Українська діаспора
Формування української діаспори в Західному світі
Формування української діаспори на Сході
* *
*
Слово діаспора походить з давньогрецької мови і означає “розсіяння”. В сучасному розумінні діаспора – це перебування значної частини народу поза межами країни свого походження. Таким чином, українська діаспора, це українці які постійно живуть в інших країнах.
Діаспора формується кількома шляхами. Один з них пов’язаний із змінами кордонів. Так змінювались кордони Австро-Угорської імперії, Польщі, Румунії де проживали українці. Наприклад території Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння заселені українцями належать сучасній Польщі. Змінювались території і кордони республік СРСР де проживали українці. В 1924р. в Придністров’ї, де в більшості жили українці створили Молдавську автономну республіку. В 1940р. до Радянського Союзу приєднали Бессарабію і об’єднали з Молдавською автономною республікою. Так була сформована територія сучасної Молдавії, де зараз проживає більше 600 тисяч українців.
В результаті змін кордонів в СРСР в 1924-1925 рр. Україні передано території з населенням 278 тисяч чоловік, а від України, Російській Федерації передано території з населенням 479 тисяч чоловік. Крім того, поза межами України в прикордонних Російських областях – Курській, Воронезькій, Білгородській проживає близько 2 мільйонів українців.
Але головним шляхом формування діаспори є еміграція. Слово еміграція походить від латинського слова емідчо, що в перекладі означає - виселяюсь, переселяюсь. Таким чином, еміграція - це переселення з Батьківщини в іншу країну на тривалий строк або постійне місце проживання.
Еміграція, феномен властивий багатьом народам. Самими великими діаспорами є єврейська, армянська, арабська, китайська. Процеси еміграції викликаються багатьма причинами і перш-за-все соціально-економічними, політичними, релігійними. Сучасна українська діаспора за різними оцінками налічує від 11 до 15 мільйонів українців. Прийнято виокремлювати Західну і Східну діаспору. Основними причинами формування української діаспори є економічна скрута і бідність яка штовхає українців шукати кращої долі за кордоном.
Західна еміграція і діаспора
В історії української еміграції на Захід чітко виявляються кілька “хвиль” масового переселенського руху. Перша - з останньої чверті Х1Х до початку Першої світової війни. Друга “хвиля” охоплює період між двома світовими війнами (1918-1939). Третя – тривала з 1945 року до першої половини 50-х років. З кінця 80-х років починається четверта “хвиля” еміграції.
Перша “хвиля” еміграції була обумовлена економічними причинами які склались в Західній Україні. 70% селянських господарств українців мали менше половини мінімального земельного наділу і лише одне господарство з десяти перевищувало цей мінімум. Рівень життя західноукраїнських селян становив лише десятину частину від загального рівня життя в Австро-Угорщині. Певною мірою позначались національні та релігійні фактори.
В цей же час, в кінці Х1Х століття, уряди Канади, Бразилії, Аргентини почали освоєння цілинних земель, а капіталісти США були зацікавлені в дешевій робочій силі для важкої промисловості. Агенти цих урядів працювали в Європі активно поширюючи інформацію про “чудові” умови праці на нових землях. Тим більше, що за кожного загітованого дорослого агенти отримували п’ять доларів і по два долари за дитину. Певну роль в пропаганді еміграції відіграв Йосип Олеськів – відомий український діяч, який видав у Львові брошури “Про вільні землі”, “О еміграції”.
Продаючи свої землі, маєтки, реманент селяни вирушали до європейських портів – Гамбурга, Бремена, Роттердама, Антверпена, Генуї. Звідти, долаючи океан, прибували на нові землі. Українці були самими бідними з емігрантів. Так француз привозив до Америки, в середньому 86 доларів, чех-41, німець-58, а українець-14. В дорогу українці брали сільський реманент – коси, серпи, сокири, а господині – насіння городини.
