1. Десь близько 3 млн років тому, коли з'явилася людина, вирішальну роль у житті первісних людей відігравала праця, в першу чергу вироблення знарядь праці і застосування їх для добування засобів до життя. Величезне значення мало виникнення звукової, розбірливої мови, яка стала засобом спілкування людей у процесі праці. Первісні люди жили за дуже суворих умов. При надзвичайно низькому рівні розвитку. Найдавнішим періодом в історії людства був стародавній кам'яний вік — палеоліт (від грецьких слів "палайос"—стародавній і "літос" — камінь), який тривав від 3 млн років до 11 тис. років тому. Палеоліт археологи поділяють на ранній і пізній.У період раннього палеоліту (від 3 млн років до 35 тис. років тому) в міжльодовикові часи природні умови були сприятливими для людини — клімат субтропічний, теплий і вологий, росло багато різних рослин, водилися різноманітні тварини. Тоді жили найбільш ранні фізичні типи людини — "людина уміла", пітекантроп та ін. Ці люди відрізнялися від тварин тим, що вже вміли виробляти і застосовувати палиці і камені як примітивні знаряддя (ручні рубила, відщепи), а також спілкувалися між собою за допомогою звукової мови. Вони збирали плоди диких рослин, ягоди, гриби, їстивні коріння, полювали на тварин, вели бродяче життя, не маючи ні постійних жител. У зв'язку з погіршенням кліматичних умов і зменшенням рослинної їжі, яку можна зібрати, збільшується роль полювання на великих тварин. Кам'яні знаряддя праці, насамперед .Щоб урятуватися від холоду, люди поселялися в природних печерах, а також стали одягатися в шкури. Як і раніше, вони використовували вогонь, що виникав від блискавки. Але люди вже навчилися добувати його й штучно— тертям. Завдяки вмінню добувати вогонь і користуватися ним люди стали менш залежними від природних умов і розселилися на великих територіях Європи й Азії. Поступово змінювався і зовнішній вигляд людини, який став наближатися до сучасного. Це була так звана неандертальська людина Люди навчилися виробляти знаряддя праці також з кісток і рогу тварин — гарпуни, шила, голки, проколки тощо. Природні умови змінювалися й поступово стали подібними до сучасних. Великі тварини або вимерли (мамонти й шерстисті носороги), або відійшли на північ. Замість них у лісах і степах люди стали полювати в основному на сучасні види тварин: благородного оленя, лося, бика.
2. Культура цих стародавніх землеробів, що датується IV — початком II тисячоліття до н. е., відома в науці під назвою трипільської (від с. Трипілля на Київщині, де вона вперше була досліджена в 90-х роках XIX ст.).
Головним заняттям трипільських плeмен було землеробство. Грунт вони обробляли кам'яними або кістяними мотиками. Разом з тим відбувався поступовий перехід від мотичного до орного землеробства за допомогою дерев'яного рала. У невеликій кількості трипільці вже мали й мідні знаряддя. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо. Урожай збирали дерев'яними серпами з крем'яними лезами (вкладками) або крем'яними серпами (довгими крем'яними пластинами). Зерно розмелювали за допомогою ручних кам'яних зернотерок.
Важливу роль у господарстві трипільців відігравали скотарство і рибальство. З домашніх тварин розводили рогату худобу, свиней, овець, кіз, коней. Знали прядіння і ткацтво, виліплювали руками і опалювали в печах (горнах) глиняний посуд.
Жили трипільці в селищах які були поселеннями матріархальних родових общин. Найчастіше вони розташовувалися на берегових схилах річок, там, де був м'який грунт (чорнозем), що давав можливість успішно займатися землеробством. Житла були наземні, дещо заглиблені, будувалися з дерева та глини, підлога була глиняною.
Крім племен трипільської землеробської культури, в епоху енеоліту на території України існували й інші племена, у господарстві яких поступово велику роль починало відігравати скотарство (ямна, середньостогівська культури).
3. Античні рабовласницькі міста на території Пн. Причорн. існували майже тисячі років. Спочатку ств. невиликі торгові пункти,що наз. емпоріями. Тут були склади товарів,якими обмінювалися з місцевим населенням. Поступово ств. с/г округа – Хора. Прикладом грецького міста є Олівія,залишки якої збереглися на березі лиману (Микол.обл.)Греки займалися крім вирощуваня зерна ще й виноградн. Офіційною мовою була грецька, розв. була грамотність, розв. медицина.
4. Слов'яни - одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Писемні джерела І тисячоліття до н. є. фіксують розселення слов'ян на межі лісової і лісостепової зон у межиріччі Дніпра і Верхньої Вісли. У першій половині І тисячоліття до н. є. у південних районах Східної Європи крім слов'ян жили також пізні скіфи, сармати, готи, фракійці, які у IV-V ст. відійшли на південь і південний захід або ж були асимільовані слов'янським населенням.
5. Державотворчому процесу активно сприяли і зовнішні фактори: підштовхуюча і активізуюча політичне життя східнослов’янського суспільства роль "варязького елемента"; постійна загроза з боку Хозарського каганату. Період Київської Русі – один із доленосних в історії України, адже саме в цей час відбулись кардинальні зміни у суспільному житті східних слов'ян (становлення власної давньоруської державності, остаточне хрещення, двохсотрічне монголо-татарське іго та ін.), які на багато сторіч визначили динаміку та напрям розвитку українських земель.
І етап. Виникнення і становлення Давньоруської держави (перша половина ІХ – кінець Х ст.). Зародження державності. Перші спроби християнізації. Боротьба київських князів із місцевою родоплемінною верхівкою за консолідацію держави. Суттєве розширення кордонів держави. Встановлення контролю над шляхом "із варяг у греки". Формування феодальних виробничих відносин.
ІІ етап. Піднесення і розквіт Київської Русі (кінець Х – середина ХІ ст.). Завершення процесу об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва. Зміцнення державності під впливом державних реформ (воєнної, адміністративної, релігійної). Поява кодифікованого права ("Руська правда").
ІІІ етап. Політична роздрібненість Київської Русі (кінець ХІ – середина ХІІІ ст.). Напади кочівників. Міжусобні війни. Посилення відцентрових тенденцій. Ослаблення держави.
У 1249 р. монголо-татари штурмом оволоділи Києвом, що засвідчило остаточний розпад Київської Русі.
6. Першим князем Київської держави став Олег. Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов’ян, економічними зв’язками і їхнім прагненням об’єднати сили в боротьбі з спільними ворогами . Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов’ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов’ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму .У процесі формування давньоруської державності можна, таким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов’ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних утворень, об’єднання цих утворень у середньовічну державу з центром у Києві. Історія виникнення державності у східних слов’ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була спотворена так званою норманською теорією, яку вже давно відкинула історична наука і яка б не заслуговувала на увагу, якби не її відродження у деяких країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї теорії стверджують, що ніби держава у східних слов’ян сформувалася не внаслідок їхнього внутрішнього самостійного соціально-економічного розвитку, а була створена пришельцями із Скандінавії — "норманськими" або "варязькими" князями.
7. Як уже говорилося вище, ставши князем у Києві, Володимир зробив поганську реформу, намагаючись підняти древні народні вірування до рівня державної релігії. Але спроба перетворення язичництва в державну релігію з культом Перуна на чолі не задовольнили Володимира, хоча кияни охоче підтримували навіть крайні прояви кривавого культу войовничого бога. У Києві християнство були відомо вже давно та його основні догми, які добре пристосовані до потреб феодальної держави. Перші відомості про християнство надходять десь у 860-870 рр., а у середині X сторіччя уже відчувається поступове утвердження християнства в державній системі. Якщо при заключенні договору з греками у 911 р. руські посли клянуться тільки поганським Перуном, то договір 944 року скріплюється клятвою як Перунові, так і християнському богу. У 988 році Володимир хрестився сам, хрестив своїх дітей, бояр і під страхом покарання змусив хреститись киян і все населення узагалі. У Новгороді Добриня хрестив новгородців. Капища древніх богів були зруйновані. На їхньому місці, як правило, будували церкви. Ідолів нещадно знищували. Разом із Володимиром у Київ прибув митрополит із єпископами та Анастасом-Корсуняниним, що допоміг Володимирові при облозі й узятті Корсуня (Херсонеса), супроводжувані дядьком Володимира Добринею. Вони ходили на північ хрестити народ. З Новгорода вони направилися у Ростов, де і скінчилася діяльність першого митрополита Михайла (він помер у 991 році). Новий митрополит, призначений Константинополем - Леон, за допомогою поставленого ним у Новгороді єпископа Іоакима Корсунянина, остаточно розтрощив там язичництво. У результаті християнство при Володимирові було поширено переважно у вузькій смузі, що прилягала до великого водного шляху з Новгорода у Київ.
У 970 році Володимир став князем у Новгороді. Після загибелі Святослава почалася суперечка, підігріта боярським оточенням. В результаті Олег був убитий, а Володимир, втік з Новгорода і, три роки пробувши за морем, привів із собою найману варязьку дружину з якою у 980 р. рушив на Київ. Ставши Великим князем, Володимир значно розширив і зміцнив Русь як державу всіх східних слов'ян. За його князювання відбувається остаточне підкорення руському князю племен, що жили на схід від великого водного шляху. Володимир провів першу релігійну, адміністративну і військову реформи. Взагалі під час правління Володимира відбулося значне піднесення Київської Русі.
8. Основою культури Київської Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і деревуВідбувалося швидке зростання міст.
До початку Х ст. в літописах згадуються понад двадцять міст,
Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню.
9. Ярослав (1019- 1054), прозваний Мудрим. Він розширив кордони держави, зміцнював економічні зв'язки (пошлюбував своїх дітей з багатьма королівськими дворами. Наприклад, шлюб Анни Ярославни з Генріхом -І, королем Франції).Організовує школи, при Софії працюють переписувачі й перекладачі книжок, збирається перша в Україні бібліотека. За його правління розпочалося кам'яне будівництво Софії Київської, в'їзних брам: Лядської, Жидівської, Угорської і Золотих воріт. Київ був розширений і обнесений валами. Ярославом був розроблений у 1015- 1016 рр. перший звіт юридичних законів. Подальший розвиток давньоруського законодавства пов'язаний з Володимиром Мономахом, Всеволодом та Ізяславом. Завершилось складання законодавства у 13ст.
10. Київська Русь, протягом 9- 12 ст. вибудувала самобутню і високу культуру. А саме: створила свою писемність, на основі фольклорної традиції розвивається оригінальна література та усна народна творчість, сформувалася власна культура будівництва і монументального живопису, високого розвитку досягло декоративно - прикладне, ужиткове та ювелірне мистецтво.
11. Вторгнення Наполеона. Найтяжчим виявився перший удар, коли у 1812 р. На Росію напала 640-тисячна армія Наполеона. Як добре відомо, Росія змогла, щоправда ціною великих зусиль і втрат, не лише відбити загарбників, а й відкинути їх аж до Парижа. На Україні наслідки навали були порівняно невеликими. Частина Наполеонових сил вдерлася на Волинь і завдала там значних збитків. У своїй переважній більшості українці охоче відгукнулись на заклик царя піднятися на війну. На Лівобережжі швидко зібрали кілька полків добровольців, організованих на зразок козацьких. Широка підтримка цих формувань свідчила не лише про готовність українців захищати імперію, а й про популярність козацьких традицій. Проте ходили також чутки, нібито деякі нащадки козацької старшини проголошували тости за здоров'я Наполеона з надією, що він розіб'є царську імперію. Аналогічні випадки досить часто траплялися і в недалекому минулому. Вже йшлося про те, що у 1791 р. Василь Капніст таємно їздив до Пруссії з марною надією заручитися підтримкою в повстанні українців проти царя. Однак антицарські настрої були явищем винятковим, і величезна більшість українців вірно й завзято боронили імперію. Повстання декабристів. Багато царських офіцерів, які брали участь у наполеонівських війнах в Європі, зазнали впливів політичних інститутів і цінностей Заходу й стали їхніми прибічниками. Повернувшись із перемогою, вони сподівалися, що начебто ліберальний Олександр 1 упровадить в Росії реформи на західний зразок. Але цей незбагненний правитель натомість доручив управляти країною таким реакціонерам, як Аракчеєв. Глибоко розчарувавшись, невелика група самовідданих армійських офіцерів, переважно представників найзнатніших родів Росії, утворили таємні товариства, що ставили собі за мету повалення самодержавства і встановлення конституційного правління.
12. 23 серпня 1939 р. світ вразило передане по радіо вночі повідомлення про підписання в Москві радянсько-німецького договору про ненапад. Всім давно було відомо про неприязні стосунки між Берліном і Москвою. Ніхто не чекав якогось зближення між Радянським Союзом і фашистською Німеччиною. Адже Гітлср завжди називав більшовизм своїм ворогом номер один. Навіть у правлячих колах західних держав, які одержували не тільки відкриту, а й таємну інформацію, не могли повірити в реальність укладення договору між СРСР і Німеччиною. Радянсько-німецький договір про ненапад мав для СРСР як позитивні, так і негативні наслідки.
Позитивні:
- Радянський Союз уникнув війни на два фронти, оскільки договір породив тріщину в німецько-японських відносинах;
- Відсунувши свої кордони на кілька сотень кілометрів на захід, Радянський Союз поліпшив своє військово-стратегічне становище, що позитивно позначилося на його обороноздатності;
- Договір сприяв поглибленню розколу капіталістичного світу на два ворожих табори, перешкоджав їх об'єднанню проти СРСР;
- Радянському Союзу було повернуто ряд територій, що належали Російській державі і були відторгнуті від Радянської Республіки після першої світової війни в результаті підступів імперіалістичних кіл.
Негативні:
- Договір применшив пильність радянського народу і військово-політичного керівництва СРСР, став однією з причин невдалого для нашої країни початку Великої Вітчизняної війни;
- Було підірвано міжнародний авторитет СРСР, ВКП(б) і Комінтерну як послідовних борців проти фашизму;
- Було порушено багато міжнародних правових та етичних норм.
Отже, радянсько-німецький договір про ненапад мав суперечливий характер, що зумовлювався своєрідністю тогочасної міжнародної обстановки і особливостями бюрократичної системи партійно-державного керівництва в СРСР, яка нехтувала моральні критерії в політиці, в тому числі й зовнішній. Реакція громадськості різних країн на пакт у перші дні після його укладення була неоднаковою. В Англії він викликав гірке розчарування, у Франції-розгубленість, в Німеччині - незвичайне полегшення. Серед німців одні сподівалися, що небезпека війни для них минула, оскільки не буде укладено спрямованого проти Німеччини англо-франко-радянського союзу, інші, навпаки, вважали, що пакт врятував Німеччину від можливості ведення війни на два фронти й вона тепер зможе швидко розв'язати свої суперечності з Польщею.
13. Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота Києва.
Утворення об'єднаної Галицьке-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, "царем на Русі".
Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.
Роман здобув собі авторитет сміливими і успішними походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205 р.).
14. У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна інтеліґенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.
Кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині.
Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалося число людей, пов'язаних з народним середовищем і українською культурною традицією. Принципову роль у цьому процесі відіграло відкриття університетів.
У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений - М.Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. – Київський політехнічний інститут, 1899 – Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами. Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала "Енеїда" І.Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 р. без відома автора.
Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор П.Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Є.Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Є.Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Т.Шевченка.
У 90-х роках починається творчість М.М.Коцюбинського. У цей період він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій і утверджувався на революційно-демократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показує благородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свободи. Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 р. театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси. Першими українськими постановками були "Наталка Полтавка" в 1819 р. і пізніше "Москаль-чарiвник" в Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М.Репніна, керівництво трупою І.Котляревським, гра геніального актора М.Щепкіна, тоді ще кріпака. Професіональна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою - Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси "Їхав козак за Дунай", "Вiють вiтри", "Сонце низенько", а також створені на вірші Шевченка "Думи мої, думи", "Заповiт".Перша в українській історії національно-культурна організація виникла в 1833 р. у Львові. Це був нелегальний гурток, який організували Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, які вчилися в духовній семінарії. Їх символічно назвали "Руською трійцею" (русинами називали західних українців). Вступаючий у гурток давав клятву утверджувати права рідної мови, перекладати слов'янських авторів, робити все для воскресіння українського народу до нового життя. Вищим досягненням гуртка стала публікація в 1837 р. альманаху "Русалка Днiстровая". У нього увійшли "Передмова" Шашкевича із закликом до відродження української літератури в Галичині, добірка народних пісень, перекази. Надрукований у Будапешті наклад у Львові був негайно конфіскований. З 1000 вдалося врятувати 200 примірників, завдяки яким про альманах і дізналися в освічених слов'янських колах різних країн. Реакція австрійської влади була жорсткою: для видань на українській території вводилася спеціальна цензура. Основою для заборони могло послужити навіть те, що книга надрукована не церковним шрифтом, а так званою "гражданкою", простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах виступ "Руської трійці" не знайшов продовження. Головний його ініціатор - М.Шашкевич - зайнявся літературною творчістю, став першим народним поетом Галичини, але жив у найважчих матеріальних умовах і помер дуже молодим. У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Східній Україні, що виражалося насамперед у вже описаному літературному процесі. У Києві приблизно в 1845 р. виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство - не культурна, а політична національна організація, перша в історії України, і, що характерно, створюють її видатні діячі вітчизняної культури (М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, Т.Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою - слов'янська єдність, створення федерації слов'янських демократичних республік. Ідеї організації - рівність людей, необхідність знищення кріпацтва - пронизували творчість його організаторів. Розгром братства в 1847 р. важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиція політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст.
15. Друга світова війна повністю змінила українську політичну ситуацію як в Україні так і поза нею. На Україні, окрім ОУН, зникли всі політичні партії. Керівники цих партій, які перебували в еміграції не могли вести ніякої політичної діяльності. У Німеччині рух Скоропадського скоро втратив популярність. Тільки ОУН утвердилась скрізь, як вирішальна сила. Але в 1940 в ОУН відбувся розкол. Члени центрального керівництва ОУН (Провід Українських Націоналістів, ПУН) довгий час перебували за кордоном і здійснювали управління через зв'язкових
16. Данило - це найбільша постать в icтopiї Галицько-Волинської держави.
