Гетьманщина і розвиток українознавства

Рефераты по краеведению и этнографии » Гетьманщина і розвиток українознавства Скачать

Наступний етап розвитку українознавства — це XV–XVIII століття коли Україна потрапляє в склад Литовсько-польської держави потім виборює державну незалежність але тратить її і стає колонією російської імперії.

Прикметно що й на цьому етапі як і в давньоруський період одним із складників українознавства стають праці зарубіжних авторів: істориків політиків воєначальників. До того ж ті праці і кількісно і — головне — якісно є явищами високого ґатунку: з одного боку — тому що висвітлюють розвиток у повному розумінні української держави її національно-визвольну боротьбу за незалежність суверенну внутрішню і зовнішню політику культуру освіту; а з іншого боку — тому що авторами праць є свідки чи й учасники подій професіонали у сферах міжнародного життя (маємо на увазі польських французьких німецьких англійських шведських російських турецьких литовських державців дипломатів воєначальників істориків письменників діячів церкви). На жаль ми не маємо не те що повної а й наближеної до повноти наукової бібліографії і не лише зарубіжного а й вітчизняного українознавства і причини того закорінені якраз в умовах української дійсності XIV–XVIII століть.

Маємо на увазі що спроби Данила Галицького повернути всі частини Київської Русі в лоно однієї держави не увінчалися успіхом. Спочатку піднесенню могутності слов'ян противилися монгольські завойовники а згодом трагічну долю українців окреслювали ближні сусіди: з середини XIV століття об'єктом зазіхань польсько-литовських магнатів стає Галицьке-Волинське князівство а з XV століття турецькі та російські державці важать і на всю Україну. Як наслідок: до 1370 року майже всією Волинню заволоділа Литва Галичиною — Польща а після Переяславської Ради (1654) над Україною зависла загроза не тільки територіальних анексій державної підлеглості Росії а й соціальної національної неволі що мала призвести до релігійної мовної духовної культурної асиміляції та як підсумок зникнення України з міжнародної арени як національно-державного суверена.

Адекватним долі української нації держави культури релігії виявляється й українознавство.

Його наймогутнішим документально-науковим чинником постає як і в час Київської Русі літописна історіографія та історіософія. Літописи Густинський Величка Самовидця Грабянки — це до речі і красномовне продовження великої традиції але найголовніше що на новому етапі саме літописи стали найбільш оперативною активно впливаючою на сучасників аналітично-синтезуючою риси буття і свідомості народу формою. Не випадково що й літературно-наукова «Історія Русів» на початку XIX століття стала могутнім генератором української національної самосвідомості.

Іншими важливими факторами розвитку українознавства стають спочатку твори релігійного літературного та літературно-історіографічного змісту (від домініканця Яцека Одровонжа та його послідовників у Львові Перемишлі Самборі Луцьку Коломиї Кам'янці-Подільському Києві до авторів «Дніпрової камені» І. Домбровського та «Роксоланії» С. Кленовича) а пізніше наукові праці педагогів Києво-Могилянської академії та твори діячів церкви й осередків народної освіти культури: першодрукарів Фіоля і Федорова вчених письменників діячів церкви Франциска Скорини князя Острозького Феофана Прокоповича Дмитра Туптала Лазара Барановича Мелетія Смотрицького Інокентія Гізеля Петра Могили. А також визначних письменників фольклористів і вчених що жили й працювали не лише у вітчизняних а й в зарубіжних освітньо-наукових центрах: Ю. Дрогобича П. Русина Г. Рутенця С. Роксолана (Оріховського).

Роль діячів культури освіти мистецтва та словесності в дослідженні народної філософії родинної виробничої культури обрядовості (фольклору писемної літератури) потребує особливого наголосу оскільки в час коли офіційні інституції держави підупадають а то й знищуються чужинськими урядами саме мистецтво (і передусім фольклор слово і музика кобзарів та лірників театральні дійства авторська поезія) перебирає на себе роль й історіографії та історіософії і документальних джерел народної думи позиції віри буття народу загалом. Як писав М. Гоголь українська народна пісня «...то народна історія жива яскрава наповнена барвами істиною оголююча все життя народу. Історик не повинен шукати у них зазначення дня і числа битви чи точного пояснення місця достовірної реляції... Але коли він захоче пізнати справжнє буття стихії характеру усі відтінки почуттів страждань урочистостей зображуваного народу коли захоче випити дух минулого віку загальний характер усієї цілісності і кожної частки її тоді він дістане повне задоволення: історія народу розкриється перед ним в ясній величі».