Освоєння нових земель вимагало багатьох зусиль. В Південній Америці щоб займатись землеробством потрібно було корчувати джунглі. В США, на заводах Пенсільванії, українці отримували зарплатню втричі меншу ніж корінні американці. В Канаді, на українців, дивились як на конкурентів в отриманні цілинних земель. Українці не знали мови, звичаїв і навіть їх греко-католицька віра викликала підзору. Але незважаючи на всі труднощі українці обживались в нових умовах.
Південна Америка.
В 1872-1876 роках перші українці з’явились в Бразилії. Вони отримали землі в південній частині штату Парана. В 90-ті роки починається еміграція до Аргентини. Але еміграція в ці країни не набула масового характеру. Це пояснюється несприятливими кліматичними умовами, відсутністю промислового виробництва і т.д. Про все це українців попереджав в своїх працях Й. Олеськів. Загалом до 1914 року до Аргентини прибуло майже десять тисяч, а до Бразилії – сорок тисяч українців.
Північна Америка.
Швидко, перша “хвиля” емігрантів звернула до США і Канади. Але звістки про українців в цій стороні світу відомі з ХV111 століття.
Початком масової еміграції до США став 1877 рік, коли група селян-русинів з Закарпаття прибула на шахти Пенсильванії. Згодом українці працювали чорноробами в інших галузях промисловості зазнаючи великих обмежень в платні. Головними містами розселення українців були Шенандоа, Пітсбург, Нью-Йорк, інші міста північного-сходу США. Згодом, в пошуках роботи, українці розійшлись по всій країні.
Українська громада в США, розпорошена і поділена за різними ознаками намагалася зберегти і розвинути національні традиції. Але разом з тим, українці першої “хвилі” намагались швидше стати корінним населенням, вивчити мову, традиції, звички. Загалом, до 1914 року, до США прибуло близько семисот тисяч українців.
Перші українські переселенці в Канаді з`явилися в 1891 році. Ними були Іван Пилипів та Василь Єлиняк. До 1914 року, до цієї країни емігрувало близько ста семидесяти тисяч українців. Переселенці осідали в штатах Альберта, Манітоба, Саскачеван. Освоювали цілинні землі, адже їм надавали земельні ділянки у шістнадцять гектар. В перші роки свого життя в Канаді, чоловіки йшли працювати у міста, для того, щоб заробити трохи грошей на будівництво оселі. Дружини і діти часто жили в землянках і працювали на землі.
Працьовитість українців зробила свою справу. За десяток років переселенці досягли значних успіхів. Так у 1916 році, ферма українського емігранта у провінції Альберта налічувала, в середньому, 5 коней, 14 голів великої рогатої худоби, від 12 до 16 поросят. Українцями було створено сімдесят тисяч фермерських господарств.
Українці піклувалися про розвиток своїх дітей і про збереження своїх традицій. В 1905 році у Вінніпезі відкрито спеціальну школу для підготовки українських вчителів. В 1915 році в місцях розселення українців працювало чотириста п`ятдесят шкіл. Як і в інших країнах були засновані церковні і культурні товариства, згодом і політичні організації.
Таким чином, перша “хвиля” еміграції була обумовлена важкими соціально-економічними умовами життя. На нові землі їхали малоосвічені селяни, які долаючи перешкоди утвердились як повноправні громадяни нових батьківщин.
Другий етап еміграції.
Друга “хвиля” еміграції починається після закінчення Першої світової війни, та бурхливих подій 1917-1920 років в Україні. До соціально-економічних причин додались і політичні. Останні призвели до появи політичної еміграції. До неї входили політичні лідери, діячі культури і науки, офіцери і рядові українських армій-всі, хто був незгодний з радянською владою і польським пануванням. Особливостями цього етапу еміграції стало також те, що велика частина політичної еміграції осіла в європейських країнах.
Українці розсіялись переважно в Чехословаччині, Австрії, Польщі, Німеччині, Франції. Так в 20-ті роки в Чехословаччині відкрились вищі навчальні заклади – Український Вільний Університет, Українська Господарська Академія, Вищий Педагогічний Інститут. В цих навчальних закладах, тоді-ж, навчалось більше двох тисяч українців. В Німеччині, в Берліні, створено Український Науковий Інститут.
Характерною рисою міжвоєнного етапу еміграції стала поява трудової сезонної еміграції у Францію і Бельгію. Емігранти працювали в сільському господарстві, вугільній, металургійній і текстильній промисловостях. Кількість українців-емігрантів у Франції у 20-30-ті роки налічувала від сорока до п’ятдесяти тисяч чоловік.
Але основна кількість переселенців знову направлялась до США і Канади. З 1920 по 1940 роки туди прибуло відповідно сто і сімдесят тисяч емігрантів. Продовжилась еміграція до Аргентини і Бразилії.
На процес еміграції вплинули такі фактори як економічна криза початку тридцятих років, обмеження еміграції урядами ряду країн.
Українці другої хвилі еміграції відрізнялись більшою освіченністю, швидко пристосовувались до нових умов життя і праці, приймали активну участь в житті українських громад. Саме з їхнього середовища згодом вийшли громадські і політичні діячі, бізнесмени, адвокати, лікарі.
Особливістю даного періоду став також, процес рееміграції – повернення емігрантів на Батьківщину. Саме в другій еміграційній хвилі рееміграція стала політичним явищем, адже з`явилась надія, що в Радянській Україні встановилось справедливе, демократичне суспільство. В 1924 році в Україну повернулось було близько двох тисяч осіб.
Третій етап еміграції.
Третя хвиля еміграції розпочалась після Другої світової війни. Основу переселенців складали так званні „переміщені особи” – люди, які не по своїй волі опинились в Німеччині. Серед них – „остарбайтери” – молодь, яку насильно вивезли на примусові роботи; українці – військовополонені; українці - солдати дивізії СС „Галичина”. Невелика кількість українців втекла разом з німцями, бо боялись звинувачень радянської влади у зраді. Згодом, в Західній Європі, опинились партизани УПА, які під тиском радянських військ проривались через Карпати до Чехословаччини, а звідти до Німеччини і Австрії. Як відомо, Німеччина була поділена на кілька окупаційних зон . В англійській зоні окупації залишилось близько п’ятдесяти п’яти тисяч українців, в американській – більше ста тисяч, у французькій - дев’ятнадцять тисяч. У трьох окупаційних зонах Австрії знаходилось близько двадцяти двох тисяч, в Італії – одинадцять тисяч українців. Таким чином понад трьохсот тисяч наших співвітчизників опинились у становищі біженців і переміщених осіб.
Більшість з них розміщувалась в спеціальних таборах, якими опікувались ООН та Міжнародна організація біженців. Після переговорів і узгоджень розпочалось розселення мешканців таборів по різних країнах. Це розселення тривало з 1947 по 1955 роки. Крім традиційних країн – Канади, США, Аргентини, Бразилії, українці „відкрили” для себе нові землі. Так опинились українці в Британії, Уругваї, Парагваї, Чілі, Австрії.
Специфічним видом еміграції в 70-80 роки ХХ століття в СРСР і в радянський Україні стало утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Дівчата виходили заміж за іноземних спеціалістів, зарубіжних студентів та аспірантів, в основному з азіатських і африканських країн.
В останнє десятиліття ХХ сторіччя Україна переживала економічну кризу пов`язану з переходом до нової моделі економіки. Перехід до т. зв. ринкових відносин різко погіршив матеріальне становище українців. З`явились невідомі за радянських часів безробіття, невиплата заробітної платні, зубожіння. Саме вони стали причинами масового виїзду українців за кордон. Серед тих хто виїздить за кордон представники інтелігенції – вчителі, лікарі, наукові працівники, викладачі вищих навчальних закладів; робітники – будівельники, кораблебудівники, моряки.
Українці погоджуються на будь-яку роботу і на заробітну платню нижчу від звичайної в цих країнах. Частина українців намагається отримати офіційний дозвіл не лише на тимчасову роботу але і на постійне проживання. Серед європейських країн, де в кінці ХХ і на початку ХХІ століття працюють українці, Польща, Чехія, Словакія, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Росія. Частина українців виїздить до США, Канади, Нової Зеландії, Аргентини.
Життя українців за кордоном.
Соціально-економічний, політичний, культурний статус українців в країнах західного світу змінювався протягом всього процесу еміграції. Однозначно оцінити становище українців неможливо. Надто різні умови життя і праці наших співвітчизників в США і Канаді, Латинській Америці і Європі.
Близько трьох мільйонів українців проживають зараз в США і Канаді. Це одна із самих заможних груп української діаспори. Незважаючи на те, що українці були найбіднішими емігрантами кінця ХІХ – початку ХХ століття сьогодні вони мають досить високий соціальний статус. Популярними професіями серед українців стали професії лікаря, інженера, адвоката, вчителя, викладача вищого навчального закладу. Значна кількість українців має свій бізнес. Більшість українців мешкає в містах.
Соціально-економічне становище українців в Латинській Америці неоднакове. Найкраще становище української громади в Аргентині. Вона налічує близько двохсот п’ятдесяти тисяч. З них біля ста тисяч – мешканці Буенос-Айреса. Основна маса українців фермери і робітники. В останні роки ХХ століття зростає кількість осіб інтелектуальних професій. Це онуки і правнуки перших емігрантів.
Українці Бразилії, яких налічується більше трьохсот тисяч, в основному мешкають сільській місцевості. Фермерство для них є більше способом існування ніж багатого життя. Загалом рівень життя українців в Бразилії нижчий від середнього життєвого стандарту країни. В інших латиноамериканських країнах мешкає від тисячі до п`ятнадцяти тисяч українців. Більшість з них фермери, власники дрібних майстерень, наймані робітники. Невелика кількість інтелігенції.
Українська діаспора в Європі ділиться на дві частин. Частина з них постійно мешкала в Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії. Найбільші громади в Польщі – близько трьохсот п’ятдесяти тисяч, в Румунії – трохи більше ста тисяч. Життя українців в цих країнах було і залишається нелегким. Становище співвітчизників змінюється потроху на краще лише в останні десятиліття.
В інших європейських країнах українців з’явились через еміграцію і зараз їх небагато небагато. В Британії – 30 тисяч, Франції – близько 40 тисяч, ФРН – 25 тисяч. Більшість з них опинилась в цих країнах в 20-30 роки ХХ століття та після Другої світової війни. Українці, в основному, зайняті фізичною, малокваліфікованою роботою. Невелика частина - власники дрібних підприємств, магазинів. Зростає кількість інженерів, вчителів, представників інших інтелектуальних професій.
Важкі умови життя, туга за Батьківщиною, природний колективізм притаманний українцям об`єднували їх на нових землях. Насамперед об`єднання йшло навколо церкви. Адже в кожному поселенні українці намагались побудувати свою церкву. Церковні братства стали самою поширеною формою об`єднання. Одним з перших стало Братство Святого Миколая засноване у містечку Шенандоа (США), у 1885 році, священиком Іваном Волянським. На сьогодні українці за кордоном об`єднанні в парафії Автокефальної православної церкви, греко-католицької, української католицької церкви, української протестантської громади, баптистської церкви.
Другою формою об`єднання стали товариства взаємодопомоги. Вони відіграли помітну роль у підтримці їх учасників, особливо в період скрут, потрясінь, масового безробіття. Згодом засновуються культурні товариства „Просвіта”, читальні, видавництва. Найкраще організовані в цьому відношенні українці США і Канади.
Східна українська діаспора.
Під східною українською діаспорою ми розуміємо українців які мешкають на території колишнього СРСР. Після розвалу Радянського Союзу поза межами України опинились, за різними підрахунками, від шести до восьми мільйонів співвітчизників. В 1989 році, за останнім переписом населення, в Росії проживало трохи більше чотирьох мільйонів українців, в Казахстані – близько мільйона, в Молдавії – близько шестисот тисяч і т.д. В процесі формування сучасної східної діаспори можна виділити свої особливості і етапи. Але саме головне те, що українці переміщувались (мігрували) в межах однієї країни – Російської імперії, а згодом СРСР.
