Cюрреалізм

Сюрреалізм – не новий або простіший засіб вираження це навіть не метафізика поезії: це спосіб цілковитого звільнення духу і всього що на нього подібне.

Декларація 27 січня 1925 року.


Сюрреалізм сформувався як модерний художньо-літературний рух гаслом якого стала тріада: “кохання краса бунт”. За словами Бретона (1935 рік) два заклики стали основоположними у формуванні сюрреалістичного канону: “переробити світ” (Маркс) і “змінити життя” (Рембо)1.

Це явище літературно-мистецького життя що зародилося в атмосфері розчарування характерної для французького суспільства після Першої світової війни справило потужний вплив не тільки на сучасні йому мистецво та літературу а й на подальший розвиток всіх сфер життя що мають відношення до художньої творчості. Сюрреалізм можна назвати революційним перетворенням модерного мистецтва яке образно кажучи відкрило нові двері сприйняття ставши джерелом натхнення для багатьох мистецьких рухів. Спадщина сюрреалізму знайшла втілення в прозі (наприклад “Новий роман” леттризм) і поезії живопису та скульптурі в театральному та кіномистецтві в графіці та графіті. Ідеї та гасла висунуті в сюрреалістичному русі вплинули на пізніші мистецькі течії: абстракціонізм експресіонізм брутизм перформанс-арт неодадаїзм поп-арт і концептуалізм.

До тих хто належав до сюрреалістичного руху або ж поділяв ті чи інші його ідеї належать Марсель Дюшан Пауль Клее Макс Ернст Хуан Міро Ганс (Жан) Арп Сальвадор Далі Андре Массон Рене Магрітт Альберто

Джакометті Мерет Оппенгейм Доротея Таннінг Роберто Матта Пабло Пікассо Ман Рей Луї Арагон Поль Елюар Робер Деснос Жорж Батай Жан Кокто Луїс Бунюель Ів Тангі Жак Превер та інші.

Сюрреалізм постав як втілення нового духу духу модернізму як логічний розвиток процесу бродіння ідей у культурному житті Європи початку ХХ ст. Сюрреалізм можна розглядати як один із проявів того процесу “десублімації” (визначення Макса Шелера – А.К.) який охопив на початку століття весь західний світ. “Повстання природи в людині і всього що є в ній темного рвучкого імпульсивного – дитини проти дорослого жінки проти чоловіка безсідомого проти свідомості діонісійського проти аполлонічного Богів так званого життя проти “богів” духу - це повстання що спалахнуло відродженням містицизму і народженням психоаналізу розвитком найрізноманітніших панвіталістичних учень” було на думку Шелера не безпосереднім вираженням надміру сил а всього лише іншою наївністю контрідеалом – “органічною але жахливо односторонньою реакцією на безмежну аскетичну і спіритуалістичну сублімацію попередньої епохи”2. Тому сюрреалізм набуває форми всеохопного протесту проти культурних соціальних і політичних цінностей стаючи пароксизмом культурозаперечення одним із найпотужніших проявів невдоволення культурою яка за Фройдом є раціонально внормованою примусовою сукупністю соцальних вимог заборон і обмежень що пригнічують інстинктивні поривання індивідів адже “культура діє через примус” “культура грунтується на відмові від потягів”3.

У цьому контексті можна розглядати сюрреалістичний “бунт” як обурення безначальної життєвої стихії проти будь-яких спроб світовпорядковування бунт бажання проти заборони випадковості – проти закону можливості – проти дійсності й ілюзії – проти істини; це спроба підважити всі наявні цінності “перетворити на порохняву будь-які дискурсивні способи пізнання (науку філософію мистецтво літературу) саме тому що вони отруєні раціональністю - і все це для того щоб прорвати плівку що відокремлює внутрішне від зовнішнього сон від реальності свідоме від безсвідомого утримати вічність у миті і тим самим повернути буттю його першопочаткову чистоту повноту і неподільну єдність”4. У цьому прагненні сюрреалісти нагадують романтиків для яких метою творчості та й усього життя було:

В одном мгновенье видеть вечность

Огромный мир – в зерне песка

В одной минуте – бесконечность

И небо – в чашечке цветка.

