На середину лютого 1648 р. в руках повстанців була вже Січ, були певні сили і були союзники – татари.
Події на Січі не пройшли непомітно для поляків. Але відомості поки що були неясні, бо козаки діяли обережно. До повернення Хмельницького з Криму кошовий отаман встиг зібрати в Січ усе Низове Запорізьке Військо. Але при тому нікому не роз'яснювали причини збору. Тому польська розвідка не могла щось ясне вивідати. До Варшави доходили тільки неясні чутки. Король Владислав думав, що Хмельницький почав виконання його, короля, плану. Владислав навіть наказав коронному гетьману М.Потоцькому, що командував тоді польськими військами в Україні, не чинити ніяких ворожих акцій проти козаків. Та Потоцький був ближче до подій і бачив їх краще. 21 березня він відповів королю, описавши йому дійсний стан справ і цілі козаків. Потоцький писав королю, але не дуже то чекав його розпоряджень, бо ще 13 лютого він віддав канівському полковнику наказ: "спіши якнайскоріше на Запоріжжя, аби того бунтівника погромити..."
На допомогу йому давалися полковники чигиринський і переяславський, а також 200 драгунів із Кодака. 20 лютого той же Потоцький видав універсал до всіх козаків із вимогою видати Хмельницького і припинити "сваволю". Обіцяючи, що при невиконанні вимоги "...не тільки від мене життя свого не будете певні, але теж і від татар, і від Москви. Всюди вам буде та сваволя засуджена."
Універсал Потоцького, природно, не мав успіху і в березні надії на просту і швидку ліквідацію повстання минули. Настав період якоїсь непевності – що і як робити. Почалися інтенсивні дії політичними каналами. Вже було ясно, що козаки єднаються з татарами, а тому пробували вплинути на татар. Із Москвою у поляків на той час був договір про, сучасними словами, "мир, дружбу і взаємодопомогу". Добивалися тепер взаємодопомоги, щоб посунути Москву проти козаків. Думали і про те, як би штовхнути таки козаків на море проти турків і цим відвести "розряд" у сторону.
Дипломатичній грі поляків із Москвою немало допомагала та обставина, що там довго не знали про повстання Хмельницького. Тільки 13 квітня Москва через свого севського воєводу дізналася про якогось пана Лаща, що зібрав із "запорізьких козаків і всяких литовських людей "воров" вісім тисяч", взяв Кодак, став "на Запорогах" і хоче йти на Вишневецького за те, що той у нього забрав маєтності.
В умовах такої "інформованості" полякам легко було дати версію про те, що татари хочуть разом із козаками напасти на Польщу і Москву і вимагати від Москви, згідно договору, спільних дій проти тих татар і "зрадників – козаків". У цьому напрямі і діяла польська дипломатія. Напад козаків із татарами на Москву зовсім не сприймався у Москві, як річ неможлива, там іще свіжими були спогади про участь козаків у взятті поляками Москви в 1640р.
Та на дипломатію треба немало часу, а його, з огляду на швидкий ріст потужності повстанських сил, не було. Тому паралельно йшов збір сил. Тому у квітні 1648р. Польща почала діяти силою. 30-тисячне військо рушило на Запоріжжя. Кількість для тих часів велика. Особливо коли згадати, що це було добре навчене військо.
Між Чигирином і Черкасами головні сили під командою коронного гетьмана М.Потоцького і польного гетьмана М.Калиновського зупинилися. Проти повстанців пішла тільки частина під командою сина Потоцького – Стефана і королівського комісара над реєстровими козаками Я.Шемберга. Справа в тому, що поляки надумали при цьому використати проти українських козаків-повстанців українських же, але реєстрових, своїх ніби козаків. Чим це кінчилось – побачимо далі.
Від Чигирина-Черкас до Запоріжжя треба йти вниз по Дніпру. Польські сили знову розділилися на дві частини. Одна, під командою Потоцького і Шемберга, йшла сушею. В ній було 4 тисячі поляків і 2 тисячі реєстровців. Друга, під командою генеральних осавулів І.Барабаша та І.Караїмовича, пливла човнами по Дніпру. В ній було 2 тисячі іноземців – найманців і 4 тисячі реєстровців.
Проти них було 5 тисяч повстанців і 4 тисячі татар. Всього 9 тисяч. Поляки ж мали 12 тисяч. Але поділ польських сил на окремі групи, що йшли на повстанців різними шляхами, був помилкою, Хмельницький її побачив і поспішив нею скористатися. Всі сили повстанців рушили назустріч сухопутній частині поляків. Одночасно були вислані кінні дозори на берег Дніпра. Коли човни з польськими силами наблизились, козаки із дозорів почали кричати, звертаючись до козаків-реєстровців у човнах, розповідаючи їм про цілі повстання і закликаючи приєднатися. Реєстровці із човнів зійшли на берег і зібрали "чорну раду". Барабаша та Ілляша, які хотіли тому завадити, тут же вбили. Справа йшла досить організовано, бо у реєстровців були вже люди, готові на неї. Очолив цю справу кропивнянський сотник Філон Джалалій. Його потім "чорна рада " обрала наказним гетьманом і вирішила приєднатися до Хмельницького. Ось так швидко і просто польська армія втратила 4 тисячі реєстровців та іноземців найманців.
