ПЛАН
Вступ
1. Основні риси східної цивілізації
а) соціально-економічні риси східних суспільств
б) суспільно-політичний розвиток, роль релігій
2. Цивілізації Сходу і Заходу на рубежі Нового часу
3. Занепад Сходу і перехід світової гегемонії до країн Західної Європи: причини і наслідки
Висновки
ВСТУП
ДИХОТОМІЯ "СХІД-ЗАХІД"
В історії світ Заходу і світ Сходу багато разів тісно стикалися. Історія Стародавнього світу розповідає про греко-перські війни і величезну державу Олександра Македонського, у яку входили народи Європи, Африки і Азії. Після її розпаду виникли елліністичні держави, у яких грецька культура перепліталася з культурою персів, єгиптян і інших східних народів. Із історії Середніх віків нам відомо про арабські завоювання, які доходили до кордонів Франкської держави і ударах хрестоносців, які рухалися визволяти гроб господній від мусульман. Багатовікове панування турок над слов’янськими народами, монголо-татар над Київською Руссю – це історія не тільки пограбувань, пригнічення і насильства, але і історія культурних впливів, це і досвід життя "на кордоні", - "на стику" різних світів.
До XVI століття навіть у найжорстокіших зіткненнях двох світів Захід залишався Заходом, а Схід – Сходом. До кінцяXV століття світ Сходу ні в чому не поступався світові Заходу.
Уже в ІІІ – ІІ тисячоліттях до х. е. у містах Індії були підземні водопроводи, каналізація, подача гарячої води. На декілька століть раніше, ніж у Європі, з’явився університет у африканському місті Тімбукту. В І столітті хр. ери китайці винайшли кормове стерно (європейці тільки в ХІІІ ст.). В VII ст. в Китаї вже вміли будувати 20-тонні кораблі, які навіть у безвітряну погоду ходили зі швидкістю 15 – 20 км/год. За вісім століть до хр. ери китайці винайшли механічний годинник, а у ІІ ст. хр. ери - папір. Друкування типографським способом там знали за чотири століття до Іоганна Гутенберга. А по виплавці заліза Китай обігнав Європу на 15 століть. У країні була розвинута оптика, акустика, виробництво пороху, побудована обсерваторія.
Але в XVI – XVII ст. світ Сходу втрачає своє "історичне обличчя", поступово попадаючи в залежність від Заходу. Як це сталося, що дало привід декому говорити, що Схід, мовляв, - відсталий, нерозвинутий і тому потребує допомоги і опіки? Можливо, справа не у світі Сходу, а у світі Заходу, а точніше, в людях Заходу? Про це ми розглянемо нижче.
Що ж таке дихотомія "Схід-Захід", які її історичні віхи формування. Торгові інтереси з давніх давен зв’язували європейців із різними людьми, навіть із далеких країн. Частіше це були жителі арабського Сходу і турки, рідше індійці і китайці.
Ще з первісного періоду людина поділяла собі подібних на "своїх" і "чужих". Із глибокої давнини такий поділ допоміг людству вижити, виробити першооснови моралі. Коли люди вступили у фазу цивілізації, поділ на "своїх" і "чужих", "нас" і "їх" зберігся, але наповнився новим змістом. "Чужими" вважали не тільки людей іншого роду або общини, але і людей іншої віри, мови, раси, нації, держави. На цьому ґрунті часто відбувалися конфлікти і війни, існували і продовжують існувати непорозуміння, недовіра і т.д.
Звичайно, люди близьких культур, які мають подібні риси, набагато легше знаходять спільну мову. Але чим менше цих рис, тим важче встановлюються контакти між людьми. Незрозуміла, чужа культура часто здатна викликати ворожість. "Своя" культура, як правило, здається "кращою". Так народжується уява, що ми – це "ми", а вони – це "вони". "Вони" люди другого сорту, які живуть "не по-людськи". Якраз так з’являється бажання навчити "їх" жити "як треба", "по-нормальному", "як люди". Якщо ж "вони" роблять опір цьому (що абсолютно природно!), то "їх" треба заставити силою. Якщо ж і це не допоможе, то вигнати, ізолювати, заставити повільно вмирати, а часто і знищити. Мабуть якраз цією логікою керувалися європейці по відношенню до тих, хто жив за межами Європи.
На лекціях і семінарських заняттях з курсу нової і новітньої історії країн Азії і Африки студенти третього курсу зустрічаються з Сходом і Заходом як цілими світами. Люди, які їхнаселяють, розмовляють на різних мовах, у них – інший спосіб мислення і уявлень, інший уклад життя. Ці особливості і різниці складались на протязі довгого історичного часу. Образ життя і думок людини Сходу може здатися дивним людини Заходу і навпаки.
Історичний простір Заходу – це насамперед землі, які заселяють європейці – спадкоємці античної (греко-римської) і середньовічної християнської цивілізації. Але європейці вже декілька століть живуть не тільки в Європі. Тому під заходом розуміють світ людей, які ведуть європейський спосіб життя, навіть якщо вони – жителі Австралії, Північної або Південної Америки, держави Ізраїль або півдня Африки. На Заході важливу частину спадку складає повага до права приватної власності, цінностям свободи особистості. Якраз на Заході виникли і отримали розвиток капіталістичні відносини.
Історичний простір Сходу – спадкоємці великих цивілізацій Стародавнього Єгипту, Межиріччя, Стародавньої Індії, Стародавнього Китаю – це світ величезної кількості народів Азії і Африки. Найдавніші цивілізації з’явились і розвивались в долинах рік Нілу, Тигру і Євфрату, Інда і Ганга, Хуанхе і Янцзи. Такі досягнення людства, як писемність, мистецтво, іригація, виникли на Сході. Там були створені перші держави. І все це викладач нагадує студентам (адже вони вивчали це на першому курсі). Основним методом вивчення і розуміння, як на лекціях так і на семінарських заняттях є методи порівняння. Тільки так, на нашу думку, студент може зрозуміти основу основ дихотомії "Схід-Захід". Просте перерахування рис Заходу і Сходу не дають ефективного результату. Ось звичні приклади на лекціях і семінарських заняттях. Схід багатовекторний. Не так вже багато спільного у чорного африканця з японцем, або у в’єтнамця з кочівником-арабом. Спільне у людей Сходу стає помітним тоді, коли вони зустрічаються з людьми світу Заходу. Для людей Заходу почуття свободи було природним, вихованим поколіннями. У їх уявленнях, у країнах Сходу панувало загальне рабство. Адже там над усіма жителями стояв правитель – цар, імператор, хан, султан, падишах – який вважав своїх підданих своїми рабами.
Вільна особистість для людини Заходу – це особистість, яка володіє багатьма правами, в тому числі правом приватної власності. На Сході верховним власником землі, майна і навіть життя своїх підданих був правитель держави. В цих умовах приватна власність не була пануючою і капіталістичні відносини не могли виникнути.
На відміну від людей Заходу люди, які живуть на Сході, не прагнули змінити порядок, який колись був встановлений богами і предками. Закони неба, життєвий шлях вони вважають вічними і незмінними. Багаточисельні народні повстання і війни не змінювали порядку речей: раб міг стати царем, а цар – рабом, але самі рабство і царська влада залишалися незмінними.
Для людей Сходу була лише одна можливість змінити своє положення – духовне вдосконалення. Для цього потрібно насамперед свято виконувати свій обов’язок: перед Богом, правителем, старшими, вчителем, родичами, членами касти, общини, сім’ї…
На Заході вважали, що Бог створив природу для потреб людини. Він завжди намагався підкорити природу, поставити її сили на службу. Для цього люди оволодівали знаннями, використовували техніку. Для них був важливий не стільки авторитет предків, скільки спілкування зі своїми побратимами, використання їх знань, вмінь, навичок, досвіду. Людину Заходу відрізняла діловитість, готовність до ризику, рішучість. Суспільства Заходу – це суспільство прогресу.
Як би не відрізнялися між собою культури і цивілізації Сходу, тут положення людини у світі було зовсім іншим, ніж на Заході. Для багатьох людей на Сході єднання з Природою – це шлях удосконалення душі і тіла. Природа – це велика книга, це мудрий Учитель, а не майстерня або лабораторія, як вважає людина Заходу. Тому людям Сходу незрозумілий самий вислів – "підкорення природи". Вони не бачать в цьому сенсу. Їх ідеал – гармонія з природою і суспільством. Вони не перетворюють, а споглядають, не борються, а зберігають, не дерзають, а пристосовуються, вживаються, змиряються. Східна людина – це людина традиційного суспільства. Він не виділяє себе із світу, а почуває себе його частинкою, яка сама по собі просто не має сенсу.
Для людей Заходу Схід, мабуть, завжди, або дуже довго буде залишатись таємницею "за сімома печатками". Східний світ живе своїми законами. У Сходу – свої ритми життя, логіка мислення, норми поведінки, духовне сприйняття світу, культура.
Світ Заходу в основному співпадає з кордонами християнської Європи, в той же час світ Сходу – це величезна територія, яка включає світи ісламу, буддизму, індуїзму, конфуціанства, даосизму, ламаїзму, синтоїзму і інших великих релігій Сходу.
1. Основні риси східної цивілізації
Цивілізації Сходу... "Деспотія", - скажуть одні, "скромність образу життя", - відмітять другі, "віротерпимість", - треті. Що ж стоїть за цим поняттям?
Держава – верховний власник землі. Верховним власником землі на Сході виступала держава, і це явище було однією із відмінних рис східної цивілізації. Східні релігії освячували принцип безмежної верховної влади, освячували і її власність на землю. В свою чергу держава в особі імператора роздавала землю феодалам за службу в армії і податки, а ті в свою чергу передавали її селянам для обов’язкового обробітку і вони були прикріплені до неї. Це і була власність на землю як об’єкт господарювання. Кріпаків на Сході не було.
В міру розвитку східного суспільства розвивалася і приватна власність. В Індії, наприклад, безпосередньо в розпорядженні правителя держави – падишаха – знаходилася 1/8 частина оброблювальної землі, інша роздавалася феодальній знаті. В Китаї імператорські родичі, великі феодали, впливові сановники "поглинали" землі не рахуючись із тим були вони державними або приватними. Не дивно, що маючи власність, з одного боку, були дуже зацікавлені в її захисті державою і тому в її збереженні в існуючому вигляді, а з іншого боку – виступали проти деспотії, її безмежності і свавілля.
І як результат, практично у всіх країнах Сходу існувало протиріччя між прагненням держави зміцнити свою верховну владу і приватною власністю, розвитку якої всіляко перешкоджали встановлені порядки. Занадто розбагатілі власники завжди зустрічали протидію властей і ризикували головою.
Наприклад, багатством прославився рід Едоя із японського міста Осака, якому належали зерносховища, склади, сотні тисяч золотих злитків, безліч дорогоцінних каменів і творів мистецтва. Такі багатства і вплив не подобалися властям. Рід був звинувачений в непокорі державі і все його майно конфіскували.
Державна регламентація життя . Державно-релігійна регламентація життя в умовах східної цивілізації носила всеохоплюючий характер. Податками, відрахуваннями, традиційними поборами держава привласнювала основну частину продукту, який вироблявся.
В Японії чиновники, які збирали податки з селян, керувалися прислів’ям яке побутувало в ті часи: "Селянин – що мокрий рушник, чим більше крутиш, тим більше викручуєш". Сільське і міське населення (рента з купців, ремісників) оподатковувалися на користь держави. Розподіл всіх цих величезних прибутків здійснювалося як шляхом надання прав військовим, службовцям і деяким іншим категоріям населення на одержання прибутків від різних надходжень (з областей, районів, сіл, промислів і т. д.), так і шляхом закріплення джерел прибутків за різними державними відомствами.
Всі військові і службовці держави повинні були під страхом смерті підкорятися встановленому порядку. Страта непокірних або тих які провинилися була звичайною повсякденною справою. "Якщо одна сім’я порушить порядок, дев’ять інших сімей притягуються за співучасть" – такий напис був вибитий на одній із кам’яних стін XVIII ст. у місті Сучжоу (Китай). Кожен громадянин був занесений у спеціальні книги, приписаний до своєї вулиці і кварталу, зобов’язаний був два рази в місяць ходити на спеціальні перевірки в управу. Всі які прибували у міста або хто виїздив звідти проходили реєстрацію. Монахи зобов’язані були писати доповіді і доноси на ремісників.
В таких умовах торгово-грошові відносини і приватна власність на землю могли зароджуватися тільки в зіткненні з тривалими традиціями, релігійними ідеями, системою державного управління.
Общинне господарство . Характерним для східної цивілізації було і збереження общинного господарства. Індійська община, як правило, складалася із одного села. Більшість сіл були схожі одне на одного: у центрі – храм і головна площа, тут також знаходилися квартали чистих каст – брахманів, купців, землевласників, ткачів. За межами основної території села жили люди, які належали до нижчих каст, їх поселення були розташовані на віддалині. Найвіддаленішими були селища недоторканих. У всіх селах почесне місце займав його духовний голова, який виконував релігійні обряди і давав поради у всіх справах. Другою особою був нотаріус. Він записував у книзі всі угоди і вів опис ділянок, скільки кожна повинна сплачувати податків і надходження прибутків. Необхідною особою на селі вважався перукар. Він не тільки підстригав і брив жителів, але і займався лікуванням, розтиранням тіла, масажем який індійці дуже любили.