Він вів свою діяльність серед незвичайно важких обставин. З великими зусиллями він наново з'єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах i від Вісли, поширив державну територію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорганізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир i підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії вийшов у зв'язки з Західною Європою, шукаючи там політичної i культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа I поклав основи під її дальший розвиток.
З Данилом зійшов з історичного кону один iз найвидатніших володарів України, талановитий, самовідданий, освічений. Загальні обставини не дали йому довести до кінця справу піднесення України, але, не зважаючи на всі перешкоди, він багато зробив. Своїм коронуванням він затвердив її становище як королівства, як гідної спадкоємниці традицій Київської держави, i уможливив майже на сто років її існування.
Данило, не зважаючи на тяжкі умови постійної війни, зумів зламати боярську опозицію i творити державу на нових началах. Галицько-Волинська держава зайняла почесне місце серед європейських держав; її міста викликали здобула славу. Не зважаючи на тісні зв'язки з Західною Європою, культура, закони, література, релігія Галицько-Волинського князівства залишалися українськими.
17. Передумови і причини Кримської війни було викликано протиріччями між Росією та її противниками в боротьбі за переважний вплив на Балканах і на Близькому Сході.Англія і Франція. Буржуазії необхідні були нові ринки збуту, тому вони прагнули поширення колоніальної експансії на Близькому Сході.
Правлячі кола Англії і Франції бажали витиснути Росію з берегів Чорного Моря і перетворити Туреччину у свою колонію.Росія Прагнула забезпечити вільний вхід своїм кораблям із Чорного в Середземне море і з цією метою закрити протоки Босфор й Дарданелли для іноземних суднів.Туреччина. Виношувала реваншитські плани, намагаючись відірвати від Росії Крим і Кавказ
I-ий період - жовтень 1853 - березень 1854 роки.
II-ий період - вересень 1854 - серпень 1855 роки.
Військові дії почали турецькі збройні сили у жовтні 1853 року. Спроба турків переправитися біля Журжева була відбита. На початку була загарбницькою і несправедливою по обидва боки , яка згодом прийняла характер вторгнення на російську територію ,що переросла в оборонну війну російського народу за цілісність своєї території.
Наслідки війни.
Одночасно з операціями на Дунаї і на Кримському півострові дії відбувалися на Кавказі. Тут російські війська воювали з турецькою армією. Протягом 1854 року була назад відвойована назад Гурія ,розбита турецька армія Зефір-паши біля Карса. 1855 року - вдалося взяти Ардаган і почати наступ на Каре. Турецька фортеця Каре капітулювала.Героїчна оборона Сувастополя сильно послабила союзників. Почалися переговори між Росією і європейською коаліцією.18 березня 1856 року - Паризький мирний договір .
Таким чином, Паризький договір позбавляв Росію законного права захищати свій чорноморський кордон. Поразка в Кримській війні, поставила Росію в нерівноправне становище в порівнянні з іншими державами.
18. 22 червня 1941 р. танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно на трьох напрямках: Ленінградському, Московському і Київському. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей.
Український напрям, за планом "Барбаросса", був одним із найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, щоб, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з іншого — зміцнити власну машину, створити вигідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом. Тобто українські землі розглядалися як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму. Про це Гітлер відверто говорив в багатьох своїх виступах. Трагедія тяжких поразок 1941 р. не була фатальною, їх причини криються в негативних явищах, властивих тогочасному режиму. В нових історичних умовах необхідно було організувати та спрямувати зусилля мільйонів людей на відсіч ворогові. Але парадокс історичної ситуації полягав у тому, що система, яка внаслідок численних кричущих прорахунків та помилок авторитарної влади поставила країну перед безоднею, мусила в умовах найгострішої воєнно-політичної кризи своїми нещадними, тоталітарними методами врятувати її від загибелі. Тому причини поразки Червоної армії в початковий період війни були складні й багатозначні, об'єктивні й суб'єктивні — вони мали як зовнішній, так і внутрішній характер.
Оборонні бої вимагали протягом короткого часу переведення економіки, як і всього життя народу, на воєнні рейки. До здійснення цієї роботи залучали все працездатне населення. Але в умовах тоталітарного режиму цей цілком природний для періоду війни захід набув характеру масових, кривавих і до того ж часто необґрунтованих розправ над усіма "підозрілими" у прифронтових районах.
19. Битва на Калці (31 травня 1223) — бій між русько-половецькими силами з одного боку і монгольським військом з іншого на річці Калка, на території сучасної Донецької області. Закінчився перемогою монголів, які вщент розгромили русько-половецькі загони. У битві загинуло багато князів і родовитих бояр південної і центральної Русі. Бій засвідчив перевагу монгольського військового мистецтва над європейським. Він виявився передвісником лихоліть, які спіткали Київську Русь у часи монгольського нашестя. У битві на Калці монголи вперше зіткнулися з руськими методами ведення війни. Вимотана боями у Середній Азії і Кавказі, армія Субедея змогла розбити відбірні руські полки Мстислава Удатного, уславленого перемогами над поляками, угорцями і половцями. Цей бій засвідчив перевагу східноазійських військових традицій над середньовічними європейськими — єдиноначалля над колегіальним командуванням, колективної дисципліни над індивідуальним героїзмом, вишколених лучників над важкою кавалерією і піхотою. Ці тактичні відмінності стали запорукою монгольського успіху на Калці, а згодом і блискавичного завоювання Східної і Центральної Європи.
20. На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління. Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою.
Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Процес розорення охопив не лише середні й дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства і його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.
21. Незважаючи на обширну кількість літератури, присвяченої діяльності Організації Українських Націоналістів (Бандери) і Організації Українських Націоналістів (Мельника) у Східній Галичині у роки Другої світової війни, очевидним залишається факт необхідності продовження досліджень цієї проблеми національної історії з трьох причин. По-перше, сильний вплив, а іноді і визначальний, на історичні дослідження мали ідеологічні чинники. Це стосується як досліджень, проведених зарубіжними істориками, так і робіт українських істориків діаспори, не говорячи вже про офіціоз радянської історичної науки. Певні позитивні зрушення спостерігаються з часу проголошення незалежності України. По-друге, з плином часу історичні явища і події стають рельєфніші та виразніші, вгамовують пристрасті учасників подій, розум бере гору над емоціями. По-третє, розширюється джерельна база — і перед сучасним поколінням істориків стоїть завдання, опираючись максимально на джерела, відтворити об'єктивну картину діяльності ОУН в умовах нацистської окупації українських земель. Початок німецько-радянської війни знаменував собою і новий етап у роботі як ОУН(б), так і ОУН(м). Взаємовідносини між ними носили надзвичайно складний характер. Причини протистояння лежали у відмінності тактики щодо окупаційного режиму. ОУН(б) як радикальна течія національно-визвольного руху після невдалої спроби проголошення української державності та арешту німецькою владою її керівництва стала на шлях боротьби проти нацистів, роблячи ставку на сили народу та сподіваючись на сприятливі зовнішні обставини після завершення війни. ОУН(м), ставлячи кінцевою метою своєї діяльності відродження української державності, намагалася зробити максимально можливе, щоб у жорстких умовах нацистського режиму в міру сил і можливостей обмежити репресії проти цивільного населення, створити основу майбутнього державного апарату, закласти кістяк української армії. І йшла на співробітництво з окупаційною владою. Наслідком такої різновекторної тактики у досягненні кінцевої стратегічної мети обох організацій стало їх протистояння, а то й протиборство, що загострювало до краю і без того трагічне становище українців у Другій світовій війні. Так від літа 1942 р. почали діяти перші повстанські загони, які пізніше дістали назву Української Повстанської Армії (УПА). Офіційною датою створення Української Повстанської Армії вважається 14 жовтня 1942 р. - козацьке свято Покрови. Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН УПА швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопила контроль над значними частинами Волині, Полісся і згодом Галичини. Зростання її сили говорило про відчутну масову підтримку з боку українців, оскільки практично не мала іноземної допомоги. Силою УПА було те, що вона могла спиратися на розгалужену мережу Організації Укрaїнськиx Націоналістів, яка мала підтримку населення; що в її творенні взяли участь старшини попередніх українських військових формацій; що до неї йшли люди різних політичних переконань; що вона могла виступати як загально-національна сила. З її ініціативи була створена Укрaїнськa Головна Визвольна Рада як верховний політичній центр, якому підпорядкувалася УПА. Силою УПА була також її політична платформа, яка включала гасло самостійності Українита боротьбу за основні громадські права, за демократію, за рівні права меншостей і співпрацю з іншими поневоленими народами проти нацизму і більшовизму. При УПА були створені у 1943 окремі загони узбеків, азербайджанців, грузинів і татар, що складалися з колишніх німецьких полонених або мобілізованих німцями до допоміжної служби осіб. До УПА в 1943 р. перейшла частина української поліції. Замість неї німці створили польську поліцію, яка разом з німцями повела каральні акції проти українського населення за підтримку УПА. Це привело до виступів українських повстанців проти ворожих до українців поляків та проти польських повстанців. Подекуди й загони УПА брали участь у цій кривавій польсько-українській боротьбі, що їх зі свого боку провокували німці.
22. похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.
У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич.
Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.
Падіння 1240 р. міста Києва – центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років.
Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:
– Руйнація та падіння ролі міст. – Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.
– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі.
– Знищення значної частини феодальної еліти.
Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.
Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.
23. Суспільно-політичні реформи 1860-1870-х років відкрили шлях для запізнілої індустріалізації. Аграрна реформа 1861 р. вивільнила селян від особистої залежності, прискоривши формування ринку вільної робочої сили. Потенційно, цей ринок був дуже ємким: незадовго до звільнення, у 1853 р. селяни-кріпаки становили трохи більше половини населення у Київській, Волинській і Подільській губерніях і приблизно третину у Чернігівській, Полтавській і Катеринославській губерніях. Лише у Херсонській губернії їхнє число було незначним (6%).Промисловий розвиток України супроводжувався виникненням і швидким збільшенням мережі залізничних доріг. Перша залізниця – Балта-Одеса – була збудована у 1865 р. Позитивні наслідки індустріалізації для України могли б бути ще більшими, якщо б цьому на перешкоді не стояла політика імперського уряду. Росія затримувала розвиток окремих галузей, які могли б творити конкуренцію російським (як наприклад, текстильна промисловість). Конфігурація залізничних доріг в Україні часто визначалася не економічними, а військово-стратегічними потребами. Це послужило однією з причин, чому наприкінці XIX ст. Зміни у політичному і господарському житті Російської імперії у пореформенні десятиліття привели до швидкого зростання числа інтеліґенції. Як правило, вона не могла знайти повноцінного застосування своїх інтелектуальних сил у громадському житті та державній службі. З іншого боку, освіта й західноєвропейський стиль життя відчужували інтеліґентів від простого народу. Зізольована як від держави "зверху", так і від селянства "знизу", інтеліґенція переживала постійну кризу ідентичності щодо свого місця у суспільстві. Вона була переконаною у тому, що потрібно покласти край соціальній несправедливості, відсталості та іншим непривабливим рисам російського самодержавства, але їй бракувало соціальної сили для здійснення своїх ідеалів. Багато інтеліґентів знаходили розв’язку у створенні опозиційних – народницьких, ліберальних, марксистських рухів – рухів, покликаних трансформувати й модернізувати Російську імперію.
24. 22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим і найважливішим об'єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною генерального плану "Ост". Згідно з ним передбачалося знищити та депортувати в Сибір 31 млн населення Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн німців. Будь-яка політична діяльність українцям була суворо заборонена. Тільки в генеральному губернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) у Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем. Комітет був єдиною українською суспільно-громадською установою, яку визнала німецька влада. Діяльність УЦК поширювалася на всі сфери українського життя. окрім політичного. Найголовнішим його завданням була громадська опіка в широкому значенні слова (допомога дітям, хворим, інвалідам, біженцям, боротьба з голодом тощо), а також просвітницька робота. За підтримки УЦК на Лемківщині, Холмщині, інших українських етнічних землях, що опинилися у складі генеральної губернії, відкривались українські школи, освітні товариства, кооперативи, церкви. Подібні структури, створені у Львові та Києві, були невдовзі ліквідовані. Згідно із планами Гітлера, економіка окупованих територій ставилася на службу рейху. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими промисловими магнатами. Окупанти нещадно грабували села, перетворивши колгоспи і радгоспи в "общинні господарства" і запровадивши в них кріпацький режим. Берлін намагався негайно перетворити українські землі на німецьку колонію, надійний продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладалися 12 різних видів податків. Під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля і терор були піднесені до рангу державної політики. Жодних законів на захист населення окупованої України не існувало. Пам'ять про війну настільки спотворена нашаруваннями нав'язуваної інформації, що здається — ми брали участь у двох різних війнах. Ми пережили кілька бачень війни — сталінське, хрущовське, брежнєвське. Всі ці роки підживлювалася офіційна, парадна, пропагандистська, своєрідна "генеральська" пам'ять, яка створювалася протягом 1965-1980 років. У ній існував лише героїзм в ім'я Батьківщини безіменної маси, званої радянський народ, і була геть відсутня людина, яка здійснила цей подвиг ціною власного поту, страждань, крові, самого життя. За підсумками загальносоюзних переписів можна скласти уявлення про ставлення радянської влади до населення України. Наприклад, за період з 1926 до 1937 року населення СРСР і всіх союзних республік збільшилося, а України — скоротилося приблизно на 600 тисяч. Щодо воєнних втрат України сьогодні загальновизнано, що 2,5 мільйона українців загинули, воюючи на фронті. Так, лише під час Корсунь-Шевченківської операції маршал Жуков кинув на добре організовану німецьку оборону війська, доукомплектовані непідготовленими жителями навколишніх сіл. Кулями в спину "заградотряды" гнали ненавчених людей в одну за одною атаки. Радянські вояки навіть охрестили тактику Жукова "куча мала", гірко кепкуючи з того, що він брався до справи, лише маючи чисельну перевагу у 5-6 разів, і перемагав завдяки "гарматному м'ясу". Тоді впродовж 24 днів загинуло 770 тисяч вояків, переважно українців. При "звільненні" Києва, запланованому Сталіним до річниці революції в листопаді 1943 року, загинуло 417 тисяч червоноармійців, більшість з яких — українці. У самому Києві тоді перебувало всього 180 тисяч мешканців (з 900 тисяч — довоєнної кількості жителів). Найбільші втрати радянські війська зазнали при форсуванні Дніпра. Втрати цивільного населення в Україні були суттєво вищими — 5,5 мільйона чоловік.
25. У 1349 р. Польща підкорила Галичину. Це сталося при королі Казимирі III (1333 – 1370 рр.), в правління якого Польща подолала феодальну роздробленість і об’єдналася. Польські феодали, відчуваючи потребу в нових землях, спрямували свою експансію на Галицько – Волинську державу, яка у 1340 р. втратила свою династію. На Галичину заявила права й Угорщина, бо у 1214 – 1219 рр. угорський королевич займав галицький престол. Проте поляки домовилися з угорцями, якщо Казимир III помре бездітним, то угорський король стане королем Польщі. Так і сталося у 1370 р. Тому у 1370 – 1387 рр. Галичина перебувала під владою Угорщини. Але польські феодали прагнули повернути Галичину і потребували в цьому зовнішньої підтримки. Їм вдалося її знайти. У 1385 р. між Королівством Польським і Великим князівством Литовським було укладено Кревську унію, за якою за якою великий литовський князь Ягайло одружився на польській королеві Ядвізі (1384-1385 рр.) і став королем Польщі. Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа влада у Литві та землі, в тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутись Ягайлові. Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства Литовського. Польша, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. у м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існування політичне самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не повинні були переходити під владу польського короля, як це свого часу передбачалось Віденською унією, а залишалися у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від поглинання Великого князівства Литовського, вона лише змінила тактичну лінію. Багаторічні намагання через зовнішній тиск розширити сферу польського впливу на литовські території поступилися місцем спробі вирішити цю проблему іншим способом, із середини -- через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівняння у правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні посади. Отже, унія, забивши два клини між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт. 10 січня 1569 р. у Любліні був скликаний спільний польсько-литовський сейм для вирішення питання про об'єднання Литви з Польщею у єдину державу. Не погодившись на польський проект нової унії, литовські посли залишили сейм. Тоді польський король розпочав переговори безпосередньо з українськими магнатами і шляхтою Волині та Київщини. Спираючись на їхню підтримку, він видав ряд універсалів про відторгнення Волині, Київщини й Брацлавщини від Литви та включення їх до складу Польщі ("корони"). В "Акті про приєднання Волині до Польської корони" Сигізмунд Август обіцяв не порушувати прав і привілеїв місцевих магнатів і шляхти: "Объцуемо и повинни будемо достоинств и дикгнитарств и урядов землъ нашей Волынской, духовных и свътских, велыкых и малых, так римского яко греческого закону будучих, не уменшати, а не затлумляти и овшем в цълъ заховати". Це ж стосувалося й інших українських воєводств. Литовські посли змушені були повернутися на сейм, і 1 липня 1569 р. відбулася урочиста присяга обох сторін та була укладена угода про нову унію, за якою Литва об'єднувалася з Польщею в одну державу -- Річ Посполиту. В постановах Люблінського сейму наголошувалося: "Польське королівство і Велике князівство Литовське, згідно з попередньою, інкорпорацією між ними, складають з обох вищезазначених народів одне, нерозрізне, неподільне тіло, одне зібрання, один народ, так що віднині у цього... неподільного народу... буде на вічні часи одна голови, не окремі государі, а один -- король польський, який, згідно з давнім звичаєм і привілеєм, спільними голосами поляків і литви обиратиметься в Польщі, а не в іншому місці.
