Литовська доба

43. Перехід українських земель під литовських князів. Друга половина XIII і потім XIV вік були свідками незвичайно скорого і видатного роспросторення власти литовських князів над сусідніми землями білоруськими а потім і дальшими українськими. Найбільш запізнене в своїм розвою в своїх глухих лїсах найбільш відстале зпоміж усіх народів сеї сїмї племя литовське було загрожене під той час в самім своїм істнованню німецьким рухом в литовські краї. Напружуючи всї сили в боротьбі з ним воно розвиває незвичайно живу організаційну діяльність і немов щоб скріпити себе силами культурними починає поширювати свою зверхність над сусідніми словянськими більш культурними краями. Се виразно зазначило ся в серединї XIII в. за князя литовського Мендовга і затрівожило короля Данила що сам думав про як найбільше поширеннє своєї власти над сусідніми землями. На спілку з польськими князями і Німцями Данило задумав зломити Мендовга й почав з ним війну. Мендовг щоб відвести Данила відступив його синови Романови деякі з своїх земель вдержаву; потім Мендовгів син Войшелк другому Даниловичу Шварнови передав усе князівство Литовське. Та Шварно скоро вмер а Данилові сини не вміли використати нагоди. Мендовгову спадщину забрали иньші литовські князї та знову начали поширювати свою власть над сусідніми землями.

В першій четвертині XIV в. більша половина білоруських земель стояла вже під властю литовських князів і вони почали простягати руки також до земель українських. При останніх Даниловичах галицьких або зараз по їх смерти литовські князї захопили землю Берестейсько-Дорогичинську (Побуже). Ще перед тим мабуть забрали вони землі припетські Туровопинські. Про якогось князя литовського Вида оповідаєть ся що він в тих часах захопив великий шмат Деревлянської землї себто київського Полїся. При князі Гедиминї в 1320-х рр. уже й Київ стояв під литовськими впливами хоч тутешні князі були нїби під зверхністю татарською (згадуеть ся тут якийсь маленький князець Федір на імя). Таким чином вибір Любарта Гедиминовича галицькими та волинськими боярами на місце Юрия-Болеслава тільки йшов на зустріч сьому походови литовських князів на українські землї. І вибір сей найкраще показує на скільки сей похід був мало противний місцевому громадянству коли воно само з своєї волї закликало до себе литовських княжат.

Се поясняєть ся тим що литовські княжата засїдаючи по українських та білоруських землях старались у всїм приноровити ся до місцевого житя його порядків і культури. Вони старали ся як найменьше вносити змін в місцеві обставини: „ми старини не рушаємо а новини не уводимо" було їх правилом. Вони приймали православну віру місцеву культуру мову одним словом—ставали українськими або білоруськими князями тільки з нової литовської династиї й по змозї старали ся далї продовжувати давнїйше заведені порядки місцевого житя. З другого ж боку громадянству не раз таки приємно було приймаючи литовського князя покінчити з пережитими докучливими княжими відносинами старої династиї а навіть у громадах що свого часу виривали ся з-під княжої власти й піддавали ся під татарську зверхність встигла наскучити й татарщина особливо як настали непорядки в татарській Ордї з кінцем XIII віку. Литовське ж князівство було в повній силї; приймаючи литовського князя люде могли сподївати ся що у князїв литовських знайдуть захист і оборону у всяких тяжких обставинах. Прикро було тільки князям зрікати ся свого пановання; але й тут часто укладало ся так що й сї князї зіставали ся на своїх волостях тільки мусїли признати над собою власть литовського князя що засідав у столицї їх землї.

Через те й бачимо що українські землї одна по другій без війн і боротьби тихо і непомітно переходять під власть литовських князїв і навіть в джерелах наших не завеїди про се згадуєть. ся (правда що місцевих літописей з сього часу не маємо а в чужі рідко звістки про се залїтали саме тому що землї прилучали ся литовськими князями „без ґвалту і крику").

І так як ми бачили вище в 1340 р. князь Любарт Гедиминович засів на столі галицько-волинськім і вважав ся князем галицьким до р. 1349 до походу Казимира а Волинею правив довго до самої смерти своєї більш як сорок літ.

Ольгерд Гедиминович. великий князь литовський в 1350-х роках вмішавши ся в смоленські справи захопив сусїднє Брянське князівство в північній Чернигівщинї а далї позабирав і князівства полудневі. В головних городах—в Чернигові Новгороді Сіверськім Стародубі позасідали князі з литовської династиі на меньших волостях зістали ся князї з давньої династиї під властю князїв литовських.

Десь коло р. 1360 забрав Ольгерд під свою власть землю Київську скинувши останнього киїйвського князя Федора на імя та посадив на його місце свого сина Володимира. Земля була підупала сильно спустїла під татарською зверхністю але величезна бо до Київа рахувало ся й цїле Задчіпровє що дав-иїйше належало до Переяслава.

Татари що вважали Поднїпровє своїми улусами підвластною землею схотіли мабуть уступити ся за князем Федором як своїм підвласником але Орда тодї була зовсім розбита і безсильна. Ольгерд пішов з військом в полудневу Київщину погромив татарське військо й забрав під свою власть не тільки Київщину але Поділе що теж стояло досі під. властю Орди. Братаничі Ольгер-дові сини Коріята Гедиминовича позасідали в подільских городах почали будувати кріпости від Татар й збирати людей. Ось як оповідає про се записка писана в другій чверти XV в.:

„Коли господарем Литовської землї був великий князь Ольгерд він пішов з литовським війском в поле (степ) і побив на Синій воді Татар трох братів: князя Качибея Кутлубугу і Дмитра. А сї три брати татарські князї були отчичі й дїчичі Подільскої землї а від них завідували отамани а баскаки збірщики доходів приїзжаючи від тих отаманів брали дань з Подільскої землї. А був брат у Ольгерда князь Коріят що держав Новгород Литовський і було у нього три сини: князь Юрий князь Олександре князь Костентин князь Федор. І от ті княжата Коріятовичі три брати: князь К^рий князь Олександр і князь Костентин за призволеннєм великого князя Ольгерда і з помічю Литовської землї пішли в Подільску землю. А в Подільскій землї тодї не було нї одного города (кріпости) ні з дерева рубленого нї з каменя будованого). Тіж тодї княжата Коріятовичі прийшовши в Подільську землю війшли в приязнь з отаманами почали подільску землю від Татар боронити і баскакам „вихід" (данину) перестали давати. І найперше знайшли собі твердиню на ріцї Смотричі і тут собі поставили город Смотрич.А на иньшім місцї жили черцї в горі і в тім місцї поставили город Бакоту. А ловлячи на ловах нагодило ся їм загнати багато оленів на той острів де тепер Камінецьке місто стоїть і вирубавши лїс вимуровали город Камінець. І так усї городи подільські помурували і всю землю Подільску посіли".

Татарам часом давали дань щоб відчепити ся від них і ще якийсь час тутешні землї вважали ся підвластними Татарам тому от на монетах Володимира Ольгердовича князя київського бачимо татарські знаки і написи. Але в тутешні справи Татари вже не мішали ся й правили всїм нові князі з литовської династії під зверхнею властю великого князя литовського.

44. Боротьба за галицько-волинські землї й розірваннє їх. Се було щастем литовських князів що в .своїх заходах коло прилучення східнїх українських земель вони не стрічали сильнїйших перепон. Бо вони могли забирати тільки те що легко давало ся: вести сильнїйшу боротьбу за свої нові здобутки було їм не під силу. Князівство Литовське невважаючи на свої величезні розміри було дуже слабко організоване а крім того тяжіла на нїм люто боротьба з німецькими рицарями балтийськими пруськими і ливонськими хрестоносцями що підбивши й поневоливши собі литовські племена Прусів і Лотишів хотіли підбивати й дальші литовські племена та хижо нищили набігами литовські землї. На східній границі мусіли крім того литовські князі витримувати боротьбу з московськими князями що хотіли собі загорнути пограничні землї й не дати їх князям литовським. Через те литовські князі не могли уділити більших сил на оборону українських земель і коли за західню Україну Любартови довело ся звести сильну боротьбу з Польщею та Угорщиною иньші литовські князі тільки коли не коли могли помогати йому. Галичина полишена між двома огнями—Польщею і Угорщиною а не маючи сильнійшої оборони від Любарта по перших пробах оборони скоро вже зложила руки однаково не сподіваючи ся оборони ся від напастників і невважаючи на проби Любарта вирвати її з польських рук таки зістала ся в польських руках.

Ми вже бачили що перші напади Казимира на Галичину були відбиті місцевим боярством під проводом славного Дедька „начальника Руської землї" і тільки західне пограниче Сяніччину удало ся Казимирови здобути. До 1349 р. Галичина зіставала ся під властю Любарта. Аж 1349 р. Казимир відвернувши Татар несподіваним нападом захопив цїлу Галичину і сусїднє волинське пограниче. Та побачивши таку біду литовські князі взяли ся ратувати Любарта і їм удало ся звернути назад захоплені Казимиром волинські городи; з галицькими пішло труднійше: не удавало ся вибити залог розставлених Казимиром по галицьких городах і литовські князі тільки докучали Казимирови пустошеннєм Польщі. Казимир щоб відборонити ся відновив свою умову з угорським королем випросив грошей від папи і силкував ся разом з угорським королем Людовиком підбити собі хоч би Белзько-холмські землї. Кілька походів робив він для сього та мало звісток маємо про них Найбільш визначила ся облога Белза 1352 р. героїчною обороною його. Казимир прийшов туди з дуже великим військом і ще прибув до нього в поміч король угорський. Разом приступили під Белз і післали до тутешнього воєводи щоб піддав ся їм; той не відмовив ся — щоб тим часом зміцнити укріплення та діждати ся помОчи від литовських князів. Цілий тиждень тягнув переговори тим часом на очах королів крпив свій замок між иньшим—напустив в рови наоколо замку води так що вона облила його навколо. Нарешті заявив що таки не піддасть ся. Королі пішли здобувати замок але се було неможливе: з рана і до полудня польське і угорське військо силкувало ся добути замок по горло стоячи в холодній текучій воді що наповняла рови; богато стратили своїх людей—убито племінника кор.Людовика і сам Людовик дістав по голові такий удар що спав з коня і трохи не згинув. Мусїли відступити.

Людовик стративши охоту до дальшої війни покинув Казимира; той мусїв також вертати ся з нїчим.

По тих невдалих походах коли ще й Татар литовські князї назад на свій бік перетягли. Казимир уложив з ними перемирє: Галичичу полишено за Польщею. Волинь за Любартом. Так ото й не удало ся вирвати Галичину з польських рук і не вдавало ся вже й потім.

Казимир знову перетягнув Татар на свій бік а за те що литовські князї стали займати українські землі котрі давнїйше стояли під зверхністю татарською Орда й зовеїм розсварила ся з Любартом. Тим часом Казимир умовив ся з пруськими та ливонськими рицарями й узяв Литву в два огнї: пішов 1366 р. на Волинь тим часом як Німці вдарили на Литву. Йому вдало ся знову захопити Белз Холм і Володимир; Белз і Холм правда знову відірвали ся від Польщі але Володимир сим разом Казимир держав до смерти своєї (в 1370 р.). Аж як умер він Любарт знову захопив Володимир і став знову пустошити пограничні землі. Через се Людовик що став королем у Польщі по Казимирі вибрав ся походом на Любарта і скінчилось на тім що землю Белзьку і Холмську прилучено до Галичини а всі иньші волинські землі зістали ся за Любартом. Людовик ставши польським королем не сподївав ся передати польську корону свому потомству тому хотїв Галичину затримати при Угорщині. Для того передав від себе Галичину як угорську провінцію вірному чоловікови Володиславу князю опольському (з княжат шлезьких). Сей Володислав правив Галичиною шість літ як останній галицький князь під зверхністю угорського короля (1372—8). Потім Людовик перевів його на иньше місце а Галичину обсадив угорськими намісниками й угорським військом. Але замисел його не удав ся. По смерти Людовика (1382) польські пани вибрали собі королевою його меньшу доньку Ядвігу відділили ся тим способом від Угорщини і скориставши що в Угорщині почали ся усобиці вислали свою молоду королеву з військом відбирати назад Галичину від угорського війська. Се справді й удало ся Галичину назад прилучено до Польщі (в 1387 р.) і хоч угорське правительство протестувало против сього але воювати ся за Галичину не осмілило ся й зістала ся вона таки за Польщею.

45. Унїя Польш і з Литвою. Хто придивляв ся до тої крівавої завзятої боротьби що йшла між литовськими князами й Польщею за галицько-волинські землї аж до 1380-х років мабуть і в снї не бачив чим ся боротьба мала скінчити ся. Такий несподїваний був той кінець: унїя себто зєдначнє Польщі й Литви під властю великого князя литовського що засідаючи на польськім троні мав на віки прилучити всї землї литовські до Польщі „інкорпорувати" себто влучити їх до Польщі так що вони переставали бути осібною державою а переходили на прості провінції Польщі. Видумали се польські пани. Вони вибрали собі королевою меньшу доньку Людовика аби відділити ся від Угорщини і спекати ся впливів угорських панів а потім стали розглядати ся для своєї королеви за женихом щоб був їм на руку—міг би своїми силами і засобами стати в пригодї а в справи Польської держави не мішав ся та не пе-решкаджав панам польським тут правити. Правда Ядвіга була вже висватана за австрийського княжича Вільгельма але сей їм не підходив бо не мав ніякої сили і накинули оком молодого великого князя литовського Ольгердового сина Ягайла Сподївали ся що за честь стати королем польським він їм буде несказанно вдячний на всї умови їх пристане а силами своїми може їм в кождій хвилі стати в пригодї. І не помилили ся Ягайло пристав на все що пани польські хотїли: обіцяв вихрестити на католицтво всю нехрещену Литву і самому перейти на латинство (а перед тим був православний) обіцяв своїми коштами здобувати утрачені Польщею землї а саме найважнїйше: обіцяв „на вічні часи прилучити свої землї литовські і руські до корони Польської".Таку умову списано між ними в Креві на Литві 15 серпня 1385 р. Се так звана „Кревська унїя" умова незвичайно важна що рішучо змінила напрям історії не тільки наших країв а й усеї можна сказати Східньої Европи.

Добивши згоди з Ягайлом польські пани заходили ся оженити його з своєю королевою. Трудности в тім були не малі бо тим часом мати дала остатню згоду Вільгельмови він приїхав до Кракова обвінчав ся з Ядвігою й мешкав з нею як з жінкою на замку краківськім. Пропустили якось се пани польські але тепер похопивши ся порішили розірвати шлюб Ядвіги з Вільгельмом нї перед чим не спиняючи ся. Силоміць вхопили Вільгельма й вигнали з Кракова Ядвіга хотїла догоняти й вертати його—її приборкали силоміць; шлюб її з Вільгельмом признано неважним а її саму духовні взяли ся переконувати що для добра Польщі й віри вона повинна вийти за Ягайла. Умовили кінець кінцем і видали за Ягайла. А довершивши сього дїла насамперед не боячи ся вже тепер Угорщини за помічю литовських князїв вернули собі назад Галичину вигнавши звідти угорське військо а далї почали чекати сповнення Ягайлової обіцянки—що він їм на вічні часи прилучить до Польщі всї свої землї литовські і руські себто білоруські й українські.

Значило се що велике князівство Литовське як осібна держава не мало на далі істнувати а всї землі які були під литовськими князями українські білоруські й литовські мали стати від сього часу землями королівства Польського. Так розуміли се і хотіли сього Поляки. Ягайло сповняючи їх волю звелів усім князям литовським які сидїли в землях українських і білоруських аби видали записи що вони будуть вірні Ягайлу його королевій і дїтям та належатимуть до Польського Королівства. Тому що князі однаково признавали Ягайла своїм старшим як великого князя литовського сї обіцянки нїби й не мали для них особливого значіння і вони такі грамоти видали.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 12