Крім того, кожна община колективно утримувала 10 – 12 ремісників, а також старосту, людину яка збирає податки та інших посадових осіб.
Всі посади і обов’язки, які виконували окремі общинники, передавалися по наслідству із покоління в покоління. Цим община прив’язувала селян і сільських ремісників до землі, тому що тільки в своїй общині селянин і ремісник мали право на певне заняття. Юридично більшість селян були вільними, але фактично індійський селянин не міг покинути свою общину.
На чолі японського села стояв староста, який або вибирався всім селом, або призначався феодалом. Всі жителі села поділялися на групи, до складу яких входило п’ять сусідніх будинків. На чолі кожної "п’ятірки" стояв особливий уповноважений. Всі члени "п’ятірки" були пов’язані круговою порукою у справі сплати податків і виконанні повинностей. Якщо хто-небудь із членів цієї групи втік, не виконавши своїх обов’язків перед казною, то за нього відповідали всі члени групи, які залишилися. Коли податки і повинності були занадто важкими, починалася втеча "п’ятірки". Ні один власник будинку не міг залишити в себе ночувати людину, якщо не повідомив про це свою групу. Без такого повідомлення він не мав права хоча б на короткий час переселитися в інше село.
Таким чином, община володіла відносною самостійністю у питаннях самоуправління і вирішення своїх внутрішніх проблем в рамках звичая, традиції, релігійно-моральних норм.
Контроль феодалів над містами . Існували відмінності у положенні східних і європейських міст. Якщо в країнах Європи ріст і зміцнення міст супроводжувалися боротьбою міського населення за звільнення від феодальної залежності, то Схід являв іншу картину. Тут зберігався контроль феодалів над містом. Багато міст в Індії виникали як ставки князів. Біля двора феодального князя кормилися десятки тисяч підлабузників, слуг, рабів. Міські резиденції великих феодалів були зменшеною копією князівського двору. Наймане військо, яке було розквартироване у місті, обслуговувалося величезною кількістю слуг, погоничів в’ючних тварин. Таке місто було найтіснішим чином зв’язане з феодалом і його армією. Якщо феодал переїздив у інше місто, то в залишеному місті наставало запустіння. Наприклад, одне із найбагатших міст Фатхпур-Сикри, яке певний час було столицею імператора (падишаха) Акбара, через декілька років після того як столиця була перенесена в Агру наступив занепад. "У самому центрі воно все в руїнах... – писав англієць, який відвідав Фатхпур-Сикри на початку XVII ст. – Будинки стоять пусті, без жителів, значна частина землі зорана під городи".
Крім міст, які виникали як ставки феодалів, існували і міста, які служили центрами внутрішньої торгівлі і ремесла. Але і тут панували феодали.
Міста Китаю як і раніше зберігали середньовічні риси. Дві широкі вулиці за звичаєм пересікали місто хрест-навхрест з півночі на південь і з заходу на схід. Ці вулиці були настільки прямі, що, хоча і простягаються вони на всю довжину міста, з перехрестя можна було бачити всі четверо міських воріт. Будинки, навіть багатіїв, були низькими. Більша частина будівель – дерев’яні, розмальовані і покриті лаком ззовні. У вікна вставлявся папір, скло, красива решітка, пластинки або слюда. Якщо в будинках було п’ять або шість квартир, то вони розташовувалися не одна над іншою, а одна за другою і розділялися великими дворами.
Приватні палаци як правило виходили на вулицю одними тільки воротами. Ворота, навколо яких були дві низьких будівлі, належали слугам, працівникам крамниць, робітникам. Тому на вулицях було багато крамниць і крамничок з вивісками на високих стовпах, які часто прикрашалися прапорцями з матерії. Високі будинки багатих людей розташовувалися всередині садиби. Все що потрібно було для домашнього господарства можна було купити біля самих воріт будинку. Для більш успішного залучення покупців, продавці весь час голосно кричали, вихваляючи свій товар.
Втомленому пішоходу на кожному кроці надавалися місця для відпочинку і підкріплення сил: готелі, харчевні, палатки де продають фрукти, чай, воду з льодом.
Вулиці були заповнені бродячими торгівцями і підмайстрами, тут були вуличні перукарі, факіри, писці, жебраки. Не дивно, що іспанського мандрівника, який побував у Китаї, така маса народу на вулицях вражала: "Якщо б кинути пшеничне зерно, воно не могло б впасти на землю", - відмітив він.
Придворні сановники і принци імператорського дому показуються на вулицях, оточені загонами кінноти. Всьому натовпу приходилося розступатися, щоб дати дорогу якому-небудь важному чиновнику, якого завжди носили на носилках у супроводі багато численної свити.
Квартали простолюдинів були брудні і запущені. Ремісники, міська біднота жили в жалюгідних лачугах, а у південних містах жили в човнах з накриттям. Ходили вони в лахміттях, харчувалися чим попало.
Землеволодіння – основне заняття населення . Землеробство залишалося основою господарського життя. Формувалися райони інтенсивного землеробства, де була зайнята абсолютна більшість населення.
Працьовитість китайських землеробів не мала собі рівних: праця вважалася в Китаї не тягарем, не покаранням за гріхи, а священним обов’язком, на який небо благословило рід людський. Благоустрій селян залежав від цієї праці, і китайські землероби були надзвичайно працьовитими господарями.
Ось чому лорд Макартней, який мандрував по Китаю в кінці XVIII ст., з подивом відмічав, що за виключенням скелистих частин гір, він на своєму шляху не бачив ні однієї необробленої ділянки землі. Навіть на гірських схилах від самого підніжжя до верхівки гори упорядковані тераси, на яких сіють зерно, садять цибулю, сіють моркву і т. д. У болотистих місцевостях китайці спускають на воду бамбукові плоти з насипаною землею, обладнуючи своєрідні плавучі городи.
Становий лад . У східних суспільствах існували станові перегородки, які не так то просто було перебороти. Розглянемо цю систему на прикладі Китаю.
До вищого стану, привілеї якого передавалися по наслідству, належали: родичі імператора і їх потомки – "жовтопоясні", які мали право носити пояс імператорського, жовтого кольору, "червонопоясні" і "залізношоломні" – потомки наближених перших імператорів.
Привілейованим станом, приналежність до якого не передавалася по наслідству були шеньші - "вчені". Щоб стати шеньші, треба було здати екзамен і одержати вчену ступінь, яка дозволяла поступити на державну службу. Правом здавати екзамен користувалися не тільки поміщики, але і селяни, ремісники.
Але необхідність заучувати напам’ять тексти релігійних книг, сухий характер творів, які давали на екзамені, як правило прирікали переважну більшість пошукувачів на провал. Із середовища шеньші призначалися управителі міст, судді та інші високопоставлені чиновники. Європейці назвали їх мандаринами (від португальського слова "мандар" – "управляти").
Мандарини ходили у формі, на шапках у них були маленькі шарики: рубінові, коралові або інші в залежності від рангу. На одягу вони носили великі квадрати тканини нашиті на груди і спину з зображенням птахів: журавля, фазана, павліна, цаплі – у цивільних мандаринів, звірів: однорога, лева, леопарда, тигра і інших – у військових.
Вищі стани звільнялися від ганебних покарань, їх не мали права карати бамбуковою палицею. Їм не дозволялося займатися торгівлею, лихварством і ремеслом.
Нищі сходинки станової драбини складали стани землеробів, ремісників і торгівців. Стан землеробів включав у себе не тільки селян, але і поміщиків, ремісниками вважались власники великих майстерень і мануфактур. На самому низу станової драбини знаходилися раби. Як і вони презирливими вважалися актори, прибиральники, приватники державних установ, а також люди, які постійно жили в човнах на воді.
У Індії все населення ділилося на касти. Місце людини в суспільстві, його професія суворо визначалися кастою і заняттям його батьків: син землероба ставав землеробом, син купця – купцем. Вигнання із касти ставило людину поза суспільством.
Все життя японського суспільства було обплутано павутинням заборон і рекомендацій, настанов і наказів. Головною метою регламентацій було збереження існуючого порядку в суспільстві. Укази і зведення правил визначали життя всіх станів, заняття, норми поведінки, якість і характер одежі, харчів і т. д.
Селянам згідно опублікованих циркулярів наказувалось вставати вдосвіта, не пити горілки і чаю, не курити тютюну, вживати в їжу тільки просте зерно, носити одежу із бавовняно паперових тканин, будувати маленькі житла, не класти килим на сідло і т. п. Міським жителям було заборонено носити шовковий одяг, мати в будинку лаковані меблі, носити золоті і срібні прикраси, будувати триповерхові будинки і т. д.
Соціальна приналежність уже не відповідала майновому і фактичному положенню людей. Але вся соціальна система східного суспільства сприяла збереженню станового ладу.
Релігії Сходу – шлях самовдосконалення . Релігії Сходу – це насамперед шлях самовдосконалення і удосконалення навколишнього світу.
Багато століть пануюче положення в духовному житті китайців займало конфуціанство. Творець цього вчення – філософ, історик і державний діяч Кун Фуцзи (551 – 479 рр. до хр. е.) – Конфуцій. Він говорив, що простолюдини не знають велінь неба і не бояться їх, вони стають аморальними, нешанобливими до великих людей і перетворюються в розбійників, які нападають на благородних людей. Основним у вчені Конфуція є людинолюбство, яке, на його думку, може бути тільки у знаті. Простолюдинам не властиві хоробрість, шанобливість, широта душі, вірність, доброта, освіченість, а без них немає і людинолюбства. Розглядаючи державу як велику сім’ю, мислитель доказував необхідність шанувати "сина неба" – правителя. "Государ – батько і мати народу", - повчав він. "Кожний, хто служить государю, знатний або незнатний, багатий або бідний, ні при яких обставинах свого життя не повинен повставати проти государя". Конфуцій проголошував, що кожна людина зобов’язана завжди твердо пам’ятати своє положення в суспільстві, яке наперед визначено небом. Небо вказало, що "відносини між паном і підлеглим подібні відносинам між вітром і травою. Трава повинна схилятися, якщо вітер віє."
Конфуцій висунув принцип середини як правило поведінки "благородних людей, які уникають крайності". "Той, хто хоче стати правителем держави, - говорив він, - повинен сам жити невибагливо; при управлінні своїми рабами повинен проявляти свою добродушність". Конфуціанство стало офіційною державною доктриною, одним із об’єктів культового поклоніння.
Ще одна релігія Сходу – індуїзм – об’єднувала в собі багато чисельні релігійні уявлення, вірування і обряди, які склалися у народів Індії на протязі тисячоліть. Багато чисельні народні вірування визнавали велику кількість богів, які вважалися втіленням головних богів: Брахми – бога-творця, творця Вселеної і всього живого, Вішну – який зображає вічно живу природу, Шіви – який уособлює її грізні сили і здатність до постійного відродження. Індуїстська релігія стверджувала, що мета життя полягає в приєднанні людини до Бога. І тому не потрібно турбуватися про тілесне життя, тому що "тіло – це мильна булька".
Індус глибоко вірив, що всі події наперед визначені долею, і якщо він потрапив у біду, то говорив слідуюче: "Це у мене було написано на чолі".
Індуїзм вимагав дотримання кастових особливостей – поділ суспільства на чотири самостійних стани: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшья (землеробів), шудра (слуг і рабів). Якщо людина при житті виконала свій обов’язок, слідувала законам своєї касти, дотримувалася наказів брахманів, то після смерті його душа відроджується у тілі людини більш високої касти. Якщо ж порушував, то опиниться у тілі людини більш низької касти або навіть у тварині, птаху, рибі або комахи. Якщо людина здійснила крадіжку у брахмана 1000 раз перевтілюється у змію, хто вкрав хліб стає після смерті пацюком.
В реальному житті поділ на касти був дуже жорстким, перехід від однієї касти в іншу, особливо із нищих каст у вищі був майже неможливим.
Виходячи із вчення про неминучість земного страждання, буддизм, який виник у Північній Індії у VI – V ст. до хр. е. Стверджував, що справа порятунку кожної людини знаходиться в його руках. Всяка спроба вести боротьбу за земні інтереси, за словами проповідників буддизму, таїть в собі страшну небезпеку безкінечного продовження нових страждань. Відмова від жадоби життя, піти від нього, перебороти у собі "усякого сильного почуття" – все це приводить до припинення страждань. "Закривай очі, щоб не спокуситися спокусливими речами, заткни вуха, підкори язик і тіло, мову, розум, підкори все". Буддизм проголошував непротивлення злу, байдуже відношення до дійсності, примирення з нею, заперечував поділ людей на касти, адже згідно буддизму всі люди рівні.
Ще одна релігія, яка виникла на Сході, - синтоїзм. "Синто" у перекладі на українську мову означає "шлях богів, духів". Зовсім не важко побачити в цьому зв’язок синтоїзму з стародавніми віруваннями в добрих і злих духів, з обрядами, з допомогою яких люди прагнули духів задобрити, змилостивити.