26. самого початку 19 століття український національний культурний рух був тісно пов’язаний з політичним. Багато українців були дійсними членами загальних російських масонських організацій, які просували ідею створення "правового суспільства" - з людей, наділених рівними правами. Вони брали участь у таємних об’єднаннях, спрямованих проти російської монархії. Населення Лівобережжя підтримало визвольний бунт польських землевласників 1830-1831 рр. Етнічні українці пліч-о-пліч з поляками стали на захист свободи Польщі під час повстання 1863-1864 рр. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була важливою складовою шляху до консолідації національного визвольного руху. Це була нелегальна політична організація, створена в Києві в 1846 р. представниками української національної інтелігенції. Т.Шевченко також поширював ідеї національного визволення у своїх поетичних творах. Метою діяльності Братства було досягнення державної незалежності України та визнання її рівноправним членом конфедерації незалежних слов’янських держав з українським політичним центром у Києві. Найактуальнішими завданнями Братства були боротьба за ліквідацію монархічної системи Російської імперії та відміна кріпацтва. Практична діяльність організації була зосереджена на освіті та пошуку шляхів підвищення економічного розвитку України. Соціальна боротьба перетворилася на нову силу наприкінці 19 ст. В середині 1850 рр. селянський рух охопив 422 селища Київської, Катеринославської та Херсонської губерній. В повстаннях селян зазвичай брали участь студенти Харківського та Київського університетів. Аграрна реформа 1861р., яка скасувала кріпацтво на Україні, водночас обмежила можливості землеволодіння для селян. Колишні кріпаки відповіли новою хвилею бунтів. Новий етап визвольної боротьби на Україні був пов’язаний з діяльністю російських популістів (народників). Їхні гуртки та організації працювали в Києві, Одесі, Чернігові та інших містах. Народники в основному займалися поширенням серед селян ідей свободи та рівності. Після 1885р. народники втратили свою провідну позицію у визвольному русі, яку перехопила соціал-демократична інтелігенція, що доклала значних зусиль для того, щоб довести політичні ідеї до свідомості працівників. Перші політичні організації (наприклад, марксистські гуртки) з’явилися в 1880-1890 . Розвиток національного визвольного руху на західноукраїнських землях відбувався не ізольовано, а в тісному зв’язку з аналогічними процесами на Східній Україні. Мав місце інтенсивний обмін думками та ідеями, літературою та періодичними виданнями. Населення українських територій, розділене кордонами, поступово приходило до бачення українців як єдиної нації.
27. Переймання М.Хрущова проблемами села пояснюється не лише намірами якнайшвидше відновити зруйноване сільське господарство, але і внутрішньою схильністю його як людини покращити злиденне життя селянства. Саме внутрішня мотивація значною мірою сприяла тому, що вже з перших днів боротьби за владу Хрущов виявив здатність порвати з терористичною політикою Сталіна і піти іншим шляхом – шляхом реформ. Одним із завдань, котре вимагало негайного вирішення постала проблема порушення та недотримання принципу матеріальної зацікавленості колгоспів і самих колгоспників[222,12]. Інакше кажучи чи не вперше за часів радянської влади було визнано фіскальний характер ставлення держави до селянства. Адже розмір податку з господарств колгоспників встановлювався не в залежності від фактичних доходів, отриманих від утримання худоби та зібраного на присадибній ділянці урожаю, а таких, які на думку податківців можна було отримати. Тому податок був непомірно обтяжливим для селян. Це привело до скорочення поголів’я худоби в особистій власності, зменшення продуктивності присадибних ділянок, і вкрай негативно позначилось на загальних обсягах виробництва сільськогосподарської продукції в країні. Скорочення грошового податку, відновлення твердих ставок оподаткування у відповідності з розмірами присадибних господарств дозволили селянам оптимістичніше дивитись у майбутнє. У період "відлиги" поліпшилось соціальне зокрема пенсійне забезпечення колгоспників. Як і більшість соціальних виплат нарахування пенсій мало зв’язок із колгоспом, в цілому залежачи від його економічного стану, а також від встановленого в кожній артілі порядку їх призначення. Нарахування пенсій зазвичай відбувалось у такому порядку: на загальних зборах колгоспу, за рахунок певної частини прибутків колгоспу, створювався фонд, завданням якого була організація допомоги непрацездатним колгоспникам. У середині 1950-х років сільгоспартілі почали відраховувати 2% своєї продукції та грошових заощаджень в фонд допомоги непрацездатним. У 1955 році на Україні налічувалось 14 тис. колгоспних кас, котрі охопили 4/5 колгоспів по всій Республіці [4, 151]. До кінця 1964 року розмір пенсії селян становив 12крб. Крім грошових виплат такі каси надавали допомогу натуральними продуктами: зерном, овочами, м’ясом, а також у їхньому розпорядженні були путівки у санаторії на лікування та медичні товари для інвалідів праці (протези, інвалідні коляски, костилі, тощо). Хоча система колгоспної допомоги у період "відлиги" була не досить досконалою – кошти, які надавались, тим хто їх потребував були дуже малими, особливо у випадках виплат дітям сиротам, матерям-породіллям, до того ж самі колгоспи через недостачу фондів обмежували цю роботу( у 1955році із 1,8млн. потребуючих допомога була надана лише 600 тисячам), але на той час такі каси, були значним кроком уперед, поліпшуючи соціальне становище селян [2,45]. Політика, ініційована М.Хрущовим, значно покращила соціальне становище сільського населення, котре чи не найперше в ісорії СРСР почало відчувати переймання держави проблемами села.
28. Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345— 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям". Під керівництвом Ольгерда в 40—50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну.
Його зусиллями до Литовської держави на початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь. Після переможної битви над силами Подольської Орди на р.Синюха, притоці Південного Бугу (1363), Ольгерд продовжував захоплювати українські землі.
У 60-х роках XIV ст. литовці заволоділи територіями всієї лівої половини Дністровського басейну, від гирла річки Серет до Чорного моря, басейном Південного Бугу, прибережною частиною південного басейну Дніпра, від гирла річки Рось до моря, а через деякий час всією Київщиною та Переяславщиною.
Одночасно Ольгерд вів боротьбу з Польщею за Волинь, яка дісталася йому внаслідок сорокарічної війни з поляками.
Приєднавши Волинь до завойованих земель, Ольгерд об'єднав області Західної та Східної Русі в одне політичне ціле. Велике князівство Литовське, що мало в своєму складі всі білоруські та майже всі українські землі, стало найбільшим у Європі.
Приєднання до Литви південноруських земель мало відносно мирний характер. Просування литовців на українські землі супроводжувалось як відвертим захопленням територій, так і встановленням взаємовигідних стосунків з пануючою верхівкою на цих землях, що добровільно визнавали литовську зверхність. Так, наприклад, наприкінці 1361 — на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда, надавши йому допомогу в просуванні на схід. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалось переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Таку точку зору поділяє більшість сучасних істориків-фахівців з даної проблеми та авторів популярних підручників — О. Бойко, В. Борисенко, В. Смолій, О. Русіна, В. Ульянівський, О. Гуржій та ін. На приєднаних до Литовської держави землях князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У Києві — сина Володимира, на Поділлі — племінників Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити родичі Ольгерда. Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії. Визнання такої зверхності Литви в державі було своєрідною дякою української і білоруської знаті за ненасильницьку інкорпорацію земель і уладнання справ з татарами, які відтепер хоч і брали данину, але не дошкуляли частими грабіжницькими набігами. Польська колонізація українських земель почалася майже одночасно з литовською. Загарбницькі плани короля Казимира Великого (1320—1370) підтримували три сили — магнати Південно-Східної Польщі, що прагнули нових територіальних надбань; католицька церква, що бажала примножити свою паству, а також багаті міщани, які зазіхали на важливі торговельні шляхи Галичини.
Заручившись підтримкою угорського короля і вибравши вдалий момент, коли у квітні 1340 р. помер Юрій II Болеслав — останній незалежний правитель Галичини, Казимир почав захоплення українських земель. Експансія здійснювалась під гаслом захисту католиків Галичини. На відміну від литовців, яким українці майже не чинили опору, поляки, що розпочали воєнні дії, наштовхнулись на значні труднощі. Польському королю довелось боротись за владу над українськими територіями і з литовцями, і з Угорщиною, і з галицькими боярами. Захопивши Львів, польський король готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю, але наразився на повстання місцевого населення під проводом боярина Дмитра Дедька. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. Проте тимчасове збереження обмеженої автономії Галичини не гарантувало галичанам недоторканності. Виконуючи волю могутніх польських магнатів, король почав щедро роздавати землі полякам, німцям, мадярам, призначав у волості своїх ставлеників — старост. Крім Львова, старости з'явились у Галичі, Теребовлі, Перемишлі, Самборі, холмській землі.
Казимир III неодноразово давав офіційну обіцянку шанувати права і звичаї українського народу, але діяв навпаки. У 1341 р. папа Бенедикт XII звільнив короля Казимира від взятих зобов'язань перед місцевим населенням зберігати обряди, права, звичаї православних підданих. Почалося примусове одсатоличення місцевого населення. Отже, польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялось від литовського: польський уряд із самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму. В майбутньому політика, що проводилася Польською короною в Україні, породила гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, відлуння якого відчувається й нині. Тому можна стверджувати, що ті частини України, які у XIV—XV ст. знаходились під Литвою, перебували у вигіднішому становищі.
29. Економічний прогрес другої половини XIX ст. вимагав більш високого рівня освіти населення, висококваліфікованих фахівців у різних галузях знань, нових наукових розробок, що не могло не вплинути на стан освіти і науки Наддніпрянської і Західної України. Розширилася мережа початкових шкіл, середніх і вищих навчальних закладів. Але це не могло задовольнити потреби суспільства в освічених людях. Більшість країн Заходу на той час забезпечили своїм громадянам загальну початкову освіту і досягли зниження рівня неписьменності. В Україні все було інакше. На новий рівень піднялись гуманітарні науки. Наприкінці ХІХ ст. почалася дослідницька робота видатного українського історика М. Грушевського, який очолював наукове товариство ім. Шевченка. Він почав писати свою головну працю "Історія України-Руси". Одним із найбільш авторитетних дослідників українського козацтва став Дмитро Яворницький. Його тритомна "Історія запорозьких козаків" привертала увагу як спеціалістів, так і простих читачів своїм багатим матеріалом і новими підходами до багатьох питань. Великим авторитетом користувалися мовознавчі праці професора Харківського університету Олександра Потебні. У культурному житті Галицько-Волинської держави значну роль відігравала церква, оскільки її установи були центрами освіти. Писемність поширювалась не тільки серед знаті, але й серед простих людей, про що свідчать численні знахідки берестяних грамот і бронзових писал. В Галицько-Волинській державі було створено і переписано багато книжок. Велика книгописна майстерня існувала при дворі волинського князя Володимира Васильовича (1270—1289), який багато знався на різних науках. Як і в Київській державі, тут велось літописання. Галицько-Волинський літопис, створений тут, є основним історичним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства з початку до кінця XIII ст. У другій половині ХІХст. найбільш вагомим чинником у розвитку галицької історіографії та й національного руху в цілому стало русофільство як суспільно-світоглядний феномен, яке в українській науці здебільшого називають москвофільством, а інколи — старорусинством. Проблема галицького русофільства не є новою для сучасної української історіографії, про що свідчить чимала кількість наукових праць про неї. Дослідники переважно цікавились такими її аспектами, як національна ідентичність русофілів, їхні світоглядні уявлення та суспільно-політичні погляди, інституційний розвиток русофільства тощо. Водночас малодослідженими є історичні погляди та уявлення русофілів. На цю тему ще не маємо вичерпного спеціалізованого дослідження. Лише окремих аспектів проблеми торкалися такі дослідники як О. Аркуша, О. Киричук , М. Мудрий та О.Сухий[1].Історичні погляди окремих вчених-русофілів досліджували С. Борчук, А. Королько та І. Орлевич[2]. Головною метою нашої статті є подати узагальнюючу характеристику історичних поглядів та уявлень галицьких русофілів, окреслити схему національної історії вчених-русофілів. Основу джерельної бази пропонованої статті становлять узагальнюючі наукові та науково-популярні праці провідних галицьких істориків-русофілів ХІХ ст., зокрема Д. Зубрицького, Б. Дідицького, І. Шараневича та ін[3]. Москвофіли ж, згідно із загальноприйнятою в українській історіографії думкою, ототожнювали галичан із власне росіянами (великоросами); вони усвідомлювали, але ігнорували мовно-етнічну окремішність перших від других. Тому, на думку О. Аркуші та М. Мудрого, русофільство варто відокремлювати від москвофільства, оскільки для першого характерна панруська ("общеруська"), а для останнього — великоруська (власне російська) національна ідентичність [4].
30. Прихід до влади М.Хрущова змінює політичну обстановку в країні: настає так звана "відлига". Свою назву цей час отримав за повістю І.Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це - десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до "застою". Проте для культури хронологічно короткий період "відлиги" мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих "шестидесятників" - вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури. Нешвидко, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості О.Гончара, П.Загребельного, Ю.Збанацького, В.Козаченка. 60-70-і роки, за оцінкою авторів "Історії української літератури ХХ століття", були періодом "плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів". На повний голос заявили про себе І.Драч, Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет. Кульмінаційним моментом "відлиги" став XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.). У доповіді на закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне керівництво, розвінчуючи "культ особи", прагну-ло переконати, що сталінські злочини були лише "деформацією" соці-алізму. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна, замовчуючи при цьому, що перший практик комуністичного будівництва започаткував масовий терор проти мирних людей, що саме за його наказом було створено перші концтабори та організовано ЧК - інструмент для придушення всякого інакодумства і невдоволення ре-жимом.
31. І етап (1340—1362) — "оксамитове" литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь. II етап (1362—1385) — "ослов'янення" литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., H. Яковенко зазначає: "Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці". III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та "навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської". IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром "збирання земель Русі". Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр "збирання земель Русі". Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: "Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит". Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, "оксамитове", але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.
32. Австро-Угорщина і Росія, будучи унітарними державами, усіляко намагалися перешкоджати формуванню укр.ой нації і розвитку укр.ой національної культури, прямуючи асимілювати укр.ое населення. У Австро-Угорщині це проявилося в порушенні проголошеного Австрійською Конституцією 1867 г. рівноправністі всіх громадян в одержанні утворення, у державних заснуваннях і судах, тому що. у західно-укр. землях керівні посади в адміністрації і суді займали лише особи австрійської, угорської і польської національностей. Всіляко обмежувалося викладання в школах на укр.ом мові і відкриття нових шкіл. У жодному высшем.навчальному закладі нa західно-укр. землях не велося викладання на укр.ом мові. У Західної У діяло 3 напрямки укр. національно-визвольного прямування: 1) революційні демократи, що виражали інтереси селянства, мали нечисленні революційні кружки у Львові, Станіславові, Перемышле, Дрогобичі, Тернополі і Дублянах. Вони критикували феодальний і національний утиск в Австро-Угорщині, закликаючи до об'єднання всіх трудящих Західної У в боротьбі за свої економічні і політичні права. 2) народовольці - ліберальне укр.ое національне прямування, що об'єднувало середні прошарки населення: студентів, священиків, інтелігенцію. Основним питанням своєї деятелыюсти вважали не політичну боротьбу, а розвиток укр. мови і культури. У 1868 р. була створена у Львові культосвітнє товариство "Просвіта", що займалося вивченням і просвітництво народу і розвитком укр. театру. Незважаючи на значимість літературної і культурної діяльності "Просвіти", народовольці були слабко пов'язані з народом і лише частково виражали його інтереси. 3) москвофилы - найбільше праве, консервативне крило в укр. національному прямуванні, що об'єднувало укр. поміщиків, буржуазію, священиків уніатської церкви й ін., що розчарувалися в що слабшає Австро-Венгерской імперії, що постійно відчували в ній зневажливе відношення з боку польської шляхти і мечтавших тому приєднатися до Російської імперії, що набирає міць. У Східної У після розгрому КМО стали організовуватися напівлегальні кружки - "Громады", що виникнули в Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві й ін. містах і объединявшие представників широких прошарків населення (середню національну буржуазію, що обуржазились поміщиків, викладачів, лікарів, письменників, студентів і т.п.). Можна виділити загальні для всіх громад характерні риси: а) їхня діяльність носила в основному кулыурно-просветительский характер; б) громады не вели політичну боротьбу з царатом, рахуючи, що укр.ий народ до неї ще не готовий, тому в першу чергу необхідно просвітництво народу. Більшість членів громад привітало й ідеалізувало скасування кріпосного права в Росії і на У. После Эмского указу Олександра II почався розпад громад: частина їхніх членів. Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток "хлопоманів" перестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгома-новим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - "Українську громаду", що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників. Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис - "Основа", що опублікував твори українських письменників. Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ "Буквар южноруський" Т.Шевченка, "Граматика" II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства. На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер і С.Подолинськгій заснували таємну "Стару громаду", яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, "свідомі українці" заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати "Братство тарасів-ців", головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі "Правда" з'явилася програма братства - "Декларація молодих українців". Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво "Вік", влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму. Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу, Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. товариства "Просвіта".
