ЦК), об'єкти права власності є вужчим поняттям, бо ними не охоплюються дії, результати послуг тощо. Ьб'єктом права власності є майно, склад якого главою 23 ЦК не деталізується, тобто у власності може бути будь-яке майно.

ЦК передбачається можливість обмежень видів майна, яке не мо­же перебувати у власності. При цьому слід враховувати, по-перше, що ці обмеження встановлюються не для всіх суб'єктів права власно­сті, а тільки для фізичних та юридичних осіб. По-друге, такі обмежен­ня можуть встановлюватися лише законом, а не підзаконними норма­тивно-правовими актами.

За загальним правилом, склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності приватних фізичних та юридичних осіб, не є обмежени­ми. Можливість таких обмежень стосується лише розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичних та юридичних осіб.

Поняття майна не ототожнюється з товаром, хоча до об'єктів пра­ва власності, за загальним правилом, відносять все, що є товаром. Так, ще дореволюційними вченими розуміння речей як об'єктів права власності пов'язувалося або з результатами людської праці, або з по­няттям товару, котрим є матеріальні предмети торговельних угод, на відміну від інших об'єктів, особливо цінних паперів1.

З цього існують винятки, що стосуються права власності на такі об'єкти, які не знаходяться в обігу і не можуть бути товаром - напри-

1 Шершеневич Г. Ф. Учебник торгового права. М.: Спарк, 1994. - С 167.

клад, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. З іншого боку, товаром може стати те, що сумнівно відносити до права власно­сті - людський організм, який буває об'єктом донорства та транс­плантації. Ще давні римляни зазначали, що не може бути у власності і визнаватися річчю тіло вільної людини, тим більш, мертве тіло, а та­кож предмети недосяжні1.

Взагалі майно розглядається як ширше за речі поняття, до складу якого входять як речі, так і права, а також акції й інші цінні папери. З іншого боку, розширюються рамки поняття самої речі включенням до нього безтілесних речей (а законодавець України прямо закріпив, що цінні папери є речами).

Проте майновий стан власника буде об'єктивним, якщо склад його майна визначати не тільки сукупністю речей, а й його активами (права­ми вимоги) і пасивами (борги)2. Дійсно, коли власник має певне майно, але у нього є й багато боргів, то справа лише у часі, коли кредитори звер­нуть стягнення на це майно, і він вже не буде його власником.

Характеристика об'єктів права власності тотожня характеристиці об'єктів цивільних правовідносин взагалі. Тут лише буде наведена специфіка регулювання окремих об'єктів права власності.

Право власності на природні ресурси. Крім ЦК, право власності на природні ресурси регулюється законами «Про охорону навколиш­нього природного середовища»3, «Про тваринний світ»4 та ін. Скла­довими природних ресурсів є: територіальні та внутрішні морські во­ди; природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; атмосферне повітря; підземні води; по­верхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області; лісові ресурси державного значення; природ­ні ресурси у межах територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду загальнодержавного значення; дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, також інші об'єкти тваринного світу; корисні копалини та ін.

В ЦК більш детальному регулюванню в порівнянні з іншими при­родними ресурсами піддано право власності на землю (земельну ділянку), яке врегульовується окремо (глава 27) із наголосом на те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Специфічність цього об'єкта права власності полягає у подвійності його розуміння. У широкому розу­мінні - це земля, право власності на яку має Український народ (ст. 324 ЦК). У вузькому розумінні - це земельні ділянки, право влас­ності на які може належати усім суб'єктам цивільного права (юри-

1 Більш докладніше про це див. главу 10 цього підручника.

2 Спасибо-Фатеева І. В. Поняття майна, майнових та корпоративних прав як
об'єктів права власності // Українське комерційне право. - 2004. - № 5. - С 9-18.

3 Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 41. - Ст. 546.

4 Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 18. - Ст. 191.

312

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

313


дачним і фізичним особам, державі, територіальним громадам). Не виключається можливість набувати у власність земельні ділянки також іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридич­ними особами, державами і міжнародними організаціями (чч. 2, З ст. 374 ЦК). Право власності на земельну ділянку поширюється та­кож на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на шари ґрунту під нею, на водні, лісові, рослинні об'єкти, що знаходяться на ній, а також на простір, що є над і під земельною ділянкою (тобто ґрунтовий і повітряний), але не безмежний в глибину та висоту, а ли­ше в межах, необхідних для здійснення забудови (ч. З ст. 373 ЦК).

В ЦК окремо не встановлюються підстави виникнення права влас­ності на землю (земельну ділянку) і найзагальніше визначаються під­стави припинення права на неї (ст. 378 ЦК). Порядок здійснення пра­ва власності на землю (тобто своїх повноважень щодо цього об'єкта) в ЦК зведений до забудови земельної ділянки (ст. 375) із зазначенням можливості виникнення в результаті здійснення власником свого права на забудову нових об'єктів права власності - житла, різних t будівель, споруд тощо.

Під житлом ст. 379 ЦК розуміються приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Видами житла є житло­вий будинок, квартира та інші. Житловий будинок визначається ст. 380 ЦК як, по-перше, будівля капітального (а не тимчасового, ска­жімо, сезонного) типу; по-друге, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами (тоб­то законом висуваються головним чином вимоги щодо первісного способу набуття права власності на неї); по-третє, призначена для по­стійного у ній проживання.

Садиба, відповідно до ст. 381 ЦК, є складнішою за житловий буди­нок річчю, яка має такі складові, як: земельна ділянка разом з розта­шованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими бу­дівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. При цьому, якщо у договорі (або правочині) про від­чуження встановлюється в якості предмета житловий будинок, то вважається, що відчужується уся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартира як об'єкт права власності згідно зі ст. 382 ЦК являє со­бою ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для постійного у ньому проживання. При цьому слід розрізняти право власності на такі об'єкти, як квартири і житловий будинок, в якому вони розміщені. Зрозуміло, що у багатоповерховому будинку, в яко­му розташовані квартири, є й інші приміщення - дахи, під'їзди, схід­ці, коридори тощо. До будинку можуть примикати й споруди або бу­дівлі, призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир. Крім того, будинок має різне обладнання (механічне, електричне, сантехнічне та інше) за межами або всередині квартири, яке обслуго­вує більше однієї квартири. Всі означені об'єкти складають єдине не- ,а

від'ємне ціле з житловим будинком і квартирами, оскільки вони нале­жать на праві спільної власності власникам квартир.1.

Слід звернути увагу на розмежування у ст. 384 ЦК об'єктів прав на помешкання в будинку ЖБК, їх суб'єктів і правомочностей залежно від того, чи здійснено викуп квартири членом ЖБК. Так, об'єктом права власності ЖБК є будинок у цілому (разом з квартирами та ін­шими приміщеннями - східцями, ліфтом, дахом, підвалом тощо). По­ступово відбувається зміна «наповненості» цього об'єкта, оскільки з викупом квартир членами ЖБК вони стають їх власниками, а ЖБК позбавляється прав власності на ці квартири, але продовжує залиша­тися власником будинку.

Об'єктами права державної власності є майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток, а також підприємства та інше майно, яке ви­користовується як для здійснення підприємницької діяльності з ме­тою отримання прибутку.

До першої групи належить майно, яке забезпечує діяльність ВР Укра­їни та інших державних органів влади, Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонних об'єктів; кошти республіканського бюджету, статутний капітал НБУ тощо. Тобто тих організацій та структур, які виконують роботи (у тому числі з виготов­лення продукції), що мають загальнодержавне значення та забезпечу­ють економічну стабільність та розвиток держави.

Зрозуміло, що фактично завданим режимом державної власності обу­мовлюється те, що до складу її об'єктів належить майно, яке не вправі перебувати у власності інших суб'єктів права власності.

Особливістю об'єктів права державної власності є те, що державне майно за своїм правовим режимом поділяється на два різновиди, а са­ме: закріплене за державними юридичними особами на особливих майнових правах, які регулюються ГК. Таке «розподілене» державне майно складає базу для участі цих юридичних осіб у правовідноси­нах, у тому числі цивільних, і майно, яке залишається незакріпленим за державними юридичними особами. Це земля, надра, інші природні ресурси (оскільки власність на них є матеріальною основою сувере­нітету України), а також кошти державного і місцевих бюджетів, зо­лотий запас, алмазний і валютний фонди.

Окремо слід зазначити, що у державній власності сьогодні знахо­дяться також акції (пакети акцій) і права на частки у майні господар­ських товариств.

Нині тенденція розвитку власності в Україні полягає у поступово­му переході об'єктів права державної власності до недержавних влас­ників. Засоби цього переходу є не тільки традиційними для цивільно-

Рішення Конституційного Суду України у справі № 1-2/2004 (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків) // Офіційний Bl«fflK України. - № 10. - Ст. 624.

314

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

315


го права, а й мають свою специфіку. Одним з них є приватизація майна державних підприємств, державного житлового фонду.

Об'єкті права комунальної власності Згідно зі ст. 142 Консти­туції матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є майно, що перебуває у власності територіальних громад. Зазначене майно, яке належить до комунальної власності, відповідно до ст. 143 Конституції, є матеріальною і фінансовою основою місцевого самов­рядування. Це обумовлено насамперед тим, що ефективне функціо­нування системи місцевого самоврядування значною мірою залежить не стільки від обсягу повноважень, якими наділені територіальні гро­мади і створювані ними органи, скільки від наявності у їх володінні та розпорядженні матеріальних, фінансових й інших ресурсів, необ­хідних для виконання покладених на них завдань.

Територіальна громада має у власності певні об'єкти, які, як правило, закріплюються за комунальними юридичними особами публічного пра­ва. У загальних рисах можна визначити, що до кола майна, яке є об'єкта­ми комунальної власності, належить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і створюваних ними органів, кошти місцевих бюджетів, житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства, майно установ народної освіти, охорони здоров'я, культури, торгівлі, побуто­вого обслуговування, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

5 листопада 1991 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адмі­ністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)»1, на підставі якої і були первісно сформовані об'єкти права комунальної власності. З державної до комунальної власності і навпаки майно пе­реходить відповідно до Закону України «Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності»2.

Структура комунальної власності з розвитком ринкових відносин, підприємництва і приватизації може змінюватися.

§ 5. Зміст права власності

З'ясування змісту права власності полягає, по-перше, у визначенні правомочностей, що надаються законом суб'єкту права власності, та по-друге, обов'язків, що покладаються законом як на третіх осіб, так і на самого носія права власності.

Правомочності власника містяться у визначенні права власності як суб'єктивного цивільного права. Цими правомочностями звичай­но називаються володіння, користування і розпоряджання.

Право володіння - право фактичного, фізичного та господарсько­го панування особи над річчю, воно полягає у можливості особи без­посередньо тримати належну їй річ у себе. Володіючи річчю, власник

,.( . і ЗПУ України. - 1998. - № 12. - Ст. 124.

" 2 Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 34. - Ст. 228.

ставиться до неї як до своєї, йому належної. Володіння як правомоч­ність суб'єктивного права власності слід відрізняти від володіння річчю, яке грунтується на договорі власника з іншою особою. Таке володіння може мати місце як у відносних (зобов'язальних) відноси­нах, так і в абсолютних. Прикладом володіння, що встановлюється у межах зобов'язальних правовідносин, є передача власником належ­ного йому майна наймачеві (ст. 759 ЦК), користувачеві (ст. 827 ЦК), зберігачеві (ст. 936 ЦК) тощо. Володіння, яке визначається догово­ром з власником (або надається за законом, заповітом, рішенням су­ду) набувачеві інших речових прав (глава ЗО ЦК), здійснюється ним у абсолютних правовідносинах.

Отже, право володіння, як правило, спирається на інше право — або право власності, або виникає з договору (найму (оренди), зберігання та т.ін.). Проте не виключається можливість існування фактичного во­лодіння, тобто володіння, не заснованого на праві. Це може статися, коли особа тримає у себе річ, власник якої невідомий, або коли вона не знає, що набула річ не від власника і стала незаконним володільцем (добросовісним набувачем). У цих випадках її володіння не можна на­звати правом на річ, але воно може перетворитись на право власності за наявності певних умов, наприклад, за набувальною давністю.

Таким чином, слід розрізняти право володіння як правомочність власника; як інше речове право; право володіння наймача, зберігача тощо, тобто договірне володіння річчю; фактичне володіння. Воло­діння може бути фактичним, титульним і безтитульним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним.

Право користування - це право на здобутття з речі її корисних властивостей, привласнення плодів та прибутків, що приносяться річчю. Воно часто невіддільне від правомочності володіння, бо для користування річчю необхідно якнайменше нею володіти. З переда­чею правомочності користування передається і правомочність во­лодіння. Але остання може бути передана іншій особі і без передачі правомочності користування (наприклад, при передачі речі у заставу, здаванні майна на зберігання та т. ін.). Здійснення власником своєї правомочності користування за допомогою інших осіб не означає пе­редачі ним ані правомочності володіння, ані правомочності користу­вання, які здійснює сам власник за допомогою інших осіб.

Право на плоди та доходи, що приносяться річчю у процесі її вико­ристання, належить власникові речі, якщо інше не встановлено дого­вором власника з іншою особою чи законом (ч. 2 ст. 189 ЦК). Так, власнику належить право на плоди та доходи від речі, що знаходить­ся у зберігача, а згідно з Законом «Про оренду державного і кому­нального майна»1, власником продукції, що виробляється на орендо­ваному майні, прибутків та ін. є орендар.

Право розпоряджання — право власника визначити юридичну до-

1 В редакції Закону № 98/95-ВР від 14 березня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. -№ 15. - Ст. 99.

316

Розділ

АБО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

31?


лю майна - рстановити різні конкретні правовідносини з третіми осо­бами з приводу майна, що йому належить, припинити чи обмежити своє право власності. Поширеним засобом здійснення власником своєї правомочності по розпоряджанню є відчуження майна, що йому належить, під яким розуміється вчинення різного роду правочинів (продажу, дарування тощо). Якщо правомочності володіння та корис­тування власник може передати іншій особі, то правомочність розпо­ряджання, за загальним правилом, може здійснювати тільки власник. Винятки становлять випадки примусового продажу майна на задо­волення вимог кредиторів (за договором застави, при банкрутстві). Однак здійснення розпоряджання невласником не означає передачі йому власником своєї правомочності, а випливає з того права, яке на­дається в силу закону чи самим власником.

Правомочності користування та розпоряджання майном тісно по­в'язані між собою. Часто, користуючись майном, власник тим самим і розпоряджається ним, оскільки у процесі його використання може відбуватися зміна його юридичного становища.

Спірним є питання про знищення майна власником: це правомоч­ність користування чи розпоряджання? При вирішенні цього питання слід виходити з того, що врешті-решт усяке використання майна при­зводить до його знищення - споживання одразу (харчі, паливо) чи по­ступово (наприклад, після закінчення терміну амортизації основних фондів). Знищення власником майна іншим шляхом, окрім використан­ня, відбувається рідко (забій тварин, знищення непотрібної речі). По суті, із знищенням майна має місце припинення волею власника самого права власності на нього у зв'язку з тим, що відсутній об'єкт.

Таким чином, суб'єктивне право власності характеризується за до­помогою відомої «тріади» правомочностей по володінню, користу­ванню та розпоряджанню, які становлять його зміст. При цьому слід прислухатися до висловлювань римських юристів про те, що у зв'яз­ку з широтою права власності правомочності власника можуть бути й іншими, якщо вони не охоплюються згаданими трьома, аби це не бу­ло прямо заборонено1. Так, в англо-саксонському праві нарахову­ється 10-12 повноважень власника

У континентальному праві і, зокрема, в Україні йдеться й про управління власністю, в результаті чого висловлюються пропозиції про доповнення змісту права власності правомочністю управління. Взагалі управління розуміється досить широко і насамперед його по­в'язують з виробничими або суто організаційними відносинами, ро­зуміючи як категорію публічного права (наприклад, коли йдеться про державне управління).

Проте тенденції у зміні правового регулювання права власності призвели до стверджень про право управління як складової права

1 Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. - М.: Госюриздат, 1960. -С. 92.

власника на розпоряджання майном1 або окремої його правомочно-ті, яка не збігається ані з повноваженням розпоряджання, ані з інши-його повноваженнями як порізнь, так і у сукупності, хоч би й як спосіб їх реалізації2.

Обов'язки власника. Зміст права власності не виключає наявність у власника й обов'язків. У цьому випадку звичайно говорять про об­меження права власності. Окремим обов'язком власника є тягар утри­мання майна (ст. 322 ЦК).

Обмеження права власності. За своєю суттю право власності безмежне, воно поширюється на річ у всіх напрямах, реалізується у різних відносинах та надає необмеженість правового панування над річчю. Такий підхід до розуміння сутності права власності є виправ­даним і має практичне значення, оскільки хоча у дійсності неминучі численні його обмеження, проте основна ідея, покладена в підґрунтя цього права, диктує виключення будь-яких обмежень, окрім встанов­лених законом. Ступінь, форми та порядок обмежень при цьому не­однакові у різних правових системах, вони можуть змінюватися за наявності різних обставин та зводяться до вказівки на додержання власником закону та прав третіх осіб.

Не слід плутати тимчасове обмеження власника у правомочнос-тях, а також загальні заборони та межі з позбавленням права влас­ності, яке тягне його припинення як суб'єктивного права.

Отже, з одного боку, право власності як інститут права обмежує волю власника заради інтересів суспільства. З іншого боку - воно на­дає суб'єкту права власності визначену сферу волі, на яку не повинні зазіхати інші члени суспільства3.

Враховуючи висловлене вище про обов'язки власника і про широ­ту права власності, слід визначитись з його межами прй здійсненні носієм цього права своїх повноважень. Потреба в них є очевидною, оскільки безмежна воля окремої особи була б не тільки запереченням права, а й прямою протилежністю добра. Зовнішня воля особи зав­жди була обмежена свободою інших осіб у тій саме мірі, в якій цього вимагає добро4.

1 Карасе А. В. Право государственной социалистической собственности на землю в
СССР. - М., 1960. - С 216; Дембо Л. И. Основные теоретические проблемы земельной
собственности/Учен, записки Ленинград, ун-та.- 1951. -№ 129. -С. 281; Гражданский
кодекс России. Проблемы. Теория. Практика. Сборник памяти С. А. Хохлова. - М.,
1998.-С. 387.

2 Спасибо-Фатеева І. В. Про питання юридичної сутності управління в сучасних
умовах // Проблеми законності. - 2002. - № 53. - С 122-132; Вона ж. - Питання упр­
авління державною і комунальною власністю // Предпринимательство, хозяйство
и право. - 1999. - № 10. - С. 9-14; Вона ж. Юридична природа права на управління в
акціонерному товаристві // Вісник Академії правових наук України. - 1999. - № 3. -
С 77-88.

3 Камышанский В. П. Право собственности: пределы и ограничения. - М.: Закон и
право, 2000.-С. 39.

4 Трубецкой Е. Н. Энциклопедия права. - СПб.: Изд-во Лань, 1998. - С. 68,69.

318

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

319


Загальними засадами меж права власності, що містяться у Кон­ституції (ст. 41% ЦК, інших законах, є наступні: а) встановлення ви­нятково в інтересах загального блага, суспільного інтересу; б) на під­ставі й у межах закону; в) виходячи з рівності всіх власників перед ними, тобто межі повинні встановлюватися не стосовно окремих власників, а шляхом загального правового регулювання; г) можливо­сті судового заперечування вилучення державою майна; д) справед­ливої компенсації державою власнику майнових втрат.

Виходячи з такої властивості права власності, як пружність і елас­тичність, при обмеженні права власності його обсяг значно змен­шується. При припиненні ж обмежень право власності самовіднов-люється, тобто приймає вид свого первісного необмеженого стану, не потребуючи додаткових дій зовні. Обмеження не виключають окремі правомочності зі змісту права власності, а стискують, стримують власника у здійсненні суб'єктивного права з метою забезпечення прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Тому вони є іма­нентно внутрішньо властивою характеристикою нрава власності, для якої грунтівним є:

наголос на те, що власність зобов'язує (ч. 4. ст. 319 ЦК); при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'я­заний додержуватися моральних засад суспільства (ч. 2 ст. 319 ЦК); власник не може використовувати право власності на шкоду пра­вам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршу­вати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК); діяльність власника може бути обмежена чи припинена або влас­ника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 7. ст. 319 ЦК).

Обмеження права власності стосуються можливостей мати певні об'єкти на праві власності, здійснювати правомочності власника.

Обмеження щодо об"єктів права власності. Для суб'єктів права приватної власності ст. 325 ЦК передбачає можливість встановлення законом окремих видів майна, які не можуть їм належати. Сьогодні такого закону не існує, а обмеження містяться в постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна»1, якою встановлено, по-перше, перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав на тери­торії України. До такого майна належить бойова і спеціальна воєнна техніка, вибухові речовини, зброя тощо; по-друге, зазначеною поста­новою запроваджується спеціальний порядок набуття права влас­ності особами на окремі види майна, наприклад, таке майно, як вогне­пальна гладкоствольна зброя, може бути придбанае за дозволом органів внутрішніх справ особами, які досягли віку 21 року, а нарізна

1 Відомості Верховної Ради України. -1992. - № 35. - Ст. 517.

зброя - особами, які досягли віку 55 років. Радіоактивні речовини на­дуваються за дозволом Державного комітету України по ядерній та радіаційній безпеці і т. ін.

Частина 2 ст. 374 ЦКтірипускає можливість встановлення для іно­земців та осіб без громадянства обмежень стосовно земельних діля­нок, хоча за загальним правилом, їм може надаватись земельна ділян­ка у власність1. Навпаки, іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на землю лише у випадках, встановлених законом (ч. З ст. 374 ЦК).

Для суб'єктів публічного трава закон також передбачає певні об­меження. Для Українського народу цими обмеженнями є визначення переліку об'єктів, лише на які він має право як суб'єкт права власно­сті. Як вже зазначалося, згідно зі ст. 13 Конституції, ст. 324 ЦК, таки­ми об'єктами є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші при­родні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) еконо­мічної зони.

Для держави і територіальних громад обмежень у ЦК не встанов­лено. Іноземні держави, згідно зі ст.'85 Земельного кодексу України, можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення бу­дівель і споруд дипломатичних представництв та інших, врирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Обмеження можуть стосуватися й особливостей здійснення права власності на певні об'єкти або особливостей їх використання, що значною мірою є обмеженнями права власності. Зокрема це сто­сується: національних, культурних та історичних цінностей (ч. 8 ст. 319 ЦК); житлового фонду. Так, ст. 383 ЦК передбачається, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промисло­вого виробництва. Власник квартири може на свій розсуд здійснюва­ти ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єди­ного цілого, та за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будин­ку. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свїй розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК).

Підстави виникнення і види обмежень. Найбільш значущим й об'ємним є поділ обмежень права власності за підставами їх виник­нення. Так, варто виділити такі види обмежень: обмеження, що ви­пливають із закону; обмеження, що виникають з договорів; обме­ження, встановлені судовим рішенням.

Перший вид обмежень є загальнообов'язковими для всіх власників та існує незалежно від їх волі. Недодержання даних обмежень тягне

Докладніше про це див. главу 6 цього підручника.

320

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

321


за собою правову відповідальність. їх прикладом може слугувати ст. 405 ЦК, якою передбачається право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом, що обмежує суб'єкта права власності.

Другий вид обмежень у сучасній науці цивільного права одержав назву «самообмеження». Це пояснюється тим, що власник, укладаю­чи різного роду цивільно-правові правочини, сам, із власної волі об­межує себе у здійсненні своїх правомочностей по володінню, корис­туванню і розпоряджанню належним йому майном. Дане обмеження ніким не нав'язане, а встановлюється винятково за бажанням власни­ка. Наприклад, зі встановленням емфітевзису (ст. 407 ЦК) власник зе­мельної ділянки обмежується в користуванні нею.

Третій вид обмежень права власності також є обов'язковим для власника, стосовно якого вони встановлені незалежно від його волі. Так, ч. З ст. 402 ЦК передбачає можливість встановлення сервітуту рішенням суду у разі недосягнення домовленості з цього питання між власником майна та заінтересованою у його використанні особою.

Глава 17. НАБУТТЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

§ 1. Поняття і види підстав набуття права власності

Правовідносини власності виникають, змінюються та припиняю­ться на підставі визначених юридичних фактів. Звичайною також є ідентичність підстав виникнення та припинення права власності у суб'єктів на одну і ту ж саму річ. Так, при виникненні права власності у однієї особи на певне майно, одночасно припиняється право влас­ності на те саме майно у іншої особи.

Підстави набуття права власності іменуються титулами влас­ності, і являють собою юридичні факти, на підставі яких виникає пра­во власності у конкретних осіб. Наприклад, підставами виникнення права власності можуть бути договори купівлі-продажу, міни, дару­вання, довічного утримання, заповіти, рішення суду.

Статтею 328 ЦК встановлюються наступні принципові засади на­буття права власності. По-перше, перелік підстав його виникнення є відкритим (невичерпним). Це означає, що право власності може на-буватися у будь-який спосіб, що не суперечить закону. Зокрема най­більш поширеною підставою набуття права власності, як і набуття цивільних прав взагалі, є правочини. Інші перелічені у главі 24 ЦК підстави набуття права власності деталізують вказане загальне пра­вило. По-друге, має місце презумпція законності набуття права влас­ності, тобто право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або якщо незаконність набуття пра­ва власності встановлена рішенням суду.

Можна визначити наступні різновиди підстав набуття права власності

По-перше, підстави, передбачені ЦК (або іншими актами цивіль­ного законодавства). Зокрема, положення статей 329-345 ЦК вста­новлюють можливість набуття права власності залежно від певних, визначених ними обставин, що мають юридичне значення. При цьо­му врахуванню підлягають особливості майна, що набувається у власність (на новостворене майно; перероблену річ; загальнодоступ­ні дари природи; безхазяйну річ, рухому річ, від якої власник відмо­вився; знахідку; бездоглядну домашню тварину; скарб тощо). Право­ве значення має також суб'єкт, який стає власником (набуття права власності добросовісним набувачем, а також визначення суб'єктів, які можуть стати власниками скарбу, бездоглядної домашньої твари­ни тощо). Враховуватись може також і механізм, за допомогою якого майно потрапляє у власність (за набувальною давністю; при привати­зації державного майна та майна, що є комунальною власністю; від­повідно до умов правочинів, а також інших механізмів, передбачених для набуття права власності на зазначені вище види майна - безхазяй­не, новостворене тощо). Набуття права власності відбувається й на інших підставах, визначених законодавством, наприклад, стягнення податків, мита та внесків до державних цільових фондів (для держав­ної і комунальної власності).

По-друге, до підстав набуття права власності, які звичайно вважа­ються такими, хоча й не передбачені ЦК, відносяться: відділення пло­дів; прирощення рухомих речей до нерухомих; змішання.

По-третє, способами набуття права власності є способи припинен­ня цього права у іншої особи, наприклад, реквізиція та конфіскація.

Існують класифікації способів набуття права власності на первісні й похідні та загальні й спеціальні. До первісних належать способи, за допомогою яких право власності на річ виникає вперше чи незалежно від права попереднього власника на цю річ, чи незалежно від його волі. Похідні способи мають місце тоді, коли право власності одного суб'єкта встановлюється на підставі права попереднього власника.

Залежно від того, чи відносяться способи набуття права власності до всіх власників, існує їх класифікація на загальні (загальноцивіль-ні) та спеціальні. Так, наприклад, результати використання майна (виготовлення продукції, отримання доходів) і правочини є загальни­ми способами для всіх власників. Спеціальними ж способами буде виникнення права власності держави на скарб, що є пам'яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК) або комунальної власності на безхазяйне майно (ст. 335 ЦК) тощо.

§ 2. Первісні та похідні, загальні та спеціальні підстави набуття права власності

Первісні підстави набуття права власності передбачають заво-лодіння майном, також набуття права на речі, від яких власник відмо­вився; на загальнодоступні дари природи; на знахідку; скарб; бездог­лядну домашню тварину; безхазяйну річ. До первісних підстав відно-

' 1 «Цивільне право України», т. 1

322

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

323


ситься й набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це право; набуття права власності за набувальною давністю; в результаті створення майна (виготовлення« речей) або виробництва; переробки речей; відділення плодів; націо­налізації; реквізиції; конфіскації.

Універсальною первісною підставою набуття права власності можна назвати заволодіння, оскільки право власності на річ набу-вається у будь-якому разі, якщо володіння особи не оспорено іншою особою, якою доводиться її право на річ. Для виникнення права влас­ності факт заволодіння особою певною річчю може бути достатнім сам по собі (безумовне заволодіння) - наприклад, внаслідок призлас-нення загальнодоступних дарів природи або набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився. У інших випадках необ­хідне додержання певних умов (умовне заволодіння), визначених за­коном, наприклад, при знайденні речі, відшуканні скарбу, виявленні безхазяйної речі тощо.

Заволодіння може здійснюватись через привласнення загальнодо­ступних дарів природи (ст. 333 ЦК), рухомих речей, від яких власник відмовився (ст. 336 ЦК), майна за набувальною давністю (ст. 344 ЦК) тощо. Схожими способами, коли певні речі потрапляють у фактичне володіння особи з можливістю їх подальшого привласнення, є набут­тя права власності на знахідку (статті 337, 338 ЦК), на бездоглядну домашню тварину (статті 340-342 ЦК), на скарб (ст. 343 ЦК). У цих випадках для володіння особи характерним є те, що майно потрапило до неї випадково, не на підставі договору і тому вона знає про те, що не має права власності на річ, яку отримала у володіння. Якщо ця осо­ба діє правомірно із додержанням певних умов, передбачених зако­ном, володіння за наявності певних юридичних фактів перетворюєть­ся на право власності.

Право власності може набуватись шляхом привласнення загально­доступних дарів природи. Йдеться саме про загальнодоступні дари природи, право на привласнення яких мають, за загальним правилом, всі (або тільки певні) суб'єкти. Наприклад, лов риби або збирання рос­лин може відбуватись відповідно до закону, місцевого звичаю або за­гального дозволу власника земельної ділянки. Зазначене випливає з права громадян для задоволення своїх потреб користуватися об'єкта­ми права державної та комунальної власності відповідно до закону, що передбачено ст. 41 Конституції. При цьому слід керуватися норма­ми законів «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про природно-заповідний фонд України»1, «Про мисливське госпо­дарство та полювання»2, земельним, водним, лісовим законодав­ством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим

1 Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 34. - Ст. 502. . 2 Відомості Верховної Ради України.-2000.-№18.-Ст. 132.

спеціальним законодавством. Згідно із статтями 8-10 Закону «Про рослинний світ»1 фізичні особи можуть збирати лікарську і технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші харчові продукти для за­доволення власних потреб. У разі знаходження земельної ділянки у приватній власності здійснення лову риби, полювання тощо потребує дозволу власника відповідної земельної ділянки.

Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмо­вився, здійснюється згідно із ст. 336 ЦК. Відповідно до вказаної нор­ми особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею. Вихо­дячи з цих положень, у такий спосіб право власності можна набути тільки на рухому річ. Стан, в якому знайдено цю річ, повинен доводи­ти той факт, що від неї відмовилися, в чому не повинно бути сумніву. При цьому слід виходити Із положень ст. 347 ЦК, згідно з якою відмо­ва від права власності відбувається шляхом заяви про це або вчинення інших дій, які свідчать про відмову. За таких обставин право власності заінтересованої особи на річ виникає автоматично із заволодінням нею (коли річ потрапила у безпосереднє володіння особи).

Набуття права власності на знахідку у особи, яка знайшла чужу річ, може мати місце за певних умов. Це, зокрема, здійснення негай­ного сповіщення про знахідку особи, яка її загубила, або власника ре­чі, і повернення знайденої речі цій особі або особі, яка представляє володільця приміщення чи транспортного засобу, якщо річ знайдено у приміщенні або транспортному засобі. В останньому випадку осо­ба, якій передана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо власник речі або особа, якій слід пере­дати річ, невідомі, необхідно заявити про знахідку міліції або від­повідному органу місцевого самоврядування. Для можливості набут­тя у подальшому права власності на загублену річ враховуються пев­ні правила, а особа, яка її знайшла, повинна додержуватись певних вимог. Ними є, зокрема: відкрите утримування речі; сплив шести­місячного строку з моменту заявления про знахідку; невстановлення власника або іншої особи, яка має право вимагати повернення загуб­леної речі; власник або інша особа, яка має право вимагати повернен­ня загубленої речі, не заявили про своє право на річ особі, яка знай­шла загублену річ, або органові міліції чи відповідному органові місцевого самоврядування.

Набуття права власності на бездоглядну домашню тварину (ст. 340 ЦК) здійснюється за наступних умов: затримання особою до-машної бездоглядної тварини; негайне повідомлення про це власника і повернення йому тварини. При невідомості власника - в триденний строк заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів для розшуку власника; сплив шестимісячного строку (для робочої або великої рогатої худоби) або двох місяців (для

1 Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 22-23. - Ст. 198.

11

324

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

325


інших тварин). Врахуванню підлягають також такі обставини, як не­можливість встановити особу власника або іншої особи, яка має право вимагати повернення тварин, а також те, що власник або іншу особу, яка має право вимагати повернення тварин, не заявили про своє право на них.

Право власності на бездоглядну домашню тварину можуть набути наступні суб'єкти: особа, яка її затримала (за умови додержання ви-щенаведених вимог); особа, у якої вона була на утриманні та у ко­ристуванні й якій було тварину передано особою, яка затримала без­доглядну тварину; територіальна громада, на території якої за­тримано тварину, в разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права влас­ності на неї.

Набуття права власності на скарб передбачено ст. 343 ЦК. Від­повідно до положень цієї статті скарбом є закопані у землі чи прихова­ні іншим способом гроші, цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право. Набути право власності на скарб може: особа, яка виявила скарб; вона та власник майна, у якому скарб був прихований, як співвласники (за умов наявності згоди на розшук скарбу чи користування відповідним майном); власник майна, в яко­му був прихований скарб, - при відсутності його згоди на використан­ня цього майна іншою особою для розкопок чи пошуку цінностей; держава - на речі, що є пам'ятками історії та культури, та у разі, якщо скарб виявлено.особами під час виконання ними своїх трудових (дого­вірних) обов'язків (наприклад, археологами).

При виявленні скарбу, який складають речі, що є пам'ятками істо­рії та культури, особа має право на одержання від держави винагоро­ди у розмірі до 20 відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліцію або органи місцевого само­врядування про скарб і передала його відповідному державному ор­ганові або органові місцевого самоврядування. Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця осо­ба, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду в розмірі до 10 відсотків від вартості скарбу кожна.

Набуття права власності за набувальною давністю здійсню­ється згідно зі ст. 344 ЦК. Підстави заволодіння річчю при цьому ЦК не визначаються. Отже, річ може потрапити до володільця як на під­ставі договору, так і без такого (на відміну від ст. 330, якою передба­чається можливість набуття добросовісним набувачем права власно­сті на майно, що потрапило до нього за договором). Тобто це може бути будь-яке заволодіння — захоплення речі, залишення речі, строк користування якої за договором закінчився (а тому у володільця вже немає договірних підстав володіння) та ін.

Умовами набуття права власності у цьому випадку є добросовіс­ність заволодіння; відкритість і безперервність володіння; сплив виз­наченого законом строку».%іакож рішення суду (для набуття права

власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери). Строк набуття права власності за набувальною давністю становить:

при бездоговірному заволодінні десять років (для нерухомого май­на) і п'ять (для рухомого) безперервного володіння. При вирахуванні цього строку передбачається можливість приєднання до свого воло­діння строку володіння особи, правонаступником якої є володілець;

при володінні річчю на підставі договору - п'ятнадцять років (для нерухомого майна) і п'ять (для рухомого).

Початком вирахування строку при бездоговорному заволодінні є момент заволодіння, при договірному - сплив строку позовної дав­ності.

Визначаючи підстави набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК), законодавство враховує наявність речі, власник якої невідомий або його немає взагалі. Ця підстава схожа з попередніми способами набуття права власності, зокрема, на річ, від якої власник відмовився, знахідку та скарб. Разом з тим дана підстава виникнення права власності має суттєві відмінності від попередніх у порядку на­буття права власності й у визначенні суб'єктів, які можуть стати влас­никами у цьому випадку. Для набуття права власності на безхазяйну річ вона повинна бути взята на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого са­моврядування, на території якого вона перебуває (ч. 2 ст. 335 ЦК). Право власності на безхазяйну нерухому річ може виникнути за умо­ви спливу одного року з дня взяття її на облік, звернення органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної гро­мади, до суду з заявою і винесення судом рішення про це. Суб'єктом набуття права власності на безхазяйну річ є відповідна територіальна громада, на території якої її виявлено. Підставою набуття права влас­ності на майно, що не має власника, може бути і відумерлість спад­щини (ст. 1277 ЦК). Таке майно також переходить до територіальної громади за місцем відкриття спадщини, яка набуває на нього право власності за рішенням суду.

Набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, є окремою підставою набуття права власності. Ця підстава є логічним наслідком припинен­ня невизначеного становища добросовісного набувача речі, коли він і не є її власником (бо придбав її у особи, яка власником речі не була, чи з іншими порушеннями прав власника речі), і вправі не повертати річ її власнику, за винятком випадків, передбачених ст. 388 ЦК. Зо­крема, у випадках, коли майно було загублене власником або особою, якій він передав його у володіння; викрадене у власника або у його володільця; вибуло з їхнього володіння іншим шляхом всупереч їх волі. Отже, за винятком зазначених вище підстав для задоволення ви­мог власника витребувати свою річ від добросовісного набувача, останній має право залишити цю річ собі. Але якщо до пред'явлення йому вимог про витребування він не знав і не міг знати, що річ він не

326

as с

•'OK Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

327


набув у власність, і поводився з нею як власник, то після цього він на­певно знає про те, що він не є її власником. Тому таке його становище слід припинити, не порушивши загального правила про перенесення прав власника від одного власника на іншого. У цьому випадку засто­совується ст. 330 ЦК, яка стає підставою для виникнення у добро­совісного набувача права власності на річ. Отже, у добросовісного набувача право власності на річ виникає не з договору, який він уклав і який був підставою для передачі йому речі, а із закону.

Набуття права власності на новостеорене майно (ст. 331 ЦК). Створення речей (шляхом індивідуального виготовлення або у ви­робництві) є одним із найважливіших первісних способів набуття права власності. При наданні матеріалу чи речі іншої форми змі­нюється її економічне значення. З'являється нова, раніше не існуюча річ, або суттєво покращуються властивості існуючого майна. Законо­давство, норми якого регулюють відносини у сфері підприємництва в Україні, містить нормативно визначені заходи щодо заохочення роз­витку саме такого способу набуття права власності.

Суб'єктом права власності на виготовлену річ є особа, яка вигото­вила нову річ (зокрема, за умов, якщо вона є власником матеріалів); інші особи, визначені договором (наприклад, підряду) або законом. При характеристиці цієї підстави набуття права власності слід зазна­чити деякі правила, які обумовлені необхідністю врахування того, що власник матеріалів та їх переробник не завжди поєднуються в одній особі. За загальним правилом, при визначенні права власності на ви­готовлену річ перевага надається її виготовлювачу. Норма абз. 1 ч. 1 ст. 331 ЦК щодо його прав є диспозитивною, а стосовно виготовлю­вачів, які є власниками матеріалу - імперативною (абз. 2 ч. 1 ст. 331 ЦК). Крім цього, права інших осіб на новостворену річ (насамперед маються на увазі власники матеріалу) можуть передбачатись як дого­вором, так і законом.

Окремі правила виникнення права власності встановлюються для
самочинного будівництва (ст. 376 ЦК). Умовами набуття права-
власності на об'єкт самочинного будівництва є позитивне вирішення
питань про право власності на земельну ділянку, на якій він побудо­
ваний або отримання згоди власника земельної ділянки (за відсутнос­
ті першої умови), а також винесення судом рішення про визначення
права власності. Суб'єктами права власності на об'єкт самочинного
будівництва можуть бути: особа, яка здійснила самочинне будівницт­
во, якщо вона має чи набула право на земельну ділянку; або власник:
земельної ділянки; держава чи територіальна громада, якщо самочин­
не будівництво здійснено на земельній ділянці, що є державною або:
комунальною власністю. :

Набуття права власності на перероблені речі (ст. 332 ЦК). Схо­жою зі створенням речі є її переробка як використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ. Суб'єктом права власності на перероблену річ може бути власник матеріалу або особа,

яка переробила цю річ за умов узгодження своїх дій по переробці ре­чі. Самочинність переробки чужої речі не тягне набуття особою, яка її здійснила, права власності на нову річ. За загальним правилом, осо­бою, яка стає власником переробленої речі, є власник матеріалу, за умов, якщо його вартість перевищує вартість переробки (інше може передбачатися договором або законом). Окремо врегульовується ви­падок, коли вартість переробки і створеної нової речі істотно переви­щує вартість матеріалу, - право власності на нову річ набуває особа, яка здійснила таку переробку.

Набуття права власності на плоди і доходи (ч. 2 ст. 189 ЦК). Згідно з вказаною нормою, право на плоди та доходи належить влас­никові речі, якщо інше не передбачено договором або законом. Відділення плодів, як правило, є наслідком права користування влас­ністю - збирання врожаю, приплід тварин та ін. Плоди та доходи, що приносяться річчю в процесі її використання, за загальним правилом, належать власнику речі, виходячи з того, що право на плоди, які при­носяться річчю, слідує за правом власності на річ. Разом з тим воно може належати і користувачу речі, за умови, що річ надана йому влас­ником на законних підставах (наприклад, за договором) з визначен­ням власником права такої особи на отримання плодів та доходів від її використання.

Похідні підстави набуття права власності-це такі, за яких на­буття права власності даною особою грунтується на праві поперед­нього власника. Як правило, похідними способами набувається влас­ність у процесі обігу, а у процесі виробництва право власності вини­кає первісним способом.

При переході права власності має місце правонастушгацтво, бо права на придбану похідним способом річ по суті такі, якими вони були у попереднього власника, та ніяк не більше того.

Похідне набуття права власності випливає з: а) договорів (купівлі-продажу, міни, дарування тощо); б) односторонніх правочинів (за­повіт), в) із закону; г) із актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування (передача державних підприємств з державної до комунальної власності) тощо.

Правонаступництво при цьому обумовлюється положеннями, що випливають з: а) правочинів, у т.ч. договорів; б) злиття, приєднання, виділу, поділу, перетворення юридичних осіб, процедури яких мають окремі особливості порівняно із загальним розумінням правочинів; в) спадкоємства.

Перелічені вище аспекти виникнення права власності розгляда­ються у відповідних главах підручника про правочини, договори» юридичні особи тощо.

Як правило, перехід права власності похідними способами здій­снюється за волею власника, але є й винятки: припинення права влас­ності на майно, яке за законом не може належати цій особі; викуп безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури; викуп зе-

328

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

329


мельної ділянки з метою суспільної необхідності; викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зо­бов'язаннями власника (ч. 1 ст. 348 ЦК). У цих випадках власник при-ч мусово позбавляється своїх прав.

За загальним правилом, виникнення права власності похідним способом можливе при його переході від одного власника до іншого. Однак законодавством передбачаються випадки, коли можна набути право власності і від особи, яка не є власником. Це: набуття права власності добросовісним набувачем; набуття права власності на май­но відчужене юридичною особою, яка не є власником - державним (казенним) або комунальним підприєметвом. Особи, які не є власни­ками, в певних випадках, мають право відчужувати чужі речі. Це, на­приклад, продаж заставлених речей; невитребуваних залізничних вантажів; продаж органом міліції транспортного засобу через шість місяців після його знайдення (ст. 338 ЦК); продаж речі, що швидко псується, або речі, витрати на зберігання якої є непропорційно вели­кими порівняно з її вартістю, особою, яка її знайшла (ч. З ст. 337 ЦК), та деякі інші. Між тим у цих випадках право власності у набувача ви­никає первісним способом.

Таке становище свідчить про невідповідність національного зако­нодавства давньоримському постулату принципу «ніхто не може пе­редати більше прав, чим має сам» (nemo plus juris transferre ad alium potest guam ipse habet), додержання якого призводить до необхідності перевірки прав усіх колишніх власників, про що зазначав ще у свій час Г. Ф. Шершеневич1. Вітчизняне ж право більше схиляється до давньо-німецького принципу («Hend mub Hend ahren» - «рука за руку відпо­відає»), який забезпечує добросовісному набувачеві право власності2.

Певну специфіку мають і похідні підстави набуття права власності публічними особами. Насамперед це стосується переходу права влас­ності від держави до комунальної власності, що опосередковується не звичайним договором, а за допомогою певного механізму, перед­баченого Законом «Про передачу об'єктів права державної і кому­нальної власності». У ньому навіть використовується термін «переда­ча», який зазвичай вживається лише при розгляді процесу переходу права власності. Передача об'єктів із державної в комунальну влас­ність здійснюється за рішенням: а) КМУ — стосовно підприємств, нерухомого майна, акцій (часток, паїв), які належать державі в майні господарських товариств; б) органів, уповноважених управляти дер­жавним майном, самоврядних организацій за згодою Міністерства фінансів України і ФДМУ - стосовно індивідуально визначеного дер­жавного майна (крім нерухомого).

1 Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. - Тула: Автограф, 2001. - С. 239.

2 Венкштерн М. Основы вещного права // Проблемы гражданского и предпринима­
тельского права Германии. - М.: БЕК, 2001. - С. 170. '

Передача об'єктів із державної у комунальну власність здіснюєть-ся за наявності згоди відповідних сільских, селищних, міських рад, якщо інше не передбачено законом, а до спільної власності терито­ріальних громад сіл, селищ, міст - за наявності;згоди районних і об­ласних рад, якщо інше не встановлене законодавством.

Загальні та спеціальні способи набуття права власності. На­буття майна у власність будь-якою особою можливе загальними спо­собами. Спеціальні способи застосовуються лише для набуття права власності окремими суб'єктами.

Держава Україна може набувати право власності на підставах, не характерних для його виникнення у фізичних або юридичних осіб. До таких спеціальних підстав виникнення права державної власності відносяться: націоналізація, конфіскація (ст. 354 ЦК), реквізиція (ст. 353 ЦК); передача майна, яке за законом не може належати окре­мій особі (ст. 348 ЦК), якщо ця особа не здійснить відчуження цього майна у встановлені строки; викуп пам'яток історії та культури, що утримуються безгосподарно (ст. 352 ЦК); скарб, що містить пам'ятки історії та культури (ст. 343 ЦК).

Спеціальним способом набуття виключно права комунальної власності є можливість набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК).

До спеціальних способів виникнення державної і комунальної власності належать: викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК); викуп нерухомого майна у зв'язку з вику­пом земельної ділянки, на якій воно розміщене (ст. 351 ЦК); стягнен­ня податків та інших зборів.

Націоналізація, починаючи з 1917 p., застосовувалась як основне джерело формування власності радянської держави. У той час націо­налізація являла собою примусове вилучення майна у його власника на користь держави. Шляхом націоналізації майно вилучалось безоп­латно на підставі спеціальних законодавчих актів. У наш час прикла­дом застосування націоналізації є виникнення права державної влас­ності на майно Комуністичної партії України і КПРС згідно із За­коном «Про обернення майна Компартії України та КПРС на держав­ну власність»1. Нині націоналізація практично не застосовується, але пропонується прийняти нові законодавчі акти, які б визначали націо­налізацію як примусове, але оплатне вилучення у власників майна, яке доцільно було б передавати у державну власність. Тобто пропо­нується нормативно визначити можливість націоналізації на компен­саційних засадах - з виплатою власникам майна, що націоналізуєть­ся, його повної вартості.

1 Відомості Верховної Ради України.-1992.-"Jfe 13.-Ст. 181. Л. ,,.:«_:

ззо

РозШІУ

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

331


§ 3. Момент набуття права власності

Правовстановлюючі документи. Важливим при набутті права власності є момент, з якого особа вважається власником. За загаль­ним правилом, момент набуття права власності за договором пов'язу-ється з переданням майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 334 ЦК).

Переданням майна є його вручення однією особою іншій з на­міром перенести право власності. Тобто підставою для цих дій є їх узгодженість, а тому наявність правочину. Самі дії є результатами ре­алізації правочину.

Правила щодо передачі як умови виникнення права власності свід­чать про розмежування зобов'язання (договору) і речового права (власності). Домовленість, що закріплена у договорі, стосується обо­в'язку продавця в майбутньому передати річ, тобто перенести право власності на неї на іншу особу - набувача. Вони виникають не одно­моментно, за консенсуальними правочинами. Проте ст. 334 ЦК міс тить і норму, якою закріплюється збіг договору і передачі речей за ним (у випадку нотаріального посвідчення, а також при вчиненні ре­альних правочинів).

Передачі потребують як рухомі, так і нерухомі речі.

Зайвою є передача коли:

- набувач вже володіє річчю (наприклад, при набутті права власності
орендарем, який вже і так тримає цей об'єкт, і тому його передача не
потрібна. Схожа ситуація спостерігається при перетворенні юридичної
особи, внаслідок чого майно, що належить одній юридичній особі, з її
перетворенням на іншу не передається останній, а вважається таким, що
їй належить. Наприклад, коли у процесі приватизації державна юридич­
на особа перетворюється на акціонерне товариство);

— річ, яку відчужує власник, перебуває у іншої особи, і тому фак­
тично власник поступається правом на позов.

Способами передачі є: а) вручення речі як фізичний акт, яким здійснюється перенесення володіння самими речами; б) надходження речі у розпорядження набувача іншим способом - яким без фізичної доторканості до речей надається їх набувачеві можливість вважати їх своїми - вручення складського свідоцтва, коносамента; в) здавання речей на пошту, організації зв'язку перевізникові для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання достав­ки (ст. 334 ЦК).

Виникнення права власності пов'язується не тільки з переданням майна, а й з іншими фактами. Так, право власності на майно за дого­вором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання дійсним договору, не посвідченого но­таріально (ч. З ст. 334 ЦК). Якщо договір про відчуження майна під-

лягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з мо­менту такої реєстрації (ч. 4 ст. 334 ЦК).

Момент виникнення права власності традиційно розглядається стосовно похідних способів набуття цього права, але він є вагомим і при первісних способах. Право власності виникає:

за набувальною давністю: зі спливем встановленого строку;
або з моменту державної реєстрації нерухомого майна (абз. З ч. 1
ст. 344 ЦК);

при створенні нової речі - у момент її створення, оскільки
власника у неї не було, бо не було самого об'єкта права власності до
його створення;

на новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) - з
моменту завершення будівництва (створення майна) (ч. 2 ст. 331
ЦК); з моменту його прийняття до експлуатації, якщо законом
або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуа­
тації; з моменту державної реєстрації, якщо право власності на не­
рухоме майно, відповідно до закону, підлягає такій реєстрації;

на самочинне будівництво - з моменту набрання законної
сили рішенням суду (ст. 376 ЦК).

Набуття права власності пов'язане з його державною реєстрацією. Це стосується передусім прав на нерухоме майно. Згідно зі ст. 19 За­кону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» підставою для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових право на не­рухоме майно, є:

- державний акт про право власності на земельну ділянку;

- нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, довічного
утримання, дарування, міни земельної ділянки або іншого нерухомого
майна;

—договір про приватизацію майна державних підприємств;

- договір купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрований на
біржі в установленому порядку;

- нотаріально посвідчений договір про поділ, перерозподіл,
об'єднання нерухомого майна;

- свідоцтво про право на спадщину;

- свідоцтво про право власності на частку в спільному майні
подружжя;

свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів;

свідоцтво про право власності на будівлю (частину будівлі), спо-

руду;

- рішення суду про право власності на об'єкт незавершеного
будівництва;

- акти прийому нерухомого майна до експлуатації тощо.