В синтоїзмі було дуже багато богів. Але особливе місце серед них займала богиня сонця Аматерасу, від якої ніби ведеться родословна японських імператорів. Світські правителі шанувалися як посланці неба, споконвіку їх авторитет був незаперечним.
Згідно вчення синтоїстів, в Бога при певних умовах може перетворюватися душа кожної людини, яка померла. Але для цього потрібно неодмінно виконувати усі релігійні накази: молитися, здійснювати жертвоприношення.
Синтоїзм використовувався в Японії для зміцнення влади імператора. Ще в VII ст. імператор став верховним жерцем синтоїзму.
Люди Сходу були переконані в тому, що лише тоді людина може удосконалювати світ, коли шляхом удосконалення здійснить гармонію в самому собі.
2. Цивілізації Сходу і Заходу на рубежі Нового часу
На рубежі Нового часу Схід був найбагатшою і населеною частиною світу. В 1500 р. у країнах Сходу (Азія і Північна Африка) проживало майже 288 млн. чол., або 68%населення всієї Землі. Включно до промислової революції в Європі на нього припадало 78% світового промислового (мануфактурно-ремісничого) виробництва. Тут були родючі землі, які давали порівняно високі врожаї. Наприклад, середня врожайність пшениці в Індії у другій половині XVI ст. складала 12,6 ц. з гектара, ячменю – 13,1 ц., тоді як в країнах Західної Європи – 7 – 8ц. з гектара. В 1500 р. із 31 найбільшого міста світу з населенням більше 100 тис. кожне, 25 знаходилося на Сході і тільки 4 в Європі (2 в Африці). Практично до початку XIXст. країни Сходу експортували в Європу основному споживчі товари та іншу готову продукцію. Вони поставляли медикаменти, прянощі, каву, цукор, чай, вишукані бавовняно-паперові тканини, кашеміри, шовкові вироби та інші предмети розкоші.
У порівнянні із Заходом, Схід був краще забезпечений продовольством, особливо хлібом. Приріст населення в Азії в XVI ст. складав 35%. Положення народних мас було достатньо стабільним, кращим ніж у Європі.
У порівнянні із Сходом, Європа виглядала бідною і відсталою частиною світу. В 1500 р. в країнах Заходу (католицькі країни Європи) було 68 млн. жителів або 16% всього населення Землі. На Європу (без Росії) припадало близько 18% світового промислового виробництва, у перерахунку на душу населення це було дещо менше ніж на Сході. Приріст населення – 25% у XVIст. був нище ніж у Азії. Лише 2 держави Південної Європи – Італія і Іспанія були на рівні Сходу, до них поступово підтягувалися Фландрія, Франція, Англія і деякі інші землі на північному заході Європи.
Не дивлячись на це, а також на відносну слабкість і нерівномірність розвитку, Захід робив все зростаючий вплив на хід світових подій. Його динамізм і в кінцевому рахунку його роль у світовій історії зовсім не відповідали і не витікали із чисельності його населення, його багатств і інших умов матеріального життя. Абсолютно ясно, що роль Заходу визначалася факторами іншого порядку, насамперед так званим людським фактором, "культурою людини", яка витікала із особливостей західної цивілізації.
Ця нова цивілізація склалася на Заході у Х – ХІ ст. на базі античних традицій і вчення західно християнської (католицької) церкви. Її основу складала вільна людина, самостійний і незалежний індивід, який володів особистими правами і привілеями. На відмінну від Сходу, на Заході переважало індивідуальне начало, перевага приватних інтересів над суспільними. Чисто християнська ідея боголюдяності всіляко зміцнювала це начало і вимагала від кожної людини безкінечного самовдосконалення "співпраці" з богом. В поєднані з віковими традиціями приватної власності це сприяло створенню соціальних і ментальних структур, які володіли величезним потенціалом саморозвитку. Якраз на базі цих структур розвинувся зовсім особливий тип особи, який прирікав західну людину на безкінечні пошуки Нового.
На протязі всього життя людина Заходу прагнула вирізнитися, виділитися із маси собі подібних і зайняти особливе, лише йому властиве положення. На Заході люди мінялися з тим як постійно міняються закони природи. Не було нічого незмінного і неважливо, що чимало новинок приходило ззовні. Ми вже знаємо, що значна частина технічних винаходів, наприклад, вогнепальної зброї, паперу, водяного колеса, вітрильників, книгодрукування і багато інших були зроблені на Сході. Але на Заході вони швидко доводилися до досконалості і давали імпульс до нових відкриттів. Неможливо перерахувати все те нове, що з’явилося в Європі на рубежі Нового часу. Мінялося все – політика, розуміння любові, філософія, фінанси, мистецтво і технологія. Всі ці зміни відображали своєрідну духовну атмосферу, яка панувала на Заході, були проявом того духовного настрою, того духа Фауста, який змушував західну людину заради власного задоволення проникати в таємниці природи і мандрувати в далекі країни. Європейці залишили сотні записок, малюнків, замальовок про свої мандрівки за морями і океанами. Але ми не знаємо ні одного опису Європи, який був би зроблений китайським або індійським мандрівником. Навіть мусульмани приїздили на Захід в крайньому випадку, коли було дуже потрібно, головним чином у справах, пов’язаних із державними інтересами.
У порівнянні із Заходом , Схід був нерухомий. Люди не змінювалися на протязі декількох поколінь. Придане бабусі вєтшало, але не старіло. На Сході переважало спільне начало, конформізм, який витікав із переконання, що існують загальні закономірності, за якими кожна людина повинна влаштовувати своє життя. Ця ідея про вічні і об’єктивні закони, а також перевага спільного начала над приватним, колективу над особистістю(індивідуальністю) визначили наперед інерційність життя і думки. Маса придушувала (подавляла) одиницю і не давала їй можливості проявити себе. Вірність минулому, насамперед заповітам великих предків, які відкрили закони правильного життя, домінували в системі східних цінностей. Тільки їх дійсне або уявне порушення примушувало східних людей шукати нові шляхи їх вирішення, які б були покликані в кінцевому рахунку відновити звичний порядок речей.
Динаміка Заходу, перевага його цінностей проявилися далеко не відразу, а головне не у всіх сферах людської діяльності. Включно до середини XVII ст. у Заходу не було переваг в області військової справи, він як і раніше відставав від Сходу у сфері матеріального виробництва і рівня життя, тобто в співставлюваних і такі, які легко встановлюються областях людського співжиття. І тільки в кінці XVII ст. перевага Заходу стала очевидною. Тоді ж стали відмічати "відставання" Сходу. Разом з тим слід відмітити, підкреслюють студенти, що це "відставання", як і "випереджаючий розвиток" Європи було не більше ніж зовнішнім проявом, видимим наслідком їх попередньої історії. На рубежі Нового часу в Західній Європі не відбулося і не відбувалося нічого надприродного. "Європейське диво" XVI – XVIIст. було простим і природнім нагромадженням результатів, які раптово для інших виявили нову якість. "Відставання" Сходу – це також результат його власного розвитку. До ХІХ ст. включно його ніхто не переривав і не зупиняв. Але на відмінну від Європи, воно йшло іншими шляхами, на базі інших соціальних і релігійних цінностей.
При загальній протилежності Заходу, Схід був далеко не єдиним. Його окремі частини відрізнялися між собою майже так само, як кожна із них відрізнялася від Заходу. До того ж включно до Великих географічних відкриттів ці окремі частини людства розвивалися майже ізольовано і не були зв’язані між собою постійними і взаємозумовленими процесами. Універсальність світу і людини існувала скоріше у свідомості людей, ніж у реальному життєвому досвіді. В кращому випадку існували контакти між суміжними ойкуменами, якими були ці окремі частини. У кожній із них домінувала своя цивілізація зі своїм баченням світу, із своїми світогосподарськими зв’язками і культурно-історичними цінностями. На рубежі Нового часу всі ці цивілізації виступали як свого роду центр сили у полі тяжіння яких розгортався всесвітньо-історичний процес.
Кожна цивілізація – це культурно-історичний тип, який визначає спосіб або стиль життя, властивий великій людській популяції, яка керується своїм комплексом знань і визнає авторитет певної системи цінностей. У відповідності з ним і країни, і народи, які входять в цивілізацію, прагнуть будувати своє життя, свої соціальні і політичні інститути. При цьому кожна цивілізація опирається на власну міфологію і культурно-історичну традицію. Кожній із них властивий особливий тип культури з власною концепцією життя і людини, зі своєю етикою і мораллю.
Кожна цивілізація виступає як цілісна система. Як така вона є детермінантом своїх частин, підкоряє або перетворює їх у відповідності з своєю власною природою. Економіка не є виключенням. Тому кожній цивілізації був властивий свій власний спосіб виробництва, який витікав із характеру її економічних структур, тобто сукупності соціальних умов, в яких здійснювалася господарська діяльність людини. Тому з економічної точки зору цивілізації, які знаходилися на однаковій стадії розвитку, відрізнялися не характером знарядь і засобів виробництва, а формою організації праці. Вони були органічно властиві цивілізації і внаслідок цього були надзвичайно міцні. Не випадково К. Маркс в "Капіталі" відмічав, що внутрішня міцність і структура докапіталістичних національних способів виробництва в Китаї і Індії були непереборною перешкодою для торгівлі, яка розкладала б їх і не піддавалися руйнуванню без допомоги політичної влади.
На основі порівнянь, можна стверджувати, що на рубежі Нового часу всі передові цивілізації Старого Світу – китайсько-конфуціанська, індуська, мусульманська, західно-християнська і ті які межували з ними – російсько-православна, японська і ламаїстська, знаходилися на майже однаковій стадії розвитку. Деякі відмінності в техніко-економічних показниках, наприклад, відставання Західної Європи або Близького Сходу в області продуктивності сільського господарства, не мали принципового значення і компенсувалися в інших сферах матеріального життя.
На початку XVI ст. найбільш населеною і багатою частиною світу були Китай і інші країни китайсько-конфуціанської цивілізації (Корея, Вєтнам). В 1500 р. в її ареалі проживало близько 106 млн. чол., тобто 22,3% всього населення Землі. У своїх основних рисах ця нова далекосхідна цивілізація склалася на середину І тис. р. до хр. е. на базі соціокультурної спадщини Стародавнього Китаю і вчення Конфуція (551 – 479 до хр. е.).
Холодний матеріалізм і бездуховність цієї далекосхідної цивілізації сформували особливий тип особистості. Непорушний і вічний порядок основа основ конфуціанського способу життя. У світі існують об’єктивні закономірності, які не залежать від волі окремих людей. В житті не може бути і не має нічого нового. У конфуціанстві немає бога, немає особи творця, не говорячи вже про ідею боголюдиності. Від людини вимагалось не розвиток вільного творчого начала, а дотримання раз і назавжди встановлених правил, які витікають із чітко усвідомленої необхідності.
Найвищою соціальною цінністю конфуціанства була держава. Вона одна, керуючись єдиним правильним вченням, була покликана влаштовувати життя суспільства і людини. Держава пронизувала все, підкоряла собі всі сторони людської діяльності, об’єднувала функції правителя, судді і духовного наставника народу. В служінні державі, яка ототожнювалася з загальним благом, чиновники бачили найвищий сенс свого життя. Ніде в світі, навіть в Росії, не було такого культу державної влади. Ніде у світі чиновники не каструвала себе заради служіння державі, без якої китайці не уявляли собі справедливості і порядку.
Конфуціанське суспільство було вороже по відношенню до індивіда і його прагнень. Тут не було свободи, навіть самого поняття про свободу як права особистості самостійно розпоряджатися собою і своєю діяльністю. Кожен був частиною величезного суспільного механізму і "служив" йому в міру своїх сил і здібностей. Почуття обов’язку на конфуціанській шкалі цінностей переважало над всіма іншими. Людина повинна була слухатись насамперед родичів і начальників. На протязі віків конфуціанство виховувало в людині акуратність і обов’язок, які породили ту найвищу культуру праці, яка викликала захоплення у іноземців. Все було розписано, все регламентовано включно до дрібниць. На протязі всього життя китаєць був у полоні ритуалів свого роду – науково обґрунтованих правил поведінки, тих знаменитих "китайських церемоній", які в сукупності складали досить жорстку систему повсякденного етикету, який зв’язував людину по руках і ногах.
Конфуціанське суспільство було формально демократичним. Кожен міг стати Яо (легендарний герой і правитель стародавнього Китаю). Для цього потрібна була праця і старанність, насамперед в набутті знань. Конфуцій закликав все життя вчитися, осягати істину. Насправді це означало вивчення конфуціанської науки – величезного і крайнє догматичного зведення знань, яке мало ясні і чіткі відповіді на всі випадки життя. В 1403 – 1407 рр. ці знання були зібрані в 22877 книгах, які склали 11095 томів конфуціанської енциклопедії. Система конфуціанської науки і освіти, за словами О. Сенковського це "найстрашніше іго, яке де-небудь і коли-небудь душило за горло розум людський". Все це визначило наперед інтелектуальний застій суспільства, коли думка людини була постійно повернена назад у занадто ідеалізоване минуле.