33. Колективізацію в післявоєнний період радянським органам влади довелось розпочинати заново і проводити у складних суспільно-політичних умовах. В селах запроваджувались форми найпростішого виробничого кооперування: супряги, громадські кузні, пункти очищення і протруювання зерна, насіннєві фонди тощо. Основною формою кооперування до 1947 р. були земельні громади. Паралельно з розгортанням найпростіших форм виробничого кооперування селянства, спираючись на них, здійснювалась колективізація. Форсування її розпочалось з середини 1947 р., в часи керівництва у республіці Л. М. Кагановича. Ставка робилась на засоби примусу: погрози, залякування, побиття, виселення, арешти тощо. Селяни чинили в основному пасивний опір колективізації: усією сім’єю відмовлялися записуватись до колгоспу, продавали визначене для усуспільнення майно, продуктивну і робочу худобу, здійснюючи таким чином господарську самоліквідацію. Одночасно проводилась політика економічного обмеження куркульських господарств. Для кожної з областей були встановлені граничні норми землекористування, збільшились розміри та скоротились терміни обов’язкових платежів державі. Податки мали прогресивний характер в залежності від величини доходів і землеволодіння. Діяла заборона надання будь-яких пільг для платежів цих господарств. Проти колективізації активну боротьбу вели ОУН та УПА. Підпільники вели агітацію проти колгоспів і радянської влади взагалі, нищили колгоспне майно, вбивали ініціаторів і організаторів створення колгоспів і МТС тощо. Часто при цьому терпіли невинні люди. Влада протиставляла підпіллю ОУН та збройним загонам УПА винищувальні групи, які не раз насильно формувались з місцевого населення. У лютому-березні 1948 р. відбулись обласні партійні конференції західних областей, які за погодженням з центральними керівними органами прийняли рішення про початок масової колективізації. Основну виконавчу роботу у її забезпеченні здійснювали парторганізації. Вони розглядали питання колгоспного будівництва на пленумах, зборах, партійних активах, засіданнях бюро тощо. До роботи по створенню колгоспів партійні організації залучали місцеві ради депутатів трудящих, комсомол, профспілкові, жіночі організації, колективи промислових підприємств, установ, організацій, МТС, засоби масової інформації. Найбільшу активність серед інших громадських організацій у створенні колгоспів виявляв комсомол. Метою суцільної колективізації була також ліквідація в західноукраїнському селі соціальної і матеріальної основи формувань ОУН — УПА. Цьому підпорядковувалась також депортація у східні райони СРСР підозрілих у зв’язках з ОУН сімей. Це, однак, не вирішувало справи. Ставлення селян до колгоспів залишалось негативним, частими були випадки нищення колгоспного майна. Протягом всього процесу підготовки і проведення колективізації до селянства західних областей України, окрім виселення родин, широко застосовувались інші засоби радянської репресивно-каральної системи, як, наприклад, насильне вилучення зерна, насильне залучення селян з підводами для вивезення лісу, використання селянських господарських будівель для будівництва колгоспних ферм тощо. Колгоспна система в західних областях не обумовлювалась історичною необхідністю, усім попереднім соціально-економічним розвитком сільського господарства регіону, а штучно нав’язувалась владою. Для пануючого режиму колективізація виступала як безальтернативна, але життєвоважлива форма устрою, засіб, з допомогою якого мали бути забезпечені усі суттєві передумови радянізації західноукраїнського села. Колективізація могла проводитись і проводилась лише шляхом насилля. В результаті колективізації у західноукраїнському селі розпочались згубні процеси розселянювання, переродження та люмпенізації селянства. Складовою метою колективізації було зміцнення політичних позицій радянської влади та політизації всіх ланок громадського життя на селі. При допомозі колективізації радянська влада прагнула забезпечити тотальний контроль над усією господарською діяльністю в селах. Авторитаризм став панівним засобом управління колгоспами і селами взагалі. Діяльність колгоспів перервала природній економічний розвиток сіл, що базувався на індивідуальному селянському господарстві. З огляду на насильницькі засоби впровадження колгоспної системи в західних областях її економічна ефективність в перші роки функціонування була дуже низькою.
34. Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна - Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі). На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єднались в руках одного князя - Юрія І Львовича, внука Данила Галицького. Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто, Галицької землі) і князем Володимирії(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій - володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії - київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московським митрополитом. У 1308-1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія - Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії - Анжуйської. Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли участь і селяни Закарпаття. На чолі повстанців стали над-жупан Землинського і Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з Галицьке-Волинських князів - Андрія або Лева Юрійовича. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки, потерпіло поразку. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але бл.1322 р. було придушене.
35. Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища.
Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.
За неповними даними, в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер, малочисленість учасників тощо.
Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками почалася ще 1812 р. і характеризувалася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала 23 роки. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили майже тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Припинилися вони лише зі смертю Кармалюка.
У першій половині XIX ст. посилюється соціально-політичне і національне невдоволення феодально-кріпосницькою системою та зростає опозиційність до самодержавної влади серед освічених кіл громадськості та широких народних мас України.
Помітний вплив на розвиток ідеї свободи, рівності, прав людини мала участь офіцерів і солдатів у війнах, які майже безперервно вела армія Російської імперії протягом двадцяти років в Італії, Австрії, Німеччині, Швейцарії, Франції. Ще в 1799 р. Павло І взяв участь у війні коаліції європейських держав проти революційної Франції; війна тривала багато років і обійшлася Росії великими жертвами.
Нові сподівання на волю і незалежність України відродилися у 1812 p., коли російський імператор Олександр І відмовився підтримувати континентальну блокаду і Наполеон з 600-тисячною армією вторгнувся в Росію. В Україні почався рух за свободу, хоча шлях французької армії був визначений через Литву, Білорусь на Смоленськ та Москву.
У 1812 році Олександр І наказав сформувати в Лівобережній Україні козацькі полки, обіцяючи при тому, що по закінченні війни всім буде залишений козацький стан.
36. В 1945 p. перед Україною постає надзвичайно складне завдання підняти з руїн країну. Вирішити його можна було тільки ціною героїчних зусиль народу.
Як здійснювалась відбудова народного господарства України
Відбудова народного господарства України розпочалась відразу ж після вигнання німецько-фашистських загарбників. В 1946 р. на основі Закону СРСР про п'ятирічний план відбудови народного господарства було прийнято Закон про відбудову народного господарства України.
У відповідності з цим законом відбудову народного господарства планувалося завершити до 1950р.
В першу чергу відбудовувалась важка промисловість, транспорт, енергетика. В ці галузі спрямовувалось 88 % капіталовкладень.
Сільське господарство отримувало 7 % вкладень і відбудовувалось за рахунок більш жорсткої дисципліни в колгоспах. Збільшився сільськогосподарський податок. Колгоспникам, як правило, не сплачувалась заробітна платня.
Для відбудови народного господарства використовувались репарації з Німеччини (сировина, устаткування), примусова праця військовополонених, колгоспників, робітників, інтелігенції.
Відбудувати народне господарство України допомагали всі республіки СРСР. Наприклад,
Дніпрогес відбудовували 120 підприємств СРСР, представники 26 національностей.
Відбудова народного господарства проходила в умовах патріотичного піднесення народу. Заводи, шахти, дороги, електростанції, колгоспи були відбудовані ціною неймовірних зусиль, самовідданої праці мільйонів людей.
П'ятирічний план відбудови народного господарства України в цілому було виконано.
На відміну від країн Західної Європи відбудова економіки України здійснювалась без впровадження нових технологій і матеріалів. Відкидались ринкові відносини, зміцнювався командно-адміністративний стиль керівництва економікою. Поступово виникали засади техніко-технологічного відставання як України, так і СРСР від розвинутих країн Заходу.
Легка і харчова промисловість, сфера охорони здоров'я, освіти, науки були відбудовані не в __повному обсязі, тому що їм приділялося замало уваги.
Відбудова народного господарства проходила в напруженій міжнародній обстановці розпочалась "холодна війна" В цих умовах розраховувати можна було лише на власні сили. Країни Заходу згортали торгові відносини з СРСР, Освіта
• В 1950 р. мережа шкіл і вузів досягла довоєнного рівня.
• Введено обов'язкове семирічне навчання дітей, вечірня і заочна форма освіти.
• Створено фонд загальної освіти, що надавав допомогу дітям з незабезпечених сімей.
• Посилилася русифікація. першу малу електронно-обчислювальну машину (ЕОМ).
• Винайдено автомат зварювання металів (Інститут електрозварювання).
• В 1948 р. на серпневій сесії Всесоюзної академії сільського сподар-ських наук Т.Лисенко (якого підтримував Й.Сталін) одержав перемогу над прибічниками генетики. Почались переслідування і репресії проти генетиків і тих вчених-біологів, що поділяли їх позиції.
• Численних вчених звинуватили у прихильності до "буржуазної лженауки" (наприклад, С. Лебедева — творця обчислювальної техніки — переслідували, звільняли з роботи).
НТР*і радянська наука
• Матеріальні і політичні умови не дали можливості науковим закладам України (як і СРСР в цілому) працювати на рівні світової науки, що викликало в подальшому зростаюче відставання від розвинутих держав.
• В окремих галузях (ракетно-космічна техніка, технічна кібернетика, фізика кристалів, танкобудування, літакобудування та ін.) Україна (як і СРСР в цілому) досягла значних успіхів.
Література і мистецтво
Література і мистецтво розвиваються в складних умовах
• 3 1946 р. посилюється контроль партійного апарату над культурою.
• Діячам культури висувається вимога беззастережного додержання класового підходу і принципу партійності в творчому процесі.
• ЦК КП(б)У у відповідності з рішеннями ЦК ВКП(б) приймає критичні постанови з питань літератури, діяльності театрів, часописів, щодо окремих письменників, художників, поетів.
• Принизливій критиці піддано О. Вишню, якого звинуватили у відхиленні від радянської ідеології.
• І.Сенченко (письменник) був звинувачений у співпраці з Хвильовим і у ворожому ставленні до радянського ладу.
• Ю.Яновський, М.Рильський і вся редакційна колегія часопису "Дніпро" була звинувачена у націоналізмі.
• В.Сосюру за вірш "Любіть Україну" було звинувачено в націоналізмі.
Починається переслідування численних талановитих діячів культури
(ждановщина*)
* НТР — науково-технічна революція — процес докорінних якісних змін в техніці, організації праці, пов'язаний з перетворенням науки в
безпосередньо продуктивну силу суспільства.
* Ждановщина — політика контроля і репресій у сфері культури (за прізвищем секретаря ЦК ВКП(б) А.Жданова, головного ідеолога країни). У повоєнний час у сільському господарстві склалося вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротилися посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки і робочих рук. Для подолання цих труднощів необхідні були докорінні зміни в державній політиці щодо відношенню до сільського господарства. Але сталінське керівництво і гадки не мало проводити якісь зміни, село в його планах було одним із головних джерел для відбудови промисловості. Під тиском центрального керівництва уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували у 1946 р. у форсованому порядку збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю. Навесні-влітку 1946 р. 16 областей України вразила засуха. Зимові та ярові посіви загинули. Врожайність зернових склала 2-3 центнера з гектара (для порівняння, 1940 р. вона становила 14,6 ц/га, 1944 р. -- 10,8 ц/га). Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн. пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів. На 6 тис. комуністів було накладено дисциплінарні стягнення за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію закону "про п'ять колосків", за яким було засуджено та ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті в інші регіони (наприклад, до Західної України), до міст. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Але, незважаючи на крайні заходи, зерна спромоглися зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі, хоча вилучено було навіть насіннєвий фонд. Засуха загострила і проблему кормів для худоби. Почався падіж тварин. Було дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того, що в деяких областях план здачі м'яса було перевиконано вдвічі. Відтак тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компенсовувати які довелося дуже довго. У той час, коли за кордон ешелонами вивозився хліб (лише до країн Східної Європи та Франції було вивезено 1,7 млн. тонн для підтримки тих урядів, що там установилися), в Україні розпочався голод, жертвами якого став майже 1 млн. душ.
Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М.Хрущовим намагалося зменшити її масштаби за рахунок ресурсів західних областей і звернувшись за допомогою до центрального керівництва. У березні 1947 р. "м'якотілого" Хрущова заступив "твердий" Каганович. Утім, для проведення посівної кампанії все ж таки було дано позику в 35 млн. пудів насіння. Головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів. Радянізація західних областей України в 40-50-х роках. Репресивні акції радянської влади в регіоні.Для того щоб проаналізувати цей процес, необхідно згадати, що 17 вересня 1939 р., коли йшла Друга світова війна, на основі радянсько-німецького пакту від 23 серпня 1939 р. війська Червоної армії вступили на територію Західної України і Західної Білорусії. На цей час завершувалась окупація Польщі Німеччиною. Перевага радянських частин була величезною. Вночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками у бій, відводячи війська до румунського кордону. У 50-ті рр. у світі розгорнулася науково-технічна революція (НТР), що супроводжувалася широким впровадженням у матеріальне виробництво розробок нової техніки, інтенсифікацією виробничих процесів, механізацією та автоматизацією трудомістких робіт. НТР дала життя новим галузям промисловості, пов'язаним із виробництвом автоматичних і телемеханічних пристроїв, електронно-обчислювальних машин, штучних матеріалів, розвитком атомної енергетики та ін. Традиційні галузі індустрії -- класична металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування -- вже не визначали рівень економічної могутності держави. А проте, ці галузі були найрозвинутішими в Україні. Саме Це висувало на перший план питання модернізації, структурної перебудови промисловості УРСР.
37. У XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека - з боку Турецької (Османської) держави та Кримського ханства. Протягом XIV — XV ст. турецька військово-феодальна держава за султанів Баязіда, Мурада і Махмеда захопила Візантію, увесь Балканський півострів. У 40-х роках XV ст. за хана Хаджі-гірея Кримське ханство остаточно відокремилося від Золотої Орди. Основу його зовнішньої політики становило грабування країн-сусідів. Під час правління хана Менглі-гірея кримчани захопили Причорномор'я з містами Дашів (Очаків), Хаджібей, які раніше належали Литовській державі. В 1475 році Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангун, Перекоп, Очаків, примусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї і таким чином встановила своє панування на узбережжях Чорного та Азовського морів. Наприкінці XV ст. розпочалися напади турків на Галичину та Поділля. Кримські татари, спираючись на підтримку Туреччини, ще з 80-х років XV ст., постійно нападали на Україну. Наприкінці ХV-першій третині XVII ст. татарські орди (загони) на чолі з беями і мурзами майже щороку грабували, палили, руйнували й спустошували українські міста і села, гнали в полон (ясир) тисячі людей, продаючи їх у рабство на східних ринках. Найбільшим невільничим ринком стала Кафа. Хоч литовські князі почали сплачувати кримським ханам щороку грошову данину (упоминки), кримчаки не припиняли своїх розбійницьких нападів на українські землі. Польсько-литовська держава була не в змозі організувати захист своїх південних рубежів. Лише в першій третині XVI ст. шляхетське військо та загони місцевих князів на чолі з воєводою князем К.І. Острозьким завдали ряд поразок татарським нападникам. Головний тягар оборони українських земель від турків і татар ліг на плечі народних мас — селян, городян і нової сили, що піднімалася, — козацтва. Таким чином, можемо стверджувати, що в XIV - XVII ст. українські землі знаходились в дуже складному становищі. Воно визначалось тим, що сусідні держави намагались заволодіти територією України, включити її в сферу своїх інтересів. Причому боротьба за впливи набувала як форм відкритого воєнного протистояння (боротьба Литви з Туреччиною, Кримом і Росією), так і дипломатичних угод (унії Литви з Польщею). В цих умовах українська спільнота змушена була шукати найбільш оптимальних умов для свого існування. Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого князівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців.
38. Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині -- південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина -- невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії.) Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними. Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель. Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром адміністрації та судочинства провінції. Цісар-реформатор. Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися селян. У 1781 р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліпшити соціально-економічне становище Галичини, імператор наважується провести сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування кріпацтва. В межах цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для найбідніших селян встановлювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника; закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, а також такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана досуду. Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсь зневаженою, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з певними законними правами. Втім це не значить, що реформи зрівняли селян з іншими класами. У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежним від нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета особистої класності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свій наділ у спадщину й стосунки якого із землевласником регулюються законом. Сміливий і рішучий характер цих реформ стає ще очевиднішим, якщо згадати, що саме в час їх проведення інша імператриця — Катерина II — заганяла у кріпацтво селян Лівобережної України. Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. Входження єврейської спільноти Галичини до складу Австрійської монархії позначилося на всіх формах її економічного та суспільного життя. Принципово відмінна від попередньої адміністрація розпочала роботу із введення єврейства в централізований державний механізм. Уже в 1773 р. вся провінція була поділена на 6 округів. У кожному з них євреї підпорядковувалися створеній австрійською владою так званій "Єврейській ординації", яка складалася з представників усіх кагалів і старшини. На чолі всього галицького єврейства стояла "Єврейська дирекція" з шести старшин, однак головним у ній був надрабин. Першим таким надрабином, який призначався імператорським двором, був відомий знавець Святого Письма і Талмуда рабин Ляйб Бернштайн з Бродів.