Ці документи мають суттєве значення, оскільки при невідповід-

1 Голос України.-2004. -З серпня. :

332

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

333


ності їх вимогам, встановленим зазначеним Законом або іншими нор мативно-правовими актами, в державній реєстрації права власності може бути відмовлено.

Наслідком державної реєстрації права власності на нерухомість є видача свідоцтва. Всі дії по державній реєстрації здійснюються орга­нами державної реєстрації, передбаченими розділом II вказаного За­кону.

Іноді мають місце ситуації, коли: право виникло, але нічим не під­тверджено, або існує сумнів щодо наявності у особи права власності, або право власності не виникло, але особа намагається здійснити дії, які залежать від неї, з виникнення у неї права власності.

Випадки, коли право виникло, але у його носія немає правовстанов-люючих документів, мають місце, коли право власності виникає із за­кону. Частиною 3 ст. 384 ЦК передбачається, що у разі викупу кварти­ри член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її влас­ником. При цьому про виникнення права власності свідчить сам факт _ повної оплати членом кооперативу вартості його квартири. Квитан­ція ж про сплату не є правовстановлюючим документом. Члену коопе­ративу слід звернутися до місцевих органів державної реєстрації для отримання свідоцтва про державну реєстрацію свого права.

Підлягає окремій державній реєстрації право на об'єкт нерухо­мості (будівлю, споруду), що входить до складу майнового комплек­су як іншого об'єкта права власності, правовий режим якого також прирівнюється до нерухомості, а, отже, підлягає державній реєстрації сам по собі.

§ 4. Підстави припинення права власності

Право власності припиняється з одночасним переходом цього пра­ва до іншої особи за похідними підставами виникнення у нього права власності. При первісних підставах його виникнення це теж можли­во, наприклад, при реквізиції і конфіскації. Право власності може припинятись і без його виникнення у іншої особи, наприклад, при споживанні речі, її знищенні внаслідок стихійного лиха тощо.

Як правило, припинення права власності настає за бажанням влас­ника (передача речей за договором, її споживання). Однак можливе й припинення права власності поза його волею (націоналізація, конфіс­кація, реквізиція). Підставою для такого припинення є або законодав­чий акт, або акт органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого самоврядування, або судове рішення. До припинення пра ва власності призводить і відмова власника від своєі речі, коли він її викинув, загубив (якщо надії на її повернення немає).

Підставами припинення права власності згідно з ч. 1 ст. 346 ЦК є: відчуження власником свого майна; відмова власника від права влас­ності; знищення майна; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; викуп земельної ділянки у зв'яз-

ку із суспільною необхідністю; викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; викуп безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями влас­ника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерть власника. Наведений перелік не є вичерпним, оскільки ч. 2 ст. 346 ЦК зазначається, ще право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Відчуження власником свого майна як підстава припинення пра­ва власності здійснюється на основі цивільно-правових договорів, які одночасно є підставами його виникнення у набувача. Відчуження мо­же бути як оплатним, так і безоплатним, здійснюватись за волею і проти волі власника. У випадках визначеної законом можливості нех­тування волею власника при відчуженні його майна, законодавець вживає термін «викуп», який застосовується як спосіб примусового відчуження належних йому речей.

Відмова власника від права власності раніше не передбачалася на рівні закону як підстава припинення цього права. Разом з тим, ця підстава є природною для реалізації власником правомочності розпо­ряджання стосовно речі, в якій він більше не заінтересований. При з'ясуванні факту відмови власника від права власності на річ слід враховувати наступне. По-перше, однозначність у розумінні того, що від речі власник відмовився, а не загубив її. Тобто стан речі, обстави­ни, за яких її виявлено, мають свідчити про те, що власник добровіль­но позбавився своєї речі. Наприклад, власник виставив за межі своєї садиби старі меблі, щоб їх не везти на смітник, а надати можливість заінтересованим особам забрати їх. Важливим є також визначення моменту, коли у власника припиняється право на таку річ. Стосовно більшості рухомих речей це може бути момент, коли власник реалізу­вав свій намір і вчинив фактичні дії, які свідчать про відмову від пра­ва власності (викинув річ). Якщо ж йдеться про відмову від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації (ст. 347 ЦК), таким моментом є внесення змін до відповідного реєс­тру за заявою власника. При цьому ч. З ст. 347 ЦК слід тлумачити не тільки таким чином, що нею встановлюється момент припинення права власності, а й що це є обов'язком власника, до здійснення якого він, незважаючи на інші способи відмови від своєї власності (пішов з дому), залишається його власником, а тому у нього зберігаються всі обов'язки власника (по утримуванню свого майна) і відповідальність (якщо цим майном буде завдано шкоди іншій особі). Це випливає з загального принципу про те, що власність зобов'язує.

Знищення майна також є підставою для припинення права влас­ності. У разі випадкового або навмисного знищення рухомого майна, як правило, не потрібно здійснювати якісь формальні дії. Стосовно нерухомих~рйеяей або майна, право на які підлягають держезній реє-

334

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

335


страції, встановлюються правила і вимоги, аналогічні тим, що пе­редбачаються для відмови власника від свого майна. Зокрема, це сто­сується обов'язку власника у таких випадках звернутися до органу, який здійснює державну реєстрацію нерухомості, з заявою про вне­сення змін до відповідного реєстру (ст. 349 ЦК). Заборон щодо мож­ливості знищення власником належного йому майна ст. 349 ЦК не містить. Проте слід виходити із загальних меж здійснення власником своїх прав (у тому числі на знищення майна), відповідно до яких він не може завдавати шкоди іншим особам, у тому числі тим, хто має ін­ші речові права на його майно (ст. 405 ЦК).

Припинення права власності особи на майно, яке за законом не може їй належати. Вище зазначалося, що окремі об'єкти права власності не можуть належати приватним особам. Коли, незважаючи на таку заборону, у особи опинилося майно, яке не може перебувати у її власності, можливі наступні наслідки. Якщо особою порушено забо­рону про набуття права власності на певні речі, вона не набуває права власності на них. Так, коли річ отримано за правочином, він вважаєть­ся нікчемним і на вимогу відповідного органу державної влади засто­совуються наслідки нікчемного правочину (ст. 216 ЦК). Якщо ж при­дбання речі, котра не може перебувати у власності, здійснено особою правомірно, вона набуває право власності на неї, але це право підлягає припиненню у порядку, передбаченому ст. 348 ЦК.

Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК) застосовується для припинення насамперед права приват­ної власності на земельну ділянку, оскільки йдеться про суспільні інте­реси, котрі конкурують з приватними, і саме на користь перших вста­новлюються певні механізми позбавлення приватного власника належ­ного йому майна. Проте не виключені випадки, коли конкуруватимуть два суспільних інтереса — держави і територіальної громади, якій нале­жить земельна ділянка, що необхідна для задоволення державного інте­ресу. В цьому випадку для припинення права комунальної власності на користь державної також слід керуватися цією статтею, а не Законом «Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності». По­ложення цього Закону, по-перше, в якості об'єктів передачі не визнача­ють земельні ділянки, по-друге, ними регулюються узгоджені відносини між публічними власниками. Для застосування цієї підстави припинен­ня права власності необхідне обгрунтування суспільної необхідності викупу земельної ділянки у приватного власника і адресоване йому письмове повідомлення відповідним органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування про необхідність ви­купу його земельної ділянки.

ЦК встановлює лише загальні вимоги щодо формування викупної
ціни, до якої обов'язково включається ринкова вартість земельної
ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та всі збитки, зав­
дані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі
упущена вигода). ................. (і ,.„,.,,,щ,„ , л-.-.

В ЦК передбачається можливість альтернативного вирішення про­блеми компенсацій власникові земельної ділянки, якому може бути надана інша земельна ділянка. Це можливо лише за домовленістю між власником і органом, який вчинив позов про викуп земельної ділянки. Із застосуванням такого способу припинення права власно­сті вартість земельної ділянки, що надається, враховується при визна­ченні викупної ціни.

Викуп нерухомого майна у зв 'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене. Ця підста­ва припинення права власності нерозривно пов'язана з попередньою. При цьому, якщо об'єктом права власності, що припиняється на під­ставі ст. 350 ЦК, є земельна ділянка (хоча у ч. 5 ст. 350 ЦК і зазна­чається, що до викупної ціни включається вартість і нерухомого май­на, що на ній розміщене), то об'єктом права власності, що припи­няється на підставі ст. 351 ЦК, є тільки нерухоме майно. Очевидно, у разі, коли власник земельної ділянки і власник нерухомого майна, яке на ній розміщене, збігаються, питання про припинення його права власності вирішуються одним рішенням суду (ч.'б ст. 351 ЦК). При цьому немає перешкод і для застосування правила абз. 2 ч. 2 ст. 351 ЦК і при поданні позову про припинення права власності на підставі ст. 350 ЦК. Тоді у рішенні суду повинна міститись ще й постанова про знесення нерухомості. Отже, право власності на неї у позивача не виникає.

Викуп безгосподарно утримуваних пан 'яток історії та культу­ри (ст. 352 ЦК) як спосіб припинення права власності застосовується за наступних умов: наявність у особи права власності на пам'ятку історії та культури; безгосподарне ставлення до неї власником, що за­грожує їй пошкодженням або знищенням. Державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури має попередити власника про припинення безгосподарного ставлення до цього майна (при невід­кладній необхідності забезпечення збереження пам'ятки поперед­ження обов'язкове). У випадку подальшого безгосподарного утри­мання власником пам'ятки історії та культури, державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури повинен звернутися до суду з позовом про її викуп. За наявності визначених законом підстав для викупу такого майна суд виносить відповідне рішення. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а у разі спору - судом. Згідно зі ст. 352 ЦК, викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави. Слід зазначити, що поло­ження чинного Закону «Про охорону культурної спадщини»1 не пов­ністю узгоджуються з вказаними приписами ЦК. Положення ст. 21 зазначеного Закону, на відміну від ЦК, передбачають можливість ви-

1 Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 39. - Ст. 333.

336

Розділ IV

ПРЛВОШПЛСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

337


і

лучення майна, яке є пам'яткою історії та культури (а не викупу), від комунального власника і примусового відчуження такогЪ майна у приватного власника з мотивів суспільної необхідності, що є іншим поняттям, ніж безгосподарне утримання.

Реквізиція (ст. 353 ЦК) застосовується у випадках, коли мають місце надзвичайні обставини, а саме: стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії, які обумовлюють вилучення майна як суспільну необхід­ність. Органи, за рішенням яких можлива реквізиція, ЦК не визнача­ються. Виходячи з сутності реквізиції, яка полягає у тому, що її засто­сування можливе лише за надзвичайних обставин, коли слід прий­мати рішення негайно, можна припустити, що цими органами можуть бути органи державної влади, органи влади АРК, органи місцевого самоврядування, оскільки для звернення до суду і отримання відпо­відного рішення, може не вистачити часу.

Конфіскація згідно зі ст. 354 ЦК визначається як безоплатне вилу­чення у власника належного йому майна за рішенням суду у вигляді санкції за вчинене правопорушення. Відповідно до ст. 41 Конституції право приватної власності є непорушним і ніхто не може бути проти­правно позбавлений права власності. Проте конституційні норми не виключають конфіскацію майна, про яку зазначається, що вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Отже, адміністративний порядок конфіскації майна законодавством не допускається. Чинне законода­вство, зокрема ст. 322 Митного кодексу1, передбачає конфіскацію як вид стягнення за порушення митних правил.

Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Тобто конфіскація в іншому розумінні може розглядатися як різно­вид майнової відповідальності особи. Саме це і відрізняє її від рек­візиції, яка не є санкцією, що застосовується до правопорушника, і яка здійснюється без винесення рішення судом. Однак реквізиція і конфіскація мають схожість, яка полягає у примусовому характері їх застосування.

Припинення юридичної особи та смерть власника - фізичної особи припиняє право власності у цих осіб. При цьому на речі, що бу­ли об'єктами права власності юридичної особи, що припинилася, і фізичної особи, яка померла, як правило, виникає право власності у інших осіб як внаслідок правонаступництва (у спадкоємців або юри­дичних осіб, створених внаслідок злиття, приєднання, поділу, ви­ділу), так і в договірному порядку (коли ліквідаційною комісією про­дається майно юридичної особи - банкрута).

Право власності може припинятися і в інших випадках.

і

Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 38-39. - Ст. 288.

Глава 18. ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

§ 1. Загальна характеристика та види права спільної власності

Ідея визначення конструкції права спільної власності належить ри­мським юристам. Вони вперше звернули увагу на своєрідні відноси­ни, коли на одну й ту ж річ і в один і той же час на законній підставі встановлювалося право власності не однієї, а декількох осіб. Такі від­носини отримали назву спільна власність (condominium). З того часу загальна концепція права спільної власності зберіглася й набула уста­лених ознак. Вона закріплена і в сучасному праві. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласни­ків), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Таким чином право спільної власності характеризується єдністю об'єк­та та множинністю суб'єктів права власності.

Першою ознакою права спільної власності є наявність єдиного об'єкта. У ч. 1 ст. 355 ЦК вказано, що об'єктом права спільної власно­сті є майно. У свою чергу ст. 190 ЦК визначає, що «майном» як особ­ливим об'єктом вважаються: а) окрема річ, б) сукупність речей, в) майнові права, г) майнові обов'язки. З цього випливає, що майно' може розглядатися як просте або складне, багатоелементне утворен­ня. У першому випадку йдеться про окрему річ, у другому - про ком­плекс речей, прав та обов'язків.

Для виникнення права спільної власності стосовно сукупності ре­чей або майнових прав та обов'язків потрібна їх певна єдність, утво-? рення з них єдиного об'єкта. У іншому випадку буде існувати не спільна власність на один об'єкт, а власність декількох осіб щодо окремих об'єктів. Підстави для об'єднання окремих речей, прав та обов'язків у єдиний об'єкт можуть бути різними. Окремі права та обов'язки можуть, наприклад, набувати якості єдиного об'єкта, якщо вони у своїй сукупності входять до складу спадкового майна (ст. 1218 ЦК); окремі речі, які були передані учасниками простого товариства до складу спільного майна, становлять єдиний об'єкт права їх спіль­ної власності (ст. 1134 ЦК) тощо.

Друга ознака стосується суб'єктного складу права спільної влас­ності. Спільне майно належить на праві власності двом або більше особам - співвласникам майна. Співвласниками можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади тощо. Таким чи­ном, у даному випадку має місце/багатосуб'єктний склад власників. Хоча співвласники повинні діяти спільно при здійсненні права влас­ності, кожен із них виступає як самостійний суб'єкт цивільних відно­син. Тому, наприклад, для продажу, дарування, здачі спільного майна за договором найму (оренди) потрібна згода кожного з співвласників. У цьому полягає відмінність права спільної власності від права влас-

338

PoMn

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

339


носії юридичних осіб, наприклад, господарських товариств. В остан­ньому випадку учасники об'єднують належне їм майно для створення самостійного суб'єкта права — юридичної особи, яка і стає єдиним його власником (ч. 1 ст. 115 ЦК). Вона самостійно укладає правочини щодо належного їй майна, у тому числі й стосовно його відчуження. Визначати волю кожного із засновників юридичної особи щодо вчи­нення правочину не треба.

Правовідносини, що виникають з приводу спільного майна, мають складну структуру. Вони включають два різновиди правовідносин: відносні правовідносини - між самими співвласниками щодо речі (внутрішні) та абсолютні правовідносини, які виникають міме співвласниками та усіма третіми особами (зовнішні). Правовід­носини першого виду є відносними тому, що вони виникають між особами, склад яких є чітко визначеним. Кожен із співвласників зо­бов'язаний перед іншими співвласниками діяти розумно та виважено щодо спільного майна, поважати інтереси інших співвласників. У свою чергу він також має право вимагати такої ж поведінки від кож­ного з інших співвласників. Абсолютні правовідносини виникають між співвласниками майна та усіма третіми особами, тобто невласни-ками майна. Ці відносини моделюються за загальним типом відносин власності, згідно з яким власнику (у цьому випадку - співвласникам) протистоїть необмежене коло зобов'язаних осіб, на яких покладено загальну заборону порушувати право власності.

Право спільної власності може розглядатися в об'єктивному та суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні право власно­сті - це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають із приводу володіння, користування та розпоряджен­ня спільним майном. Ці норми закріплені в ЦК, інших законах та підзаконних нормативно-правових актах, які складають житлове, сімейне, земельне законодавство, тощо. В суб'єктивному розумінні право власності складає сукупність правомочностей співвласни­ків майна щодо володіння, користування та розпорядзкення спіль­ним майном. У цьому випадку йдеться про конкретних осіб, які ма­ють суб'єктивні права стосовно певної речі.

Право спільної власності не створює окремого його різновиду. Ха­рактер права на майно у спільній власності визначається юридичною особистістю конкретного учасника. Тому фізичним та юридичним особам майно належить на праві приватної власності; державі - на праві державної власності тощо. Немає сенсу виділяти і так звану змішану форму власності, коли майно на праві спільної власності на­лежить різним за своїм правовим статусом учасникам, наприклад, фізичній та юридичній особам, юридичній особі та державі тощо. У даному разі ніякі форми власності не змішуються, бо кожна особа має право на майно залежно від особливостей свого правового статусу.

Концепція змішаної форми власності не має значення ні в теоретич­ному, ні в практичному сенсі.

Право спільної власності може виникнути з підстав, не забороне­них законом (ч. З ст. 355 ЦК), наприклад, внаслідок спадкування од­нієї речі двома спадкоємцями; набуття жилого будинку подружжям за договором купівлі-продажу (дарування, міни); об'єднання майна декількома особами для будівництва гаража (договір про спільну діяльність), приватизації державної квартири у державному житлово­му фонді членами сім'ї тощо.

Відповідно до ч. 2 ст. 355 ЦК майно може належати особам на пра­ві спільноїчасткової'або на праві спільної сумісної власності. За за­гальним правилом спільна власність вважається частковою. Вона мо­же бути сумісною лише у випадках, коли це передбачено законом або договором між учасниками (ч. 4 ст. 355 ЦК). Різниця між двома вида­ми спільної власності насамперед полягає у визначеності часток спів­власників у праві на майно. Спільна часткова власність передбачає, що частки учасників у праві на майно чітко визначені. Кожен із них має право за своїм бажанням припинити відносини спільної власності шляхом виділу своєї частки спільного майна. У відносинах спільної сумісної власності частки співвласників наперед не визначені. Вони визначаються лише у разі припинення спільної власності. Розмір цих часток може бути як однаковим, так і неоднаковим та залежати від деяких умов. Так, при поділі майна селянського (фермерського) гос­подарства частки можуть визначатися з урахуванням трудового внес­ку кожного з фермерів у спільне майно. При поділі майна подружжя частка у майні одного з них може бути збільшена за обставин, які під­лягають врахуванню, тощо.

§ 2. Право спільної часткової власності

Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК спільна часткова власність - це власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності У науковій літературі питання щодо правової природи частки власника у спільній власності є спірним. Проблеми виникають при вирішенні питання, у чому саме власнику належить частка. Склалося три основні точки зору щодо цього. Одні правники вважають, що кожному із співвласників належить частка в праві влас­ності на майно1, другі, що кожному із співвласників належить ідеаль­на частка у самому майні2, а треті, що кожному із співвласників нале­жить частка у вартості майна3.

1 Цивільне право України: Академічний курс: Підруч. / За ред. Я. М. Шевченко. -
К..2003.-Т. 1.-С.340.

2 Мисник Н. Н. Правовая природа общей собственности // Правоведение. - 1993. -
Леї.-С. 32.

3 Мананкова Р. П. Правоотношение общей долевой собственности по советскому
законодательству. - Томск, 1977. - С. 23.

Ш40

Розділ

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІРЕЧОВІПРАВА

341


Кожна з вказаних концепцій має свої переваги та недоліки. Втім, найбільш прийнятною вбачається перша з них, відповідно до якої кожному із співвласників належить частка у праві власності на річ. Саме вона знайшла своє закріплення в ЦК. Ця концепція найбільш аргументована. Відповідно до неї кожному із співвласників спільної часткової власності не може належати частка самого майна навіть ідеальна. Інакше, кожен із співвласників по суті був би власником свого особистого «шматочка» майна (речі) і його право не поширю­валося б на інші «шматочки», оскільки вони належать іншим спів­власникам. Навпаки, ідея спільної часткової власності у тому і поля­гає, що майно належить усім співвласникам одночасно. Тому, на­приклад, зменшення майна внаслідок його пошкодження тягне за со­бою наслідки щодо всіх співвласників, а не одного чи кількох із них. Кожен із співвласників несе збитки пропорційно до своєї частки у праві власності на майно.

Не може визначатися також право на частку як право співвласника на частку у вартості майна (речі). У цьому випадку майно змішується з його вартістю, а це різні явища. Якщо один із співвласників виділяє свою частку, він прагне отримати частку майна, а не його вартості. І лише, якщо це неможливо (наприклад, коли така частка є дуже ма­лою), у якості іншого замінного варіанта може йтися про грошову компенсацію. Закон не забороняє й іншу ситуацію. Один із співвлас­ників за своїм бажанням може вкласти у спільне майно власні кошти. Внаслідок цього його вартість може зрости. Але такий співвласник може і не ставити питання щодо збільшення своєї частки у праві спільної власності. Тому вона залишиться незмінною.

Безумовно, концепція, відповідно до якої кожному із співвласни­ків належить частка у праві власності на майно, теж має свої слабкі сторони. Справа у тому, що право - це єдине явище і воно не може по­ділятися на частки, навіть якщо воно належить декільком особам од­ночасно. Тому термін «частка у праві» є цілком умовним. Разом з тим, ця концепція дозволяє більш менш послідовно вирішувати тео­ретичні та практичні проблеми права спільної власності.

Частка, яка належить співвласникові у праві власності на майно, отримала назву ідеальної частки. Поряд з цим у праві існує поняття реальної частки. Остання розглядається як частка не у праві, а безпо­середньо в майні (речі). Таким чином ідеальними є частки у праві власності на річ, а реальними - частки майна в натурі. Такий розподіл понять, хоча і викликає певні теоретичні зауваження, має важливий практичний сенс. Насамперед він набуває значення при визначенні порядку користування спільним майном, виділі частки спільного май­на або його поділі. Так, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в на­турі (реальна частка), яка відповідає його частці у праві спільної част­кової власності (ідеальна частка). Кожний із співвласників майна має

право на виділ із нього частки в натурі (реальна частка), яка відповідає його частці у праві власності на майно (ідеальна частка), тощо.

Існує декілька правил щодо визначення часток у праві спільної часткової власності:

По-перше, частки співвласників визначаються арифметично (1/2, 1/3, 25/57 і т.ін.). Це дає змогу конкретизувати обсяг прав кожного із них у процесі функціонування або припинення спільної часткової власності, а також у разі зміни суб'єктного складу спільної власності та відповідного зменшення або збільшення частки кожного із спів­власників.

По-друге, у ч. 1 ст. 357 ЦК закріплено, що частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Таким чином, рівність часток у праві спільної часткової власності є загальним правилом. Виняток з нього має бути спеціально передбачено або договором, або законом. Наприклад, співвласники за взаємною домовленістю мо­жуть встановити нерівний розмір своїх часток у праві на майно. Підставою для цього можуть слугувати різні життєві обставини. Пе­редусім нерівність часток виникає у зв'язку з різницею вкладів спів­власників у придбання, виготовлення або спорудження спільного майна. Якщо особи зробили різні внески у придбання речі (будинку, садиби, автомобіля тощо), то відповідно до внеску кожного з них во­ни вправі встановити розмір часток у праві на річ.

Проте може статися, що внески співвласників були нерівними, але вони заздалегідь не домовилися про встановлення різного розміру своїх часток у праві на майно, не визначили їх. Якщо у майбутньому виникне питання або спір щодо визначення часток одного або декіль­кох із співвласників на майно, то воно має вирішуватися з урахуван­ням вкладу кожного з них у придбання (виготовлення, спорудження) майна (ч. 2 ст. 357 ЦК).

По-третє, частка співвласника, який за згодою усіх інших спів­власників і з додержанням встановленого порядку використання спільного майна поліпшив його своїм коштом, та зроблені ним поліп­шення не можна відокремити від майна, може бути відповідним чи­ном збільшена (ч. З ст. 357 ЦК). Наприклад, один із співвласників жи­лого будинку зробив добудову, розширив приміщення, вклавши у це власні кошти. Відповідно до вартості поліпшення будинку частка та­кого співвласника має бути збільшена. Якщо поліпшення спільного Майна можна відокремити, то частка співвласника у спільному майні не збільшується, а зроблені ним поліпшення вважаються власністю того із співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено до­мовленістю співвласників (ч. 5 ст. 357 ЦК).

Здійснення права спільної часткової власності. Частина 1 ст. 358 ЦК містить загальне правило відповідно до якого право спільної част­кової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Співвлас­ники володіють та користуються майном спільно, не порушуючи вза-

342

РвзШІГ

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

343


ємні права. Вони можуть володіти майном з урахуванням часток, які належать їм у праві власності на майно або незалежно від цього. Втім, кожен із співвласників може вимагати надання йому у користування тієї частини спільного майна у натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. При неможливості цього він має право отримати від інших співвласників, які володіють і користують­ся спільним майном, відповідної матеріальної компенсації {ч. З ст. 358 ЦК). Наприклад, одному із співвласників за заповітом належить неве­лика частка у праві власності на жнлий будинок. Безпосередньо у май­ні виділити для користування відповідну частку будинку неможливо. Таким чином, один із співвласників не має змоги користуватися на­лежним йому на праві власності майном. Тому він вправі вимагати від інших співвласників, які у свою чергу володіють і користуються май­ном, відповідної матеріальної комйенсації.

Згода співвласників щодо порядку володіння та користування майном може бути закріплена нивш у нотаріально посвідченому до­говорі. Такий договір має важливе значення і € обов'язковим не тіль­ки для співвласників, а й для особи, яка згодом придбає частку в праві спільної власності на це майно (за договором купівлі-продажу, міни, дарування тощо).

Співвласники зобов'язані коригувати свої дії стосовно утримання майна, що є їхньою спільною власністю. Кожен із співвласників зо­бов'язаний відповідно до своєї частки у праві спільної власності бра­ти участь у витратах на управління, утримання та збереження спіль­ного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язання­ми, пов'язаними зі спільним майном (ст. 360 ЦК). У такому ж поряд­ку вирішуються питання щодо плодів, продукції та доходів від вико­ристання спільного'майна. Вони розподіляються між співвласниками відповідно до їх часток у праві спільної власності (ст. 359 ЦК). Однак це правило не є імперативним. Тому співвласники вправі за домовле­ністю встановити інший порядок розподілу плодів, продукції та до­ходів від спільного майна. Наприклад, один із співвласників може бу­ти згодний із тим, що він буде отримувати меншу частку плодів від використання спільного майна (саду, городу) або взагалі не претенду­вати на отримання плодів. Це може бути пов'язано, зокрема, з тим, що другий співвласник більше уваги приділяє утриманню спільного майна, доглядає його тощо.

Кожен із співвласників має право розпорядження своєю часткою у
праві спільної власності. Як вже зазначалося, основною рисою, при­
таманною спільній частковій власності, є визначення часток спів­
власників у праві на майно. Це дає змогу кожному із співвласників са­
мостійно розпоряджатися своєю часткою за власним бажанням -
продати, подарувати, обміняти, передати у спадок тощо. Але при цьо­
му відчуження частки у праві спільної часткової власності шляхом її
продажу має здійснюватися за спеціальними правилами, і

Перед тим, як продавати частку третім особам продавець-спів-власник зобов'язаний запропонувати її іншим співвласникам, які ма­ють переважне право купівлі відчужуваної частки. Для цього про­давець має письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку із зазначенням ціни та інших умов, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення пере­важного права купівлі частки чи не здійснили свого права у визначе­ний законом час (щодо нерухомого майна - протягом одного місяця а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ни­ми повідомлення), продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Це правило не діє при продажу частки у праві спільної! власності з публічних торгів.

Якщо вказане правило не буде виконано і продавець порушить пе­реважне право інших співвласників на купівлю частки у праві спіль-' ної часткової власності, співвласник може пред'явити до суду нозов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. При цьому до­говір купівлі-продажу не визнається недійсним. За рішенням суду здійснюється лише заміна однієї зі сторін правочину, а саме - покуп­ця. Для здійснення переважного права купівлі частки у праві спільної власності, співвласник зобов'язаний підтвердити не тільки своє ба­жання, а й фінансову можливість. Для цього позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду всі суми, які за договором пови­нен сплатити покупець (ст. 362 ЦК).

Частка у праві спільної часткової власності переходить до набува­ча за договором з моменту укладення договору, якщо інше не вста­новлено домовленістю сторін. Якщо ж договір підлягає нотаріально­му посвідченню та (або) державній реєстрації, то з моменту такої реєстрації (ст. 363 ЦК).

За власним бажанням, а у випадках, передбачених законом, - за вимогою інших осіб співвласник може вийти з відносин спільної власності. Такий вихід здійснюється за допомогою одного з трьох юридичних механізмів:

а) виділу частки співвласника у спільному майні при збереженні
права спільної власності інших співвласників (ст. 364 ЦК);

б) припинення права на частку у спільному майні при збережен­
ні права спільної власності інших співвласників (ст. 365 ЦК);

в) поділу майна, що є спільною частковою власністю, при припи­
ненні права спільної власності (ст. 367 ЦК).

У випадках, встановлених законом, частка, яка належить співвлас­нику у праві спільної часткової власності, може бути виділена. Таке виділення можливе або за ініціативою самого співвласника, або за ініціативою кредиторів співвласника. Відповідно до ст. 364 ЦК ко­жен із співвласників майна, що є спільною частковою власністю, має право на виділ із нього частки в натурі. Якщо це неможливо, за ба­жанням власника він може одержати від інших співвласників грошо­ву або іншу матеріальну компенсацію вартості своєї частки. Розмір грошової компенсації визначається домовленістю сторін. Якщо між

344

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

345


співвласниками виникає спір щодо розміру частки, яка підлягає ви­ділу співвласникові, або її вартості, то такий спір може бути розгля­нуто у суді. Це випливає із загального правила, закріпленого у ст. 16 ЦК, відповідно до якого кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Закон допускає припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників (ст. 365 ЦК). Це можливо тільки за рішенням суду на підставі позову інших співвласників у наступних випадках: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможли­вим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвлас­ника та членам його сім'ї (ч. 1 ст. 365 ЦК). У цьому разі ініціатива що­до виходу одного з співвласників із відносин спільної власності належить не особі, яка виходить, а іншим співвласникам. Це цілком зрозуміло. Наприклад, у житті виникають випадки, коли один із спів­власників не користується своїм майном, не бере участі у його утри­манні й збереженні, у сплаті податків тощо. Не погоджується він і пе­редати належну йому частку іншим співвласникам, а виділити її у натурі неможливо. Інші співвласники змушені взяти тягар утримання і збереження майна на себе. Таким чином, спільне володіння та ко­ристування майном стає неможливим. Якщо суд дійде висновку, що припинення права на частку не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї, він може припинити його право на належну йому частку. Але суд може постановити рішення тільки у то­му випадку, коли позивач, який звертається з позовом до суду, попе­редньо внесе вартість частки, що припиняється у спільному майні, на депозитний рахунок суду.

Частка співвласника може бути також виділена внаслідок звернення стягнення на частку у майні за вимогою кредитора спів­власника майна (ст. 366 ЦК). Таке звернення здійснюється лише за умови, що у співвласника немає іншого майна, за рахунок якого мож­на задовольнити вимоги кредиторів. Звернення стягнення на частку співвласника у спільному майні може мати певні труднощі. По-перше, виділ частки в натурі може бути неможливим в силу об'єктивних умов (річ неподільна, розмір частки співвласника незначний тощо); по-дру­ге, проти поділу можуть заперечувати інші співвласники, бо виділ частки у спільному майні пов'язаний з правами та законними інтере­сами усіх співвласників. Однак права кредитора одного зі співвласни­ків також треба враховувати, що забезпечується трьома можливими способами. Перший з них полягає у тому, що за вимогою кредитора боржник-співвласник продає свою частку у праві спільної часткової власності з направленням отриманих коштів на погашення боргу. Від­повідно до другого способу, кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів. Нарешті, за третім варіантом, кредитор має право вимагати переведення на нього прав та обов'язків співвлас-ника-боржника, із проведенням відповідних перерахунків. У цьому

випадку кредитор стає новим співвласником у спільній частковій власності і набуває частку в праві на майно, яка належала боржникові. Відповідно до ст. 367 ЦК майно, що є спільною частковою влас­ністю, може бути поділене в натурі між співвласниками за домо­вленістю між ними. Поділ майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку у спільному майні однією суттєвою ознакою: у разі поділу майна право спільної частко­вої власності на нього припиняється. Кожен із співвласників стає власником окремої речі. Виходячи із ст. 16 ЦК у разі відсутності зго­ди співвласників щодо порядку та умов поділу спільного майна, та­кий поділ може бути проведено за рішенням суду. Поділ окремих ви­дів майна (насамперед нерухомого) має свою специфіку1. Тому суди у цій категорії справ нерідко призначають проведення судових екс­пертиз (судово-будівельної, судово-технічної, кошторисно-будівель­ної тощо). Судове рішення щодо поділу спільного майна має врахо­вувати інтереси кожного із співвласників.

§ 3. Право спільної сумісної власності

Спільна сумісна власність - це власність двох і більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності на майно (ч. 1

ст. 368 ЦК). Для спільної сумісної власності характерною є невизна­ченість часток співвласників у праві на майно. Частка кожного із співвласників визначається тільки при припиненні спільної власності (наприклад, при поділі майна). У зв'язку з невизначеністю часток співвласник не має права на розпорядження своєю часткою шляхом її продажу, міни, дарування тощо. Важливим є також те, що під час створення спільної сумісної власності внесок кожного із співвласни­ків у придбання (виготовлення, спорудження) майна за загальним правилом не впливає на розмір його частки у праві спільної сумісної власності у разі її визначення.

Відповідно до ЦК суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава, терито­ріальні громади, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 368 ЦК). Проте такий підхід викликає сумніви. У науковій літературі правиль­но зазначалося, що сама природа спільної сумісної власності потре­бує особливих довірчих відносин її учасників. Слід погодитись з тим, що існування відносин спільної сумісної власності для інших, крім фізичних осіб, суб'єктів, які пов'язані між собою суто економічними інтересами, не має під собою жодних підстав2.

1 Див.: постанову Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 жовтня 1991 p. із
змінами «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приват­
ної власності громадян на жилий будинок»; постанову Пленуму Верховного Суду
України № 20 від 22 грудня 1995 р. із змінами «Про судову практику у справах за позо­
вами про захист права приватної власності» // Законодавство України про нерухомість /
Упорядник Гугарін Я. М. - К: Юрінком Інтер, 1999. - С 62-68,69-75.

2 ПравовласностівУкраїні/Заред.Я.М.Шевченко-К.іБлщ-Інформ, 1996.-С.21.

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

347


: Режим спільної сумісної власності на майно може бути встановле­но як законом, так і договором. Відповідно до законодавства право спільної сумісної власності встановлюється щодо майна, набутого подружжям за час шлюбу (ч. З ст. 368 ЦК), набутого в результаті спільної праці членів сім'ї (ч. 4 ст. 368 ЦК), отримане внаслідок при­ватизації житла — квартири чи будинку (ет. 8 Закону «Про привати­зацію державного житлового фонду»), та інше. Слід відмітити, що ч. 1 ст. 74 СК вводить новелу, відповідно до якої, якщо жінка та чо­ловік проживають однією сім'єю, але не перебувають між собою у шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві сшльної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Право спільної сумісної власності може встановлюватися також договором. Виходячи з того, що ЦК не передбачає обмежень щодо суб'єктного складу співвласників, договори про створення права спільної сумісної власності можуть укладатися суб'єктами, вказани­ми у ч. 2 ст. 368 ЦК.

За договором спільна сумісна власність насамперед встановлюєть­ся фізичними особами. Якщо за законом те чи інше майно може нале­жати фізичним особам-співвласникам на праві спільної часткової власності або взагалі належати кожному з них на праві приватної власності, вони за взаємною згодою мають право змінити правовий? режим такого майна і встановити для себе режим спільної сумісної" власності. Наприклад, майно, що було набуте до реєстрації шлюбу, вважається приватною власністю того з подружжя, який його при­дбав (ч. 1 ст. 57 СК). Однак за шлюбним договором воно може бути визнано таким, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності (ч. 5 ст. 97 СК). Майно може набути режим спільної суміс­ної власності також за домовленістю членів сім'ї, учасників селян­ського (фермерського) господарства та інших фізичних осіб.

Режим спільної сумісної власності щодо юридичних осіб, держави і територіальних громад не може мати такого поширення. Фактично, він може створюватися за домовленістю сторін при укладенні дого­вору про спільну діяльність (статті 1130, 1131 ЦК). Внесене учасни­ками цього договору майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одер­жані від такої діяльності плоди і доходи за договором простого това­риства (тобто без створення юридичної особи), можуть належати; учасникам на праві спільної сумісної власності.

Стаття 3 69 ЦК закріплює правила щодо здійснення права спільної сумісної власності. Співвласники володіють і користуються належ­ним їм майном спільно. Інший порядок може бути встановлений за домовленістю між ними. Співвласники самі визначають, яким чином будуть використовувати майно. Зокрема, вони можуть встановити черговість використання речі кожним із них, мають право спільно ко-

ристуватися річчю, надати її у користування одному зі співвласників, іншим особам, взагалі не використовувати річ тощо.

Що ж стосується розпорядження майном, то тут існує декілька правил, які дозволяють враховувати особливості відносин спільної сумісної власності. Розпорядження майном здійснюється за згодою всіх співвласників. Причому, у разі вчинення одним із них правочину щодо розпорядження майном, якщо такий правочин не підлягає нота­ріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників (ч. 2 ст. 369 ЦК). У цій нор­мі знаходить свій прояв така ознака відносин спільної сумісної влас­ності як високий рівень взаємної довіри її учасників. Разом з тим, сімейне законодавство містить спеціальні правила щодо розпоряд­ження спільним майном подружжя, які суттєво відрізняються від тих, що закріплені у ЦК. Кожен із подружжя вчиняє багато правочинів стосовно спільного майна. При цьому воля другого з подружжя на здійснення правочинів має бути підтверджена відповідним чином (ст. 65 СК). Стосовно дрібних побутових правочинів наявність такої волі передбачається иаперед. Якщо один з подружжя вчиняє право­чин щодо спільного цінного майна подружжя, згода другого з под­ружжя мас бути висловлена письмово. На вчинення правочинів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації (купівля-продаж земельної ділянки, жилого будинку, квартири, іншо­го нерухомого майна), згода другого з подружжя має бути подана письмово і нотаріально засвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинен­ня правочинів щодо розпорядження спільним майном (ч. З ст. 369 ЦК). Так, члени сім'ї можуть доручити одному з них продати частину сільськогосподарської продукції, яка була набута в результаті їхньої сшльної праці у селянському підсобному господарстві. Якщо сторо­ни уклали договір про спільну діяльність, то у відносинах із третіми особами повноваження учасника вчиняти правочини від імені всіх учасників иосвідчується довіреністю, виданою йому іншими учасни­ками, або договором простого товариства.

Якщо один із співвласників діяв без повноважень, то за позовом іншого співвласника правочин щодо розпорядження спільним май­ном може бути визнаний судом недійсним (ч. 4 ст. 369 ЦК). Це прави­ло є загальним і може деталізуватися стосовно окремих видів відно­син спільної сумісної власності. Так, відповідно до ч. 2 ст. 65 СК кожен з подружжя має право на звернення до суду з позовом про виз­нання договору недійсним як такого, що укладений другим із под­ружжя без його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Свою специфіку має і договір про спільну діяльність. Учасник, який вчинив від імені всіх учасників правочин, щодо якого його право на ведення спільних справ було обмежене, або вчинив в інтересах усіх учасників правочин від свого імені, може вимагати від­шкодування здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо вчинення

348

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

349


цього правочину було необхідним в інтересах усіх учасників. Учас­ники, яким внаслідок таких правочинів було завдано збитків, мають право вимагати їх відшкодування.

Основною рисою права спільної сумісної власності, як вже зазнача­лося, є те, що воно не має часток. Останні можуть визначатися лише у випадку припинення спільної сумісної власності при виділі з майна частки одного зі співвласників, при поділі майна, а також у разі пере­творення спільної сумісної власності у спільну часткову власність.

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здій-
III снюється поетапно. На першому етапі визначаються частки кожного

із співвласників у спільному майні, на другому - здійснюється виділ
майна в натурі відповідно до розміру визначеної у праві власності
частки на майно. У законодавстві встановлено загальне правило, від­
повідно до якого у разі виділу частки із майна, що є у спільній суміс­
ній власності, вважається, що частки кожного із співвласників є рів­
ними. Інший розмір часток може бути встановлено домовленістю між
співвласниками, законом або рішенням суду (ч. 2 ст. 370 ЦК). Насам­
перед нерівність часток може бути встановлена самими співвласни­
ками за взаємною згодою. Як правило, розмір часток визначається
співвласниками залежно від зробленого кожним із них грошового
вкладу у придбання спільного майна, трудової участі у спільній пра­
ці, кваліфікаційного рівня працівника тощо. Такі ж критерії можуть
у бути покладені в основу рішення суду, яким буде визначено розмір

часток учасників спільної сумісної власності, наприклад, членів се­лянського господарства, членів сім'ї, які набули майно спільною пра­цею, тощо.

Визначення часток у праві власності на майно є першим етапом припинення спільної сумісної власності. Після цього постає питання про виділення частки майна в натурі. Воно має проводитися таким чином, щоб частка у майні ближче збігалася з часткою власника у праві на майно. Якщо виділ у натурі частки спільного майна не допус­кається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. З ст. 370, ст. 364 ЦК). При припиненні спільної сумісної власності враховуєть­ся все майно, яке належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, а не окремі речі.

Виділ частки майна одного із співвласників не припиняє права спільної власності на майно інших співвласників. Здійснюється лише зміна режиму спільної сумісної власності належного їм майна на ре­жим спільної часткової власності. Виділ майна можливий за ініціати­вою кожного із співвласників (ст. 370 ЦК) або за ініціативою креди­тора співвласника у разі звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності (ст. 371 ЦК).

У разі поділу майна право спільної сумісної власності співвласни­ків на нього припиняється (ч. З ст. 372 ЦК). Майно може бути поділе-

не між співвласниками за домовленістю між ними. Договір про поділ нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нота­ріальному посвідченню (ч. 4 ст. 372 ЦК).

При поділі майна дії загальне правило щодо рівності часток спів­власників у праві спільної сумісної власності, якщо інше не встанов­лено домовленістю між ними або законом (ч. 2 ст. 372 ЦК). Співвлас­ники за взаємною згодою мають право визнати свої частки нерів­ними, виходячи з конкретних обставин, які склалися у їх відносинах. Наприклад, члени сім'ї вирішили припинити відносини спільної сумісної власності і поділити майно, що було набуто внаслідок їх спільної праці. При цьому вони враховують різний вклад окремих членів сім'ї у спільне майно і визначають розмір часток кожного з них відповідно до цього критерію.

У деяких випадках частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення, за рішенням суду (ч. 2 ст. 372 ЦК). Так, відповідно до ч. 2 ст. 70 СК при вирішенні спору про поділ майна між подружжям суд може відступи­ти від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істот­не значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне за -безпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, ви­трачав його на шкоду інтересам сім'ї тощо. Очевидно, що у даному випадку йдеться про несумлінну поведінку одного з подружжя. Нав­паки, частка одного з подружжя може бути збільшена за рішенням су­ду, якщо з ним проживають неповнолітні або повнолітні непраце­здатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недо­статній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (ч. З ст. 70 СК).

Глава 19. ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

§ 1. Загальні положення про захист права власності

Захист права власності здійснюється згідно з положеннями глави З ЦК, які застосовуються у випадку порушення всіх різновидів суб'єк­тивних цивільних прав та інтересів і мають характер загальних норм. Відповідні способи захисту порушених прав та інтересів власника пе­редбачені також положеннями глави 29 ЦК, які слід визначити як спеціальні норми.

Захисту підлягають не тільки права і законні інтереси власників майна. У широкому розумінні має йтися про можливість захисту осіб, які є потенційними власниками, тобто у них із зверненням до суду ли­те виникне право власності. Прикладом може слугувати позов про визнання права власності. Застосування механізмів захисту права власності використовується й для захисту прав невласників. Так само

3S0

Розділ IV

ПРАВО ВЛА СНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

35%


повинні захищатись права осіб, яким майно належить на договірних підставах, тобто які перебувають з власником майна у зобов'язаль­них правовідносинах. Це орендарі, зберігані, заставодержателі тощо. Крім цього, ст. 395 ЦК передбачається можливість існування інших видів речових прав, як зазначених у ній, так і таких, що можуть вста­новлюватися іншими законами. Положення ст. 396 ЦК визначають для особи, яка має інше речове право на чуже майно, право на захист цього права, у тому числі й від власника майна, відповідно до поло­жень глави 29 ЦК.

Найбільш ефективним і поширеним способом відновлення пору­шених прав та законних інтересів власника є судовий захист. Відпо­відачами за позовами про захист прав на речі можуть бути як незакон­ні володільці (добросовісні та недобросовісні), так і сторона за від­повідним договором, а також особи, які заподіяли шкоду власнику.

Захист може мати превентивний характер. Власник може зверну­тися до суду з вимогою про заборону вчинення іншою особою дій, які ще не порушили, але можуть порушити його право, або з вимогою про запобігання такому порушенню. Підставою для такого позову є передбачення власником можливості порушення свого права власно­сті у майбутньому, а не сам факт такого порушення.

Власник може пред'явити позов до незаконного володільця (доб­росовісного і недобросовісного) про: віндикацію; визнання правочи-ну недійсним; застосування наслідків недійсності правочину; від­шкодування збитків; сплату вартості плодів та доходів. Якщо річ не може бути предметом віндикації, власник вправі пред'явити позов до особи, чиїми неправомірними діями йому спричинено шкоду вна­слідок загибелі такої речі.

Законний володілець може пред'явити позов до власника про за­хист від незаконних дій останнього, що не пов'язані з умовами відпо­відного договору. Так, при порушенні власником прав орендаря на користування приміщенням, переданим йому за договором, внаслі­док спорудження власником прибудови до нього, яка затемнює при­міщення, орендар може вчинити речовий позов про усунення пере­шкод у користуванні ним. У такому разі орендар буде діяти як і будь-яка інша особа, не пов'язана з власником договірними відносинами. Навпаки, захистом прав орендаря, обумовлених договором, буде ви­мога передачі йому предмета оренди, щодо якого вчиняється зобов'я­зальний позов. Законний володілець речі може також пред'явити по­зов до будь-якої особи, яка порушує його право на майно. У такому разі до законного володільця застосовуються норми, передбачені для захисту прав власника.

Добросовісний набувач може пред'явити позов до власника про відшкодування коштів по утриманню майна, що перебувало у нього до часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про те, що його володіння є незаконним, або про відшкодування здійснених витрат на невід'ємне поліпшення майна, яке було ним зроблено під час воло-

діння цим майном у сумі, на яку збільшилась його вартість. В остан-.
ньому випадку володілець цього майна до відшкодування цих витрат;
власником має право його притримання, яке реалізується ним як мірз
самозахисту (ст. 19 ЦК). ~

Добросовісний володілець може також звернутися з позовом про
відшкодування збитків до відчужувача речі, яку було витребувано
власником за віндикаційним позовом.

Володілець вправі по суду вимагати визнання за ним права власно­сті: а) якщо він сумлінно та відкрито володіє майном, на яке не має правовстановлюючих документів; б) якщо власник відмовився від свого права на майно (наприклад, коли він втратив до нього інтерес), а добросовісний володілець заінтересований у набутті права на це майно. Такі випадки мають місце, зокрема, тоді, коли власник, який був неправомірно позбавлений свого майна, отримав за нього стра­хові суми і стан майна його не задовольняє; в) за набувальною дав­ністю (ст. 344 ЦК).

§ 2. Окремі види позовів про захист права власності

Право власності в судовому порядку захищається як речовими, так і зобов'язальними позовами.

Віндикаційний позов - це позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Предметом віндикаційного позову може бути дише індивідуально-визначена річ. Речі, означені родовими ознака­ми, а також гроші та цінні папери на пред'явника (ст. 389 ЦК) не мо­жуть бути предметом віндикації. На момент віндикації річ повинна фізично існувати. В іншому випадку (наприклад, якщо вона знищена), порушене право підлягає захисту зобов'язально-правовими засобами захисту права власності.

Відповідачем за цим позовом буде незаконний володілець, під яким розуміється особа, яка незаконно, без відповідної правової під­стави заволоділа майном власника. Незаконний володілець може ви­знаватися добросовісним і недобросовісним набувачем. Від недобро-; совісного набувача майно може бути витребувано у будь-якому ви­падку. Добросовісний набувач зобов'язаний повернути набуте ним1' майно лише у передбачених законом випадках. Можливість витребу­вання майна від добросовісного набувача залежить насамперед від підстави придбання ним майна, яке підлягає віндикації. Якщо майно потрапило до нього безоплатно, воно може бути витребуване у нього. Навпаки, при оплатному придбанні майна, власник має право його витребувати від набувача лише у разі, якщо це майно було загублене» власником або особою, якій він передав майно у володіння, викраде­не у власника або у володільця або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом всупереч їх волі. Крім того, у ч. 2 ст. 388 ЦК робиться засте­реження про те, що майно не може бути витребувано від добросовіс­ного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому Для виконання судових рішень.

352

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

353


Віндикація може бути самостійною позовною вимогою або поєд­нана з вимогою про відшкодування збитків, сплату набувачем варто­сті плодів та доходів, визнання правочину, за яким річ потрапила до набувача, недійсним.

Віндикаційний позов слід відрізняти від деяких інших позовних вимог, предметом яких є речі. Такими позовами є вимоги про висе­лення, зокрема, із самовільно зайнятих приміщень або з приміщень у випадку викупу земельної ділянки, на яких вони розташовані. Не мо­же йтися про віндикацію і при виникненні спору з договору, оскільки при цьому діє правило про конкуренцію позовів. Так, власник речі звертається до орендаря про повернення йому речі пред'явленням не віндикаційного позову, а зобов'язального, оскільки орендарем пору­шуються зобов'язання, що обумовлені договором - після припинення строку договору повернути річ.

Важливим речово-правовим засобом захисту права власності є не-гаторний позов (ст. 391 ЦК). Він подається з метою усунення пере­шкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних з порушенням володіння. Саме для цього позову має значення застосу­вання правила, визначеного ч. 2 ст. 386 ЦК про можливість захисту права власності до моменту настання факту порушення, коли у влас­ника є всі підстави вважати, що дії відповідних осіб неминуче призве­дуть до порушень його права. Так, коли розпочинається самочинне будівництво поряд із об'єктом права власності, власник вже має під­стави вважати, що сам процес будівництва завдасть йому перешкод у користуванні майном, а його завершення також буде порушувати його право. Тому власник може звернутися до суду вже з моменту по­чатку здійснення будівельних робіт.

У спорах стосовно майна, що є спільною власністю кількох осіб можливе подання позову про визначення порядку володіння, корис­тування і розпоряджання ним. У випадках поділу майна між спів­власниками або виділу частки одного з них, ці позови пред'являтися не можуть. Часто у такий спосіб вирішуються спори між приватними співвласниками-фізичними особами, але вони не виключені і між юридичними особами.