Вільям Блейк

Тому сюрреалісти з їх намаганням будь-що вирватися з пут дійсності зазирнути за межі реальності віднайти першопочатки буття осягнути найглибшу сутність людини так поціновували ранні культури – за їх здатність безпосерднього сприйняття світових сил невидимих і заперечуваних цивілізованим оком. З цього прагнення походить і концепція альтернативного зору розроблена сюрреалістами коли істинне бачення світу можливе не розплющеними а навпаки заплющеними очима тому що тоді наш зір спрямований усередину намагається заглибитися в себе і через власну сутність пізнати світ а не через ті хибні уявлення які пропонує нам довколишня дійсність. Тому сюрреалісти розглядають реальність лише як відправну точку для подорожі у світ мрії а ключем до цього внутрішнього світу світу мрій (reves) бажань і непояснюваних потягів стає автоматизм який стає основоположним поняттям у визначенні сюрреалізму даному Андре Бретоном:

“Сюрреалізм – чистий психічний автоматизм за посередництвом якого ми маємо намір виразити усно письмово чи будь-яким іншим чином дійсне (підкреслення наше – А.К.) функціонування думки. Диктування думки за межами будь-якого контролю здійснюваного розумом поза всякою естетичною чи моральною зацікавленістю.

Сюрреалізм базується на вірі у вищу реальність певних асоціативних форм які до нього ігнорувалися у всемогутність марення у безкорисливу гру думки. Він прагне остаточно зруйнувати всі інші психічні механізми і посісти їхнє місце у вирішенні кардинальних проблем життя”5.

Таким чином ми бачимо що сюрреалізм так само як і інші модерні рухи претендує на володіння істиною в останній інстанції на універсальність пропонованих ним художніх засобів перебирає на себе роль речника нових ідей і цінностей намагаючись надати їм всеохопного характеру. Так сюрреалізм прагне створити “новий міф” проводить ревізію мистецтва та літератури як минулого так і сучасного їм маючи на меті створити власну історію модерну.

Внаслідок такої ревізії сюрреалісти вважають модерністами тільки тих хто творив безсвідомо а не тих хто лише використовував кольори та лінії в незвичний спосіб6. Такими на думку Бретона є художники минулого Паоло Уччелло та Єронім Босх що як він вважає володіли особливим зором що давало їм можливість бачити світ не так обмежено як нормальним зором. Серед картин Уччелло найбільшою пошаною користувалася його “Битва при Сан-Романо” (1455 р.) в якій вражає прямо-таки сюрреалістична надмірність. Така ж надмірність нагромадження скупчення цілком сюрреалістичних образів і візій характерна і для живопису Босха. Його сюрреалісти найбільше цінували за маргінальність уяви що дозволяло Босху за допомогою образів створювати реальність яка мірою неоюхідності вміщувала в собі неможливе. Тому образи Босха відповідали поняттям Бретона про ясність і конкретність7.

Ба більше на думку Й.Шварца Босх є першим достеменним попередником сюрреалізму. “Його [Босха] примарний світ приголомшливо збігається зі світом у якому рухаються сюрреалісти ХХ толіття. До цього ж фантастичного світу належать деякі картини іншого голландця Пітера Брейгеля. Вже інший рівень свідомості опанував Вільям Блейк (згадаймо його рядки наведені в нашій роботі які можна вважати суголосними сюрреалістичним гаслам! – А.К.) а Гоя є художником який у своїх картинах відкриває жахливі глибини людської психіки” 8.

Так само як і Гоя досліджує глибини людського безсвідомого Сальвадор

Далі живопис якого може бути прекрасним матеріалом для психоаналітичних досліджень. Тут слід сказати що джерелом натхнення та зарзком для наслідування для Сальвадора Далі були картини одного з художників італійського Ренесансу Джузеппе Арчимбольдо під пензлем якого звичайні фрукти овочі і тварини трансформувалися в гротескні фігури а це змушувало глядача напружувати уяву щоб уловити приховані в живописних полотнах смисли.

Такий живопис можна розглядати за словами Бретона “як шлях дукми спрямованої безпосередньо у внутрішнє життя”9. Ця думка метра сюрреалізму фактично є парафразом висловлювання Густава Моро якого надзвичайно високо цінував Бретон. Недаремно він у Першому манфесті сюрреалізму називає його ім’я серед сучасних художників яких можна віднести до сюрреалізму. Такими художниками крім того є Сера Матісс (зокрема в його “Музиці”) Дерен П.Пікассо Брак Ф.Пікабіа Дж. Де Кірико з його ідеєю метафізичного живопису “все ще прекрасний П.Клеє” М.Ернст М.Рей і “такий близький нам А.Массон”10.