Українські переселенці в Московській державі з`являються у XVII столітті. Це були втікачі з Речі Посполитої – учасники козацько-селянських повстань. Українці селяться в порубіжних землях Московської України. Нині це територія Курської, Білгородської, Воронезької, Ростовської областей Російської Федерації. На цих землях утворилась Слобожанська Україна. В 20-ті роки ХХ століття уряд радянської України піднімав питання про приєднання прикордонних районів Росії в яких проживають українці до УСРР. Але питання було вирішено не на користь Україні. Сучасне населення цих областей вже давно не відчуває себе українцями, забуло мову і культуру.
В кінці XVIIІ століття почалось масове заселення українцями територій Північного Кавказу. В 1792 році царський уряд переселив Чорноморське козацьке військо, організоване з колишніх запорожців на т.зв. Чорноморську прикордонну лінію. Цей кордон Росії з північним Кавказом проходив правим берегом річки Кубань. На двадцять п`ять тисяч козаків виділили біля тридцяти тисяч гектар землі. На початку XІХ століття козацьке військо поповнювалось переселенцями з Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній. З огляду на нестачу жінок в 1832 році було проведено примусовий набір кількох тисяч дівчат з України і відряджено їх на Кубанщину. Обживаючи нові землі українці дійшли до гирла р. Кубань і далі на південний схід аж до Кавказького хребта. Так формувався „Малиновий клин” – територія Російської держави колонізована українцями.
До початку ХХ століття українці зберігали свою мову, культуру, традиції. Політика коренізаціїї-українізації проголошена в СРСР-УСРР в 20-ті роки ХХ століття поширювалось і на кубанські землі. В цей час тут працюють український педагогічний технікум, шість сот українських шкіл, два українських видавництва.
Протягом ХІХ століття українці доходять до Поволжя, починають освоєння заволзьких степів, територій Західного Сибіру і Північного Казахстану. Після скасування кріпосного ладу в 1861 році активізується переселення за Урал. Наші предки оселяються в Томській, Тобольській, Єнісейській, Іркутській губерній. Царський уряд надавав переселенцям п`ятнадцять десятин землі, позику в сто карбованців, невеликий земельний податок і звільнення на три роки від інших податків. Навіть такі мінімальні переваги привабили на ці землі, в 1891-1914 роках, більш ніж півтора мільйони українців. В основному, це були переселенці із малоземельних українських губерній: Полтавської, Харківської, Чернігівської, де більшість земельних володінь не перевищувала п`яти десятин.
Центрами т.зв. Сірого Клину вважались міста Омськ, Томськ, Актюбінськ. В 20-ті на початку 30-х років тут також діяли національні школи, педтехнікуми, виходили українські газети. Влада навіть утворювала українські райони і сільські ради.
Районами Північного Казахстану і Західного Сибіру рух українців не обмежився. Навпаки, з 80-90-х років ХІХ століття, особливо в 1906-1911 роках, під час проведення П.Столипіним аграрної реформи українське селянство починає освоєння сучасних територій Приморського і Хабаровського краю, Камчатської, Сахалінської, Амурської області. Переселення було настільки масовим, що українці налічували від сорока до шістдесяти відсотків населення цих районів. Саме тому ці землі отримали назву – Зелена Україна – Зелений Клин – Нова Україна. В двадцяті роки ХХ століття тут діяли понад півтисячі українських шкіл, три українські педтехнікуми, український відділ агропедінституту, три видавництва, десяток газет і журналів.
З початку 30-х років процеси національного розвитку в місцях компактного проживання українців згортаються. Закриваються школи, технікуми, газети, театри. Починаються масові репресії. Взагалі репресії, які відбувались в Російській імперії і СРСР, завжди були джерелом переселення і освоєння величезних територій Сибіру і Далекого Сходу. Але за радянських часів репресії, набули надзвичайного, небаченого розмаху.
В 20-ті роки з України висилали колишніх солдат українських армій, махновців, діячів українських урядів 1917-1920 років. З кінця 20-х років репресують стару українську інтелігенцію. Але основна маса репресованих – українське заможне селянство – куркулі („кулаки” ).