Одним із перших заходів австрійської адміністрації щодо євреїв було значне збільшення податків. Від травня 1774 р. кожна єврейська сім’я, яка проживала у Галичині, зобов’язувалася сплачувати щороку 4 польських злотих як "толерантний податок", замість попередніх двох. Одночасно згадана "Єврейська дирекція" обклала усіх галицьких євреїв податком за промислову або торговельну діяльність і майно, по 4 польських злотих із сім’ї. Революційні події 1848-1849 рр. є одним з найважливіших етапів в розвитку класової боротьби в Європі в XIX в. Разом із загальної для багатьох країн Європи завданням - знищенням абсолютистських для феодала порядків, що гальмували розвиток капіталізму, - революційне повстання 1848-1849 рр. в окремих країнах мало і свої особливі цілі. Революція протікала по-різному залежно від своєрідності обстановки, від історичних умов і співвідношення класових сил. У Франції, де з феодалізмом і абсолютизмом було покінчено ще під час революції 1789-1794 рр., об'єктивним завданням революції 1848-1849 рр. було скидання виняткового панування фінансової аристократії і встановлення панування класу буржуазії в цілому. У Німеччині центральним завданням революції 1848-1849 рр. була ліквідація політичної роздробленості, створення державної єдності. У Італії таке ж завдання доповнювалося завданням звільнення північної частини країни від австрійського владицтва. У Австрії революція 1848-1849 рр. повинна Гила покінчити з реакційним режимом монархії Габсбургів і звільнити пригноблювані народи від національного поневолення. Велике місце в революційній боротьбі 1848-1849 рр. займало національно-визвольний рух пригноблюваних народів. Усюди вирішальну роль в подіях грали народні маси. По своїх об'єктивних завданнях ці революції були буржуазними. Активна участь в них народних мас додала революціям 1848—1849 рр. більшою чи меншою мірою буржуазно-демократичний характер. Головною особливістю подій 1848—1849 рр. була активна участь в них робочого класу, який в більшості країн з'явився основною рушійною силою революції. У 1848 р. робочий клас вперше в історії революцій виступив з власними політичними і економічними вимогами, вперше в такому обширному масштабі проявив себе як особливий клас, принципово ворожий не тільки феодальним, але і буржуазним порядкам. Що веде роль робочого класу особливо виразно виявилася у Франції. Серед причин поразки революцій 1848—1849 рр. найважливішою була зрада ліберальної буржуазії, яка прилучилася до революції лише для того, щоб використовувати народний рух в своїх вузькокласових цілях. В ході класової боротьби помірні буржуазні ліберали, налякані революційною активністю робочого класу, пішли на угоду з монархічною владою, з реакційною воєнщиною, зі всіма силами старого режиму, зрадили народу. Так було у Франції, де крупна буржуазія ради збереження свого класового панування підтримала кліку бонапартистських авантюристів. У Пруссії буржуазні ліберали покірливо підкорялися воєнщині і дворянству. Так було і в інших німецьких державах. Помірні ліберали зрадили справу італійської буржуазної революції, відмовившись від боротьби революційними методами за звільнення країни від австрійського гніту. Викриття зрадницької суті буржуазного лібералізму з'явилося найважливішим уроком революцій 1848—1849 рр. З іншого боку, в революціях і революційних рухах 1848—1849 рр. потерпіли банкрутство дрібнобуржуазні демократи, виявилася їх обмеженість і нездатність згуртувати навколо себе експлуатовані маси на більш менш тривалий термін. Своєю непослідовністю і половинчатістю, зокрема в рішенні аграрно-селянського питання, вони сприяли поразці революційних рухів. У непослідовності і половинчатості дрібнобуржуазних демократів позначилася подвійна природа дрібної буржуазії. Разом з дрібнобуржуазною демократією збанкрутіла і ідеологія дрібнобуржуазного соціалізму. Своєю пропагандою примирення антагоністичних класів, своєю тактикою того, що погоджується з буржуазними лібералами Луї Блан і інші соціалісти-реформісти грали на руку реакції. Вони полегшували ворогам трудящих обман народних мас, прикриваючи класові суперечності фразами про "свободу, рівність і братерство". Революційні події 1848—1849 рр. розкрили неспроможність дрібнобуржуазних соціальних теорій. "Революція 1848-го року, — писав Ленін, — завдає смертельного удару всім цим галасливим, строкатим, галасливим формам домарксівського соціалізму".
39. Визволення України від нацистських загарбників та її сателітів розпочалось після перемоги у Сталінградській битві наприкінці 1942 p. Битва за визволення України, що тривала довгих двадцять два місяці, складалася з ряду великих військових операцій. На останній її стадії 28 жовтня 1944 p. було завершено визволення Закарпатської України. Вперше за свою багатовікову історію населення Закарпаття отримало змогу об'єднатися з усім українським народом в єдину державу.
Перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся 26 листопада 1944 р. в Мукачеві, прийняв маніфест, який проголосив об'єднання Закарпатської України з Радянською Україною і включення її до складу УРСР. З'їзд обрав народну Раду, яка стала єдиним центральним органом державної влади в Закарпатській Україні. Водночас йшов процес формування місцевих органів влади та управління. Возз'єднання Закарпатської України з Українською РСР знаменувало собою завершення історичного процесу об'єднання усіх українських земель в єдиній державі.
Одним з найважливіших питань стало відновлення органів радянської влади в Україні, всього державно-правового механізму від вищого республіканського рівня до місцевого.
Тимчасовий відхід Червоної армії з України зумовив евакуацію Президії Верховної Ради Української РСР, Раднаркому УРСР та інших республіканських органів державної влади УРСР спочатку до Саратова, а потім до Москви. Перебуваючи за межами своєї республіки, вони здійснювали важливі функції, що обумовлювалися конкретною воєнно-політичною обстановкою того часу: налагоджували діяльність підприємств і установ, займалися проблемами розміщення та матеріального забезпечення населення, евакуйованого з України у східні райони СРСР, провадили значну політичну роботу, здійснювали загальне керівництво радянським рухом опору, неодноразово виступали зі зверненнями та листами до воїнів Червоної армії, населення тимчасово окупованої ворогами України.
Строк повноважень Верховної Ради Української РСР першого скликання закінчувався у червні 1942 p. Але у зв'язку з обставинами воєнного часу Указами Президії Верховної Ради УРСР від 26 червня 1942 p., 29 червня 1943 р. та 26 червня 1944 p. вибори до Верховної Ради УРСР відкладалися і продовжувався строк повноважень Верховної Ради УРСР першого скликання.
Війна призвела до серйозних змін у депутатському складі Верховної Ради Української РСР. Так, значно зменшилась кількість депутатів. Багато депутатів загинуло на фронтах, внаслідок терору на тимчасово окупованій території республіки.
На кінець 1943 p. ще багато депутатів Верховної Ради республіки знаходилось у лавах Червоної армії, у евакуації в східних областях СРСР. Деякі депутати ще перебували на тимчасово окупованій території України, брали участь у партизанській та підпільній боротьбі з агресором. На 1 травня 1945 p. з 390 депутатів у Верховній Раді УРСР було тільки 289 чоловік, або 74% довоєнного складу*.
У зв'язку з війною значно зменшився апарат Президії Верховної Ради УРСР. На початку 1942 p. він налічував лише 16 чоловік. Тільки наприкінці війни вдалося відновити майже повністю штат апарату Президії Верховної Ради УРСР. Він налічував 122 чоловіка.
Шоста сесія Верховної Ради Української РСР першого скликання відбулася 1-4 березня 1944 р. в Києві. Верховна Рада УРСР схвалила діяльність уряду Української РСР, затвердила державний бюджет Української РСР на 1944 p., утворення союзно-реслубліка-нських народних комісаріатів оборони та закордонних справ УРСР і внесла необхідні зміни до Конституції республіки.
До кінця війни Президія Верховної Ради УРСР в першу чергу зосереджувала увагу на розгляданні питань, пов'язаних з воєнними діями, діяльністю Раднаркому УРСР по забезпеченню Червоної армії всім необхідним для завершення війни.
Верховна Рада Української РСР та її Президія багато уваги приділили удосконаленню державного апарату УРСР, зокрема найвищих органів державного управління, що знайшло свій прояв в утворенні ряду нових наркоматів, комітетів і управлінь.
В умовах воєнного часу і особливо у відбудовчий період значна увага приділялася діяльності уряду УРСР.
Виходячи з міркувань зовнішньополітичних інтересів керівництва СРСР, згідно з законом, прийнятим на Х сесії Верховної Ради СРСР, союзні республіки отримали право утворювати союзно-республіканські наркомати закордонних справ та оборони.
Українська РСР як республіка, котра зробила значний внесок у розгром загарбників і зазнала разом з тим дуже великих втрат, була в числі тих держав, які були найбільш зацікавлені в охороні своєї безпеки. Тому вже у лютому - березні 1944 p. був утворений наркомат закордонних справ УРСР. Але робота цього наркомату значною мірою була обмежена. А після вирішення питання про вступ України в ООН робота наркомату закордонних справ стала майже фікцією.
Одночасно з наркоматом закордонних справ був утворений наркомат оборони УРСР. Але справжні республіканські наркомати оборони і республіканські військові формування керівництву СРСР були непотрібні. То ж коли остаточно з'ясувалось питання про вступ України а ООН, гру "в розширення прав союзних республік у галузі оборони" було закінчено і наркомат оборони УРСР фактично ліквідовано.
У період 1943-1945 pp. значна увага уряду УРСР приділялася оперативному керівництву відбудовою та організацією діяльності народногосподарського комплексу республіки.
В цей період важливого значення набули питання житлового будівництва. У зв'язку з цим Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 серпня 1943 p. був утворений республіканський наркомат житлово-цивільного будівництва. Для затвердження проектів забудови міст та інших населених пунктів і здійснення державного архітектурно-будівельного контролю постановою Раднаркому УРСР від 15 грудня 1943 p. було організовано Управління в справах архітектури при Раднаркомі УРСР, а у квітні 1945 p. - Управління в справах сільського і колгоспного будівництва.
Для керівництва культурно-освітньою і видавничою справами в республіці указами Президії Верховної Ради УРСР у вересні 1943 р. при Раднаркомі УРСР було утворено Управління в справах поліграфії і видавництв, а в січні 1945 p. - Управління в справах кінематографії, Комітет у справах мистецтв і Комітет у справах культурно-освітніх установ.
Раднарком УРСР уже з перших днів визволення українських земель розгорнув відбудовні роботи в усіх галузях народного господарства республіки, приділивши особливу увагу відродженню кам'яновугільної промисловості Донбасу. Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У в постановах від 15 лютого 1943 р. "Про організацію видобутку промисловості Донбасу. Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У в постановах від 15 лютого 1943 р. "Про організацію видобутку вугілля і відбудову шахт Донбасу" і від 15 серпня 1944 p. "Про дальші заходи по відбудові вугільної промисловості Донбасу для забезпечення вугіллям чорної металургії, залізничного транспорту івоєнної промисловості Півдня" накреслили план відбудови промисловості України.
Передбачались невідкладні заходи по відбудові конкретних підприємств, строки введення об'єктівдо ладу. Так, в постанові ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР від ЗО вересня 1943 р. "Про відбудову Ново-Краматорського заводу і Старо- Краматорського заводу" зазначалось, що відродження цих заводів є головним воєнно-політичним і господарським завданням партійних і радянських органів Сталінської області.
40. Загальною закономірністю суспільного розвитку с тісний взаємозв'язок основних сфер життя суспільства - економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми української культури XX ст., то однією з її принципових особливостей с визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні стани розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна. Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917-1920 pp створення СРСР. Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську "відлигу", брежневський "застій", горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави. області понад 100 тисяч греків), створено грецький національний університет. Відбувається обмін культурними делегаціями. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання. Особливої уваги вимагає проблема розвитку культури кримськотатарського населення. Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтелігенцією. Розширилися можливості гастрольної діяльності. Однак багато театрів, творчих колективів через скорочення державного фінансування виявилися у складній ситуації. Нові можливості відкриваються перед українською культурою в зв'язку з формуванням в Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так.званий "третій" - на відміну від перших двох - державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор - це сума недержавних неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на хід суспільних, зокрема культурних процесів. Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Релігійним общинам повернені націоналізовані в минулому будівлі. Відновлено шедевр української храмової архітектури - Михайлівський золотоверхий собор, а також Успенський собор Києво-Печерської лаври. В галузі освіти зміни стали відчутними вже на рубежі 60-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об'єдналися в громади, активно займалися справою недільних шкіл, про які ми вже згадували в попередній темі. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі "Букварь южнорусскій" Т.Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів були заарештовані. На Західній Україні в 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у наукове товариство. В товаристві існувало три провідні наукові секції - історико-філософська, філологічна і математично-природничо-лікарська, а також цілий ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. Визначний вклад у зміцнення наукового потенціалу товариства вніс М.Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 р. Науковці товариства започаткували кілька серійних видань, таких, як "Записки НТШ", "Пам'ятки українсько-руської мови", "Етнографічний збірник", "Матеріали до української етнології". Важливим чинником прогресу української культури цих часів стає театр, який в умовах Російської імперії один міг, протидіючи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прививати їм любов до української мови, пошану до національних культурних набутків. Архітектура на Україні у другій половині ХІХ продовжує відчувати на собі сильний вплив російської та європейської шкіл. На зміну ампіру приходить еклектизм, для якого характерне використання елементів різних стилів; особливо поширився віденський ренесанс. З орієнтацією на віденську моду набудовані найбільш репрезентовані тогочасні споруди у Києві, Одесі, Львові, Харкові, Чернігові. Для скульптури друга половина ХІХ ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали М.Позен та П.Забіла. Перший працював в основному в тематично-жанровій скульптурі малих форм, другий – у жанрі скульптурного портрета. Серед творів скульпторів монументалістів слід відзначити відомий пам’ятник Б.Хмельницькому в Києві (1888, скульптор М.Минешин). Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний вклад у розвиток магнетизму електротехніки вніс М.Д.Пильчиков, що довгий час працював у Харківському університеті. Абітурієнтові слід відзначити також багатогранну діяльність М.Бекетова, зав. кафедрою хімії Харківського університету, який вперше у світі став викладати курс фізичної хімії. Праці видатного вченого відкрили нову галузь наукових досліджень - металотермію. Талановитий біолог І.Мечников, працюючи в Одеська університеті, створив вчення про фатоцитоз та захисні властивості організму. В 1886 р. І.Мечников та М.Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу світі бактеріологічну станцію. В Київському університеті значний вклад у розробку нового навчального курсу неевклідової геометрії вніс М.Є.Ващенко-Захарченко. Основоположником наукової школи з молекулярної фізики був зав. кафедрою фізики університету М.П.Авенаріус, якого ще зовсім недавно вивчали як автора філософської теорії через критику його Леніним.
41. Як і в кожній групі інтелектуалів, у дисидентів існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: "Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду". Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана "Група юристів" на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення. дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана "Група юристів" на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення. Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Отже, як бачимо, у дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми. Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х – на початку 1960-х років. "Шістдесятники" - молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були: - Українська робітничо-селянська спілка, що утворилася в 1958 році, на чолі якої був юрист Л. Лук’яненко. Завданням спілки було: несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою; - Об’єднана партія визволення України; - Український національний фронт (видавав журнал "Воля й Батьківщина"); - Український національний комітет. Регулярні судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів. Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів значно посилилися. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду "відлиги" стала робота І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці.
42. Поява українських політичних партій кінця 19 поч. 20 ст. Була прискорена соціальним напруженням. На початок 20 ст. діяли такі партії: ств. 1900р. Революційна українська партія (РУП), виразники інтеречів селянства брали участь в антипоміщицьких селянських виступах . 1902 р. Стався розкол партії. В 1902 р. утв. НУП (Народна партія укр.) шовіністська партія на чолі з Міхновським. 1903 р. УСП (Укр. Соціаллістична партія) та Укр. Радикальна партія (УРП) на чолі з Борисом Грінченко.м 1905р. Реорганізувалася РУП переназвалася на Укр. На укр. соціал-демократичну робітничу патію (УСДРП) провідниками були Антонович, Винниченко, Петлюра і Порш.1908р. УСДРП розпалася внаслідок переслідування царськими властями . Провідниками ТУП були Грушевський, Єфремов, Дорошенко вони всі мали парламентський досвід.
43. В 1965 р. Почалася економічна реформа за ініціативою О. Косигіна. Програма: розширення господарської самостійності підприєств, місцева ініціатива, ліквідіція раднаргоспів, відновлення промислових міністерств. Всі економічні проблеми вирішувалися через Москву. В середині 60х років –поч 70х. Економічний розвиток стабілізувався, створився Державний комітет постачання. В 70 роки Укр. потребувала якісних поштовхів для подальшого розвитку економіки: впроваджування новітніх технологій, інтенсифікація трудових ресурсів, все це було відсутнє в економіці, не виконувалися плани пятирічок. У 70 роках підвищилося сг виробництво. Центрально-диктаторська політика зумовила уповільнення показників економічного рівня держави. Наприкінці 70х на поч. 80х років економіка України увійшла у смугу тотальної кризи. Економіка була не ефективною, неконкурентноспроможною. Одне з гасел того часу "економіка має бути економною" відповідало духові того часу.
44. На момент війни Укр. землі були поділені між Рос. та Австро-угорськими імперіями. З початку війни рос. війська зайняли частину Буковини, східну Галичину, вступили в Карпати. У 1915 р. Австроугорські війська повернули завойовані раніше тириторії. В 1014 р. В Львові утв. Головна Українська Рада (ГУР) з ініціативи ГУР було створено легіон українських січових стрільців (УСС) кількістю 2.5 тис. Навесні 1916 р. Росіяни завдали удару під назвою "Брусиловський прорив" Рос. Війська просунулися вглиб на 80-120 км. Захопили Чернівці, Броди, Коломию, Луцьк. Ролсія розпочала новий наступ який повністю провалився. Рос. Відійшли ще далі ніж в 1915р. Така ситуаця проіснувала до укладання Берестейського миру.
45. Період правління Брежнєва отримав назву "застій".починаючи з 1966р. На партійних форумах розглядалося птання підвищення життєвого рівня . В конституції 1977р. були зафіксовані права на гідну оплату праці, забезпечення житлом, медичною допомогою. Колгоспники почали отримувати зарплату. Середня заробітна плата зросла з 78 карб. До 155. Але у 70х роках настав дефіцит продукції. Укр. на початку 80х років посідала 60-60 місце в світі за рівнем життя. Період "застою" характеризувалося стабільністю та передбачуваністю , у той же час рівень життя знижувався. Партійно-державна номенклатура ств. для себе систему привілеїв, які забезпучували її значно кращі умови життя.
46. 3 березня 1917р. Ств УЦР. Ідея застування УЦР належала ТУП. Керівником було обрано Грушевського, також важливу роль відігравалиВинниченко, Петлюра, Єфремов. На початку свого існуваня УЦР виконувала роль київської міської організації. УЦР закликала укр народдобитися від Тимчасового уряду "всіх прав які тобі природно належать" використання укр. мови в державних установах, судах, тощо. Головна мета УЦР- здобуття національно-тириторівальної автономії України і перебудову рос держави на федеративну демократичну республіуку. Керівництво УЦР вбачаючи небезпеку для Укр в діях більшовиків 6 листопада 1917р. Проголосило 3 універсал, який зумовив проголошення УНР.