За згодою співвласників або за відсутності згоди між ними — за рішенням суду правовий резким спільної власності може бути припинений. При цьому поряд із сталими підставами для цього (че­рез подання відповідних позовів про поділ спільного майна або виділ з нього частки) існують і нові, що передбачені ст. 365 ЦК. Право на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників припи­няється у випадках, коли ця частка є незначною і не може бути ви­ділена в натурі, річ є неподільною, спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членами його сім'ї. Як видно, положення

цієї статті регулюють відносини між співвласниками—фізичними осо­бами. Проте встановлення аналогічних відносин не виключене й для юридичних осіб, хоча умова про врахування інтересів членів сім'ї для юридичних осіб не застосовується, Взагалі істотність шкоди являє собою оціночну категорію, яку повинен зважено оцінити суд. При­кладом примусового припинення права на частку в спільній влас­ності можуть стати випадки, коли співвласник не додержується обо­в'язків, пов'язаних із здійсненням права власності, Зокрема, не утри­мує своє майно у належному стані5 не ремонтує його, чим робить для інших співвласників неможливим використання майна, яке перебу­ває у їх спільній власності, або завдає їм збитків. Це насамперед сто­сується нерухомості.

Стосовно поділу спільного майна та виділу з нього частки слід зазначити, що при наявності відповідного рішення суду або добро­вільного рішення самих співвласників з цього питання, оформленого належним чином, режим спільної власності припиняється, і тому вже не буде діяти норма про переважне придбання співвласником відчу­жуваної іншим співвласником частки у спільному майні.

Поширеними на практиці є позови про захист прав учасника спільної власності. До цієї категорії позовів можна віднести насам­перед вимоги про переведення прав і обов'язків покупця за догово­ром купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової влас­ності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності, на переважну купівлю цієї частки. Стосовно цієї категорії позовів слід звернути увагу на наступне. Незважаючи на те, що правочин про відчуження частки співвласником порушує вимоги закону (а саме, ст. 362 ЦК про переважне право купівлі відчужуваної частки іншими співвласниками), такий правочин не визнається не­дійсним як такий, що не відповідає вимогам закону, а щодо нього за­стосовуються інші наслідки - можливість пред'явлення позову про переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу на співвласника. Вказане правило застосовується тільки до співвлас­ників і не стосується учасників господарських товариств і, зокрема, акціонерів, оскільки вони не є співвласниками. Власником майна ви­ступає саме акціонерне товариство, а акціонери є власниками акцій, що їм належать. Проте судова практика іноді йде шляхом застосуван­ня до відчуження акціонерами акцій з додержанням правил про пере­важну їх купівлю за аналогією з нормою про переважну купівлю час­тки у спільній власності1.

До категорії позовів про захист прав співвласників можна віднести цілу низку вимог. Це позови про визнання недійсним договору за­стави майна, що перебуває у спільній власності, переданого у заста­ву без згоди всіх співвласників, за позовом будь-кого із співвласників

1 Див,: рішення Київського господарського суду у справі зі спору між ЗАТ «Обо­лонь» і ЗАТ «Сармат»//Юридична практика.-2002.-№34.-С 13,14.

12 «Цивільне право України», т. 1

354

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

355


майна, права та охоронювані законом інтереси яких порушено1; про визначення розміру часток у праві спільної часткової власності (ст. 357 ЦК), якщо цей розмір не визначений законом або правочином і є спір щодо розміру коштів (вкладів) кожного із співвласників при придбанні (виготовленні, спорудженні) майна та з інших підстав, пе­редбачених цією статтею; про порядок володіння та користування майном, що є у спільній власності (ст. 358 ЦК), та про здійснення права спільної сумісної власності (ст. 369 ЦК); про розподіл плодів, продукції та доходів від використання майна, що є спільною част­ковою власністю (ст. 359 ЦК); про порядок утримання майна, що є спільною частковою власністю, а також порядок і розмір відповідаль­ності перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними зі спіль­ним майном (ст. 360 ЦК); про виділ частки майна, що є спільною частковою чи сумісною власністю, або сплату компенсації за частку (статті 364,370 ЦК); про припинення права на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників (ст. 365 ЦК), що по суті є позо-і вом про примусовий викуп частки майна; про звернення стягнення, на частку в майні, що є спільною власністю (статті 366,371 ЦК), по­зови про що заявляються кредиторами співвласника; про поділ май­на між співвласниками (статті 367, 372 ЦК).

Важливе значення у забезпеченні захисту прав власника відігра­ють позови про визнання недійсними правочинів про відчуження майна. Безумовно, правочини про відчуження майна, якщо вони вчи­нені з порушенням вимог щодо умов їх дійсності, суттєво впливають на права власника, який може обрати саме такий спосіб їх захисту. Для захисту права власності важливим є не тільки й не стільки сам факт визнання правочину недійсним, скільки наслідки, які це тягне за, собою. Головним правилом при цьому є норма ч. 1 ст. 216 ЦК,якою встановлюється, що недійсний правочин не створює юридичних на­слідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Це передусім двос­тороння реституція, відшкодування збитків та моральної (немайно-вої) шкоди у необхідних випадках.

Нікчемні правочини порушують право власності самим фактом їх вчинення, а саме тим, що факт вчинення правочину мав місце, але юри­дичних наслідків такий правочин за собою не потяг. Внаслідок цього особа, яка вважала себе власником майна, одержаного за нікчемним правочином, таким насправді не стала, і навпаки - особа, яка вже по­збавлена майна, не здійснює щодо нього ані володіння, ані користуван­ня, а розпоряджання цим майном вже відбулося з її участю, проте вона залишається його власником з усіма наслідками цього становища.

У такому разі постає питання про співвідношення позовів про виз­нання недійсним оспорюваного правочину (або застосування наслід-

1 Роз'яснення Вищого господарського суду № 02-5/602 від 24 грудня 1999 р, «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» (п. 3.1) // Юридичний вісник України. - 2002. - № 18-19. Вкладиш. -С 23.

ків недійсності нікчемного правочину) і позовів про захист права власності. Очевидно, поданням першого виду позовів тим самим за­хищається право власності. Не можна допускати можливість пред'яв­лення віндикаційного позову однією з сторін нікчемного правочину про витребування майна від другої сторони, оскільки у такому разі буде порушене правило про двосторонню реституцію як загальний наслідок нікчемного правочину.

Окрему категорію позовів складають вимоги про визнання неза­конними правових актів, що порушують право власності. Ці акти можуть виходити від державних органів, органів влади АРК та орга­нів місцевого самоврядування. Вони можуть спрямовуватись на не­правомірне втручання у здійснення власником своїх правомочностей, Крім загальної норми ст. 21 про захист цивільного права, можливість такого способу захисту передбачається й ст. 393 ЦК, якою регулюєть­ся порядок визнання незаконними актів, що порушують право власно­сті. При цьому власник може просити суд визнати незаконним акт органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого са­моврядування чи відновити становище, яке існувало до прийняття цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього станови­ща, власник має право на відшкодування збитків у повному обсязі.

Слід зазначити, що незаконними можуть визнаватися не тільки нормативно-правові акти, а й акти застосування права, які порушу­ють права конкретного суб'єкта, не торкаючись прав інших осіб. Во­ни можуть визнаватись незаконними за умови, якщо ці акти не відпо­відають вимогам закону або не додержано порядок їх видання чи набрання ними чинності. При поданні позову про визнання акта дер­жавного органу, органу влади АРК або органу місцевого самовряду­вання незаконним позивач повинен довести, що цим актом пору­шується його право власності. Важливим доповненням захисту права власності шляхом визнання незаконним акта органу державної вла­ди, органу влади АРК або місцевого самоврядування, є відновлення того становища, яке існувало до прийняття цього акта. Повертаючи власнику майно або право на нього, суд відновлює його майнове ста­новище. Вагоме значення має також відшкодування власникові збит­ків, завданих прийняттям незаконного акта, при неможливості від­новлення первісного становища. Обов'язок по відшкодуванню збит­ків буде нести той державний орган, орган влади АРК або орган міс­цевого самоврядування, який прийняв незаконний акт.

Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збит­ків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи), виникають з позадоговірних зобов'язань, а також не виклю­чені вони й стосовно порушень прав власника стороною договору, на­приклад, орендарем, який недбало ставився до орендованого майна, чим завдав збитків власнику-орендодавцю. Як зазначалося вище, такі позовні вимоги можуть поєднуватись з вимогами про віндикацію.

12

356

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

3S7


Захист права власності може забезпечуватись й іншими позовами. Одним з найбільш поширених є позов про визнання права власно­сті. Пред'явлення такого позову можливе за умови, якщо:

а) особа є власником майна, але її право власності оспорюється або
не визнається іншою особою;

б) у разі втрати особою документа, який засвідчує її право власно­
сті (ст. 392 ЦК);

в) коли особа не є власником, але бажає ним стати, стримавши пра­
во власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК), на об'єкт самочинного
будівництва (ст. 376 ЦК), на річ, право власності на яку може набува-
тися за набувальною давністю (ст. 344 ЦК).

Позови про визнання права власності не подаються до суду, якщо і так відомі підстави його виникнення, хоча правовстановлюючі доку­менти на нього відсутні, але не в разі їх втрати. Це має місце, зокре­ма, коли право власності виникає із закону. Прикладом може бути набуття права власності на квартиру в будинку житлово-будівельно­го кооперативу, вартість якої повністю сплачена (квартиру викупле­но), або набуття права власності на бездоглядну домашню тварину при невиявленні протягом шести місяців з моменту заявления про за­тримання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох мієяців щодо інших тварин їхнього власника, або він не заявить про своє пра­во на них. При виникненні спору про право власності набувач бездог­лядної домашньої тварини має довести факти, передбачені ст. 341 ЦК, а не встановлювати по суду право власності на неї. Не слід звер­татися до суду з позовом про визнання права власності й в деяких ін­ших випадках. Наприклад, при приватизації правовстановлюючим документом є свідоцтво про право власності всього майнового комп­лексу. Необхідні правовстановлюючі документи на окремі об'єкти, що входять до складу цього комплексу (будівлі, споруди або ін.), ви­даються уповноваженими державними органами на підставі Тим­часового порядку реєстрації права власності на об'єкти нерухомості. У разі ж відмови у здійсненні відповідних дій з боку цього органу, слід оскаржити в судовому порядку неправомірні дії останнього, а не пред'являти позов про визнання права власності.

Особливості мають позови про визнання об'єктом права власно­сті недобудованого будівництва, враховуючи його специфіку в по­рівнянні з завершеним будівництвом, яке є окремим об'єктом права власності. Складнощі полягають у тому, що місцеві органи влади здійснюють державну реєстрацію лише нерухомості, якою не вважа­ються об'єкти незавершеного будівництва. Останні набувають пра­вового режиму нерухомості лише після закінчення будівництва відповідного об'єкта й прийняття його до експлуатації. Частиною З ст. 331 ЦК визначається можливість визнання права власності на недобудоване нерухоме майно, якщо буде встановлено, що частка ро­біт, що не виконана відповідно до проекту, є незначною. У противно­му випадку може йтися лише про право власності на матеріали, що

використовувалися при будівництві. Законодавство про приватиза­цію передбачає можливість придбати шляхом приватизації об'єкт не­завершеного будівництва1 без подібних обмежень.

Позови про визнання права власності на приміщення (частину приміщення) вчиняються з тих підстав, що таке приміщення будува­лося декількома юридичними особами (за їх рахунок), а враховувало­ся на балансі одного з них. Господарські суди правомірно визнають право на частку у праві власності на ці приміщення, оскільки перебу­вання на балансі юридичної особи не є безспірною ознакою її права власності на це майно2.

Вчиняються також позови про визнання права власності з догово­рів, якими, за загальним правилом, не опосередковується придбання особою майна у власність (наприклад, договору застави), але якщо договором передбачається перехід права власності (на заставлену річ) за умов, коли сторона за договором, забезпеченим заставою, не виконає своїх зобов'язань.

Можуть вчинятися позови про визнання права власності за суб'єк­тами, яким у свій час було передано майно на невизначених підста­вах. Прикладом може бути передача майна профспілкам у безстроко­ве користування чи володіння, яким вони користувалися, починаючи з 20-х років минулого століття, як своїм, вважаючи себе його власни­ками. Такі спори тривають довгий час, тому остаточне тлумачення підстав володіння профспілками майном, переданим їм державою, покликаний надати Конституційний Суд. До цієї категорії позовів слід було б віднести й позови про визнання права власності на майно, яке було передане при приватизації безоплатно за умов додержання вимог ст. 24 Закону «Про приватизацію державного майна», тобто як­що більше 50 відсотків об'єкта приватизації було викуплено членами трудового колективу державної юридичної особи, майно якої прива­тизувалося.

Глава 20. РЕЧОВІ ПРАВА

НА ЧУЖЕ МАЙНО "І

§ 1. Загальна характеристика .

речових прав на чуже майно

Під речовим правом на чуже майно слід розуміти визначену до­говором з власником або законом міру можливої поведінки управо-моченої особи по здійсненню обмежених за обсягом (у порівнянні

1 Закон України «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівницт­
ва // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 45. - Ст. 375.

2 Лист Вищого господарського суду № 01-8/47 від 4 лютого 2000 р. «Про практику
вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного су­
ду України» // Вісник Вищого арбітражного суду. - 2000. - № 2. - С 68. ..

358

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

359


з правом власності) правомочностей речового характеру (володіння, користування і розпорядження) стосовно речей, які їй не належать.

Закон відносить до речових прав на чуже майно: право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій) (ч. 1 ст. 395 ЦК). Проте цей перелік не є вичерпним, бо законом можуть бути передбачені інші ре­чові права на чуже майно. До речі положення Господарського кодек­су України (далі - ГК) визначають можливість встановлення права господарського відання, оперативного управління і оперативного ви­користання майна.

Право господарського відання є речовим правом суб'єкта під­приємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним орга­ном), з обмезкенням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК та ін­шими законами (ч. 1 cm. 136 ГК).

Право оперативного управління - це речове право суб'єкта гос­подарювання, який володіє, користується і розпоряджається май­ном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної діяльності, у межах, встановлених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваже­ним ким органом) (ч. 1 cm. 137ГК).

Право оперативного використання майна полягає у здійсненні майнових правомочностей відокремленим підрозділом (структурною одиницею) господарської організації стосовно переданого йому нею майна і у визначених нею межах (ст. 138 ГК). Слід зазначити, що виз­начений ГК підхід до розгляду відокремленого підрозділу (структур­ної одиниці) господарської організації у якості суб 'єкта господарю­вання суперечить ч. З ст, 95 ЦК, згідно з якою статус юридичної особи відокремленим підрозділам юридичної особи (філіям і пред­ставництвам) не надається.

До речових прав на чуже майно відносяться також застава та при-тримання як речово-правові засоби забезпечення виконання зобов'я­зань, які підлягають детальному розгляду в подальших главах.

Як і право власності, інші речові права забезпечують інтерес упра-вомоченої особи шляхом надання їй у визначених договором з влас­ником або законом межах, можливість безпосереднього панування над річчю. Тому права на чужі речі мають певні межі їх здійснення і визначені актами цивільного законодавства підстави виникнення (до­говір, закон, заповіт тощо).

На відміну від права власності, зміст якого завжди складають такі правомочності як право володіння, користування та розпорядження у своїй сукупності, зміст обмежених речових прав можуть складати як всі три вказані правомочності, так і окремі з них, але завжди у обме­женому обсязі. їх обмежений характер визначає неможливість повної

збіжності обсягу правомочностей суб'єкта обмежених речових прав і правових можливостей, які має сам власник стосовно однієї і тігї ж речі.

Існування інституту обмежених речових прав надає управомоче-ним особам, які не є власниками, юридичну можливість здійснення комплексу правомочностей, що мають речовий характер. Таким чи­ном, обсяг правових можливостей суб'єктів речових прав стосовно чужого майна завжди менший, ніж обсяг правомочностей, що склада­ють зміст права власності, що обумовлює їх термінологічне визна­чення як обмежених прав на чужі речі.

Можливість здійснювати право володіння і користування майном, яке належить іншій особі, його фактичний володілець може як шля­хом встановлення зобов'язальних відносин, які виникають на підста­ві відповідного договору про передачу майна у користування, такі як суб'єкт обмежених речових прав. Встановлення іншого речового права у порівнянні з укладенням договору, предметом якого є право користування майном, належним відповідному власнику, характери­зується більшою стабільністю і, як правило, не обмежується у часі. Це зауваження можна обгрунтувати наступним. Строк дії договорів, предметом яких є передача речей у користування, зокрема найму (оренди), прокату, лізингу, позички тощо (як правило) чітко визначе­ний, крім цього не виключена можливість розірвання договору влас­ником речі у односторонньому порядку, а також за його позовом за наявності визначених законом підстав визнання його недійсним. Це може створити небажані перешкоди на шляху здійснення прав та законних інтересів особи, яка користується чужим майном на дого­вірних засадах. Крім того, у випадку порушення прав та законних ін­тересів осіб, які за договором здійснюють право володіння та корис­тування чужим майном, їх захист забезпечується зобов'язально-правовими засобами, а можливість застосування речово-правових ви­ключається.

Окремі види обмежених речових прав на чуже майно виникають відповідно до визначених законом підстав, полягають у безпосеред­ньому пануванні над річчю і не мають обмеження у часі (за винятком застави та деяких інших їх видів). При порушенні прав та законних інтересів суб'єктів обмежених речових прав, їх поновлення забезпе­чується речово-правовими засобами захисту. Цей захист носить абсо­лютний характер і визначається формулою - захист стосовно «всяко­го і кожного», оскільки поширюється на необмежене коло осіб, вклю­чаючи і самого власника майна.

Основні види речових прав на чуже майно відомі ще з часів рим­ського права і навіть термінологічно з ним пов'язані. Зокрема, сер­вітут, емфітевзис, суперфіцій термінологічно та нормативно оформи­лися у римському приватному праві і за своїм основним призна­ченням та суттю докорінних змін при закріпленні положеннями актів сучасного цивільного законодавства України не зазнали. Враховую-

360

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

361


чи рецепцію римського права більшістю економічно розвинутих кра­їн світу, ці детально розроблені римськими юристами інститути з урахуванням деяких змін та доповнень, які обумовлені сучасним ви­соким рівнем розвитку законодавства, що регулює відносини у всіх найбільш важливих сферах суспільного буття, використовуються їх правовими системами і в сучасних умовах. Потреби цивільного обо­роту та досвід застосування інституту обмежених речових прав на чу­же майно у інших розвинених країнах світу обумовили законодавче закріплення у ЦК права особи здійснювати певний комплекс юридич­них можливостей стосовно чужого майна, які полягають у безпосе­редньому пануванні над річчю і використанні у тому чи іншому від­ношенні її корисних властивостей.

Особливості обмежених речових прав на чуже майно поляга­ють у наступному: по-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно складають правомочності, які мають речовий характер і стосу­ються безпосередньо речей. Тому носій речових прав на чуже майно здійснює стосовно нього належні йому правомочності незалежно від усіх інших осіб, включаючи власника; по-друге, як і суб'єктивне пра­во власності, обмежені речові права на чуже майно складають зміст правовідносин, які мають абсолютний характер. Це означає, що воло­дільцю прав на чуже майно у цих правовідносинах протистоїть необ­межене коло зобов'язаних осіб. Обов'язок цих осіб, включаючи влас­ника майна, має пасивний характер і полягає в утриманні від дій, які перешкоджали б володільцю обмежених речових прав на чуже майно здійснювати належні йому правомочності; по-третє, відповідне речо­ве право на чуже майно є обмеженим за змістом правом, тому і обсяг правомочностей, які має управомочена особа, у порівнянні з правом власності, завжди значно вужчий і визначається або власником майна або положеннями закону; по-четверте, обмежені речові права на чу­же майно мають похідний від права власності характер. Тому вони можуть встановлюватись тільки щодо речей, які вже перебувають у власності інших осіб; по-п'яте, для обмежених речових прав на чуже майно характерним є право слідування, яке полягає у тому, що обме­жене речове право на чуже майно слідує за річчю, стосовно якої воно встановлене. Це означає, що перехід до іншої особи права власності на річ, щодо якої встановлене обмежене речове право на чуже майно, не може визнаватися підставою припинення останнього для особи, що є управомоченою у цих відносинах.

Фактичні обставини, що обумовлюють можливість встановлення обмежених речових прав на чуже майно, полягають у наступному. Як правило, потреба у встановленні обмеженого речового права на чуже майно виникає у випадках, коли суб'єкт цивільного права не може у повному обсязі задовольнити свої інтереси шляхом здійснення прав тільки на належні йому речі. У цьому випадку у нього виникає необ­хідність задовольнити ці потреби шляхом встановлення (як правило, за домовленістю з власником) і подальшого здійснення обмежених

речових прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення пра­ва обмеженого користування чужим майном повинно бути виправда­ним можливістю або інколи навіть необхідністю його здійснення управомоченою особою, не суперечити вимогам актів цивільного за­конодавства і не порушувати прав та законних інтересів власника ре­чі або інших осіб.

Питання визначення правової природи обмежених речових прав на чуже майно були предметом пильної уваги правників (зокрема, ро­маністів) протягом багатьох століть. Як зазначається у літературі, римському приватному праву, крім права власності, були відомі й інші речові права1. Однак єдності поглядів з цього питання ні римські юристи, ні сучасні правники й дотепер не досягай. Зазначене обумов­лює важливість обрання єдиного підходу до вирішення цієї важли­вої проблеми стосовно всіх видів обмежених речових прав на чуже майно.

Заперечення можливості розгляду обмежених речових прав на чуже майно як різновиду суб'єктивних цивільних прав є недо­статньо аргументованим і не відповідає сучасним правовим реаліям.

По-перше, будь-які дії, як міра можливої поведінки управомоченої особи, для їх визнання суб'єктивним цивільним правом повинні грун­туватись на відповідному правовому титулі, згідно з яким воно вини­кає. Норми ЦК передбачають можливість як титульного (на підставі договору, заповіту), так і безтитульного виникнення й здійснення обмежених речових прав на чуже майно. Крім цього, суб'єктивні ци­вільні права та обов'язки, зокрема, обмежені речові права на чуже майно, можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодав­ства (ч. З ст. 11 ЦК). Тому в сучасних умовах обмежені речові права на чуже майно вже не можуть визнаватись тільки фактом, який задля забезпечення правопорядку та стабільності майнових відносин у су­спільстві набуває правової охорони.

По-друге, як аргумент розглядається можливість виникнення пра­вової конкуренції обмежених речових прав на чуже майно і прав власності, при їх співвіднесенні як різних категорій суб'єктивних ци­вільних прав. Але ж конкуренція між тими чи іншими категоріями суб'єктивних цивільних прав не виключена і в деяких інших випад­ках. Вирішення питань можливої конкуренції між кількома кате­горіями суб'єктивних цивільних прав, встановлених стосовно однієї речі, полягає насамперед у визначенні того, за якими саме правомоч-ностями слід визнавати перевагу. Зокрема, річ може мати власника і водночас бути об'єктом правовідносин, зміст яких визначає відповід­не інше речове право. Очевидною є необхідність у більшості випад­ків віддавати перевагу праву власності як найбільш повному за зміс­том і важливому за значущістю не тільки у цивільному обороті, а й у

1 Харитонов Є. О., Харитонова О. І. Рецепції приватного права: парадигма прогре­су. - Кіровоград, 1999. - С 36.

362

Розділ ГУ

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

363


суспільстві різновиду речових прав. Виходячи з цього, питання кон­куренції між обмеженими речовими правами на чуже майно і правом власності підлягають вирішенню на користь останнього. Таким чи­ном, і цей аргумент не може братися до уваги при вирішенні питання про можливість розгляду обмежених речових прав на чуже майно як різновиду суб'єктивних цивільних прав.

Речові права слід розглядати як різновид цивільних прав. Ар­гументи на користь такої точки зору можуть полягати у наступному:

по-перше, сам факт можливості виникнення суб'єктивного цивіль­ного права і основний його зміст визначається положеннями об'єк­тивного (за загальним правилом, хоча і не завжди) права, тобто за­кріплюється у відповідних нормах актів цивільного законодавства. Речові права на чуже майно нормативно визначені положеннями, пе­редбаченими Розділом II Книги третьої ЦК;

по-друге, будь-яке суб'єктивне цивільне право має забезпечува­тися правовим захистом, інакше його здійснення управомоченим суб'єктом не завжди може бути можливим. Стаття 396 ЦК визначає, що речові права на чуже майно у випадку їх порушення захищаються шляхом застосування правових засобів, визначених законодавством для захисту права власності1;

по-третє, суб'єктивним цивільним правам управомоченого суб'єк­та завжди кореспондують відповідні обов'язки зобов'язаної особи, Ця характерна для суб'єктивних цивільних прав ознака теж є наяв­ною при аналізі змісту відносин, які виникають при встановленні об­межених речових прав на чуже майно;

по-четверте, обмеженим речовим правам на чуже майно, наданим особам, які не визнаються власниками, притаманні такі ознаки само­стійних категорій речових прав як право слідування і абсолютний за­хист, включаючи і захист від порушень з боку власника.

§ 2. Право володіння чужим майном

Володіння чужим майном - це право особи фактично утриму­вати річ у стані привласнення, вважаючи її своєю, належною їй, здійснюючи стосовно неї всі правомочності власника, не маючи підстав на законних підставах вважатись ним.

Володіння відрізняється від можливого у інших випадках тимча­сового фактичного утримання речі тим, що суб'єкт права володіння ставиться до неї як до своєї, вважає її належною йому, а себе - упра-вомоченою особою, яка може здійснювати стосовно неї відповідні правомочності власника. Наявність права володіння визначається об'єктивним та суб'єктивним критеріями. Об'єктивний критерій виз­начається фактичним володінням річчю. Суб'єктивний критерій по­лягає у ставленні особи до відповідної речі як до своєї, у переконанні

Більш докладніше про це див. главу 19 цього підручника.

у тому, що річ належить саме їй, а не іншому учаснику цивільних від­носин.

З урахуванням положень ст. 397 ЦК володіння слід розглядати як забезпечене правовою охороною фактичне, правомірне утримання володільцем чужого майна, до якого він ставиться як до свого, йому належного. Володіння може бути законним і незаконним. Воло­діння визнається незаконним у випадках, коли воно не тільки не ґрун­тується на підставах набуття цивільних прав та обов'язків, визначених законодавством, а й суперечить йому. Але існує ще і безтитульне во­лодіння, яке слід відрізняти від незаконного володіння. Незаконність володіння визначається порушенням незаконним володільцем норм чинного законодавства (наприклад, річ викрадена у власника). Безти­тульне ж володіння не завжди може визнаватися як незаконне, бо це володіння, виникнення якого не грунтується на відповідному право­вому титулі на відміну від титульного володіння, яке завжди має виз­начену законодавством відповідну правову підставу (титул).

Володіння, виникнення якого обумовлене відповідною передбаче­ною законодавством підставою (правовим титулом, яким може бути, наприклад, договір з власником), визнається одночасно і законним володінням. Останнє завжди має правове підґрунтя, відповідно до якого воно виникає, а тому не може визнаватися недобросовісним. Незаконне володіння може бути добросовісним і недобросовісним. Розмежування добросовісного і недобросовісного володіння здій­снюється за суб'єктивним критерієм. Добросовісним володіння виз­нається тоді, коли володілець не знав і не міг знати про те, що володіє чужою річчю безпідставно. При недобросовісному володінні во­лоділець майна, навпаки, чітко знав або повинен був знати про те, що особа, у якої він придбав річ, не мала права на її відчуження. Напри­клад, незаконним є володіння, коли річ була викрадена, отримана внаслідок насильницького заволодіння майном або шляхом шахрай­ства, привласнена як знахідка без здійснення комплексу дій по роз­шуку її власника тощо. Між тим, якщо така річ була згодом придбана іншою особою, остання не може визнаватися законним її володіль­цем, але може визнаватися як добросовісний або недобросовісний во­лоділець. Добросовісним володілець буде вважатись, якщо доведе, що він не знав і не міг знати, що набуває право власності наріч, яка не належить особі, котра здійснює її відчуження. Відповідно, недобро­совісним володілець буде визнаний, коли йому в момент набуття пра­ва власності на річ було достеменно відомо, що річ не належить її продавцю, або була набута останнім за обставин, виходячи з яких, цілком зрозуміло, що річ не належала особі, яка здійснює її відчужен­ня. Правове значення визначення особи добросовісним або недобро­совісним володільцем полягає у врахуванні балансу інтересів добро­совісного володільця і власника при віндикації, тобто витребуванні майна з чужого незаконного володіння. Крім цього, відповідно до ст. 400 ЦК на недобросовісного володільця покладається обов'язок

364

Розділ

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

3S3


негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем. У разі невиконання цього обов'язку управомочена особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Умовою визнання володіння як різновиду суб'єктивних цивільних прав є його виникнення з підстав, які визначені законом, або йому не суперечать. Стаття 398 ЦК у якості підстав виникнення права воло­діння визначає договір з власником або особою, якій власник передав майно, або інші підстави, які визначені законом, або йому не супере­чать. Зокрема, на практиці можуть виникати ситуації, коли власник майна відомий, але він фактично визнав факт володіння належним йому майном іншою особою і вирішив у майбутньому не висувати до фактичного володільця ніяких майнових вимог та претензій, залиша­ючи право власності все ж за собою. Така ситуація, зокрема, може ви­никнути у спадкових правовідносинах. Двоє братів після смерті бать­ків успадкували за законом будинок у рівних частках. Молодший з братів проживав з батьками і весь цей час утримував будинок у на­лежному стані, витрачаючи на це власні кошти. Старший брат прожи­вав далеко від батьківського дому і не претендував на фактичне про­живання або продаж частини успадкованого ними будинку. Брати домовилися, що будинок безстроково буде у повному володінні мо­лодшого брата. У наведеному прикладі всі умови виникнення дого­вірного володіння як обмеженого речового права на чуже майно задо­вольняються.

Інститут володіння тісно пов'язаний з інститутом набувальної давності. Добросовісне володіння є передумовою набуття права власності на річ за набувальною давністю. Зокрема, добросовісний володілець може набути право власності на річ, яка не належить йому, внаслідок спливу строку набувальної давності. Строк набу­вальної давності визначається приналежністю майна до рухомих або нерухомих речей. Враховуючи суттєву соціальну цінність нерухомо­го майна і значну його вартість, строк набувальної давності для неру­хомого майна визначений у десять років. Набути право власності на рухоме майно можна за умови добросовісного і відкритого володіння ним протягом п'яти років.

/ § 3. Право обмеженого користування чужим майном

(сервітут)

Право обмеженого користування чужою річчю або майном - сер­вітут (від лат. servitutis - підпорядкований) відомий ще з часів старо­давнього римського приватного права і сьогодні використовується у цивільних правовідносинах більшості країн світу. Виходячи із тер­мінологічного позначення і призначення сервітуту в цивільному пра­ві, право, яке грунтується на ньому, - «сервітутне право» означає підпорядкованість однієї речі кільком особам - її власнику і, одно­часно, іншому суб'єкту цивільних правовідносин, який теж вико-

ристовує її корисні властивості, що визначають її призначення у цивільному обороті.

Сервітутне право управомочена особа може набути у випадку ви­никнення у неї необхідності задоволення своїх власних потреб за ра­хунок здійснення обмеженого використання корисних властивостей, притаманних нерухомим речам, які належать іншим особам.

При встановленні сервітуту право власності власника на нерухоме майно зазнає відповідних обтяжень. Вони полягають у його обов'яз­ку рахуватись з визначеною відповідними правовими підставами можливістю іншої особи здійснювати право обмеженого користуван­ня належним відповідному власнику нерухомим майном.

Суб'єктами сервітутних прав можуть бути як фізичні, так і юри­дичні особи. Суб'єктом прав на нерухоме майно, який зобов'язаний нести тягар визначених встановленням сервітутного права обтяжень, у всіх випадках є його власник. Особа, в інтересах якої встановлюєть­ся сервітут, може бути як власником сусідньої земельної ділянки, так і суб'єктом права постійного користування нею.

Сервітути класифікуються наступним чином. Залежно від їх можливості належати будь-якій особі, яка стане власником сусідньої з обтяженою сервітутним правом земельної ділянки, або тільки виз­наченій (договором) особі, вони поділяються на земельні і особисті.

Встановлення земельного сервітуту стосується обтяжень земель­ної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна, визначається неможливістю задоволення суб'єктом сервітутного пра­ва своїх потреб іншим способом і не залежить від його особистості.

Земельні сервітути, враховуючи їх значущість у цивільному обо­роті, мають внутрішню градацію. Предметом земельного сервітуту можуть бути земельні ділянки, інші природні ресурси, наприклад, природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема, бу­дівлі і споруди. Залежно від факту встановлення сервітуту стосовно суходолу або відповідного водоймища, земельні сервітути можуть бути суходільними або водними. Суходільними сервітутами є пра­во проходу або проїзду через чужу ділянку, прокладання та експлуа­тація ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, водопостачан­ня, меліорації тощо. Водні сервітути можуть полягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправ через водний об'єкт та у інших узгоджених з власником правомірних діях. Особистий сер­вітут, навпаки, надається визначеній особі і не може належати іншим особам.

Залежно від кола осіб, на користь яких встановлюються сервітути, вони можуть бути публічними і приватними. Публічний сервітут встановлюється законом і поширюється на необмежене коло осіб. Приватний сервітут може встановлюватись на користь однієї або кількох, але завжди визначених осіб. До приватних слід відносити і сервітути, які відповідно до ст. 402 ЦК встановлюються у разі недо-сягнення домовленості про встановлення сервітуту або про його умо-

366

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

367


ви на підставі рішення суду за позовом особи, яка вимагає його вста­новлення,

Виникнення сервітутних прав. Актами цивільного законодав­ства закріплений вичерпний перелік підстав виникнення сервітутних прав. Такими підставами можуть бути договір, закон, заповіт або рі­шення суду (ч. 1 ст. 402 ЦК).

У випадку встановлення земельного сервітуту за договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки, вказаний правочин підлягає державній реєстрації у порядку, передбаченому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Такий договір містить положення щодо умов встановлення і. подальшого здійснення сервітуту і може бути як оплатним, так і без­оплатним. Якщо інше не визначене законом, власник нерухомого май­на, обтяженого сервітутом, має право вимагати від особи, на користь якої встановлено сервітут, здійснювати його на відплатних засадах.

Прикладом виникнення сервітуту на підставі заповіту є право за­повідача покласти на спадкоємця, до якого за заповітом має перейти право власності на нерухоме майно, обов'язок надати іншій особі право користування ним (ч. 2 ст. 1238 ЦК). Цей сервітут є особистим, оскільки право користування жилим будинком, квартирою або іншим нерухомим майном, одержаним за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається і не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Крім цього, сервітутне обтяження спадкового майна спадкоємця, яке полягає у наданні відказоодержувачеві за за­повідальним відказом права користування жилим будинком, кварти­рою або іншою будівлею, не дає права на проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Підстави припинення сервітуту. Відповідно до положень ст. 406 ЦК сервітут припиняється у наступних випадках: поєднання у одній особі власника майна, обтяженого сервітутом і особи, в інтересах якої встановлений сервітут; відмови від сервітуту особи, в інтересах якої він встановлений; спливу строку, на який від був встановлений; при­пинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений також за рішенням суду на вимо­гу власника майна, якщо він перешкоджає використанню цієї земель­ної ділянки за її цільовим призначенням, а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення, а також в інших випадках, встановлених законом.

§ 4. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)

У випадку виникнення у особи необхідності використання чужої земельної ділянки для сільськогосподарських потреб, їй надається

право землекористування, яке може відчужуватись і передаватися у порядку спадкування.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогос­подарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між її власником і особою, яка виявила бажання користуватися нею (земле­користувачем). Строк названого договору нормативно не визначений і тому встановлюється за домовленістю сторін. Виходячи з призна­чення земельної ділянки, він укладається на довгостроковий період. Якщо такий договір укладено без визначення строку його дії;, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це іншу сторону не менш як за один рік.

За загальним правилом цей договір оплатний.

Власниками і землекористувачами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Юридичні особи є учасниками цих відносин, як прави­ло, у випадках, коли вони здійснюють підприємницьку діяльність у сфері сільськогосподарського виробництва у формі селянського (фер­мерського) господарства або в інших визначених законодавством ор-ганізаційно-правових формах.

Актами цивільного законодавства визначаються права та обов'яз­ки як власника, так і землекористувача.

Власник земельної ділянки має право: вимагати від землекорис­тувача її цільового використання (призначення використання земель­ної ділянки визначається у договорі між власником і землекористува­чем); одержувати плату за користування нею. Розмір такої плати, її форма (грошова чи натуральна), умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором.

При цьому власник земельної ділянки не повинен перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.

Землекористувач має право: використовувати земельну ділянку для сільськогосподарських потреб у повному обсязі з врахуванням її призначення; якщо інше не передбачене законом, самостійно вико­ристовувати земельну ділянку у цілях, для яких вона надана; вико­ристовувати для особистих потреб загальнопоширені корисні копа­лини (вода, глина, пісок), а також водоймища, які розташовані у межах земельної ділянки; за погодженням з власником земельної ділянки робити запруди, здійснювати гідромеліоративні роботи, за­ходи запобігання ерозії грунтів; на відчуження права користування земельною ділянкою, якщо інше не встановлено законом.

Землекористувач зобов'язаний: своєчасно і відповідно до визна­чених договором умов вносити плату за користування земельною ділянкою; у випадках, визначених законом, сплачувати інші платежі (зокрема, земельний податок); здійснювати комплекс заходів щодо збереження родючості земель та забезпечення екологічної безпеки; ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільо­вого призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природо­охоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть

3B8

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

36S


призвести до погіршення екологічної ситуації (ч, 3 ст. 410 ПК); не до­пускати порушення прав та законних інтересів власників і володіль­ців сусідніх земельних ділянок,

Право на користування земельною ділянкою для сільськогоспода= рських потреб, якщо інше не встановлено законом, є відчужуваним. У разі відчуження власнику надається переважне перед іншими осо­бами право на його придбання за оголошеною ціною та на інших рів­них умовах. Про намір продати право користування чужою земель­ною ділянкою землекористувач зобов'язаний письмово повідомити її власника. Якщо протягом місяця власник не надішле письмової згоди на придбання права користування земельною ділянкою, землекорис­тувач має право продати його будь-якій особі. Порушення права пе­реважної купівлі права користування земельною ділянкою призво­дить до застосування наслідків, які визначені законодавством для випадків порушення переважного права купівлі частки у праві спіль­ної часткової власності (ст. 362 ЦК),

§ 5. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)

Власник земельної ділянки може передати її іншим особам не тіль­ки для подальшого використання для сільськогосподарських потреб. Суперфіцій полягає у наданні землекористувачу земельної ділянки її власником для будівництва промислових? побутових? соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (ч. І ст.4ІЗЦК),

Суб'єктами відносин землекористування для забудови можуть бу­ти будь-які фізичні або юридичні особи, одна з яких, є власником зе­мельної ділянки, а інша - суперфіціарій здійснює землекористування для забудови,

Закон не визначає можливого місцезнаходження земельної ділян­ки, що передається для забудови, але враховуючи призначення вказа­них споруд і будівель, очевидно, що вона повинна бути розташована у межах відповідних населених пунктів.

Підставами виникнення суперфщію можуть бути договір або запо­віт. При встановленні суперфіцію на підставі договору, сторони мо­жуть самостійно визначити умови договору, керуючись загальними засадами договірного права. При виникненні суперфщію на підставі заповіту, основні права та обов'язки власника і землекористувача ви­значаються у відповідності з визначеною належним чином останньою волею заповідача. Однак це не виключає можливості наступного ви­значення умов суперфіцію на договірних засадах між спадкоємцем, який успадкував земельну ділянку і став її власником, і землекористу­вачем.

Неможливість існування відповідних будівель (споруд) відокрем­лено від земельної ділянки, на якій вони розташовані, а також від­носно довгостроковий характер використання названих об'єктів неру­хомості за призначенням, впливають на строки, протягом яких земле-

користувач має право на здійснення суперфщію, Строк здійснення права користування чужою земельною ділянкою .для забудови вста­новлюється у договорі або заповіті та може бути визначеним (строко­вим) або невизначеним (безстроковим),

Власник земельної ділянки, переданої під забудову, має нас­тупні права: вимагати від землекористувача внесення плати за ко­ристування нею, а також своєчасного здійснення інших обов'язкових платежів; встановлених законом; здійснювати володіння та користу­вання земельною ділянкою у обсязі, визначеному договором,

Володілець має право отримувати відповідну частку від доходу землекористувача від промислових об°єктів, розташованих на пере­даній земельній ділянці, якщо це обумовлено домовленістю сторін.

У випадку переходу права власності на передану під забудову зе­мельну ділянку до іншої особи обсяг наданих володільцю прав на неї залишається незмінним. Однак це не перешкоджає новому власнику і землекористувачу внести зміни у договір, яким встановлено право землекористування, керуючись загальними положеннями договірно­го права.

Землекористувач має наступні права; право користування чу­жою земельною ділянкою у обсязі, визначеному договором або запо­вітом; право власності на відповідні будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови; право на відчуження земельної ділянки, переданої йому для забудови; право заповідати зе­мельну ділянку передану йому для забудови.

До обов'язків суперфіціарія слід віднести наступні: використо­вувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення; вне­сення плати за користування земельною ділянкою, а також інших платежів, встановлених законом; забезпечення будівництва і після його завершення здійснення утримання споруд і будівель на чужій зе­мельній ділянці з урахуванням екологічних, санітарно-гігієнічних, протипожежних та інших встановлених правил; повернення земель­ної ділянки власнику після закінчення строку землекористування у належному стані; знесення споруди (будівлі) у зв'язку із закінченням строку землекористування у випадках, встановлених законом.

Крім цього, розробка та узгодження у відповідних інстанціях про­ектно-кошторисної та іншої документації, а також організаційне за­безпечення і фінансування будівництва покладається на землекорис­тувача (забудовника), який по завершенні будівництва стає власни­ком відповідного об'єкта нерухомості.

Враховуючи можливий строковий характер права користування чужою земельною ділянкою для забудови і обов'язок знесення спо­руди (будівлі) землекористувачем у зв'язку із закінченням строку землекористування, можна вести мову про визначену договором або заповітом строковїсть існування права власності на об'єкт неру­хомості.

За загальним правилом право власності на об'єкт нерухомості є бе-

370

РозШІУ


зстроковим, що не означає, однак, неможливості його припинення у майбутньому в зв язку із знесенням об'єкта нерухомості, визнанням неможливості його подальшої експлуатації або реалізацією узгодже­них відповідно до вимог чинного законодавства планів будівництва нових, сучасних будівель або споруд. Випадок встановлення права власності на об'єкт нерухомості на визначений строк є унікальним для цивільно-правових відносин.

Враховуючи відчужуваність права користування чужою земель­ною ділянкою для забудови, законодавство визначає обсяг правомоч-ностей і нового власника. Особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває право користування чужою земельною ділянкою на тих же умовах, що і попередній їх власник.

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови припиняється у випадку поєднання в одній особі власника земельної ділянки і землекористувача, спливу строку права землекористування для забудови, відмови землекористувача від права користування зе­мельною ділянкою, а також у разі невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд. Право користування зе­мельною ділянкою для забудови може бути примусово припинено за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом (ст. 416 ЦК).

Правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), Власник зе­мельної ділянки та власник названого об'єкта нерухомості визнача­ють правові наслідки такого припинення. Якщо домовленість між ни­ми не досягнута, власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ді­лянки у відповідність із станом, у якому вона була до надання її у ко­ристування.

Якщо знесення такої будівлі (споруди) заборонено законом (жилі будинки, нам ятки історії та культури) або є економічно недоціль­ним, враховуючи співвідношення вартості земельної ділянки і будів­лі (споруди)), правові наслідки припинення права користування зе­мельною ділянкою для її власника та землекористувача може визна­чити суд. З урахуванням підстав припинення права користування зе­мельною ділянкою, суд може постановити рішення про викуп влас­ником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розташова­на. У випадку спливу строку права землекористування, враховуючи неплатоспроможність землекористувача, суд може постановити рі­шення про викуп власником земельної ділянки розташованої на ній будівлі (споруди). Враховуючи надані однією із сторін або визначену законом заборону можливості знесення будівлі (споруди), або інші обставини і докази можливості подальшого продовження відносин сторін по землекористуванню спірною земельною ділянкою, суд та­кож може постановити рішення, у якому визначити умови користу­вання земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк (ст. 417 ЦК).

Розділ V. Спадкове право

ІЯ' :'

І

Глава 21. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПАДКУВАННЯ

§ 1. Поняття та значення спадкування

Поняття спадкування. Смерть фізичної особи припиняє її право­здатність і відкриває спадщину. Людина перестає існувати фізично, але значна кількість цивільних відносин, у яких вона була носієм прав та обов'язків, переходять до інших осіб. Такий перехід майна (спад­щини) померлої особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) на­зивається спадкуванням.

Умови та порядок спадкування регламентуються низкою цивіль­но-правових норм, що у своїй сукупності складають окремий цивіль­но-правовий інститут - спадкове право.

Таким чином, спадкове право - це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок переходу майна, а також майнових прав та обов'язків померлого до інших осіб.

В ЦК з урахуванням суттєвих змін, що відбулися у суспільстві, спадкові відносини врегульовуються виходячи з забезпечення свобо­да волі особи, відмови держави від зазіхань на її приватну власність, сприяння через закон зміцненню родинних стосунків. Відповідні від­носини регулюються у Книзі шостій ЦК, а також у нормативних ак­тах, які регламентують діяльність органів нотаріату.

Спадкове право надає можливість кожному громадянину розпоря­дитися своїм майном на випадок смерті, визначивши у заповіті його частку. Положення спадкового права спрямовані на захист особистих інтересів громадян. Водночас спадкове право всіляко захищає інтере­си членів сім'ї померлого (зокрема, неповнолітніх та непрацездатних осіб), чим сприяє зміцненню сім'ї.

Значення спадкування полягає у тому, що кожному члену су­спільства повинна бути гарантована можливість жити та працювати із свідомістю того, що після його смерті все надбане ним за життя (втілене у матеріальних благах і обтяжене боргами) перейде згідно його волі, а якщо він її не виявить, то згідно волі закону, до близьких йому людей. І тільки у випадках, прямо передбачених у законі, те, що належало спадкодавцеві за життя, у певній частині перейде до осіб, до яких сам спадкодавець не виявляв прихильності (так звані необ­хідні спадкоємці). Неухильне проведення цих положень забезпечує інтереси як самого спадкодавця та його спадкоємців, так і усіх третіх

372

Розділ V

СПАДКОВЕ ПРАВО

373


осіб (боржників та кредиторів спадкодавця, фіскальних органів то­що), для яких смерть спадкодавця може потягнути ті чи інші правові наслідки.

§ 2. Основні поняття спадкового права

Спадкове правонаступництво. Правовим механізмом спадкових відносин є наступництво стосовно прав на майно померлого, тобто «майно» як сукупності майнових прав та обов'язків спадкодавця, що не припиняються смертю останнього і переходять до його правонас­тупників. При цьому: по-перше, права та обов'язки померлого пере­ходять до його правонаступників як єдине ціле та одночасно, тобто у порядку універсального правонаступництва; по-друге, до спадко­ємців переходять всі права та обов'язки спадкодавця, крім тих, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця та спадкування яких не допускається цивільним законодавством та іншими законами або су­перечать самій природі цих прав та обов'язків.

Універсальному правонастушпщтву притаманна ознака безпосе­редності, яка виявляється у тому, що спадкоємець набуває спадщину без попередньої передачі останньої третім особам. Універсальний правонаступник (спадкоємець) не може прийняти тільки одну частину правомочностей і відмовитись від прийняття іншої. Внаслідок універ­сального правонаступництва право на майно переходить до спадкоєм­ців разом з усіма обтяженнями, які лежать на спадщині. Так, якщо ви­конання зобов'язання забезпечене неустойкою або порукою, то вони зберігають силу і при переході прав кредитора за зобов'язанням до спадкоємців. Так само коли майно, що входить до складу спадщини, перебуває у заставі, то зміна власника заставу майна не припиняє.

Від універсального правонаступництва слід відрізняти наступниц­тво сингулярне (часткове). Сингулярний правонаступник, на відміну від універсального, набуває лише окреме право із складу спадщини -право, зміст якого чітко визначений. Таке право сингулярного право­наступника не обтяжується боргами і переходить до нього не безпо­середньо від спадкодавця, а опосередковано —в силу норми закону (статті 1237, 1238 ЦК), що покладає на спадкоємця обов'язок вико­нання на користь певної особи (відказоодержувача) певного зобов'я­зання.

Прийняття спадщини є реалізацією волі особи на набуття відповід­них прав та обов'язків і стосується всієї спадщини, в чому б вона не була вираженою і у кого б вона не знаходилась. Прийняття спадщини з умовою або з застереженням не допускається. Прийняттю спадщи­ни надається зворотна сила, тобто якщо спадкоємець приймає спад­щину, то вона вважається прийнятою ним вже з моменту її відкриття.

Підстави спадкування. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ст. 1217 ЦК). Однак зрозуміло, що підстави спадку­вання не можна протиставляти. Крім того, для спадкування не тільки за заповітом, а й за законом потрібна ціла низка передбачених зако-

ном юридичних фактів. Підставою виникнення спадкування за запо­вітом є юридичний склад - складання заповіту, смерть спадкодавця, відкриття спадщини, прийняття спадщини. Осіб, які закликаються до спадкування в цьому випадку, визначає у своєму заповіті спадкода­вець. Для спадкування за законом потрібні: по-перше, наявність пев­ного ступеня спорідненості зі спадкодавцем або перебування на його утриманні протягом визначеного законом строку (тобто особа повин­на входити в коло спадкоємців за законом); по-друге, факт смерті спадкодавця (тобто повинно відбутися відкриття спадщини); по-тре­тє, прийняття спадщини.

Таким чином, спадкування виникає лише за наявності передба­чених у законі юридичних фактів і тому безпосередньо із закону ніколи не виникає.

Спадщина. Центральним у спадковому праві є поняття спадщини, під якою ст. 1218 ЦК визначає права та обов'язки, що належали спад­кодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Всі майнові права, що входять до складу спадщини, ста­новлять так званий спадковий актив. Сукупність обов'язків спадко­давця, що переходять до спадкоємців, становить спадковий пасив.

Щодо складу спадщини слід враховувати наступне. По-перше, до спадщини входять лише ті права та обов'язки, носієм яких за життя був сам спадкодавець. Права та обов'язки, що виникають зі смертю спадкодавця, грунтуються на інших підставах. Так, у випадку смерті застрахованої особи, якщо у договорі особистого страхування не вка­заний інший вигодонабувач, страхова сума сплачується спадкоємцям застрахованої особи (ст. 1229 ЦК). У даному випадку спадкового на­ступництва не відбувається, оскільки право на отримання страхової суми виникає лише внаслідок смерті спадкодавця.

По-друге, не всі права та обов'язки, які належали спадкодавцеві за життя, здатні за своєю природою переходити до інших осіб. Так, не переходять у спадщину права, які є невід'ємними від особи спадко­давця (ст. 1219 ЦК), наприклад: право авторства; право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на від­шкодування шкоди у зв'язку із каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов'язки особи як кредитора або бор­жника; права та обов'язки, що виникають із договору доручення, крім тих, які набуті спадкоємцем внаслідок виконаного доручення.