Китайсько-конфуціанська цивілізація мала чітко визначений, навіть ізоляціоністський характер. Вона в прямому розумінні слова відгородилася від світу Великою китайською стіною. Навіть військова доктрина несла на собі відбиток охоронного начала. Конфуціанство виключало зовнішню агресивність, прагнення до експансії, до тріумфального поширення і утвердження своїх цінностей. Військова справа вважалася непрестижною для освічених людей. Війна, як і торгівля, сприймалися як неминуче лихо, як печальна необхідність, яка диктувалася турботою про вище благо держави.
Весь світ китайсько-конфуціанської цивілізації був повернений всередину. Його цілком пронизувала ідея самодостатності, переконання в непотрібності і навіть шкідливості зовнішніх контактів. Це прагнення до ізоляції поєднувалося в конфуціанській свідомості з впевненістю у незмірній перевазі своїх цінностей. Китайці розглядали себе як центр світу, як Серединне царство, вершину і світоч світової цивілізації. Вони поблажливо погоджувались, щоб іноземні варвари вчилися у них, але самі не відчували в цьому ні найменшої потреби. Китайці не бажали мати будь-які зовнішні зв’язки чи запозичувати чужий досвід або знання.
Все це привело до самоусунення країн китайсько-конфуціанської цивілізації із світової історії. Їх роль, якщо не брати запозичень їх досвіду іншими, була зведена до самого мінімуму, але ніяк не співвідповідала їх величезному людському і матеріальному потенціалу. Фактично весь ареал китайсько-конфуціанської цивілізації залишився в стороні від вирішальних подій міжнародного життя.
Зовсім інший характер мала японська цивілізація. Вона багато перейняла у Китаю, в тому числі систему письма і значну частину матеріальної культури. Часто її розглядають навіть як вітку китайсько-конфуціанської цивілізації. Насправді вона була зовсім іншою, багато в чому навіть протилежною. Тут не було подавлення особистості, не було культу надлюдської держави, етатизованої і егалітизованої свідомості.
Японська цивілізація виникла в ІХ – ХІ ст. Ареал її поширення ніколи не виходив за межі власне Країни Вранішнього Сонця, населення в 1500 р. складало 17 млн. чоловік, або всього 4% жителів Землі. Це невелика, але виключно динамічна цивілізація склалася на базі синтоїзму (культу стародавніх японських богів і духів) під сильним впливом буддизму махаяни. Він проник в Японію в середині VI ст. і в ІХ ст. став державною релігією. На відміну від китайсько-конфуціанського суспільства японська цивілізація володіла виключною здатністю до наслідування, сприйняття чужого досвіду і знання. У цьому відношенні вона нагадувала Західну Європу. Вона легко і природно інтегрувала запозичення, органічно включаючи їх в систему власних цінностей та ідеалів. Навіть стародавні японські божества і духи з часом стали сприйматися як аватари (іпостасі) різних будд і бадхисаттв.
На відміну від Китаю у японському суспільстві не було заперечення індивіда і його права на власний вибір. Ще до поширення християнства в релігійній свідомості японців не було настільки різкого протиставлення людського і божественного (детермінуючого ) начала, яке ми бачимо у інших суспільствах Сходу. Істинно конфуціанська культура праці сполучалася з почуттям глибокої особистої відповідальності і високим престижем ратного подвигу. Японія була єдиною країною Сходу, де існував благородний стан рицарів (самураїв ) і князів (дайме ) – найближчий аналог європейського дворянства. Дайме і самураї як аристократи користувалися особливими правами і привілеями. Подібно європейським дворянам, вони були носіями станової честі, яка знаходила свій вираз в моральному кодексі самураїв – бусидо ("шлях воїна"). Наявність дворянства, станових прав і привілеїв, а також виникнення вільних міст, торгово-ремісничих цехів і господарсько самостійних селян свідчили про значну близькість соціальних структур Японії і Західної Європи і багато в чому визначили наперед успіх амідаїзму і дзен-буддизма в ХІІІ ст., проповіді Нітірена (1222 - 1282), а в кінці XVI ст. – католицизму.
Поширення амідаїзму, дзен-буддизму, Нітірена та їх естетика рицарської моралі, які культивували почуття особистої честі, васальної відданості і надзвичайної відповідальності за своє слово не тільки завершили формування самурайського типу особистості, але і наклали глибокий відбиток на національний характер всього японського народу. Якраз із поширенням Нітірена і дзен-буддизма, в кінцевому рахунку особливого синто-буддійського комплексу, часто зв’язують небачене піднесення економіки і культури, яке переживала Японія в XIV – XVI ст. населення країни зросло з 9,7 млн. в 1300 р. до 22 млн. в 1600 р. високі темпи розвитку, які були досягнуті в цей період, свідчили про виключну життєвість і динамізм японської цивілізації. Включно до початку ХІХ ст. вони ніколи і ніким не були перевершені. І тільки гоніння на християн, "закриття" країни і встановлення режиму Токугава (1603 - 1868), який орієнтувався на китайські порядки, загальмували розвиток японського суспільства і на певний час виключили його із активного міжнародного обміну.
Повною протилежністю далекосхідних цивілізацій, особливо китайсько-конфуціанській була велика індуська цивілізація. Вона отримала поширення у величезному регіоні , який охоплював весь Індійський субконтинент і країни Південно-Східної Азії. В 1500 р. в ньому проживало близько 116 млн. чол., або 24,1% всього населення Землі. У своєму сучасному вигляді індуська цивілізація склалася в середині І тисячоліття хр. е. на основі стародавньої індо-арійської цивілізації, яка ввібрала в себе різні культурно-історичні традиції Південної Азії. Вирішальну роль у її становленні, на думку деяких істориків, зіграло вчення Шанкари (788 - 820). Цей великий мислитель корінним чином переосмислив релігійно-філософську систему веданти, висхідну до стародавніх арійським ведам і надав їй універсальний характер. На її основі відбувся синтез вірувань і традицій різних народів Індії, кожний із яких знайшов свою нішу в індуському релігійно-культурному соціумі. На базі більш давніх культів склався багатоликий пантеон антропоморфних індуських богів (Шива, Вишну, його аватари Рама і Крішна, а також Дурга, Кали та ін.), спільність релігійного життя і міфологічної традиції, яка визначила наперед соціальні і морально-етичні цінності індуської цивілізації.
На відміну від прагматичного матеріалізму китайського конфуціанства, індуїзм мав глибоко емоційний ідеалістичний характер. Із древньоіндійської спадщини він зберіг уяву про духовну суверенність людини і його індивідуальному відношенні до бога. Але рішуче розмежування матеріального і духовного начала в людині і уявлення про самостійне існування душі, яке доходило до ідеї метампсихозі (вчення про переселення душ), визначили наперед корінну відмінність індуського типу особистості від західноєвропейського. Індусу було абсолютно чуже усвідомлення єдності і неповторності земного життя, чужа ідея боголюдяності. У веданті весь світ матеріальних речей, навіть земна сутність людини, її тіло і думка мають ілюзорний характер. Життя людини позбавлене конкретного історичного змісту. Індуістська свідомість поза історична: все повторюється і зникає безслідно. Внаслідок цього всі матеріальні, земні інтереси людини відступають на другий план. Навіть духовний світ індуса, при всьому його багатстві, був звернений всередину і ніяк не поєднувався з активним творчим вторгненням у все існуюче на Землі.
На відмінну від конфуціанства індуїзму були чужі уявлення про одвічну рівність людей. Релігійний ідеал, аскеза, інтелектуальна витонченість та інші форми сублімації духа ніколи не були спільною вимогою, яка була звернена до мас. Її долею було дотримання драхми – елементарних правил богочестя і пристойного життя, що дозволяло надіятись на слідуючи, більш високе народження. В нинішньому житті місце людини визначалось кармою, яку він успадкував – духовною якістю, рівень якої залежав від співвідношення гріхів і доброчесності, які мали місце при попередніх народженнях. Чим більше зла було зроблено в минулому, тим важче карма і, як наслідок, нижче соціальний статус сьогодні.
Таким чином, положення людини у суспільстві визначалося в першу чергу фактом його народження, практично – соціальним статусом його батьків. Найбільш повно це принципове заперечення рівності виражалося в системі каст – замкнутих ендогамних колективів, які зв’язані спільністю крові і можливих занять. Ще в глибокій древності склалася чітка ієрархія каст – від вищих, насамперед брахманських, висхідних до трьох арійських варн (станів), до нищих, які відносяться до четвертої станово-варнової категорії (шудра), який включає в себе потомків доарійського населення і різного роду метисів. Кожна каста мала свої звичаї, закони і ритуали, свій суд і органи самоуправління.
Володіючи широкою автономією, навіть правом захищати своїх членів із зброєю в руках, каста направляла і контролювала всю їх діяльність. Фактично вона визначала місце людини в суспільстві, забезпечувала йому соціальний захист, у випадку необхідності підтримувала морально і матеріально. Разом з тим каста позбавляла людину індивідуальної свободи, сковувала його особисту ініціативу і відповідальність. Насправді вона повністю блокувала можливість самореалізації індивіда, перешкоджала самостійному розкриттю його творчого потенціалу і в кінцевому рахунку перетворювала в раба, підпорядкованому закону сурової необхідності.
Каста була ключовим і найбільш стійким елементом індуської соціальної структури. Навіть релігійні общини і течії (джайни, християни, мусульмани, сикхи і т. п.), які в принципі не признавали і навіть боролися з кастовою системою, в кінцевому рахунку перетворювалися в закриті угруповання, які змушені були жити згідно законів кастового ладу. Сам він як такий не потребував ніякої зовнішньої опори. Для його підтримки не потрібно було ні насильства з боку держави і влади, ні кари релігійних інститутів. Одним словом, кастове суспільство було саморегулюючою системою, яка не залежить ні від держави і в певній мірі навіть протистояла їй. Внаслідок цього індуська держава завжди виступала як "надбудова", як ефемерна структура, яка робила мінімальний вплив на життя людини і суспільства в цілому. В індуській правосвідомості держава, політична влада взагалі (радж), виступала насамперед як захисник і покровитель своїх підданих, як третейський суддя. В цьому відношенні воно було ближче всього до західноєвропейської концепції держави. Але на відміну від людей Заходу, які були зацікавлені в існуванні своїх державних структур, індуси були до них зовсім байдужі. Лояльність до касти і общини переважала у них над лояльністю до держави. Життя індуса проходило в рамках общинно-кастових інститутів і регулювалось нормами кастового права, а не законами держави, які мали обмежене значення.
Якщо індуїзм був самодостатньою системою, байдужою до зовнішнього світу, то індуська цивілізація в цілому несла в собі великий культурно-цивілізаційний потенціал. Вона володіла величезною притягальною силою і робила чималий вплив на духовний розвиток людства. Правда, це відноситься в основному не до середньовічного індуїзму, а до більш древньої культури Індії. В якійсь мірі це було пов’язане з поширенням буддизму, який виріс на індійському ґрунті і ввібрав у себе загальний спадок індо-арійського світу.
Ця спільність історичного спадку визначила наперед деяку схожість між буддизмом і індуїзмом. Разом з тим буддійські ідеї про рівність людей проклали між ними чітку межу і багато в чому сприяли поширенню буддизму через неарійські народи Індії, а потім і Південно-Східної Азії. Буддизм заперечував кастовий лад і своєрідність соціальних і морально-етичних цінностей, які витікають звідси, дають нам право розглядати буддійські країни як особливий субрегіон індуської цивілізації або навіть виділити їх в окрему цивілізаційну спільність, яка тільки генетично зв’язана з індуським культурно-історичним типом.
Але цивілізаційна близькість Індії і країн Південно-Східної Азії не підлягає ніякому сумніву. На початку І тисячоліття всі країни цього регіону зазнали сильної індіанізації. Крім регіональних культів вони сприйняли багато індійських звичаїв і різні елементи матеріальної культури, а головне, письмо, концепцію світобудови і державності. Навіть буддизм, який утвердився тут як ведуча релігійна система, був сприйнятий в його південній, індійській формі – в формі ханаяни(або тхеравади – "вчення старійшин") на відміну від махаяни, яка поширилася головним чином на північ Індії.
На рубежі Нового часу релігійно-культурним центром тхеравади була Ланка (Цейлон). Після зникнення буддизму в Індії вона виступила як головний хранитель істини і чистоти раннього буддизму. Вже з ХІІІ ст. крім Ланки ханаяниський індо-буддизм став глибоко народною релігією в Бірмі, серед шанських і тайських народів, в Камбоджі, Малайї і на заході Зондського архіпелагу. Він був державною релігією таких великих держав пізнього середньовіччя, Сукотан (1238 - 1438), Аютия (1350 - 1569) і Маджапахіт (1293 - 1528). Пустивши глибоке коріння, буддизм протистояв тут іншим цивілізаційним впливам і спияв збереженню індійського характеру культури народів Південно-Східної Азії. Разом з тим консерватизм тхеравади послабив темпи соціально-політичного розвитку і в кінцевому рахунку позбавив країни цього регіону широкої історичної перспективи.