47. з Ініціативи Горбачова почалась перебудова в СРСР (квітень 1985)перебудова мала охопити 5 провідних галузей життєдіяльності суспільсьтва: 1)економіка (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних) 2)внутрішня політика (демократизація суспільного життя та народовладдя) 3) зовнішня політика (припинення "холодної війни" та побудова спільноєвропейського дому). 4) соціальна сфера (підвищення матеріального та культурного добробуту населення) 5)ідеологічного (ліквідація цензури, гласність, вільне виявлення думок громадян). Ідеї перебудови швидко зайшли в глухий кут. Виникла криза в усіх сферах життя: суспільно-політична, економічна та національна.яка завершилась розпадом СРСР.
48. ЗУНР утв. 19 жовтня 1918 р. 5 лист.1918р на стор. газети "Справа" зявилась програмна декларація ЗУНР в якій ЗУНР проголошувалась демократичною республікою. Презедентом ЗУНР став Петрушевич. Молода укр. держава шукала підтримки на міжнародні арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, взяла участь у паризькі мирні концеренції, . Надзвич. Важливим фактои став акт злуки УНР і ЗУНР 1 грудня 1918р. В умовах конфлікту з поляками сформувалась УГА в якій гпліч 100тис. осіб. В ЗОУНР основна увага приділялась національному питанню. Наплечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з поляками що в подальшому зумовив денонсувацію акту злуки. Спроба СУНР ств. повноцінне державно культурне життя залишалось нереалізованим. Результат укр-польської війни відзначився провалом. Зах-укр. землі відійшли до польщі, а решта тир укр встанов. Радянська влада.
49. Протягом 1985-87 рр. В україні не існувало значних політичних сил. В укр. головним чинником що розхитувало суспільствостала Чорнобильська катастрофа. Ще одним фактом став прорцес русифікації, як наслідок в умовах політ. Гласності в укр. виникли, нові партії, політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації. Суттєвий вплив на ситуацію в Укр мало винекнення на Укр. народних рухів. У 1989р з ініціативи спілки письменників україни і товариства укр мови утв. Рух очолив його І. Драч. Швидка політизація суспільства виявилась в мітингах і демонстраціях (близько 20 тис. Осіб) в Києві. 13 листопада на ньому стало питання про чорнобиль про відповідальність за це окресимих осіб. Україну охопили страйки і мітинги у 1989 р страйки шахтарів. З 1990р. почався рух за вихід з СРСР. 16 липня 1990 ВР СРСР прийняла про держ суверенітет укр.
50. 29 квітня 1918р. на хліборобному конгресі прийнято рішення про передачу влади П. Скоропадському. Зразу Скороп. Видав маніфест в якому йшлося про розпуск УНР, і земельних комітетів, право на приватну власність, потім видано закон " про тимчасовий державний устрій" в якому назва з УНР змін на "Українська держава". Особливості уряду Скороп. Було те що він формував уряд за професійною ознакою а не за партійно. Скороп. Спирався на заможні верстви населення. У 1918р було прийнято закон "про засоби боротьби з розрухою сг , максимум землевласності 25 га, встановлювався 12-год. робочий день. Така соціально-економ. Політика викликала опір у значної частини начелення. Розгорнувся повстаньський рух. У зовнішньополітичній діяльноті гетьман мав обмеження. У міждержавних відносинах гетьман намагався повернути усі етнічнітириторії Укр. Восени 1918 р зовн.політ. орієнтація гетьмана змінилася. В результаті поразки Четвертного союзу гетьман був змушений зректися влади 13 грудня 1918р.
51. В березні 1991 р. ситуація в СРСР загострювалася. В цей час реакційні сили що спиралися на парт. Апарат верхівку КДБ, значну частину генералітету, активізували підготовку до заколоту, спроба якого відбулася 1991 серпня 1991р. Але переворот організований ГКЧП провалився. Реакцією Москви на ці події стало проголошення союзними республіками незалежності. Радянський союз почав розвалюватись. До цього добавився референдув в Україні 1 грудня 1991 р. 8 грудня в Біловезькі Пущі 3 керівники Укр, росії та білорусії підписали угоду про СНД у якій шлося про припинення снування СРСР. 24 серпня 1991 р. ВРУ прийняла "Акт проголошення незалежності України" А 1 грудня 1991р. було проведено всеукр. Референдум більше 90 % підтримали "Акт проголошення незалежності України".
52. В 1918 році в укр. активізувалися сили які виступали за відновлення УНР. В серпні 1918р. Було створено Український національний союз (УНС) голова Винниченко. З метою відновлення УНР у ніч з 13 на 14 листопада УНС ств. тимчасовий орган – Директорію 13 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади і було відновлено УНР. Внутрішня політика Директорії: – прагнення утвердити в україні Укр. національний варянт влади. –скасування законів гетьманщини, відновлення 8-ми год. робочого, дня Акт злуки ЗУНР і УНР відбувся 22 січня 1919 р. Аграрна політика Директорії передбачувала конфіскація поміщицьких земель. Провівши в армії реформу, позбувившись напівпартизанщини Петлюрі вдалося стабілізувати становище на фронті й на початку червня 1919р. закріпити позиції на лінії Староконстантинів- Проскурів. Камянецьподільський.
53. Сучасна економіка україни перебуває в стані економічної кризи: скорочуються робочі місця, знецінюється національна валюта, велика інфляція, залежність укр. екноміки від іноземних капіталовклоадець, природніх ресурсів, від позик МВФ, загальнодержавний борг, соціально-політична криза, невдалі украдені договори з Росією, інформаційна війна. Криза 90- років. Ідеї перебудови Горбачова зайшли в глухий кут. В усіх галузях життя виникла гостра суспільно-політична криза, економічна та національна яка призвела до розвалу СРСР.
54. Вступ Рос. армії до Укр. супроводжувався новим погромом українства. Загалом до Рос. Було переміщено близько 100 тис. Укр. із завойованих Рос. імп тириторії Галичини і Буковини було ств. 4 губернії: Тернопільська, Червнівецька, Львівська і Перемишльська, на чолі з Бобринським. Влада спиралась на москофілів, здійснювалось знищення українофілів і австрофілів. На захоплених тириторіях почали закривати школи, книгарні, установи. Відкривали рос. школи, учбові різні заклади, православні церкви. Відбувалося виселення грекокатолиських священників. Відступаючи рос. війська брали у полон українців . Причини поразки революції : Неспроможність директорії ств. життєздатний і стабільний політичний режим. – послаблення соціальної опори директорії . – неусвідомлення широкими масами українців про створення власної держави. – відсутність єдності демократичних сил. – насприятливі зовнішньополітичні обставини.
56. Після проголошння "Акта проголошення незалежності України" Україна стала рівноправним субєктом у міжнародних відносинах. 5 грудня 1991 року ВРУ звернулась до парламентів усього світу з заявою що Укр. спрямовуватиме свою політику на зміцнення миру і безпеки у всьому світу. Зростання зовнішньополітичної діяльності укр. у західному напрямку вилилося у те що на 1 січня 1995 року Укр. була членом 37 міжурядових організації, Світового банку, МВФ, Європейського банку реконструкції і розвиткуа також підписала угоду про співробітництво з ЄС, НАТО. Недавно Укр. увійшла до СОТ, ЮНЕСКО, ВТО. Відносини між Рос. і Укр. є нерівномірними, одним із питань що зумовили конфронтацію сторін це Крим. Втім, Росія є головним торговим партнером Укр. Значною проблемою Укр. у відносинах з Росією є залежність від поставок російського газу і нафти. Україна є невизначеною в плані міжнародної полвтики, орієнтації на схід чи на росі.
56. Мета НЕПУ: - Ліквідація загрози нової громадянської війни.- рятування більшовицького режиму.- покращення економічного становища в країні. Суть непу полягає в заміні продовольчої розклаки на продовольчий податок. Швидко відроджувалася кооперація. У роки непу посилилась роль товарно грошових відносин. Позитивні наслідки непу відчули жителі міст. Особливості непу в Україні: - "зовнішнє" походження політики, яка не враховувала інтересів укр. – здійснення соціально-політичних перетворень супроводжувалася придушенням національно-демократичних сил. Наслідки непу: відновлення промисловості і сг, зруйнованого вроки 1 світ. Війни. – ліквідація політичної кризи. – стабілізація радянського режиму.- закріплення при владі більшовиків. Протягом весни 1919р. над тириторією укр. було встановлено радянський контроль почались формуватися державні інститути, вони почались з створеним тимчасовим урядом робітничо-селянського кряду, перейменованого пізніше на раду народних комісарів. Офіційно назва україни ССРР закріпила диктатуру пролетаріату.
57. Політичну міграцію 20 ст. спричинило тяжке матеріально-економічне становище українського народу, гніт. В 20 роках 20 ст. Була найбільшою міграція населення з Західних регіонів:Галичина, Закарпання у європейські країни, а також за океан: Аргентику, Канаду США. В 20 ст. Відбувався тиск на українських громадських діячів, політичних діячів, поетів, людей які мали націоналістичні настрої. Другою міграцією населення України в 20 ст. Був період між двома світовими війнами (1917–1939 рр.) – економічно-політична причина; і третя – роки Другої світової війни та повоєнний період – політична причина міграції. І ось у середині 90-х років ХХ століття виникла четверта – новітня хвиля української трудової міґрації, яка переростає в еміґрацію. Не легко живеться українським емігрантам за кордоном, але вони ніколи не забувають про свою батьківщину, підтримують її різними методами.
58. Важливою складовою культурних процесів в украні 1920-30хх років булла політика коренізації. В україні політика коренізації проходила у формі українізації. Укранізація поширилась на всі сфери життя. Почалась українізація 1920р. На укр. мову навчання перейшли чверть інститутів, більше половини технікумів, працювало укр. радіомовлення, кількість держ службовців що розмов. Укр. була 54%. Політика українізації викликала духовний ренесанс, різноманіття літературних організацій і обєднань. 1921р. активізувався процес оформлення автокевальної православної церкви. Наприкінці 20 на поч 30р. процес україн. Почався згортатись оскільки українізація сприяла розвиткові культури, становленню національної самосвідомості, що загрожувало існування федерації.
59. Будь які статистичні дані про чисельність укранців за кордоном є умовними. Найбільш впливовими укр. діаспорами є діаспори США і Канади. Вони завжди підтримували свою батьківщину. Перебуваючи в країнах півн. Америки іммігранти з укр.прагнуть зберегти самобітність, культуру, мову. На американські землі діють такі молодіжні організації як ПЛАСТ, СУШ, ОДУМ. Але найбільше укр. є в росії близько 5 млн.
60. давньоруська держава залишила яскравий слів в світовій історіїх 9-13 ст.Вийшовши на політичну арену київська русь поступово перейшла від сутичок з сусідами до рівноправної участі в політичному життя європи та близького сходу. Великий міжнародний авторитет і військову міць давньоруської держави поєднували з високим рівнем економічного розвитку. Навала орд Батия знищила Київську Русь.
61. Пацифікація (умиротворення) офіційна назва масових репресій щодо населення в Галичині. Приводом для пацифікації послужили протипольські акції підпали майна польських власиків, пошкодження ліній звязку. Відповідальність за скоєне взяла на себе ОУН. Пацифікація проводилась арештами укр. громадських діячів, застосуванням колективної відповідальності, масові обшуки культ.освітніх установ, арешти активістів укр організацій, закриття шкіл українських. Наслідкипацифікаціїце зростання національної свідомості, настроїв ворожості до поляків, що вело до загострення укр. польських відносин.
62. 25 лютого 1956 р. на засіданні 20 зїзду КПРС Хрещов виголосив доповідь присвячену культові особи Сталіна, ця промова шокувала зал. Перед делегатами постав новий образ сталінажорстокого малокомпетентного тирана, який послідовно створював свій культ і знищував своїх опонентів. Цей момент можна вважати початком відліку звільнення радянського суспільства ввід деяких реакційних рис що гальмували розвиток суспільства. Розпочався процес "десталанізації" по вертикалі. Тобто засудження культу особи. На кінець 50х р. КДБ переглянуло справи 5,5 млн. Чол які перебували на обліку репресованих органів. Знято було 58% справ. Парадоксомдесталінізації було те , що процес реабілітації жертв сталінський репресій супроводжувався новими репресіями.
63. Прихід Виговського до влади після смерті Б. Хмельницького попав на час загострення соціальних суперечностей. Виговський став на шлях ігнорування повідної політичної ролі в державі козацтва. Невдоволення запорожців що Виговського обрали на не чорні раді. Московія розігруючи карту примирення сторін, насправді спровокувала боротьбу між ними. 3 березня 1657р. в соціальний рух внеслися десятки тисяч селян. Міжан котрі громли маєтки шляхти й старшин, розправлялися з збирачами податків. Боротьба переросла в громадську війну. У ролі політ. Керівника виступило запоріжжя.
64. Причини визвольної війни полягають в глибокому минулому, спробуємо їх розглянути. В той час могутня Оттаманська імперія поставила собі за мету захопити всю Європу. Перед обличчям такої загрози литовський князь Ягайло згодився на династичний шлюб з польською королевою Ядвігою.
Спочатку польська влада вела себе досить обережно і не впроваджувала ніяких змін.
Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв , литовці часто проголошували: "Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо"
Але агресивна Католицька церква не змогла втерпіти перед видовищем "незайманих" земель України і змусила польського короля Казімира піти в широкий наступ на права українців.
Всюди була запроваджена латинська мова, по всій Україні будувались католицькі костели та монастирі, а діючи православні передавались у власність католицької церкви, або продавались євреям під склади та корчми. Польський король роздавав українські землі своїй шляхті "за просто так".
Українці були фактично зведені до статусу рабів.
Невдовзі польське дворянство отримало значні привілеї. Після унії 1596 року, яку уклали між собою католики та частина православних владик вийшов указ короля, який урівнював в правах з поляками тих українців які приймали католицьку або уніатську віру.
Суть справи в тому, що справжнім господарем в країні стала анархічна, жорстока, бездушна шляхта. Саме в цьому лежать всі причини Визвольної війни. Шляхта почала вважати всі інші версти населення "бидлом"
Магнати часто здавали свої володіння в оренду. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними гроші за відносно короткий період у два – три роки, вони нещадно визискували селян та виснажували землі. Нерідко орендар вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість – сім днів , виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг.
За словами англійського історика Нормана Дейвіса участь євреїв у жорстокій експлуатації селян шляхетсько – єврейської спілкою "була єдиною найважливішою причиною тієї страшної відплати, що не раз упаде на них у майбутньому"
Гніт з боку Польщі та близкість Дикого Поля зумовило появу козацтва, цього вирішального чинника визвольної війни.
Польські королі бачили свою безсилість та небажання шляхти воювати з татарами, прихильно ставились до козацтва, а король Стефан Баторій в 1582 р. дав козакам такі ж привілеї як і шляхті , та й узяв їх на службу в державне військо.
Але шляхта , побоюючись козацтва почала руками наступних королів всіляко обмежувати їх права. Наслідком цього стали козацькі повстання Криштофа Косинського в 1591 р. та Северина Наливайка в 1596 р.
Польська влада спробувала ввести обмеження щодо козаків, а отримала повстання Марка Жмайла в 1625 р., та Тараса Трясила в 1630 р.
Але невдовзі шляхта почала знов обмежувати права козацтва і козацтво знов підняло повстання у 1637 р. на чолі з Павлюком . Після розгрому цього виступу гетьман Яків Острянин та Дмитро Гуня вели боротьбу у 1638 р. І в цьому випадку козацтво отримало важку поразку. Шляхта позбавила козаків майже усіх прав.
"Польський уряд порішив відібрати козацькому війську всі його дотеперешні "вольності" і привілеї. Козаки мусили передати полякам артилерію, булави й усі військові відзнаки. Реєстрове військо утратило свою самоуправу. На його чолі мав стояти не виборний гетьман, а комісар, назначений королем.
Полковниками мали бути не козаки, а польські офіцери. Реєстр зменшено знову до 6000 і до війська допущено тільки тих, що не брали участь в повстанні. Це був такий тяжкий погром, що козаки не могли прочуняти з нього цілих десять років.
1638 р Богдан Хмельницький був сотником в Чигирині. Данієль Чаплинський захотів у 1646 р. маєток Хмельницького, вбив його меншого сина та викрав наречену сотника. Хмельницький спочатку звернувся до суду, а потім, побачивши безперспективність цього діла подався на Січ.
У січні 1648 р. він із жменькою прихильників втікає на Запорізьку Січ. За короткий час він здобуває підтримку запоріжців, виганяє із січі польську залогу й добивається гетьманства. Спочатку заколот, що набирав сили, мав усі ознаки попередніх невдалих повстань: засліплений жадобою помсти, козацький старшина, якого покривдили магнати, втікає на Січ і переконує запоріжців встати за свої (і його також) права. Проте, у випадку з Хмельницьким винятковий талант організатора, полководця та політика все докорінно змінив. Хмельницький заключив угоду з татарами про спільні дії проти польського війська.
Польська влада добре розуміла чим загрожує поява Хмельницького в Україні, отож, коронний гетьман М. Потоцький уже 5 лютого 1648 р. вирушив з коронним військом з Бару на Корсунь, а в універсалі до повстанців вказав видати йому Хмельницького і розійтися.
Бойові дії почалися у квітні. Гетьман Потоцький зупинився з головними силами під Корсунєм, а вперед вислав свого сина Стефана з 4 тисячами війська до яких ще мали приєднатись реєстрові козаки, що спускались на човнах по Дніпру.
Хмельницький вдало використав розєднаність польських військ. Війська в нього було всього 3000 козаків. Тому Хмельницький через своїх агентів спровокував заворушення серед реєстровців, внаслідок чого ті приєднались до повстанців. "Хмельницький тим часом перетягнув на свою сторону ті реєстрові полки, що плили на човнах Дніпром. 26 квітня Хмельницький попав на Стефана Потоцького і взяв його війська в облогу під Жовтими Водами. Поляки, після "зради" реєстрових козаків почали переговори з Хмельницьким про капітуляцію – тобто, що вони (поляки) віддадуть козакам усе важке озброєння і підуть геть, лише з особистою зброєю для самозахисту (пістолі та шаблі). Повстанці обрали собі за старшого Филона Джалолія й під його проводом пішли до Хмельницького. Хмельницький на це згодився, бо не хотів втрачати козаків, і сподівався на ласку короля, але татари порушили домовленість і напали на поляків в урочищі Княжі Байраки 15 травня. Там до татар примкнула певна частина нереєстрового козацтва.
26 травня під Корсунєм польські війська попали в засідку влаштовану Хмельницьким і потерпіли повну поразку.
"Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8 520 жовнірів, 41 гармата" Вимоги козацької інструкції були досить скромні: Хмельницький домагався 12-ті тисячного реєстру, поновлення прав та привілеїв козацтва , захисту православної віри й повернення православним забраних уніатами церков." Отже, як ми бачимо , Хмельницький не збирався визволяти свій народ з під польського ярма, а сподівався на казочку про доброго короля.
65. Це були громадянські національно-релігійні організації міщанства, створені за зразком ремісничих цехів.
Багато православних міщан не мирилися зі своїм приниженим становищем у Польській державі. Вони намагалися згуртуватися, щоб протистояти національно-релігійним утискам. Водночас міщани хотіли оновити православну церкву.
Вони прагнули підняти рівень освіти простих людей і поширювали серед православного населення друковане слово.
Перші братства виникли у Львові: 1542 р. – Благовіщенське, а 1544р. – Миколаївське. У другій половині 16 століття найвпливовішим стало Львівське Успенське братство.
Завдяки наполегливості міщан – братчиків у Львові 1573р. було відкрито друкарню . Близько 1585 р. в місті з’явилась братська школа для дітей міщан і священників.
Львівські братчики займалися благодійністю, читали і самостійно тлумачили Святе Письмо.
Діяльність Львівського Успенського братства служила прикладом для міщан інших міст.
Підтримувало братський рух і запорозьке козацтво. Просвітницька діяльність братства, швидке поширення братських шкіл, а також поява братських друкарень сприяла національному і культурному пробудженню українського суспільства.
66. Кінець 16-початок 17 століть були часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджувались відчуття рідної землі. Вітчизни, зв'язку поколінь, історичного обов'язку сприйняти й зберегти духовні надбання свого народу -культуру, мистецтво, мову, звичаї та обряди, віру предків - тобто все, без чого неможливе існування нації. Збереження і розвиток духовної культури, культурно-національне відродження стає історичною необхідністю. Центрами господарського та політичного життя стають міста. Зростає й міцніє міський стан, зацікавлений у піднесенні виробництва, а також освіти і науки. Саме це середовище сприйняло ідеї Гуманізму й Реформації, зокрема про необхідність поширення в народі освіти й нагромадження знань. Культурне відродження в Україні відбувалося у надто складних умовах - переважна частина українських земель протягом 14-16 століть перебувала у складі Литви, Польщі, інших держав. Соціальне пригнічення поєднувалося з національно-духовним - принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, традиції, православна віра. Католицизм і унія стали тією зброєю, за допомогою якої польські магнати та шляхта намагалися остаточно поневолити українське населення. Розвиток освіти ставав життєво необхідною справою. Так зародилася і згодом завоювала визнання ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти. Так постало завдання створення національної світської школи. Ідея громадське - політичної значимості освіти поширювалась серед різних верств суспільства. Визрівало переконання, що освіченість впливає не тільки на формування особистості, а й визначає місце в суспільстві, забезпечує розквіт самого суспільства. Розвиток шкільної освіти в Україні наприкінці 16 - першій половині 17 ст. базувався на досягненнях шкільництва попередніх часів. Школи розташовувалися здебільшого при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки навчали дітей письму старослов'янською мовою, початкам арифметики, молитвам, співу. Кількість шкіл постійно збільшується. Взагалі можна твердити, що свої школи мали майже усі міста, містечка і чимало сіл. Крім елементарних міських, церковних і монастирських, були ще й домові школи. Всі вони внесли вклад у розвиток і поширення освіти в Україні. В Україні виникають протестантські школи. У них вивчалися грецька, латинська, польська, церковнослов'янська мови, математика, діалектика, риторика, основи християнської етики, а в Панівецькій школі, що мала характер вищого навчального закладу, - філософія і теологія. Найчисленнішими серед неправославних навчальних закладів були католицькі. Перший єзуїтський колегіум був відкритий у Ярославі в 1571 році. Новий етап у розвитку шкільної освіти в Україні починається з відкриття у 1578 році Острозької школи-академії. В Острозькій школі старі слов'янські й греко-візантійські традиції поєднувалися з надбанням тогочасної європейської освіти. Значна увага приділялася слов'янській та грецькій мовам. Разом з тим запроваджуються латина і так звані "сім вільних наук" - граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. З 1594 року ректором академії став Кирило Лукаріс, грек за походженням. Нову сторінку в історії української національної освіти відкрили братські школи. Першою серед них була Львівська, яка виникла 1585 року. Утримувалися школи на кошти братств, бідні та сироти навчалися безкоштовно. Головне місце у програмах братських шкіл виділялося гуманітарним наукам, зокрема граматикам слов'янської, грецької, латинської, польської мов. Діяльність братських шкіл проходила в умовах посилення національно-релігійного гніту. У 20-х роках 17 століття занепала Львівська братська школа, не витримавши врешті-решт нерівної боротьби з єпископом Балабаном і католицьким духовенством. В 1627 р. студенти єзуїтської колегії напали на Луцьку братську школу, побили її учнів, знищили частину книг. У 1620 р. з ініціативи гетьмана П. Сагайдачного була відновлена Київська митрополія. Основними культурно-освітніми центрами Києва на початку 17 ст. стають Київське братство та осередок учених при Києво-Печерській лаврі. У 1615 році братство заснувало школу, що стала родоначальницею майбутньої Києво-Могилянської академії. 15 жовтня 1615 р. шляхтянка Галшка (Єлизавета) Гулевичивна подарувала свій двір на Подолі для влаштування монастиря, школи і притулку для прочан. Восени 1631 року в Києві виникла ще одна школа - Лаврська. Члени Київського братства разом із Запорозьким військом вимагали об'єднання братської і лаврської шкіл. Це відбулося 1632 р.
67. Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох — православної і католицької — з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне — могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і — народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.
Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі батьків.
68. України народ у січні 1648 p. почав війну проти Речі Посполитої.
Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів.
Збройна визвольна боротьба була всенародною, у ній брали участь усі соціальні верстви українського суспільства, за винятком частки верхівки українських світських та духовних феодалів. Воєнні події 1648—1654 pp. були продовженням виступів окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського феодального панування в Україні.
Першими піднялися козаки — так звані "виписчики". У 1591— 1593 pp. їх очолив К.Косинський, а у 1594—1596 pp. — С.Наливайко. Найбільш визначним було селянсько-козацьке повстання 1637—1638 pp. під проводом Я.Остряниці. Воно було жорстоко придушено, а багато його учасників — страчено. За ординацією 1638 p. козацький реєстр був зменшений до 6000 чол., старшинами були призначені польські шляхтичі. Була ліквідована виборність гетьмана та вищої старшини і відтепер вони призначалися. Діяльність реєстрового козацького війська повністю контролювалася польськими комісарами.
Жарини народного гніву жевріли й на початку 1648 p. спалахнули полум'ям великої народно-визвольної війни, яку розпочали козаки, котрі домагалися поновлення усіх прав і вільностей козацтва.
Усі суспільні групи населення України, які брали участь у війні, палко бажали позбавитися залежності від Польщі та польських феодалів і створити власну українську православну, тобто національну державу. Прагнучи вигнати польських магнатів з території України, Б.Хмельницький заявляв: "Выбью з лядской неволи народ руський, а что перше я воевал за шкоду и кривду свою, теперь буду воевать за нашу православную веру..."
Чимало поляків ставали у 1648—1654 pp. під прапори українських полків.
Вирішальну роль у перемозі над Річчю Посполитою відіграли маси феодально залежного селянства. Вони складали не тільки основу військової сили, а й були єдиними годувальниками українського суспільства в ті тяжкі роки. Цю роль селянського населення у визвольній війні добре уявляли Б.Хмельницький та його оточення. У 1652 р. в зв'язку з воєнними діями Січ було перенесено на нове, більш зручне місце і названо Чортомлицькою. На цьому місці вона проіснувала до 1709 p.Загальновизнаним керівником українського народу у війні став Зіновій-Богдан Хмельницький. Виходець із сім'ї українського православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі посади у реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дипломатичними здібностями. Його історична заслуга полягає в тому, що він піднявся до розуміння потреб України, українського народу, усіх його верств і на початку 1648 p. очолив війну за визволення України.
69. Значну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці XV ст. Воно успішно освоювало землі Передстепової України, Південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор'я і Приазов'я. У середині XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їхньому згуртуванні відігравала Запорізька Січ, що виникла на Нижньому Подніпров'ї в середині XVI ст. Її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.
Економічна система запорізького козацтва складалася з двох секторів: січового й індивідуального. У свою чергу січове господарство поділялося на загальносічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господарської діяльності, які потребували спільних зусиль артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорізький уряд не розпоряджався. Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя — рибної ловлі, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною, Росією.
Природні й соціальні умови визначили організаційну форму запорізького господарювання в степу — зимівник (хутір). "Запорозькі козаки мають деякі поселення, що звуться зимівниками або хуторами, там тримають худобу, коней і овець, мають пасіки і всяку економію, розводять сади і городи, роблять запаси сіна для худоби і засівають поля різним хлібом, ловлять звіра, а в річках — рибу". В кожному зимівнику були дві-три хати для людей і різні господарські будівлі.
Основна частина прибутків запорізьких зимівників доставлялася в Січ, решта залишалася на харчування самих виробників та їхніх родин.
Значно важливішою галуззю січового господарства порівняно із землеробством було скотарство (окремі дослідники вважають, що воно приносило в 5 разів більший дохід, ніж землеробство).
Значного розвитку на Запоріжжі набуло ремесло і промисли. На Січі та в зимівниках працювали різні майстри, в тому числі й з виробництва холодної зброї, куль, ядер. У середині 1670-х років тільки на Січі перебувало не менше 100 ковалів, котрі виробляли різні залізні речі. Запоріжжя славилося своїми майстрами кораблебудування. Здавна відомою у запорізькому краї була торгівля, як внутрішня, так і зовнішня. Внутрішня торгівля залишалася переважно дрібною, обмежуючись продуктами харчування й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари, головним чином, забезпечували місцеве виробництво і кустарні ремесла.
Велике значення для Запоріжжя мала зовнішня торгівля. Вона велася з Польщею, Литвою, згодом — з Річчю Посполитою, Туреччиною, Кримом, з другої половини XVII ст. значно розширилася торгівля з Московією. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, тютюн, горілку, порох та інші бойові припаси, а також тканини, готовий одяг тощо. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра.
На самій Січі, як правило, торгували на Крамному базарі у передмісті. Тут знаходилася безліч "торгових будок", лавок, крамничок, яток, шинків, у яких і йшла жвава торгівля як місцевими, так і привізними товарами.
Важливою складовою господарського життя Запорізької Січі були її фінансові ресурси. Вони формувалися з комбінації податків, які стягувалися через ціни на товари, а також з доходів від промислів, мита за перевезення й транзитну торгівлю, натуральних і особистих повинностей, оренди.
Запорізька Січ не мала власної банківської та грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн, форма внутрішнього устрою Запорізької Січі, що ґрунтувався на демократичних, республіканських традиціях..
70. Гніт, що поширився у заселених західних районах породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з’являється новий стан - козацтво, що селилося на порубіжних землях. Він завжди був солідарний із селянами, бо теж обстоював волю і вільну працю для кожної людини, права володіти землею. Коли було доведено польське право, пани один перед другим займають землю, повертаючи народ у кріпацтво. Люди почали шукати вихід у козаччині. Початковий етап виникнення козацтва малодосліджений. Але тільки власні збройні сили могли врятувати Україну. Тюркське за походженням слово "козак" означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця у суспільстві. Вперше слов’янські козаки з’явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням у середині XVI століття їх кількість значно зросла. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі. Були серед них також міщани, позбавлені сану, священики, збідніла знать. Хоч до козацьких лав уливалися поляки, білоруси, росіяни і навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров’я складали українці. Основними причинами виникнення козацтва були: а) економічні (нестача власної орної землі, народна колонізація вільних земель Придніпров’я та Дикого поля - степів за Дніпровськими порогами); б) соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала); в) політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу по охороні південних рубежів від татарської небезпеки); г) стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства); д) національно-релігійні (політична полонізація українського населення та наступ католицької церкви на права православної); Спочатку козаки ставили собі за мету відвести напади татар, сприяючи у такий спосіб освоєнню окраїн. Але, в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи кожен раз переконливі перемоги над татарами, українське суспільство стало дивитися на козаків не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв’язанні ключових питань українського життя. Рятуючись від репресій польського уряду та феодального гніту, чимало українських козаків, які не попали до реєстру, та біглих селян рушали у пониззя Дніпра, створюючи укріплення. Вони називалися засіки. А сукупність цих засік дістала назву "Січ". Дмитро Вишневецький заснував Запорізьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Саме слово "Січ" означало столицю всього запорозького козацтва, центр діяльності і управління всіма військовими справами.
На перших етапах свого формування нереєстрові козаки, і особливо запорожці, в очах не лише магнатів та королівських урядників, а й великої частини простого населення мало чим відрізнялися від розбійників і покидьків суспільства. На кінець XVI ст. такий негативний образ козака зазнав змін, принаймні у свідомості нижчих верств, великою мірою завдяки тому, що козаки дедалі частіше й зухваліше нападали на татар та їхнього могутнього сюзерена — оттоманських турків. Від турків потерпали не лише українці. Вся Європа XVI ст. тремтіла від однієї думки про навалу оттоманців, які у 1529 р. спустошили Угорщину й мало не захопили Відень. Велика частина Східної Європи лишалася під прямою загрозою татарських наскоків. Ось чому кожен, хто насмілювався кинути виклик "бусурманам", як говорили українці про мусульман, обов'язково завойовував прихильність земляків і славу за кордоном.
Певна річ, запорожцям імпонувала здобута в нападах на турків слава, але, організовуючи походи, вони також мали і практичні цілі: відтіснити татар далі від своїх поселень, а захопленою в оттоманських містах здобиччю примножити свої прибутки. Більшість нападів здійснювалися морем. Із цією метою козаки будували флотилії з 40—80 чайок — довгих, вузьких і неглибоких човнів, у кожному з яких могло вміститися близько 60 чоловік. Прослизнувши повз оттоманські форти у гирлі Дніпра, вони атакували татарські й турецькі укріплення на Чорноморському узбережжі. Перщий такий наскок датується 1538 роком, ще до заснування Січі, коли козацька флотилія частково зруйнувала турецьку фортецю Очаків. У наступні роки козаки все частіше організовували такі походи, завойовуючи цим гучну славу, адже в ті часи Оттоманська імперія була наймогутнішою державою світу. Вже у 1595 р. австрійські Габсбурги, що ворогували з турками, послали на Січ свого посла Еріха фон Лясоту для укладення угоди про спільний виступ проти турецьких військ у Молдавії. Встановив контакти із запорожцями й папа римський. Січ діяла так, наче вона була суверенною державою, вступаючи у війни й підтримуючи власні зовнішні стосунки.
Найбільшого розмаху козацькі походи сягнули між 1600 та 1620 рр. У 1606 р. козаки спустошили Варну — найсильнішу турецьку твердиню на Чорному морі, у 1608 р. під їхніми ударами впав Перекоп, у 1609 р. було пограбовано Кілію, Ізмаїл та Аккерман, у 1614 р. вперше зазнав штурму Трапезунд, що в Малій Азії. А в 1615 р. вони вчинили особливо зухвалий наскок, коли 80 козацьких чайок на очах у султана і 30-тисячної залоги проникли в Константинопольську гавань, спалили її, а потім утекли. У 1620 р. козаки повторили цю акцію. Раніше, у 1616 р., вони здобули Кафу — ринок рабів у Криму — і звільнили тисячі невільників.
71. Свидригайло (Швидригайло; православне ім'я - Лев; р. н. невід. - 1452) - великий князь литовський (1430-32). Син Ольгерда Гедиміновича, молодший брат Ягайла. У 1386 разом із Ягайлом охрестився за католицьким обрядом, узявши ім'я Болеслав.
Свидригайло був наймолодшим братом Ягайла. Він був охрище-ний разом з Яґайлом у Кракові і після того жив у Вітебську з своєю матір'ю, що правила тим містом. Після її смерти в 1392 р., коли Ягайло надіслав до Вітебська поляка-намісника, Свидригайло забив його і зчинив повстання, вважаючи, що Вітебськ належить йому. Вітовт приборкав повстання і в кайданах вислав Свидригайла до Кракова. Вітовт повідрубував голови його спільникам, а самого Свидригайла забрав до в'язниці, де він пробув 9 років, аж поки 1418 року його викрав князь Острозький. З 1420 року Свидригайло знову дістав Сіверщину і сидів тихо до смерти Вітовта.
Великим князем, й Яґайло вибір їх затвердив, давши Свидригайлові перстень- інвеститутру. Однак, польські пани, на підставі того, що не брали участи в виборах великого князя, оголосили їх незаконними і настояли на проголошенні війні. Забрали Поділля, облягли Луцьк. Війна велася мляво, з перервами. Свидригайло уклав союз з Пруським Орденом, волохами, татарами, але коли всі союзники розпочали воєнні дії, в 1331 році несподівано уклав перемир'я з Ягайлом на два роки. Він енергійно піукав дальших союзів: крім німецьких лицарів, волохів та татар, приєднав Тверського князя, з дочкою якого одружився, великого Московського князя; Новгород і Псков піддалися під його владу. Тоді поляки зорганізували проти Свидригайла повстання литовських панів, серед яких було багато незадоволених ставленням великого князя до руських панів хоч в оточенні Свидригайла, як і на посадах, переважали литовці. Сігізмунда проголошено великим князем. На його боці стали старі литовські землі: Вільна, Троки, Ковно, Жмудь, Городно; силою забрав він і Берестя. На боці Свидригайла залишилися: Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь, східне Поділля.