По-третє, перехід у спадщину окремих прав та обов'язків, які на­лежали спадкодавцеві за життя та спроможні переходити у спадщи­ну, можуть бути виключені або обмежені на підставі прямої вказівки закону. Так, ст. 1227 ЦК передбачає, що заробітна плата, пенсія, сти­пендія, аліменти, допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатніс­тю, суми відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкоджен-

374

РтЫяУ

СПАДКОВЕ ПРАВО

375


ням здоров я, інші соціальні виплати, нараховані спадкодавцеві, але не одержані ним за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини.

По-четверте, у спадщину можуть переходити права та обов'язки не тільки з майновим, але і з немайновим змістом, як це має місце при успадкуванні голосуючих акцій в акціонерному товаристві, коли до спадкоємців переходить не тільки право на одержання дивідендів, а й право на участь в управлінні справами акціонерного товариства.

По-п'яте, у випадках, прямо передбачених законом, у спадщину можуть переходити охоронювані законом інтереси. Наприклад, коли громадянин почав приватизувати своє житло, та не встиг завершити цей процес до кінця - перешкодила смерть. У таких випадках спадко­ємці мають право завершити розпочатий спадкодавцем процес при­ватизації та стати власниками майна. Оскільки спадкодавець за життя встиг виразити свою волю на приватизацію житла (подав належні до­кументи), але помер, то право на приватизацію перейшло у стадію ре­алізації, зупинившись на шляху до суб'єктивного права, і тому може стати об'єктом спадкування. Ця позиція закріплена у ч. 5 п. 13 поста­нови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. «Про судову практику у справах щодо захисту права приватної власно­сті»1.

Якщо спадкодавець ніяких дій, спрямованих на приватизацію жит­ла, не здійснював і помер, то право на приватизацію до спадкоємців не може перейти, оскільки за життя спадкодавця це право не вийшло за межі його правоздатності, тобто не було реалізоване.

Другий приклад стосується набувальної давності. Для набуття власності за давністю володіння, необхідно, крім всіх інших визначе­них законом умов, безперервно володіти майном протягом встанов­леного ст. 344 ЦК строку (рухомим - п'ять років, нерухомим - десять років). Володілець може додати до строку свого володіння також і час володіння свого попередника, від якого він отримав майно як його правонаступник. Це правило поширюється на випадки як сингу­лярного, так і універсального наступництва. І тут у порядку спадко­вого наступництва до спадкоємця переходить не само право власно­сті, якого ще немає, а тільки можливість його набуття до спливу передбачених законом строків.

У багатьох випадках порядок закликання тієї чи іншої особи до спадкування, а також зміст прав і обов'язків, які перейдуть до спадко­ємця, визначаються не тільки загальними положеннями про спадку­вання, а й спеціальними правилами, які розраховані на окремі види спадкування. Ці правила зосереджені у законодавстві про господар­ські товариства, а також про інші юридичні особи, у земельному, житловому та інших галузях законодавства. Розглянемо деякі з цих правил.

.;._1 Правовкшяс. — 1996. — Jfel. —С 61.

Стаття 130 ЦК визначає порядок розрахунку із спадкоємцями учасника повного товариства; ч. 5 ст. 147 - перехід частки у статутно­му капіталі товариства з обмеженою відповідальністю до іншої осо­би; ч, 4 ст. 166 - припинення членства у виробничому кооперативі і перехід паю. Ці положення розвинуті й конкретизовані у законах та інших нормативних актах, які регулюють відносини у сфері виник­нення та функціонування окремих організаційно-правових форм юридичних осіб.

В одних випадках спадкоємці можуть повністю зайняти місце спадкодавця у відповідному товаристві або кооперативі. Так, спадко­ємець, який успадкував акції, набуває відповідних прав акціонера. Однак такий акціонер не може автоматично замінити спадкодавця у наглядовій раді або виконавчому органі товариства. У товаристві власників житла у випадку смерті громадянина-члена товариства його спадкоємці входять до товариства з моменту виникнення у них права власності на помешкання.

В інших товариствах та кооперативах питання щодо прийняття до них спадкоємців залежить від умов, передбачених у законі та уста­новчих документах. Так, у випадку смерті учасника повного товарис­тва або повного учасника командитного товариства його спадко­ємець може вступити у повне товариство лише за згодою інших учасників (чч. 1,2 ст. 127; ч. 1 ст. 135 та ст. 136 ЦК).

Спадкування права на земельну ділянку відбувається на загальних підставах зі збереженням цільового призначення відповідної ділянки. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд пере­ходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. Інший розмір земельної ділянки може бути передбачений спадкодавцем у заповіті (ст. 1225 ЦК). Поряд із земель­ною ділянкою успадковується й земельний сервітут на ній.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогос­подарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користу­ватися цією земельною ділянкою. Емфітевзис та суперфіцій також можуть передаватися у порядку спадкування.

Щодо обов'язків, які переходять до спадкоємців, то ними можуть бути повернення грошей, які були позичені померлим, чи речі, якою він користувався за договором найму. Спадкоємці мають відшкоду­вати матеріальні збитки, завдані спадкодавцем у договірних чи поза­договірних зобов'язаннях, а також моральну шкоду, яка була присуд­жена за життя спадкодавця.

До спадкоємців переходить обов'язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові зі спадкодавця за його життя.

За позовом спадкоємців суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вар-

376

Розділ V

СПАДКОВЕ ПРАВО

377


тістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину (ч. 5 ст. 1231 ЦК).

Матеріальні збитки та моральна шкода відшкодовуються спадко­ємцями у межах вартості одержаного ними рухомого чи нерухомого майна.

Цивільним законодавством також передбачений обов'язок спадко­ємців відшкодувати розумні витрати, зроблені одним із них або ін­шою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадко­давця. Витрати можуть бути стягнені не більш як за три роки до смерті спадкодавця (ст. 1232 ЦК). Відшкодування виплачується тіль­ки тим особам, які їх фактично понесли.

До прийняття спадщини спадкоємцями її називають лежачою. У цей проміжок часу вона вже не належить спадкодавцеві, оскільки його немає у живих. Не може вона також належати закликаним до спадкування спадкоємцям, бо у момент відкриття спадщини у них ди-никає лише право на її прийняття, але не право на спадщину. Тому з моменту відкриття спадщини до прийняття її спадкоємцями вона яв­ляє собою сукупність безсуб'єктних прав та обов'язків. Але таке ста­новище є нетривалим. Воно існує доки спадщина не буде прийнятою спадкоємцями або не перейде до держави.

Спадкодавцями є фізичні особи, незалежно від віку, статі тощо, майно яких після смерті переходить у спадщину до інших осіб.

При спадкуванні за законом немає значення дієздатність спадко­давця. Інша справа при спадкуванні за заповітом, оскільки останній є одностороннім правочином, що вчиняється особою, яка має бажання зробити розпорядження своїм майном на випадок смерті. Тому запо­відач повинен бути дієздатним у повному обсязі, враховуючи прави­ла ч. 2 ст. 34 та ст. 35 ЦК.

Особи частково дієздатні (ст. 31 ЦК), а також обмежено дієздатні (ст. 36 ЦК) заповідальної дієздатності не мають. Не має юридичної сили заповіт, вчинений недієздатною особою в період значного не­тривалого покращення здоров'я (ремісії). Якщо така особа у подаль­шому буде визнана недієздатною, ця обставина не впливає на юри­дичну силу заповіту, який спадкодавець склав, коли був дієздатним. Однак такий заповіт може бути оскаржений на підставах, передбаче­них ст. 225 ЦК. Визнання особи, яка склала заповіт, недієздатною у подальшому може мати значення і при вирішенні питання щодо усу­нення спадкоємця за заповітом від спадкування як негідного спадко­ємця.

Спадкодавець за законом не є суб'єктом спадкового правовідно-шення, тому що на момент відкриття спадщини його немає в живих. У цьому полягає його відмінність від спадкодавця-заповідача.

Спадкоємці. Відкриття спадщини як юридичний факт має наслід­ком виникнення у певних осіб права на спадкування. Коло спадкоєм­ців за заповітом визначає заповіт, коло спадкоємців за законом -закон. Оскільки право на спадкування виникає у день відкриття спад-

щини, яким є день смерті спадкодавця, це означає, що лише спадко­ємці є суб'єктами спадкового правовідношення.

Коло спадкоємців значно ширше, ніж коло спадкодавців. Ними можуть бути як суб'єкти приватного права, так і суб'єкти публічного права, передбачені ст. 2 ЦК. Що стосується фізичних осіб, то при спадкуванні як за заповітом, так і за законом спадкоємцями можуть бути лише ті, які є живими на момент смерті спадкодавця.

Закон допускає закликання до спадкування не тільки осіб, які є жи­вими на момент відкриття спадщини, але і тих, хто був зачатий за життя спадкодавця, але народився живим після відкриття спадщини, тобто вже після смерті спадкодавця. Так, діти спадкодавця, зачаті за його життя, але народжені вже після його смерті, можуть бути спад­коємцями як за заповітом, так і за законом, а інші особи - тільки спад­коємцями за заповітом. Охорона інтересів таких осіб передбачена ст. 1222 ЦК. Але це не означає, що ненароджена дитина визнається суб'єктом права, тому що її інтереси будуть враховуватися лише за умови, якщо вона народиться живою. Якщо вона народиться мерт­вою, то факт зачаття втрачає будь-яке юридичне значення, оскільки його правоздатність так і не виникла. У даному випадку вона взагалі не вважається закликаною до спадкування, і тому не підлягають за­стосуванню ні правила щодо спадкової трансмісії, ні правила щодо прирощення спадкових часток, ні інші правила, які розраховані на той випадок, коли спадкоємець, закликаний до спадкування, вмирає, не встигнувши прийняти спадщину. Якщо на користь ненародженої дитини було складено заповіт, а дитина народилася мертвою, заповіт втрачає силу з усіма випливаючими наслідками.

Для набуття статусу спадкоємця недостатньо самого факту наяв­ності заповіту на користь певної особи чи зарахування її до спадкоєм­ців певної черги. Від особи вимагається ще й добропорядна поведін­ка. У зв'язку з цим ст. 1224 ЦК передбачає перелік обставин, за наявності яких право на спадкування у певних осіб не виникає, тобто вони усуваються від права на спадкування як за заповітом, так і за за­коном та називаються негідними спадкоємцями. До них віднесені особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з мож­ливих спадкоємців або вчинили замах на життя спадкоємців. Це не стосується осіб, які вчинили такий замах, але спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив їх своїми спадкоємцями за заповітом (тобто пробачив такий вчинок).

Не мають також права на спадкування ні за заповітом, ні за зако­ном особи, які своїми протизаконними діями умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати його і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або ж сприяли збільшенню їх частки у спадщині. Ці об­ставини повинні бути підтверджені судом.

Спадкоємцями за законом не можуть стати:

378

Розділ V

СПАДКОВЕ ПРАВО

379


'г- батьки після дитини, щодо якої вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені у цих правах на момент відкриття спадщини;

- батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), інші осо­би, які ухилялися від виконання обов'язків щодо утримання спадко­давця, якщо ці обставини встановлені в судовому порядку. Але ці особи можуть одержати спадщину за заповітом.

У осіб, шлюб між якими визнаний недійсним за рішенням суду, внаслідок чого не виникає правового зв'язку між ними, а тому і права на спадкування однієї після другої і навпаки немає. Але закон має ви­няток з цього правила і дає можливість тому з подружжя, хто пережив померлого і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлю­бу, у разі визнання шлюбу недійсним після смерті одного з подруж­жя, отримати право на спадкування частки того, хто помер, у майні, яке набуте ними за час фактичного шлюбу.

Передбачені правила щодо усунення за певних умов осіб від спад­кування поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку в спадщині, а також на відказоодер-жувачів, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

Зазначені «негідні» спадкоємці усуваються від спадкування в су­довому порядку. Обставини, які є підставою для позбавлення права на спадкування, також повинні бути встановлені судом.

§ 3. Відкриття спадщини

Час та місце відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Момент смерті фіксується на підставі медично-біологічних показників, які констату­ють факт смерті людини, що засвідчується у свідоцтві про смерть, яке видається державним органом РАЦСу.

До смерті громадянина за правовими наслідками дорівнюється оголошення особи померлою, а також встановлення судом факту смерті громадянина. Оголошення особи померлою внаслідок безвіс­ної відсутності її правоздатності не припиняє. Якщо померлою оголо­шена особа, яка жива, вона своєї правоздатності не втрачає. Якщо ж померлою оголошена особа, якої немає у живих, то вона втрачає пра­воздатність вже з моменту дійсної смерті, а не з моменту оголошення її померлою судом. Те ж стосується і встановлення судом факту смер­ті. Це має важливе правове значення, бо моментом відкриття спадщи­ни є смерть фізичної особи, а це юридичний факт, на підставі якого виникає спадкове правовідношення.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона вважається померлою (ч. З ст. 46 ЦК). Якщо громадянин оголо­шений померлим як безвісно відсутній, то днем його смерті визнаєть­ся день набуття законної сили відповідним рішенням суду або той день, який вказаний судом у рішенні.

Але трапляються випадки, коли день смерті, вказаний у рішенні суду (як при оголошенні померлим, так і при встановленні факту

смерті), і день набуття законної сили рішенням суду за часом будуть далекі один від одного, а буває і знаходяться один від одного за межа­ми строку для прийняття спадщини, який починається з моменту її відкриття. Тому у відповідних випадках доцільніше рахувати вказа­ний строк з моменту набуття законної сили рішенням суду, а не з дня смерті громадянина, вказаного у рішенні суду. Якщо ж строк для при­йняття спадщини пропущений, то належить звертатися до суду про його подовження.

Коли протягом однієї календарної доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них. Це означає, що особи, які померли в один день, хоча і у різний час доби, вважаються такими, що померли одно­часно, і тому не закликаються до спадкування після смерті один од­ного. Такі особи називаються комморієнтами. Таким чином, при виз­наченні часу відкриття спадщини не враховується той розрив часу, який може мати місце між смертями, які настали одна після одної, але у один і той же день.

Якщо ж кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, по­мерли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, ка­тастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьо­му випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них (ч. З ст. 1220 ЦК).

Таким чином, визначення часу, з якого відкривається спадщина, має важливе юридичне значення. По-перше з моменту смерті почи­нається перебіг строку на прийняття спадщини (шість місяців -ст. 1270 ЦК); по-друге, на цей день визначається склад спадкового майна (ст. 1218 ЦК); по-третє, визначається коло спадкоємців (статті 1222, 1223 ЦК); по-четверте, починається перебіг строку на пред'явлення вимог кредиторів спадкодавця (ст. 1281 ЦК).

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадко­давця, що визначається на підставі ст. 29 ЦК. Тимчасове місце про­живання, як і місце смерті спадкодавця ( яке може у окремих випад­ках не збігатися з місцем його проживання), не визнається місцем відкриття спадщини. Таким місцем вважається певний населений пункт - село, місто, а не країна, область або район, де знаходиться певний населений пункт. Довідка про місце постійного проживання спадкодавця підтверджує місце відкриття спадщини. Якщо таку до­відку неможливо одержати, факт постійного проживання спадкодав­ця у конкретному місці встановлюється у судовому порядку. Коли місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини вважається місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна. Так, якщо основна частина спад­щини складає жилий будинок або інше нерухоме майно, місцем від­криття спадщини буде місце, де це майно зареєстроване. Якщо основ­на частина складає акції або частку в капіталі іншого товариства, то

380

РоздЬ V

СПАДКОВЕ ПРАВО

ЗВ1


спадщина відкривається за місцем реєстрації відповідної юридичної особи.

Визначення місця відкриття спадщини має важливе практичне зна­чення, оскільки згідно з ним: 1) встановлюється коло осіб, які закли­каються до спадкування; 2) нотаріус за місцем відкриття спадщини вживає заходів щодо охорони спадкового майна (ст. 1283 ЦК); 3) спадкоємці подають заяву про прийняття спадщини або про відмо­ву від неї до нотаріальної контори, яка видає їм свідоцтво про право на спадщину (статті 1268,1273,1298 ЦК); 4) кредитори спадкодавця за місцем відкриття спадщини пред'являють вимоги до спадкоємців (ст. 1281 ЦК).

Кредитор має право звернутися із вимогами до спадкоємців борж­ника, які прийняли спадщину, протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги. Якщо ж кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право звернутися із вимо­гами до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом року від на­стання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред'явив ви­моги до спадкоємців у встановлені законом строки, позбавляється права вимоги (ст. 1281 ЦК).

§ 4. Спадковий договір

Спадковий договір є новим цивілістичним інститутом для Украї­ни, однак він давно впроваджений у законодавство багатьох європей­ських країн. Хоча цей договір є цивільним договором, він тяжіє до спадкового права і тому саме врегульований у Книзі шостій ЦК (гла­ва 90).

Цей договір має свої особливості. Одна сторона (набувач) бере на себе обов'язок виконувати розпорядження другої сторони (відчужу­вана) і набуває право власності на майно останнього у разі його смерті. Набувач повинен вчинити певні дії майнового або немайново-го характеру, які здійснюються ним як до відкриття спадщини, так після її відкриття. Спадковий договір укладається у письмовій формі з обов'язковим нотаріальним посвідченням.

Суб'єктами цього договору можуть бути подружжя, один з под­ружжя та інші особи. Відчужувачами можуть бути тільки фізичні особи, а набувачами як фізичні, так і юридичні особи. Особливістю спадкового договору, укладеного подружжям, є спільне сумісне май­но подружжя, а також особисте майно кожного з них. Запроваджуєть­ся поступове спадкування: у разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті останнього з подружжя майно переходить до набувача за договором. Причому, кожен з подружжя може бути одночасно і набувачем, і відчужувачем.

На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус накладає за­борону відчуження. Відчужувач не має права складати заповіт щодо майна, яке є предметом спадкового договору, інакше такий заповіт

вважається нікчемним (ч. 2 ст. 1307 ЦК). Набувач стане власником майна не з моменту укладання договору, а лише з моменту смерті від-чужувача. Цим спадковий договір відрізняється від договору довіч­ного утримання, у якому право власності на майно відчужувача набу­вач отримує у момент укладання договору.

Контроль за виконанням спадкового договору здійснює особа, призначена відчужувачем, а у разі відсутності такої особи - нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Спадковий договір може бути розірваний судом на вимогу відчу­жувача тільки у разі невиконання набувачем своїх обов'язків, а на ви­могу набувача - у разі неможливості виконати розпорядження відчу­жувача. 1308 ЦК).

Глава 22. СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ

§ 1. Поняття заповіту

Спадкування здійснюється двома шляхами: за заповітом та за за­коном. При цьому перевага надається спадкуванню за заповітом, ос­кільки воно безпосередньо пов'язане із повноваженням власника -правом розпорядження.

Заповіт - особливий вид правочину, за яким правові наслідки по­в'язуються як із смертю заповідача, так із волею осіб, які названі у ньому спадкоємцями. Заповіт - це комплекс розпоряджень спадко­давця на випадок своєї смерті. Поряд з основним розпорядженням -до кого перейде майно, у ньому можуть бути й інші розпорядження немайнового характеру.

За своєю юридичною природою заповіт - односторонній правочин з волевиявленням однієї особи (за винятком заповіту подружжя), вна­слідок чого після її смерті у осіб, зазначених у заповіті, виникає чи зникає право на одержання спадщини. Той факт, що спадкоємець за заповітом під час складання заповіту не висловив згоди на прийняття спадщини або не знав про складений заповіт на його користь, не впливає на дійсність заповіту. Заповіт повинен складатися особисто заповідачем. Вчинення його через представника не допускається.

Складання заповіту, незалежно від його змісту, ніякого спадково­го правоідношення не породжує. У той же час заповіт виступає як первісний юридичний факт юридичного складу - смерті заповідача, відкриття спадщини її прийняття, який тягне виникнення спадкового правовідношення за заповітом.

§ 2. Зміст заповіту

У заповіті втілюється воля спадкодавця, якою він може залишити все своє майно або його частину будь-якій особі, як тій, що входить, так і тій, що не входить, у коло спадкоємців за законом; у будь-якому

382

Розділ V

СПАДКОВЕПРАВО

383


співвідношенні розподілити частки у спадщині між вказаними у запо­віті спадкоємцями; скласти особливі заповідальні розпорядження у вигляді підпризначення спадкоємця, заповідального відказу, покла­дання; позбавити у заповіті права спадкування ( позбавити спадщи­ни) всіх своїх спадкоємців і цим обмежитися тощо, охопити запо­вітом всю спадщину або її частину. Частина спадщини, яка не охоп­лена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять і ті спадкоємці за зако­ном, яким інша частина спадщини була передана за заповітом (ст. 1245 ЦК). Заповідач також має право охопити заповітом як май­но, яке йому належить на момент складання заповіту, так і те, яке мо­же належати йому в майбутньому. Суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у цьому праві власності тільки до її визначення та виділу в натурі (ч. 2 ст. 1226 ЦК).

Невід'ємне право заповідача - у будь-який момент скасувати або змінити раніше складений заповіт. Пізніше складений заповіт скасо­вує раніше складений повністю або у частці, у якій вона суперечить заповіту, складеному пізніше (ст. 1254 ЦК). Заповіт може бути скасо­ваний шляхом подання відповідної заяви нотаріусу або тому органу (посадовій особі), на який покладено здійснення нотаріальних дій. Таким чином, анулювання раніше складеного заповіту може і не суп­роводжуватися складанням нового заповіту або внесенням змін у ра­ніше складений заповіт.

Заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК) може вчинятися для одержання спадщини — майна, яке було їх спільною сумісною власністю, тією особою, яка була обрана за домовленістю між подружжям, а також для того, щоб той з подружжя, який пережив іншого, продовжував жити у звичайному для нього майновому середовищі. Тобто, у разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власно­сті після смерті одного з подружжя переходить до того, який його пе­режив. Нотаріус накладає заборону відчуження майна, яке зазначило подружжя у заповіті. У разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подружжям у заповіті. Нотаріус знімає заборону відчуження майна, і спадкоємці отримують його у власність (якщо приймуть спадщину). Законодавець передбачає за життя чоловіка та дружини право кожного з них на відмову від спіль­ного заповіту. Така відмова нотаріально посвідчується.

Одним із принципових положень є свобода заповіту. ЦК передба­чає право заповідача зазначити у заповіті ті обставини, наявність або відсутність яких є умовою виникнення у осіб, вказаних у заповіті, права на спадкування - заповіт з умовою (ст. 1242 ЦК). Отже, запо­відач обумовлює виникнення права на спадкування у зазначеної у за­повіті особи тільки за наявності певних умов, як пов'язаних, так і не пов'язаних з її поведінкою. Так, заповідач може, наприклад, зазначи­ти, що його син одержить право на спадкування, якщо на момент від­криття спадщини буде студентом Гарвардського університету. При

цьому не можна вважати ці умови ні обмеженням правоздатності, ні обмеженням суб'єктивних прав. Ніхто не зможе примусити сина нав­чатися там, де він не хоче. Отже, жодні його суб'єктивні права не бу­дуть порушені. Якщо заповідач взагалі може обійти у заповіті свого сина, то він повинен мати й право зробити у заповіті щодо нього певні застереження. Умова має існувати на момент відкриття спадщини. При цьому та обставина, що син не знав про цю умову, або не міг її виконати, або настання умови від нього не залежало, не може мати правового значення і не може слугувати підставою визнання такого правочину недійсним.

§ 3, Форма заповіту

Стаття 3247 ЦК передбачає загальні вимоги до форми заповіту, який має бути:

складений письмово, із зазначенням місця та часу його складання;

особисто підписаний заповідачем або особами, передбаченими
СТ.207ЦК;

посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими
особами, зазначеними у статтях 1251-1252 ЦК.

Порушення зазначених вимог до форми заповіту тягне за собою його нікчемність (ст. 1257 ЦК).

Закон передбачає наступні вимоги щодо посвідчення заповіту но­таріусом:

нотаріус посвідчує заповіт написаний власноручно заповідачем
або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів;

нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів влас­
норучно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Та­
кий заповіт має бути прочитаний заповідачем і підписаний ним. Крім
того, у цих випадках вимагається посвідчення заповітів при свідках
(ч. 2 ст. 1248 ЦК). Стаття 1253 ЦК передбачає й інші випадки посвід­
чення заповітів при свідках. Закон вимагає при посвідченні заповіту
присутність не менш як двох свідків. Свідками можуть бути особи з
повною цивільною дієздатністю. Не можуть бути свідками:

нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;

спадкоємці за заповітом;

члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;

особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Свідки зачитують заповіт вголос та ставлять свої підписи на ньому. Відомості про особу свідків заносяться утекстзаповіту (ст. 1253 ЦК).

Законодавцем вводиться можливість посвідчення секретного за­повіту (ст. 1249 ЦК), яким є заповіт, що посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Заповідач подає його нотаріусу в за­клеєному конверті, на якому має бути особистий підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті напис про посвідчення, скріплює печат­кою і в присутності заповідача вкладає його в інший конверт та one-

384

Розділ У

СПАДКОВЕПРАВО

385


чатує. Заповіт може бути будь-коли змінений, доповнений або скасо­ваний заповідачем.

Після смерті заповідача, одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту і по­відомляє про це членів сім'ї та родичів спадкодавця. У присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт із за­повітом та оголошує його зміст. Про оголошення заповіту складаєть­ся протокол, який підписується нотаріусом та свідками. Весь зміст за­повіту нотаріус записує у протоколі (ст. 1250 ЦК).

Закріплюючи у вигляді загального правила посвідчення заповіту у нотаріуса, законодавець у той же час широко визначає коло випадків, коли заповіти, засвідчені уповноваженими на це посадовими, службови­ми особами, прирівнюються до нотаріальних (статті 1251,1252 ЦК).

До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються:

Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, ін­
шому стаціонарному закладі охорони здоров я, а також особи, яка
проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, посвідчений
головним лікарем, його заступником з медичної частини або черго­
вим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу
охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або
головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському,
річковому судні, що ходить під прапором України, посвідчений ка­
пітаном цього судна,

Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції,
посвідчений начальником цієї експедиції.

Заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових
частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає
нотаріуса чи органу, що зчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робіт­
ника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбов­
ця посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання,
установи або закладу.

Заповіт особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі,
посвідчений начальником місця позбавлення волі.

Заповіт особи, яка тримається під вартою, посвідчений началь­
ником слідчого ізолятору.

Заповіт складається у двох примірниках, один з яких зберігається у нотаріальній конторі, другий видається заповідачу.

Заповіт не може підписувати особа, на користь якої він складений.

При складанні та посвідченні заповіту нотаріус перевіряє, чи є за­повідач тією особою, від імені якої складено заповіт, правомірність заповідальних розпоряджень (крім секретного заповіту) та дієздат­ність заповідача.

Нотаріус має відмовити у посвідченні заповіту, якщо в ньому міс­тяться незаконні розпорядження або якщо заповідач є недієздатною особою. Не може бути посвідчений заповіт, якщо заповідач перебу-

ває у такому стані, що не усвідомлює значення своїх дій ( наприклад, заповідач тяжко хворий).

Нотаріус не повинен вимагати документи чи будь-які інші докази належності заповідачеві майна, стосовно якого складається заповіт. Цей факт з'ясовується вже після смерті заповідача, тобто на момент відкриття спадщини.

Особлива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена за­коном щодо вкладів у банках (фінансових установах). Вкладник мо­же залишити розпорядження безпосередньо банку (фінансовій) уста­нові про те, кому він залишає вклад у разі своєї смерті. Це розпо­рядження може бути зроблене у формі напису на обліковій картці вкладника. Підпис вкладника посвідчується завідуючим відповідним відділенням банківської установи. Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним, тобто чи скла­дений заповіт щодо цього вкладу, чи ні. Заповіт, складений після то­го, як було зроблене розпорядження банківській (кредитній) устано­ві, повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосуєть­ся усього майна заповідача (ст. 1228 ЦК).

У різноманітності форм вираження волі заповідача предметно втілений принцип свободи заповіту, який забезпечується додержан­ням таємниці здійснюваних нотаріальних дій, у тому числі й таємни­ці заповіту (ст. 1255 ЦК). Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує за­повіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини роз­голошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту. За розголошення як самої таємниці складання заповіту, так і таємниці його змісту нотаріуси та уповнова­жені на здійснення нотаріальних дій посадові особи несуть встанов­лену законом відповідальність. Наприклад, приватний нотаріус може бути позбавлений ліцензії на зайняття нотаріальною діяльністю, вик­лючений із нотаріальної палати. Крім цього, на нього може бути по­кладений обов'язок відшкодувати клієнту заподіяні цим збитки та відшкодувати моральну шкоду.

Законодавець закріпив право спадкоємців після відкриття спадщи­ни самим здійснити тлумачення змісту заповіту. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до загальних вимог щодо тлумачення змісту правочину (ст. 1256 ЦК).

§ 4. Особливості заповідальних розпоряджень заповідача

До таких відносяться: підпризначення спадкоємця (ст. 1244 ЦК); заповідальний відказ (статті 1237-1239 ЦК); покладання (ст. 1240 ЦК); встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК); призначення виконавця заповіту (статті 1286-1295 ЦК).

У заповіті можуть бути тим чи іншим способом не тільки визначе-

13 «Цивільне право України», т. 1

386

Роздт V

СПАДКОВЕ ПРАВО

387


ні основний спадкоємець або спадкоємці, а й призначений запасний спадкоємець. Підпризначення спадкоємця застосовується на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спад­щини; не прийме її; відмовиться від її прийняття; буде усунений від права на спадкування; у разі відсутності умов, визначених у заповіті (ст. 1242 ЦК).

Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа, зазначе­на у ст. 1222 ЦК.

Підпризначення спадкоємця відрізняється від спадкування за пра­вом представлення, спадкової трансмісії та прирощення спадкових часток. Питання про співвідношення підпризначення спадкоємця із спадкуванням за правом представлення може виникнути тоді, коли основний спадкоємець помре до відкриття спадщини, тобто раніше спадкодавця. Тоді після відкриття спадщини до спадкування заклика­лися б онуки та правнуки спадкодавця, які спадкують частку їх по­мерлого батька (матері), але спадкодавець підпризначив йому спад­коємця на цей випадок, який до цих прямих низхідних не відно­ситься. За чинним законодавством до спадкування буде закликатися підпризначений спадкоємець.

Співвідношення підпризначення спадкоємця із спадковою транс­місією може виникнути тоді, коли основний спадкоємець помре після відкриття спадщини. Питання розмежування проводиться залежно від того, відмовився основний спадкоємець до своєї смерті від спад­щини чи помер, не встигнувши її прийняти, У першому випадку до спадкування закликається підпризначений спадкоємець, у другому -спадкоємці того спадкоємця, який помер, не встигнувши прийняти спадщину, тобто відбувається спадкова трансмісія.

Що ж стосується співвідношення підпризначення спадкоємця з прирощенням спадкових часток, то якщо основному спадкоємцеві, який відмовився від спадщини, був підпризначений спадкоємець, прирощення спадкових часток не відбувається. До спадкування за­кликається підпризначений спадкоємець,

До числа особливих заповідальних розпоряджень заповідача нале­жить і заповідальний відказ (легат). Заповідач покладає на спадко­ємця за заповітом виконання будь-якого зобов'язання на користь од­нієї або кількох осіб (відказоодержувачів), які набувають права вимагати його виконання, Відказоодержувачами можуть бути як. осо­би, що входять, так і які не входять у коло спадкоємців за законом. Таким чином, в силу легату між спадкоємцем і відказоодержувачем (легатарієм) виникає зобов'язання, у якому легатарій виступає як кредитор, а спадкоємець як боржник. Право вимоги має відказоодер-жувач до спадкоємця з часу відкриття спадщини,

Предметом заповідального відказу може бути передання відказо­одержувачу у власність або за іншим речовим правом майнового пра­ва або речі, що входить або не входить до складу спадщини (ч. 1 ст. 1238 ЦК).

Якщо спадкоємець, на якого покладене виконання легату, помре до відкриття спадщини або відмовиться від неї, обов'язок виконання легату переходить на інших спадкоємців, які отримали цю частку. Якщо до відкриття спадщини помирає легатарій, заповідальний від­каз втрачає силу. Якщо ж легатарій помирає після відкриття спадщи­ни, права та обов'язки відказоодержувача припиняються з його смер­тю і не можуть бути передані ним у спадщину, якщо інше не передбачено спадкодавцем, який залишив заповідальний відказ.

Тим не менш, у момент відкриття спадщини на боці легатарія ви­никає право вимагати виконання зобов'язання від спадкоємця, обтя-женого легатом. Це право треба відрізняти від права на прийняття спадщини, яке в момент відкриття її виникає тільки на боці заклика­них до спадкування спадкоємців. Доля легату в даному випадку (смерті легатарія після відкриття спадщини) залежить від змісту пра­ва, яке належало легатарію, а також від того, чи носять відносини що­до виконання легату між спадкоємцем та відказоодержувачем трива­лий характер чи ні.

Спадкодавець має право встановити сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб (ст. 1246 ЦК). Якщо, наприклад, на спадкоємця, до якого перейшов жилий будинок, заповідач поклав обо­в'язок надати відказоодержувачу право довічного користування цим будинком або його частиною, то смерть легатарія після відкриття спадщини і після того, як почалося користування будинком або його частиною, потягне припинення заповідального відказу. У даному ви­падку сервітут, який виник на боці легатарія, носить особистий ха­рактер і зі смертю легатарія припиняється.

У той же час перехід права власності на будинок до іншої особи в силу притаманного сервітуту права прямування (ст. 401 ЦК) не тягне припинення права довічного користування. Так, якщо спадкоємець, який отримав у спадщину будинок, продасть чи подарує його іншій особі, відказоодержувач зберігає право користування цим будинком або його частиною відповідно до змісту легату. Але якщо спадкода­вець поклав на спадкоємця обов'язок передати легатарію будь-яку річ у власність, то у разі смерті легатарія після відкриття спадщини його спадкоємці мають право вимагати від спадкоємця, обтяженого легатом, його виконання, тобто передачі їм цієї речі у власність.

Правила ч. 1 ст. 1224 ЦК щодо негідних спадкоємців, які усуваю­ться від права на спадкування, застосовуються і до відказоодержува­чів (ч. 6 ст. 1224 ЦК). Якщо відказоодержувач шляхом умисних про­типравних дій, які підтверджені судом, сприяв складанню на його користь заповідального відказу, то він на нього права не має.

Заповідальний відказ підлягає виконанню лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до спадкоємця, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на цю частку (ч. З ст. 1238 ЦК). Якщо заповідальним відказом обтяжений спадкоємець, який має пра-

13»

СПАДКОВЕ ПРАВО

389


388

Розділ V


во на обов'язкову частку, то відказ підлягає виконанню лише у тій частці, в якій спадкове майно перевищує обов'язкову частку.

Якщо відказоодержувач відмовився від права, що обумовлене на його користь у легаті, то воно переходить до спадкоємця за запо­вітом, на якого було покладено виконання заповідального відказу.

Відповідно до ст. 1240 ЦК заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру. Таке розпорядження називається покладанням. Якщо такі дії носять майновий характер, то до покладання застосовуються правила про легат. Визначення особи, яка може вимагати від спадкоємця здійснення відповідних дій, зале­жить від характеру певної мети, що має бути досягнута. Це може бути і орган місцевого самоврядування, і громадська організація, і іні­ціативна група громадян. Наприклад, на спадкоємця покладений об­ов'язок здійснити певний ритуал поховання спадкодавця та увічнен­ня його пам'яті. Заповідач може зобов'язати поховати його із додер­жанням релігійних обрядів, вчинити після похорон поминки, збу­дувати на могилі певний пам'ятник. Ці розпорядження підлягають виконанню лише у межах дійсної вартості спадкового майна. За всіх обставин вказані розпорядження не повинні виходити за межі розум­ного і відповідати звичаям даної місцевості. Заповідач може покласти на спадкоємця обов'язок вчинення певних дій загальнокорисного ха­рактеру.

До особливих заповідальних розпоряджень спадкодавця відно­ситься призначення виконавця заповіту. Виконання покладається на призначених у заповіті спадкоємців, У той же час виконання заповіту може бути покладено і на спеціальну особу, яка не є спадкоємцем. Та­ка особа називається виконавцем заповіту. Для цього вимагається письмова згода виконавця, яка виражається на тексті самого заповіту або додається до нього. Заява про згоду бути виконавцем заповіту по­дається нотаріусу за місцем відкриття спадщини після смерті заповід­ача (ст. 1289 ЦК). Виконавець заповіту може відмдвитись від здійс­нення своїх повноважень, але повинен негайно повідомити спад­коємців про таку відмову. Виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень у разі необхідності вчинення невід­кладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадко­ємцям. За збитки, завдані ним у зв'язку з невиконанням вимог, вико­навець заповіту несе відповідальність. Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, вираже­ної у заповіті.

Виконавець заповіту може бути призначений заповідачем, спадко­ємцями, нотаріусом.

Заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з пов­ною дієздатністю або юридичній особі. Якщо заповіт складено на ко­ристь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено комусь із "и-. Якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання запо-

віту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за запо­вітом (ст. 1286 ЦК).

Спадкоємці можуть звернутися з позовом про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повно­важень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача. Спадкоємці також мають право обрати виконавця з числа спадкоєм­ців або призначити виконавцем заповіту іншу особу, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту; особа, яка була призначена запо­відачем, відмовилася від виконання заповіту; була усунута від вико­нання заповіту. Якщо спадкоємці не змогли досягти згоди щодо при­значення виконавця заповіту, він може бути призначений судом на вимогу одного з них (ст. 1287 ЦК).

У таких же випадках, а також коли призначення виконавця запо­віту потребують інтереси спадкоємців, він може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини.

Виконавець заповіту має право здійснювати всі дії, необхідні для його виконання. Повноваження виконавця заповіту посвідчуються документом, який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщи­ни. Дії виконавця заповіту контролюють спадкоємці. Після виконан­ня заповіту виконавець заповіту подає спадкоємцям звіт про вико­нання своїх повноважень. Спадкоємці мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають ЦК, іншим законам або порушують інтереси спадкоємців. До вимог про визнан­ня неправомірними дій виконавця заповіту застосовується позовна давність в один рік (ст. 1293 ЦК).

Після припинення повноважень виконавець заповіту повинен по­вернути нотаріусу виданий йому документ. Виконавець заповіту має право вимагати плату за виконання своїх повноважень. Спадкодавець може визначити у заповіті певне майно (в натурі або у грошах), яке має право одержати виконавець заповіту із складу спадщини як плату за виконання своїх повноважень. Якщо плата не визначена заповіда­чем, вона визначається за домовленістю виконавця заповіту та спад­коємців, а в разі спору - судом. Виконавець заповіту має право вима­гати від спадкоємців відшкодування витрат, зроблених ним для охорони спадщини, управління нею та виконання заповіту (ст. 1291 ЦК).

§ 5. Право на обов'язкову частку у спадщині

Свобода заповідальних розпоряджень обмежується в інтересах певних осіб, визначених у законі. Вони називаються необхідніша спадкоємцями. Це особиста категорія спадкоємців, за якими незалеж­но від змісту заповіту спадкодавця зберігається певна частка у спад­щині, яка називається обоє 'язковою, оскільки необхідні спадісоємці, крім негідних, не можуть бути позбавлені права на її успадкування.

390

Розділ V

С1ЫДЩВЕ ПРАВО

391


Право на обов'язкову частку мають неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти спадкодавця (у тому числі усиновлені), непраце­здатна вдова, батьки (усиновителі) й утриманці померлого. Коло цих спадкоємців визначається згідно з критеріями, що були використані щодо встановлення осіб, які відносяться до спадкоємців першої чер­ги, а також осіб, які закликаються до спадкування за законом як не­працездатні утриманці (у віці до 16 років, а які вчаться - до 18 років; жінки - з 55 років, чоловіки - з 60 років; інваліди І, II, III груп ).

Наведений перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, є вичерпним. Тобто, право на обов'язкову частку не мають ні спадко­ємці за законом другої черги, ні спадкоємці, які спадкують за правом представлення цю частку. Право на таку частку не залежить від згоди інших спадкоємців на її отримання, рівно як і від того, чи проживав необхідний спадкоємець разом із спадкодавцем, чи окремо від нього.

Обов'язкова частка повинна складати не менше половини частки, яка належала б спадкоємцеві у разі спадкування за законом (обов'яз­кова частка). Тобто обов'язкова частка має складати половину закон­ної частки. Цей розмір може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 124 І ЦК).

При визначенні розміру обов'язкової частки необхідного спадко­ємця слід враховувати вартість речей звичайної домашньої обстанов­ки та вжитку, вартість заповідального відказу на користь необхідного спадкоємця, а також вартість речей та майнових прав, які перейшли до цього спадкоємця. І не має значення, чи проживав необхідний спадкоємець разом із спадкодавцем, чи окремо від нього. У даному випадку йдеться лише про спадкоємців, які мали б право на одержан­ня предметів домашнього вжитку при спадкуванні за законом. Тобто, якщо спадкоємець проживає спільно із спадкодавцем не менше одно­го року до відкриття спадщини, він має переважне перед іншими спадкоємцями (за законом) право на виділ йому цього майна у натурі в розмірі частки у спадщині, яка йому належить (ч. 1 ст. 1279 ЦК).

Якщо ж необхідний спадкоємець не проживав спільно із спадко­давцем, але серед інших спадкоємців за законом є такі, що проживали спільно із померлим не менше одного року до його смерті, при визна­ченні обов'язкової частки не враховується вартість предметів звичай­ної домашньої обстановки та вжитку.

Спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна (незалежно від проживання їх разом із померлим рік до його смерті), мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у на­турі цього майна у межах частки у спадщині (ч. 2 ст. 1279 ЦК). Якщо заповідач зробив розпорядження банківській установі щодо вкладу, то право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним, тобто при визначенні розміру обов'язкової част­ки вартість вкладу також враховується (ч. 2 ст. 1228 ЦК).

§ 6. Позбавлення спадщини

Відповідно до ч. 2 ст, 1235 ЦК заповідач може у заповіті позбавити права на спадкування будь-кого з числа спадкоємців за законом без зазначення причин такого рішення. Існує пряме та побічне позбав­лення спадщини, оскільки правові наслідки у цих випадках неоднако­ві. При прямому позбавленні спадщини заповідач зазначає у заповіті осіб, яким він залишає своє майно, а також тих, кого позбавляє права спадкування. Наприклад, заповідач залишає все своє майно двом си­нам, а дружину позбавляє спадщини взагалі. При відмові синів від прийняття спадщини до спадкування будуть закликатися спадкоємці другої черги.

При побічному позбавленні спадщини заповідач, наприклад, зали­шає все своє майно двом синам, але про дружину взагалі у заповіті не згадує. Якщо сини відмовляться від спадщини, до спадкування вже буде закликатися вдова померлого.

Заповідач не може позбавити права на спадкування необхідних спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку у спадщині.

У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, це позбавлення її права втрачає чинність. Діти (онуки) цієї особи одержують право на спадкування на загальних під­ставах, тобто позбавлення права на спадкування їх батьків на них не розповсюджується (ч. З ст. 1235 ЦК).

Спадкоємець, позбавлений права на спадкування за заповітом, який буде визнаний судом недійсним, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах (ч. 4 ст. 1257 ЦК).

§ 7. Недійсність заповіту

Спори щодо дійсності чи недійсності заповіту виникають після смерті заповідача, коли його воля вже не може бути змінена. Ці спори можуть бути пов'язані з тим, що заповіт був складений особою з пев­ними порушеннями змісту, форми, вад суб'єктного складу, а також волі заповідача. І оскільки заповіт - це односторонній правочин, то за наявності вказаних підстав його можливо віднести або до нікчемних або до оспорюваних правочинів із відповідними наслідками.

Відповідно до ст. 1257 ЦК, заповіт складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Якщо за позовом заінтере­сованої особи судом буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, такий заповіт може бути судом визнаний недійсним. Недійсність заповіту у певній частині, тобто окремого розпорядження, не має наслідком недійсність іншої його частини або в цілому.

Момент недійсності заповіту визначається на підставі загальної норми визначення моменту недійсності правочину (ст. 236 ЦК).

392

Розділ V

СПАДКОВЕ ПРАВО

393


Глава 23. СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАКОНОМ

§ 1. Поняття спадкування за законом

Згідно із принципом свободи заповідання спадкування за законом має місце у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, не­прийняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини ( ч. 2 ст. 1223 ЦК).

При спадкуванні за законом спадщина переходить до осіб, зазна­чених у законі. Законом також передбачений і порядок переходу май­на померлої особи до цих осіб (ст. 1258 ЦК).

Таким чином, існують два загальних положення, які стосуються спадкування за законом: по-перше, коло спадкоємців за законом виз­начене законом вичерпно, і, по-друге, визначена черговість закликан­ня спадкоємців за законом до спадкування.

§ 2. Коло спадкоємців за законом

У ЦК застосований підхід найширшого охоплення числа осіб, до яких могла б перейти спадщина у разі відсутності заповіту. Передба­чається п'ять черг спадкоємців за законом.

До першої черги спадкоємців віднесені такі особи:

діти, походження яких засвідчується у встановленому законом порядку (ст. 121 Сімейного кодексу України) (далі - СК). Умови та порядок встановлення походження дітей визначені у главі 12 СК.

За загальним правилом після смерті матері діти у всіх випадках ви­знаються спадкоємцями за законом. Після смерті батька діти заклика­ються до спадкування тільки за наявності правового зв'язку між бать­ком і дитиною, зокрема:

а) коли дитина зачата і (або) народжена від батьків, які перебува­
ють у зареєстрованому шлюбі (ст. 122 СК);

б) якщо походження дітей від даних батьків, які не перебували у
зареєстрованому шлюбі, встановлено на підставі спільної заяви бать­
ка та матері дитини, поданої до державного органу реєстрації актів
цивільного стану (ст. 126 СК);

в) коли походження дитини встановлюється за заявою чоловіка,
який вважає себе батьком дитини (ст. 127 СК) ;

г) коли походження дитини від даного батька встановлено у судо­
вому порядку (ст. 128 СК).

Діти, народжені у шлюбі, визнаному недійсним, мають такі самі спадкові права, що й діти, народжені у дійсному шлюбі. Спадкові права усиновлених та усиновлювачів прирівнюються до спадкових прав дітей та батьків. Це означає, що, по-перше, усиновлені та уси-новлювачі спадкують після смерті один одного; по-друге, усиновлені та їх нащадки спадкують після родичів усиновлювача на таких же підставах, що і його нащадки; по-третє, усиновлювачі і його родичі

після смерті усиновленого та його нащадків спадкують на таких самих підставах, що і після нащадків усиновлювача (ст. 1260 ЦК). У свою чергу, усиновлені та їх нащадки не спадкують після смерті своїх кровних родичів, а кровні родичі усиновленого не спадкують після смерті усиновленого та його нащадків.

У випадках, передбачених ч. 2 ст. 232 СК, відносини усиновленої дитини з одним із її батьків або із родичами померлого одного з бать­ків можуть бути збережені. У зазначених випадках усиновлена дити­на та її кровні родичі, стосовно яких у неї зберігаються особисті не-майнові і майнові права та обов'язки, спадкують один після одного на загальних підставах.

Діти, усиновлені після смерті осіб, майно яких вони мали право спадкувати, не втрачають право ні на законну, ні на обов'язкову част­ку в спадщині, оскільки до відкриття її правовідносини із спадкодав­цем, який є їх батьком чи матір'ю, не були припинені.

Пасинки чи падчерки не закликаються до спадкування за законом після смерті відчима або мачухи, за винятком випадків їх усиновлен­ня або наявності факту утримання.

Друге з подружжя як таке має право на спадкування, якщо перебу­вало у зареєстрованому шлюбі з померлим на момент відкриття спад­щини. Жінка визнається спадкоємицею після смерті чоловіка, а чоло­вік є спадкоємцем після смерті жінки незалежно від факту їх про­живання разом або надання один одному матеріальної допомоги. Та­кож не має значення характер особистих стосунків між ними.

Якщо на момент відкриття спадщини шлюб у встановленому зако­ном порядку було розірвано, то колишня дружина права на спадку­вання майна колишнього чоловіка не має і навпаки. Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким судом, за винятком випадків, передба­чених ч. 4 ст. 1224 ЦК.

Батьки померлого. З урахуванням наведеного вище, спадкоємця­ми також вважаються усиновителі померлого.

Онуки та правнуки померлого одержати спадщину матимуть мож­ливість лише за умови відсутності (смерті) на момент відкриття спад­щини їх матері чи батька (відповідно діда або баби), які мали право на спадщину, але померли до її відкриття. Такий перехід права на спад­кування називається спадкуванням за правом представлення ( більш докладніше буде розглядатися далі).

До складу спадкоємців другої черги входять такі особи:

рідні брати та сестри спадкодавця закликаються до спадкування після його смерті незалежно від того, чи були вони повнородними або неповнородними. Достатньо, щоб вони були єдинокровними (такі, що мають спільного батька і різних матерів) або єдиноутробними (та­кі, що мають спільну матір і різних батьків). Брати та сестри більш віддалених ступенів спорідненості (починаючи із двоюрідних) до

г

394

Розділ V

СПАДКОВЕ ПРАВО

395


спадкування за законом не закликаються. Зведені брати та сестри по­мерлого також не вважаються спадкоємцями.

Дід та баба померлого як з боку матері, так і з боку батька помер­лого.

До третьої черги спадкоємців зараховуються рідні дядько та тітка спадкодавця.

До четвертої черги спадкоємців належать особи, які були членами сім "і спадкодавця протягом щонайменше останніх п'яти років його життя. Тобто, їх коло формується за ознакою сімейних зв'язків.

Завершують перелік спадкоємців інші родичі спадкодавця до шос­того ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступе­ня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від померлого. Народження само­го спадкодавця не зараховується до цього числа (ч. 1 ст. 1265 ЦК).

Окреме місце серед спадкоємців за законом займають утриманці спадкодавця, які належать до п 'ятої черги спадкоємців і являють со­бою осіб, які не були членами сім'ї спадкодавця, але не менш п'яти років одержували від нього матеріальну допомогу, що була для них єдиним або основним джерелом засобів до існування (ч. 2 ст. 1265 ЦК). Отже, для визнання особи утриманцем слід враховувати, що як­що йдеться про непрацездатну особу, то вона не може бути членом сім'ї спадкодавця, строк надання їй допомоги спадкодавцем має бути не менше п'яти років до смерті останнього, допомога повинна нада­ватися не епізодично, а систематично та бути для цієї особи єдиним або основним джерелом засобів до існування.

При цьому не вимагається, щоб непрацездатний утриманець про­живав разом із спадкодавцем.

Крім загального правила щодо почергового закликання до спадку­вання, передбачена можливість зміни черговості одержання права на спадкування, яка може бути здійснена самими спадкоємцями або су­дом (ст. 1259 ЦК):

по-перше, черговість одержання права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадко­ємців, який укладається після відкриття спадщини;

по-друге, за позовом особи, яку не включено до складу спадкоєм­ців за законом, суд може визнати за нею право на спадкування, якщо буде встановлено, що протягом тривалого часу вона опікувалася, на­давала матеріальну допомогу та інші види допомоги спадкодавцеві, який через хворобу чи каліцтво опинився у безпорадному стані.

§ 3. Спадкування за правом представлення

До числа спадкоємців за законом відносяться також спадкоємці, які закликаються до спадкування за правом представлення. Закликан­ня вказаних спадкоємців до спадкування має місце лише за наявності передбачених законом спеціальних умов і має певні особливості.