У січні 1930 року політичним керівництвом СРСР був розроблений план ліквідації заможного селянства. 30 січня 1930 року була затверджена постанова: „Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації.” За цим документом власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялись на три категорії. До першої категорії належали учасники антирадянських виступів – їх чекала в`язниця або концтабір. До другої – ті, хто чинив „менш активний опір”. Разом із сім`ями їх депортували у віддалені райони півночі і сходу. До третьої категорії зараховувались всі, хто не опирався розкуркуленню. Вони отримували клаптики землі за межами колгоспних ланів. За цією постановою, з України, в першу хвилю колективізації в 1930 році, вислано до півночі і Сибіру сімдесят п`ять тисяч сімей, з березня по червень 1931 року – двадцять три тисячі сімей.
Українські історики до цього часу, достеменно не підрахували кількість депортованих українців. За підрахунками американських дослідників з РСФСР і України депортували більше п`яти мільйонів селян. Більшість з них ніколи не повернулась на Батьківщину і залишились в тих далеких краях. До кінця 30-х років ХХ століття потік переселенців із Східної України в інші райони СРСР зменшується.
Але в 1940 – навесні 1941 років починається масова депортація українців з тільки-но приєднаної Галичини і Західної Білорусії. Польські історики називають цифру близько двох мільйонів депортованих, російські і українські – трохи більше мільйону. За даними митрополита А.Шептицького з Галичини було депортовано чотириста тисяч українців.
Процеси насильницького переселення з Західної України відновились в 1944 році. Вони продовжувались до початку 50-х років, до закінчення боротьби радянської влади з ОУН – УПА. Важливою причиною міграції українців, за роки радянської влади, стала їх участь в будівництві об`єктів народного господарства, економічного освоєння східних районів СРСР. Сотні тисяч українців приймали участь у будівництві металургійних комплексів Кузнецька, Красноярська, Магнітогорська, Норильська; залізниці – БАМ; освоєнні нафтових і газових родовищ Тюмені і Уренгою.
На освоєння цілинних земель в Казахстані, в 1954-1956 роках, виїхало вісімдесят тисяч молодих українців віком від вісімнадцяти до двадцяти п`яти років. Ряд нових сіл майже повністю з формувався з переселенців з України. А до нафтогазових районів західного Сибіру виїхало більше півмільйона українців. Активна міграція українців йшла протягом всього існування СРСР.
Радянська влада ніколи особливо не переймалась національно-культурним розвитком. Основним завданням влади і її політики стало формування особливої спільноти „совєтский” народ. Тому національні особливості мали поступово зникати, мала панувати єдина мова і культура, активно розвивались процеси русифікації.
Після розпаду СРСР, на перший погляд, склались сприятливі умови для національно-культурного розвитку серед українців колишнього Радянського Союзу. Але зрусифіковані українці не виявляють особливої активності, а у російського уряду багато інших нагальних справ. Допомогти українцям Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану, Поволжя згадати свою мову і культуру могли-б українці незалежної України, але за бідністю одних, скупістю „нових українців”, нерозумінням з боку державної влади важлива справа допомогти залишається на рівні т.зв. урядових програм і кількох концертів. Натомість російський уряд використовує становище росіян і їхні удавані проблеми в Україні для політичного і економічного тиску на керівництво української держави.
Історія української еміграції – складова частина історії України. За різними оцінками, від одинадцяти до п`ятнадцяти мільйонів українців живуть поза межами сучасних кордонів України. Українці в діаспорі вносять вагомий внесок у розвиток народів країн, в яких вони живуть. Зарубіжні українці є можливим джерелом знань про Україну. Ось чому українська держава і її керівництво повинні не словом, а ділом допомагати діаспорі.
Завдання для самоперевірки.
Дайте визначення поняттям „діаспора”, „еміграція”, „міграція”
Визначіть основні причини формування української діаспори
З яких районів України відбувалась еміграція та переселення?
Визначіть етапи формування західноукраїнської діаспори
В які країни Західної півкулі була направлена перша хвиля еміграції з України:
а) США, Канада, Казахстан;
б) Аргентина, Бразилія;
в) США, Канада;
г) Аргентина, Бразилія, США, Канада.