На той час сухопутна частина поляків перейшла ріку Жовті Води. Хмельницький був там близько. Взнавши від розвідників, що поляки перейшли Жовті Води, Хмельницький швидко рушив назустріч, і вже 19 квітня почалися бої між передовими загонами. Потоцький, дізнавшись про втрату на Дніпрі, повернув назад, на правий берег Жовтих Вод і заклав там табір, окопавши його ровом і валом. Хотів там утриматися до підходу головних сил на чолі з батьком, що спинилися між Чигирином і Черкасами. Козаки обложили табір, облога тривала біля двох тижнів, а 5 травня почався генеральний штурм. 5 травня табір ще не взяли, але втрати поляків були такі великі, що було ясно – поразки не уникнути. Потоцький вирішив непомітно відступити. Вночі поляки покинули табір і рушили в напрямі Чигирина. Та непомітність погано вдалася. Козаки і татари скоро помітили відступ, військо піднялося і рушило в погоню. Догнали поляків недалеко, в урочищі Княжі Байраки. Розгромили їх. Велика частина поляків загинула в бою, а 3 тисячі попали в полон. Серед них 50 чоловік знатних, серед них і самі С.Потоцький та Я.Шемберг.
Шляхта трималася пихато. Як говорить літопис, Потоцький вважав перемогу заслугою виключно татар і гордовито спитав Хмельницького: "Хлопе, чим же так зацному рицарству орд татарських заплатиш?". На що мав відповідь: " Тобою й іншими з тобою". І вони були віддані в полон татарам. Цілком солідна плата – за таких полонених можна було взяти хороший викуп, татари любили таку здобич. Правда сам С.Потоцький скоро помер від ран.
Битва під Жовтими Водами мала велике значення. Це була перша велика перемога. Результати її були значні. Поляки із 30 тисяч каральних військ уже втратили 12 тисяч, а козацькі сили після битви тільки збільшилися за рахунок переходу реєстровців. Крім того, після переходу реєстровців сильно збільшилася кількість досвідчених, добре знаючих воєнну справу козаків. Було також захоплено велику кількість зброї в тім числі й гармат. Перемога підносила дух повстанців.
М.Потоцький 9 травня взнав про поразку під Жовтими Водами і про смерть сина. Із помсти поляки винищили багато людей у Корсуні, а місто спалили. Потім недалеко від Корсуня укріпили свій табір і почали чекати підходу Хмельницького.
Хмельницький же після Жовтих Вод на невеличкий час зупинився на місці. Необхідно було як слід організувати зрослі сили, підготувати озброєння. Наприклад, гармати, які раніше возили за військом на возах, там були поставлені на двоколісні лафети. На той час це була новина, вона мала немале значення, бо давала артилерії мобільність.
Скоро рушили під Корсунь і 14 травня козаки разом із татарами підійшли до нього. Розвідка дала не дуже то втішні дані. Польський табір був добре укріпленим, взяти його було нелегко. Взагалі взяття укріплень вимагає багато сил і жертв, укріплення дають можливість вистояти проти набагато більших сил. Хмельницький такі речі добре знав. Знав він також і те, що татари не дуже то схильні до штурмів укріплень. Тому вирішено було попробувати примусити поляків покинути табір.
Ввечері 15 травня полякам був підісланий і ними "впійманий" один селянин. Його доставили до Потоцького. Там він спочатку "відмовлявся" будь що розказати, а потім, під тортурами, "признався" ніби у Хмельницького 47 тисяч чоловік і за останні дні влилося ще 15 тисяч, а до того ж недалеко з ордою хан (хоч той лише 23 травня почав переправу через Дніпро, а при Хмельницькому тоді татар було небагато). Сміливець знав, на який риск він іде, попадаючи в той "полон" до поляків. Риск, на жаль, реалізувався, Потоцький наказав убити полоненого. Але своє життя він віддав зовсім не даром. Відомості, які він дав, поляки не мали змоги перевірити, а те, що полонений "признався" тільки під тортурами, викликало до них певну довіру. Потоцький був стривожений, У той же вечір зібралася воєнна рада. Думки розійшлися, Калиновський пропонував захищатися на місці. Потоцький же, боячись надмірної нерівності сил і можливого підходу хана, вважав що тільки швидкий відступ дає шанс на рятунок. Рада прийняла рішення швидше покинути табір, кинути в ньому важкі вози і всім військом відступати через Богуслав і Білу Церкву на Паволоч. Провести військо найкоротшим шляхом взявся Самійло Зарудний. А був він зв'язаний із Хмельницьким і цю свою роль мав виконувати за прямим дорученням Хмельницького. Дякуючи цьому Хмельницький вчасно знав про плани поляків, про час і шлях відступу. А таке знання у війні важить дуже і дуже багато.
