Етнічне районування України

Рефераты по астрономии » Етнічне районування України Скачать

Етнографічне районування України
       Що город то норов що село то звичай.  Українське прислів’я

ПОНЯТТЯ ПРО ЕТНОГРАФІЮ ТА ЕТНОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ

       Етнографія (від грецького етнос — народ і графо — пишу) — це наука яка вивчає культуру і побут народів світу їхній етногенез розселення та культурно-побутові взаємозв’язки.
       Як рівнозначний з етнографією вживається ще й термін етнологія (етнос — народ логос — наука вчення). Як бачимо етнографія позначає науку описову а етнологія — загальнотеоретичну яка розв’язує загальні народознавчі проблеми. Проте таке розмежування досить умовне бо етнографія не виключає узагальнень теоретичного плану так само як етнологія застосовує методи опису.
       Безпосереднє спостереження і опис звичаїв побуту світогляду народу — це основний метод етнографії. Крім того вона широко використовує писемні джерела речові пам’ятки дані археології антропології географії фольклористики мовознавства.
       Першою спробою описати етнографічні особливості племен і народів в Україні можемо вважати “Повість врем’яних літ”. Літописець намагається накреслити генеалогію народів світу іноді подаючи їхні культурно-побутові особливості а також описує староукраїнські племена Київської Русі вказуючи місця їхнього розселення відмінності у звичаях обрядах тощо. Такі спроби етнографічних описів наявні в деяких інших писемних пам’ятках. Наприклад у “Галицько-Волинському літописі” згадуються народи які межують з Руссю: ляхи литовці угри чехи половці жмудь ятвяги
       татари німці ізраїльтяни. Тут же знаходимо відомості про звичаї кожного народу описи костюмів тощо (напр. костюм князя Володимира Васильковича).
       До цінних етнографічних джерел можна віднести стародавні малюнки ілюстрації до книжок фрески скульптурні чи рельєфні зображення людей споруд предметів побуту тощо.
       У хроніці Георгія Арматола перекладеній київським книжником міститься 127 ілюстрацій які відтворюють архітектуру церкви одяг обряди народні вірування. Описи звичаїв одягу часто знаходимо в фольклорі особливо в козацьких думах (згадаємо хоча б відому “Думу про козака Голоту”). Чимало цікавих відомостей про українців залишили нам іноземні мандрівники посли купці які подорожували Україною: Амвросій Контаріні Гійом Л. де Боплан П’єр Шевальє Павло Алепський та ін.
       Все це був період нагромадження етнографічних знань який можна вважати початком української етнографії (ХV — ХVІ ст.). Другий етап — період наукового збирання та осмислення етнографічних матеріалів. У 1772 p. з’явилася друком праця “Описание свадебных украинских простонародных обычаев в М. России и в Украинской губ. також и в великороссийских слободах населенных малороссиянами употребляемых”. Автором цієї унікальної пам’ятки української фольклористики був Григорій Калиновський офіцер російської армії українець за походженням. Його працю використовували і наступні дослідники.
       Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни відбулося в середині ХІХ ст. Її розвиток тісно пов’язаний з іменами Михайла Максимовича Миколи Костомарова Павла Чубинського Миколи Сумцова Володимира Шухевича Федора Вовка Дмитра Яворницького та багатьох інших видатних діячів української культури. Значний внесок у розвиток українського народознавства зробили письменники Тарас Шевченко Пантелеймон Куліш Іван Нечуй-Левицький Іван Франко Леся Українка Михайло Коцюбинський та ін. Провідну роль в дослідженнях з етнографії відіграло Львівське наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка при якому в 1898 p. була створена Етнографічна комісія яка видавала “Етнографічний вісник” “Матеріали до українсько-руської етнології” та ін.
       Нині дослідженнями з етнографії займаються інститути Академії наук України етноцентри музеї навчальні заклади які видають наукові записки монографії науково-популярні журнали методичні посібники тощо. Народознавчі студії друкують журнали “Народна творчість та етнографія” “Родовід” “Берегиня” “Український світ” “Пам’ятки України” “Українська культура” інші видання серед них і регіональні.