Значно більшим динамізмом відрізнявся інший напрямок буддизму – махаяна. Він склався на півночі Індії і в перші століття християнської ери поширився в Середній Азії, звідти проник в Китай, Корею і Японію. Дещо пізніше буддизм поширився в Непалі і Тібеті, де у VIII ст. утвердився у формі ваджраяни – третього напрямку в цій релігії, який сформувався в середині І тисячоліття. Махаяна і ваджраяна насправді стали самостійними вченнями. Вони були ближче до мирян, до простої людини, який мав широкі можливості для самовдосконалення. Махаяністи вважали, що сутність Будди закладена в кожній людині, треба тільки її виявити і розвинути. Крім того махаяну зближувала з християнством концепція раю і пекла, перебування у яких, хоча і тимчасове, було приготовлено для всіх, хто володіє кармою і залежало тільки від спів падіння гріхів і доброчесності. Цю схожість з вченням Христа часто пояснюють значним впливом, який Іран, зокрема культ Митри зробив на розвиток як північного буддизму, так і християнства.
Ні махаяна, ні ваджраяна ніколи не були єдиними релігійними доктринами. У них завжди було багато різних шкіл і течій. Кожне із них внесло свій внесок в духовний розвиток Китаю, Японії та інших країн Далекого Сходу. Але тільки в Центральній Азії вони набули характер пануючого світогляду, який в значній мірі визначив цивілізаційний вигляд регіону. Це відноситься насамперед до ламаїзму – особливій формі буддизму, який виник в середньовічному Тібеті. Його засновником був буддійський монах Цзонкхапа (1357 - 1419), який поклав початок вченню гелукпа ("доброчесність"). Переусвідомивши традиційний спадок буддизму, він надав йому нову форму. Особливий наголос був зроблений на дотримання етичних норм і ритуалів. Гелукпа вимагала від кожної людини беззаперечної покори своєму наставнику і вчителю. Це само по собі виключало можливість вільного вибору, не говорячи вже про особисту свободу. По суті справи це була нова релігія. Через жовтий колір шапки її послідовників стали називати "жовтошапочниками", а сам ламаїзм, "жовтою релігією", в противагу "червоній релігії" і "червоношапочникам" – прихильникам старотібетської школи буддизму.
В гелукпа склався багато чисельний пантеон шанованих будд, бодхисатв і різного роду духів, власний канон, свої свята та обряди. Було побудовано багато монастирів, храмів і кумирен. Мало-помалу утворилося професійне духовенство, яке об’єднувалося в сувору ієрархічну структуру, свого роду ламаїстську церкву на чолі з далай-ламою. Церква здійснювала функції як духовного, так і світського керівництва придаючи ламаїстському суспільству і державі чисто теократичний характер.
Релігійним центром ламаїзму була Лхаса – столиця Тібету, де знаходилася резиденція далай-лами. Тибетська мова отримала статус священної мови ламаїстської церкви. Її вивчали в Монголії та інших країнах "жовтої релігії". Всі вони складали особливий культурно-історичний регіон. Цивілізація ламаїзму несла на собі відбиток індо-буддійських і древньоіранських впливів, які органічно ввійшли в систему цінностей, які склалися на базі більш древніх культур народів Центральної Азії.
В 1500 р. населення ламаїстських країн оцінювалося в 3,6 млн. чол., або 0,8% жителів Землі. Але на рубежі Нового часу ламаїзм став швидко поширюватися, особливо серед монгольських народів. Слідом за власне монголами, його прийняли буряни, ойрати, калмики, він мав вплив серед урянхайців і маньчжур. Вони, разом з монголами давали пристанище буддистам, які рятувалися від репресій мінського уряду Китаю. Сучасні історики не схильні давати однозначну відповідь на питання, чи було у правителів Лхаси прагнення до створення обширної пан ламаїстської держави. Якщо плани і були, то техніко-економічна відсталість ламаїстського світу і слабкість соціально-політичних структур визначили наперед такі плани на невдачу. Експансія ламаїзму зупинилась на кордонах Китаю і Росії. В 1581 р. Єрмак завоював Сибірське ханство і відкрив шлях на схід для російських землепрохідців, які в 1637 р. вийшли до берегів Тихого океану. Подальші успіхи ламаїзму, таким чином, замкнулися на зоні Центральної Азії і він прийняв порівняно локальний характер.
В центрі світових подій як і раніше була конфронтація ісламу із західним християнством. З самого свого виникнення іслам володів незвичайної сили динамізмом. Він протиставляв себе всім іншим релігійно-філософським системам і бачив свою історичну місію в утвердженні на Землі Нового порядку.
Як і іудаїзм і християнство, іслам опирався на біблейську традицію суворого єдинобожжя. Вона набула в ньому найбільш повне і послідовне втілення. Догмати і обряди ісламу були прості і доступні, особливо для простих людей, і швидко завоювали у них широке визнання. По своєму духу іслам був консервативним. Мухаммад розглядав свою проповідь не як новий щабель в розвитку релігійної свідомості, а як відновлення древньої істини, спотвореної єврейськими і християнськими пророками. В ісламі немає ідеї прогресу, немає уявлень про боголюдяність та співпрацю і, як наслідок, немає вимоги продовжувати справу творця. Навпаки, сама думка про "співтовариство" з богом розглядалася як страшна єресь. Мусульманин повинен був коритися богу (саме слово іслам означає "покірність") і жити у відповідності з об’єктивними законами, які встановлені згори.
Вчення ісламу наклало глибокий відбиток на характер суспільства і держави. Як спосіб життя, як особливий культурно-історичний тип, ісламська цивілізація сформувалася в ХІ – ХІІІ ст. вона склалася на основі синтезу рано-тюркських традицій і арабсько-сірійської цивілізації, яка поступово зживала в епоху халіфату духовний спадок еллінізму. Релігійним центром ісламу протягом всієї його історії була Мекка, культурно-політичним на рубежі Нового часу був Каїр, після падіння мамлюкського султанату в 1517 р. – Стамбул, столиця Османської імперії. На початку XVI ст. утворилися ще дві великі мусульманські імперії: держава Сефевідів і держава Великого Могола. До цих трьох великих держав ісламу так чи інакше прилучалось чимало дрібніших мусульманських держав, які були розташовані як в Азії і Африці, так і на сході Європи. Всього в ареалі ісламської цивілізації в 1500 р. проживало 47,5 млн. чоловік (11,2% всього населення Землі), а включаючи мусульман Поволжя, Індії і Південно-Східної Азії і того більше.
Притягальна сила ісламу, яка багато в чому визначала його успіхи, полягала насамперед в глибокому почутті колективізму і рівності людей. Для ісламу характерний крайній анти індивідуалізм. В ньому не було місця для окремих прав та інтересів особистості. Він був ворожий самому принципу приватної власності і визнавав тільки те, що було зроблено або зароблено самою людиною. У ісламі всі люди вважалися однаковими від народження. Вони не повинні були мати ніяких переваг, які були б пов’язані з їхнім походженням, навіть фамілій. В ідеалі всі мусульмани були рабами Аллаха, однаковими, як зубці одного гребінця.
Ісламське суспільство за характером було теократичним і авторитарним. Теоретично мусульмани складали одну братську общину – умму, у якій все було підкорено принципам соборності (шура) і товариства. При такому колективістському ідеалі соціальна рівновага досягалася за рахунок повної відмови від свободи особистості і її підкорення теократичній ідеї загального щастя. Іслам завжди турбувався про людей взагалі, але ніколи – за інтереси окремої людини. Людина завжди виступала як член колективу. Вона могла скаржитися що до нього не застосовують загальний закон, але ніколи – на те, що зачіпають його особисті права і привілеї.
Соціальні цінності ісламу були надзвичайно привабливими для людської маси, особливо для соціально обездолених людей, які належали до індуської, західноєвропейської та іншим плюралістичним цивілізаціям. Всі вони були прямими антиподами ісламу і викликали в ньому почуття протесту. На рубежі Нового часу мусульманська думка завжди підкреслювала перевагу ісламу як релігійно-філософської системи. Їй були властиві крайні форми соціально-політичних дій, які можна порівняти тільки з егоцентризмом китайсько-конфуціанської цивілізації. Це було визначено наперед, з одного боку тим, що суспільство носило закритий характер, догматизмом і замкнутістю думки, з іншого боку – ворожістю до навколишнього світу, до всього що не відносилося і не випливало із сутності ісламу.
Для мусульманської свідомості було характерне біполярне бачення світу. Мусульманська свідомість ділила всі країни і народи на дві частини: дар аль-іслам ("земля ісламу"), тобто землі, які знаходилися під владою мусульман, і дар аль-харб ("земля війни"), тобто ворожі території. Відповідно весь світ поставав як арена постійної боротьби між силами добра і правди, уособлені самим ісламом, і сатанинськими силами зла, які прагнули знищити іслам і не допустити створення царства божого на Землі. В цій боротьбі мусульмани, а тим більше мусульманські держави не могли залишитися осторонь. На відміну від політичної індиферентності індусів і пасивного зарозуміння конфуціанців прихильникам ісламу був властивий дух активних дій. Релігійний обов’язок велів їм вести джихад, тобто докладати максимум зусиль для торжества справедливості. Це була одна із основних заповідей ісламу, його "стовп віри".
Вчення про джихад лежало в основі невгамовної експансії ісламу. Воно логічно витікало із пророчої місії Мухаммада, але саме по собі не було доктриною агресії. Більше того, віддавалася перевага, - в крайньому випадку теоретично-мирним формам джихаду. Іслам, як і християнство, ніколи не сповідував насильства як засобу реалізації своїх цінностей. І конфлікт між ісламом і християнством витікав не із сутності їх вчень, не із ідеалів, а із їх несумісності. Ще Н. А. Бердяєв відмічав, що трагізм світової історії полягає не в боротьбі між силами добра і зла, а в конфлікті позитивних цінностей. Ні одне релігійне вчення ніколи не ототожнювало себе зі злом. Навпаки, кожне із них закликало до добра і викорінення зла як причини всіх бід і нещасть людства. Але неспівпадіння самих понять про добро і зло в кінцевому рахунку стало джерелом конфлікту. Кожна цивілізація, опираючись на власну міфологію, прагнула утвердити свої цінності та ідеали, а головне захистити їх від зазіхань ззовні. Ні іслам, ні християнство не були виключенням в даному випадку. Але, захищаючи себе, вони вступали на шлях боротьби, яка мала свою логіку і свої закони.
На рубежі Нового часу іслам значно розширив свої позиції і вплив. Це відбувалося двояким чином: шляхом місіонерської діяльності, яка зазвичай ішла паралельно торгівлі, і шляхом священної війни за віру (газават або джихад меча). Обидва канали були однаково активні, війна велася не заради повернення іновірців у іслам. Її безпосередньою метою було перемогти ворога і встановити владу ісламу, тобто Нового порядку, заснованого на шаріаті. Він допускав поблажливість до невірних, якщо вони склали зброю, і як наслідок цього широку віротерпимість, яка практикувалася майже у всіх мусульманських державах. При цьому процес ісламізації проходив поступово, шляхом індивідуальних звернень, і розтягувався на досить довгий період.
На рубежі Нового часу цей процес завершився тільки в колисці ісламу, в його корінних землях, насамперед в арабських країнах Близького Сходу і Північної Африки, а також в Ірані і Середній Азії з територіями, які прилягають до них. Тут з ХІ – ХІІІ ст. мусульмани складали більшість населення. В ХV ст. аналогічна ситуація склалася в Малій Азії і деяких країнах Африки. В інших частинах дар аль-ісламу процес ісламізації був ще далеко від свого завершення і проходив дуже нерівномірно.
Більш успішно йшло територіальне розширення мусульманського світу. Особливо значним воно було в Південній та Південно-Східній Азії. Заснування Малакського султанату (1414 р.), ріст мусульманських общин у південному Індокитаї, піднесення влади ачехських султанів на Суматрі, падіння держави Маджапахіт (1528 р.) на Яві, утворення мусульманських держав на Молуккських островах (1486 р.) і островах Кей (поблизу Нової Гвінеї), на Калімантані, потім на архіпелазі Сулу, на південних Філіппінах (о-в Мінданао) і Сулавесі (1605 р.), а також утворення імперії Великого Могола (1526 р.), яка прийняла спадок Делійського султанату, і розгром Виджаянагара (1526 р.) – найбільшої індуської держави в Індо стані, - серйозно зміцнили позиції ісламу; в кінці XVIІ ст. під його владою знаходилася вже майже вся Індія, за виключенням її південної частини. Правда, мусульмани знаходилися тут у меншості, а основна маса населення зберегла свої релігійні вірування, звичаї і мову – майже своє цивілізаційне обличчя. Досить міцними були позиції мусульман в Євразії і Китаї (Юньань, Ганесу). Але прихід до влади династії Мин (1368 р.) і розпад Золотої Орди (1502 р.) дещо послабили позиції ісламу. До того ж мусульмани зіткнулися тут із зустрічною експансією ламаїзму і московського православ’я.
Ще ширші перспективи відкривалися перед ісламом в Європі та Африці. В 1453 р. турки-османи взяли штурмом Константинополь і зробили його столицею своєї імперії – нового халіфату, на який були звернені погляди мусульман усього світу. До його складу ввійшли землі колишньої Візантії, тобто Мала Азія і країни Балканського півострова. В XVI ст. до нього були приєднані країни арабського світу, крім Марокко. На південних кордонах цієї величезної імперії, на площі рівній Європі без Московської Русі, росли і зміцнювалися африканські султанати: Марокко, Сонгай, Кацина, Кано, Борну, Дарерур, Фунг і Адал. Вони охоплювали всю територію Африки на північ від зони тропічних лісів. На південь від екватора під контролем мусульман знаходилися землі, які простягнулися вздовж побережжя Східної Африки, де у них були такі великі центри, як Манбаса, Занзібар, Килва, Мозамбік і Софала. Таким чином, майже весь чорний континент, за виключенням його південної частини, басейну Конго і Гвінеї, були під владою мусульман. Крім того, транссахарська торгівля, Великий шовковий шлях і всі торгові комунікації в басейні Індійського океану – від Мадагаскару до Китаю – знаходилися в руках мусульман. На картах османських рейсів на початку XVI ст. були відмічені береги південно полярного материка, ще невідомого європейським капітанам.
Не буде перебільшенням сказати, що на рубежі Нового часу іслам виступав як претендент на світове панування. В 1526 р., одночасно із битвою при Паніпаті, яка поклала Індію до ніг Бабура, відбулася битва при Могачі (Угорщина), яка відкрила туркам шлях на Захід. Загроза Мехмеда ІІ, який пообіцяв дати вівса своєму коню на престолі Св. Петра, набувала реальних рис. Не дивлячись на неочікувану поразку під Віднем в 1529 р., небезпека мусульманського завоювання була тим сильнішою, що у військово-технічному відношенні світ ісламу не поступався Європі. У турок була краща у світі артилерія, добре навчена професійна армія і маневрений флот, який до 1571 р. панував на Середземному морі і у водах східної Атлантики.
Але Захід прийняв виклик. На відміну від Індії і цілого ряду східних країн він знайшов у собі сили для організованої відсічі. З ініціативи Св. Престолу, який закликав християнські "нації" і "держави" об’єднати зусилля перед спільною загрозою, була створена широка коаліція католицьких країн. Не дивлячись на внутрішні протиріччя вона вступила в широку боротьбу, яка багато в чому визначила подальший хід світової історії. Сутність цього великого протистояння, його історичну суть усвідомлювалися далеко не всіма. Як на Заході так і на Сході цей величезний конфлікт цивілізацій сприймався насамперед, як боротьба хреста і півмісяця. На чолі табору християн стояв блок найрозвинутіших європейських країн, який остаточно сформувався за часів Карла V (1519 - 1556), який об’єднував під своїм скіпетром Італію, Іспанію, Бургундію, Нідерланди, Австрію, Чехію та ряд інших країн з населенням майже 33,5 млн. чол. (1500 р.). на Сході цьому блоку протистояв єдиний фронт мусульманських країн Середземномор’я, які визнавали верховну владу Порти і нараховував близько 32 млн. чол. на середину XVI ст. кожна із сторін могла виставити приблизно по 150 тисяч солдат і декілька сот військових кораблів.
Боротьба цих двох таборів значно ускладнилася глибокими внутрішніми протиріччями. На Заході Реформація і довгий період релігійних війн 1534 – 1648 рр., який розпочався після неї, поставили європейську цивілізацію на грань загибелі. І лише розкол у таборі мусульман врятував положення. Утворення шиїтської держави Сефевідів, яка протиставила себе всьому сунітському ісламу, ірано-турецькі війни, які відбувалися з невеликими перервами з 1514 по 1639 рр., і особливо джелалійська смута1596 – 1658 рр. практично паралізувала наступальний порив турок. Вони змушені були неодноразово відкладати і, на кінець, повністю відмовитися від завойовницьких планів у Європі. В кінці XVI ст., десь з 1581 р. (битва під Лепанто), тут встановилася стратегічна рівновага, яка тільки через століття змінилася на користь Заходу.
Внутрішні протиріччя і приблизна рівність сторін визначили наперед довгий і затяжний характер боротьби. Вона проходила як на суші так і на морі. Поворотним моментом, в кінцевому рахунку який визначив її кінець, була експедиція Колумба і відкриття Америки в 1492 р. Захід поступово почав зміцнювати своє панування на морях, насамперед в Атлантиці і в басейні Індійського океану, де проходило більшість водних комунікацій мусульман. В 1498 р. португальці обігнули мис Доброї Надії і з’явилися біля берегів Індії. В 1509 р. в битві при Діу вони знищили єгипетський флот і встановили контроль над всією акваторією Індійського океану, в 1514 р. досягли Китаю, в 1542 р. – Японії.
Поява європейців різко змінила ситуацію на Сході. В його історії почалася нова епоха. Виник новий фактор, новий центр сили, сама присутність якого, не кажучи вже про пряме втручання, порушило співвідношення сил, яке існувало до цих пір, а разом з тим всю систему традиційних цінностей і політичних пріоритетів. Робимо висновок: Захід і Схід – це не сторони світу, а означення двох типів способу перебування в ньому й переживання його – тобто двох типів культур – цивілізацій. Сам факт живучості й поширення пари "Захід-Схід" засвідчує її невипадковий характер, те, що ця протилежність уособлює в собі справді цікаву і змістовну контроверзу, багатомірний тип зв’язку якої неможливо окреслити розташуванням на карті. Річ у тім, що в історії світової культури провідною була то східна парадигма, то західна і збігтися вони не могли, інакше б зупинився всесвітній рух історії, пульсація Цілого. Тому потрібно заглиблюватися саме в неподібності й відмінності цих парадигм, інакше – не відкриються закони Цілого. Як казав японський поет Кітамура Токаку (1868 - 1894), "потік біжить зі Сходу на Захід і з Заходу на Схід. Країни світу являють собою лише сторони великого світу ідей". Захід і Схід – дві сторони одного цілого, дві півкулі, які становлять одне ціле нашого світокосмосу, дві протилежності і рівнозначності, які з подивом поглядають одна на одну, наступають одна одній на п’яти у випереджаючому стрімкому русі дивують нас то "європейським чудом", то японським або корейським стрибком. Історики, філософи, сходознавці, студенти прагнуть зрозуміти парадокс історії, її зиґзаґи і стрибки, коли раптом за черговим поворотом виявляється зовсім інший накреслений в путівнику ландшафт, коли риси тієї чи іншої культурної самобутності виявляються сходинками на дещо нові рубежі.
Досі остаточно не розв’язане питання, чому в XVI – XVIIстоліттях на Сході не відбулося ні буржуазних революцій, ні хоча б визрівання капіталістичних відносин. Підходячи до аналізу економіки східних деспотій з’ясовується, що саме східні цивілізації, передусім Індія і Китай, до середини XVIII століття мали високий рівень економічного розвитку, порівняно із Заходом більш розвинену систему товарно-грошових відносин, стійкіші й поширеніші традиції торгівлі і лихварства, величезні маси безземельного пролетарського населення, значні грошові нагромадження у вигляді незліченних скарбів. Отже, Схід мав всі потрібні для буржуазної революції передумови, які, незважаючи на славнозвісні суб’єктивні і об’єктивні чинники, не переросли в революційні потрясіння. Водночас так само старими методами не можливо пояснити економічний прорив в XX ст. країн Сходу. Звичайний перелік економічних умов і показників, не з’ясовує ситуацію, а, навпаки, заводить у безвихідь, викликає непорозуміння. І думка в пошуках ключа до цієї таємниці зупиняється на таїні людського переживання світу, на людському образі – моделі світу, який цей світ образотворить.
Методом співставлення та аналізу можна вияснити, чим відрізняються Східна і Західна цивілізації, а саме типом детермінації людини, а якщо точніше – типом самодетермінації суспільства, що зумовлює усю культурну самобутність, укладом, способом переживання людського світу й себе, й звідси – цілим комплексом домінант поведінки і дії.
Намагаючись проникнути у витоки культурно-історичних утворень, суспільств і суспільних організацій можна вирізнити дві досить протилежні системи культурних зв’язків і відносин, дві системи координат у яких викристалізовується та чи інша культура. Не вдаючись до схематизму і спрощення, можна сказати, що відправною точкою побудови цих систем можуть бути людина, її спосіб існування, дії і світовідчуття, який зумовлює всю систему політичної, соціальної і економічної організації і формує той чи інший образ світу. Власне кажучи, термін "цивілізація" є витвором європейського духу, результатом порівняння європейського мислення, спочатку цивілізованого (знову-таки європейського) і нецивілізованого, а потім вже інших, "цивілізованих" суспільств.
В спробах звести все до одного знаменника – історичності, а звідси – причинності, послідовності, наступності, не в змозі відступитись від себе, залишити свою позицію, а тільки порівняти її з іншою, такого поширення набула у нас компаравістика – як лише порівняння, а не прийняття "чужого", так само як "особисте буття", що визначає все "особисте знання, яке тому і є практичним", що укорінене в онтологічних глибинах, призвело до виникнення у європейців сварливого слова "європоцентризм". Під час здійснення спроб подолання вищезгаданого європоцентризму виникли ж знову таки суто європейські ідеали – рівноправ’я культур і народів. Саме завдяки цьому європейське мислення і не стало планетарним, бо, намагаючись упорядкувати картину світу, наштовхнулось на дещо відмінне, протилежне собі – інший тип світовідношення, світовідчуття, світопереживання, який увійшов до вжитку під таким містким, зовсім не географічно окресленим поняттям "Схід".
Методом співставлення можна прийти до висновку, що замкнутість, відсутність інновацій, які можна зіставити з інтелектуальними і культурними досягненнями Європи, водночас стабільність і сталість економіки цих суспільств і нарощений у зв’язку з цим потенціал, що вилився в економічний сплеск Японії XX ст., конформізм у політиці й етиці, уміння знаходити "золоту середину", врівноважувати протилежності, використовувати позитивне обох важелів, - все це зумовлено пасивно-антропоморфним характером людського існування, нібито раз і назавжди підпорядкованим одвічним закономірностям. Так само можна стверджувати, що і феномен "європейського чуда" XVII століття як наслідок сходження нової західноєвропейської цивілізації, феномен активної експансії західного християнства, стверджуючи боголюдськість, потребував від кожної людини активного перманентного самовдосконалення, вдосконалення в ім’я ідеї, бога й світу, паралельна з зовнішньою експансією внутрішня динамічність і плинність усіх устоїв і традицій західних суспільств – усе це було зумовлене антропологічним, активно-особистісним началом.
Поставивши перед собою завдання порівняти Західну і Східну цивілізації потрібно спинитися передусім на таких класичних цивілізаціях, як стародавня Греція, з одного боку, і Стародавній Китай, Японія, Індія – з другого.
Філософія як певною мірою квінтесенція культурного досвіду, світобачення може найповніше виявити світовідчуття і світорозуміння людини, філософських шкіл як Стародавньої Греції так і шкіл Сходу (буддизм, даосизм, конфуціанство). Філософія Стародавньої Греції спрямована на вивчення світу в його дійсності, на знаходження істини, вона "б’ється" в рамках пізнання. Але в остаточному підсумку її цікавлять не чисті істини самі по собі, пізнання вона підпорядковує важливому завданню – перетворення світу.
Західноєвропейський тип мислення ґрунтується на упорядкованій послідовності, на причинно-наслідковій розсудливості і вимагає рухатися лінійно, послідовно переходячи від опанування одним об’єктом до опанування іншими "нанизування всього на пряму".
Для східної людини, східної цивілізації світ, його впорядкованість, не існують на одній прямій, не замикаються в будь-якій лінійній площині, а є насиченим, об’ємним, багатовимірним де всі частини існують водночас і паралельно, де кожний "елемент" породжується іншим, де немає початку і кінця, причини і наслідку, все синхронно звучить і резонує, породжує незмінний порядок зміни. Проникаючи у власні глибини, східна людина проникає в східний порядок.
Якщо в Греції боротьба є засобом досягнення гармонії, непорушним законом життя, то дао навпаки, потребує надіяння. Однак водночас немає нічого, чого б воно не робило, і в цьому – його парадоксальність і переваги. Навіщо боротися людині, яка вільно, сама по собі існує в ритмі речей, навіщо їй докладати зусиль, коли на все вона спроможна, коли немає нічого, що б чинило опір, навіщо перетворювати, коли все вічне, стале й саме по собі дійде рівноваги. Якщо європейська думка під впливом Біблії з темноти добуває світло, а з того, що не має форм, - оформленість з небуття-буття, то філософія Лао-цзи, навпаки, із Світла поринає в темряву, з визначеного добуває безформність, від буття тікає в Небуття.
У чому ж полягають причини протилежності Західного і Східного типу мислення, способів зображення людини і її існування? Їх треба шукати в тих соціальних зв’язках, відносинах, в яких існує індивід, і які визначають його спосіб укорінення в світі. В основі соціальних організацій Китаю, Єгипту, Індії, інших східних цивілізацій лежить економічний чинник – право власника і користування власністю тут розділені. Живучи, беручи участь у житті полісів, давній грек творив не тільки навколишній предметний світ і свої відносини з цим світом, але й, і це найголовніше, - самого себе.