Насамперед спадкоємство за правом представлення відбувається лише тоді, коли спадкоємець, який був би закликаний до спадкуван­ня, якщо був би живий, вмирає раніше спадкодавця, тобто до відкрит­тя спадщини. За таких обставин до спадкування за законом після смерті спадкодавця закликаються особи, які заступають місце спад­коємця, який помер раніше спадкодавця.

Коло осіб, які закликаються до спадкування за правом представ­лення, обмежений. Це онуки та правнуки, прабаба та прадід, племін­ники, а також двоюрідні брати та сестри спадкодавця (ст. 1266 ЦК).

Наявність вказаних осіб, які можуть бути закликані до спадкуван­ня за правом представлення, не позбавляє спадкодавця права розпо­рядитися спадщиною за своїм розсудом. Зазначені особи права на об­ов'язкову частку не мають. Спадкодавець може залишити все своє майно за заповітом іншим особам, підпризначити визначеному ним спадкоємцю другого спадкоємця тощо.

Онуки та правнуки, прабаба та прадід, племінники, двоюрідні се­стри та брати спадкодавця не спадкують на рівних з іншими спадко­ємцями за законом того ж спадкодавця. Вони спадкують лише ту час­тку у спадщині, яка належала б їх померлим рідним, якщо б вони були живі.

Відмова з боку спадкоємця від спадщини на користь зазначених осіб може мати місце лише за умови їх належності до спадкоємців за заповітом або за законом.

Якщо відсутні спадкоємці як за заповітом, так і за законом, або ніхто із спадкоємців не прийняв спадщину, або відмовилися від її прийняття, або усунені взагалі від права на спадкування, таке майно переходить у власність територіальної громади (ст. 1277 ЦК). За зая­вою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем від­криття спадщини після спливу одного року з часу її відкриття суд мо­же визнати спадщину відумерлою.

§ 4. Розподіл спадщини між спадкоємцями

Спадкова маса, як об'єкт універсального правонаступництва, неза­лежно від місця її знаходження, у момент відкриття спадщини юри­дично виступає як єдиний комплекс.

Розмір часток у спадщині кожного із спадкоємців за законом визна­ється рівним, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщи­ну між ними. Спадкоємці мають можливість домовитися між собою щодо зміни розміру частки когось із них стосовно рухомого майна. Якщо йдеться про нерухоме майно - закон вимагає укласти таку угоду в письмовій формі та нотаріально її посвідчити (ст. 1267 ЦК).

Якщо хтось із спадкоємців не прийме спадщину, його частка пере­ходить до інших спадкоємців, закликаних до спадкування, і ділиться між ними порівну.

396

Розділ V

СПАДКОВЕ ПРАВО

397


Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі. Од­нак лише певні спадкоємці мають переважне право на виділ їм у нату­рі окремого спадкового майна. По-перше, це стосується спадкування предметів звичайної обстановки та вжитку.

По-друге, необхідно визначити частку того з подружжя, хто пере­жив іншого, у спільно нажитому майні, оскільки на цю частку спад­щина взагалі не відкривається. При цьому слід враховувати можли­вість переходу від законного правового режиму майна подружжя (спільної сумісної власності) до договірного, при якому подружжя має можливість встановити певний (в цілому або у частці) режим роз­дільної або спільної часткової власності.

По-третє, спадкоємці, які були співвласниками майна із спадко­давцем, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на ви­діл їм в натурі їхньої частки майна у спадщині. Такий виділ не може порушувати інтересів інших спадкоємців.

Глава 24. ЗДІЙСНЕННЯ СПАДКОВИХ ПРАВ

§ 1. Прийняття спадщини

Право на прийняття спадщини є суб'єктивним цивільним правом, змістом якого є альтернативна можливість спадкоємця прийняти або відмовитися від спадщини. Спадкове майно переходить до спадкоєм­ців лише за умови їх бажання прийняти спадщину. Право на прийнят­тя спадщини може бути здійснено як шляхом прямого волевиявлення (поданням спадкоємцем заяви про прийняття спадщини до нотаріаль­ної контори за місцем відкриття спадщини), так і шляхом вступу спадкоємця у володіння або управління спадковим майном. Такі дії можуть виражатися у тому, що спадкоємець після відкриття спадщи­ни продовжує володіти та користуватися тими ж предметами, якими за життя спадкодавця користувався разом із ним (наприклад, прожи­вав в одному будинку із спадкодавцем). Якщо спадкоємець виявив згоду прийняти спадщину, вона вважається належною спадкоємцеві з моменту її відкриття (ч. 5 ст. 1268 ЦК).

Акт прийняття спадщини носить універсальний характер. Він роз­повсюджується на все спадкове майно, у чому б воно не виражалося і де б воно не перебувало. Якщо спадщина знаходиться у різних міс­цях, то, приймаючи спадщину за місцем її відкриття, спадкоємець цим самим отримує спадщину і в інших місцях.

Акт прийняття спадщини носить беззастережний характер. Прий­няття спадщини з умовою чи із застереженням не допускається. Спадщина може бути прийнята тільки цілком, не можна прийняти ли­ше частину спадщини. Зрозуміло, що у даному випадку йдеться про прийняття спадкоємцем тієї спадкової частки, як.а йому належить.

Спадкоємці розмежовуються на тих, які проживали, і тих, які не проживали із спадкодавцем. Перші вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо не заявили відмови від неї, для других передбачаєть­ся подання заяви до нотаріуса про згоду прийняти спадщину (ч. З ст. 1268 ЦК).

Для прийняття спадщини у законі встановлено шестимісячний строк, який рахується з моменту її відкриття. Якщо спадкоємець у за­значений термін не прийме спадщину, то він втрачає право на її прий­няття. Строк на прийняття спадщини відносять до числа преклюзив-них (перетинаючих) строків, сплив яких, на відміну від спливу строків позовної давності, тягне припинення самого права, а не тіль­ки права на його захист.

На вказаний строк не поширюються правила закону щодо зупи­нення, переривання та поновлення строків позовної давності. Проте якщо строк на прийняття спадщини пропущений спадкоємцем з по­важних причин, суд може його подовжити на певну, чітко визначену кількість днів, достатню для подання заяви до нотаріальної контори, щоб не було підстав вважати таке подовження тривалістю шість міся­ців. У випадку винесення судом рішення щодо подовження строку на прийняття спадщини вважається, що спадкоємець прийняв її. У цьо­му разі не треба звертатися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

Якщо спадкове ма.йно було прийняте іншими спадкоємцями, спад­коємцеві, який пропустив зазначений строк, передається лише те з майна, що збереглося в натурі, а також гроші, виручені від реалізації решти належного йому майна (ст. 1280 ЦК).

За письмовою згодою інших спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив шестимісячний строк, може прийняти спадщину і без звернення до суду, подавши заяву до нотаріальної контори за місцем її відкриття.

§ 2 Спадкова трансмісія

Спадкова трансмісія має певні особливості у спадкоємстві права на прийняття спадщини. По-перше, право на прийняття спадщини може бути здійснене у строк, який не сплив на момент смерті спадко­давця, у той час як для прийняття решти спадкового майна встановле­но шестимісячний строк, який обчислюється з моменту смерті спад­кодавця. Якщо ж строк на прийняття права на спадщину пропуще­ний, а строк на решту частки спадщини не пропущений, то спадкова частка, на яку поширюється право на прийняття спадщини (а строк його прийняття пропущений), повинна перейти до часток спадкоєм­ців спадкодавця, який помер першим, або передається територіальній громаді.

По-друге, на цю частку можуть звернути свої вимоги кредитори

398

Розділ V

СПАДКОВЕ ПРАВО

399


того спадкодавця, який помер першим, у той час як залишок частки спадщини спадкоємця, який помер, не встигши прийняти спадщину, від вимог цих кредиторів вільний. На нього вимоги можуть звернути лише його кредитори. Що ж стосується кредиторів останнього спад­кодавця, то вони можуть звернути свої вимоги на цю частку лише піс­ля задоволення вимог кредиторів первісного спадкодавця.

§ 3. Відмова від спадщини

Змістом права, яке виникає у спадкоємця у момент відкриття спад­щини, охоплюється не тільки можливість її прийняти, а й можливість відмовитися від неї. Відмова від спадщини як одна з гарантованих спадкоємцеві можливостей закріплена у ст. 1273 ЦК. Якщо спад­коємець не вчинив жодних з дій, передбачених цією статтею, вва­жається, що він відмовився від спадщини. Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від спадщини шляхом подання про це заяви до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Таку заяву спадкоємець може подати протягом шестимісячного строку з дня відкриття спадщини.

Разом з тим спадкоємець може відмовитися від спадщини на ко­ристь будь-кого з інших спадкоємців за заповітом або за законом, а також на користь держави, окремих юридичних осіб, громадських організацій (ст. 1274 ЦК). Якщо спадкоємець за заповітом або за за­коном відмовиться від спадщини, не зазначивши, на чию користь він зробив цю відмову, його частка переходить до спадкоємців за запо­вітом або за законом та розподіляється між ними у рівних частках. Це - так зване прирощення часток (ст. 1275 ЦК). Таке ж правило за­стосовується і до випадків, коли спадкоємець позбавлений права спадкування. При цьому слід мати на увазі, що після закінчення шес­тимісячного строку не може бути збільшена частка у спадщині з тих підстав, що хто-небудь із спадкоємців відмовляється від спадщини на користь інших спадкоємців. У таких випадках особа, яка прийняла спадщину, може передати право на все одержане майно чи на його частку іншому спадкоємцеві лише на підставі загальноцивільних до­говорів - купівлі-продажу, дарування, міни.

Спадкоємець, який має право на обов'язкову частку в спадщині, теж має право відмовитись від неї. У такому разі його частка перехо­дить до спадкоємців за заповітом.

Відмова від спадщини на користь онуків і правнуків можлива у то­му випадку, якщо вони є спадкоємцями за законом у порядку пред­ставлення, а за заповітом - коли вони були утриманцями спадкодавця.

Відмова від спадщини від імені неповнолітнього чи недієздатного, яка повинна бути зроблена їхніми законними представниками, мож­лива лише за згоди на це органів опіки та піклування, які дають свій висновок, що така відмова не порушує прав неповнолітнього чи не-

дієздатного. Якщо на спадкоємця за заповітом, що відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов'я­зок за цим відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну. Якщо все майно спадкодавець заповідає призначеним ним спадкоємцям, частка спадкоємця, що відпала, переходить до інших спадкоємців за запо­вітом і розподіляється між ними у рівних частках. Відмова спадкоєм­ця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.

Таким чином, відмова від спадщини, також як і її прийняття, є без­умовною і беззастережною. Якщо спадкоємець подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини або про видачу свідоцтва про право на спадщину, то відмовитися від неї вже неможливо. Відмова від спадщини без вказівки на користь кого вона відбулася, тягне ті ж наслідки, що і неприйняття спадщини,

Відмова від спадщини, яким би способом вона не була здійснена, тягне припинення права на прийняття спадщини без перетворення його у будь-яке інше право.

§ 4. Відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця

Оскільки у складі спадкового майна до спадкоємців переходять не тільки права, а й обов'язки, спадкоємці зобов'язані повідомляти кре­диторів про відкриття спадщини, якщо вони знають про борги спад­кодавця. Кредиторові надано право протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини (рані­ше - від дня відкриття спадщини), пред'явити свої вимоги до спадко­ємців, незалежно від настання строку вимоги (ст. 128! ЦК). Якщо ж кредитор не знав про відкриття спадщини, вимоги до спадкоємців йо­му належить заявити протягом одного року від настання строку ви­моги. І лише тоді, коли протягом цього часу кредитори не заявлять своїх вимог до спадкоємців, їхні права будуть погашені.

Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредито­ра особисто шляхом одноразового платежу, якщо немає ніяких інших домовленостей спадкоємців із кредитором. Якщо відбувається відмо­ва від такого платежу, за позовом кредитора суд накладає стягнення на спадкове майно, яке прийняли спадкоємці у натурі.

§ 5. Відшкодування витрат, які падають на спадкоємців

Спадкоємець, який вступив в управління спадковим майном до по­яви інших спадкоємців, не має права розпоряджатися ним (продава­ти, міняти, закладати тощо) до спливу шести місяців з дня відкриття

400

Розділ V


спадщини або до одержання ним свідоцтва про право на спадщину, якщо свідоцтво було отримано раніше,

До спливу шестимісячного строку або до отримання свідоцтва про право на спадщину спадкоємець має право здійснювати за рахунок спадкового майна тільки витрати: 1) на покриття витрат на догляд за спадкодавцем під час його хвороби, а також на поховання ; 2) на до­гляд осіб, які перебували на утриманні спадкодавця; 3) на задоволення претензій щодо заробітної плати та претензій, які дорівнюються до та­ких; 4) щодо охорони та управління спадковим майном, На вимоги щодо відшкодування витрат на догляд за спадкодавцем під час його хвороби, на його поховання, а також витрат щодо охорони та управ­ління спадковим майном поширюється загальний трирічний строк по­зовної давності, передбачений ст. 257 ЦК.

Розділ VL Право інтелектуальної власності

Глава 25, ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ '"

§ І» Поняття права інтелектуальної власності та його джерела.

Творчі здібності людини можуть мати прояв у різних сферах жит­тя, Творча діяльність - це розумова діяльність- що призводить до отримання якісно нового результату, який відрЬняється своєю неповторністю та оригінальністю.

Прийнято виділяти сферу так званої художньої творчості у про­цесі якої створюються художні образи. Ці образи можуть виникати за допомогою різноманітних виразних засобів: живопис, слово, музика, танець, фотографія або шляхом їх поєднання. Дану сферу творчості ще називають духовною творчістю1, результати якої безпосередньо пов'язані з духовним життям людини, формують її духовний світ, її світобачення і світосприйняття, загальнолюдські цінності, ставлення до інших людей і навколишнього середовища. Результатом такого роду творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва,

Інша сфера - це технічна творчість, тобто діяльність, що спря­мована на пошук нових технічних або технологічних засобів ви­рішення завдань у будь-якій галузі господарювання, її результатом можуть бути технічні пристрої, машини, механізми, інструменти, транспортні засоби, обладнання, споруди, нові речовини, рішення у сфері конструювання, нові способи та технології виробництва, досяг­нення селекції.

Результати творчої діяльності людини (рукопис, картина, формула винаходу,, виріб), яка дає змогу сприймати їх іншим людям, входять до кола об'єктів цивільних прав. За своєю природою вони відносять­ся до нематеріальних благ, оскільки є продуктом людської думки і не тотожні тим речам, у яких втілені. Всі результати творчої діяльності отримали узагальнене позначення, яке підкреслює природу їх поход­ження — об'єкти інтелектуальної власності,

У сучасній цивілістичній науці існують декілька підходів до розу­міння суті понять «інтелектуальна власність» та «право інтелектуаль­ної власності». Перший - так званий пропрієтарний (від англ. «proprietor» —власник)—базується на тому, що зміст права інтелекту­альної власності визначається так само, як він визначається для зви-

1 Підопригора О. О. Законодавство України про інтелектуальну власність,-Харків: Фірма «Консум», 1997.- С. 27.

402

Розділ П

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

403


чайного права власності. Суб'єктивне право інтелектуальної власно­сті є правом його суб'єкта на володіння, користування і розпоря­джання належним йому відповідно до закону результатом інтелекту­альної діяльності1. Разом з тим прихильники цієї теорії визнають, що інтелектуальна власність відрізняється від загального поняття влас­ності рядом особливостей, зокрема, нематеріальним об'єктом, обме­женістю строків дії, способами набуття, оформлення та захисту прав2.

Інший підхід до розуміння поняття права інтелектуальної власно­сті спирається на неможливість ототожнення правового режиму ма­теріальних речей та нематеріальних об'єктів, якими є результати ху­дожньої та технічної творчості. Саме тому категорія власності може бути застосована тільки до матеріальних носіїв творчих результатів. Створювачу ж останніх належить не право власності, а особливі вик­лючні права на використання, що забезпечують йому можливість здійснення усіх дозволених законом дій з одночасною забороною цього будь-яким третім особам без дозволу володільця виключних прав3.

Теорія виключних прав з'явилася і розвивалася практично пара­лельно з теорією пропрієтарного підходу. її дотримувався відомий російський цивіліст Г. Ф. Шершеневич4. У сучасності вона залиша­ється також досить поширеною5.

Щодо самого терміна «інтелектуальна власніеть»3 то він є широко вживаним у законодавстві багатьох країн світу та у міжнародно-пра­вових угодах. Тому в науковій літературі висловлено думку„ яка є своєрідним компромісом у його визначенні та тлумаченні. Вона зво­диться до того, що інтелектуальна власність - це термін, який склався історично, єумовним та має тільки термінологічну схожість з правом власності у його традиційному сприйманні і повинен розумітися як сукупність виключних прав особистого і майнового характеру на ре­зультати інтелектуальної діяльності6.

ДВІ визначає право інтелектуальної власності як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений законом (ч. 1 сг.418).

1 Право інтелектуальної власності: Підруч. для студентів вищих навч. зак. / За ред.
О. А. Підопригори, О. Д. Святоцького. - К. Видавничий Дім «Ін Юре», 2002..- С. 53.

2 Шдопригора О, А., Підопригора О. О. Право інтелектуальної власності України:
Навч. посіб. для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів. - К.: Юрінком Інтер, 1998.- С 12.

3 Зенин И. А. Гражданское и торговое право капиталистических стран. - М/. Изд-во
МГУ, 1992.-С. 128, і29.

4 Шершеневич Г. Ф. Учебникъ русского гражданского права,- 1912.-С. 407.

5 Дозорцев В. А. Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации.
Сборник статей / Исслед. Центр частного права. - М.: Статут, 2003.

6 Сергеев A. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации:
Учеб.-М.: Проспект, 1996.- С. 14,18—19.

Право інтелектуальної власності слід розглядати у двох значен­нях: об'єктивному та суб'єктивному. У суб'єктивному значенні пра­во інтелектуальної власності являє собою суб'єктивне право (майнові або немайнові права) на інтелектуальний продукт, тобто певні право­мочності творця або іншої особи стосовно інтелектуального продук­ту. ЦК визначає, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, які поширюються на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об 'єкт права інтелектуальної власності (ст. 418).

В об'єктивному значенні право інтелектуальної власності - це система правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення та використання інтелектуального продукту. Ця сукуп­ність правових норм становить підгалузь цивільного права і склада­ється з декількох правових інститутів: авторське право та суміжні права, право промислової власності (патентне право), інститут засо­бів індивідуалізації учасників цивільного обігу та їх продукції і по­слуг. Кожний з названих інститутів регулює суспільні відносини у певній сфері інтелектуальної діяльності, яка відрізняється як специ­фікою самого інтелектуального продукту, так і пов'язаними з нею особливостями його використання. Так, інститут авторського права та суміжних прав призначений для охорони результатів ху­дожньої творчості - творів науки, літератури та мистецтва (об'єктів авторського права), а також групи об'єктів, які з'являються з метою їх розповсюдження - виконання творів, фонограм та відеограм, про­грам теле- та радіомовлення (об'єктів суміжних прав).

Право промислової власності регулює відносини щодо створен­ня, використання та оформлення прав на результати науково-техніч­ної творчості людини, до яких відносяться: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, селекційні досяг­нення у рослинництві та тваринництві (нові сорти рослин та породи тварин), топографії інтегральних мікросхем. Вони охороняються пі­сля спеціального оформлення прав і одержання охоронного докумен­та - патенту або свідоцтва. За назвою документа, що обумовлює охо­рону більшості об'єктів, - патент - цей інститут також називають па­тентним правом.

Інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу, їх продукції та послуг містить норми, які охороняють такі об'єкти, як комерційне (фірмове) найменування, торговельну марку, географічне зазначення. Ці об'єкти поєднує те, що вони мають за мету індивіду­алізувати суб'єктів відповідних прав, позначити різницю між ними, дають змогу відрізнити товари та послуги одного суб'єкта від одно­рідних товарів та послуг іншого, а також рекламують як самого суб'єкта, так і якість та властивості його продукції (послуг).

Крім зазначених об'єктів, ЦК регулює відносини з права інтелек­туальної власності на наукове відкриття та комерційну таємницю.

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

405


404

Розділ VI


Останні також створюються інтелектуальною працею людини, ма­ють науково-технічну та економічну цінність, що і зумовило необхід­ність їх охорони.

Правові засади розвитку творчої діяльності людини і охорони її результатів закладені у Конституції України, яка проголосила свобо­ду літературної, художньої і технічної творчості та захист інтелекту­альної власності. У ст. 54 Конституції закріплено основний принцип охорони інтелектуальної власності: кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, вста- новленими законом.

Відносини у сфері інтелектуальної діяльності регулюються цілою низкою актів цивільного законодавства, центральне місце серед яких посідає ЦК, Книга четверта якого - «Право інтелектуальної власно­сті», містить загальні та спеціальні норми. Глава 35 «Загальні поло­ження про право інтелектуальної власності» стосується питань, що регулюються однаково стосовно будь-якого інтелектуального про­дукту, її призначення полягає у визначенні кола об'єктів і суб'єктів інтелектуальної діяльності, закріпленні основних принципів і підхо­дів щодо охорони відповідних прав, встановленні строку чинності виключних прав, визначенні змісту особистих немайнових та майно­вих прав інтелектуальної власності, загальних правил використання інтелектуального продукту та передачі майнових прав іншим особам, засад захисту порушених прав.

Спеціальні правила щодо особливостей створення і використання певного об'єкта, вміщені у главах 36-46 Книги четвертої ЦК, а також у Книзі п'ятій ЦК (глави 75, 76), в якій врегульовуються договірні відносини з приводу розпоряджання майновими правами інтелекту­альної власності.

Крім ЦК, питанням регулювання інтелектуальної власності при­свячені численні закони: «Про авторське право і суміжні права» (в ре­дакції Закону від 11 липня 20Ш р.), «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (в редакції Закону від 1 липня 2000 р.), «Про охорону прав на промислові зразки» (від 15 грудня 1993 р.), «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» (від 15 грудня 1993 р.), «Про охорону прав на зазначення походження товарів» (від 16 червня 1999 р.), «Про охорону прав на сорти рослин» (в редакції Закону від 17 січня 2002 p.), «Про племінну справу у тваринництві» (в редакції Закону від 21 груд­ня 1999 р.), «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» (від 5 листопада 1997 р.), «Про розповсюдження примірників аудіо­візуальних творів та фонограм» (від 23 березня 2000 p.).

Крім цього, питання прав інтелектуальної власності почасти відне­сені до сфери регулювання й інших законів: «Про наукову та науко­во-технічну діяльність», «Про видавничу справу», «Про телебачення і радіомовлення», «Про кінематографію», «Про архітектурну діяль­ність», «Про особливості державного регулювання діяльності суб'єк-

тів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпор­том дисків для лазерних систем зчитування», «Про режим іноземного інвестування» тощо.

На основі та у розвиток положень законів України прийнято бага­то підзаконних нормативно-правових актів. Серед них постанови КМУ, накази Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України, які присвячені питанням дер­жавної реєстрації інтелектуальних прав, видачі охоронних докумен­тів, встановленню мінімальних ставок авторської винагороди тощо.

Право на об'єкти інтелектуальної власності врегульовуються та­кож договорами, що укладаються між особою, яка володіє виключни­ми правами, та користувачем інтелектуального продукту (автор­ський, ліцензійний, договір комерційної концесії та ін.). Враховуючи правило ст. 6 ЦК, цими договорами відносини можуть врегульовува­тися інакше, ніж це передбачено ЦК та спеціальним законодавством. Крім того, джерелом регулювання у цій сфері є багатосторонні і дво­сторонні міжнародні угоди, що укладаються в процесі співробітницт­ва між державами у сфері охорони інтелектуальної власності. Участь будь-якої держави у них має на меті забезпечення на своїй території охорони інтересів іноземних правовласників, а також захист своїх громадян та юридичних осіб від порушень їх інтелектуальних прав за кордоном. Міжнародні угоди можуть містити й умови про співробіт­ництво у діяльності з виявлення та усунення порушень інтелектуаль­них прав громадян країн-учасниць, про взаємне визнання охоронних документів, про взаємодію організацій, що управляють майновими правами на колективній основі, про співробітництво у сфері оформ­лення інтелектуальних прав іноземців в уповноважених органах дер­жави тощо.

На сьогодні Україна приєдналася до багатьох міжнародних кон­венцій та уклала двосторонні угоди з питань авторського та патентно­го права. Серед них найвідоміші та найдавніші: Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 p., учасницею якої Україна є з 1995 p.; Всесвітня конвенція про авторське право 1952 p., що є обов'язковою для України як правонаступниці колишнього Со­юзу РСР, з 1973 p.; Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 p., учасницею якої Україна стала у 1991 p.; Мадрид­ська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 p., чинна для України з 1991 p.; Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми, які були прий­няті Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 p., а Україна при­єдналася до них у 2001 р. Крім того, частиною національного законо­давства України стали Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 р. (Україна приєдналась у 2001 p.); Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм

406

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

407


1971 р, (Україна приєдналася у 1999 p.); Гаазький Акт Гаазької угоди про міжнародну реєстрацію промислових зразків від 28 листопада 1960 р. (Україна є учасницею з 2002 p.); Договір про патентну коопе­рацію від 19 червня 1970 p., чинний для України з 1991 р,

§ 2, Загальні положення , права інтелектуальної власності

Загальні норми насамперед визначають коло об'єктів права інте­
лектуальної власності. Стаття 420 ЦК до них відносить: літературні
та художні твори, комп'ютерні програми, компіляції даних (бази да­
них); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) орга­
нізацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, про-
і мислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин та породи тварин; ко­мерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для това­рів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Правова охорона об'єктів інтелектуальної власності здійснюється за допомогою надання їх створювачу виключних прав. «Виключ­ність» прав означає, що жодна особа, крім тієї, кому вони належать, не може здійснити використання об'єкта, не маючи на це відповідно­го дозволу особи, яка володіє виключними правами. Виключне пра­во - це виключна можливість здійснювати щодо об'єкта за­кріплені законом правомочності на власний розсуд. ЦК закріпив у ст. 418 важливий принцип їх непорушності: ніхто не може бути по­збавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом. Зазначені обме­ження можуть бути встановлені заради суспільних та державних ін­тересів.

Виключні права інтелектуальної власності за своїм характером та об'єктом поділяються на дві групи - особисті немайнові та май­нові. Особисті немайнові права необхідні для охорони гідності відпо­відного суб'єкта, його імені, творчої репутації, забезпечення його су­спільного визнання. Майнові права дозволяють реалізувати майно­вий інтерес правовласника в отриманні доходів або від самостійного використання інтелектуального продукту, або від розпоряджання правом його використання на користь інших осіб.

До особистих немайнових прав загальні норми відносять: право на визнання людини створювачем об'єкта інтелектуальної влас­ності, право перешкоджати будь-якому посяганню, здатному зав­дати шкоди його честі чи репутації, а також інші немайнові права, встановлені законом. Стаття 423 ЦК закріплює невичерпний перелік особистих немайнових прав, а тому спеціальне законодавство може містити зазначення інших немайнових прав, що обумовлені особли­востями певного об'єкта інтелектуальної власності. Наприклад, вина­хіднику належить особисте немайнове право на присвоєння власного імені створеному винаходу; автору сорту - право пропонувати назву

сорту і включати до неї своє ім'я; виконавцю надане право вимагати забезпечення належної якості запису його виконання, а автору худо­жнього чи наукового твору - право публікувати його під власним ім'ям, анонімно або під псевдонімом.

Особисті немайнові права належать і можуть бути здійснені тіль­ки особою, що створила інтелектуальний продукт. Ці права є невідчу-жуваними, тобто не можуть передаватися іншим особам. Невідчуже-ність цих прав виключає можливість відмови від них або їх при­мусового припинення. Згідно зі ст. 425 ЦК, вони є чинними безстро­ково, і обов'язок їх дотримання лежить на будь-якій особі незалежно від спливу строку існування майнових прав.

Майнові права інтелектуальної власності можуть бути різнома­нітними залежно від особливостей самого інтелектуального продук­ту та способів його використання. Останні є одним з класифікаційних критеріїв поділу майнових прав на види. Так, до майнових прав, авто­ра твору належать право опублікування, право на відтворення, право на публічне сповіщення, право на переклад, право на розповсюджен­ня твору та інші. За цим критерієм визначаються й майнові права, на­приклад, на торгівельну марку: право на застосування торгівельної марки на товарах та упаковці, право на згадування торгівельної мар­ки у рекламі, право на її зазначення на бланках та іншій документації, тощо.

Однак незалежно від того, яким є конкретний зміст того чи іншого майнового права на певний об'єкт, його сутність визначається складовими елементами, переліченими у ст. 424 ЦК. По-перше, це можливість використання об'єкта права інтелектуальної власності, тобто право на власні активні дії щодо використання об'єкта на власний розсуд. По-друге, це можливість дозволяти його викорис­тання іншим особам, тобто розпоряджатися правом на використан­ня і, як наслідок, одержувати відповідний доход. По-третє, це мож­ливість перешкоджати його неправомірному використанню, що може бути реалізована у формі прямої заборони, адресованої або кон­кретній особі, або публічно оголошеному необмеженому колу осіб з метою попередити можливі порушення з їх боку. Крім того, під мож­ливістю перешкоджати неправомірному посяганню слід розуміти за­стосування будь-яких передбачених законом способів захисту інте­лектуальних прав.

Майнові права відчужувані, вони можуть передаватися іншим особам за договором як у повному обсязі, так і у частині правомоч-ностей щодо одного чи декількох способів використання. Крім того, ч. З ст. 424 ЦК передбачає, що майнові права інтелектуальної власно­сті можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов'язань, а також використовуватися в інших цивільно-правових відносинах. Згідно зі ст. 425 ЦК майнові права інтелектуальної власності є чинни-

408

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

409


ми протягом строків, встановлених Кодексом, іншим законом чи до­говором.

При здійсненні інтелектуальних прав діє важливий принцип спів­відношення майнових та немайнових прав, закріплений у ч. З ст. 423 ЦК: особисті немайнові права інтелектуальної власності не зале­жать від майнових прав інтелектуальної власності. З цього вип­ливає, що передача майнових прав за договором, або їх обмеження згідно із законом, або нездійснення майнових прав не обмежує і не припиняє немайнових прав та не означає відмову від них.

Правова система охорони об'єктів інтелектуальної власності побудована на принципі поєднання інтересів створювача інтелекту­ального продукту та інтересів суспільства. Цей принцип у загально­му вигляді був втілений у норму ч.2 ст.424 ЦК, якою передбачено, що законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності, але за умови, що вони не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав та здійс­нення законних інтересів суб'єктів цих прав. Винятки означають, що за певних обставин та у межах, встановлених законом, майнові права інте­лектуальної власності не діють. Інакше такі випадки у законодавстві на­зиваються правомірним використанням об'єкта права інтелектуальної власності без дозволу правоволодільця. Обмеження майнових прав слід розуміти як певне звуження обсягу майнового права у випадках, за­значених законом. Спільним для винятків та обмежень є те, що вони мо­жуть застосовуватися тільки тоді, коли встановлені законом, причому тільки у тих межах, які окреслює правова норма. Ніякого розширеного тлумачення ці норми не допускають.

Для здійснення інтелектуальних прав істотне значення має визна­чення моменту їх виникнення. Правова охорона інтелектуального продукту базується на двох основних правилах щодо виникнення ви­ключних прав на нього. Перше - це правило фактичного створення об'єкта інтелектуальної власності, з яким і збігається момент виник­нення виключних прав. Це правило діє стосовно творів науки, літера­тури та мистецтва, оскільки ці об'єкти охороняються незалежно від їх художньої або наукової цінності, призначення або форми виразу. Дру­ге правило про дотримання формальності як умови виникнення ви­ключних прав. Процедура формальності складається з подання заявки і відповідних документів до реєструючого органу (як правило, Дер­жавного департаменту інтелектуальної власності), проведення екс­пертизи на предмет відповідності заявленого об'єкта умовам охоро-ноздатності та за умови позитивного висновку завершується видачею охоронного документа і реєстрацією відомостей про це у спеціально­му реєстрі. За правилом виконання формальності надаються інтелек­туальні права на всі об'єкти промислової власності, а також на торго­вельну марку, комерційне найменування, географічне зазначення.

Загальні положення про право інтелектуальної власності містять також основні підходи до визначення кола осіб, які можуть бути

суб'єктами виключних прав. Згідно зі ст. 421 ЦК, ними є творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до ЦК, іншого закону чи договору. За підставами набуття інтелектуальних прав всіх суб'єктів можна поділити на дві групи: первинні та похідні. До первинних належить створювач, чиї творчі зусилля були втілені у певний результат у вигляді об'єкта інтелектуальної власності. Якщо у творчому процесі із створення інтелектуального продукту брали участь спільно кілька осіб, у них всіх виникають виключні права, не­залежно від ступеня їх творчої участі. Не можуть спільно набути вик­лючні права особи, які не брали творчої участі у створенні інтелекту­ального продукту, а здійснювали матеріальну, технічну або органі­заційну допомогу. Стаття 428 ЦК встановлює загальне правило, що здійснення інтелектуальних прав, які належать кільком особам, від­бувається ними спільно, тобто за взаємною згодою.

Первісне виникнення майнових інтелектуальних прав одночасно у декількох осіб можливо також у випадках створення інтелектуального продукту за замовленням (ст. 430 ЦК) або у зв'язку з виконанням створювачем обов'язків, що покладені на нього трудовим договором (ст. 429 ЦК). Виникнення спільних майнових прав інтелектуальної власності у працівника, який створив об'єкт, та юридичної або фізич­ної особи, де або у якої він працює, а також спільних майнових прав у творця та замовника об'єкта є загальним правилом, закріпленим відповідно у ч. 2 ст. 429 та ч. 2 ст. 430 ЦК. Боно обумовлено необхід­ністю захистити майнові інтереси осіб, які були ініціаторами, а, мож­ливо, авторами ідеї, надавали організаційну, матеріально-фінансову та іншу підтримку, передавали у користування створювача секрети виробництва, обладнання, та які заінтересовані у застосуванні кінце­вого результату, що відповідає певним характеристикам, призначен­ню та якості. Зазначене загальне правило може бути змінено за згодою сторін. У будь-якому випадку особисті немайнові права інтелектуаль­ної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору або замовлення, належать творцеві цього об'єкта1.

Похідними суб'єктами права інтелектуальної власності є ті осо­би, які самостійно не створювали інтелектуальний продукт, а набули виключні майнові права на нього в порядку провонаступництва, яке може відбутися на підставі договору із їх первісним суб'єктом (ами) або на підставі спадкоємства, або в результаті злиття, приєднання, поділу та перетворення юридичної особи - суб'єкта прав інтелекту­альної власності. Таким чином, обсяг прав похідного суб'єкта визна­чається або правочином, або дорівнює сукупності майнових інтелєк-

1 Слід зауважити, що по-іншому ці питання врегульовані в спеціальних законах, напр., у ст. 16 Закону «Про авторське права та суміжні права» та в ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі», що потребує узгодження їх з нормами ЦК."

410

Розділ УГ

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

411


туальних прав, що належали спадкодавцю на день його смерті чи юридичній особі, від якої вони перейшли до правонаступника.

Глава 35 ЦК містить загальні принципи використання об'єкта інте­лектуальної власності іншими особами. Регулювання цих питань ба­зується на тому, що набути право на використання інтелектуального продукту можливо не тільки в результаті безпосереднього його ство­рення, а й шляхом укладення договору з особою, яка має виключне право дозволяти таке використання. На підставі такого договору первісний носій виключних майнових прав може розпорядитися ними на користь іншої особи і, таким чином, надати їй правомочностей що­до користування майновими правами інтелектуальної власності. Цей особливий тип договорів отримав назву договори про розпоряджан­ня майновими правами інтелектуальної власності. Особливість цих договорів полягає у тому, що їх предметом є певний об'єкт ін­телектуальної власності, тобто нематеріальне благо, а правовою ме­тою - перехід виключних майнових прав від правовласника до третьої особи. Порядок та умови розпоряджання майновими правами інтелек­туальної власності можуть відрізнятися залежно від специфіки вико­ристання певного об'єкта, але способи такого розпоряджання зводять­ся до двох. Перший - це передача майнового права (відступлення, відчудження), передбачена ст. 427 ЦК. Для неї характерна остаточна і безповоротна передача майнових прав іншій особі. Другий спосіб роз­поряджання майновими правами, встановлений ст. 426 ЦК, - видача дозволу (ліцензії) на використання об'єкта інтелектуальної влас­ності. Головна його відмінність від договору про передачу прав поля­гає у тому, що за ліцензійним договором носій виключних майнових прав не відчужує їх назавжди, а лише надає дозвіл використовувати об'єкт інтелектуальної власності у певних межах та протягом певного строку. Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної влас­ності має свої підвиди. Вона може бути виключною, невиключною, одиничною, відкритою, примусовою, а також субліцензією1.

У ст. 432 ЦК викладені загальні положення про захист права інте­лектуальної власності. Під захистом інтелектуальних прав слід ро­зуміти сукупність встановлених законом мір, що спрямовані на відновлення або визнання виключних прав на інтелектуальний продукт при їх порушенні або оспорюванні Об'єктом захисту є суб'єктивні права інтелектуальної власності немайнового та майно­вого характеру. Суб'єктами права на захист визнаються не тільки створювач інтелектуального продукту, а і його правонаступники -особи, які одержали відповідні права на нього за договором, у поряд­ку спадкоємства або в результаті злиття, приєднання, поділу та пере­творення юридичної особи.

1 Детальна регламентація договорів про розпоряджання майновими правами інте­лектуальної власності міститься у нормах зобов'язального права. Див. Книгу другу цього підручника.

Особа має право звернутися до суду за захистом свого права інте­лектуальної власності, застосувавши способи, передбачені ст. 16 ЦК.

У порядку реалізації того чи іншого способу захисту суд для від­новлення порушених прав, компенсації майнових втрат правовласни­ка та попередження порушень у майбутньому, може постановити, зокрема, такі рішення: про здійснення негайних заходів щодо запо­бігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів; про зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності; про вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушен­ням права інтелектуальної власності; про вилучення з цивільного об­ороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності; про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; про відшкодуван­ня збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, за не­правомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності; про застосування разового грошового стягнення замість відшкоду­вання збитків; про опублікування у засобах масової інформації відо­мостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судо­вого рішення щодо такого порушення.

Більш детальний перелік способів захисту та особливості їх застосу­вання регламентовані спеціальним законодавством і будуть розглянуті у наступних параграфах цієї глави.

Для застосування будь-якої міри захисту, включаючи міру відпо­відальності, необхідно встановити факт порушення права інтелекту­альної власності, тобто наявність протиправної поведінки. Поняття порушень виключних прав щодо конкретного інтелектуального про­дукту розкриваються спеціальним законодавством, а саме ст. 50 Зако­ну «Про авторське право і суміжні права», ст. 53 Закону «Про охорону прав на сорти рослин», ст. 34 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», ст. 26 Закону «Про охорону прав на промислові зраз­ки», ст. 20 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг», ст. 23 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів», ст. 21 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікрос­хем». У загальному вигляді його можна визначити наступним чином: порушення майнових інтелектуальних прав має місце у випадку вчинення без дозволу уповноваженої особи будь-яких дій стосовно її прав, які згідно із законом потребують дозволу та виплати вина­городи за використання відповідних об'єктів.

Порушення немайнового інтелектуального права залежно від виду інтелектуального продукту може полягати у: привласненні авторства (плагіат), невизнанні, запереченні дійсного авторства, використанні об'єкта без зазначення імені автора, якщо таке зазначення практично

412

Розділ VI


ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

413


I

можливе; розголошенні імені автора, коли він бажав залишитися анонімним, розголошенні проти волі автора його псевдоніму; пере­крученні, спотворенні та іншій істотній зміні твору, яка зашкодила честі і репутації автора; недодержанні вимог щодо якості запису виконання.

Глава 28. АВТОРСЬКЕ ПРАВО ! СУМІЖНІ ПРАВА

§ 1. Поняття авторського права

Авторське право в об'єктивному розумінні являє собою сукуп­ність правових норм, що регулюють коло суспільних відносин зі створення та використання творів науки, літератури і мистец­тва.

Авторське право в суб'єктивному розумінні - це особисті не-майнові та майнові права, які виникають у автора в зв'язку зі створенням ним твору і охороняються законом.

Об'єктом авторсько-правових відносин є нематеріальне благо у вигляді продукту духовної творчості, а саме твори науки, літератури, мистецтва.

Для інституту авторського права характерний принцип незастосу-вання будь-якої формальності для визнання твору його об'єктом. Цей принцип закріплений у ч. 2 ст. 433 ЦК, а також у ст. 11 Закону «Про авторське право і суміжні права» (далі - Закон) і означає, що автор­ське право на твір виникає внаслідок факту його створення. Для його виникнення і здійснення не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також додержання будь-яких ін­ших процедур. Особа, яка є творцем, вправі спеціальним знаком охо­рони «copyright» © сповістити про наявність у неї авторських прав і не повинна доказувати їх приналежність, оскільки законом передба­чена презумпція авторства особи, яка зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору. Обов'язок підтвердження приналежності прав може бути покладено на неї лише у ході судового провадження у разі оспорювання цього факту іншою особою.

§ 2. Об'єкти та суб'єкти авторського права

Об'єкти авторського права. До об'єктів авторського права ст. 433 ЦК та ст.8 Закону відносять твори у галузі науки, літератури і мистецтва. Законодавство пропонує досить широкий перелік різно­манітних за характером творчості та формою виразу творів, яким на­дається охорона. Однак він не є вичерпним, що дає змогу надавати охорону тим об'єктам, які виникатимуть у майбутньому завдяки роз­витку науки, культури і техніки та будуть відповідати загальним ознакам твору. У науковій літературі авторські твори часто класи­фікують за їх змістом. Якщо твір являє собою систему понять - це на-

уковий твір, а якщо - систему образів - це твір художній1. Останні, в свою чергу, поділяються на твори літератури (белетристичні, пуб­ліцистичні, драматичні та інші), музичні та музично-драматичні тво­ри, аудіовізуальні, твори образотворчого мистецтва, твори хореогра­фії та пантоміми, твори архітектури, містобудування і садово-пар­кового мистецтва; твори ужиткового мистецтва, фотографічні твори. Закон надає охорон}7 також таким творам, як комп'ютерні програми та бази даних, які можуть містити елементи наукового та інформацій­ного характеру. За своєю формою наукові та художні твори можуть бути письмовими (книги, брошури, статті), усними (виступи, лекції, промови, проповіді), у вигляді картин, зображень, ілюстрацій, карт, планів, креслень, ескізів, пластичних форм (декорації, макети). При­чому охороні підлягають твори незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети, незалежно від ступеня їх завершеності, а також факту їх оприлюднення.

Необхідною умовою авторсько-правової охорони є ознаки, яким повинен відповідати будь-який твір. До таких ознак належать: творчий характер результату діяльності людини та об'єктивна форма виразу твору.

Творчість визначається як сфера духовного виробництва, інтелек­туальна діяльність людини, яка характеризується певними якостями. Продукт творчості - це результат відображення у свідомості людини оточуючої її об'єктивної дійсності. Творчість - складний процес, який зумовлюється індивідуальними здібностями творця, умовами, за яких він творить, метою, яку він перед собою поставив, та іншими факторами. Творчість породжує щось якісно нове та таке, що відріз­няється неповторністю, оригінальністю та унікальністю.

Твір повинен мати зовнішню об'єктивну форму вираження та існу­вати самостійно від автора2.Під об'єктивною формою твору розу­міється форма, яка робить твір не просто доступним для сприйняття інших людей, а й відтворюваним3.

Разом з тим авторське право охороняє не відокремлений зміст тво­ру, не його відокремлену форму, а твір як єдність форми і змісту. Охорона надається твору в цілому як результату творчої діяльності, але насамперед у зв'язку з його формою, яка дозволяє відокремити твір за зовнішніми ознаками4. Однаковими думками, ідеями, інфор­мацією можуть володіти різні люди, але форма їх вираження завжди буде відрізнятися та залежати від індивідуальних інтелектуальних та

1 Гаврилов Э. П. Советское авторское право: Основные положения. Тенденции раз­
вития. -М: Наука, 1984. -С. 81; Иоффе О, С, Основы авторского права. -М.: Знание,
1969.-С. 15-16.

2 Чернышева С. А. Правоотношения в сфере художественного творчества. - М.: На­
ука, 1979.-С. 76.

3 АктимоновБ. С, ФлейшицК.А. Авторское право. -МлГосюриздат, І957.-С. 80,85.

4 Дозорцев В. А. Авторские дела в суде: Научно-практический комментарий. - М.:
ВААП-Информ, 1985.-С. 14.


414

Розділ VI

психологічних якостей автора. Тому завданням авторського права є охорона індивідуальної, творчо створеної форми вираження ідей, ду­мок образів і понять. Частиною 3 ст. 8 Закону передбачено, що пра­вова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не по­ширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі.

У процесі творчої діяльності можуть створюватися не тільки абсо­лютно нові твори, а й творчі переробки вже існуючих. Це можуть бу­ти сценарії, створені на базі літературного твору, або аранжування чи оркестровки музичного твору, тексти перекладів тощо. Якщо новий творчий продукт містить елементи іншого твору, що охороняється, але сам є результатом творчої праці зі створення нової форми, такий об'єкт називається похідним або залежним. Похідні твори охороня­ються авторським правом як окремі творчі результати, але за умови, що вони були створені без порушення авторського права осіб, чиї твори були використані для творчої переробки, тобто за згодою

останніх.

До об'єктів авторського права належать складені твори - різно­манітні збірники, якщо вони є результатом творчої праці за добором, координацією або упорядкуванням певного матеріалу (збірники тво­рів обробок фольклору, енциклопедії, словники, антології, газети, журнали та інші періодичні видання). При цьому умовою також є до­тримання авторських прав на твори, що увійшли до нього як складові частини. Авторські права упорядника поширюються на новий скла­дений твір в цілому та не охоплюють самі твори, дані чи інформацію, що увійшли до нього. Тому автори творів, включених до нього, ма­ють право використовувати свої твори незалежно від складеного тво­ру якщо інше не передбачено авторським договором з упорядником збірника. Зокрема, вони вправі надавати дозвіл на підбір та розташу­вання їх творів іншим упорядникам.

До складених творів належать компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результа­том інтелектуальної діяльності. Згідно зі ст. 433 ЦК творча компіля­ція даних охороняється як така, тому ця охорона не поширюється на матеріал, що є складовим компіляції. Останній може бути самостій­ним об'єктом авторського права або об'єктом права інтелектуальної власності особи, яка створила чи придбала певну інформацію. Автор­ське право на бази даних не повинно зачіпати прав інших осіб на ма­теріал цієї бази. Тому створення і подальше її використання має відбуватися тільки за згодою правовласників матеріалу, що компі­люється з певною метою.

Авторське право охороняє не тільки твір в цілому, а й будь-яку його
частину, яка може використовуватися самостійно, у тому числі й ори­
гінальну назву твору. . .

Не визнаються об'єктами авторського права, згідно зі ст. 434 ЦК та

415

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

ст. 10 Закону: а) повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації; б) т?ори народної твор­чості (фольклор) - приказки, частівки, танці, художні промисли, на­родні костюми, тощо; в) видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, ад­міністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішен­ня, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади; г) державні символи України, державні нагороди, символи і знаки органів дер­жавної влади, Збройних Сил України та інших військових форму­вань, символіка територіальних громад, симвоДИ та знаки підпри­ємств, установ та організацій, але після їх офіційного затвердження (флаги, герби, гімни, ордена); д) грошові знаки! е) розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіоперед4» телефонні довід­ники та інші аналогічні бази даних, що не відіЮв1Дають критеріям оригінальності і на які поширюється право sui-genens (своєрідне пра­во, право особливого роду).

Суб'єкти авторського права, Відповідно до ст. 7 Закону суб єк-тами авторського права є автори творів, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права. Авто­ром є фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір, тобто безпосередній створювач твору (ст. 1 Закону). .

При створенні твору спільною творчою працею кількох осіб, пер­винні авторські права виникають у них одночасно! вони визнаються згідно зі ст.43б ЦК та ст-13 Закону співавторами. Авторське право на створений у співавторстві твір належить їм спіл&но. Визначальними ознаками співавторства є, по-перше, сумісна творча праця і творчий внесок кожного з співавторів, Не визнається співавторством допомо­га технічного організаційного, фінансового характеру, .другою озна­кою співавторства є створення єдиного цілісного результату спільної творчої праці. Для нього характерним є те, що виключення окремих частин твору, ще створювалися різними автораміЬ або взагалі немож­ливе з причин їх тісної взаємопов'язаноеті, або фізично можливе, але тягне за собою неможливість використання твору як єдиного цілого, призводе до втрати твором первісного значення. Співавторство може бути двох видів - подільне та неподільне. Неподільне співавтор­ство має місце, коли твір утворює одне нерозривне ціле; тому що він або спочатку до кінця створювався спільно поєДнанимй Д151™ кіль­кох осіб, або його частини, що були створені різними авторами, не мають самостійного значення. Подільне співаФ°Рств0 характери­зується тим, що твір складається із частин, створених різними автора­ми» і кожна з них має самостійне значення та м(#е використовувати­ся відокремлено від твору в цілому. Співавторам спільно належить право на використання твору в цілому. Тому його використання ін­шими особами потребує згоди кожного співавтора та кожен з них має право на отримання за це винагороди. Відносини між самими співав­торами мають узгоджуватися у договорі між ними. Якщо твір був

416

Розділ VI

1

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

417


створений у неподільному співавторстві, то жоден із співавторів не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на викорис­тання або зміну твору. Подільне співавторство дає право кожному співавтору використовувати свою частину на власний розсуд, якщо між собою вони не домовились про заборону таких дій. Авторська винагорода за використання належить їм у рівних частках.

До первинних суб'єктів слід віднести також роботодавця, якому на­лежать майнові права на службовий твір. Останнім є той, що створений у порядку виконання службового завдання або трудової функції.

До похідних суб'єктів належать набувачі авторських прав на тво­ри - особи, які уклали з автором авторський договір, а також спад­коємці, до яких майнові права перейшли у спадщину.

§ З» Особисті немайнові та майнові права автора

Найбільш поширеною класифікацією авторських прав є їх поділ за характером інтересу, що лежить в їх основі, на особисті немайнові та майнові. Крім загальних норм про особисті немайнові права інте­лектуальної власності (ст. 423 ЦК), вони регламентуються також статтями 438,439 ЦК І ст. 14 Закону. До них належать:

ї) право на визнання людини творцем, тобто право авторства;

право автора на ім'я;

право на недоторканність твору і збереження його цілісності.
Право авторства - це право вимагати визнання свого авторства

як з боку суспільства, так і з боку окремої людини.

Завдяки праву на ім }я автор може реалізувати право авторства, ви­магаючи визнання останнього шляхом зазначення свого імені на при­мірниках твору. Право на ім'я є широким за обсягом і включає де­кілька правових можливостей для автора. Він може вимагати зазначення належним чином свого імені на творі і його примірниках за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо; забороняти під час публічного використання твору згаду­вання свого Імені, якщо він як автор твору бажає залишитись ано­німом; вибирати псевдонім; зазначати і вимагати зазначення псевдо­німа замість справжнього імені автора на творі та його примірниках і під час будь-якого його публічного використання.

Право на недоторканність твору означає можливість проти­діяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора. Захищаючи недоторканність твору, автор вправі забороняти внесення будь-яких змін чи доповнень до твору (ілюстра­цій, передмов, післямов, коментарів) або, навпаки, виключення з ньо­го окремих частин, що порушує цілісність твору. Стаття 439 ЦК пере­дбачає заходи забезпечення недоторканності твору після смерті автора. У цьому разі право на охорону недоторканності належить або особі, яка спеціально уповноважена на це автором, або за відсутності такого уповноваження - спадкоємцям автора.