       Найбільше архаїчних рис культури побуту мови і виразних слідів давніх племінних прикмет зберегли північні й західні території України — Полісся і Карпати які з повним правом можна вважати заповідником української етнографії.
       Багатогранність і різноманітність традиційної української культури дивує світ своєю самобутністю. Однак промислове виробництво предметів декоративно-прикладного мистецтва тиражування стандартних сувенірів вишивок рушників тощо призвело до уніфікації вироблення якогось усередненого українського стилю який практично ніколи не існував.
       У кінці ХХ ст. коли процес занепаду традиційної культури наблизився до критичної межі виразно постала проблема відродження саме регіональних етнографічних особливостей народних промислів фольклорних мовних звичаєвих перлин українського народу. В зв’язку з цим перед народознавцями неодноразово поставало питання етнографічного районування України.
       Етнографічне районування — це поділ території на локальні культурно-побутові групи населення які мають спільні риси мовного звичаєвого господарського характеру зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи а також етнокультурними взаємозв’язками з сусідніми народами.
       Вже літописець подаючи назви племен усвідомлює що вони мають спільне коріння і об’єднавшись в одній державі під назвою Русь починають вважати себе єдиною етнічною одиницею. Замість племінних назв (поляни деревляни уличі тиверці і т.д.) з’являються географічно-територіальні: полтавці чернігівці слобожани тощо. Назви племен для позначення локальних етнографічних груп українців не залишилися (за винятком волинян) проте лишили сліди в деяких топографічних назвах.
       Перші спроби визначення локальних груп українців знаходимо в “Густинському літописі”: Волинь Подоля Украйна Полгоря — все це як зазначає автор на території Руської землі. Сусідів названо: москва литва ляхи турки татари. Іван Вишенський на території “Малої Руссії” виділяє ще й Покуття.
       Олексій Шафонський у своїй праці “Черниговского наместничества топографическое описание” (1786) на Лівобережжі виділяє два райони: на півночі — Полісся (або Литва) на півдні — Степ (або Україна) і відповідно групи українців — литвини й степовики.
       Після приєднання України до Московії (1654) почала побутувати думка що українці — це етнографічна група росіян (малоросіяни). Кілька століть такий погляд свідомо культивувався поки не виріс до уявлення українців як “молодшого брата”. Вперше науково спростував ці погляди видатний чеський вчений-славіст Павел Йосеф Шафарик який досліджував і українські старожитності фольклор та літературу. В 1842 p. він видав карту “Слов’янські землі”. Це була перша етнічна карта яка дала наукове уявлення про межі розселення українців білорусів росіян чехів словаків поляків болгар. Як доповнення до етнічної карти Павел Шафарик видав монографію “Слов’янський народопис” яка складалася з нарисів про розселення слов’янських народів їхні мови літературу подав також статистичні матеріали про віросповідання та державну належність.
       Серед східних слов’ян Павел Шафарик виділяє чотири народи: українці білоруси новгородці та росіяни. До речі серед сучасних етнографів і нині побутує думка про значні відмінності між московськими і новгородськими росіянами. Наприклад Дмитро Зеленін писав: “с полным правом можно говорить о двух русских народах: севернорусском (окающий говор) й южнорусском (акающий говор)”1 а також стверджував що поділ східних слов’ян на росіян українців і білорусів є не стільки етнографічним скільки історико-політичним. Дійсно Москва підкорила Новгород значно раніше ніж Україну бо ослаблений опричниною цим чи не першим геноцидом він не зміг чинити належного опору і увійшов до складу цієї “собирательницы русских земель” яка підкорила й карелів чудь зирян ненців мордву мещеру коміпермяків та багатьох інших.
       Погляди Павла Шафарика були надзвичайно прогресивними: він вперше довів неприродність державного роздрібнення українських земель між різними державами (в тому числі Росією і Польщею).

       Зеленин Д. Восточнославянская этнография. — М. 1991. —С.29.

       У межах України у ХІХ ст. сформувалося уявлення про кілька етнографічних районів що певною мірою різняться за культурно-побутовими ознаками: Поділля Покуття Галичина Закарпаття Слобожанщина Волинь Сіверщина.
       Нині прийнято поділяти Україну на шість історико-етнографічних зон: Полісся Карпати Поділля Середня Наддніпрянщина Слобожанщина Південь. Однак слід зазначити що між етнографічними районами України не існує чітких меж тому такий поділ має досить умовний характер. Крім того науково-технічний прогрес масове поширення стандартизованих форм культури а також процеси міжетнічної інтеграції згладжують етнографічні особливості окремих регіонів.
       Добре це чи погано? Дехто вважає що такі процеси сприяють консолідації нації. Проте логічніше бачити в них шлях до уніфікації втрати самобутності стирання індивідуальних рис особистості а в результаті — до виродження нації. Що ж до консолідації то їй перш за все сприятиме високий рівень національної самосвідомості громадян який немислимий без любові до рідної землі її народу звичаїв і традицій своїх предків і зокрема — регіональних рис культури.

       ПОЛІССЯ І ВОЛИНЬ
       Враховуючи те що точних меж між етнографічними районами не існує і що в різних працях вони іноді мають різні назви слід зазначити що цей регіон має ще назву Північного або Полісько-волинського. Ареали поширення мовних особливостей не завжди збігаються з ареалами тих чи інших особливостей культури та побуту а також з адміністративно-територіальним поділом України. Тому слід уточнити що за етнографічними дослідженнями до цього району належать: Волинська (крім південно-західної її частини) Рівненська північна частина Житомирської Київської Чернігівської Сумської та Хмельницької областей.
       Полісся поділяється на три територіальні групи: лівобережне центральне і західне а також має дві етнографічні групи. Населення середньої течії Десни іноді називають литвинами що в давнину означало належність їх до Литовської держави. Литвинами також називають поліщуків Білорусі. Поліщуки-українці — це переважно населення що живе на північ від Любомля Ковеля Луцька Рівного до кордону з Білоруссю.
       На Поліссі збереглися дуже архаїчні культурно-побутові риси успадковані ще від племен древлян та сіверян. На
       жаль чорнобильське лихо не обминуло як людей — носіїв цієї давньої культури так і пам’яток створених ними. Масове переселення в інші регіони України змішування їх з іншими групами населення закономірно має призвести до втрати їхньої етнографічної цілісності.
       Основні особливості Полісся виявляються в типі поселень: це переважно вуличні (без провулків) з невеликою кількістю дворів села. Хати з великими сіньми. В умовах ведення лісового скотарства розвинувся тип замкнутого двору схожий до гуцульського. В інших регіонах особливо степових худоба навіть взимку утримувалася в загонах тому тут не виробився замкнутий тип двору. А в бойків та лемків замкнутий двір був іншої форми.
       Свої особливості мало і поліське землеробство; орали сохою-литовкою яка в інших районах не збереглася. Північно-волинське ярмо теж не має аналогів в Україні воно схоже на болгарське і сербське. Тут застосовували також одноколісний плуг.
       Поліське ткацтво — найархаїчніше явище української культури. Тут пряли на веретені з пряслицем. Такий спосіб прядіння зустрічався на початку ХХ ст. лише у гуцулів.
       Одяг жінок відзначався головними уборами — білими хустками які пов’язувалися на зразок найдавніших наміток. Чоловічі головні убори — повстяні шоломи або смушкові шапки які називали йолом. Чоловіки традиційно носили сорочку поверх штанів. Природні умови (наявність лісових боліт) стали причиною збереження архаїчного взуття — личаків які носили і чоловіки і жінки. На думку деяких дослідників це пояснюється порівняно великою бідністю населення.
       Свої особливості мала й кожна з трьох територіальних груп Полісся: лівобережне (Чернігівщина) центральне (північ Київської області) та західне (північні райони Волинської області).
       Чернігівське Полісся близьке за культурою до Полтавщини. Тут як і на Полтавщині жінки носили плахти які не відомі на Волині. Одноколісний плуг затримався тільки на Чернігівщині.
       Цікавими етнографічними особливостями відзначається Волинь. Землі що межують з Поліссям Галичиною я Поділлям з VI ст. належали племенам дулібів волинян бужан які вже мали розвинуті традиції ювелірного ремесла ковальського гончарного виробництва. Основними галузями господарства були орне землеробство скотарство рибальство бджільництво. Назву ці землі отримали від назви міста Волинь яке вважалося центром регіону. Волиняни були могутнім племенем мали 70 міст типу замків. Це єдиний район мешканці якого зберегли свою назву ще з князівської доби.
       Архітектура Волині зазнала значних змін які тут відбуваються швидше ніж в інших місцевостях: хата кухня і присінок уже схожі з південними зразками. Дахи хат мають фронтони різної форми. Архаїчний тип ярма траплявся на початку ХХ ст. тільки на північній Волині. Жінки носили кольорові вовняні спідниці-літники та кольорові фартухи. Деякі елементи одягу тут подібні до подільських та галицьких. Так жіноча сорочка і чоловіча шапка схожі на подільські. Архаїчний звичай відтинання коси у молодої на весіллі зберігався в західній Волині як і в гуцулів та галичан ще на початку ХХ ст.

       КАРПАТИ І ПРИКАРПАТТЯ ГАЛИЧИНА БУКОВИНА ПОКУТТЯ
       До Карпатського етнографічного району належать Львівська Івано-Франківська Закарпатська (крім східної частини) Чернівецька більша частина Тернопільської областей. В Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття Власне Карпати Закарпаття. Так історично склалося що перебуваючи у складі різних держав українці зберегли свою етнокультуру хоча і не уникли деяких взаємовпливів з культурами словаків угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури які дещо відмінні від поліських.
       Ще до 40-х років тут зберігались залишки ручного землеробства (в Закарпатті залишки підсічно-вогневого землеробства) а в деяких місцевостях обробіток землі з допомогою рискаля і сапи (на Івано-Франківщині). У гірському скотарстві багато спільних рис зі степовим проте воно має свої особливості: тільки в гірських скотарів жінки не допускаються до роботи на полонинах тільки вівчарі зберегли обряди пов’язані з культом вогню. Пастухи полонин вдягалися в сорочки прокип’ячені в лою змішаному з іншими жирами. Архаїчні риси збереглися також в обрядах при покійнику які вірогідно залишилися ще з княжої доби. Зрідка такий обряд ще зберігався і на Поділлі.
       У гірських районах і влітку й узимку носять киптар. Давні типи житла з коморою розміщеною позаду хати
       характерні також і для поляків. Житло також має галерею в інших районах вона поширилася значно пізніше.
       У Карпатському регіоні є три етнографічні групи: лемки бойки гуцули. Розглянемо особливості культури і побуту кожної з них.
       Лемки живуть по обидва схили Бескиду між річками Саном (Сяном) та Попрадом. Це автохтонні жителі Карпат:
       перші згадки про них у писемних джерелах з’являються в VI ст. До лемків за етнографічними особливостями культури належать русини які через різні історичні обставини опинилися на територіях різних держав: Угорщини Польщі Словаччини України. Значна частина цих українців асимілювалася місцевим населенням. Так у Словаччині їх було близько 200 тисяч нині лишилося близько 40 тис.;
       у Польщі під час операції “Вісла” в 1947 p. русинів було примусово вивезено з рідних земель і розселено по всій країні. Тому визначити місця їхньої локалізації нині важко хоча приблизно можна вважати: в Словаччині — Пряшівщина (по с. Остурно) в Польщі — по Білу Вежу є місцевості заселені українцями-русинами.
       Отже лемки є найзахіднішою групою українців. Назву свою вірогідно отримали від сусідніх народів за вживання поширеної тут діалектної частки лем що означає “тільки лише”. За гіпотезою М. Худаша назва лемків походить від давньослов’янського імені Лемко. Самоназва їх — русини або лемаки.
       Народний одяг Лемківщини має специфічні риси що лишилися [вірогідно] з князівської доби — плащоподібна чуга з широким коміром та шнурками. Інші стародавні види одягу: сіряк лейбик опанча сірманя (одяг з пелериною). Тільки у лемків лишився обрус який накидається (а не пов’язується) на голову а також чоловіча сорочка з розрізом іззаду.
       Культурно-побутові особливості населення Закарпаття позначені деяким впливом сусідніх народів: так звана волоська сорочка з чотирикутним вирізом нагадує молдавську (не слід плутати волохи — молдовани і валахи — румуни). На Закарпатті до початку ХХ ст. збереглися будівлі кількох сімей в одному подвір’ї відомі ще з описів ХVІІІ ст. Типовим для закарпатців є народний верхній одяг з ворсу гуня який має плащеподібну форму і поширений також серед угорців. Збереглося також кілька видів короткого чоловічого і жіночого верхнього одягу:
       уйош сірак кожух (губа) без рукавів. Дівчата носили гірляндочки з квітів (косиці) над вухами — традиційна прикраса. Набедреним одягом жінок є лише фартух (плат) який закриває сорочку тільки спереду. З Їжі тут цікаві ячні коржики. Землеробство як і в горах підсічно-вогневе.
       Бойки живуть на Івано-Франківщині; у південно-західній частині Рожнятівського району та в Долинському районі (за винятком його північної частини); на Львівщині: у Воловецькому на півночі Міжгірського і Великоберезнянського районів; в Закарпатській області. Самі бойки цю назву не люблять дехто вважає її глузливою тому віддають перевагу назві верховинці. Дослідник С. Верхратський виводить назву бойків від діалектної частки бойє яку вони вживають у значенні “так”. “Руська трійця” — Маркіян Шашкевич Іван Вагилевич та Яків Головацький — вважали бойків нащадками кельтських племен які з VI ст. до н.е. жили в Центральній Європі а близько І ст. н.е. перейшли на Балкани. Археологи стверджують що в басейнах рік Тиси Дністра Західного Бугу а також Прип’яті Дніпра в Криму є пам’ятки кельтського походження. Як видно територія бойків також позначена кельтськими пам’ятками. Мовознавці назву бойків пов’язують з антропонімом (прізвище чи ім’я) Бойко яке в слов’ян було поширене з дуже давнього часу.
       Для поселень бойків дуже характерний замкнутий двір де будівлі розташовані в одну лінію. Клуня називається боїско. Оригінальний стародавній звичай мали жінки для укладання волосся. У буденні дні заміжні жінки від закладених під очіпок кіс відділяли по пасму волосся з обох боків так щоб воно спускалось на груди.

Страницы: 1 2 3