В заключення робимо висновок, який є зв’язком із сучасністю. Сьогодні світ воліє цілісності. Зближення Заходу і Сходу відбувається, і у філософії, і в усіх сферах життя – діалогічність стає не тільки методом пізнання, а й способом існування. Логіка історії примусила Європу звернути увагу на Схід як на щось собі рівне, але водночас потребує логіки сталості і традиціоналізму суспільств Сходу, осмислення причин його успіхів. А суперечності суспільств Сходу спонукають, так чи інакше, до зближення з Заходом. Як записано в "Книзі про чай": "Ми довго йшли різними шляхами, але чому нам не доповнювати одне одного? Європейці отримали із експансії користь, але втратили спокій. Ми виплекали гармонію, а вона протистояти силі ззовні...То чи не краще нам просто зустрітися час від часу за чашкою чаю".
3. Занепад Сходу і перехід світової гегемонії до країн Західної Європи: причини і наслідки
На кінець XVII ст. військова конфронтація ісламу і західного християнства закінчилась поразкою мусульманського світу. Битва під Віднем 12 вересня 1683 р. і Карловіцький мир 1699 р. означали не тільки припинення османської експансії в Європі. Це була відмова ісламу від претензій на світове панування. В глобальному протистоянні двох світів переможцем вийшов Захід. Це у вирішальній мірі визначило наперед подальший хід світової історії. Весь другий період Нового часу (1683 - 1918) проходив під знаком беззаперечної інтелектуальної, військово-технічної і культурної переваги Заходу. Його соціальні і духовні цінності, його стиль життя набули загального значення, стали зразковою моделлю "цивілізації", свого роду еталоном, на який почали рівнятися у всіх частинах земної кулі.
Переломним періодом, який засвідчив перехід світової гегемонії до країн Західної Європи, були роки 1683 – 1739. Яскраво це проявилося в області військової справи. До цього часу Захід не мав явної військової переваги. Як ми вже відмічали, до 1683 р. в Європі існував стратегічний паритет Схід-Захід; при цьому кращі армії Європи знаходилися у стані оборони, відбиваючись від загрози військового нападу зі Сходу. У Азії у європейців також не було впевненості у своїй перевазі. Вони всіляко ухилялися скільки-небудь значних зіткнень з арміями Китаю і могольської Індії. І справа не тільки у віддаленості цих країн від Європи. На відміну від Америки європейці утримувалися тут від великих колоніальних завоювань. На протязі більше як двох століть вони обмежувалися на Сході захопленням окремих пунктів на побережжі, де під захистом флоту влаштовували свої бази і торгові факторії. В 1750 р. на ці колоніальні анклави припадало не більше 1% всього населення Азії і Африки.
Положення корінним чином змінилося в середині XVIII ст. Після 1739 р. ні одна армія Сходу не отримала ні однієї великої перемоги над регулярними військами Заходу. Після російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. населення Османської імперії взагалі втратило віру у можливість протистояння Заходу силою зброї. З середини XVIII ст. – на думку ряду істориків, з часів битви при Плессі (1757 р.) у Бенгалії – військові дії європейських країн на Сході все більше набували характеру репресій і каральних експедицій. Можна сказати, що з цього часу армії Сходу були приречені на поразку, і Бонапарт мав усі підстави заявити, що якщо "два мамлюки безумовно переважали трьох французів;100 мамлюків були рівноцінні 100 французам; 300 французів зазвичай отримували верх над 300 мамлюками, то тисяча французів вже завжди розбивала 1500 мамлюків".
Одночасно з цим на Заході стали забувати раніше існуючу уяву про забезпечене і спокійне життя на Сході, про його багатство, силу і велич. На рубежі XVII - XVIII ст. Схід уже сприймався не тільки як царство зла і свавілля, але також як країни з поганими правителями і поганим керівництвом, із злиденним і грубим населенням. Перебування на Сході стало викликати у європейців ностальгічно загострені спогади про краще і багате життя на Заході.
Дійсно, після Вестфальського миру (1648 р.) Європа швидко рухалася вперед. Ріс її благоустрій. За рівнем суспільної продуктивності праці і за рівнем споживання Європа на середину XVIII ст. догнала країни Сходу. А ще через півстоліття перевершила їх в економічному відношенні. За підрахунками П. Берока, в 1750 р. ВНП на душу населення складав у Західній Європі 190 дол. США (у цінах 1960 р.), в 1800 р. – 219; в Азії – 190 і 195 дол., відповідно. На Заході найбагатшою країною була Франція Людовіка XVI (250 – 290 дол. В 1781 р.), на Сході – цінський Китай (228 дол. В 1800р.).
Все зростаюча впевненість Європи у своїх силах привела до різкої зміни поглядів на Схід. В 1683 – 1739 рр. зник комплекс страху. Поступово він поступився місцем комплексу переваги. Якщо в масах ще панувала уява про багатства і легке життя на Сході, якщо Даніель Дефо ще в 1720 р. намагався довести англійцям неправомірність їх схиляння перед Китаєм, то у правлячих колах переважав уже більш реалістичний підхід, особливо у відношенні Османської імперії. Навіть у Росії, в оточені Петра І ні в кого вже не було сумніву у відсталості турецької армії, боялися тільки можливого проведення реформ і запрошення військових інструкторів з Європи.
На середину XVIII ст. уявлення про відсталість Сходу стали отримувати на Заході широке поширення, а до кінця століття вони повністю переважали. На відміну від попередніх часів східні порядки стали сприйматися не як альтернативна модель соціально-політичного устрою, а як якесь відстале суспільство, яке зупинилося на певних більш ранніх ступенях історичного розвитку. Глибокий сон і дряхлість нерухомого Сходу стали найпоширенішими метафорами в Європі (історико-філософська концепція Г. Гегеля (1770 - 1831), який розглядав Схід як якусь "первісну" форму людської цивілізації, яка тільки на Заході рухалася по шляху прогресу). З цього часу Схід у масовій свідомості Європи став регіоном "варварства", як втілення грубості, жорстокості і лінощів, органічної нездатності до інтелектуального і морального розвитку.
Відповідно жителі Сходу втратили впевненість у своїх силах. Спочатку говорили про "занепад" своїх країн, про бездарність та нездатність правителів, потім, особливо у другій половиніXVIII ст., про "відсталість" насамперед у військово-технічному відношенні. Такі настрої поступово охоплювали всі країни Сходу: спочатку верхи суспільства, міста, приморські райони, потім низи народу і більш глибинні області. Паралельно цьому змінювався погляд на європейців. Зарозуміле, зневажливе відношення, яке ледве прикривалось дипломатичною ввічливістю, у XVIII ст. (у Китаї пізніше) змінилося відкритим інтересом, доброзичливістю і навіть прагненням де в чому бути як європейці. Якщо у XVст. візантійці (в Індії і Китаї європейців практично не знали) дивилися на жителів Заходу як на людей, які стояли нижче їх в культурному відношенні, то у XVIII ст. положення корінним чином змінилося. Люди Заходу стали сприйматися як носії хоч і чужої, але достатньо високої культури, особливо в області науки, техніки і освіти.
Таким чином, на кінець XVIII ст. сили які змінилися, їх стан стає фактом, який визнають як на Заході, так і на Сході. В чому ж причина відставання Сходу? Хто і в чому винен? Відповідь на це, здавалося б, просте питання викликає значні труднощі ще і тому, що з позицій сьогоднішнього дня важко собі уявити, як це Захід до 1683 р. був більш бідним і слабким регіоном, що над ним постійно висіла загроза завоювання із Сходу. Це тим більше важко, писав А. Тойнбі, що "хоча панування Заходу було встановлено зовсім недавно, його розглядають так, ніби воно було завжди".
Є різні концепції відставання Сходу – реальні і нереальні. Почнемо із других. Не заслуговує уваги твердження, що виною відсталості є вторгнення кочівників та іноземні нашестя. Все це було, і руйнування, яке відкидало назад цілі регіони, але це ніколи не було особливістю Сходу, у певні періоди так було і в Європі (Реформація, релігійні війни, Тридцятилітня війна 1618 – 1648 рр.). ще більш надуманою є теорія марксистських істориків про грабіж колоніальних і залежних країн розвинутими державами. Але фінансовий підрахунок доводить, що у XV - XVIII ст. "платіжний баланс" Схід-Захід складався на користь Сходу і "грабіж" народів Азії і Африки це ідеологічний міф. Схід як один із каналів "первісного нагромадження" не грав ніякої ролі, як якщо б його зовсім не існувало. Ні торгово-колоніальна експансія європейських країн, ні все золото Сходу не мали ніякого значення у прискоренні науково-технічного і економічного прогресу Європи в XVII - XVIII ст., тим більше не були "основою" індустріалізації Заходу.
П. Берок помітив наступну цікаву закономірність: країни-колонізатори розвивалися більш повільно, ніж країни, які не мали колоній. Іншими словами, чим більше колоній, тим менше розвиток. Слід підкреслити, що громадська думка європейських країн у XVII - XVIII ст. була налаштована різко негативно по відношенню до колоніальної політики. Вона засуджувала заморські авантюри, які, на думку європейців, не покривали пов’язані з ними витрати і вели тільки до непомірного збагачення безсовісних ділків. Останні, як вважали європейці, в кінцевому рахунку наживалися за їх власний рахунок як податківців, які покривали всі збитки, пов’язані з колоніальною політикою. І навіть у сучасній історіографії існує впливовий напрямок, прихильники якого вважають, що колоніальна політика диктувалася військово-політичними і навіть ідеологічними міркуваннями, які не мали нічого спільного з реальними економічними інтересами.
І хоча марксистські історики продовжували відстоювати тезу грабежу Сходу-Заходом. Нееквівалентний обмін – готові вироби – сировина, хоча побачити тут елементи "нееквівалентного обміну" неможливо, але факт залишався фактом: в 1815 р. Схід постав на світовому ринку як відстала "периферія". Це очевидно і безперечно. Спірним є інше питання: що було причиною, а що наслідком. Іншими словами, чи не є відставання Сходу не наслідком, а причиною його нерівноправного положення в "сучасній світовій системі"?
Насправді, історико-статистичні розрахунки показують, що включно до середини ХІХ ст. Захід просто не міг реально впливати на економічний розвиток східних суспільств, за виключенням, можливо, деяких прибережних анклавів. Про яке підкорення законам світового ринку може іти мова, якщо торгівля з Західною Європою ніколи не мала першочергового значення і за обсягом стояла в одному ряду з товарообігом інших торгових контрагентів? Наприклад, про яке підкорення і кому може іти мова, якщо в 1776 – 1781 рр. на долю всіх країн Західної Європи припала 1/7 обсягу зовнішньої торгівлі Єгипту, тобто майже стільки ж, скільки на долю Східної Африки? Інші 5/7 припадало на долю Індії, Туреччини, Ірану, Сирії та інших східних країн. Про який деформуючий вплив можна вести розмову, якщо вартість індійського експорту в Європу в 1760 р. склала 0, 03 – 0, 04% всього ВНП Індії? Все це такі дрібні величини, які не відобразилися та і не могли відобразитися на соціально-економічному розвитку Сходу.
Іншими словами, великі країни і світогосподарські регіони Азії і Північної Африки включно до середини ХІХ ст. зберігали повну автономність, розвивалися за своїми внутрішніми законами і самостійно задовольняли свої головні потреби. Більше того, в XVI - XVIII ст. країни Сходу як і раніше залишалися постачальниками на Захід готових виробів (тканини, цукор, прянощі, кава і т. п.), і до того ж мали позитивний торговий баланс. Навіть Англія, яка була найвинахідливішою у міжнародній торгівлі, 75% свого імпорту із Індії в 1708 – 1760 рр. оплачувала поставками дорогоцінних металів.
До середини ХІХ ст. Схід диктував свої умови торгівлі, на протязі трьох століть обмін товарами між Європою і Азією проходив у відповідності із правилами, які встановлювалися правителями Сходу (Китай, мусульманські країни і як привілей не всім султан дарував капітуляції – право селитися у певних кварталах міста і торгувати згідно встановлених правил). Це не був каприз східних владик, а міра захисту від торгової експансії Європи.
Після Лепанто (1571 р.) і Відня (1683 р.) військові перемоги відійшли в область історії. Боротися з європейським флотом, "захоплювати" береги і торгівлю було вже не можливо. Океан став продовженням Європи, а правителі Сходу і далі прагнули відстояти свої попередні позиції, діючи при цьому всіма доступними їм засобами, насамперед засобами зовнішньоекономічного примусу, заборонами і контролем. При цьому ні один уряд Сходу не проявив ні достатньої гнучкості, ні дальновидності, щоб пристосувати свою політику до ситуації у світовій торгівлі, яка змінювалася. Більше того, ні один із них не встояв перед спокусою до кінця використати положення єдиних виробників і постачальників. Всі вони проводили політику монопольно високих цін і забороняли вільну торгівлю. Але замість закріплення переваг, які історично склалися це привело до прямо протилежних результатів.