Майнові права автора. Види майнових прав на твір розрізняють­ся за способом використання твору. Законодавство (ст. 441 ЦК, ст. 15 Закону) наводить примірний перелік майнових прав автора у відпо­відності із відомими і поширеними у сучасних умовах способами ви­користання і розповсюдження творів, якими є:

право на опублікування твору (випуск у світ);

право на відтворення творів;

право на публічне виконання;

право на публічне сповіщення творів;

право на публічну демонстрацію і публічний показ;

право на переклад творів;

право на переробки, зміни творів; включення творів як складо­
вих частин до збірників,_антологій, енциклопедій тощо;

право на розповсюдження творів шляхом першого продажу, від-
чудження іншим способом у будь-якій формі;

право здавання твору в майновий найм чи у прокат;


право слідування щодо творів образотворчого мистецтва;

право на подання творів до загального відома публіки таким
чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з
будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором;

І 2) право на імпорт примірників творів;

13) право на отримання винагороди за використання твору.

Опублікуванням твору (випуском у світ), згідно зі ст, 442 ЦК, вва­жається повідомлення його будь-яким способом невизначеному колу осіб, у тому числі видання, публічне виконання, публічний показ, пе­редача по радіо чи телебаченню, відображення у загальнодоступних електронних системах інформації. Законодавчо закріплено певні об­меження щодо опублікування твору, який порушує права людини на таємницю її особистого і сімейного життя, завдає шкоди громадсько­му порядку, здоров'ю та моральності населення. Вони поширюються, по-перше, на твори, які зачіпають «особисту сферу» людини: особисті листи, щоденники, фотографії, звуко- чи відеозаписи або будь-які ін­ші матеріали, що містять інформацію про особисті, сімейні, інтимні сторони життя людини. По-друге, заборона стосується творів, які за­кликають до терористичних актів, погромів, захоплення будівель чи споруд, нищення, руйнування чи псування пам'яток історії або куль­тури, хуліганських дій; творів, що пропагують злочинну діяльність, проституцію, пияцтво, вживання наркотичних засобів, жебрацтво, культ насильства і жорстокості, носять порнографічний характер.

У разі смерті автора право на опублікування твору мають його правонаступники, якщо це не суперечить волі автора.

Відтворенням, згідно зі ст. 1 Закону, вважається виготовлення од­ного або більше примірників твору, відеограми, фонограми у будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постій­ного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер. Відтворення може від-

14 «Цивільне право України», т. 1

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

419



418

Розділ П

буватися у вигляді виготовлення друкованих примірників літератур­ного твору або копій, репродукцій чи ілюстрацій із зобра- женням картин, або виготовлення примірників запису музичного твору на магнітній стрічці або компакт-диску, виготовлення примірників відеозапису. Твори живопису, графіки, скульптури, художньої фото­графії, декоративно-прикладного мистецтва можуть відтворюватись у промислових виробах - на шкатулках, коробках, футлярах, упаков­ках, обкладинках, флаконах, тощо.

Право на публічне виконання охоплює дії з подання за згодою суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав творів, виконань, фонограм, передач організацій мовлення шляхом декламації, гри, співу, танцю та іншим способом як безпосередньо (у живому вико­нанні), так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів (за винят­ком передачі в ефір чи по кабелях) у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до кола сім'ї або близьких знайомих цієї сім'ї, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той самий час або у різних місцях і у різний час.

Публічною демонстрацією слід вважати публічне одноразове чи багаторазове представлення публіці за згодою суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав у приміщенні, в якому можуть бути при­сутніми особи, які не належать до кола однієї сім'ї або близьких знай­омих цієї сім'ї, аудіовізуального твору чи зафіксованого у відеограмі виконання або будь-яких рухомих зображень.

Публічний показ визначений законом як будь-яка демонстрація ори­гіналу або примірника твору, виконання, фонограми, відеограми, пере­дачі організації мовлення за згодою суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав безпосередньо або на екрані за допомогою плівки, слай­да, телевізійного кадру тощо (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) або за допомогою інших пристроїв чи процесів у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до кола однієї сім'ї чи близьких знайомих цієї сім'ї особи, яка здійснює показ, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той самий час або у різ­них місцях і у різний час (публічний показ аудіовізуального твору чи відеограми означає також демонстрацію окремих кадрів аудіовізуально­го твору чи відеограми без дотримання їх послідовності).

Публічне сповіщення творів охоплює декілька різновидів дій з доведення твору до загального відома: 1) передача творів в ефір за до­помогою радіохвиль, а також лазерних промінів, гама-променів, то­що, у тому числі з використанням супутників; 2) передача на відстань за допомогою проводів або будь-якого виду наземного чи підземного (підводного) кабелю (провідникового, оптоволоконного та інших ви­дів). Ознака публічності дій полягає у тому, що їх результатом є мож­ливість сприйняття творів необмеженою кількістю осіб у різних міс­цях із значною віддаленістю від місця передачі.

Право на переклад твору означає можливість для автора здійсню­вати переклад на іншу мову самостійно, давати згоду на це іншим особам, або, навпаки, забороняти таке.

Право на переробку означає право на будь-яку творчу зміну твору, в результаті якої виникає новий твір похідного характеру. Найбільш поширеними способами переробки є адаптація, аранжування, оркес­тровка. Переробка літературного твору можлива у формі переведен­ня розповідного твору у драматичний, драматичного - в сценарний, віршованого - у прозу тощо.

Право на включення творів до складених творів поширюється на включення творів як складових частин до збірників, антологій, енцикло­педій та інших складених творів, що виникають в результаті поєднання інших самостійних творів (або їх частин) різних авторів за будь-яким критерієм (тематикою, жанром, науковою спрямованістю у певній галу­зі, історичним періодом, сферою діяльності людини, тощо).

Розповсюдження творів дає можливість необмеженому колу осіб ознайомитися із твором в індивідуальному порядку або придбати його примірник у власність. Виходячи з ст. 441 ЦК та ст. 15 Закону розпов­сюдженням визнається:

перший продаж або інше відчуження (обмін, дарування, поставка,
правовою метою яких є передача права власності на примірник твору);

передача творів у майновий найм (оренду) чи у прокат як до пер­
шого продажу, так і після такого.

Приналежність автору права на імпорт означає, що імпорт при­мірників твору потребує окремої згоди особи, яка має авторські пра­ва, незалежно від мети ввезення і здійснення у подальшому будь-яких дій з їх розповсюдження. Тиражування творів у країнах, де права укр­аїнських авторів не охороняються, також не дає правової можливості ввезти їх в Україну без згоди автора.

Право на подання творів до загального відома публіки таким чином, що їїпредставники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за 'іх власним вибором, передба­чене п. 9 ч. З ст. 15 Закону. Його введення мало за мету охопити всі можливі способи доведення творів до загального відома публіки, які не підпадають під інші перелічені у законі форми їх поширення. Най­більш поширеним способом доведення твору до загального відома є розміщення інформації у глобальній інформаційній мережі Інтернет, що робить твори доступними для публічного використання.

Чинне законодавство закріплює деякі майнові права, які можуть
бути реалізовані тільки стосовно певних об'єктів авторського права.
Так, ст. 448 ЦК і ст. 27 Закону регламентують так зване право сліду­
вання щодо оригіналу твору образотворчого мистецтва. Воно поля­
гає у можливості автора одержувати п'ять відсотків від ціни кожного
наступного продажу твору, що здійснений за першим його продажем
автором, якщо наступна продаж здійснена через аукціон, галерею, са­
лон, крамницю, тощо. Це право автора на частку від суми продажу
оригіналу художнього твору та оригіналу рукопису літературного
твору значно розширює сферу застосування даного права та відпо­
відає тенденціям міжнародно-правового регулювання. »

14

420

Розділ П

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

421


Ще одне особливе право автора твору образотворчого мистецтва -це право доступу до твору. Воно закріплено у ст. 26 Закону і полягає у тому, що при передачі твору образотворчого мистецтва чи мате­ріального об'єкта, у якому втілено цей твір, у власність іншій особі автор має право вимагати доступу до цьего твору (без його доставки авторові) з метою його використання для відтворення - виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо.

Як окреме право ст. 15 Закону закріплює право авторів творів архітектури, містобудування? садово-паркового мистецтва на їх участь у реалізації проектів цих творів. З метою реалізації даного права автор (архітектор) може здійснювати авторський нагляд під час будівництва об'єкта архітектури. При вгашленні відхилень від проек­тних рішень автор вправі заявити вимоги підряднику щодо їх усунен­ня, а у разі його відмови - повідомити про це замовника і відповідну інспекцію державного архітєктурно-будівельного контролю для вжиття заходів відповідно до законодавства.

Авторське право на винагороду. Стаття 445 ЦК та ч. 5 ст. 15 Зако­ну передбачають, що автор (чи інша особа, яка має авторське право) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору. Законодавство України, виходячи з принципу свободи догово­ру, дозволяє самостійно визначати форму, розмір і порядок виплати винагороди авторам. Вони можуть бути визначені в авторському до­говорі, який укладається безпосередньо між автором та користувачем, або у договорі, що укладається організаціями колективного управлін­ня за дорученнями авторів чи їх правонаступників. Формою винагоро­ди може бути паушальний платіж (одноразовий)., або відрахування за кожний проданий примірник чи за кожне використання (роялті). Ав­торський гонорар може визначатися також у комбінованій формі, тоб­то шляхом поєднання одноразової виплати певної суми з наступними платежами пропорційно прибутку від використання твору.

Розмір винагороди автор узгоджує з користувачем на свій розсуд, Проте законодавство встановило мінімальні ставки авторської вина­городи за використання об'єктів авторського права, які затверджені постановою КМУ від 18 січня 2003 p. N& 72 і і мають на меті визначи­ти мінімальні гарантії забезпечення майнових інтересів авторів при використанні результатів їх творчої праці. Таким чином, визначені певні орієнтири для авторів щодо вартості використання їх твору, а для користувачів встановлені граничні межі, нижче яких розмір вина­городи бути не може.

Винятки та обмеження в майнових правах автора» Перелік ви­падків правомірного вільного використання творів (винятків) перед­бачений ст. 444 ЦК та статтями 21-25 Закону і носить вичерпний ха­рактер. Усі зазначені у нормах винятки встановлені з врахуванням

1 Офіційний вісник. - 2003. - № 4. - Статті 128,129.

інтересів суспільства і мають певну інформаційну, соціальну, загаль­нокультурну або освітню мету. До них належать наступні:

використання цитат з опублікованих творів з полемічною, кри­
тичною, науковою або інформаційною метою в обсязі, виправданому
цією метою;

використання літературних і художніх творів як ілюстрацій у
виданнях, передачах мовлення, звуко- та відеозаписах навчального
характеру в обсязі, виправданому поставленою метою;

відтворення у пресі, публічне виконання і публічне сповіщення
попередньо опублікованих у газетах або журналах статей і публічно
сповіщених творів з поточних економічних, політичних, релігійних
та соціальних питань, коли таке використання прямо не заборонено
автором;

відтворення та доведення творів до відома публіки за допомо­
гою засобів фотографії, кінематографії, ефірного та кабельного мов­
лення з метою висвітлення поточних подій в обсязі, виправданому ін­
формаційною метою;

відтворення у каталогах творів, виставлених на доступних пуб­
ліці виставках, аукціонах, ярмарках, колекціях, для висвітлення зазна­
чених заходів, без використання цих каталогів у комерційних цілях;

публічне сповіщення та відтворення у періодичних виданнях
публічно виголошених промов, звернень, доповідей та інших подіб­
них творів з інформаційною метою;

видання випущених у світ творів рельєфно-крапковим шрифтом
для сліпих;

відтворення творів для судового і адміністративного провад­
ження в обсязі, виправданому цією метою;

публічне виконання музичних творів під час офіційних, релігій­
них, ритуальних церемоній;


відтворення репрографічним способом (тобто способом фото­
копіювання і подібними йому, виключаючи запис в електронній фор­
мі) некомерційними бібліотеками та архівами одного примірника
статей, уривків з письмових творів та невеликих творів за запитами
фізичних осіб з метою їх освіти, навчання, приватного дослідження;

відтворення репрографічним способом некомерційними біб­
ліотеками та архівами з метою збережений або заміни загубленого,
пошкодженого та непридатного примірника, якщо одержання такого
примірника іншим шляхом неможливе;

відтворення уривків з опублікованих творів з метою навчання;

відтворення навчальними закладами репрографічним спосо­
бом опублікованих статей, невеликих творів або уривків з письмових
творів для аудиторних занять;

використання комп'ютерних програм у вигляді:

- внесення змін до комп'ютерної програми (модифікація) з метою забезпечення її функціонування на конкретних технічних засобах особи-користувача;

422

РозділП

ІШШШГЕЛЕКТУАЛЬНОЇВЛАСНОСТІ

423


використання відповідно до призначення програми;

виправлення явних помилок, якщо інше не передбачено угодою з
особою, яка має авторське право;

виготовлення однієї копії комп'ютерної програми для архівних
цілей або для заміни втраченого, знищеного або непридатного право­
мірно придбаного оригіналу;

декомпілювання комп'ютерної програми, тобто перетворення її з
об'єктного коду у вихідний текст з метою досягнення її здатності до
взаємодії з іншими комп'ютерними програмами. Інформація, одер­
жана в результаті декомпіляції, не може використовуватися для роз­
роблення схожої комп'ютерної програми;

вивчення, дослідження програми у процесі її завантаження, по­
казу, функціонування, передачі чи запису в пам'ять з метою визна­
чення ідей і принципів її роботи;

15) відтворення правомірно оприлюднених творів в особистих цілях для кола сім'ї, крім творів архітектури у формі будівель і спо­руд, комп'ютерних програм, репрографічного відтворення книг, нот­них текстів, творів образотворчого мистецтва.

Обмеження (певне звуження обсягу майнового права) полягає у тому, що особа, яка має авторське право, не може заборонити вказане у законі використання, але вправі вимагати за нього виплати винаго­роди. Так, обмеженням прав є встановлена ч. 2 ст. 25 Закону можли­вість вільно, без згоди автора, відтворювати у домашніх умовах ви­ключно в особистих цілях твори, зафіксовані у фонограмах, відеогра­мах та їх примірниках, а також аудіовізуальні твори та їх примірники. Ця винагорода включається в ціну обладнання та матеріальних но­сіїв, за допомогою яких можливо здійснити відтворення твору вик­лючно в домашніх умовах. Відрахування авторської винагороди у ви­гляді певних відсотків від вартості зазначених товарів провадиться виробниками та імпортерами відповідного обладнання і матеріаль­них носіїв організаціям колективного управління, уповноваженим Міністерством освіти і науки на збирання і розподіл зазначених кош­тів» Далі ці кошти розподіляються між суб'єктами авторського права, виконавцями, виробниками фонограм та відеограм. Частиною 7 ст. 42 Закону визначено відсотки, за якими організації колективного управління мають розподіляти отримані кошти між правоволодільця-ми, якщо спеціальними угодами між ними не передбачений інший по­рядок. Так, автори вправі отримати 50 відсотків, виконавці - 25 від­сотків, а виробники фонограм чи відеограм - 25 відсотків отриманих відрахувань. Розмір відрахувань, що мають сплачуватися виробника­ми та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, встановлено по­становою КМУ від 27 червня 2003 р. № 992і.

і

Офіційний вісник. - 2003. - № 27. - Ст. 1329.

-T!s,,, | 4. Строк чинності авторського права

В авторському праві діє принцип відсутності формальностей щодо виникнення виключних авторських прав на твори науки, літератури та мистецтва. Стаття 437 ЦК та ст. 28 Закону закріпили, що авторське право виникає з моменту створення твору. Але строки чинності осо­бистих немайнових та майнових прав є різними.

Щодо особистих немайнових прав, ст. 425 ЦК встановлює, що ці пра­ва є чинними безстроково, якщо інше не передбачено законом. Обов'я­зок к дотримання необмежено у часі лежить на будь-якій особі.

Майнові права інтелектуальної власності відповідно до ст. 425 ЦК є чинними протягом строків, встановлених Кодексом, іншим законом чи договором. Законодавством (ст. 446 ЦК, ст.28 Закону) визначено, що майнові права автора твору, за загальним правилом, діють протя­гом усього життя автора та сімдесят років після його смерті. Якщо твір було створено у співавторстві, цей строк обчислюється після смерті останнього співавтора. Сімдесят років відліковується з 1 січня року, наступного за роком смерті автора.

Із названого правила щодо строку чинності майнових прав автора є певні винятки, передбачені ст. 28 Закону. Якщо особа автора невідо­ма з тієї причини, що твір було оприлюднено анонімно або під псев­донімом, строк дії авторського права закінчується через 70 років пі­сля його оприлюднення. Але у випадках, коли псевдонім не викликає сумніву щодо особи автора, діє загальне правило, і 70 років відрахо­вується з 1 січня року, наступного за роком смерті автора. За загаль­ним правилом обчислюється також строк, якщо авторство твору, оприлюдненого анонімно або під псевдонімом, розкривається не пі­зніше ніж через 70 років після оприлюднення твору.

Авторське право на твори посмертно реабілітованих авторів діє протягом 70 років після їх реабілітації. Авторське право на твір, впер­ше опублікований протягом 30 років після смерті автора, діє протя­гом 70 років від дати його правомірного опублікування. У разі коли весь твір публікується (оприлюднюється) не водночас, а послідовно у часі томами, частинами, випусками, серіями тощо, строк дії автор­ського права визначається окремо для кожної опублікованої (опри­людненої) частини твору.

Крім безпосередніх творців творів та їх правонаступників, майнові правомочності щодо твору можуть належати особі, яка після закін­чення строку охорони неоприлюдненого твору вперше його опри­люднює. За своїм характером ці правомочності не є авторськими, але ч. 8 ст. 28 Закону встановлено, що дана особа користується захистом, який є рівноцінним захисту майнових прав автора. Строк охорони цих прав становить 25 років від часу, коли твір був вперше оприлюд­нений.

Наслідком спливу строку охорони авторського права є перехід твору в суспільне надбання. Такі твори, згідно зі ст. 447 ЦК та ст. 30

г

424

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

425


Закону, можуть вільно, без виплати винагороди використовуватися будь-якою особою, але з обов'язковим дотриманням особистих не-майнових прав автора.

§ 5. Суміжні права

Суміжні права в об'єктивному розумінні є сукупністю цивільно-правових норм, що регулюють відносини з використання виконань творів, фонограм, відеограм та програм мовлення і які разом з норма­ми авторського права складають єдиний інститут права інтелектуаль­ної власності - інститут авторського права та суміжних прав. Сама назва «суміжні права» вказує на тісний зв'язок предметів регулюван­ня авторського права та суміжних прав, що дозволило поєднати їх в один інститут. Цей зв'язок пояснюється тим, що, по-перше, об'єкти суміжних прав - виконання творів, фонограми, відеограми та програ­ми мовлення - з'являються в результаті використання творів науки, літератури та мистецтва, а тому є вторинними стосовно об'єктів авто­рського права. По-друге, використання об'єктів суміжних прав відбу­вається одночасно з використанням об'єктів авторського права, ос­кільки вони є однією з форм існування авторських творів. Все це зумовило регулювання даних відносин на основі єдиних принципів -поєднання інтересів правоволодільця та суспільства, відсутність фор­мальностей щодо виникнення правової охорони, захист інтересів шляхом надання особистих немайнових та майнових прав виключно­го характеру, договірна форма відносин з передачі права на викорис­тання об'єктів третім особам. Крім того, вторинний характер об'єктів суміжних прав зумовив головний принцип охорони суміжних прав -вона здійснюється з урахуванням охорони творів положеннями авто­рського права. Це означає, що охорона суміжних прав здійснюється заходами, які виключають можливість порушення авторських прав, а умовою виникнення охорони об'єктів суміжних прав є тільки право­мірне використання творів з метою їх виконання, запису фонограм, відеограм або створення програм мовлення. Цей принцип втілений у ч. 2 ст. 36 Закону: виконавці здійснюють свої права за умови дотри­мання ними прав авторів виконуваних творів та інших суб'єктів авто­рського права; виробники фонограм, виробники відеограм мають до­тримуватися прав суб'єктів авторського права і виконавців; органі­зації мовлення повинні дотримуватися прав суб'єктів авторського права, виконавців, виробників фонограм (відеограм).

У суб'єктивному розумінні суміжні права являють собою особис­ті немайнові та майнові права виключного характеру, надані законом виконавцям, виробникам фонограм і відеограм та організаціям мов­лення.

Об'єкти та суб'єкти суміжних прав. Об'єкти суміжних прав за­кріплені у ст. 449 ЦК та ст. 35 Закону і, на відміну від об'єктів авто­рського права, перелічені вичерпно. Ними є: виконання; фонограми;

відеограми та програми (передачі) організацій мовлення незалежно від їх призначення, змісту, цінності, способу чи форми їх вираження.

До перших належать виконання будь-яких творів - літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фо­льклорних та інших. Фонограмою є звукозапис на відповідному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, ком­пакт-диску тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у фор­мі запису, що входить до аудіовізуального твору. Відеограмою визна­ється відеозапис на відповідному матеріальному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього), крім зображень у вигляді запису, що входить до аудіовізуального твору. Програма мовлення - це сукупність теле- або радіопередач, що безпосередньо або в запису транслюються на відстань за допомогою електромагнітних хвиль, які розповсюджуються передавальними пристроями і приймаються будь-якою кількістю телерадіоприймачів.

Суб'єкти суміжних прав можуть бути первинними і похідними. Первинні суб'єкти - це особи, що безпосередньо своїми зусиллями зробили фонограму, відеограму, програму мовлення або виконали будь-який твір. Первинними суб'єктами ст. 450 ЦК визначає виконав­ця, виробника фонограм, виробника відеограм, організацію мовлення. Згідно зі ст. 1 Закону виконавцем може бути актор (театру, кіно тощо), співак, музикант, танцюрист або інша особа, яка виконує роль, співає, читає, декламує, грає на музичному інструменті, танцює чи будь-яким іншим способом виконує твори літератури, мистецтва чи твори народ­ної творчості, циркові, естрадні, лялькові номери, пантоміми тощо, а також диригент музичних і музично-драматичних творів.

Виробником відеограми визнається фізична або юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший відео­запис виконання або будь-яких рухомих зображень (як із звуковим супроводом, так і без нього).

Виробник фонограми - це фізична або юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший звукозапис вико­нання або будь-яких звуків.

Організацією мовлення вважається телерадіоорганізація ефірного чи кабельного мовлення, що здійснює публічне сповіщення радіо- чи телевізійних програм, як власного виробництва, так і виробництва ін­ших організацій. Законом «Про телебачення і радіомовлення» теле­радіоорганізація визначена як юридична особа, зареєстрована у вста­новленому порядку, яка має право виробляти та розповсюджувати телерадіопередачі та програми. Це може бути редакція, студія, агент­ство, об'єднання, асоціація, компанія, радіостанція тощо. Структуру національного телебачення і радіомовлення складають державні, не­державні (приватні) та громадські телерадіоорганізації, а також си­стема Суспільного телебачення і радіомовлення.

426

Розділ Щ

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

427


Похідними суб'єктами суміжних прав є особи - правонаступники первинних суб'єктів, які набули правомочності щодо об'єктів суміж­них прав на підставі договору або в порядку спадкоємства.

Суб'єктами суміжних прав можуть бути громадяни України, юри­дичні особи, що мають постійне місцезнаходженя на території Украї­ни,, а також іноземці та особи без громадянства, які відповідно до міжнародних договорів чи на основі принципу взаємності, мають од­накові з особами України права, передбачені цим законом. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи можуть скорис­татися в Україні охороною їх суміжних прав за певних умов:

якщо об'єкти суміжних прав іноземних осіб вперше були опри­
люднені на території України;

якщо об'єкти суміжних прав іноземних осіб, які не були опри­
люднені, знаходяться в об'єктивній формі на території України;

якщо об'єкти суміжних прав іноземних осіб вперше були опри­
люднені в іншій країні та протягом ЗО днів після цього оприлюднені в
Україні.

Іноземним суб'єктам суміжних прав, об'єкти яких вперше опри­люднені на території іншої держави або не оприлюднені, але знахо­дяться там в об'єктивній формі, правова охорона надається відповід­но до міжнародних договорів України.

Особисті немайнові та майнові суміжні права. З моменту вико­нання твору, виробництва фонограми, відеограми або оприлюднення програми (передачі) мовлення у їх створювача без будь-яких фор­мальностей виникає комплекс виключних суміжних прав немайново-го та майнового характера. Але для того, щоб сповістити всіх можли­вих користувачів продукту про приналежність виключних повнова­жень певному виконавцю, виробнику фонограм, відеограм або орга­нізації мовлення, останні вправі скористатися спеціальним знаком охорони суміжних правф (від «phonogram»-звукозапис, фонограм­ма). Цей знак проставляється на фонограмах, відеограмах, їх примір­никах або на упаковках. Поряд з ним вказується ім'я чи назва право-володільця та рік першого виготовлення фонотрами або відеограми. Наявність знака охорони свідчить про необхідність одержання дозво­лу на використання об'єкта від особи, яка зазначена на фонограмі чи відеограмі. Крім того} саме сповіщення про суміжні права надає їх суб'єктам можливості доказово підтверджувати володіння цими пра­вами, відповідно до принципу презумпції приналежності суміжних прав тим особам, які зазначені на правомірно розповсюджених при­мірниках.

Немайнові суміжні права надані всім суб'єктам суміжних прав (ст. 423 ЦК та ст. 38 Закону). Проте за обсягом ці права є різними. Так, виробнику фонограми, виробнику відеограми та організації мов­лення належить немайнове право на ім'я, тобто на зазначення свого імені або назви на носії і примірниках запису, а також на згадування імені чи назви під час використання об'єкта. Виконавцеві також нада-

но право на ім'я, але воно має-більш широкий зміст і включає можли­вість вимагати згадування його імені у зв'язку з кожним його висту­пом, записом чи виконанням, якщо це можливо за даних умов використання» Крім того, право виконавця поширюється на мож­ливість використання псевдоніма і згадування під час використання саме псевдоніма, а не дійсного імені виконавця. Поряд з цим, викона­вець має право на недоторканність свого виконання від дій, які мо­жуть завдати шкоди його честі і репутації. Це право означає, по-пер­ше, можливість протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні виконання, По-друге5 воно дозволяє виконавцеві вима­гати забезпечення належної якості запису його виконання.

У зв'язку з необхідністю захистити творчу індивідуаяьнїеть вико­навця йому надане право на визнання йогожтрцем (ч.і ст, 423 ЦК, ч.і ст. 38 Закону). Право особи вимагати суспільного визнання того факту, що саме вона є виконавцем, забезпечує можливість захистити себе у випадках, коли запис виконання привласнюється іншою ©се-бою та видається за своє власне виконання.

Зміст будь-якого майнового права щодо об'єктів суміжних прав складається з наступних иравомочностей: використання об'єкта, можливість дозволяти використання іншим особам, право перешкод­жати неправомірному використанню, у тому числі забороняти таке. Види майнових прав розрізняються за способами використання, які можуть бути різними залежно від того чи іншого об'єкта суміжних прав. Тому, види майнових прав виконавця, виребника фонограм чи відеограм, а також організації мовлення передбачені окремо у стат­тях 453-455 ЦК, а також статтями 39-41 Закону. Перелік майнових прав суб'єктів суміжних прав на відміну від переліку майнових прав автора, є вичерпним. Отже, вказані правомочності можуть бути ре­алізовані тільки щодо зазначених у законі способів використання ви­конань, фонограм, відеограм та програм (передач) мовлення.

Виконавцеві належать наступні види майнових прав. Право на фіксацію виконання під чає його здійснення. Це право поширюється на випадки запису виконання у вигляді фонограми чи відеограми, що дає можливість сприймати виконання, відтворювати його та переда­вати за допомогою технічних засобів. Тобто фіксацією є закріплення «живого» виконання за допомогою технічних засобів у матеріальній формі, яка надає виконанню стабільність, незмінність та дозволяє ви­користовувати його незалежно від участі самого виконавця. Фіксація виконання здійснюється на будь-якому матеріальному носії, який мо­же містити фонограму або відеограму.

В окремих випадках дозвіл виконавця на фіксацію його виконання презюмує дозвіл на інші способи використання запису. Так, згідно з ч. З ст. 39 Закону, у разі використання, виконання в аудіовізуальному творі, вважається, що виконавець передає організації, яка здійснює виробництво аудіовізуального твору, або продюсеру останнього всі майнові права на виконання, якщо інше не передбачено договором.

428

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

429


Право доведення виконання до відома публіки. Доведення вико­нання до відома публіки відбувається у двох формах: доведення його під час самого здійснення виконання, а також доведення виконання, яке зафіксоване у фонограмі або відеограмі. Відповідно, дещо різним є зміст майнового права щодо кожної з цих форм. Перша форма пе­редбачає такі способи, коли доведення можливо зробити одночасно із здійсненням самого виконання, тобто коли сповіщаються так звані «живі» виконання. Найчастіше це відбувається на концертах, розва­жальних програмах та шляхом публічного сповіщення у прямий ефір, у тому числі через супутник. Саме таким чином дане право конкрети­зується у п. «а» ч. 1 ст. 39 Закону та визначається як право на публічне сповіщення незафіксованих виконань у прямий ефір.

Щодо доведення публіці зафіксованого у фонограмі чи відеограмі виконання, то право виконавця у даному випадку поширюється на способи розповсюдження за допомогою будь-яких засобів зв'язку, які дозволяють представникам публіки одержувати доступ до запису з будь-якого місця і у будь-який час за власним бажанням (п. «є» ч. 1 ст. 39 Закону). Це може бути розміщення записів у загальнодоступ­них інформаційних базах чи архівах з відкритим доступом та можли­вістю одержання в них примірника або розміщення відеограм у гло­бальній інформаційній мережі Інтернет, що робить їх доступними для публічного споживання. Такі та подібні дії потребують окремого дозволу виконавця, крім випадків, коли при першій фіксації він дав згоду на даний вид розповсюдження.

Доведення до відома публіки виконання у запису можливе також шляхом публічного сповіщення фонограми чи відеограми. Проте в даному разі право виконавця дозволяти сповіщення обмежується ви­падками, коли фонограма або відеограма виконання були створені не для комерційного використання, тобто без мети отримання прибутку (наприклад, архівні, репетиційні записи). Навпаки, якщо виконання зафіксоване у фонограмі чи відеограмі, яка була опублікована з ко­мерційною метою, то, згідно із ч. 1 ст. 43 Закону, його публічне спо­віщення допускається без дозволу виконавця, але з виплатою йому винагороди. Остання збирається та виплачується виконавцям орга­нізаціями колективного управління у розмірах, встановлених поста­новою КМУ.

Право на пряме чи опосередковане відтворення запису виконан­ня будь-яким способом та у будь-якій формі. Відтворенням визнаєть­ся виготовлення одного або більше примірників відеограми чи фо­нограми, що містять запис виконання у будь-якій матеріальній формі, включаючи електронну, оптичну та іншу, яку може зчитувати ком­п'ютер. Згідно з ч. 1 ст. 39 Закону це право застосовується тільки то­ді, коли відтворення здійснюється з іншою метою, ніж та, на яку ви­конавцем було надано згоду при фіксації виконання на матеріальний носій. Це означає, що виконавець не вправі заборонити тиражування запису виконання особі, яка здійснює його з метою, передбаченою

попередньо наданим їй дозволом на фіксацію цього виконання на ма­теріальний носій. Однак якщо відтворення здійснюється з іншою ме­тою, яка не узгоджувалася під час фіксації виконання, відтворення примірників потребує окремої згоди виконавця.

Право на розповсюдження записів виконання. Розповсюджен­ням виконання законодавство визнає перший продаж його записів, інше перше їх відчуження (міна, дарування, поставка) або передачу у користування (майновий найм, комерційний прокат) навіть, якщо во­но здійснюється після першого розповсюдження виконань.

За принципом «вичерпання прав» після першого правомірного введення записів виконання в обіг шляхом їх відчуженню, їх подаль­ше розповсюдження таким способом є вільним, При розповсюдженні записів шляхом їх передачі в комерційний прокат, принцип «вичер­пання прав» не діє, тому таке використання примірників потребує до­зволу правоволодільця як у випадках, коли здійснюється до першого відчуження записів, так і після такого.

Право на розповсюдження виконання є самостійним виключним правом виконавця, тому, за загальним правилом, таке використання виконання третьою особою можливе тільки за умови попереднього дозволу на це з боку виконавця або його правонаступника. Але ч. 4 ст. 39 Закону передбачає випадок, коли такий дозвіл презюмується. Так, якщо виконавець під час першої фіксації виконання безпосеред­ньо дозволить виробнику фонограми чи виробнику відеограми її по­дальше відтворення, вважається, що виконавець передав йому ви­ключне право на розповсюдження фонограм, відеограм та їх примір­ників. При цьому виконавець зберігає право на одержання справед­ливої винагороди за зазначені види використання через організації колективного управління або іншим способом.

Виробникам фонограм і виробникам відеограм надані майнові суміжні права наступних видів. Право на пряме або опосередковане відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі відеограми, фонограми. Термін відтворення має такий самий зміст, що і відтво­рення виконання, тобто виготовлення одного або більше примірників відеограми чи фонограми у будь-якій матеріальній формі, включаю­чи електронну, оптичну та іншу форму, яку може зчитувати комп'ю­тер. Оскільки фонограма є записом звуків, який сприймається на слух, її відтворенням вважається виготовлення примірників у тій ма­теріальній формі, яка може відображати звукозапис ідентично з ори­гіналом. Тому не може вважатися відтворенням фонограми, наприк­лад, створення нотного запису зафіксованих у фонограмі звуків. Аналогічна вимога ставиться до примірників відеограм, які повинні бути точною копією відеограми і сприйматися таким самим чином, що й оригінал, тобто у вигляді рухомих зображень із звуковим супро-відом або без нього. Так, не є примірниками відеограми копії окре­мих її кадрів, виготовлені на її основі слайди, фотографії, звукозапи­си без відеосупроводження, тощо.

430

Розділ VI


Право на розповсюдження фонограм і відеограм, Дії щодо роз­повсюдження фонограм і відеограм визначаються законодавством наступним чином:

перший продаж або інше перше відчуження фонограми, відео­
грами та їх примірників;

майновий найм, комерційний прокат фонограм, відеограм та їх
примірників;

доведення до відома публіки фонограм та відеограм за допомо­
гою засобів зв'язку, які дозволяють отримувати доступ до них з місця
та у час за вибором будь-якої особи (наприклад, розміщення у загаль­
нодоступних фоно- та відеотеках, сповіщення через мережу Інтернет).

Щодо права продажу діє принцип вичерпання прав, який закріпле­но у ч. З ст. 40 Закону. Після введення примірників фонограми (відео­грами) їх виробником чи за його згодою у цивільний оборот шляхом їх першого продажу в Україні наступне їх розповсюдження допуска­ється без згоди виробника чи його правонаступника і без виплати йому винагороди. Щодо здавання таких примірників фонограм (ві­деограм) у майновий найм чи комерційний прокат, то виключне пра­во дозволяти таке залишається у виробника незалежно від того, чи здійснюється воно до першого продажу примірників, чи після нього.

Право на будь-яку видозміну фонограм та відеограм. Видозмі­ною запису може бути будь-яке перетворення запису, яке призведе до появи нової, звукової або відеоформи, що відрізняється від оригіна­лу. Такі перетворення можуть бути зроблені за допомогою технічних засобів: накладення на зображення іншого звуку, поєднання і монтаж частин різного звукового або відеоматеріалу, супроводження відео­грами додатковим текстом, коментарями, додавання електронних ефектів до звучання фонограми, збільшення чи зменшення сили зву­ку тощо. В результаті новий запис може використовуватися як само­стійна фонограма або відеограма. Будь-яка видозміна фонограми, відеограми потребує згоди її виробника.

Право на імпорт фонограм, відеограм в Україну з метою їх по­ширення серед публіки. Ввезення на митну територію України фоно­грам, відеограм та їх примірників може бути здійснено тільки за зго­дою їх виробника, але за умови, що метою такого ввезення є їх поширення серед публіки. Причому правомірність виготовлення при­мірників, що ввозяться, не виключає необхідності одержання дозволу правовласника на їх імпорт. Навіть, коли фонограма чи відеограма була правомірно відтворена за межами України, її виробник вправі заборонити імпорт їх примірників в Україну. Дане виключне право не поширюється на фонограми та відеограми, які переміщуються через територію України транзитом чи ввозяться фізичними особами для власного використання та не призначені для використання в комер­ційних цілях.

До виключних майнових прав організацій мовлення належить право на фіксацію своїх програм на матеріальному носії. Це право


431

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

надає правову можливість дозволяти чи забороняти фіксацію будь-якої частини програми на будь-якому носії, який дозволяє сприймати програму (передачу) незалежно від ефірного сповіщення, а також від­творювати її шляхом виготовлення примірників матеріальних носіїв.

Право організацій мовлення на відтворення програми (передачі) має аналогічний зміст, що і право на відтворення фонограм та відео­грам. Особливо слід відмітити те, що виготовлення одного чи більше примірників матеріального носія запису будь-якої частини програми (передачі) потребує дозволу правовласника незалежно від того, чи будуть копії повторно сповіщені публіці чи ні, оскільки відтворення є завершеною дією з моменту виготовлення хоча б одного примірника матеріального носія.

Право на публічне сповіщення програм (передач). Публічне спо­віщення являє собою дії щодо передачі програм на віддаль через ефір та їх передачу за допомогою проводів або кабелю. Передача в ефір є передачею звукової та зорової інформації за допомогою радіохвиль, лазерних променів, гама-променів, що поширюються передавальни­ми пристроями і приймаються будь-якою кількістю телерадіоприй-мачів. До поняття передачі в ефір відтепер входить й передача з вико­ристанням супутників, що поширило виключне право організацій мовлення на дії щодо трансляції на супутник своїх програм і на прий­няття із супутника програм для їх подальшого використання. Спо­віщення по проводам означає передачу звуків та зображень за допо­могою проводів або наземного, підземного чи підводного кабелю. Публічність сповіщення виявляється у тому, що програми стають до­ступними необмеженій кількості осіб у різних місцях, віддаленість яких від місця передачі є такою, що без зазначеної передачі зобра­ження чи звуки не можуть бути сприйняті.

Право представляти програму (передачу) мовлення публіці у місці, де встановлено вхідну плату. Це право поширюється на ви­падки представлення публіці програми (передачі) мовлення у клубах, ресторанах, на показах мод, будь-яких видовищних заходах (виста­вах, розважальних програмах, святах новорічної ялинки, балах), на спортивних змаганнях та у інших місцях, куди можна потрапити за вхідну плату. Таке представлення обов'язково має бути публічним, тобто бути доступним особам, які не належать до кола однієї сім'ї або її близьких знайомих, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і у один і той самий час або у різних місцях і в різний час.

Одночасно з будь-яким майновим правом суб'єкт суміжних прав може реалізувати право на винагороду за використання його продук­ту. Розмір і порядок її виплати узгоджується сторонами за їх власним вибором у договорі про розпорядження майновими правами. Розмір винагороди залежить від способу використання об'єкта, його обсягу, території розповсюдження примірників чи території сповіщення, строку використання, але у будь-якому разі не може бути меншим, ніж мінімальна ставка за відповідне використання, що затверджена

432

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

433


постановою КМУ «Про затвердження мінімальних ставок винагоро­ди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав». В окремих випадках, передбачених законом, суб'єкт суміжних прав не може вимагати винагороди на свій розсуд, а вправі одержува­ти лише ту суму за використання об'єкта його інтелектуальної влас­ності, яка встановлена законодавством. Це випадки так званого «при­мусового ліцензування», коли закон допускає використання об'єкта без згоди правовласника, але з виплатою йому винагороди, розмір якої фіксується в імперативному порядку» Закон вичерпно встанов­лює такі випадки у ст. 42 і ст. 43 стосовно відтворення у особистих цілях виконань, фонограм, відеограм у домашніх умовах, а також що­до публічного виконання, демонстрації та публічного сповіщення ви­конань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, які були опубліко­вані з комерційною метою. Розмір винагороди за відтворення в домашніх умовах встановлений постановою КМУ від 27 червня 2003 р. N° 992 «Про розмір відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах». Винагорода у такому разі у вигля­ді певних відсотків включається до ціни обладнання і матеріальних носіїв і сплачується їх виробниками на рахунок організацій колектив­ного управління для подальшого їх розподілу між суб'єктами автор­ського права, виконавцями, виробниками фонограм та відеограм. Згідно з ч. 7 ст. 42 Закону автори вправі одержати 50 відсотків виру­чених коштів, виконавці - 25 відсотків, а виробники фонограм чи відеограм - 25 відсотків.

Винагорода виробникам фонограм, виробникам відеограм і вико­навцям за публічне виконання, демонстрацію та сповіщення без їх згоди опублікованих з комерційною метою виконань, фонограм, відеограм та їх примірників сплачується уповноваженим організа­ціям колективного управління майновими правами суб'єктів суміж­них прав відповідно до тривалості кожного використання, розміру доходів, одержаних від діяльності, пов'язаної з використанням цих об'єктів, або розміру витрат на здійснення їх використання. Винаго­рода розподіляється між суб'єктами суміжних прав у такому співвід­ношенні: виконавцям - 50 відсотків, виробникам фонограм і вироб­никам відеограм - 50 відсотків загальної суми винагороди. Розмір винагороди встановлюється постановою КМУ від 18 січня 2003 р. № 71 «Про затвердження розміру винагороди (роялті) за використан­ня опублікованих з комерційною метою фонограм і відеограм та по­рядку її виплати».

Винятки та обмеження майнових суміжних прав. Правомірне використання об'єктів суміжних прав без згоди правовласників та без виплати їм винагороди, тобто винятки у виключних правах, допус­каються тільки у випадках, встановлених законом. Ці винятки анало-

гічні виняткам та обмеженням майнових прав авторів літературних, художніх і наукових творів і можуть мати місце у разі;

використання коротких уривків з фонограм, відеограм, програм
мовлення з полемічною, критичною, науковою або інформаційною
метою у обсязі, виправданому цією метою;

доведення фонограм, відеограм до відома публіки з метою освіт­
лення поточних подій у обсязі, що виправдовується інформаційною
метою;

відтворення фонограм, відеограм, програм мовлення для вико­
ристання в адміністративному та судовому провадженні у обсязі, що
виправдовується цією метою;

публічного виконання фонограм, демонстрування відеограм під
час офіційних, релігійних церемоній та похоронів.

Обмеження майнових міжних прав допускаються законом та­кож тільки у визначених випадках і означають звуження виключного права до можливості одержувати винагороду за певне використання об'єкта, але без права забороняти таке. Обмеження встановлені щодо використання фонограм, відеограм, зафіксованих у них виконань, а також програм мовлення з учбовою або науково-дослідницькою ме­тою у обсязі, який виправдовує дану мету, за умови виплати справед­ливої винагороди суб'єктам суміжних прав з урахуванням кількості відтворених примірників. Проте відтворені таким чином примірники не можуть бути експортовані за межі України.

Як обмеження майнового права допускається без згоди виконав­ців, виробників фонограми і відеограми, але за умови виплати їм ви­нагороди, відтворення у домашніх умовах в особистих цілях фоног­рам, відеограм, зафіксованих у них виконань, та їх примірників. Виплата винагороди здійснюється у формі відрахувань від вартості обладнання і матеріальних носіїв, призначених для відтворення у до­машніх умовах. Порядок відрахування цих платежів правовласникам було розкрито вище.

Ще одне обмеження щодо використання фонограм та відеограм, опублікованих з комерційною метою, встановлено ст. 43 Закону. Воно поширюється на випадки публічного виконання та публічного спо­віщення таких комерційних фонограм та відеограм, які дозволяються без згоди суб'єктів суміжних прав, але з виплатою їм винагороди за­лежно від тривалості кожного використання та розміру одержаних від цього доходів. Розмір, порядок отримання та розподіл цієї винагороди між правовласниками регулюється постановою КМУ від 18 січня 2003 р. № 71 «Про затвердження розміру винагороди (роялті) за вико­ристання опублікованих з комерційною метою фонограм і відеограм та порядку її виплати».

Важливими принципами застосування винятків та обмежень май­нових прав є обов'язкове додержання особистих немайнових прав суб'єктів суміжних прав, а також недопущення завдання шкоди нор-

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

435



434

Розділ VT

мальній експлуатації виконань, фонограм, відеограм і програм мов­лення,

Строк охорони суміжних прав. Згідно з ст, 425 ЦК особисті не-майнові права інтелектуальної власності є чинними безстроково, як­що інше не передбачено законом. Майнові суміжні права діють про­тягом строку, встановленого ст. 456 ЦК та ст.44 Закону. Охорона суміжних прав триває протягом 50 років. Початок перебігу цього строку відліковується по-різному залежно від об'єкта охорони. Так, права виконавців охороняються протягом 50 років, починаючи з 1 січня року, наступного за роком здійснення першого запису вико­нання. Права виробників фонограм і відеограм охороняються протя­гом 50 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком опублікування фонограми чи відеограми, а за його відсутності - з 1 січня наступного року після року їх вироблення. Права організації мовлення охороняються протягом 50 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком першого здійснення (публічного сповіщення) передачі (програми) мовлення.

У межах п'ятидесятирічного строку майнові права, включаючи право на винагороду за використання об'єктів, можуть переходити до спадкоємців у разі смерті фізичної особи-правовласника або до пра­вонаступників суб'єктів суміжних прав.

Після спливу строку охорони майнових суміжних прав їх об'єкти можуть використовуватися вільно, без будь-якого погодження із пра-вовласником, але з обов'язковим додержанням особистих немайно-вих прав.

§ 0. Захист авторських і суміжних прав

Положеннями ст. 51 Закону передбачено, що захист особистих не-майнових і майнових прав суб'єктів авторського права та суміжних прав здійснюється у порядку, встановленому адміністративним, ци­вільним і кримінальним законодавством. Проте найбільше значення для правовласника має цивільно-правовий захист виключних прав, бо саме він дозволяє усунути шкідливі наслідки правопорушення, компенсувати майнові втрати та моральну шкоду, яких зазнала особа внаслідок порушення цих прав. Цивільно-правовий захист здійсню­ється у судовому порядку шляхом подачі позовної заяви до суду або господарського суду, з позначенням сутності порушення, вимог про його припинення та відновлення прав інтелектуальної власності. Як­що виключне право оспорюється, правовласник вправі вимагати виз­нання його права у судовому порядку. У разі існування реальної за­грози порушення авторського чи суміжних прав, особа має право звернутися до суду або господарського суду із заявою про вжиття за­побіжних заходів до пред'явлення позову.

Право на захист належить будь-якому суб'єкту авторських або су­міжних прав, у тому числі спадкоємцям та правонаступникам автора, виконавця, виробника фонограм або відеограм та організації мовлен-

ня. Особисте немайнове право автора на недоторканність твору може захищатися також особою, яка спеціально уповноважена на це авто­ром на випадок своєї смерті, або іншою заінтересованою особою. Правовласник може реалізувати своє право на захист самостійно, а може для представництва своїх інтересів у суді звернутися за допо­могою до відповідної організації, якій він передав майнові права в ко­лективне управління.

Підставою для звернення особи до суду за захистом прав інтелек­туальної власності є порушення виключних авторських або суміжних прав, їх невизнання або оспорювання. Залежно від підстави особа обирає відповідний спосіб захисту цивільних прав з тих, що передба­чені ст. 16 ЦК, ст. 52 Закону.

Порушенням авторських та суміжних прав у загальному вигляді є невиконання особою обов'язку, що складає зміст абсолютного або відносного правовідношення між суб'єктом авторського або суміж­них прав та іншими особами. Обов'язком в абсолютному правовідно-шенні, де зобов'язаною є будь-яка особа, є утримання від використан­ня об'єкта без дозволу правовласника та дій, що можуть зашкодити його честі та репутації. Невиконання цього обов'язку порушує вик­лючне майнове чи немайнове право абсолютного характеру. Пору­шення виключного майнового права має місце у випадку використан­ня об'єкта охорони без дозволу правовласника. Подібні дії Закон називає піратством у сфері авторського права і суміжних прав, яким є опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України, розповсюдження контрафакт-них примірників творів, фонограм, відеограм і програм організацій мовлення. Терміном «контрафактний» позначається примірник, який був виготовлений, опублікований або розповсюджений з порушенням виключних прав, тобто без згоди на ці дії правовласника.

Якщо особа правомірно використовує об'єкт без дозволу правов­ласника, коли це допускається законом як обмеження майнових прав, але не сплачує за це встановлену законодавством винагороду, у цьо­му разі також має місце порушення виключного майнового автор­ського або суміжного права.

Особисті немайнові права можуть бути порушені використанням об'єкта без зазначення імені (найменування) правовласника; шляхом забороненого правовласником розкриття його псевдоніму, розкриття дійсного імені автора чи виконавця, коли вони бажали залишитися невідомими; вчиненням дій, що спотворюють твір, його виконання, вносять недозволені зміни або порушують вимоги щодо належної якості запису виконання. Закон окремо вказує на порушення права авторства - плагіат, яке полягає в оприлюдненні (опублікуванні) пов­ністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору, тобто по суті є привласненням авторства іншою особою.

Порушення обов'язку у відносному правовідношенні полягає у не­виконанні умов договору між суб'єктом прав та користувачем його

436

Розды П

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

437


інтелектуальної власності щодо способу використання, його обсягу або території розповсюдження примірників, порядку, строку та роз­міру виплати винагороди та ін.

Суб'єкти авторського та суміжних прав вправі захищати свої інте­реси в судово.му порядку не тільки тоді, коли їх права вже було пору­шено, а й у разі існування реальної загрози їх порушення у майбут­ньому. Вчинення будь-якою особою дій, що створюють таку загрозу, Закон визнає порушенням прав, яке дає підстави для судового захис­ту. Зокрема, таку загрозу можуть створювати дії щодо виготовлення, розповсюдження, ввезення в Україну з метою розповсюдження і за­стосування засобів для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права або суміжних прав (наприклад, незаконне виготов­лення або підробка і використання підроблених контрольних марок для маркування контрафактних примірників аудіовізуальних творів чи фонограм). Підроблення, зміна чи вилучення інформації про управління правами без дозволу правовласників чи особи, яка здійс­нює таке управління, також створює загрозу неправомірного вико­ристання об'єктів, а тому визнається порушенням у сфері авторсько­го права та суміжних прав і дає підстави для застосування заходів судового захисту.

Звертаючись до суду, правовласник залежно від характеру пору­шення, завданих ним шкідливих наслідків та можливостей їх усунен­ня може застосувати один чи декілька з наступних способів захисту авторських та суміжних прав. Особа вправі вимагати:

визнання своїх прав та їх поновлення;

заборони та припинення дій, що порушують авторське право або
суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;

відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упу­
щену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником вна­
слідок порушення ним авторського права або суміжних прав, або ви­
плату компенсацій;

публікації у засобах масової інформації даних про допущені по­
рушення авторського права або суміжних прав та судові рішення що­
до цих порушень;

вилучення та передачі йому всіх контрафактних примірників
творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення, а також засобів
обходу технічних засобів захисту, матеріалів і обладнання, за допо­
могою яких відтворювалися контрафактні примірники (кліше, матри­
ці, форми, оригінали, магнітні стрічки, фотонегативи);

припинення підготовчих дій до порушення авторського права
або суміжних прав, у тому числі призупинення митних процедур, як­
що є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію Украї­
ни чи з її митної території контрафактні примірники творів, фоно­
грам, відеограм, засоби обходу технічних засобів захисту, у порядку,
передбаченому Митним кодексом України.

