Жанри красномовства

Рефераты по астрономии » Жанри красномовства Скачать

Реферат на тему:

Жанри красномовства

У 1864 році в Російській імперії до складу якої вхо­дила Україна було проведено судову реформу яка запровадила суд присяжних відділила суд від адміністрації закрі­пила виборність суддів змагальність кримінального процесу. Було створено адвокатуру. Між звинуваченням і захистом проходили публічні змагання які викликали інтерес слухачів. Судові промови часто висвітлювалися в пресі. Все це сприяло швидкому розвиткові й удосконаленню судової риторики.

З'являється ціле сузір'я талантів серед яких і зірки з України:

Сергій Андрієвський Микола Карабчевський Микола Холева. До цього сузір'я можна віднести й Анатолія Коні мати якого була ук­раїнка з Полтавської губернії а сам він з 1867 по 1870 p. працював товаришем прокурора спочатку Сумського а потім Харківського ок­ружного суду.

Які ж основні особливості їхнього судового красномовства?

По-перше це широта гуманістичного підходу до фактів що розглядалися в суді. На риторів дивилися як на виразників громадсь­кої совісті й моралі;

по-друге вони були громадськими діячами і в буквальному і в широкому розумінні цього слова;

по-третє майстерне володіння усною і письмовою мовою (А.Коні С. Андрієвський М. Карабчевський публікували свої ро­мани збірки віршів).

Характерною рисою діяльності цих особистостей є високий про­фесійний рівень прекрасна загальна та юридична підготовка знання кількох іноземних мов. Вони дивилися на суд як на «школу для народу» в якій за висловом Анатолія Коні «повинні виноситися Уроки служіння правди і поваги людської гідності» .

Сергій Аидрієвськнй (1847—1918). Народився в Катеринославі. У 1865 році з золотою медаллю закінчив курс у місцевій гімназії і всту­пив на юридичний факультет Харківського університету. Після його закінчення в 1869 році працює в прокуратурі Харківської судової палати потім слідчим в м. Карачеві товаришем прокурора Казанського окружного суду. В 1873 році за безпосередньої участі А. Коні з яким був близький по спільній роботі в Харківській судовій палаті Сергій Андрієвський переводиться товаришем прокурора Петер­бурзького окружного суду. Працюючи в прокуратурі столиці Російсь­кої імперії він зарекомендував себе першокласним оратором од­ним з провідних державних звинувачів (обвинувачів).

Коли в 1878 році готувалася до слухання справа Віри Засулич яка звинувачувалася в замаху на вбивство Петербурзького городоначальника генерала Трепова Андрієвському запропонували вис­тупати звинувачем у процесі однак він відмовився брати участь у цьому процесі. Самостійний у своїх міркуваннях сміливий у погля­дах молодий правник поставив умову надати йому право в своїй промові визначити громадську оцінку вчинку Трепова І його осо­бистості. Зрозуміло що адміністрація на таку вимогу не погодилася. Більше того після розгляду справи В. Засулич Андрієвський був звільнений у відставку. Однак А. Коні підшукав своєму другові місце юрисконсульта в одному з Петербурзьких банків а потім рекомен­дував до вступу в адвокатуру. Уже перший процес в якому висту­пав Андрієвський створив йому репутацію сильного адвоката. Про­мова у справі Бекер принесла репутацію одного із найблискучіших риторів і популярність за межами Російської імперії.

В основу судової промови Андрієвський завжди висував особу підсудного умови його життя внутрішні мотиви злочину. Він не відзначався глибоким всебічним аналізом матеріалів справи недо­статньо надавав уваги висновкам попереднього слідства. «Не будуй­те вашого рішення на доказаності його вчинку — говорив він в одній справі захищаючи підсудного — а загляньте в його душу і в те що неминуче призвело підсудного до його способу дій».

Сергій Андрієвський — майстер психологічного захисту оригі­нальний ритор самостійний з яскраво вираженою творчою індиві­дуальністю. Уміло користувався влучними порівняннями часто вжи­вав гострі зіставлення.

У своїй книзі «Драми життя. Захисні промови» С. Андрієвський пише: «...Взагалі ж для кримінального захисту не рахуючись з ви­датними обдаруваннями скоріше за все корисні освічені розумні щирі добрі люди а менш за все потрібні казуїсти або ж порожні фразери які самовдоволено пропонують публіці пошарпані квіти красномовства».

А ось ще один витяг із цієї книги який засвідчує житєве і професійне кредо автора: «Якось у Вільні один з приятелів мого клієнта після дебатів сказав мені: «Що б про вас не думали але кожен хто слухає вас мимоволі відчуває: ця людина говорить прав­ду. t ні від кого іншого я не чув відгуку більше для мене цінного більш відповідного тому чого я завжди прагнув».

Промовиста деталь. У романі «Хождение по мукам» прообра­зом чоловіка Каті адвоката Миколи Івановича для Олексія Толсто­го був саме Сергій Андрієвський.

Досить успішно Андрієвський займався і літературною діяльніс­тю. Він часто друкувався у «Вестнике Европы». У книзі «Литератур­ные чтения» за 1881 рік опубліковано ряд його творів — критичних статей про Некрасова Тургенева Достоєвського Баратинського. Опубліковано дві збірки його віршів. А згадувані вже судові промо­ви Сергія Андрієвського ще за його життя витримали п'ять видань. У 1997 році відзначено 150-річний ювілей від дня народження цьо­го видатного українця про якого в Україні нині окрім фахівців мало хто й знає. Видання його праць в українському перекладі ста­ло б добрим початком у справі заслуженого повернення в Україну цього доброго імені Анатолій Коні (1844—1927). Народився в Санкт-Петербурзі в інтелігентній сім'ї; батько — викладач історії в гімназії доктор філософії мати — актриса і письменниця. 1865 року Анатолій Коні закінчив юридичний факультет Московського університету. По­чинав помічником секретаря Петербурзької судової палати. Потім — товаришем прокурора окружного суду в Сумах Харкові де звернув на себе увагу громадськості як сміливий об'єктивний звинувач.

Двадцятисемирічний Анатолій Коні стає прокурором Петер­бурзького окружного суду а через шість років призначається голо­вою столичного окружного суду — першого суду Російської імперії. Як голова суду пов'язав своє ім'я з одним із найвідоміших полі­тичних процесів того часу — процесом Віри Засулич.

Олександр П висока судова адміністрація вимагали від голо­ви суду винесення звинувачувального вироку причому якнайсуво­рішого. Проте А. Коні не лише не пішов на компроміс із власною совістю але й відстояв незалежність своїх поглядів. Розгляд справи В. Засулич закінчився виправдувальним вердиктом. На непокірного суддю падає гнів начальства. «Вигнати» із суду його не могли оскільки судді обиралися довічно і Коні переводять у цивільну ко­легію «воювати з паперами». А його покровителя — міністра юс­тиції графа Палена було звільнено «за недбале ведення справи В. Засулич».

Після семирічного забуття коли вляглися політичні пристрасті вже за іншого царя А. Коні присвоюють генеральський чин дійсно­го статського радника і призначають обер-прокурором Урядового Сенату сенатором членом Державної ради '. В 1888 році він знову в Україні в Харкові керує слідством у справі про аварію царсько­го потягу в районі ст. Борки. Невдовзі вченою радою Харківського університету йому присвоєно вчений ступінь доктора кримінально­го права за сукупністю робіт.

У 1917 році указом Тимчасового уряду А. Коні призначено го­ловою касаційних департаментів Сенату. А через рік його обирають професором кафедри кримінального судочинства Першого Петрог­радського університету професором Інституту живого слова — уні­кального навчального закладу де готували судових ораторів спеці­алістів з мистецтва мовлення письменників акторів. На той час лише в Оксфордському університеті існувала кафедра поезії.

До цього слід додати що в 1910 році Академією наук Російсь­кої імперії А. Коні (разом з Л. Толстим А. Чеховим і В. Короленком) був обраний академіком словесності. Нагороджений шістьма золотими медалями Академії наук вісьмома орденами царського уря­ду причому перший орден Святого Станіслава II ступеня з імпера­торською короною отримав у 24 роки в Харкові останній орден — Олександра Невського — у віці 71 рік. За архівними даними майже 150 разів обирався почесним членом юридичних медичних філо­логічних та інших товариств.

У 1927 році читаючи лекцію в холодному приміщенні отримав запалення легенів що призвело до смерті. Похований у Санкт-Петер­бурзі поряд з могилами І. Тургенева Ї. Гончарова М. Салтикова-Щедріна. На могилі зберігся надпис: «Мыслил чувствовал трудился».

Про Анатолія Коні написано багато всі відзначають його пре­красне ораторське мистецтво оригінальність промов відсутність шаблону. Він по праву вважається першим серед судових ораторів «чародієм слова» як його називали сучасники t така оцінка безза­перечна.

Протягом 1966—1969 pp. у Москві видавництвом «Юридичес­кая литература» було випущено зібрання творів А. Коні у восьми томах. Його праця «Судові промови» що вперше вийшла 1888 року і де зібрані звинувачувальні промови напутні слова при­сяжним засідателям касаційні висновки витримала кілька ви­дань. А. Коні залишив багато корисних порад і рекомендацій су­довим риторам. Він вимагав від прокурора й адвоката логічності глибокої аргументації об'єктивного і обгрунтованого розбору доказів.

Сучасники відзначали що навряд чи існував тоді звинувач більш небезпечний стійкий і сильний внаслідок такту і почуття міри відсутності натяжок і односторонності ніж А. Коні. Він завж­ди глибоко вивчав і добре знав матеріали справи хоча виписки ро­бив рідко. Сила ораторського мистецтва А. Коні проявлялась і в тому що він умів показати не лише саму подію але й ті умови які до неї призвели. У Коні дар психологічного аналізу поєднувався з да­ром художника слова. Його промова була багата образами порівнян­нями узагальненнями влучними зауваженнями. Це все надавало їй життєвої правдивості захоплювало слухачів.

Микола Карабчевський (1851—1925). Народився в Херсонській губернії. Після закінчення (із срібною медаллю) Миколаївської ре­альної гімназії вступив на юридичний факультет Петербурзького уні­верситету який у 1874 році успішно закінчив із отупінню кандида­та права.

Не отримавши посвідчення про благонадійність яке вимага­лося для роботи в установах міністерства юстиції Микола Караб­чевський вступає до адвокатури Петербурзької судової палати. До­сить швидко завоював популярність як один з найкращих захисників. З успіхом виступав у багатьох «гучних» процесах: про інтендантські зловживання під час російсько-турецької війни (кримінальна спра­ва розглядалася особливим присутствієм Петербурзького Військо­во-окружного суду); на захист Ольги Палем яка звинувачувалася в убивстві студента Довнар; братів Скитських; мултанських вотяків у вирішенні долі яких активну участь брав його земляк письмен­ник В. Короленко; широку популярність набула його промова у справі про катастрофу пароплава «Володимир» захисні промови з полі­тичних справ.

Захисні промови Миколи Карабчевського переконливі впев­нені пристрасні. Він завжди детально вивчав матеріали попереднього розслідування досить активним був на судовому слідстві. Умів по­казати помилки і вади протилежної сторони.

У 1894 році М. Карабчевський проголосив знамениту промову у справі Сазонова який звинувачувався в убивстві міністра внутрішніх справ Плеве. Надзвичайно збуджений оратор проголо­сив: «Панове судді! Мабуть бомба яку кинув Сазонов була напов­нена не динамітом а гнівом народу!». Тут його перебиває головую­чий: «Це крамола». Але М. Карабчевський швидко зорієнтувався і відповів: «Так думав Сазонов».

Інтереси Миколи Карабчевського були надзвичайно багато­гранними: активно займався наукою публіцистикою критикою ху­дожньою прозою і віршами. Його літературні твори опубліковані у збірнику «Піднята завіса». Окремими виданнями вийшли дві фун­даментальні праці — «Около правосудия» (СПб. 1902) і «Промо­ви» (М. 1916). Редагував журнал «Юрист».

Помер Микола Платонович за кордоном в еміграції.

Микола Холева (1858—1899). Народився в м. Керчі Таврійської губернії. Після закінчення курсу місцевої класичної гімназії вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. З 1881 p. працює в адвокатурі при Петербурзькій судовій палаті.

Характерною особливістю для Холеви як адвоката є рідкісна сумлінність і виняткова працьовитість. Він завжди багато уваги при­діляв детальному вивченню справи всіх її обставин. Його промо­ви — це результат великої попередньої праці і ґрунтовної підготов­ки до процесу. Для адвоката не існувало дрібниць в обставинах спра­ви. Будь-який факт — суттєвий чи другорядний — не проходив повз його уваги. Промови чіткі послідовні. Доти поки не закінчував все­бічного розгляду одного питання він не переключав своєї уваги на щось інше.

Промова в справі Максименка дуже добре відбиває особли­вості ораторського обдарування Миколи Холеви. В ній плавно і по­слідовно висвітлюються всі події справи. Аналіз доказів вичерпний і всебічний. Дуже ґрунтовний розбір висновків експертів. У захисній промові відсутні відступи з питань що не стосуються справи. В інших промовах наприклад у справі про катастрофу пароплава «Володи­мир» вдало використано літературно-художній опис окремих подій образні порівняння.

Микола Йосипович займався літературною роботою. Брав участь у виданні журналів і газет працював секретарем комісії із збиран­ня юридичних звичаїв при етнографічному відділенні Географічно­го товариства.

Микола Криленко (1885—1938). Народився в селі Бехгеєво Смо­ленської обяасті (Росія) в сім'ї політичного вигнанця з України. 1914 року закінчив юридичний факультет Харківського університе­ту. В 1917 році — Верховний головнокомандуючий і нарком у військо-вих справах. З 1918 року працює в органах юстиції організовує су­дові і прокурорські органи. Згодом — Голова Верховного трибуналу при ВЦВК прокурор Російської Федерації. Народний комісар юс­тиції СРСР державний звинувач з найбільших політичних процесів завідувач кафедрою кримінального права Московського інституту радянського права.

Микола Криленко був прикладом умілого і глибокого сполу­чення юридичного і психологічного аналізу обставин справи. Май­стерно володів усіма прийомами полеміки звертав особливу увагу на суспільне і політичне значення справи. Письменник Л. Шейнін писав про Криленка що він був «оратором незабутнім».

Роман Руденко (1907—1981). Народився у місті Носівка Черні­гівської губернії. Закінчив Московську юридичну школу і Вищі юри­дичні курси при Всесоюзній правовій академії в 1941 році. У 1944— 1953 pp. — прокурор УРСР а з 1953 p. -- Генеральний прокурор СРСР. Почесний доктор юридичних наук університету ім. Гумбольд­та (1960) Празького університету (1966).

Виступав із звинувачувальними промовами на відомих міжна­родних процесах: у справі по звинуваченню головних німецьких військових злочинців у Нюрнберзі; справі американського льотчи­ка-шпигуна Ф. Пауерса.

Роман Руденко проголошував свої промови яскраво сильно глибоко аналізував міжнародну обстановку і політичне значення справ які розглядалися. Був об'єктивним не тільки в дослідженні обставин справи але й особи підсудного. Його заключна промова як головного звннувача на Нюрнберзькому процесі була подією ве­ликої політичної значущості. У другій частині книги подається текст цієї промови.