В які країни була направлена друга “хвиля” еміграції з України:
а) США, Канада, країни Європи;
б) Уругвай, Парагвай, Чілі;
в) Казахстан, Росія, країни Північного Кавказу.
7. Дайте визначення поняттям „остарбайтери” і „переміщенні особи”
8. Визначіть особливості:
а) першої хвилі західної еміграції;
б) другої хвилі західної еміграції;
в) третьої хвилі західної еміграції.
9. Назвіть і проаналізуйте форми громадського об`єднання українців в діаспорі
10.*Дайте визначення і проаналізуйте явище рееміграції
11.*Проаналізуйте сучасний стан західноукраїнської діаспори
12.*Проаналізуйте явище т.зв. четвертої хвилі еміграції
13. Визначіть основні етапи формування східноукраїнської діаспори
14. Населення яких районів склало основу східноукраїнської діаспори
15. Дайте визначення таким поняттям як „Малиновий клин”, „Сірий клин”, „Зелений клин”
16. Визначіть основні центри української діаспори на Сході.
17.*Як пов’язана аграрна реформа П.Столипіна з формуванням української діаспори
18. Які особливості шляхів формування східноукраїнської діаспори за радянських часів можна відмітити?
19.*Як пов’язані такі явища радянського життя як „вахтовий метод”, „цілинні землі”, „комсомольський набір”, „комсомольська путівка”, „БАМ” з українською діаспорою
20.*Проаналізуйте сучасне становище східноукраїнської діаспори.
21.*Визначить відмінності в шляхах формування, розвитку між Західною і Східною українською діаспорою
22.*Що означає автохтонне українське населення ряду Європейських країн? Визначить ці країни. Проаналізуйте становище українців в цих країнах.
* Завдання підвищеної складності.
Теми рефератів.
1. Сучасне становище західноукраїнської діаспори
2. Перші українські переселенці: історія переселення
3. Історія освоєння українцями російських земель
4. Сучасне становлення східноукраїнської діаспори
5. Особливості переселення за радянської доби
6. Українська художня література про еміграцію
7. І.Франко про еміграцію
Література.
1. Трощанський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі – К.: Видавничий дім „Альтернативи”, 1999
2. Заставний Ф.Д. Географія: У 2-х книгах – Львів: Світ, 1994
3. Заставний Ф. Українська діаспора. Розселення українців у зарубіжних країнах – Львів: Світ, 1991
4. Заставний Ф. Східна українська діаспора. Розселення українців у колишньому СРСР – Львів: Світ, 1992
5. Зарубіжні українці. С.Лазебник (кер. авт. кол.), Л.Лещенко, Ю.Макар та ін. – К.: Видавництво „Україна”, 1991
6. Бугай М. Депортація населення з України (30-50 роки)//УІЖ.*-1990- №№10,11.
7. Євтух В., Ковальчук О. Українські канадці: проблеми соціально - демографічної інтеграції//УІЖ.-1991-№8
8. Чернявський С. Американці українського походження: демографічна і соціально-економічна характеристика (за оцінкою вчених СЩА)//УІЖ.-1991-№4
9. Качараба С. Еміграція галицьких селян у Російську імперію в кінці ХІХ ст.//УІЖ-1990-№9
10. Вівчарик М. Українці в світі: східна і західна діаспора//УІЖ.-1993-№№11,12
11. Лендьєл М. Участь американських українців у функціонуванні органів державної влади та політичних структур США (1945-1991рр.)//УІЖ.-1998-№4
12. Попок А. Громадсько-політичне життя українців на далекому Сході в ХХ ст..//УІЖ.-1998-№6
13. Траф`як М. Сірий клин//Сучасність.-1993-№12
14. Траф`як М. „Завербовані на лісозробки”//Сучасність-1994-№9
15. Траф`як М. Зелений клин//Сучасність-1996-№№3,4
16. Траф`як М.Українці на Донщині//Сучасність-198-№3
17. Лаврів П. Українці в Центральному Казахстані//Сучасність - 1998-№4
* УІЖ. Український історичний журнал
17