Специфічними способами захисту авторських та суміжних прав є міри цивільно-правової відповідальності, що передбачені ст. 52 Зако­ну, та застосовуються альтернативно стосовно стягнення збитків. Так, замість відшкодування збитків особа може вимагати стягнення з порушника доходу, одержаного внаслідок порушення, або стягнення компенсації у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат. Розмір компенсації заявляється позивачем на свій розсуд залежно від тяжкості наслідків порушення і остаточно визначається судом для стягнення із врахуванням обсягу порушення та (або) намірів відпо­відача.

Для забезпечення найбільш ефективного захисту інтелектуальних прав, створення доказової бази у ході судового провадження, а також попередження майбутніх порушень правовласникам надані певні юридичні можливості щодо виявлення випадків порушення їх прав та з'ясування їх обставин. Так, вони можуть брати участь в інспектуван­ні виробничих приміщень, складів, технологічних процесів і господа­рських операцій, пов'язаних з виготовленням примірників творів, фонограм і відеограм, щодо яких є підстави для підозри про пору­шення чи загрозу порушення авторського права або суміжних прав. Постановою КМУ від 17 травня 2002 р. «Про затвердження Положен­ня про державного інспектора з питань інтелектуальної власності Державного департаменту інтелектуальної власності»1 (далі - дер­жавний інспектор) передбачено, що суб'єкти права інтелектуальної власності на їх вимогу залучаються до проведення перевірки суб'єкта господарювання державним інспектором, який здійснює державний контроль за дотриманням законодавства у сфері інтелектуальної власності. Правовласник також вправі ініціювати позапланову пе­ревірку письмовим зверненням до державного інспектора, що діє у містах Києві та Севастополі, областях, АРК і представляє Держде­партамент інтелектуальної власності у відповідному регіоні.

Суб'єкти авторського або суміжних прав мають право вимагати у судовому порядку від осіб, які порушують авторське право або су­міжні права, надання інформації про третіх осіб, задіяних у вироб­ництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів і об'єк­тів суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту, та про канали їх розповсюдження.

§ 7. Представництво при здійсненні майнових авторських

та суміжних прав

Особи, які займаються творчою діяльністю, можуть здійснювати свої виключні права щодо творів науки, літератури та мистецтва са­мостійно. Але часто вони стикаються з певними складнощами, пов'я­заними з необхідністю пошуку можливих користувачів, узгодженням умов ліцензійних договорів, здійсненням контролю за виплатою ви-

1 Офіційний вісннк.-2002.-№21.-Ст. 1042.

438

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

439


нагороди великою кількістю користувачів. Ці особи потребують юридичної та іншої спеціальної допомоги у нронеєі захисту своїх по­рушених прав. Для скорішого та кваліфікованого вирішення цих про­блем суб'єкти інтелектуальних прав можуть звернутися до фахівців, що спеціалізуються у сфері охорони Інтелектуальної власності, Від­носини між суб'єктами авторських або суміжних прав та зазначени­ми фахівцями є представницькими. Причому, з боку останніх можуть виступати як окремі фізичні особи, так і організації, що спеціально створюються для надання послуг правовласникам та управління май­новими правами щодо інтелектуальної власності. Правовою основою представництва у сфері реалізації авторських та суміжних прав є нор­ми розділу четвертого Закону- Згідно із ст. 45 Закону управління май­новими правами правовласники можуть здійснювати через свого по­віреного або через організацію колективного упрашііиня. Доручення повіреному на управління майновими правами оформлюється шля­хом укладання договору доручення, На його підставі повірена особа розпоряджається майновими правами щодо інтелектуального про­дукту в межах повноважень, переданих їй суб'єктом авторського нра­ва або суміжних нрав.

Для захисту своїх інтересів суб'єкти авторського права або суміж­них прав можуть створювати юридичні особи - організації колектив­ного управління з наступною передачею їм повноважень щодо управ­ління майновими правами певних категорій суб'єктів або різних суб'єктів авторського права і суміжних прав. Інформацію про існу­ючі організації та про їх діяльність можна отримати у Держдепарта­менті інтелектуальної власності, який здійснює їх облік. Управління правами авторів здійснюють також державні організації, установчі документи яких передбачають такі функції. Повноваження на колек­тивне управління майновими правами передаються організаціям ко­лективного управління авторами та іншими суб'єктами авторського права або суміжних нрав на основі договору доручення (глава 68 ЦК) або договору про управління майновими правами (глава 70 ЦК). На підставі повноважень, які визначені змістом цих договоріа, повірені особи або управителі можуть виконувати наступні дії щодо управлін­ня правами авторів та суб'єктів суміжних прав:

укладати ліцензійні угоди з третіми особами на невиключне вико­
ристання творів, виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення;

здійснювати збирання винагороди на умовах укладених догово­
рів для наступної передачі її носіям виключних прав;

контролювати дотримання лицензшних договорів та розглядати
претензії правовласників до користувачів;

збирати необхідну для розподілу винагороди інформацію про ко­
ристувачів, обсяг використання творів і об'єктів суміжних прав, а та­
кож одержаний у результаті прибуток, коли таке використання мож­
ливе згідно з законом без дозволу правовласників, але з виплатою їм
винагороди.

Крім цього, організації колективного управління можуть укладати з аналогічними іноземними організаціями договори про взаємне представництво інтересів та управління авторськими правами іно­земних громадян на території України та українських суб'єктів ав­торського права або суміжних прав за кордоном.

Будь-які представники авторів чи суб'єктів суміжних прав або управителі мають діяти тільки в інтересах останніх у межах наданих повноважень. А організаціям колективного управління прямо заборо­нено використання об'єктів авторського права або суміжних прав, доручених їм для управління, на свою користь, та здійснення будь-якої комерційної діяльності.

Функції, що виконують зазначені організації, є корисними не тіль­ки носіям авторських або суміжних прав, а й користувачам. Діяль­ність таких організацій позбавляє останніх клопоту щодо пошуку всіх правовласників, узгодження з ними порядку та вартості викорис­тання, а також надає можливість доступу до інформації про об'єкти, передані для використання.

Глава 27. ПАТЕНТНЕ ПРАВО

§ 1. Поняття патентного права.

Умови надання правової охорони

і критерії патентоздатності винаходу, корисної моделі та промислового зразка

Патентне право - це сукупність норм, що регулюють особисті немайнові та майнові відносини, які виникають у зв'язку зі ство­ренням, оформленням і використанням винаходів, корисних моде­лей і промислових зразків.

Зазначена назва одного з інститутів інтелектуальної власності обу­мовлена назвою охоронного документа, який видається на підтвер­дження визнання результату творчої діяльності об'єктом інтелекту­альної власності і засвідчує набуття права на нього. На відміну від автор- ського права, де права на твори науки, літератури та мистецтва виникають без виконання будь-яких формальних дій, про об'єкти па­тентного права - винаходи, корисні моделі та промислові зразки -можна говорити лише з моменту одержання патенту Такий підхід за­конодавця пояснюється, зокрема, можливістю паралельного винахід­ництва, а тому існує потреба кваліфікації творчого досягнення і за­кріплення права на нього за конкретною особою, яка перша розкрила ці знання суспільству.

Наявність схожих рис винаходів, корисних моделей та промисло­вих зразків послугувала підставою їх спільного правового регулю­вання. Об'єкти патентного права регламентуються положеннями ЦК,

440

Розділ П

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

441


а саме главою 39, Законами України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»1 та «Про охорону прав на промислові зразки»2, прий­нятими Верховною Радою 15 грудня 1993 р.

Винахід та корисна модель - це результати інтелектуальної діяль­ності людини у будь-якій сфері технології, а промисловий зразок - у галузі художнього конструювання,

Кожна держава встановлює критерії для визнання результату творчої діяльності саме об'єктом патентного права. Так, в Україні правова охорона надається винаходу, корисній моделі та промисло­вому зразкуэ які не суперечать публічному порядку, принципам гу­манності і моралі та відповідають умовам патентоздатності.

Умови патентездатноеті- це вимога, що пред'являються зако­нодавством до результатів творчої діяльності для кваліфікації їх як об'єктів патентного нрава; новизна, вннажідницький рівень І промислова придатність (у тому чи іншому їх поєднанні). Саме че­рез їх перелік у більшості країн світу дається поняття винаходу, ко­рисної моделі та промислового зразка.

Винахід - це результат інтелектуальної діяльності людини у будь-якій сфері технологи', що є новим, має винахідницький рівень і є промислово придатним.

Корисна модель - це результат інтелектуальної діяльності людини у будь-якій сфері технології, що є новим і промислово при­датним.

Порівнюючи наведені поняття, можна дійти висновку, що законо­давство України пред'являє різні за обсягом вимоги до вказаних ре­зультатів інтелектуальної діяльності у сфері технологій для того, щоб визнати їх об'єктами патентного права.

Промисловий зразок -результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання, якщо він є новим. Закріплення стосовно промислового зразка лише одного критерію патентоздатно­сті, на відміну від винаходу та корисної моделі, можна пояснити осо­бливістю самого об'єкта, бо у даному випадку правовій охороні під­лягає зовнішній вигляд промислового виробу. Зокрема, в автомобілі міститься велика кількість винаходів і корисних моделей, а зовнішній вигляд останнього і окремих його складових - це промислові зразки.

Новизна об'єкта встановлюється на певний момент - на дату по­дачі заявки або, якщо заявлено пріоритет, на дату останнього, Таким чином, відомості, що стали загальнодоступними після цієї дати, не можуть враховуватися при оцінці новизни.

Заявник може скористатися пріоритетом, тобто першістю у по­данні заявки. Пріоритет об'єкта може бути встановлений за датою надходження до Державного департаменту інтелектуальної власності

1 Відомості Верховної Ради України.—2000. —№ 37.—Ст. 307. Цей Закон на сьо­
годні діє в редакції ЗУ від 1 червня 2000 р.

2 Відомості Верховної Ради України. —1994.—№ 7. — Ст. 34.

(далі - Держдепартамент, Установа) чи відповідного органу держа-ви-учаениці Паризької конвенції з охорони промислової власності за­явки протягом дванадцяти місяців від дати подачі попередньої заявки стосовно такого ж винаходу (корисної моделі) чи протягом шести місяців стосовно такого ж промислового зразка, якщо на попередню заявку не заявлений пріоритет. Якщо деякі ознаки винаходу (корис­ної моделі) відсутні у формулі, викладеній у попередній заявці, то для надання права пріоритету достатньо, щоб в описі попередньої заявки були точно вказані ці ознаки, Що стосується промислового зразка, то пріоритет поширюється лише на ті ознаки, які зазначені у попередній заявці, пріоритет якої заявлено.

Винажід і корисна модель визнаються новими,, якщо вони не є частиною рівня техніки, який включає; всі відомості, що стали загальнодоступними у світі, а також зміст будь-якої заявки на видачу в Україні патенту (у тому числі міжнародної заявки, у якій зазначена Україна) у тій редакції, в якій цю заявку було подано спочатку.

Промисловий зразок визнається новим, якщо сукупність його суттєвих ознак не стала загальнодоступною у світі і не зазначена ураніте одержаних Держдепартаментом заявках, за винятком тих, що на зазначену дату вважаються відкликаними, відкликані або за ними прийняті рішення про відмову у видачі патентів і ви-черпані можливості оскарження таких рішень.

Загальнодоступними є відомості, які містяться у джерелах інфор­мації, з якими може ознайомитися невизначенє коло осіб. При цьому не має значення, чи знайомився фактично будь-хто зі змістом цих відомостей, достатньо лише потенційної можливості для цього.

Слід мати на увазі, що об'єкти, які є частинок? рівня техніки, для визначення новизни результату творчої діяльності, повинні врахову­ватися окремо. Відповідно перешкоджають визнанню об'єкта вина­ходом чи корисною моделлю лише ті відомості, які знаходяться в од­ному джерелі рівня техніки і в яких повністю розкривається його зміст. Тобто не можна збирати об'єкт по елементам з різних джерел інформації. Повним є таке розкриття, на базі якого спеціаліст у даній галузі зможе його практично реалізувати.

За загальним правилом, розголошення суті об'єкта до моменту по­дання заявки на видачу патенту є підставою для відмови в правовій охороні і його вільного використання будь-якою особою. Враховую­чи такі наслідки, законодавство надає пільгу по новизні. Суть її по­лягає у тому, що на визнання винаходу, корисної моделі чи промис­лового зразка патентоздатними не впливає розкриття інформації про них винахідником (автором) або особою, яка одержала від винахідни­ка (автора) прямо чи опосередковано таку інформацію: стосовно ви­находу чи корисної моделі - протягом дванадцяти місяців, а стосовно промислового зразка - шести місяців до дати подання заявки або, як­що заявлено пріоритет, до дати її пріоритету. При цьому обов'язок

442

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

443


оведення обставин розкриття інформації покладається на особу, за­інтересовану у застосуванні цієї пільги.

Усі країни, залежно від того, у яких межах наявні відомості поро­чать новизну, поділяються на: 1) країни зі світовою (абсолютною світовою) новизною, у яких на визнання об'єкта новим впливає роз­криття його суті будь-яким способом на території цієї країни або за її межами. Вимогу абсолютної світової новизни закріплює більшість країн світу, у тому числі за загальним правилом і Україна; 2) країни з обмеженою світовою новизною, у яких також, як і в країнах з абсо­лютною новизною, на визнання об'єкта новим впливає розкриття його суті будь-яким способом, за виключенням того, що відкрите за­стосування враховується при визнанні новизни лише тоді, коли воно мало місце на території країни патентування (наприклад, Індія); 3) країни з місцевою (локальною, національною) новизною, у яких для визнання об'єкта новим враховують лише ті факти розкриття ін­формації, які мали місце на території їх країни (наприклад, Панама).

Винахідницький рівень свідчить про творчий характер і є якісною оцінкою винаходу. Винахід має винахідницький рівень, якщо для фа­хівця він не є очевидним, тобто не випливає явно із рівня техніки. На відмгаувід визначення рівня техніки для з'ясування критерію наявності новизни, при оцінці винахідницького рівня зміст заявок до уваги не бе­реться. Неочевидним вважається винахід, який вирішує завдання, що не могли вирішити спеціалісти відомими шляхами.

Промислова придатність. Винахід або корисна модель визна­ються промислово придатними, якщо вони можуть бути вико­ристані у будь-якій сфері діяльності - промисловості, торгівлі, сільському господарстві тощо.

Об'єктом винаходу чи корисної моделі може бути продукт (прис­трій, речовина тощо) або процес у будь-якій сфері технології. Закон «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (п. 2 ст. 6), конкре­тизуючи поняття продукту як об'єкта винаходу, називає штам мікро­організму та культуру клітин рослини і тварини, а також передбачає як об'єкт винаходу нове застосування відомого продукту чи процесу.

При визначенні об'єкта слід мати на увазі наступні визначення. Продукт - це будь-який штучно створений предмет. Пристрій - це система розташованих у просторі елементів, певним чином взаємо­діючих один з одним. Речовина - штучно створене матеріальне утво­рення, що є сукупністю взаємозалежних елементів. Штам мікроор­ганізмів - це чиста культура мікроорганізмів, виділена з природних місць мешкання, якими може бути навколишнє середовище (ґрунт, вода тощо), а також з організму тварини чи людини. Процес (спо­сіб) — сукупність прийомів, виконаних у визначеній послідовності чи з дотриманням визначених правил.

Законодавець прирівняв коло об'єктів винаходу і корисної моделі.

Не можуть бути визнані винаходом чи корисною моделлю, оскільки вони охороняються іншими нормами права інтелектуальної

власності;, такі об'єкти технології: сорти рослин та породи тварин, біологічні у своїй основі процеси відтворення рослин та тварин, що не належать до небіологічних та мікробіологічних процесів, топогра­фи інтегральних мікросхем, результати художнього конструювання.

Объектом промислового зразка може бути форма? малюнок, роз-фарбування або 'іх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб,

Не можуть отримати правову охорону як промислові зразки об'єк­ти архітектури (крім малих архітектурних форм), промислові, гідро­технічні та інші стаціонарні споруди, друкована продукція як така, об'єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або подібних до них речовин тощо.

Обсяг правової охорони визначається формулою винаходу, корис­ної моделі та сукупністю суттєвих ознак промислового зразка, представлених на зображенні виробу.

Патентна формула є коротким викладем технічної сутності винаходу чи корисної моделі та встановлює межі патентної мо­нополії.

У світі залежно від системи викладу змісту розрізняють німецьку, американську та англійську патентні формули. При поданні заявки заявник повинен дотримуватися тієї патентної формули, яка визнана законодавством у тій чи іншій країні, однак у деяких країнах (зокре­ма. Бельгія, Португалія тощо) заявник самостійно може вибирати од­ну із зазначених видів формули.

Німецьку патентну формулу вважають логічною, оскільки її осо­бливість полягає в тому, що відомі ознаки, які описують найближчий прототип винаходу, розташовані у обмежувальній частині, а нові - у розрізняльній.

Американська патентна формула будується без виділення но­вих ознак в окрему частину. Вона складається з великої кількості пунктів, які є незалежними. Пояснюється це тим, що кожен пункт та­кої формули починається з повтору тих ознак, які уже були викладені у попередніх пунктах, до яких додається один або кілька нових еле­ментів. При такій побудові визнання недійсним будь-якого пункту не тягне недійсності інших пунктів, а використання ознак, викладених у будь-якому пункті формули, є порушенням прав патентовласника.

Англійська патентна формула є симбіозом попередніх двох. Як і в німецькій, перший пункт є основним і найбільш широким за зміс­том. Саме від цього пункту залежить встановлення обсягу правової охорони. Інші ж пункти - залежні. Однак, як і в американській фор­мулі, нові ознаки не виділяються у розрізняльну частину, а перерахо­вуються поряд з відомими у зручній послідовності.

Обсяг правової охорони винаходу та корисної моделі в Україні встановлюється за німецькою патентною формулою, що зайвий раз

444

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

445


підкреслює той факт, що правова система України тяжіє до рома-но-германської правової системи (сім'ї).

Відповідно до п. 7.3.1 Правил складання і подання заявки на вина­хід та заявки на корисну модель, затверджених наказом Міністерства освіти і науки України від 22 січня 2001 р. № 22і, пункт формули ви­находу (корисної моделі) складається, як правило, з обмежувальної частини, яка включає ознаки винаходу, що збігаються з ознаками найближчого аналога, у тому числі родове поняття, що характеризує призначення об'єкта, та відмітної частики, яка включає ознаки, що відрізняють винахід від найближчого аналога. Обмежувальна й від­мітна частини пункту формули відокремлюються одна від одної ви­разом «який (яка, яке) відрізняється тим, що...».

Між тим без поділу на обмежувальну й відмітну частини скла­дається формула винаходу, яка характеризує: індивідуальну сполуку; штам мікроорганізму; культуру клітин рослин та тварин; застосуван­ня раніше відомого продукту чи способу за новим призначенням; ви­нахід, що не має аналогів.

Патентне законодавство України передбачає, що тлумачення фор­мули повинно здійснюватися у межах опису винаходу (корисної мо­делі) та відповідних креслень, а ознак промислового зразка - у межах його опису.

§ 2. Суб'єкти права на винаходи, корисні моделі та промислові зразки

Патентовласниками винаходів, корисних моделей та промисло­вих зразків можуть бути: винахідники винаходів і корисних моделей та автори промислових зразків; роботодавці - стосовно службових об'єктів у випадках і на умовах, передбачених законодавством; пра­вонаступники - особи, яким винахідники, автори промислових зраз­ків чи роботодавці передали свої майнові права; спадкоємці патен-товласників.

Первинним суб'єктом є винахідник та автор промислового зраз­ка, тобто фізичні особи, творчою працею яких створено об'єкт інте­лектуальної власності. Саме вони, за загальним правилом, мають пра­во на одержання патенту, якщо інше не встановлено законодавством. Слід враховувати, що якщо особа не внесла особистого творчого внеску в створення винаходу, корисної моделі чи промислового зраз­ка, а надала тільки технічну, організаційну чи матеріальну допомогу при його створенні і оформленні заявки, у неї не виникає право на одержання охоронного документа. При спільному створенні об'єкта кількома особами, вони мають однакові права на одержання патенту, якщо інше не передбачено домовленістю між ними.

При видачі охоронних документів застосовується принцип пер­шого заявника. Суть його полягає у тому, що держава не ставить ме-

1 Офіційний вісник України.-2001.—№9.-Ст. 386.

ти з'ясування, яка особа дійсно першою досягла такого результату. Наділяється правами і захищаються права тієї особи, яка перша вчи­нила дії стосовно встановленого повідомлення про досягнення, тобто розкрила суспільству невідомі раніше знання.

Таким чином, у випадку паралельного винахідництва, коли дві чи більше особи незалежно одна від одної створили об'єкт, який може бути визнано винаходом, корисною моделлю чи промисловим зраз­ком, право на одержання охоронного документа належить тій з них, заявка якої має більш ранню дату подання до Установи або, якщо за­явлено пріоритет, більш ранню дату пріоритету, за умови, що вказана заявка не вважається відкликаною, не відкликана або за якою не при­йнято рішення про відмову у видачі патенту.

Якщо об'єкт інтелектуальної власності створено працівником, на­йнятим за трудовим договором, то виникає дилема стосовно розпо­ділу прав між цією особою та її роботодавцем. У світі вона ви­рішується не однозначно: в одних країнах перевага надається пра­цівникові, в інших - роботодавцеві. Досить важливо знайти баланс інтересів зазначених осіб, оскільки лише у цьому випадку вони бу­дуть заінтересовані у створенні результатів творчої діяльності.

Стаття 429 ЦК встановлює, що майнові права інтелектуальної власності на об'єкт3 створений у зв'язку з виконанням трудового до­говору, належить працівникові і роботодавцеві (юридичній або фізичній особі, де винахідник чи автор промислового зразка працює) спільно, якщо інше не встановлено договором. З урахуванням того, що норма про розподіл прав стосовно службового об'єкта інтелекту­альної власності є диспозитивною (тобто застосовується у випадках, коли сторони інакше не вирішили це питання у договорі), учасники правовідносин можуть усунути можливі протиріччя, передбачивши той механізм розподілу прав на створений результат творчої діяльно­сті, який би повністю відповідав їх інтересам.

Проте, раніше прийняті Закони «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (ст. 9) та «Про охорону прав на промислові зразки» (ст. 8) встановлюють, що право на одержання патенту на службові винахід, корисну модель та промисловий зразок має роботодавець, тобто особа, яка найняла працівника за трудовим договором. Така не­відповідність з часом, безумовно, буде усунена, виходячи із Заключ­них і перехідних положень ЦК. Між тим, видається, що компроміс­ний варіант ст.429 ЦК не є досить виваженим, оскільки реалізація на практиці положень цієї статті породить суперечки. Ідеальним є ва­ріант, коли майнові права на об'єкт має лише один суб'єкт, бо у цьо­му випадку не буде потреби досягнення згоди стосовно розпоряджен­ня цими правами між працівником і роботодавцем, інтереси яких далеко не завжди збігаються, особливо у випадку припинення трудо­вих правовідносин. Саме тому, як свідчить світовий досвід, законода­вство зарубіжних країн наділяє правом на одержання охоронного до­кумента одну із зазначених осіб, надаючи певні права іншій особі.

446

Розділ VI


Наприклад, у Німеччині винахіднику належить право на отримання охоронного документа, а роботодавцю - невиключна ліцензія на цей об'єкт.

Не легким виявилося і питання визначення кола об'єктів, стосовно яких роботодавець має певні права. Ними є винаходи, корисні моделі і промислові зразки, які створені у зв'язку з виконанням службових обов'язків чи за дорученням роботодавця. У цьому контексті під службовими обов'язками розуміють зафіксовані у трудових догово­рах, посадових інструкціях функціональні обов'язки працівника, що передбачають виконання робіт, а під дорученням роботодавця — ви­дане працівникові у письмовій формі завдання, яке безпосередньо стосується специфіки діяльності роботодавця, якщо реалізація цих функціональних обов'язків і завдань може привести до створення об'єкта патентного права.

Закони «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» та «Про охорону прав на промислові зразки» встановлюють порядок тих дій, які має здійснити працівник і роботодавець у випадку створення об'єкта інтелектуальної власності. Винахідник чи автор промислово­го зразка повинен подати роботодавцю письмове повідомлення про створений винахід, корисну модель чи промисловий зразок з описом та матеріалами, що розкривають суть об'єкта досить ясно і повно.

§ 3. Охоронні документи на винаходи, корисні моделі та промислові зразки

Як уже зазначалось, патент є основним охоронним документом на винаходи, корисні моделі та промислові зразки, що засвідчує пріоритет, авторство і набуття права інтелектуальної влас­ності на винахід, корисну модель чи промисловий зразок, Саме він

підтверджує визнання державою результату творчої діяльності об'єк­том патентного права.

Законодавством передбачені такі його різновиди: патент на вина­хід, патент на корисну модель, патент на секретний винахід, па­тент на секретну корисну модель, патент на промисловий зразок.

Патент на винахід видається за результатами кваліфікаційної ек­спертизи заявки на винахід. Патент на корисну модель видається за результатами формальної експертизи заявки на корисну модель. Па-тент на секретний винахід видається на винахід, віднесений до державної таємниці. Патент на секретну корисну модель видаєть­ся на корисну модель, віднесену до державної таємниці. Патент на промисловий зразок видається за результатами експертизи заявки на промисловий зразок.

Особливість правової охорони об'єктів інтелектуальної власності по­лягає у тому, що майнові права на них обмежені у часі, оскільки існують протягом строку чинності охоронного документа. Стаття 465 ЦК та спе­ціальні закони передбачають, що строк чинності виключних майно­вих прав інтелектуальної власності на винахід спливає через двадцять


447

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

років, що відраховується від дати подання заявки. Цей строк може бути продовжений у встановленому законом порядку щодо винаходу, вико­ристання якого потребує спеціальних випробувань та офіційного дозво­лу. Зокрема, строк дії патенту на винахід, об'єктом якого є лікарський засіб, засіб захисту тварин, засіб захисту рослин тощо, використання якого потребує дозволу відповідного компетентного органу, може бути продовжено за клопотанням власника цього патенту на строк, що дорів-• нює періоду між датою подання заявки та датою одержання такого до­зволу, але не більше ніж на п'ять років.

Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на корисну модель спливає через десять років, а на промис­ловий зразок - через п'ятнадцять років від дати подання заявки в установленому законом порядку. Строк дії патенту на секретний ви­нахід і патенту на секретну корисну модель дорівнює строку засекре­чування об'єкта, але не може бути довшим від строку дії охорони ви­находу (корисної моделі).

Усі охоронні документи підлягають обов'язковому внесенню до від-иовітогореєстру: Державного реєстру патентів і деклараційних патен­тів України на винаходи, Державного реєстру деклараційних патентів України на корисні моделі, Державного реєстру патентів і декларацій­них патентів України на секретні винаходи, Державного реєстру декла­раційних патентів України на секретні корисні моделі, Державного ре­єстру деклараційних патентів України на промислові зразки1.

§ 4. Права та обов'язки, що випливають з патенту. Обмеження прав патентовласника

Права, що випливають з патенту, діють від дати публікації відомо­стей про його видачу, а права, що випливають з патенту на секретний винахід чи з патенту на секретну корисну модель, - від дати внесення інформації про нього до відповідного Реєстру.

Особистим немайновим правом винахідника та автора про­мислового зразка є право авторства, яке є невід'ємним і охороняєть­ся безстроково. Винахідник також має право на присвоєння свого імені створеному ним винаходу чи корисній моделі.

Майновими правами інтелектуальної власності на винахід, ко­рисну модель, промисловий зразок є: право на використання винахо­ду, корисної моделі, промислового зразка; виключне право дозволяти використання запатентованого об'єкта (видавати ліцензії) іншим осо­бам; виключне право перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, у тому числі забо­роняти таке використання іншим особам; інші майнові права інтелек­туальної власності, встановлені законом (ст. 464 ЦК).

1 Необхідно врахувати, що до набрання чинності ЦК на корисні моделі та промис­лові зразки видавалися деклараційні патенти, а на винаходи, поряд з патентами, строком дії двадцять років, видавалися деклараційні патенти строком дії шість років за результатами формальної заявки на винахід.

448

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

449


айнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок належать володільцю відповідного патенту, якщо інше не встановлено договором чи законом. Па­тент надає його власнику виключне право використовувати вина­хід, корисну модель чи промисловий зразок за своїм розсудом, якщо таке використання не порушує прав інших власників патентів.

Взаємовідносини при використанні об'єкта, патент на який нале­жить кільком особам, визначаються угодою між ними. У разі відсут­ності такої угоди кожен з патентовлаеників може використовувати його за своїм розсудом, але жоден з них не має права давати дозвіл на використання та передавати право власності на об'єкт іншій особі без згоди інших власників патентуо

Зокрема, відповідно до ст. 28 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» використанням винаходу чи корисної моделі визна­ється: виготовлення продукту із застосуванням запатентованого об'єк­та, застосування такого продукту, пропонування для продажу, у тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введення його у цивільний оборот або зберігання такого продукту в зазначених цілях; а також застосування процесу, що охороняється патентом, або пропону­вання його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей процес, знає про те, що його застосування забороняється без згоди влас­ника патенту або, виходячи з обставин, це й так є очевидним.

Продукт визнається виготовленим із застосуванням запатентова­ного винаходу чи корисної моделі, якщо при цьому використано кож­ну ознаку, включену до незалежного пункту формули, або ознаку, ек­вівалентну їй. Процес, що охороняється патентом, визнається засто­сованим, якщо використано кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винаходу, або ознаку, еквівалентну їй. Будь-який продукт, процес виготовлення якого охороняється патентом, за від­сутністю доказів протилежного, вважається виготовленим із застосу­ванням цього процесу за умови виконання принаймні однієї з двох вимог: продукт, виготовлений із застосуванням процесу, що охороня­ється патентом, є новим; існують підстави вважати, що зазначений продукт виготовлено із застосуванням даного процесу і власник па­тенту не в змозі шляхом ужитих зусиль визначити процес, що засто­совувався при виготовленні цього продукту. У такому разі обов'язок доведення того, що процес виготовлення продукту, ідентичного то­му, що виготовляється із застосуванням процесу, який охороняється патентом, відрізняється від останнього, покладається на особу, щодо якої є достатні підстави вважати, що вона порушує права власника патенту. Власник патенту може використовувати попереджувальне маркування із зазначенням номера патенту на продукті чи на упаков­ці продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого вина­ходу.

Згідно зі ст. 20 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» виріб визнається виготовленим із застосуванням запатентованого

промислового зразка, якщо при цьому використані всі суттєві ознаки промислового зразка.

Виключні права власника патенту на секретний винахід і патенту на секретну корисну модель обмежуються Законом «Про державну таємницю»1 і відповідними рішеннями Державного експерта з питань таємниць.

Власник патенту має виключне право дозволяти використан­ня винаходу, корисної моделі, промислового зразка, тобто розпо­рядитися належними йому правами шляхом передачі на підставі договору майнових прав на винахід, корисну модель чи промисло­вий зразок будь-якій особі, яка стає його правонаступником, або ви­дати дозвіл на використання запатентованого об'єкта на під­ставі ліцензійного договору, а щодо секретного винаходу (корисної моделі) вчиняти зазначені дії тільки за погодженням із Державним експертом з питань таємниць2.

Власник патенту, крім патенту на секретний винахід чи па­тенту на секретну корисну модель, має право подати до Устано­ви для офіційної публікації заяву про готовність надання будь-якій особі дозволу на використання запатентованого винаходу, корис­ної моделі чи промислового зразка. У цьому разі річний збір за під­тримання чинності патенту зменшується на 50 відсотків, починаючи з року, наступного за роком публікації такої заяви. Особа, яка вияви­ла бажання скористатися зазначеним дозволом, зобов'язана укласти з власником патенту договір про платежі. Спори, що виникають під час виконання цього договору, вирішуються у судовому порядку. Якщо жодна особа не заявила власнику патенту про свої наміри щодо вико­ристання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, він мо­же подати до Установи письмове клопотання про відкликання своєї заяви. У цьому разі річний збір за підтримання чинності патенту сплачується у повному розмірі, починаючи з року, наступного за ро­ком публікації такого клопотання.

Охоронний документ надає його власнику виключне право пере­шкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, у тому числі забороняти таке вико­ристання, за винятком передбачених законодавством випадків об­меження прав патентовласника.

Зокрема, ст. 30 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» і ст. 23 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» пе­редбачено підстави видачі так званих примусових ліцензій на вина­хід, корисну модель чи промисловий зразок, по-перше, стосовно об'єкта патентного права, що не використовується або недостатньо

1 Відомості Верховної Ради України. —1999. — № 49. - Ст. 428. Цей Закон прийня­
то 21 січня 1994 р. і на сьогодні він діє в редакції ЗУ від 21 вересня 1999р.

2 Більш докладніше про це див. Т. 2 підручника главу 59 «Розпоряджання майнови­
ми правами інтелектуальної власності».

15 «Цивільне право України», т. 1

450

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

451


використовується в Україні протягом трьох років без поважних при­чин; по-друге, у випадку наявності залежного об'єкта, у зв'язку з чим власник патенту зобов'язаний надати дозвіл на використання винахо­ду, корисної моделі чи промислового зразка власнику пізніше вида­ного патенту, якщо об'єкт останнього призначений для досягнення іншої мети або має значні техніко-економічні переваги і не може ви­користовуватися без порушення прав власника раніше виданого па­тенту; по-третє, з метою забезпечення здоров'я населення, еколо­гічної безпеки та інших інтересів суспільства.

При цьому вирішення питання про надання заінтересованій особі дозволу на використання об'єкта без згоди патентовласника віднесе­не до компетенції різних органів. У перших двох випадках - це суд, а у третьому - КМУ. Ці ж органи визначають у своєму рішенні обсяг такого застосування, термін дії дозволу, розмір і порядок виплати ви­нагороди патентовласнику. До того ж перші два випадки застосовую­ться до всих об'єктів патентного права, а третій - лише до винаходів і корисних моделей.

Дії, які не визнаються порушенням прав патентовласника, пе­редбачені ст. 470 ЦК, ст. 31 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» і ст. 22 Закону «Про охорону прав на промислові зразки».

Зокрема, право попереднього користувача на винахід, корисну модель, промисловий зразок виникає у будь-якої особи, яка до дата подання заявки на винахід, корисну модель, промисловий зразок або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала зазначений об'єкт в Укра­їні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використан­ня, і полягає у тому, що ця особа має право на безоплатне продовжен­ня такого використання або використання, яке передбачалося зазначе­ною підготовкою.

Таким чином, право попереднього користувача виникає при од­ночасній наявності декількох обставин. По-перше, повинно бути два тотожних рішення, одне з яких реально готується до застосування чи використовується без закріплення виключних прав на нього, а на інше вже видано охоронний документ відповідно до законодавства України. По-друге, заявлений на патентування об'єкт був практично використаний іншою особою чи остання здійснила значну і серйозну підготовку до його застосування. По-третє, передбачені законодав­ством дії (застосування або підготовка до нього) повинні мати місце до дати подачі до Установи заявки або, якщо заявлений пріоритет, до дати її пріоритету- У випадку здійснення дій з застосування або підго­товки до застосування тотожного винаходу, корисної моделі чи про­ислового зразка у період між подачею заявки і видачею патенту пра­во попереднього користувача у особи не виникає. По-четверте, таке використання повинно здійснюватися тільки в інтересах діяльності особи, яка претендує на виникнення права попереднього користува-

ча. По-п'яте, необхідна добросовісність застосування тотожного рішення чи приготування до нього, зокрема таке досягнення повинно бути створене в результаті самостійної паралельної творчої роботи чи діяльності інших осіб обов'язково незалежно від патентовласника. По-шосте, факт використання або здійснення підготовки до вико­ристання тотожного рішення повинен мати місце на території Украї­ни. Застосування такого об'єкта за межами України не є підставою для набуття права попереднього користувача, оскільки у зв'язку з те­риторіальним принципом дії охоронного документа особа, яка вико­ристовувала тотожний результат за межами країни патентування, мо­же там безперешкодно продовжувати і надалі його застосування.

Причому право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи, але разом із підприємством чи діло­вою репутацією або з тією частиною підприємства чи ділової практи­ки, у яких було використано винахід, корисну модель, промисловий зразок або здійснено значну і серйозну підготовку для такого вико­ристання.

Не визнається порушенням прав, що випливають з патенту.

використання запатентованого винаходу, корисної моделі чи про­мислового зразка: у конструкції або при експлуатації транспортного засобу іноземної держави, який тимчасово або випадково перебуває у водах, повітряному просторі чи на території України, за умови, що об'єкт патентного права використовується виключно для потреб за­значеного засобу; без комерційної мети; з науковою метою або у по. рядку експерименту; за надзвичайних обставин (стихійне лихо, ка­тастрофа, епідемія тощо) з повідомленням власника патенту одразу, як це стане практично можливим, та виплатою йому в цьому випадку відповідної компенсації;

введення в цивільний оборот виробу, виготовленого із застосуван­ням запатентованого винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, після введення цього виробу в цивільний оборот власником патенту чи з його спеціального дозволу (принцип вичерпання прав);

використання з комерційною метою винаходу будь-якою особою, яка придбала продукт, виготовлений із застосуванням запатентовано­го винаходу, і не могла знати, що цей продукт був виготовлений чи введений в обіг з порушенням прав, що надаються патентом. Проте після одержання відповідного повідомлення власника прав зазначена особа повинна припинити використання продукту або виплати­ти власнику прав відповідні кошти, розмір яких встановлюється сторонами чи судом відповідно до законів або за згодою сторін.

Обов'язки, що випливають а патенту. Власник патенту пови­нен сплачувати відповідні збори за підтримання чинності патенту, розмір яких збільшується залежно від року дії охоронного докумен­та, і добросовісно користуватися виключним правом, що випливає із патенту. Що стосується секретного винаходу чи секретної корисної моделі, то збір за підтримання чинності патенту не сплачується.

15

452

Розділ VI

ЛРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

453


§ 5. Припинення дії патенту і визнання його недійсним

На відміну від спеціального законодавства, яке передбачає підста­ви припинення дії патенту та визнання його недійсним, ЦК встанов­лює випадки та правові наслідки дострокового припинення та віднов­лення чинності майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, а також визнання прав інтелек­туальної власності недійсними. Оскільки майнові права випливають з патенту, то ці норми підлягають спільному застосуванню.

Відповідно до ст. 466 ЦК чинність майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок може бу­ти припинено достроково за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору, а також у інших випадках, передбачених законом.

Підстави припинення дії патенту передбачені ст. 32 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» і ст. 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки».

По-перше, власник патенту в будь-який час може відмовитися від нього повністю або частково на підставі заяви, поданої до Установи. Зазначена відмова набирає чинності від дати публікації відомостей про це у офіційному бюлетені Установи. Однак не допускається по­вна або часткова відмова від патенту на винахід без попередження особи, якій надано право на використання винаходу за ліцензійним договором, зареєстрованим в Установі, а також у разі накладення арешту на майно, описане за борги, якщо до його складу входять пра­ва, що засвідчуються патентом.

По-друге, дія патенту припиняється у разі несплати у встановле­ний строк річного збору за підтримання його чинності, який спла­чується за кожний рік його дії, починаючи від дати подання заявки. Документ про першу сплату зазначеного збору має надійти до Уста­нови щодо винаходів і корисних моделей - не пізніше чотирьох міся­ців від дати публікації відомостей про видачу патенту, а стосовно промислових зразків - одночасно з документом про сплату збору за видачу патенту. Документ про сплату збору за кожний наступний рік має надійти або бути відправленим до Установи до кінця поточного року дії патенту за умови сплати збору щодо винаходів і корисних моделей протягом його останніх чотирьох місяців, а стосовно про­мислових зразків - двох місяців.

Дія патенту припиняється з першого дня року, за який збір не спла­чено. Річний збір за підтримання чинності патенту може бути сплаче­ний щодо винаходів і корисних моделей протягом дванадцяти міся­ців, а стосовно промислових зразків - шести місяців після закінчення встановленого строку. У цьому випадку розмір річного збору збіль­шується на 50 відсотків. При сплаті збору дія патенту відновлюється. Якщо збір не сплачено протягом дванадцяти місяців, Установа пуб-

лікує у своєму офіційному бюлетені «Промислова власність» інфор­мацію про припинення дії патенту.

У разі припинення чинності виключних майнових прав ці об'єкти можуть вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом. Якщо у зв'язку з достроковим припиненням чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок завдано збитків особі, якій було надано дозвіл на використання цих об'єктів, такі збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл, якщо інше не встановлено договором чи законом (ст. 467 ЦК).

Чинність достроково припинених виключних майнових прав може бути відновлено у порядку, встановленому законом, за заявою особи, якій ці права належали у момент їх припинення (ст. 468 ЦК).

Відповідно до ст. 469 ЦК права інтелектуальної власності на вина­хід, корисну модель, промисловий зразок визнаються недійсними з підстав та в порядку, встановлених законом.

Підстави визнання патенту повністю чи частково недійсним передбачені ст. 33 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» і ст. 25 Закону «Про охорону прав на промислові зразки».

Патент може бути визнано у судовому порядку недійсним пов­ністю або частково у разі: а) невідповідності запатентованого винахо­ду, корисної моделі чи промислового зразка умовам патентоздатно-сті; б) наявності у формулі винаходу (корисної моделі) чи у сукуп­ності суттєвих ознак промислового зразка ознак, яких не було у пода­ній заявці; в) порушення порядку патентування винаходу чи корисної моделі в іноземних державах; г) видачі патенту внаслідок подання за­явки з порушенням прав інших осіб.

З метою визнання патенту на корисну модель недійсним будь-яка особа за умови сплати збору може подати до Установи клопотан­ня про проведення експертизи запатентованої корисної моделі на від­повідність умовам патентоздатності. Патент або його частина, визна­ні недійсними, вважаються такими, що не набрали чинності, від дати публікації відомостей про видачу патенту, про що Установа повідом­ляє у своєму офіційному бюлетені «Промислова власність».

§ 6. Патентування винаходу, корисної моделі та промислового зразка в іноземних державах

Оскільки права на винаходи, корисні моделі та промислові зразки поширюються на територію країни, яка визнала їх такими, то з метою правової охорони у інших країнах необхідно одержувати охоронний документ, який би надавав права саме на цій території.

Специфіка об'єктів патентного права обумовлює різний підхід за­конодавця до вирішення цього питання. Так, для патентування про­мислового зразка у інших державах не існує ніяких обмежень. Що ж стосується винаходів та корисних моделей, то відповідно до ст. 37 За­кону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» у цьому ви-

454

РозділП

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛА СНОСТІ

453


падку потрібне додержання певної процедури, оскільки, виходячи із суті об'єктів, можливі перешкоди для оформлення прав у іноземних державах.

Насамперед заінтересована особа повинна спочатку подати заявку на винахід чи корисну модель до Держдепартаменту, до відома якого і віднесене вирішення цього питання. Якщо протягом трьох місяців від дати подання заявки до заявника не надійде повідомлення про від­несення заявленого винаходу чи корисної моделі до державної таєм­ниці, з цього моменту він може патентувати об'єкт у інших державах. За клопотанням заявника йому надсилається повідомлення щодо можливості іноземного патентування раніше зазначеного строку. Як­що патентування винаходу (корисної моделі) провадиться за проце­дурою Договору про патентну кооперацію1, міжнародна заявка пода­ється до Держдепартаменту. Порушення цього порядку є підставою для визнання патенту України на зазначений об'єкт недійсним. Од­нак якщо заявник не має наміру отримувати правову охорону на тери­торії України, а бажає обмежитися лише зарубіжним патентуванням, ніякі негативні наслідки для нього не настають.

Необхідність подачі заяви спочатку до компетентного органу України і повідомлення про намір здійснення патентування за кордо-.ном пояснюється тим, що державі потрібен час для визначення до­цільності залишення такого об'єкта у режимі таємності. Така дозвіль­на система іноземного патентування є досить поширеною у світі і її порушення тягне за собою застосування санкцій. Зокрема, у США у цьому випадку сплачується штраф у розмірі 10 тисяч доларів.

Глава 28. ПРАВОВІ ЗАСОБИ

ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНОГО ОБОРОТУ, ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ

Відповідно до Паризької конвенції з охорони промислової власно­сті від 20 березня 1883 р. об'єктами охорони промислової власності є патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні зна­ки, знаки обслуговування, фірмові найменування, зазначення похо­дження чи найменування місця походження, а також припинення не­добросовісної конкуренції. Минуло більше століття з часу прийняття цього акта, і сьогодні можна констатувати, що з права промислової власності виділилася окрема група об'єктів - комерційні наймену­вання, торговельні марки та географічні зазначення, які створюють окрему групу прав - правові засоби індивідуалізації учасників ци­вільного обороту, товарів і послуг.

1 Див.: Сборник нормативных актов по вопросам промышленной собственности. -Київ; Вкща школа, 1998. - С. 399-452,

Особливістю зазначених результатів інтелектуальної власності є те, що на них не виникають особисті немайнові права. Розглянемо ко­жен з цих об'єктів інтелектуальної діяльності,

§ 1. Право інтелектуальної власності на комерційне найменування

Поняття комерційного найменування1. Відповідно до ст. 489 ЦК правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вво­дить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. Таким чи­ном, комерційне найменування - це найменування, під яким особа виступає у цивільному обороті і яке індивідуалізує цю особу серед інших його учасників. Воно повинно бути істинним і відповідати ви­мозі виключності та постійності.

Принцип істинності полягає у тому, що найменування повинно від­повідати виду діяльності особи і не вводити в оману споживачів. Відпо­відно до принципу виключності найменування повинно відрізнятися від інших, щоб не допускати змішування. Однак у деяких випадках до­пускається виняток з цього правила: особи можуть мати однакові комер­ційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо това­рів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються. Це можливо, зокрема, коли суб'єкти діють у різних сферах чи на різних територіях. Постійність комерційного найменування по­лягає у тому, що право на нього строком не обмежене.

Майнові права на комерційне найменування. На відміну від ін­ших правових засобів індивідуалізації, для набуття права інтелекту­альної власності на комерційне найменування не вимагається вико­нання формальних дій. Право на комерційне найменування є чинним з моменту першого його використання та охороняється без обов'язко­вого подання заявки на нього чи його реєстрації, незалежно від того, чи є комерційне найменування частиною торговельної марки, Відомо­сті про комерційне найменування можуть вноситися до реєстрів, по­рядок ведення яких встановлюється законом.

Майновими правами інтелектуальної власності на комерційне найме­нування є: право на використання комерційного найменування; право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерцій­не найменування, у тому числі забороняти таке використання; інші май­нові права інтелектуальної власності, передбачені законом.

Законодавство встановлює обмеження щодо розпорядження майновими правами на комерційне найменування: вони можуть бу­ти передані іншій особі лише разом з єдиним майновим комплексом особи, якій ці права належать, або його відповідною частиною. Це по­яснюється недопустимістю введення споживачів у оману. Тому у разі ліквідації юридичної особи чинність майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування припиняється (ст. 491 ЦК).

1 Див.процетакожуглаві7 цього підручника. ptV

456

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

457


§ 2. Право інтелектуальної власності на торговельну марку

Поняття та види торговельних марок. У сучасних умовах ко­жен суб'єкт підприємницької діяльності прагне мати такий правовий засіб індивідуалізації товарів та послуг, як торговельна марка. По­яснюється це тим, що господарська діяльність пов'язана з необхідніс­тю використання різного роду позначень, які дають можливість роз­різняти як суб'єктів, так і результати їх діяльності. За допомогою торговельних марок відбувається зв'язок між виробником і спожива­чем, вони виступають невід'ємними елементами ринкових відносин та добросовісної конкуренції.

Паризька конвенція з охорони промислової власності передбачає правове регулювання товарного знака і знака обслуговування. Світо­ва практика для індивідуалізації учасників цивільного обороту, това­рів та послуг пішла по шляху використання обох зазначених об'єктів. Розмежування між ними проводиться за призначенням: товарні знаки відрізняють товари, а знаки обслуговування - послуги. Спочатку за­конодавець України поєднав ці два об'єкти інтелектуальної власності і передбачив правову охорону знака для товарів та послуг. Відповід­но до Закону «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»1 знак для товарів та послуг - це позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб.

ЦК на відміну від вказаного Закону вводить нове поняття для по­значення об'єкта інтелектуальної власності у сфері індивідуалізації товарів і послуг- «торговельна марка», однак зміна назви не вплину­ла на суть самого об'єкта.

Торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення това­рів та послуг, що виробляються та надаються однією особою, від товарів та послуг, що виробляються та надаються іншими осо­бами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів (ст. 492 ЦК).

Найбільш широкого поширення набула класифікація торговель­них марок в залежнрсті від використовуваних позначень.

Словесні марки - це марки у вигляді сполучень літер, слів чи фраз. Основна вимога до цього виду марок - легка вимова на різних мовах. Вони набули найбільшої популярності, оскільки легко запам'я­товуються і зручні у рекламі. Це можуть бути як існуючі, так і штучно створені слова (наприклад, «Sony»). Для реєстрації торговельної мар­ки разом із зображенням подається опис позначення.

Серед словесних марок можна виділити два різновиди: у першому випадку охороняється саме слово, у другому - словесне позначення, виконане у особливій шрифтовій манері, тобто охороні підлягає

1 Відомості ВерховпЯ Ради України. —1994. — №7.-Сг.36.

шрифт, характер розташування букв, їх відносний розмір, фон та інші візуальні інформативні елементи.

Зображувальні марки - це позначення у вигляді графічних ком­позицій будь-яких форм на площині. Сама назва свідчить про те, що вони втілюються в малюнок, креслення тощо. У цьому випадку мо­жуть бути використані як існуючі об'єкти, так і абстрактні зображен­ня та всілякі символи. Для найбільшої ефективності зображувальна марка не повинна бути складною і перевантаженою деталями, а нав­паки відрізнятися простотою і помітністю, щоб забезпечити успіх реклами, можливість використовувати зображення на різних мате­ріалах і т.п.

Об'ємні марки - це марки у вигляді фігур або їх композицій у трьох вимірах - довжині, висоті і ширині. Предметом може бути, зокрема, оригінальна форма виробу або його упаковка. Однак об'ємні торговельні марки, по-перше, не можуть просто повторювати зов­нішній вигляд відомого предмета, а повинні бути новими і оригіналь­ними, а, по-друге, оскільки марка повинна виділяти виріб конкретно­го виготовлювача з ряду інших товарів, то форма виробу не повинна визначатися винятково його функціональним призначенням.

Нетрадиційні торговельні марки - світлові, звукові, ароматич­ні та інші марки. Правила складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затверджені наказом Держпатенту від 28 липня 1995 р. № 116 (в ред. наказу Дер­жпатенту № 72 від 20 серпня 1997 р.)1, передбачають, зокрема, що за­значені марки реєструються Установою при наявності технічної мож­ливості внесення їх до Реєстру та оприлюднення інформації стосовно їх реєстрації.

Так, якщо на реєстрацію як знак заявляється звукове позначення, то таке позначення надається у вигляді фонограми на аудіокасеті, за­значається вид звуку (музичний твір або його частина, шуми будь-якого походження та інше), а у випадку використання музичного тво­ру - в описі наводиться його нотний запис. Коли ж на реєстрацію як знак заявляється світлове позначення, таке позначення надається у вигляді відеозапису на відеокасеті, наводиться характеристика світ­лових символів (сигналів), їх послідовність, тривалість світіння та ін­ші особливості.

