На золотих богів

Рефераты по литературе и русскому языку » На золотих богів

Автор: Косинка Григорій.
Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає-сміється ворожа артилерія, - а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум'я з селянських осель... Горить село.
А недалеко, на Гордієнкових горбах, кипить жорстокий бій: старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу...
Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії "золотих богів".
Клекотить бій, гарячий, червоною крівцею вмитий...
- А наші?! Глянь, Параско, Чубатенко: "За мною, вперед!"
- Та-та-та!.. - залопотів крилами смерті кулемет, а з рову:
- Ура, слав-а-а!
- Хлопці, ріж і бий!
- Дай кулемета! Сенька!
І летить... Чуб, як грива на вороному коні, розчісується на льоту вітром, в очах гартується залізо з кров'ю і - смага з піни на губах припала пилом, чорніє... Летить сонячною курявою Сенька-кулеметник і строчить умілою рукою по ворожих лавах...
А бій кипить... Ось уже пішли до бою з вилами, сокирами, а ворог - стіною-муром налягає, щоб розбить селянські ряди...
- Чорна короговка майнула на Козацькому шляху...
- З батареї б'ють!..
- З вилками, на шлях!
Сіра курява пронизалась свистом куль, упала чорним шаром на обличчя людські...
- Прикладом гада!
Затремтіла під сонцем стеблом зомліла гречка - похитнулась назад: "Ай!"
Креше полум'я, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим і...
- Цю-у-уй - цюв-уй... - співають кулі, і рветься пил горбами.
- Юшковці одходять і... куль немає... і... Страшно, рішуче гукнув тоді до селян Чубатенко:
- За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу - вперед!..
Якась невідома сила ревнула по-звіриному з грудей селянських, підняла степом помсту і - пішли: окропили білу гречку з медами гарячою кров'ю, поцілували востаннє горби і...
Сонце здивоване стало: похитнулись вороги!
- Слава, слава! - покотилась луна ярками та долинами.
- Чубатенка нема...
І тінь хрестом лягла на гречці...
- Цю-у-уй - цюв-уй... - співають кулі, і рветься пил горбами...
- Гей, хлопці, пшеницею до шляху: ворог нас обходить!
І побігли бойовики до шляху. А за ними Сенька-кулеметник: вискочив на шпиль, стрічку нову в кулемет заклав, а тоді...
- Ой хто ж оце так здорово вціляє?..
Упав коло кулемета. Червона кров Сеньки полилась на потолочену пшеницю і, гаряча-гаряча, збігала стеблом на суху землю...
Заплакали села... Уже не чути, як гукає гармата: далеко-далеко одступило військо "золотих богів", і на місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем...
І тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем... Дивіться...
Чорна, обсмалена соха в клуні розп'ялась над кроквами, як мати над дітьми, а коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе:
- В ногах лазила, цілувала руки, чоботи... Батьки рідні, не паліть... осінь іде... ви ж - люди, так - ні-і...
Цілі улиці викошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, а в попелі тліє горе матері...
- На Гордієнкових горбах... сини в бою за волю лягли!
Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?..
Тільки вітер рве присмажений пісок з попелом і кидає на стару драну свиту, кидає, прислухається.
У старій драній свиті стала серед двору мати Сеньки-кулеметника:
- Згоріла. Троє малих дітей, як мишенят... І старшого вбито...
- Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають... "
Ой у полі жито копитами збито...
- Хи-хи!
- Дочко, Парасю, бачиш - під обніжком Сенька з кулеметом?
- О, зараз з нами, тільки вночі, як голуб коло клуні пролетить: "мамо, мамо"!
...Копитами збито жито...
- Почорнів, як головешка. А такий хороший, молодий... Це ти, Параско, моя невістка?
- Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти, бо горобці п'ють. Як золото, снопи класти...
Через лісу слухала сива тінь діда Андрія, слухала - плакала:
- Стерялась, бідна, з журби... Як чайка б'ється грудьми... О, знов:
Ой не зорі з неба: горе!
Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно, нелюдським голосом, заспівала коло дітей:
Ой голуб ти сивенький,
Ой скажи-скажи ти мені,
Де мій син молоденький?..
І замовкла, заніміла.
Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею...