Шляхи розвязання політичних конфліктів

Рефераты по астрономии » Шляхи розвязання політичних конфліктів

Реферат

з політології

на тему:

“Шляхи розв’язання політичних конфліктів”


Політична стабільність а особливо конфлікти і напруга – це коло питань на яких значною мірою зосереджена увага політологів.

Вивчення конфліктів є одним із головних завдань політології оскільки сучасна епоха розглядається багатьма політологами як період загострення (з тенденцією до наростання) конфліктів а управління ними — як одна з найважливіших умов підтримки соціально-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття обумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах. Нинішня полі конфліктна ситуація в Україні що склалася внаслідок трансформації «безконфліктної тоталітарного» типу суспільства у посттоталітарний потребує фунт моментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм регулювання соціальне-політичних конфліктів. Вони вважаються нормальним явищем суспільного життя тому вивчення конфлікту в суспільному розвитку методів соціального управлін­ня гармонізації суспільних відносин покликали до життя конфліктологію — самостійну галузь знань на перехресті соціології пол­ітології політичної психології.

Поняття «конфлікт» у вітчизняній літературі розглядалося під різними кутами зору. Спеціалісти-словесники тлумачили конфлікт як зіткнення протилежних сторін думок сил; серйо­зні розбіжності гостру суперечку. Соціологи характеризували конфлікт як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей соціальних груп соціальних інститутів сус­пільства в цілому. Психологи розцінювали конфлікт як зіт­кнення протилежних цілей інтересів позицій думок чи поглядів суб'єктів взаємодії. Політологи додають що мова йде про зіткнення не просте а пов'язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.

Раніше радянські вчені вважаючи конфлікт вищою ста­дією розвитку протиріч поділяли їх на антагоністичні влас­тиві «експлуататорському» ладові та неантагоністичні прита­манні соціалістичному суспільству. І річ не тільки в тім що «соціалістичні» конфлікти виявилися у низці випадків гострі­шими та «небезпечнішими» від «капіталістичних»; головна по­милка полягала в положенні про можливість існування суспільства чи взагалі безконфліктного чи з невеликою кількіс­тю локальних конфліктів. Не заглиблюючись у критику ста­рих підходів неприпустимість яких для більшості сучасних дослідників є очевидною зупинімося на з'ясуванні суті соці­ально-політичного конфлікту його видів історії вивчення кон­фліктів у політичній спадщині.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у роз­роблення теорії конфлікту зробили Аристотель Т. Гоббс Н. Макіавеллі Д. Віко А. Токвіль К. Маркс М. Вебер. За всієї різно­манітності підходів характерним для них є розуміння політич­ного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Так Т. Гоббс у знаменитому трактаті «Левіафан або Матерія форма і влада держави цер­ковної та громадянської» значне місце в утворенні держави надавав конфліктному чинникові адже природний стан сус­пільства він уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс відзначав три основні причини конфлікту: суперництво недо­віру жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у наукових працях В. Парето Е. Дюркгейма Т. Парсонса Р. Дарендорфа.

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві великі групи залежно від того яке місце в теоретичних побудовах займає проблема соціального конфлік­ту. Ці два підходи яскраво ілюструє Р. Дарендорф сформулю­вавши дві системи постулатів — Т. Парсонса і власну — та зіставивши їх.

Т. Парсонс:

кожне суспільство — відносно стійка й ста­більна культура;

кожне суспільство — добре інтегрована структура;

кожний елемент суспільства має певну функцію тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи;

функці­онування соціальної структури спирається на ціннісний кон­сенсус членів суспільства який забезпечує стабільність та інтег­рацію.


Р. Дарендорф:

кожне суспільство змінюється в кож­ній своїй точці соціальні зміни — постійні та наявні скрізь;

кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіж­ностями й конфліктами конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;

кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;

4) кожне суспіль­ство засноване на тому що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.

Дарендорф не вважає що якась із зазначених позицій правильніша за інші. На його думку про­поновані моделі «валідні» корисні й необхідні для аналізу. Вони різняться тим що перша наголошує на співробітництві а друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взає­модії — співробітництво і конфлікт — постійно присутні в сус­пільному житті в тих чи інших поєднаннях.