Умови надання правової охорони торговельним маркам. Марці може бути надана правова охорона у випадку додержання таких ос­новних вимог: вона не повинна суперечити суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі та на неї не поширюються підстави для відмови у наданні правової охорони.

Підстави для відмови у наданні правової охорони сформульо­вані у ст. 6 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» шляхом перерахування тих, які не підлягають правовій охороні як

1 Офіційний вісник України. -1997.-№ 39. - Сг. 269.

458

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

459


торговельна марка. Так, не можуть отримати правову охорону позна­чення, які, по-перше, не можуть бути у винятковому використанні окремих осіб (однак такі позначення можуть бути включені в знак як неохоронювані елементи, якщо на це мається згода відповідного ком­петентного органу або їх власників): державні герби, прапори та інші державні символи (емблеми), офіційні назви держав, емблеми, скоро­чені чи повні найменування міжнародних міжурядових організацій, офіційні контрольні, гарантійні і пробірні клейма, печатки, нагороди та інші відзнаки; по-друге, в силу об'єктивних причин не зможуть ви­конувати функції торговельної марки, оскільки звичайно не мають розрізняльної здатності та не набули такої внаслідок їх використання; складаються лише з позначень, що є загальновживаними як позна­чення товарів і послуг певного виду; складаються лише з позначень чи даних, що є описовими при використанні щодо зазначених у заявці товарів та послуг або у зв'язку з ними, зокрема вказують на вид, якість, склад, кількість, властивості, призначення, цінність товарів і послуг, місце і час виготовлення чи збуту товарів або надання послуг; є оманливими або такими, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або особи, яка виробляє товар або надає послугу; складають­ся лише з позначень, що є загальновживаними символами і термі­нами; відображають лише форму, що обумовлена природним станом товару чи необхідністю отримання технічного результату, або яка надає товарові істотної цінності; по-третє, тотожні або схожі на­стільки, що їх можна сплутати, наприклад, з марками, раніше зареє­строваними чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої осо­би для таких самих або споріднених з ними товарів і послуг; знаками інших осіб, якщо ці знаки охороняються без реєстрації на підставі міжнародних договорів, учасницею яких є Україна, зокрема знаками, визнаними добре відомими відповідно до статті 6 bis Паризької кон­венції про охорону промислової власності; фірмовими найменуван­нями, що відомі в Україні і належать іншим особам, які одержали право на них до дати подання до Установи заявки щодо таких же або споріднених з ними товарів і послуг; кваліфікованими зазначеннями походження товарів; знаками відповідності (сертифікаційними зна­ками), зареєстрованими у встановленому порядку; по-четверте, від­творюють: промислові зразки, права на які належать в Україні іншим особам; назви відомих в Україні творів науки, літератури і мистецтва або цитати і персонажі з них, твори мистецтва та їх фрагменти без згоди власників авторського права або їх правонаступників; прізви­ща, імена, псевдоніми та похідні від них, портрети і факсиміле відо­мих в Україні осіб без їх згоди.

Законодавство закріплює принцип не абсолютної, а відносної но­визни позначень, що заявляються як торговельні марки, тобто новиз­на позначення обмежується територією України. Це, зокрема, озна­чає, що реєстрація того чи іншого позначення як марки у інших країнах не перешкоджає визнанню даного чи подібного позначення

маркою в Україні, якщо тільки інше не випливає з міжнародних угод, учасницею яких є Україна.

При визначенні новизни позначення враховуються: по-перше, тор­говельні марки, зареєстровані чи заявлені для реєстрації в Україні; по-друге, марки, хоча і не зареєстровані на території України, але охоронювані на її території в силу міжнародних договорів.

Ознака новизни тісно пов'язана з поняттям пріоритету. Новизна марки визначається на дату пріоритету, яка, у свою чергу, встанов­люється за загальним правилом за датою надходження правильно оформленої заявки на реєстрацію марки до Установи, Поряд з цим пріоритет марки може встановлюватися за датою подачі першої заяв­ки на марку у іншій країні-учасниці Паризької конвенції з охорони промислової власності (конвенційний пріоритет), якщо в Установу України заявка надійшла протягом шести місяців із зазначеної дати. Виставочний пріоритет може встановлюватися за датою початку відкритого показу експоната на виставці, якщо в Установу України заявка на марку надійшла протягом шести місяців від зазначеної дати. Пріоритет марки може встановлюватися також за датою міжна­родної реєстрації товарного знаку відповідно до міжнародних дого­ворів України.

Обсяг правової охорони торговельної марки. Позначення розгля­дається як торговельна марка тільки у взаємозв'язку з товарами і по­слугами, для розрізнення яких вона використовується. Тому обсяг на­даної правової охорони торговельної марки визначається наведеним у свідоцтві зображенням марки і переліком товарів і послуг, внесених до реєстру, якщо інше не встановлено законом. Отже, якщо особа за­реєструвала марку для певної групи товарів і послуг, то її виключні права поширюються лише на використання цієї марки стосовно за­значених товарів та послуг. Що стосується інших груп товарів і по­слуг, то таке позначення вправі використовувати будь-яка особа.

Правова охорона добре відомих торговельних марок. У світі існує два принципи надання правової охорони товарному знаку: реє­страційний принцип і принцип першого використання. Україна нале­жить до країн, що використовують реєстраційний принцип. Це озна­чає, що одержати виключне право на торговельну марку можна шля­хом її реєстрації і отримання охоронного документа. Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується сві­доцтвом. Доречно враховувати, що у цьому випадку правова охорона торговельної марки обмежується територією тих країн, де вона заре­єстрована. Однак із цього загального правила є певні винятки. Відпо­відно до ч. З ст. 494 ЦК, набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку, яка має міжнародну реєстрацію або визнана в установленому законом порядку добре відомою, не вимагає засвід­чення свідоцтвом.

Умови охорони прав на добре відому марку передбачені ст. 25 За­кону «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Насамперед

460

Розділ П

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

461


необхідно, щоб компетентний орган визнав марку добре відомою. Вирішити це питання може Апеляційна палата Установи або суд. До того ж рішення Апеляційної палати може бути оскаржено у судовому порядку.

При визначенні того, чи є марка добре відомою в Україні, можуть розглядатися, зокрема, такі фактори, якщо вони є доречними: сту­пінь відомості чи визнання марки у відповідному секторі суспільства; тривалість, обсяг та географічний район будь-якого використання марки чи її просування, включаючи рекламування чи оприлюднення та представлення на ярмарках чи виставках товарів чи послуг, щодо яких марка застосовується; тривалість та географічний район будь-яких реєстрацій чи заявок на реєстрацію марки за умови, що во­на використовується чи є визнаною; свідчення успішного відстою­вання прав на марку, зокрема територія, на якій марка визнана добре відомою компетентними органами; цінність, що асоціюється з мар­кою. Цей перелік не є вичерпним. У кожній конкретній ситуації ком­петентний орган у комплексі оцінює усі фактори.

З дати, на яку за визначенням Апеляційної палати чи суду марка стала добре відомою в Україні, їй надається правова охорона така са­ма, якби вона була заявлена на реєстрацію в Україні. При цьому вона поширюється також на товари і послуги, що не споріднені з тими, для яких марку визнано добре відомою в Україні, якщо її використання іншою особою стосовно таких товарів і послуг вказуватиме на зв'я­зок між ними та власником добре відомої марки, і його інтересам, ймовірно, буде завдано шкоди таким використанням.

Таким чином, у випадку визнання марки добре відомою можливе розширення обсягу її правової охорони.

Суб'єкти права на торговельну марку. Закон «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» у ч. 5 ст. 5 передбачає, що право на одержання свідоцтва має будь-яка особа, об'єднання осіб або їх пра­вонаступники. Відповідно до ч. 1 ст. 493 ЦК, суб'єктами права інте­лектуальної власності на торговельну марку є фізичні та юридичні особи. Таким чином, виникнення права на торговельну марку не по­в'язується з зайняттям підприємницькою діяльністю.

У науці гостро дискутується проблема можливості бути власника­ми свідоцтва на торговельну марку фізичних осіб, які не є підприєм­цями. Пов'язано це з тим, що основна функція торговельної марки -розрізняльна. А особа, яка не займається підприємницькою діяльніс­тю і відповідно не бере участі у процесі виробництва товарів чи на­данні послуг, не переслідує мету використання марки на ринку. По­дібний підхід знайшов законодавче закріплення у деяких зарубіжних країнах, зокрема Російській Федарції. Однак, враховуючи, що для одержання охоронного документа потрібен час, напевно, не варто вводити норму, яка б змушувала фізичну особу перед подачею заявки на торговельну марку реєструватися як суб'єкт підприємницької діяльності.

До того ж у Договорі про закони щодо товарних знаків1, який на­був чинності, у тому числі для України, 1 серпня 1996 p., передбаче­но, що держава не може ставити як обов'язкову умову для реєстрації товарних знаків здійснення заявником виробничої чи торговельної діяльності. Однак країнам-учасницям надається право вимагати по­дання серед інших документів також заяви про наміри використову­вати знак відповідно до вимог законодавства. Зокрема, можна встано­вити певний строк, протягом якого необхідно подати докази фактич­ного використання.

Слід зазначити, що фізична особа, подаючи заявку на торговельну марку, може і не планувати використовувати її самостійно, а пере­слідує у подальшому мету передати право на марку іншій особі чи ви­дати ліцензію на використання. Тому видається доречною позиція за­конодавця України стосовно розширення кола суб'єктів на торго­вельну марку. Адже існують й інші гарантії використання марки, зок­рема, можливість дострокового припинення дії свідоцтва на марку, якщо вона не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років від дати публікації відомостей про вида­чу свідоцтва або від дати, коли використання марки було припинено.

Не існує обмеження і стосовно кількості осіб, які можуть мати пра­ва на марку — право інтелектуальної власності на певну торговельну марку може належати одночасно кільком фізичним та (або) юридич­ним особам.

Майнові права інтелектуальної власності на торговельну мар­ку та строки їх чинності. Відповідно до ст. 495 ЦК, майновими пра­вами інтелектуальної власності на торговельну марку є: право на ви­користання торговельної марки; виключне право дозволяти вико­ристання торговельної марки; виключне право перешкоджати непра­вомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороня­ти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Зазначені права належать володільцю відповідного свідоцтва; во­лодільцю міжнародної реєстрації; особі, торговельну марку якої ви­знано у встановленому законом порядку добре відомою, якщо інше не встановлено договором.

Майнові права на торговельну марку, як і на інші об'єкти інтелек­туальної власності, носять строковий характер: вони є чинними протягом десяти років з дати, наступної за датою подання заявки на торговельну марку в установленому законом порядку, якщо інше не встановлено законом. Однак, на відміну від прав на інші об'єкти інтелектуальної власності, зазначений строк може бути продовженим щоразу на десять років у порядку, передбаченому законом.

Законодавець передбачає випадки дострокового припинення чин-

1 Интеллектуальная собственность (в 2-х кн.): Кн. 2 Промышленная собствен­ность.-Минск: Амалфея, 1997.-С. 181-215.

462

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

463


ності майнових прав інтелектуальної власності на торговельну мар­ку, по-перше, у зв'язку з перетворенням торговельної марки у загаль­новживане позначення певного виду товарів чи послуг, або, по-друге, за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умо­вам договору, а також у інших випадках, передбачених законом.

Якщо у зв'язку з достроковим припиненням чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку зав­дано збитків особі, якій було надано дозвіл на її використання, такі збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл, якщо інше не визначено договором чи законом. Достроково припинені вик­лючні майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку за заявою особи, якій ці права належали у момент їх припинення, мо­жуть бути відновлені у порядку, встановленому законом.

Права інтелектуальної власності на торговельну марку можуть бу­ти визнані недійсними з підстав та у порядку, встановлених законом. Так, відповідно до ст. 19 Закону «Про охорону прав на знаки для то­варів і послуг», свідоцтво може бути визнано у судовому порядку не­дійсним повністю або частково у разі: невідповідності зареєстрова­ного знака умовам надання правової охорони; наявності у свідоцтві елементів зображення знака та переліку товарів і послуг, яких не було у поданій заявці; видачі свідоцтва внаслідок подання заявки з пору­шенням прав інших осіб. Свідоцтво або його частина, визнані недійс­ними, вважаються такими, що не набрали чинності від дати подання заявки.

Право попереднього користувача на торговельну марку. Відпо­відно до ст. 500 ЦК, будь-яка особа, яка до дати подання заявки на торговельну марку або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріо­ритету заявки, в інтересах своєї діяльності добросовісно використала торговельну марку в Україні або здійснила значну і серйозну підго­товку для такого використання, має право на безоплатне продовжен­ня такого використання або використання, яке передбачалося зазна­ченою підготовкою (право попереднього користувача). Право попе­реднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було вико­ристано торговельну марку або здійснено значну і серйозну підготов­ку для такого використання.

Такі положення традиційно характерні для об'єктів патентного права. їх законодавче закріплення пояснюється можливістю пара­лельного винахідництва і є своєрідним компромісом, оскільки фак­тично у цьому випадку відсутній один із критеріїв патентоздатності -новизна. У зв'язку з тим, що патентовласник не має можливості забо­роняти попередньому користувачеві застосовувати об'єкт інтелекту­альної власності, відсутня потреба ставити питання про визнання охоронного документа недійсним.

Між тим, коли йдеться про торговельні марки, то досить важко

окреслити межі можливості визнання особи попереднім користувачем і у зв'язку з цим захищати її права, адже на відміну від об'єктів патент­ного права значних капіталовкладень у цьому випадку не потрібно. Мінімальні зусилля та кмітливість дадуть можливість у випадку реє­страції марки іншою особою ставити питання про наявність права по­переднього користувача. Оскільки, як уже зазначалося, Україна до­тримується реєстраційного принципу стосовно торговельних марок, то наявність права попереднього користувача значно його обмежить.,.

§ 3. Право інтелектуальної власності на географічне зазначення

В умовах ринкової економіки досить часто на попит продукції впливає місце її походження. Пояснюється це тим, що у більшості ви­падків особливі властивості товару, його певні якості, репутація чи інші характеристики обумовлені впливом природного та (або) люд­ського фактора.

Якщо винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки одержують правову охорону з моменту визнання їх такими компетентним органом і оформлення прав на них, то механізм охоро­ни походження товарів істотно відрізняється. Зазначення походження товарів мають іншу правову природу. В силу об'єктивного існування географічного об'єкта (країни, населеного пункту, регіону і т. п.) будь-яка особа вправі скористатися вказівками на нього за умови, що результати її праці у вигляді товарів чи послуг пов'язані з цим геогра­фічним місцем. Виконання будь-яких формальностей для цього не по­трібно, оскільки дане зазначення є об'єктом загального користування, і права на нього не можуть монопольно належати певній особі.

ЦК передбачає право інтелектуальної власності на географічне за­значення (глава 45), а Закон «Про охорону прав на зазначення поход­ження товарів» від 16 червня 1999 р.1- на зазначення походження товару, під яким розуміє просте зазначення походження товару і кваліфіковане зазначення походження товару.

Від зазначень походження товарів варто відрізняти видову назву товару, тобто застосовувану в назві товару назву географічного міс­ця, в якому спочатку товар цього виду вироблявся, але яка згодом стала загальновживаною в Україні як назва певного виду товару без­відносно до конкретного місця його походження. Наприклад, швей­царський сир, маргарин «Ленінградський»; ковбаса «Полтавська», «Одеська» тощо. Якщо видова назва товару відображає насамперед зв'язок «товар - якість», то зазначення походження товару відобра­жає зв'язок «місце - товар».

Просте зазначення походження товару - це будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару. Прикладом словес-

1 ВідомостіВерховноїРадиУкраїни.-1999.~Х°32.-Ст.267.

464

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

465



них позначень може бути: «Зроблено в Україні», «Виготовлене в м. Харкові», «Маслини з Іспанії», Графічні зображення Ейфелевої ве­жі асоціюються з Парижем, пірамід - з Єгиптом, Кремля - з Москвою, статуї Волі - зі США, Золотих Воріт - з Києвом, Дзеркального струме­ня - з Харковом.

Основна функція простого зазначення походження товару - інфор­мативна - визначити географічне місце, де вироблений товар чи нада­на послуга. Правова охорона простого зазначення походження това­ру надається без реєстрації на підставі його використання і полягає у недопущенні використання позначень, що є фальшивими чи такими, що вводять споживачів в оману щодо дійсного географічного місця походження товару.

Поняття та види кваліфікованого зазначення походження то­варів. Кваліфіковане зазначення походження товарів відбиває більш складний зв'язок «місце - особливі властивості, конкретні якості чи репутація, інші характеристики товару». У цьому випадку передба­чається прямий зв'язок між якістю продукту, наявністю у нього кон­кретних особливостей або інших характеристик, і місцем його ви­робництва. До того ж наявність цих якостей у товарі є постійною і обумовлена природними умовами чи характерним для даного геогра­фічного місця людським фактором, що об'єктивно існує в зазначено­му географічному місці.

Кваліфіковане зазначення походження товару включає назву місця походження товару і географічне зазначення походження товару.

Назва місця походження товару-назва географічного місця, яка вживається для позначення товару, що походить із зазначеного геог­рафічного місця та має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними для даного географічного місця при­родними умовами або поєднанням цих природних умов з характер­ним для даного географічного місця людським фактором.

Географічне зазначення походження товару - назва географіч­ного місця, яка вживається для позначення товару, що походить із цього географічного місця та має певні якості, репутацію або інші ха­рактеристики, в основному зумовлені характерними для даного геог­рафічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих природних умов і людського фактора.

Розмежування між назвою місця походження та географічним за­значенням походження проводиться насамперед за ступенем залеж­ності особливих характеристик товару від природних умов місця по­ходження товару. Для назви місця походження ця залежність обо­в'язкова: хоча особливі властивості товару, позначеного нею, можуть залежати і від людського фактора, характерного для даної місцевості, однак обов'язково в поєднанні з природними умовами (використан­ням місцевої сировини, кліматичних умов, корисних копалин тощо).

До географічного зазначення походження висуваються більш ло­яльні вимоги. Особливі характеристики, якість і репутація можуть за­лежати як від природних умов, так І від людського фактора, а також можуть бути обумовлені поєднанням природних умов і професійного досвіду, традицій і етнографічних особливостей, характерних для да­ної місцевості.

Також обов'язковою для назви місця походження є вимога, що властивості товару виключно або головним чином зумовлені самою природою та людським фактором. Для географічного зазначення по­ходження у цьому ж контексті використовується термін «в основно­му», тобто допускається менш твердий зв'язок. Таким чином, при­кладом назви місця походження є мінеральна вода «Миргородська», Краснодарський чай тощо, а географічного зазначення походження -Петриковський дерев'яний розписний посуд, вологодські мережива тощо.

До того ж виробництво (видобування) і переробка товару, позначу-ваного назвою місця походження, здійснюються у межах зазначеного географічного місця, а для географічного зазначення походження до­статньо, щоб хоча б основна складова позначеного цією назвою това­ру вироблялася або перероблялася у межах зазначеного географічного місця. Отже, для географічного зазначення походження сировина мо­же бути привезена з інших регіонів і піддатися істотній переробці, до­статній для надання характерних рис готовому товару.

Таким чином, якщо взяти географічне місце товару - м. Миргород, то прикладом простого зазначення походження товару буде: м. Мир­город Полтавської області або сільгоспродукти з Миргорода, а квалі­фікованого - Миргородська мінеральна вода (назва місця походжен­ня товару) та Миргородський фарфоровий посуд (географічне зазна­чення походження товару).

Не надається правова охорона кваліфікованому зазначенню по­ходження товару, що не відповідає названим вище умовам надання правової охорони; суперечить публічному порядку, принципам гу­манності та моралі; є видовою назвою товару; правильно вказує на географічне місце виготовлення товару, але створює у споживачів помилкове уявлення про те, що товар виготовлено в іншому геогра­фічному місці (наприклад, Париж у США); є назвою сорту рослини чи породи тварини і тому здатне ввести в оману споживачів щодо дійсного походження товару.

Правова охорона може бути надана однаковим зазначенням похо­дження товару, що використовуються для позначення різних за влас­тивостями однорідних товарів, за умови забезпечення при викорис­танні цих зазначень відмінностей, достатніх для запобігання вве­денню в оману споживачів щодо дійсної ідентифікації товарів. Що стосується омонімічних зазначень походження товару, то вони охо­роняються за умови забезпечення запобігання введенню в оману спо-

466

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

467


живачів щодо дійсної ідентифікації товару, географічного місця по­ходження товару або його меж.

Правова охорона не надається кваліфікованому зазначенню похо­дження товару, пов'язаному з географічним місцем в іноземній дер­жаві, якщо Україна не має відповідної угоди з іноземною державою про взаємну охорону цього виду зазначень походження товару або це зазначення не охороняється у відповідній іноземній державі.

При зіткненні прав на назву місця походження товару і торговель­ної марки законодавець перевагу віддає першому із зазначених об'єк­тів інтелектуальної власності. Так, не може бути підставою для від­мови у наданні правової охорони заявленій назві місця походження чи заявленому географічному зазначенню походження товару зареє­стрована в Україні торговельна марка, що складається тільки з цього позначення або містить у собі заявленспозначення як елемент.

Реєстрація кваліфікованого зазначення походження товару і (та) права на його використання. Оскільки кваліфіковане зазначен­ня походження товару є об'єктивно існуючою реальністю, що обу­мовлена самою природою, то право на цей засіб індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг не може належати од­ній особі. У зв'язку з цим існує необхідність внести кваліфіковане за­значення походження товару до Державного реєстру України квалі­фікованих зазначень походження товару, і тільки потім заінтересова­ним особам за наявності необхідних умов може бути видане свідоцт­во на право використання кваліфікованого зазначення походження товару.

Таким чином, існує два етапи в одержанні прав: реєстрація ква­ліфікованого зазначення походження товару та надання права на ви­користання зареєстрованого зазначення походження товару.

Відповідно до ст. 501 ЦК, право інтелектуальної власності на геог­рафічне зазначення виникає з дати державної реєстрації цього права, якщо інше не встановлено законом.

ЦК до суб'єктів права інтелектуальної власності на географічне за­значення відносить виробників товарів, асоціації споживачів, інших осіб, визначених законом. Закон «Про охорону прав на зазначення по­ходження товарів» розрізняє суб'єктів права на реєстрацію і суб'єктів права на його використання. Так, право на реєстрацію кваліфіковано­го зазначення походження товару мають: особа чи група осіб, які в за­явленому географічному місці виробляють товар, особливі властиво­сті, певні якості, репутація або інші характеристики якого пов'язані з цим географічним місцем; асоціації споживачів; установи, що мають безпосереднє відношення до вироблення чи вивчення відповідних продуктів, виробів, технологічних процесів або географічних місць. Відповідно право на використання зареєстрованої назви місця похо­дження товару або зареєстрованого географічного зазначення похо: дження товару мають, за умови реєстрації цього права, виробники, які в географічному місці, зазначеному в Реєстрі, виробляють товар, осо-

бливі властивості, певні якості чи інші характеристики якого відпо­відають тим, що внесені до Реєстру.

Обидва етапи реєстрації можуть бути здійснені одночасно: якщо заявка на реєстрацію кваліфікованого зазначення походження товару подається особою, яка виробляє товар, для якого заявляється зазна­чення, заявка вважається одночасно і заявкою на реєстрацію права на використання цього зазначення (п.1 ст. ID Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів»).

Реєстрація проводиться шляхом внесення до Реєстру необхідних даних про кваліфіковане зазначення походження товару і/та осіб, що мають право на використання зареєстрованого зазначення походжен­ня товару. Дані про реєстрацію кваліфікованого зазначення поход­ження товару і/чи права на його використання публікуються в офіцій­ному бюлетені Держдепартаменту «Промислова власність».

Заявка на реєстрацію в іноземній державі кваліфікованого зазна­чення походження товару, пов'язаного з географічним місцем на те­риторії України, може, бути подана тільки після його реєстрації в Україні (ст. 16 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів»).

Право інтелектуальної власності на географічне зазначення є чин­ним з дати, наступної за датою державної реєстрації, і охороняється безстроково за умови збереження характеристик товару (послуги), позначених цим зазначенням (ст. 504 ЦК).

Що стосується права на використання зареєстрованого зазначення походження товару, то воно засвідчується свідоцтвом про реєстрацію права на використання кваліфікованого зазначення походження това­ру і обмежено у часі строком дії свідоцтва - десять років з дати подачі заявки. Термін дії свідоцтва може бути продовжений Держдепарта­ментом на наступні десять років на підставі заяви, поданої власником свідоцтва, протягом останнього року його дії, за умови надання під­твердження спеціально уповноваженого органу, що власник свідоцт­ва робить товар у географічному місці, зазначеному в Реєстрі, а ха­рактеристики товару відповідають характеристикам, внесеним до Реєстру. Заява власника свідоцтва про продовження терміну його дії може бути подана протягом шести місяців після закінчення строку дії свідоцтва, за умови сплати за цей строк збору, збільшеного на 50 відсотків.

Права й обов'язки, що випливають з реєстрації кваліфікованого зазначення походження товару і(чи) права на його використання.

Істотні відмінності в природі правової охорони кваліфікованого зазначення походження товару й інших об'єктів інтелектуальної власності породжують відмінності у повноваженнях їх користувачів.

Наприклад, власник свідоцтва на торговельну марку, маючи вик­лючне право, може самостійно його реалізувати, забороняючи іншим особам його використання, а також передати права на марку іншій особі чи видати ліцензію на її використання. Зовсім інший характер

46В

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

469


рав у користувача зазначення походження товару. По-перше,

реєстрація чи надання права користування кваліфікованим зазначен­ням походження товарів одній особі не обмежує права інших осіб на реєстрацію їх прав на його використання. По-друге, особа, яка одер­жала право на користування кваліфікованим зазначенням походжен­ня товарів, не може видавати ліцензію на його використання іншим особам. По-третє, власник свідоцтва на використання кваліфікова­ного зазначення походження товару не може забороняти (перешкод­жати) спеціально уповноваженим органам здійснювати контроль за наявністю в товарі особливих властивостей та інших характеристик, на підставі яких зареєстроване кваліфіковане зазначення походження товару та (або) право на його використання.

Обсяг правової охорони географічного зазначення визначається характеристиками товару (послуги) і межами географічного місця його (її) походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на географічне зазначення.

Відповідно до ст. 503 ЦК, правами інтелектуальної власності на географічне зазначення є: право на визнання позначення товару (послуги) географічним зазначенням; право на використання геогра­фічного зазначення; право перешкоджати неправомірному викорис­танню географічного зазначення, в тому числі забороняти таке вико­ристання.

Права інтелектуальної власності на географічне зазначення, що належать окремим суб'єктам права інтелектуальної власності на гео­графічне зазначення встановлюються законом.

Реєстрація кваліфікованого зазначення походження товару може бути визнана судом недійсною у разі його невідповідності умовам на­дання правової охорони. Підставою визнання недійсним права на ви­користання кваліфікованого зазначення походження товару та свідоцтва, що його посвідчує, може слугувати порушення вимог зако­нодавства при їх реєстрації. Визнані недійсними реєстрація кваліфіко­ваного зазначення походження товару, реєстрація права на викорис­тання кваліфікованого зазначення походження товару та свідоцтво, що посвідчує це право, вважаються такими, що не набрали чинності. Дія реєстрації кваліфікованого зазначення походження товару може бути припинена судом у разі втрати характерних для даного географічного місця умов і можливостей виготовлення товару, опи­саного в Реєстрі, а також визнання цього зазначення видовою назвою товару. Що стосується реєстрації кваліфікованого зазначення поход­ження товару, пов'язаного з географічним місцем в іноземній держа­ві, то її дія припиняється також у зв'язку з припиненням правової охорони цього зазначення в країні походження.

Право на використання зареєстрованого кваліфікованого за­значення походження товару може бути припинено: за рішенням суду в зв'язку з втратою товаром особливих властивостей або інших характеристик, описаних у Реєстрі, від дати, встановленої судом; у

разі ліквідації юридичної особи або смерті фізичної особи, що є влас­ником свідоцтва; у разі подання останнім заяви до Установи про від­мову від права на використання цього зазначення (право припиняєть­ся з дня офіційної публікації відомостей про це); у разі несплати збору за продовження строку дії свідоцтва (право припиняється з першого дня дії наступного строку, за який збір не сплачено).

Глава 29. ІНШІ ОБ'ЄКТИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

§ 1. Право інтелектуальної власності на наукове відкриття

Під відкриттям розуміють виявлення невідомої раніше об'єк­тивно існуючої дійсності. Відкриття вирішують завдання пізнання, оскільки дають нові знання про оточуючий нас світ і слугують підста­вою для створення нових засобів впливу на природу. Однак правовій охороні підлягає не будь-яке відкриття, а лише в сфері природничих наук за умови відповідності певним вимогам.

Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності до об'єктів інтелектуальної власності відносить наукові відкриття.

Науковим відкриттям є встановлення невідомих раніше, але об'єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень науково­го пізнання (ст. 457 ЦК).

Об'єктами відкриттів є: по-перше, закономірність матеріаль­ного світу - це невідомий раніше, але об'єктивно існуючий і такий, що вносить докорінні зміни в рівень пізнання, істотний і стійкий зв'я­зок між явищами або властивостями матеріального світу; по-друге, властивість матеріального світу -' це невідома раніше об'єктивно існуюча якісна сторона об'єкта матеріального світу (необхідно вста­новити існуючу незалежно від волі і свідомості людини невідому ра­ніше якісну визначеність об'єкта стосовно до інших об'єктів, з якими він вступає у взаємодію); по-третє, явище матеріального світу - це невідома раніше об'єктивно існуюча і така, що вносить докорінні зміни в рівень пізнання, форма прояву сутності об'єкта матеріально­го світу (причому явище і сутність перебувають в органічній єдності).

Закономірності, властивості та явища матеріального світу об'єк­тивно існують незалежно від наявності чи відсутності знання про них, а об'єктом наукового відкриття стають з моменту виявлення і формулювання їх особою. Змістом відкриття є встановлення певних наукових фактів, які досить часто не достатньо просто констатувати, а необхідно ще й науково пояснити. Що стосується необхідності вне­сення корінних змін до рівня пізнання, то їх вносять саме закономір-

470

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

471


ності, властивості та явища матеріального світу як такі, а не їх вияв­лення.

Основними ознаками відкриття є світова новизна, вірогідність і фундаментальність. Закономірності, властивості та явища мате­ріального світу можуть бути визнані відкриттям за наявності абсо­лютної світової новизни на дату пріоритету. При цьому пріоритет встановлюється за днем подачі заявки до органу реєстрації або за од­нією з більш ранніх дат: за офіційно затвердженою датою першого формулювання сутності відкриття, опублікування у пресі чи доведен­ня відкриття іншим шляхом до третіх осіб (доповідь на конференції, захист дипломної роботи тощо).

Особливість наукового відкриття у порівнянні з іншими об'єктами інтелектуальної власності полягає в тому, що, по-перше, відкриття як об'єкт пізнання є цінним само по собі, незалежно від можливостей його безпосереднього використання, і по-друге, відкриття є надбан­ням людства у зв'язку з чим не може бути об'єктом виключного пра­ва певних осіб і тому будь-яка особа може безоплатно використову­вати його на свій розсуд.

До особистих немайнових прав автора наукового відкриття відноситься право авторства, пріоритет, право на найменування від­криття (автор наукового відкриття має право надати науковому від­криттю своє ім'я або спеціальну назву).

До майнових прав автора наукового відкриття належить право на винагороду за здійснене відкриття у формі матеріального заохо­чення, інші права та пільги, встановлені державою за заслуги в роз­витку науки.

Документом, що підтверджує право на відкриття, є диплом.
Він видається на ім'я автора і засвідчує визнання виявлених законо­
мірностей, властивостей і явищ матеріального світу науковим від­
криттям; пріоритет та авторство на наукове відкриття. Оскільки для
наукового відкриття необхідна світова новизна, то законодавче за­
кріплення державної реєстрації наукових відкриттів дає можливість
закріпити пріоритет не лише автора наукового відкриття, а й держави
в цілому. ;

§ 2. Право інтелектуальної власності; 3

на компонування інтегральних мікросхем

Поняття зазначеного об'єкта інтелектуальної власності міститься у Законі «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»1.

Інтегральна мікросхема (далі - ІМС) - мікроелектронний виріб кінцевої або проміжної форми, призначений для виконання функ­цій електронної схеми, елементи і з'єднання якого неподільно сформовані в об'ємі і (або) на поверхні матеріалу, що становить основу такого виробу, незалежно від способу його виготовлення.

Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 8. - Ст. 28.

Компонування (топографія) ІМС - зафіксоване на матеріаль­ному носії просторово-геометричне розміщення сукупності еле­ментів інтегральної мікросхеми та з'єднань між ними.

Законодавство висуває вимогу оригінальності компонування ін­тегральної мікросхеми для того, щоб воно (компонування) було при­датним для набуття права інтелектуальної власності на нього. Компо­нування ІМС визнається оригінальним, якщо воно не створене шляхом прямого відтворення (копіювання) іншого компонування ІМС, має відмінності, що надають йому нові властивості, і не було відомим у галузі мікроелектроніки до дати подання заявки до Устано­ви або до дати його першого використання. Існує презумпція ори­гінальності компонування ІМС доти, доки не доведено протилежне.

Обсяг правової охорони компонування ІМС визначається зобра­женням цього компонування на матеріальному носієві.

Суб'єктами права інтелектуальної власності на компонування ІМС с автор та інші особи, які набули прав на об'єкт за договором чи законом, зокрема роботодавець, правонаступник тощо.

Майновими правами інтелектуальної власності на компону­вання ІМС є: право на використання компонування ІМС; виключне право дозволяти використання компонування ІМС; виключне право перешкоджати неправомірному використанню компонування ІМС, в тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інте­лектуальної власності, встановлені законом.

Права інтелектуальної власності на компонування ІМС засвід­чуються свідоцтвом. Майнові права на компонування ІМС нале­жать володільцю відповідного свідоцтва, якщо інше не встановлено законом чи договором. Зазначені права є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації. Строк чинності виключних майно­вих прав інтелектуальної власності на компонування ІМС спливає че­рез десять років, що рахуються від дати подання заявки на компону­вання ІМС в установленому законом порядку.

Можливе дострокове припинення чинності майнових прав на ком­понування ІМС за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору, а також в інших випадках, передбаче­них законом. Якщо у зв'язку з цим завдано збитків особі, якій було надано дозвіл на його використання, такі збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл, якщо інше не встановлено до­говором чи законом.

У разі припинення чинності виключних майнових прав на компо­нування ІМС воно переходить у суспільне надбання і може вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом. Однак чинність достроково припинених ви­ключних майнових прав на компонування ІМС може бути відновлено

472

Розділ VI

' ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ



у порядку, встановленому законом, за заявою особи, якій ці права на­лежали у момент їх припинення.

Права інтелектуальної власності на компонування ІМС можуть бу­ти визнані недійсними з підстав та в порядку, встановлених законом.

Законодавець передбачає право попереднього користувача на ком­понування ІМС, яке за своєю суттю аналогічне правам попереднього користувача на об'єкти патентного права1.

, § 3. Право інтелектуальної власності

на раціоналізаторську пропозицію

Раціоналізаторською пропозицією є визнана юридичною осо­бою пропозиція, яка містить технологічне (технічне) або орга­нізаційне рішення у будь-якій сфері її діяльності (ч. 1 ст. 481 ЦК).

Об'єктом раціоналізаторської пропозиції може бути матеріальний об'єкт або процес. Як правило, за допомогою раціоналізаторських пропозицій відбувається удосконалення уже існуючих технічних чи організаційних рішень, пристосування їх до конкретних умов функ­ціонування юридичної особи.

Раціоналізаторська пропозиція повинна: відноситися до профілю юридичної особи, якій вона подана; бути новою; бути корисною під­приємству.

Насамперед необхідно, щоб раціоналізаторська пропозиція стосу­валася будь-якої сфери діяльності тієї юридичної особи, якій вона по­дається. Для визнання пропозиції об'єктом інтелектуальної власності достатньо місцевої новизни, тобто відсутності інформації про неї у даної юридичної особи. Що стосується корисності, то використання пропозиції юридичною особою повинно дати змогу отримати еконо­мічний, технічний чи інший позитивний ефект.

Обсяг правової охорони раціоналізаторської пропозиції визна­чається її описом, а також кресленнями, якщо вони подані.

Суб'єктами права інтелектуальної власності на раціоналіза­торську пропозицію є: її автор та юридична особа, якій ця пропо­зиція подана. Автором може бути фізична особа, творчою працею якої створено зазначений об'єкт інтелектуальної власності, незалеж­но від того, працює вона на цьому підприємстві, чи ні.

До особистих немайнових прав автора належить право авто­рства, пріоритет, право на найменування раціоналізаторської пропо­зиції, а до майнових - право на добросовісне заохочення від юридич­ної особи, якій ця пропозиція подана.

Юридична особа, яка визнала пропозицію раціоналізаторською, має право на використання цієї пропозиції у будь-якому обсязі (ч. 2 ст. 484 ЦК).

1 Див. про це у § 4 глави 27 цього підручника.

-. § 4. Право інтелектуальної власності

на селекційні досягнення

У зв'язку з особливостями селекційних досягнень їх виділяють в окрему групу, хоча законодавство деяких країн відносить їх до об'єк­тів патентного права.

Селекційними досягненнями є результати діяльності у вигля­ді сортів та гібридів рослин і порід тварин із заданими ознаками.

Правовому регулюванню селекційних досягнень присвячено гла­ву 42 ЦК, Закон від 17 січня 2002 р. «Про охорону прав на сорти рос­лин»1 та Закон від 15 грудня 1993 р. «Про племінне тваринництво»2.

Селекційним досягненням у рослинництві є новий сорт.

Сорт рослин - окрема група рослин (клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція) в рамках нижчого із відомих ботанічних таксо­нів, яка, незалежно від того, задовольняє вона повністю або ні умови надання правової охорони: може бути визначена ступенем прояву ознак, що є результатом діяльності даного генотипу або комбінації генотипів; може бути відрізнена від будь-якої іншої групи рослин ступенем прояву принаймні однієї з цих ознак; може розглядатися як єдине ціле з точки зору її придатності для відтворення у незмінному вигляді цілих рослин сорту.

Сорт вважається охороноздатним, тобто придатним для набут­тя права на нього як на об'єкт інтелектуальної власності, якщо за про­явом ознак, породжених певним генотипом чи певною комбінацією генотипів, він є новим, вирізняльним, однорідним та стабільним.

Сорт вважається новим, якщо до дати, на яку заявка вважається поданою, заявник (селекціонер) чи інша особа за його дозволом не продавали чи будь-яким іншим способом не передавали матеріал сор­ту для комерційного використання: на території України - за рік до цієї дати; на території іншої держави - щодо деревних та чагарнико­вих культур і винограду - за шість років і щодо рослин інших видів -за чотири роки до цієї дати.

На відміну від патентного права при визначенні новизни селекцій­них досягнень у рослинництві до уваги береться не відомість об'єкта суспільству, а поширення його селекціонером. Тому новизна сорту не втрачається, якщо навіть до зазначених дат будь-який його матеріал збувався: із зловживанням на шкоду заявнику; на виконання догово­ру про передачу права на подання заявки; на виконання договору про розмноження відтворювального матеріалу сорту і його випробуван­ня, за умови, що зібраний внаслідок цього матеріал передавався лише "заявникові і не використовувався для виробництва іншого сорту; на виконання визначених законодавством заходів, зокрема щодо біоло­гічної безпеки чи формування Реєстру сортів; як побічний або відхід-

1 Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 7. - Ст. 278.

2 Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 7. - Ст. 37. Діє в редакції Закону
від 21 грудня 1999 р.

474

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

475



ний продукт, отриманий під час створення чи поліпшення сорту, без посилань на сорт і лише для споживання.

Сорт відповідає умові вирЬняльності, якщо за проявом його ознак він чітко відрізняється від будь-якого іншого сорту, загально­відомого до дати, на яку заявка вважається поданою. Сорт, що про­тиставляється заявленому, вважається загальновідомим, якщо: він поширений на певній території у будь-якій державі; відомості про прояви його ознак стали загальнодоступними у світі, зокрема шляхом їх опису в будь-якій оприлюдненій публікації; він представлений зразком у загальнодоступній колекції; йому надана правова охорона і (або) він внесений до офіційного реєстру сортів у будь-якій державі, при цьому він вважається загальновідомим від дати подання заявки на надання права чи внесення до Реєстру.

Сорт вважається однорідним, якщо з урахуванням особливостей його розмноження рослини цього сорту залишаються достатньо схо­жими за своїми основними ознаками, відзначеними в описі сорту.

Сорт вважається стабільним, якщо його основні ознаки, відзначе­ні в описі сорту, залишаються незмінними після неодноразового роз­множення чи, у разі особливого циклу розмноження, в кінці кожного такого циклу.

Сорту присвоюється назва, яка повинна його однозначно іденти­фікувати і відрізнятися від будь-якої іншої назви існуючого в Україні і державах-учасницях сорту того ж чи спорідненого виду. Назва сор­ту включає його родове чи видове позначення і власну назву.

Сорт може бути внесений до Реєстру сортів, якщо він є охороноздат-ним, придатним для поширення в Україні, та йому присвоєно назву.

У місячний строк від дати державної реєстрації прав на сорт цен­тральним органом виконавчої влади з питань сільського господар­ства і продовольства авторові видається свідоцтво про авторство на сорт, а якщо у заявці було виражене прохання видачі охоронного до­кумента, то заявникові видається патент. Якщо авторів декілька, то кожен із них отримує свідоцтво про авторство на сорт. Якщо майнове право на сорт мають кілька осіб, то патент на сорт рослин видається особі, яка зазначена у заявці першою, якщо договором між заявника­ми не передбачено інше.

Патенти на сорти, що не підлягають державному випробуванню, видаються під відповідальність заявників за відповідність сорту кри­теріям, визначеним законодавством. У таких патентах відзначається, що вони мають деклараційний характер.

Обсяг правової охорони сорту, на який видано патент, визначаєть­ся сукупністю ознак, викладених у занесеному до Реєстру патентів описі сорту.

Селекційним досягненням у тваринництві є створена в резуль­таті цілеспрямованої творчої діяльності група племінних тварин (порода, порідний тип, лінія, родина тощо), яка має нові високі гене­тичні ознаки та стійко передає їх нащадкам.

Племінна тварина - чистопородна або одержана за затвер­дженою програмою породного вдосконалення тварина, що має племінну (генетичну) цінність і може використовуватися в се­лекційному процесі відповідно до діючих загальнодержавних про­грам селекції.

Об'єктами племінної справи у тваринництві є велика рогата ху­доба, свині, вівці, кози, коні, птиця, риба, бджоли, шовкопряди, хутро­ві звірі, яких розводять з метою одержання від них певної продукції.

Суб'єктами племінної справи у тваринництві є: власники племінних (генетичних) ресурсів; підприємства (об'єднання) з пле­мінної справи, селекційні, селекційно-технологічні та селекційно-гібридні центри, іподроми, станції оцінки племінних тварин; підпри­ємства, установи, організації, незалежно від форм власності.

Стосовно селекційних досягнень законодавство передбачає реє­страційний принцип для племінних тварин та племінних стад. Однак єдиний реєстр відсутній. Державна реєстрація племінних тварин здійснюється шляхом внесення відповідних даних про них до дер­жавних книг племінних тварин, а племінних стад - до Державного племінного реєстру.

Закон «Про племінне тваринництво» на відміну від ЦК не передба­чає можливості видачі патенту на селекційні досягнення у тварин­ництві та надання відповідних прав.

Власники племінних (генетичних) ресурсів зобов'язані мати пле­мінні свідоцтва (сертифікати), які є документальним підтвердженням якості належних їм племінних тварин, сперми, ембріонів, яйцеклітин.

Племінне свідоцтво (сертифікат) - це документ встановленої форми про походження, продуктивність, тип та інші якості тварин, сперми, ембріонів, яйцеклітин, складений на основі даних офіційного обліку продуктивності, імуногенетичного контролю та офіційної кла­сифікації (оцінки) за типом. Зазначений документ є основою для ви­значення цінності племінних (генетичних) ресурсів і гарантує певний рівень ефективності їх використання при дотриманні споживачем цих ресурсів вимог, встановлених названим Законом. Зразки племін­них свідоцтв (сертифікатів) затверджуються спеціально уповноваже­ним центральним органом виконавчої влади, до відання якого відне­сені питання сільського господарства.

Право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тва­рин за ЦК становлять: особисті немайнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені державною реєстрацією; майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені патентом; майнове право інтелек­туальної власності на поширення сорту рослин, породи тварин, за­свідчене державною реєстрацією.

Суб'єктами права на сорт рослин, породу тварин є автор сорту рослин, породи тварин та інші особи, які набули майнових прав інте-

476

Розділ VI

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

477


лектуальної власності на сорт рослин, породу тварин за договором чи законом.

Майновими правами інтелектуальної власності на сорт рос­лин, породу тварин, засвідченими патентом, є: право на використан­ня сорту рослин, породи тварин, придатних для поширення в Україні; виключне право дозволяти використання сорту рослин, породи тва­рин; виключне право перешкоджати неправомірному використанню сорту рослин, породи тварин, у тому числі забороняти таке викорис­тання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені за­коном.

Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин належать володільцю патенту, якщо інше не встановлено до­говором чи законом, і є чинними з дати, наступної за датою їх дер­жавної реєстрації, за умови підтримання чинності цих прав відповід­но до закону.

Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин спливає через тридцять ро­ків, а щодо дерев та винограду - через тридцять п'ять років, що від-ліковуються з 1 січня року, наступного за роком державної реєстрації цих прав.

Чинність виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин може бути припинено достроково або по­новлено у випадках та у порядку, встановлених законом.

Право на поширення сорту рослин, породи тварин є чинним з дати, наступної за датою його державної реєстрації, та діє безстроково за умови підтримання чинності цього права відповідно до закону.

§ 5. Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю

Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які зви­чайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адек­ватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секрет­ності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію (ст. 505 ЦК).

Ознаки комерційної таємниці: інформація має комерційну цін­ність; інформація, що становить комерційну таємницю, не відома ін­шим особам та відсутній вільний доступ до неї на законних підставах; вжито заходів для охорони конфіденційності інформації.

Комерційна таємниця як об'єкт інтелектуальної власності має свої особливості. По-перше, вона відрізняється найбільшою універсаль­ністю, оскільки комерційною таємницею можуть бути відомості тех­нічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого ха­рактеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути

віднесені до комерційної таємниці. По-друге, для виникнення прав на комерційну таємницю не вимагається виконання будь-яких формаль­ностей, офіційного визнання її охороноздатності та державної реєс­трації. По-третє, оскільки в її основі лежить фактична монополія певної особи на деякі знання, то строк чинності права інтелектуаль­ної власності на комерційну таємницю чітко не визначений і обме­жується строком існування сукупності зазначених ознак комерційної таємниці.

Деякі знання, які залишають у режимі секретності, могли б бути в установленому законодавством порядку кваліфіковані як винаходи, корисні моделі та промислові зразки. Однак доцільність способу пра­вової охорони залежить від ряду факторів і оцінюється комплексно. Так, якби у свій час був запатентований спосіб виготовлення напою кока-кола, то на сьогоднішній день ці знання були б суспільним над­банням і вільно використовувалися у зв'язку з закінченням строку правової охорони.

Майновими правами інтелектуальної власності на комерційну таємницю є: право на використання комерційної таємниці; виключ­не право дозволяти використання комерційної таємниці; виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці; інші майнові права інтелекту­альної власності, встановлені законом.

Майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю належать особі, яка правомірно визначила інформацію комерційною таємницею, якщо інше не встановлено договором. Саме ця особа мо­же розпорядитися належним їй об'єктом, зокрема, шляхом розкриття відомостей невизначеному колу осіб, що потягне за собою припинен­ня монопольних прав.

Такі ж самі наслідки настають і у випадку, якщо іншим особам ця інформація стала відома з інших правомірних джерел, наприклад, у зв'язку з паралельним винахідництвом. Відповідно порушенням пра­ва на комерційну таємницю є заволодіння відомостями, що станов­лять комерційну таємницю, за допомогою незаконних методів.

Органи державної влади зобов'язані охороняти від недобросовіс­
ного комерційного використання інформацію, яка є комерційною та­
ємницею та створення якої потребує значних зусиль і яка надана їм з
метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, по­
в'язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними
продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Ця інформація охоро­
няється органами державної влади також від розголошення, крім ви­
падків, коли розголошення необхідне для забезпечення захисту насе­
лення або не вжито заходів щодо її охорони від недобросовісного
комерційного використання. Органи державної влади зобов'язані
охороняти комерційну таємницю також в інших випадках, передба­
чених законом (ст. 507 ЦК). ;: j. u і 6 і

Ш78- -_

ЗМІСТ з

м
ПЕРЕДМОВА S

її
Розділ І. Загальні положення н

цивільного права :

ї Глава 1. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО - ГАЛУЗЬ ПРИВАТНОГО ПРАВА 5

Глава 2. АКТИ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА 28

Глава 3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЦИВІЛЬНОГО ПРА­
ВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН 48

Глава 4. НАУКА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА І ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО
ЯК НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА 66

Розділ II. Цивільні правовідносини

Глава 5. ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВО­
ВІДНОСИН 81

Глава 6. ФІЗИЧНА ОСОБА ЯК СУБ'ЄКТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВО­
ВІДНОСИН 92

Глава 7. ЮРИДИЧНА ОСОБА ЯК СУБ'ЄКТ ЦИВІЛЬНИХ ПРА­
ВОВІДНОСИН 111

Глава 8. ДЕРЖАВА УКРАЇНА, АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА
КРИМ, ТЕРИТОРІАЛЬНІ ГРОМАДИ - УЧАСНИКИ ЦИВІЛЬНИХ
ПРАВОВІДНОСИН..., 159

Глава 9. ОБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ 166

Глава 10. ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА 199

Глава 11. ПРАВОЧИНИ 215

Глава 12. ПРЕДСТАВНИЦТВО І ДОВІРЕНІСТЬ 244

Розділ ПІ. Здійснення та захист -

суб'єктивних цивільних прав 1

Глава 13. ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИ­
ВІЛЬНИХ ПРАВ 254.

' Глава 14. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ 268

Глава 15. СТРОКИ ТА ТЕРМІНИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ. ПО­
ЗОВНА ДАВНІСТЬ 291

479

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Глава 16. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ВЛАС­
НОСТІ. 301

Глава 17. НАБУТТЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ .... 320

Глава 18. ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ 337

Глава 19= ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ 349

Глава 20. РЕЧОВІ ПРАВА НА ЧУЖЕ МАЙНО 357

Розділ V. Спадкове право

Глава 21. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПАДКУВАННЯ 371

Глава 22, СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ 381

Глава 23. СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАКОНОМ 392

Глава 24. ЗДІЙСНЕННЯ СПАДКОВИХ ПРАВ 396

Розділ VI. Право інтелектуальної власності

Глава 25. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ІНТЕЛЕК­
ТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ 401

Глава 26. АВТОРСЬКЕ ПРАВО І СУМІЖНІ ПРАВА 412

Глава 27. ПАТЕНТНЕ ПРАВО .....' 439

Глава 28. ПРАВОВІ ЗАСОБИ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ УЧАСНИ­
КІВ ЦИВІЛЬНОГО ОБОРОТУ, ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ 454

Глава 29. ІНШІ ОБ'ЄКТИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ 469