Відсутність і дорогі ціни на східні товари, стимулювали їх виробництво в Європі та інших країнах, до того ж товари кращі по якості і по значно нищим цінам. Наприклад, папір винайшли в Китаї; в VIII – Х ст. його виробництво налагодили в мусульманських країнах, в ХІІ ст. – в Іспанії, в ХІІІ – в Італії. У ХV ст. Європа почала експортувати папір на Схід. Така ж доля у сирійського скла, шовкових тканин, вогнепальної зброї і багато чого ще. Гармати були винайдені в Китаї і вперше використані монголами при завоюванні Сунської імперії (1251 - 1279). Але вже на початку ХVІ ст., на думку одного китайського чиновника, португальські гармати були значно досконалішими і точними в бою.
Іще. В результаті монополізації виробництва і збуту країни Сходу втратили навіть ті переваги, які витікали із чисто природного фактору: родючості ґрунтів, теплого клімату і т. п. Бразильський цукор витіснив із європейських ринків цукор із Сирії і Єгипту, "балтійська" пшениця – зерно із арабських країн. На кінець ХVІІ ст. арабський льон, бавовна і рис втратили своє значення як експортні культури і навіть на внутрішньому ринку витіснялися імпортом. Кава і чай європейських плантаторів підірвали монополію Південної Аравії і Китаю. У ХVІІІ ст. цукор, кава і рис із Вест-Індії майже повністю замінили на Близькому Сході продукцію місцевого виробництва.
Поступове наростання цих тенденцій, які діяли з епохи Хрестових походів, мало незворотні наслідки. В кінцевому рахунку воно привело до корінної зміни в характері та структурі європейсько-азіатської торгівлі, яка на кінець ХVІІІ ст. набувала все більше типових рис "периферійності". І в цьому в чималій мірі сприяли самі східні правителі. У погоні за монопольно високими прибутками, за європейським золотом і сріблом вони втратили переваги, створені історією і природою, втратили положення ведучих виробників і в кінці кінців поступилися своїми позиціями на світовому ринку альтернативним постачальникам. Іншими словами, Схід програв в економічному змаганні, як він зазнав поразки у відкритому військово-політичному протистоянні Заходу.
Сьогодні більшість істориків дотримуються концепції "випереджаючого розвитку" Європи. З цієї точки зору відставання Сходу було відносним його можна уявити собі тільки на фоні європейського життя, по контрасту із Заходом. На кінець ХVІІІ ст. Європа ніби залишила позаду країни Сходу, в розвитку яких не відбулося і не відбувалося якихось принципових змін. Ніяких катаклізмів не було. І лише у порівнянні із Заходом, Схід дійсно став сприйматися як резерват відсталості і застою. Однак ясно одне, що за виключенням окремих країн, в цілому на Сході не було абсолютного господарського регресу і навіть темпи економічного розвитку принципово не відрізнялися від того що було в Європі.
У сфері духовного життя Сходу теж не відбулося ніяких принципових змін. Якщо не брати до уваги елітарних форм, то ніде, навіть у мусульманському світі, не було занепаду культури. Вона продовжувала розвиватися у руслі традиційних цінностей. Порівняно високим був рівень елементарної грамотності, шкільної освіти і традиційних знань. Як і раніше інтенсивним було релігійне життя. В періоди миру і соціальної стабільності достатньо високим був рівень моралі і нормативної поведінки. Єдині, що в історичній ретроспективі може бути віднесене до елементів культурного застою або навіть відсталості, - це збереження традиційного характеру культури та її самобутності, іншими словами відсутність інновацій, які б можна було спів ставити з інтелектуальними і культурними досягненнями Європи, яка проявила в цей період безумовну перевагу своїх традиційних цінностей і соціально-політичних інститутів.
Де ж ключ до процвітання Європи ХVІ - ХVІІ ст.? більшість істориків сходяться на тому, що він знаходиться в Європі. Історики однолінійного прогресивного розвитку пов’язують це з утвердженням капіталізму, а представники сталінської школи навіть з перемогою буржуазної революції. Дійсно, на Сході не було буржуазних революцій, "визрівання" капіталістичних відносин, хоча за теорією Маркса революції відбуваються у країнах з повним розвитком продуктивних сил, а саме Схід був таким на ХVІІІ ст. І науково-технічні винаходи це теж не пріоритет Європи, а Сходу.
Тут слід зауважити, що всі знання (компас, книгодрукування, виготовлення вольфрамової сталі, географія, астрономія і т. п.) вперше якраз були на Сході, але вони не зробили ніякого впливу на соціально-економічний розвиток Сходу, вони відштовхувалися східним суспільством. На кінець ХVІ ст., наприклад, припинили існування мануфактури Сирії і Палестини, які були розраховані на використання в якості двигуна водяного колеса – технології завезеної з Північної Іспанії. Така ж доля і фарфорових мануфактур в Єгипті, які копіювали китайські зразки. Ніякого капіталізму не виникло також в результаті розвитку торгівлі і мануфактурно-ремісничого виробництва. Ні в могольській Індії, ні в Китаї бурхливий ріст товарно-грошових відносин, торгового капіталу і лихварства, не говорячи вже про розвиток різних форм приватного присвоєння (і навіть володіння) не породжував "нічого, - як замітив К. Маркс, - крім економічного упадку і політичної корупції".
І в самій Європі не капіталізм з його культом грошей, не панування буржуазії, тим більше не "буржуазні революції" були причиною "європейського дива" ХVІ - ХVІІ ст. Не купці і не лихварі-банкіри змінили обличчя Заходу, розкрили його інтелектуальний і художній потенціал. Не вони здійснили революцію свідомості, яка перетворила Захід в епоху Відродження і привела до створення індивідуалізованого суспільства, яке було раціонально перебудовано на принципах свободи. Сам капіталізм як система вільної ринкової економіки був наслідком тих змін, які відбулися в Європі на рубежі Нового часу.
Ще в 1973 р. Д. Норт в своєму "Піднесенні західного світу" відмічав, що науково-технічні інновації, ринкові структури, освіта, нагромадження капіталу і т. п. були не причиною піднесення, а самим піднесенням, його проявом в різних сферах економічного і соціального життя. Таким чином, капіталізм був одним із результатів прогресу Заходу, розкриттям в області економіки тих тенденцій, які містилися в його соціальних і духовних цінностях. Це був чисто західний спосіб виробництва. Він витікав із самого характеру соціальних структур, властивих Європі з глибокої давнини.
В епоху середньовіччя, особливо з ХІ - ХІV ст. під впливом католицької церкви і рицарства ці цінності отримали подальший розвиток, привели до виникнення нової етики і моралі. Праця стала самоціллю, вищим релігійно-моральним ідеалом у поєднанні з розвитком правової свідомості, самоконтролю і особистої відповідальності створили на Заході ту соціальну-моральну атмосферу, яку М. Вебер не зовсім вдало визначив як "дух капіталізму".
Релігійно-моральні ідеали Сходу мали прямо протилежний характер. Аскеза зв’язувалася насамперед із відходом від світу. У світі ж панували колективістські начала, які, як ми вже відмічали, лежали в основі всіх цивілізацій Сходу. Більше того, більшості із них була властива установка на рівність і соціальну справедливість. Відповідно в системі пріоритетів переважало розподільче начало, орієнтація на порівняльне і гарантоване задоволення матеріальних потреб, яке було пов’язане не з індивідуальними, а з колективними зусиллями.
Звідси витікало відношення до праці. При всіх відмінностях в його культурі і релігійно-моральній основі він ніде на Сході не був самоціллю, не мав того глибоко особистого і в ідеалі некористолюбного характеру, який він набув у країнах Заходу. У всіх цивілізаціях Сходу праця була насамперед джерелом добробуту і мала суспільне значення. Праця одного була працею для всіх і в ідеалі всі працювали як один. На практиці це породжувало прагнення "не перепрацювати за іншого", в кращому випадку бути на рівні з іншими. Ніде на Сході людина не відповідала перед собою за результати своєї праці, завжди – перед суспільством, кастою або кланом. Відповідно ніде не склалося тієї соціально-моральної атмосфери, тієї культури духу, в середовищі якої відбувався економічний розвиток Заходу, який без протиріч поєднувався з раціональним розрахунком і навіть меркантильністю.
Економічні структури, які склалися в різних цивілізаціях Сходу, були абсолютно несумісні з розвитком вільної ринкової економіки. Відсутність таких фундаментальних інститутів, як власність і свобода, заперечення цінності індивіда і його прагнень, залежність людини і його діяльності від колективу – все це не давало інших альтернатив, крім неринкових форм організації праці. З розвитком капіталізму були несумісні також економічні погляди східних правителів, які виходили, за визначенням А. Сміта, із "землеробських систем політичної економії". Всі вони вважали фізичну працю, насамперед в сільському господарстві, єдиним джерелом знову виробленого продукту, а селян – єдиними годувальниками суспільства.
На кінець, виникненню вільних ринкових відносин стояла на перешкоді сама політика східних урядів. При всіх відмінностях ідеологічного порядку, всі вони вважали за необхідне втручання держави в господарську діяльність людей і концентрацію багатства в руках казни. Їх основною турботою була проблема обліку, розподілу і перерозподілу, або механізм ре дистрибуції. Крім іншого, він відкривав перед правлячими класами воістину необмежені можливості для власного збагачення, не обмеженого ні особистою відповідальністю, ні імперативами морального порядку. Неймовірно, але факт: за твердженням О. І. Сенковського (1800 - 1858) із посиланням на "знатоків справи", в цінському Китаї начальники і їх підлеглі розкрадали більш як 60 – 70% казенних грошей, в Османській імперії – і того більше, 75%.
Схід ішов своїм шляхом. Він не повторював і не збирався повторювати шлях розвитку Заходу. На протязі всього періоду він відстоював свої ідеали, протиставляючи їх соціальним і духовним цінностям Європи. В його суспільній свідомості, в крайньому випадку на офіційному рівні, Захід завжди поставав як царство зла, як вогнище темноти і рабства. Люди Заходу – всі ці "заморські дияволи" – уособлювали похмурі сили сатани, були носіями грубих матеріалістичних інстинктів, були бездуховні, морально розпущені, нечистоплотні.
Ненависть до Заходу пронизувала всю полемічну літературу Сходу. Власті і офіційна пропаганда нищили в корені всякий інтерес до Заходу. Запозичення європейського досвіду зображалось як смертельна небезпека, як шлях, - якщо вірити "Батьківському поученню" одного із ієрархів східної церкви, - який веде до зубожіння, вбивствам, крадіжкам, всяким нещастям. Населення переконували, що контакти з людьми Заходу небезпечні. Їсти з ними із одного блюда не слід, стверджували прихильники традиційних основ, так як це загрожувало заразою і всіма лихами.
Правителі Сходу всіляко перешкоджали проникненню західних ідей. Вони чітко усвідомлювали, що поширення європейських ідей загрожувало всій будівлі традиційного суспільства. Найнебезпечнішими були місіонери (католицькі), які свідомо займалися "експортом" західноєвропейської цивілізації. Повсюдно на Сході діяльність місіонерів викликала негативну реакцію, у випадку успіху – просто заборонялася (Японія, Китай, Сіам) або суворо контролювалася. До 1793 р. азійські держави не мали постійних посольств в Європі, ні один житель Сходу не виїжджав на Захід у приватну мандрівку.
І тільки очевидна нерівність сил змусила Схід змінити позицію. Від протистояння і ізоляції він перейшов до поступового відкриття цивілізаційних кордонів. Більше того, усвідомлення "відсталості" породило прагнення "догнати" Європу насамперед у тих областях, де Захід мав чітку перевагу. У ХVІІІ ст. такою областю була військова справа. І не випадково всі правителі Сходу починали "доганяти" Європу з реорганізації своїх збройних сил. При цьому вони проявляли інтерес виключно до матеріальних досягнень західноєвропейської цивілізації, в першу чергу до техніки і природничонауковим знанням.
І навіть такий однобокий інтерес зробив першу пробоїну в культурно-історичній свідомості Сходу і заклав основи процесу європеїзації і реформ. Почавшись у Росії і Туреччині він поступово став поширюватися і на інші країни, насамперед приморські райони, які були у більш тісних контактах з Європою і її колоніальними анклавами. Це був переломний момент, який означав визнання країнами Сходу, переваг західноєвропейської цивілізації і в цілому ролі Заходу як гегемона нової, моноцентричної системи світу.
ЛІТЕРАТУРА
1. История Востока. – М., 2000. – т. 3
2. Васильев Л. С. История Востока. – М., 1994. – т. 1
3. Цивілізація: структура і динаміка /За ред. І. В. Бойченка, О. В. Романенко/ - К., 2003.
4. Зенин Д. Реабилитация чингисханового воинства. // Азия и Африка сегодня. – 1994. - №5.
5. Еремеев Д. Почему Восток отстал от Запада? // Азия и Африка сегодня. – 1989. - №7, 9, 11.
6. История начинается с Востока // Преподавание истории в школе. – 1998. - №2.
7. Патрушев А.И. Макс Вебер и проблемы истории Востока // Вестник Московского университета. – 1998. - №4.
8. Першиц А.И. Кочевники в мировой истории // Восток. – 1998. - №2.
9. Иванов Н.А. Упадок Востока и установление мировой гегемонии Западной Европы. // Восток. – 1994. - №4.