До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження вперше проведені Г. Зіммелем який за­пропонував термін «соціологія конфлікту» впродовж кількох десятиліть не виходили за рамки загальнотеоретичних тлума­чень і лише після другої світової війни набули прикладної спря­мованості — на аналіз і розв'язання реальних конфліктних ситуацій. Що ж до СРСР і України то тут конфліктологічну сферу почали серйозно освоювати лише наприкінці 80-х рр.

Розглядаючи сутність соціально-політичного конфлікту ми знаходимо досить велику кількість визначень які певним чи­ном відрізняються і доповнюють одне одного. Так у політоло­гічних словниках найпоширенішим є таке трактування кон­флікту: зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил із ме­тою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон твер­див що джерелом конфлікту є соціальна нерівність яка існує в суспільстві та система поділу таких цінностей як влада соціальний престиж матеріальні блага освіта. Л. Саністебан вважає що конфлікт відображає особливий тип соціальних від­носин у якому його учасники протистоять один одному з при­чини несумісних цілей; він може бути різної інтенсивності час­тковим або радикальним піддаватися регулюванню або ні. На думку Б. Краснова конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів поглядів гостра суперечка ускладнення боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників.

У розумінні суті соціального конфлікту російський вчений А. Здравомислов аналізуючи традиції проблематики політич­ного конфлікту виходить із того що політичний конфлікт — це постійно діюча форма боротьби за владу в конкретному суспільстві. На важливість розуміння владного аспекту під час розгляду конфлікту вказували західні дослідники К. Козер і Р. Дарендорф. К. Козер підкреслював що досить важливою умовою конфлікту є бажання володіти чимось або кимось ке­рувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу і авторитет. Глибоке розуміння ролі владного елементу в кон­флікті виявив польський вчений К. Полецький: «Центральним поняттям теорії конфлікту є політична влада. Вона водночас виступає і причиною протиріч і джерелом вірогідного конфлік­ту а також основною сферою життя в якій відбуваються змі­ни внаслідок конфлікту».

За всієї різноманітності тлумачень суті конфліктів загаль­ним для них є визнання того що в основі соціального соціаль­но-політичного конфлікту лежить суперечність зіткнення. Це необхідна та аж ніяк не основна умова для розуміння його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'єктами конфлікту стають люди які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирі­шення зіткнення боротьбу суперництво. Подібний спосіб ви­рішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп коли має місце відверте зазіхання на ресурси вплив територію з боку соці­ального індивіда групи держави (коли йдеться про міжнарод­ний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть виступати інди­віди малі та великі групи організовані в соціальні (політичні економічні та інші структури) об'єднання які виникають на формальній та неформальній основі у вигляді політизованих соціальних груп економічних і політичних груп тиску кримі­нальних груп які домагаються певних цілей.

У політичній науці не вироблено якоїсь універсальної ти­пології конфлікту. Найбільш поширеним є поділ конфліктів на конфлікт цінностей конфлікт інтересів конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей — зіткнення різних ціннісних орієн­тацій (ліві — праві ліберали — консерватори інтервенціоніс­ти — ізоляціоністи та ін.). Є досить підстав стверджувати що розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту. Коли ці розбіжності виходить за певні межі виникає конфліктний потенціал формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей був першим за терміном визрівання. У про­цесі свого формування він проминув три стадії:

девальвація колективістських цінностей комуністичного

(лівототалітарного) суспільства;

2) відносна перемога індивідуалістських цін­ностей вільного («демократичного») суспільства; реанімація ко­лективістських цінностей у ліво- та правототалітарних фор­мах.