Шлях той мав іти через зарослу лісом долину в урочищі Горохова Діброва, упираючись у Криву Балку. В тій долині козаки швидко перекопали дороги ровами, завалили їх деревами. Вздовж дороги у лісі заховалася козацька артилерія. З боку Кривої Балки чекали люди Кривоноса, з боку Корсуня півколом стали сили Хмельницького і татар. Пастка була готова.
На світанку 16 травня польське військо вийшло із табору і рушило Богуславським шляхом. На полудень воно вже було у Гороховій Діброві. В заготовленій пастці. Тут вони зазнали раптового удару зі всіх боків, побачили перерізані ровами й завалені деревами виходи. Битва була запекла, відчайдушна, але недовга. Закінчилася повним розгромом польських військ, дуже багато поляків загинуло. Як пише літописець: "...усе войско вигублено, же мало хто з того погрому увойшол". Потоцький і Калиновський попали в полон, було захоплено 41 гармату, багато іншої зброї.
Ось так 16 травня 1648р. 30-тисячне польське каральне військо перестало існувати. Сили же повстанців не зменшились. Навпаки.
У цей час на горизонті з'являється Ярема Вишневецький. Фігура це не рядова, про нього варто дещо сказати. За походженням був українець. Родич відомих і дуже корисних для України людей. Сам же у 1631р. став переконаним католиком і поляком над усі поляки. У війні проти України воював так завзято, що став мало не національним героєм Польщі, у польській літературі є теплі спогади про нього. А ще був дуже і дуже багатий, володів безмірними землями на Лівобережжі, мав навіть своє власне військо. Ось це військо він і посунув, коли взнав про Жовті Води. Рушив на допомогу Потоцькому, Та не встиг, під Переяславом дізнався уже про Корсунь. Повернув у свої Лубни, а там було вже гаряче. Мусив звідти тікати разом із сім'єю.
А король польський так і не встиг розібратися в тому, що ж усе таки робить Хмельницький. Він раніше помер. Помер по дорозі в Україну, Причому помер якось підозріло, були чутки, що йому допомогли магнати. На смертному одрі король ніби сказав: "...чого я хотів, те і чую, те вам (магнатам) хлопи вчинили за ваші вільності і не те ще вам буде!" Може й так, може й справді він вважав, що дії Хмельницького йому на користь. Тим більше, що у значній мірі так воно і було, бо, хоч Хмельницький і бив по інтересах усієї Речі Посполитої, перш за все і найбільше бив він ненависних королю магнатів. Це важлива обставина, вона й надалі сильно впливатиме на польську політику.
Після Корсуня ситуація в Україні перейшла на якісно вищий ступінь. Тепер були не просто повстанці, яким співчуває народ. Тепер було військо, яке тільки що розгромило ворога і після битв стало сильніше, ніж до них. Була сила. Була організація. Була широка слава по всій Україні і далі, слава, що піднімала народ. Перемоги під Жовтими Водами і Корсунем підняли вже не тільки Подніпров'я. Піднялася вся Україна. Повстання захопило і Білорусію, проникло навіть у саму Польщу. Військо повстанців швидко росло, воно поповнювалося в кожному місті і селі, через яке проходило.
Дії повстанських військ після перемог не припинилися, а перейшли в іншу якість. Почалася очистка території та взяття її під свій контроль. Почалося, власне, саме національне визволення в буквальному значенні того слова. Польське панство, євреї-арендатори почали тікати, бо хто не тікав, той гинув. Як пише літописець: "усе забивали, не щадячи ані жон і дітей їх, маєтності рабовали, костели палили, обвалювали, ксьонзов забивали, двори зась і замки шляхетські і двори жидовські пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкий в той крові на тот час рук своїх не умочил і того грабленія добр не чинил. І тот час туга великая людем всякого стану значним била і наругання від посполитих людей". З уривків літопису явно видно, що били не тільки поляків, а взагалі всіх експлуататорів-визискувачів. Це була картина, дуже типова тоді для майже всієї Європи. В Україні кожен тоді звався козаком, але власне козаків була вже явна меншість, а то все прості селяни-кріпаки, що повставши, зразу ж повернули свій гнів проти своїх панів.
Частково тим же займалося і військо, що розбившись на загони, рушило на Лівобережжя, де з допомогою селян і міщан звільнило сотні сіл і десятки міст.
На Правобережжі тим же займалися великі повстанські загони під керівництвом Максима Кривоноса та Івана Ганжі.
Скоро все Лівобережжя було очищене. На Правобережжі Кривоніс визволив Тульчин, Вінницю, Умань, Брацлав – усе важливі опорні точки поляків.
В руках повсталих була тепер велика територія, що підкорялась лише їм, а не полякам.