Прикметний наголос на розумінні історичної правди як на Правдивості вираження характеру духу долі буття і свідомості українського народу. І для Т. Шевченка українознавство також постає як з літописів Київської Русі та Гетьманщини зарубіжних документально-історичних джерел (зокрема — періоду Гетьманщини Козацької Запорозької республіки) так і зі «Слова о полку Ігоревім» (яке він перекладає з великою одержимістю) а також як з полемічної літератури Іларіона й І. Вишенського педагогічних філософських творів В. Мономаха й Г. Сковороди історіософських праць типу «Історії Русів» так і з історичних народних пісень та народних дум.

І такий підхід є традиційним не лише для державних діячів і мислителів митців (автора «Слова о полку») Київської Русі а й Гетьманщини та наступних епох. Бо ж саме з метою творення щасливої будучини зображували величне минуле української Праісторії багатство й красу природи України силу духу героїв та хотіли збудити волю сформувати державницьку психіку П. Сагайдачний і Б. Хмельницький І. Мазепа і П. Орлик (автори не лише державних актів Конституції України а й художніх творів). Аналогічну мету ставили й діячі закладів освіти науки літератури головну спонуку й мету яких добре висловив І. Величковський. «Я бачу — писав він — що численні народи особливо ті які достатні в науках мають немало чудово й майстерно своєю природною мовою складених ораторських і поетичних творів. Вони й самі тішаться ними й нащадкам гострять розум. Я ж як справжній син Малоросійської вітчизни нашої вболіваючи серцем що в нашій Малій Росії ще нема таких надрукованих праць намислив з горливості до моєї милої батьківщини деякі значні поетичні штуки створити руською мовою не з іншої на руську перекладаючи а створюючи їх власною працею.. а також знаходячи деякі винятково руські способи що іншою мовою аж ніяк не висловиш».

Промовисте свідчення! Воно підтверджує як незнищенність патріотичних основ національної самосвідомості навіть за умов державної підлеглості народу так і величезну роль інтелігенції у свідомому розвиткові українознавства. А також що в процесі боротьби за виживання й самоутвердження і писані й усні джерела живляться з одного джерела — віри в рівність людей та народів і в цьому зв'язку в особливу місію як кожної нації так і кожної особистості.

А на цій історіографії та філософії розвивається як писана так і усна словесність виявляють дух долю ідеали народу пам'ятки як писемності так і архітектури музики театру. Українське бароко — це універсальна форма самовираження України і як держави і як нації та культури.

Переконавшись що навіть знищення державного суверенітету не знищує історичних потенцій та прагнень народу царська Росія стає на шлях денаціоналізації України. 1721 року Петро І забороняє використання української мови. Згодом нищаться культурно-наукові осередки система національної освіти Запорозька Січ і навіть Києво-Могилянська академія. Люто корчується коренева система національної свідомості і передусім — історичної пам'яті. Згідно з цим нищаться книжки друкарні й незрадливі представники народної інтелігенції. Тих що не піддаються спокушають чинами й маєтностями. Денаціоналізація стає першопричиною й наслідком деморалізації: частина еліти українського суспільства зрікається і своєї нації і своєї місії. Зловісною примарою нависає чума яничарства. Щоправда турбує міжнародна опінія вчені письменники композитори державні військові діячі Європи віддають свої симпатії Україні бо вона відбиває устремління просвітницької Європи тяжіє до гуманізму й демократизму культури Відродження. Як наслідок відзначає мандрівник П. Халепський українська нація поспіль освічена у ній навіть жінка має повні людські права. І тоді Петро І підкуповує англійських німецьких польських журналістів схиляючи їх до висвітлення подій і взаємовідносин Україна — Росія І. Мазепа — Петро І з позицій останніх. На великоімперські позиції стають не лише митці (як О. Пушкін в «Полтаві») а й учені: М. Погодін висуває версію про великоросійське підґрунтя не лише Київської Русі а й самого Києва. Україну позбавляють навіть її родових імен відчужують від власної історії. І якщо ідеологи царизму надуживають версією про спільність східнослов'янського етносу його території віри культури мови то речники більшовицької асиміляції роблять ставку ще й на принципи класовості партійності двокультурності у кожній національній культурі в світлі яких українська історія постає лише історією внутрішньо-суспільних антагонізмів зрад інтелектуальної та духовної нікчемності національних вождів полководців і борців за державність та суверенність історією єдиної ідеї: зректися свободи й відчути щастя у рабстві чужій державі — а українство й «теоретично» прирікається на небуття притому шляхом самозречення й самознищення.

Офіціозна ідеологія й наука не раз оголошувала самозаперечення українців не тільки як найсокровеннішу їхню мрію а й як доконаний факт.

Однак світового масштабу катастрофи не сталося: ланка космічної цілісності не відмерла не стала Антиукраїною. І величезну роль у цьому крім законів природи відіграли багатоманітні форми українознавства.

І насамперед — форми національної самосвідомості гідності та честі духовної творчості.

Найвизначніше місце серед тих форм зайняв фольклор.

Як показує М. Грушевський у працях «Історія України-Руси» та «Історія української літератури» фольклор стає і самосвідомістю і самопізнанням та самотворчістю народу ще в язичницький період. Ще тоді усна словесність стає літописом буття і традицій прапредків їхнього світосприйняття і світорозуміння ставлення до народження й смерті любові і ненависті побуту праці й воєнних діянь пращурів їхньої взаємодії з природою рідного краю та «божественними» силами космосу.

У наступні епохи зокрема християнську фольклор посідає значне місце в духовному самовираженні та самопізнанні українців: він проникає і в літописи і в праці державців церковні проповіді та полемічну літературу. А головне — сам стає і образом і невичерпним джерелом історії бездонною коморою тем сюжетів образів для найзначніших письменників.

«Во невинності моей Боже мой Суди ми» «Всякому ся родившу потреба умерти» «Пречистая приснодъвая Богородиця» «На пресвътлий клейнот ясне освечоних их милостей княжат Корибутов-Вишневецьких» «Евфония веселобрмячая которой краегранесіе: Петро Могила митрополит Києвський» «Висипався хміль із міха» «Побъду над ляхами нося Украинъ» «Серед поля широкого церковка стояла» — ось анонімні твори метафізичного (релігійно-філософського) дескриптивного геральдичного панегіричного історичного гумористичного змісту що стоять між історичними піснями народними думами та творчістю І. Галятовського Л. Барановича А. Радивиловського І. Величковського інших котрі у свою чергу стають предтечами Г. Сковороди і І. Котляревського Г. Квітки-Основ'яненка і Т. Шевченка й визначають як ставлення до історичних подій (передусім — національно-визвольних воєн XVII ст.) та постатей України так і розуміння місії мистецтва геніально виражене великим Кобзарем:

Возвеличу малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю Слово...

Царський і більшовицький режими доклали усіх зусиль щоб оголосити Т. Шевченка народним тому що він мовбито тільки в роки романтичної юності «козакофільствував» а ставши на шлях реалізму відкинув «націоналістично-хуторянське» замилування «старовиною» й став атеїстом матеріалістом класово-ненависним революціонером пророком та ревним співцем тієї «сім'ї єдиної вольної нової» якою стала... «нова історична спільність людей — радянський народ». Однак було навпаки. Т. Шевченко — нащадок козацького роду — глашатай реальної а не фальшивої свободи кожної людини і нації бо увібрав у душу пам'ять і долю народу зрозумів його велич і трагедію а тому за визначенням П. Куліша став нашим найвидатнішим істориком будителем і вихователем нації завдяки чому поклав початок і новому етапу українознавства: історико-об'єктивного патріотичного філософського педагогічного етичного інтелектуально-психологічного та духовно-творчого.

Закономірно що Т. Шевченко виростав з літописів і усних народних переказів дум та пісень а став натхненником кирило-мефодіївських братчиків які витворили «Книгу буття українського народу» з їх орієнтацією на дійсну суверенність повний розвиток християнізацію кожної слов'янської (як звичайно ж і всякої іншої) нації (її держави мови культури) їхню рівноправність та обов'язкову державотворчість.

На шлях синтезу історичної пам'яті етнології філософії психології фольклору усіх форм словесності освіти науки стали й М. Максимович (з його студіями вірувань обрядів традицій від племен Київської Русі «Слова о полку Ігоревім» до «Українських народних пісень» наступних століть та про «Дні і місяці українського селянина») П. Куліш — з його прагненням побачити в єдності історію етнологію фольклористику і словесність (про що він писав: «Мене захоплювала поетична сторона життя народу. Я ганявся за драмою яку розігрує дрібними уривками ціле малоросійське плем'я. Етнографія зливалася дня мене в одну науку з історією а історія розкривалася у своїх етнографічних наслідках»). А на основі зазначеного синтезу сфер дослідження — й аспект державотворення осмислення якого викликало не лише поетизацію рідного народу а й гострі докори йому та нищівні оцінки примирення з рабським становищем («Народе без пуття без честі без поваги...»).

Так ще в першій половині XIX ст. завдяки «Історії Русів» працям М. Цертелєва («Опыт собрания старинных малороссийских песней») П. Лукашевича («Малороссийские и Червонорусские народные думы и песни») І. Срезнєвського («Запорожская старина») П. Куліша («Основа» «Записки о Южной Руси») пелена затемнення чи й фальсифікації української історії була розірвана. Не тільки І. Котляревський Т. Шевченко та їхні однодумці засобами мистецтва а й М. Максимович М. Костомаров («Об историческом значении русской народной поэзии» праці з історії) П. Чубинський засобами науки поставили і проблему України і українознавство на загальносуспільний та загальнослов'янський рівень а також окреслили його універсальні підходи і межі: від онтологічного етнологічного краєзнавчого до історико-філософського педагогіко-психологічного мовно-культурного і тим самим державотворчого з відповідними йому національним та загальнолюдським аспектами.

«Бог создав світ: небо і землю і населив усякими тварями і поставив над усею тварією чоловіка і казав йому плодитися і множитися і постановив щоб род чоловічеський поділився на коліна і племена а кожному колінові і племені даровав край жити...» — говориться в «Книгах Битія українського народу» 1847). І неважко було помітити що маніфест української демократичної інтелігенції виявив як органічний (філософський духовний) зв'язок з основоположними документами Київської Русі та Гетьманщини так і новий рівень української національної самосвідомості передусім державницький.

Тож закономірно що саме цей підхід визначив і зміст «Відозви до українців» у якій наголошувалося: по-перше що «усі Слов'яни Повинні з собою поєднатися»; але по-друге «так щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту (державу! — П.К.) і управлявся незмісимо з другими так щоб кожен народ мав свою Мову свою літературу і свою справу суспільну; такі народи по-нашому: Москалі Українці Поляки Чехи Словаки Хорутани Ілліро-Серби і Болгари».

З цього часу українці та українознавство знову ставали актуально-впливовими чинниками загальноєвропейського розвитку.


В. ІДЕАЛ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ Й УКРАЇНОЗНАВСТВО

Царизм розгромив Кирило-Мефодіївське братство. Т. Шевченко П. Куліш М. Костомаров М. Гулак інші опинилися під слідством і в казематах.

Та дух національної самосвідомості ідеали братерства на засадах свободи рівності суверенності уже стали непідвладними ні тюрмам ні урядовим чи церковним престолам.

Новий етап українознавства відзначається інтенсивним збагаченням історичних етнологічних фольклорно-культорологічних лінгвістичних археологічних підходів досвідом вітчизняної і зарубіжної науки зокрема соціологічної економічної правової політичної державотворчої теорією націй.

І на цьому етапі розкорінюється етнолого-фольклористичне українознавство. При тому праці А. Метлинського («Народные южнорусские песни») Я. Головацького («Народные песни Галицкой и Угорской Руси») О. Бодянського все очевидніше відходять від спроб показувати духовну сферу буття народу як модну «малоросійську екзотику» а набирають характеру аналітичних студій. Поглиблюється саме народознавчий аспект величезну роль у чому відіграють процеси та тенденції розвитку як зарубіжної так і вітчизняної науки (чому до речі сприяє створення Харківського та Київського університетів).

Щодо сфери гуманітарно-мистецьких напрямів науки то на них вирішальний вплив справляють й концепції романтизму з його орієнтацією на глобальний історіософський підхід до розвитку цивілізації і культури (передмова В. Гюго до драми «Кромвель» маніфести П.Б. Шеллі У. Блейка) на національні джерела мислення й психіки (німецькі романтики) на горду суверенну особистість що кидає виклик усім формам рабства (соціального духовного національного) та психічного конформізму й постає за свободу (на цій основі Д.Г. Байрон і захищав незалежність Греції та Італії й поетизував гетьмана І. Мазепу) орієнтується на «природну людину» (Ж.-Ж. Руссо).

Усе це відповідало історичним устремлінням України зокрема: на рівні філософії — орієнтації на «людину серця» а в державницькому аспекті — на віру в щасливе майбутнє Вітчизни про яку великий німецький мислитель Йоган Готфрід фон Гердер говорив: «Україна стане колись новою Елладою.

Страницы: 1 2 3 4 5