Конфлікт інтересів пов'язаний із зіткненням різних на­самперед політичних і соціально-економічних інтересів. Виз­рівання конфліктних інтересів у посткомуністичних суспіль­ствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки утримуючи владні важелі визначили свої інтереси як номен­клатурно-бюрократичну приватизацію. Це дозволило їм з політично правлячих груп перетворитися на економічно панівні класи своїх суспільств. Такий інтерес зайшов у суперечність з інтересом широких верств населення яке було налаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації — суперечності стосовно вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянсь­кої приналежності. Цей конфлікт властивий передусім тим кра­їнам які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імпе­рій (СФРЮ СРСР). Він спостерігається в країнах де націо­нальні меншини компактно проживають у районах що раніше належали їхнім етнічним батьківщинам (скажімо проблема тран­сільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту іден­тифікації було обумовлено тим що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох кра­їнах значна частина населення не схотіла визнавати себе гро­мадянами держави на теренах якої вона мешкала.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита — відверте протистояння зіткнення боротьба та закрита або латентна коли відвертого протистояння нема але точиться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціо­нальні конфлікти на території колишнього СРСР де «націо­нальне питання було вирішено раз і назавжди».

Будь-який соціальний конфлікт набуваючи значних мас­штабів об'єктивно стає соціально-політичним тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів впливаючи на механізми і способи цієї діяльності на їхні структури на політику яку вони проводять. Політичні інститути організації рухи втягу­ючись у конфлікт активно обстоюють певні соціально-еконо­мічні інтереси. Відповідно спостерігається поділ політичного конфлікту на два види:

1. Між існуючою владою та громадськими силами інтере­си яких не представлені у структурі владних відносин.

2. Всередині існуючої влади. Політичний конфлікт пов'яза­ний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повно­важень і відповідних позицій. Водночас він зазвичай пов'яза­ний зі спробами обґрунтування нового курсу в рамках існую­чого політичного ладу.

Конфлікти що відбуваються в різних сферах набувають політичної значущості якщо вони зачіпають міжнародні кла­сові міжетнічні міжнаціональні релігійні демографічні регі­ональні та інші відносини.

Помітне місце нині займає один із різновидів соціального кон­флікту — міжетнічний пов'язаний із протиріччями що виника­ють між націями. Особливої гостроти він набув у країнах які зазнали краху форми державного устрою (СРСР Югославія).

Поняття «конфлікт» використовується в політичному кон­тексті коли трапляються великомасштабні зіткнення всере­дині держав (революція контрреволюція) та між державами (війни партизанські рухи).

Деякі вчені зокрема І. Прокопенко та В. Малишенко виз­начають декілька рівнів розвитку політичного конфлікту пов'язаних із генезисом владних відносин. Перший рівень — у масштабах усього політичного простору щодо легітимації вла­ди її визнання чи невизнання. Йдеться про «народну» легіти­мацію що базується на довір'ї мас до влади на підтримці полі­тичної еліти. Другий рівень — конфліктні відносини в полі­тичній еліті щодо обсягу владних повноважень обґрунтування їхньої необхідності. Третій рівень має зовнішній аспект — бо­ротьба й протистояння політичних еліт на міжнародній арені.

Кожний конфлікт можна вивчити з допомогою базових па­раметрів як-от: рівень масштаби гострота сфера виникнення динаміка розвитку технологія врегулювання. Можна вирізнити певні етапи перебігу конфлікту тобто його динаміку. Російсь­кий вчений В. Смолянський пропонує такі стадії:

потенційно­го конфлікту (наявність конфліктної ситуації);

переходу по­тенційного конфлікту в реальний (усвідомлення зазіхання на свої інтереси);

конфліктних дій;

розв'язання конфлікту.

Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт але за початком конфлікту наступає його ескалація до кульмі­наційних точок а потім — спад і завершення. Конфліктові притаманний феномен багатомірності оскільки завершення од­ного конфлікту може спричинити інший конфлікт до того ж в іншій сфері. Досить часто після завершення конфлікту вини­кає ще один етап — постконфліктний синдром який характеризується напруженням у відносинах сторін які щойно кон­фліктували. Постконфліктний синдром у разі загострення може започаткувати новий конфлікт. Це ми спостерігаємо на при­кладах перманентного близькосхідного конфлікту конфліктів у Північній Ірландії Іспанії та ін. Завершення конфлікту може бути згруповане за ступенем розв'язання — як повне або час­ткове вирішення та за характером наслідків — у вигляді успі­ху компромісу виходу з компромісу поразки.

Французький політолог Б. Гурней зазначив що у світі існує лише одне місце де нема конфліктів — кладовище.


Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій

Вивчаючи конфлікти слід брати до уваги чинник зростан­ня великої практичної потреби в конфліктологічних підходах. Сучасний період розвитку нашого суспільства характеризу­ється значним посиленням напруженості зростанням проти­річ виникненням численних конфліктів у різних сферах сус­пільного життя. Одначе більшість суб'єктів управління — дер­жавних суспільно-політичних професійних організацій вияв­ляють слабке розуміння внутрішніх причин того що відбува­ється неспроможність адекватно реагувати на вибухонебез­печні процеси. Досить часто це є наслідком відсутності при­кладних методик моніторингу конфлікту експертизи та оптимізації останнього.

Сучасні дослідження звертають увагу на недостатньо роз­роблену проблему пов'язану з регулюванням конфліктів та управлінням ними співвідношенням суперництва і співробіт­ництва. На часі перехід української конфліктології від загаль­нотеоретичних досліджень та аналізу фундаментальних кате­горій до прикладних аспектів від пояснювальних функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття як регу­лювання та управління соціальними конфліктами конфлікт­ний моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень О. Чумиков В. Бекешкіна В. Небоженко М. Пірен Е. Сте-панов К. Боулдінг та ін. розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин пов'язаних із потенційно можливим чи реальним зіткненням суб'єктів на ґрунті тих чи інших су­перечливо усвідомлених переваг інтересів чи цінностей які постійно присутні та не піддаються повному усуненню.

За нинішнього соціально-політичного розвитку України варто звернути особливу увагу на дослідження проблеми конфліктів у системі соціально-політичних процесів. Необхідність цього пов'язана з досить слабким знанням закономірностей виникнення перебігу та врегулювання конфліктів за таких специфічних обставин як перехідний період. Цю проблему не вивчено не лише у вітчизняній а й у світовій науці.

Якщо з позицій конфліктології аналізувати таке маловивчене явище суспільного життя як перехідний період що є тран­сформацією соціальної системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний) впадають в око його своєрідні особ­ливості:

1) всі найважливіші сфери суспільного життя пронизує всеохопний політичний конфлікт а тому політологічний аналіз соціальних колізій у багатьох випадках набуває вирішального

значення;

2) якщо за умов стабільності соціально-політичний кон­флікт має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму) то в перехідний період — вертикальний (бо­ротьба за режим).

Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньому СРСР а потім в Україні та деяких інших державах СНД вже досліджують у політико-конфліктологічній площині проблеми балансу гілок влади довіри до влади вітчизняної багато­партійності політико-економічні колізії в державному і при­ватному секторах економіки .а також політичні підмурки ет­нічних процесів. Поряд із концепцією теоретичного аналізу пропонуються механізми які можуть забезпечити зниження негативних наслідків у вищезгаданих сферах.

Необхідність пошуків засобів регулювання конфлікту та управління ним випливає з усвідомлення нової конфліктологічної парадигми мислення: по-перше належить визнати і вмо­тивувати значення соціальних конфліктів як щоденного і при­родного явища соціального життя його невід'ємного атрибута; по-друге слід визнати не тільки неминучість конфліктності в суспільстві а й виявлену та підкреслену конструктивну роль конфліктів у суспільному розвитку; по-третє маємо усвідоми­ти що конфлікт можна регулювати і управляти ним. Отож більшість соціально-політичних конфліктів можуть бути оптимізовані на будь-якому рівні та стадії а головне інструмен­тальне завдання щодо конфлікту повинно бути визначено як управління ним.

Управління конфліктом — врегулювання розв'язання при­душення а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

Правильно організоване управління надає конфліктному процесові форми яка забезпечує мінімізацію неминучих полі­тичних соціальних економічних і моральних утрат оптимізацію тих чи інших сфер суспільного життя. Позитивні наслідки соціальне-політичного розвитку постають не з конфлікту як такого і не з уявної безконфліктності а з уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.

Страницы: 1 2