Свидригайло, це була людина талановита, але дуже нерівної вдачі, химерна і пристрасна, що дуже шкодило його політичній діяльності. Союзниками Свидригайла стали також цісар Жигмонт, Німецький орден, татари і Молдавія,— але допомога була більш демонстраційна, як фактична. Війна велася спершу на пограниччі Волині і Поділля (під Луцьком 1431 р., під Копистерином 1432 р.), а Свидригайлові полки заганялися такох глибоко в Галичину і Холмщину. Але прихильники Ягайла і Польщі підняли проти Свидригайла бунт і проголосили великим князем Жигмонта Кейстутовича. Боротьба перекинулася на все Велике князівство. Щоб відтягти від Свидригайла українських бояр, Ягайло і Жигмонт вирішили піти на поступки і надали православ-ним тих самих прав, що їх мали католики (1432, 1434 рр.). Це, справді, ослабило сили Свидригайла. Врешті він мусив здатися і зректися влади великого князя. Залишилось йому тільки Волинське князівство.
З того часу польські впливи у Великому князівстві ставали дедалі сильніші, а одночасно українські пани втрачали свої політичні позиції. Великий князь Казимир Ягайлович, наступник Жигмонта, продовжував централістичну політику супроти українських земель. Після смерті Свидригайла (1452) він скасував волинське князівство, що було гніздом українських автономістів, і передав Волинь під управу свого намісника. Українцї й Білорусини, невдоволені такою зміною політики, покладали свої надїі на молодшого Ягайлового брата Свитригайла: сей хоч був теж охрещений на католицтво, одначе все приязно тримав ся українських та білоруських князів та панів.
72. Визвольна війна 1648—1654 pp. закінчилася проголошенням на Переяславській раді 1654 р. входження України до складу Росії.
Але внаслідок складних умов боротьба українського народу за возз'єднання всіх українських земель у складі Української держави не завершилась. Північна Буковина разом з Молдовою, до якої входила, залишилася під гнітом султанської Туреччини, Закарпаття — під владою Угорщини, Східна Галичина — у складі Польщі. Правобережжя за Андрусівським перемир'ям 1667 р. і "Вічним миром" 1686 р. залишилося під владою Польщі. Отже, до складу Росії ввійшла Лівобережна Україна з Києвом, під її впливом перебувало Запоріжжя, яке потім офіційно ввійшло до її складу. У складі Російської держави залишалася Слобожанщина.
Лівобережна Україна з Києвом після Переяславської ради 1654 р. в офіційних документах царського уряду почала називатися Малоросією, а в багатьох місцевих писаних пам'ятках і в усній мові часто іменувалася Гетьманщиною. Вона обіймала територію нинішніх Чернігівської, Полтавської, західну частину Сумської та Харківської областей, східну частину Черкаської, Київської областей.
Як і в усій Росії, верховна влада в Лівобережній Україні належала російському цареві. Здійснювалася вона в перші роки до 1663 р. через Канцелярію в малоросійських справах Посольського приказу, а з 1663 p. — через Малоросійський приказ.
Визвольна війна 1648—1654 pp. внесла значні зміни і в соціально економічний розвиток України. Внаслідок героїчної боротьби народних мас був знищений польсько-шляхетський режим, ліквідовані земельні володіння польських та великих українських полонізованих магнатів і шляхтичів, а також католицького духівництва. Ці землі, а також землі вільні, "пустоші" перейшли до відання скарбу Війська Запорізького, тобто перетворилися на феодальну скарбову власність. А села, розташовані на цих землях, стали вільними військовими поселеннями. У цих поселеннях, за переписом 1666 p., налічувалося 24 604 двори, не рахуючи дворів козацьких. Посполиті (так від польського слова "поспільство" — маса, простий народ — називали спочатку селян і міщан, а потім здебільшого селян) позбулися повинностей на користь польських магнатів і шляхтичів, яких не стало, і тривалий час ухилялися від виконання їх на користь скарбу і українських старшин-феодалів, зводячи їх до мінімуму. Отже, на українських землях, які ввійшли до складу ц Російської держави, внаслідок визвольної війни 1648—1654 pp. було серйозно підірвано феодально-кріпосницький лад.
Населення міст України позбулося гноблення польських магнатів і шляхтичів. Тепер міщани, козаки й козацька старшина дістали можливість вільно займатися промислами й торгівлею.
Отже, визвольна війна, основною рушійною силою якої було селянство, серйозно розхитала й підірвала феодально-кріпосницькі відносини в Україні. Проте повністю вони не були знищені. Насамперед у ході війни не всі феодальні маєтності були ліквідовані. Залишилися земельні володіння в руках православних монастирів і церков, а також частини українських шляхтичів, особливо на півночі Чернігівщини, що брали участь у визвольній війні.
Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель були зростання крупного феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку.
73. Українська РСР, увійшовши до складу Радянського Союзу (30 грудня 1922 p.), остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона нібито користувалася після її утворення. Відтепер всі рішення, що стосувалися України, в тому числі розвитку її господарства, приймалися в Москві.
Скасувавши неп, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до "побудови матеріально-технічної бази соціалізму". Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на індустріалізацію,— це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої.
Промисловий переворот у провідних галузях української промисловості створив матеріально-технічні та соціальні передумови для подальшого розвитку економіки. Наприкінці XIX ст. в Україні, незважаючи на залишки кріпосництва, розпочалась індустріалізація.
Середньорічні темпи зростання промисловості України, як і всієї Російської імперії, досягли найвищого рівня. Причому важка індустрія порівняно з легкою розвивалася майже вдвоє швидше.
У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80—90-ті роки XIX ст. У той час на території Катеринославської та Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів. Товариство Брянського рейкового заводу, уклавши договір з Акціонерним товариством криворізьких залізних руд про постачання сировини, у 1885 p. розпочало будівництво потужного чавуноливарного підприємства поблизу Катеринослава (Олександрівське, пізніше Брянське). У травні 1887 p. завершено спорудження першої домни, а ще через рік почала діяти друга піч. У 1889 p. став до ладу металургійний завод з двома домнами в с. Кам'янське (нині Дніпродзержинськ). У 1892 p. введено в експлуатацію Гданцівський, в 1884р. — Дружківський, в 1896 p. — Донецько-Юріївський, в 1897 p. — Нікополь-Маріупольський металургійні заводи. Південноукраїнські металургійні підприємства були досить великими. На Сулінському заводі працювало 1200, на Юзівському 5—б тис., Кам'янському — близько 3 тис., Олександрівському — 4 тис. робітників.
Таким чином, ставши на шлях індустріалізації, Україна зробила значний поступ уперед у своєму розвитку. Вона перетворилася в один з найрозвинутіших у промисловому відношенні районів імперії. Тут склалися такі великі промислові центри загальноімперського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Захід-ний цукровобуряковий район. Однак докорінних змін в економіці не відбулося. У зв'язку з початком Першої світової війни індустріалізація в Україні так і залишилася незавершеною. До того ж царський уряд проводив колонізаторську політику щодо України, мало цікавився її економічними проблемами. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило більше 75% від загальнодержавного, переважно обслуговувало Російську імперію з її найдовшими у світі залізницями. У кінці XIX ст. Україна давала 70% усієї продукції добувної промисловості, тоді як в переробній її частка становила лише 15%. Основним виробником тютюну імперії була Україна, але виробництво цигарок здійснювалося в Петербурзі. Велику частину українського цукру відправляли на рафінадні заводи Москви, щоб навіть у цій галузі зробити Україну залежною від Росії. Таких прикладів було дуже багато. Тому, хоч несподіваний і потужний вибух промислової активності в Україні справляв приголомшуюче враження, він приховував однобічний, незрівноважений характер цього розвитку.
74. Становлення Української держави відбувалося в надзвичайно складних внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах. Тому непростим і водночас кардинальним моментом у політиці Гетьмана України Богдана Хмельницького стала Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року. Ця подія принципово вплинула на всю дальшу історію Українського народу і Європи в цілому.
Безпосередніми наслідками Переяславської угоди для України стало утвердження Української Козацької держави як правової автономії і суб’єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади в Україні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації, трансформації Української православної церкви, втрати її автономності.
Переяслівські події істотно вплинули на розвиток геополітичних процесів, розстановку сил на карті Європи. Істотно зміцнилися позиції Московської держави. Виникли передумови її перетворення на одну зі світових імперій, посилення російської експансії на Захід та Південь. Почався занепад Речі Посполитої. Водночас відбулося істотне послаблення політичної сили і ваги Оттоманської Порти та її васала - Кримського ханства, посилення впливу Священної Римської імперії. Започатковано політичний переустрій Балкан.
Ставлення до Переяславської угоди 1654 року завжди було і залишається неоднозначним. Оцінка та з'ясування причин і наслідків цієї історичної події тлумачилися з позицій політичної доцільності Російської імперії. Особливих ідеологічних викривлень зазнала оцінка Переяславської угоди за часів Радянського Союзу: уся історія Українського народу подавалася як "віковічне прагнення возз’єднатися з російським". Цей міф був створений ще ідеологічним апаратом Російської імперії та суттєво скорегований радянським суспільствознавством у 1954 році – до 300-річчя події. Специфічне розуміння Переяславської Ради як акту "возз'єднання України з Росією" протягом 1950-1980-х років було однією з підвалин радянської імперської ідеології поряд з ідеологемами "Київської Русі - колиски трьох братніх народів", "нової історичної спільноти - радянського народу" тощо. Суттєвими залишаються можливості політичної експлуатації міфу про Переяславську Раду й нині. Недивлячись на те, що у наші дні Переяславський міф набув певної автономності у суспільній свідомості населення України, він і тепер активно використовується в поточному політичному житті.
Українсько-російська угода 1654 – між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, умови якої містилися у "березневих статтях" Хмельницького та "Жалуваній грамоті" царя гетьманові та Війську Запорозькому від 6 квітня 1654. Передбачала збереження в Україні існуючої системи влади та управління, встановлення козацького реєстру в 60 тис. осіб, право України на зовнішні зносини, російську збройну допомогу козакам у боротьбі з Польщею. Тим самим угода оформлювала створення своєрідної конфедерації, спрямованої проти зовнішнього ворога. Розірвана у вересні 1658 козацькою Україною, розчарованою у своїх надіях досягти у конфедеративному союзі з Росією возз’єднання українських етнічних земель у межах національної держави.
75. У міжвоєнний період західноукраїнські землі знаходилися у складі трьох держав: Галичина, Волинь, Полісся та Холмщина у складі Польщі, Закарпаття — Чехословаччини, Буковина-Румунії. Соціально-економічне становище цих територій у складі вище зазначених держав було дещо різне, але мало й багато спільного. Це були в переважній більшості аграрні регіони. Близько 80 % населення західноукраїнських земель займались сільським господарством. Проведені на початку 20-х років урядами цих країн аграрні реформи принципово не змінили аграрних відносин в цих регіонах. Селяни землі не отримали. Так, 33,8 % всіх оброблюваних земель Західної України належало поміщикам, 8% державі, 2,1 % церкві, 48,8% селянських господарств мали лише 2 га землі кожне, а близько 1 мли селян були безземельні або малоземельні. На Закарпатті 74 % сільських господарств мали до 5 га землі. На Буковині було 115 тисяч безземельних і малоземельних господарств.
Значну роль у господарстві західноукраїнських земель відігравав кооперативний рух. Кількість кооперативів швидко зростала. Якщо в Галичині в 1921 році нараховувалось 580, то в 1939р. вже 4 тис. кооперативів, вони об'єднували понад 700 тис. чоловік.
Входження українських етнічних територій Північної Буковини та Бессарабії після Першої світової війни до складу Румунії та політика цієї держави щодо українців протягом більш ніж двох десятиліть наклали свій відбиток на становище краю, наслідки якого простежуються й нині.
Звичайно, становище українських земель у складі Румунії привертало увагу радянських дослідників ще 40-х рр. ХХ ст., коли Північна Буковина та Бессарабія увійшли до складу Радянського Союзу. Проте для більшості праць радянської доби характерне однобоке висвітлення проблеми, з традиційним засудженням політики Румунії як держави, яка визискувала і пригноблювала українців та інші народи. У свою чергу, приєднання краю до Української РСР подавалося виключно як позитивне явище, що сприяло національному, економічному й культурному відродженню українців.
Північна Буковина протягом І світової війни постійно була театром воєнних дій. Тому по закінченні війни у 1918 р. вона було значною мірою зруйнована і дезорганізована. Українське населення постраждало від війни найбільше. Культурна, освітня робота занепала, українська преса майже не видавалася. В роки війни тут виходили тимчасові часописи: "Нова Буковина", "Борба". У 1918 р. вони були закриті.
За підсумками війни ця територія була віддана Румунії. Але в її населених пунктах проживало близько 320 тисяч українців. У цей час посилювався утиск з боку влади щодо української мови і преси. Жорсткий, фактично окупаційний режим, заборона навіть зборів і мітингів та цензура преси в Румунії вкрай негативно позначалися на стані української преси краю. Випуск газет без дозволу влад вважався злочином, а поширення в них національно-демократичних ідей - подвійним, за це, як за зраду державі, могли присудити до страти. У 1922 р. влади розгорнули роботу по сприянню виїзду українців з Буковини та заселенню вивільненої землі румунами. Дослідник М. Лозинський у 1923 р. писав: "Українська мова не має ніяких прав, українське друковане слово загибає під особливою цензурою".
76. Гайдамаччина - це стихійний протест народних мас проти соціально-економічного та національно-релігійного гніту. Гайдамаками (від тюркського "гайде" — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину. Найбільші гайдамацькі повстання відбулися в 1732-1734, 1750 та 1768 роках. Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього була боротьба шляхетських угруповань за польську корону та вступ на Правобережжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримки Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. Це спричинило чутки, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування і возз'єднанні з Лівобережжям у складі росії.
Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами , застосовуючи тактику партизанської боротьби , стрімкі й несподіванні рейди у запорізьких степах , куди не сягала рука польских магнатів , та й чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких зонах. Підтримку надавала й частина православного духовенства, яке вбачило в гайдамаках месників за кривди православної церкви і борців проти унії.Польська влада , не маючи достатньої кількості регулярного війська в Україні , зверталася по допомогу проти гайдамаків до Росії , застосовувала репресії проти запоріжців , коли ті приїздили на Правобережжя; часом польські команди , переслідуючи гайдамаків , заходили на запорізькі землі й руйнували села й зимівники.Все це загострювало взаемну ворожість.
Колії́вщина — велике національно-визвольне повстання проти польського та єврейського[1][2] гніту в Правобережній Україні 1768 року. Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта. Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху.
В лютому 1768 року під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками віруючих православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була не задоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі вона створила Барську конфедерацію 1768. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Для боротьби з конфедератами російський уряд послав на православну Україну військо. Серед українського населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала "Золоту грамоту" з закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі.
Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26 червня (6 липня) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Гонтою. Проте Гонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20).6.1768 на Умань. Після здобуття 10(21).6. Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Гонту — полковником і князем уманським.
Події Коліївщини та справедлива боротьба гайдамаків відіграли значну роль у формуванні національної свідомості українського народу. Коліївщині присвятив один з своїх творів — поему "Гайдамаки" Т. Шевченко.
77. У міжвоєнний період західноукраїнські землі знаходилися у складі трьох держав: Галичина, Волинь, Полісся та Холмщина у складі Польщі, Закарпаття — Чехословаччини, Буковина-Румунії. Соціально-економічне становище цих територій у складі вище зазначених держав було дещо різне, але мало й багато спільного. Це були в переважній більшості аграрні регіони. Близько 80 % населення західноукраїнських земель займались сільським господарством. Проведені на початку 20-х років урядами цих країн аграрні реформи принципово не змінили аграрних відносин в цих регіонах. Селяни землі не отримали. Так, 33,8 % всіх оброблюваних земель Західної України належало поміщикам, 8% державі, 2,1 % церкві, 48,8% селянських господарств мали лише 2 га землі кожне, а близько 1 мли селян були безземельні або малоземельні. На Закарпатті 74 % сільських господарств мали до 5 га землі. На Буковині було 115 тисяч безземельних і малоземельних господарств.
Ситуація погіршувалася тим, що польський, румунський та чеський уряди активно переселяли своїх громадян на західноукраїнські землі. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях понад 600 тис. га для майже 77 тис. своїх переселенців.
Міжвоєнний період (1921-1939 рр.) у Західній Україні позначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні верстви населення. Політичні режими, що існували в країнах, до яких входили західноукраїнські землі (Польща, Чехословаччина, Румунія), допускали певну свободу політичної діяльності, тому політична боротьба найяскравіше виявлялася в діяльності партій.
Найбільшою політичною партією на підконтрольних Польщі територіях Західної України було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — партія центристського спрямування, що орієнтувалася на здобуття Україною незалежності, не вдаючись при цьому до терористичних актів, на демократичний розвиток України.
Свій вплив УНДО здійснювала у товариствах "Просвіта", "Рідна школа", "Союз Українок", "Сокіл", "Луч" та інші. Його представники були обрані до польського сейму (17 депутатів) й сенату (3 депутати). Щоденні українські газети Польщі — "Діло" та "Новий час" — видавалися УНДО.
Другою за впливом була в Галичині Радикальна партія, що прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, ЇЇ незалежного Існування. Здобуття незалежності радикали вважали необхідною передумовою земельної та інших реформ.
Таким чином, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства стояли такі головні питання: визначення шляхів паціонального визволення України, побудови суверенної української держави, утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.
78. З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.
Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цього курсу у тезі імператриці: "Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все , щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу ". І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років.
Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.
П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180 рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку. Займав різноманітні посади у козацькому війську: 1752 – похідний полковник, 1754 військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі.
Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери (у кам’яному мішку).
У квітні 1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.
Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.
У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.
У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство).
У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить "Жалувана грамота дворянству", за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.
У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.