Усі ці художники близькі Бретонові а отже і його однодумцям тому що в іхніх творах зображені пердмети допомагають перенестися в ілюзію уявного й уявлюваного світу побачити один світ усередині іншого радше навіть відчути його тому що наше око скуте реаліями довколишнього життя неспроможне сприймати світ у його первісному незатьмареному стані. Побачити світ незатьмареним чистим розумом очима дитини душевнохворого дикуна – ідеал сюрреалістичного спостережння; око за висловом Бретона “існує в первісно-дикому вигляді” і лише воно може стати свідком чудес світу. У такому стані перебуває “око дикуна” або ж “аматора”. На думку Бретона такими “аматорами” є носії “примітивних” культур медіуми містики Folk-Art і душевнохворі. Звідси такий інтерес сюрреалістів до первісного мистецтва народів країн Африки Індонезії й Океанії до одкровень медіумів малюнків і візій душевнохворих. З приводу останніх слід зазначити що на сюрреалістів справила великий вплив видана 1922 р. книга мистецтвознавця та психіатра Ганса Прінцгорна “Мистецтво душевнохворих”. Що ж до медіумів то жагучий інтерес у Бретона викликав випадок Елен Сміт яка автоматично викладала приголомшливі оповіді використовуючи певну мову алфавіт і малюнки. Оповіді її складаються з чотирьох циклів: Королівський Індуїстський Марсіанський і Ультра-Марсіанський. Прикметно що героїня роману Бретона “Надя” яка очевидно перейняла медіумічну сприйнятливість Елен одного разу вигукує: “Елен – це я”. Треба сказати що сюрреалісти вдаються до окультизму лише тією мірою наскільки він відповідає їх творчим пошукам – зокрема у створенні “нового міфу”. “Елен Сміт є однією з великих героїнь сюрреалістичної міфології і подібно до незмінних фаворитів таких як Фройд Маркс де Сад тощо отримала власну карту у “Марсельській колоді” яку склали сюрреалісти на початку війни”11.

Отже можемо говорити про неослабний інтерес сюрреалістів до всього що виходить за межі традиційних уявлень що дозволяє зазирнути в таємничий світ безсвідомого: мистецтво та релігійні уявлення первісних народів досвід медіумів візії та малюнки душевнохворих. Саме тому наріжним каменем сюрреалістичної естетики стає божевілля (la folie) адже саме воно дає можливість вивільнити людський дух з-під тягаря умовностей якими скував особистість соціум з його вимогами та приписами.

Знаменно що в сюрреалістичній боротьбі за “звільнення” нерозривно переплелися естетичні й етичні начала. Естетика сюрреалізму закорінена в поезії “проклятих поетів” і Лотреамона - тих хто здійснив “поетичну революцію” ХІХ століття. Багато спільних рис можна простежити в поетиці символізму та сюрреалізму. Адже символісти так само прагнуть проникнути в таємницю світу виразити невиразиме. Це можна зробити в поезії і лише за допомогою символів. У цей період коли ХІХ століття наближалося до кінця символ постає як переживання світу що опинився в смузі невизначеності в ситуації переоцінки ціностей і зникненні попередньої системи координат у ситуації фатальної антиномічності свідомості яка зіштовхує між собою “видимість” і “сутність” “бути” й “здаватися”. А має розвязати трагічний парадокс культури художник покликаний протиставити “роз-утіленню” вже недостовірної для нього реальності надреальність творчого начала. Символістська свідомість у своєму абсолютному естетизмі рівновелика світу і всесвітній історії: не сприйнята естетично вона не існує. У цьому сенсі символіст не знає меж – кордонів між минулим і майбутнім високим і низьким добром і злом словом утіленим і невтіленим обличчям і машкарою античністю і сучасністю адже він усюди віднаходить “магічний екран” для проекцій своїх уяви і творчої волі.

Відчуття “всесвітньої аналогії” (Ш.Бодлер) наділяє символіста таємничим все-віданням знанням таємничих “відповідностей”. Символіст ніби не знає до кінця що він говорить: збуджений у момент інтуїтивного зародження образу чимось досить мінливим він далі прямує до невідомого і захоплює “мережею” своєї думки щось що з одного боку структурується нею і таким чином створюється але з іншого - існує автономно. Те ж саме на нашу думку можна сказати і про принципи творення пропаговані сюрреалістами. У поезії символістів так само як і в сюрреалістів відбувається вивільнення інтуїтивно-емоційного настроєвого підсвідомого яке має заговорити саме безпосередньо проявитися в поезії. Завдання ж поета полягає лише в тому щоб відчути єдність уього існуючого показати таємничі зв’язки всього на світі. Адже все у світі - всі предмети й явища всі чуття та почуття - пов’язані невидимими нитками в одну невиразну містичну сутність і на думку Бодлера є системою відповідностей. Тому абстрактні почуття туги радості суму жалю викликають у конкретному світі несподівані аналогії. І навпаки побачений предмет помічене явище може раптом викликати цілком несподіване з зовіншнім спостережнням нічим не пов’язане почуття яке інколи може бути тривалим. “Поет має так майстерно передати ці почуття щоб читач пережив справжній “шок пізнання” щоб він пережив цей неясний часом навіть незручний зв’язок між даним предметом і поетовими почуттями”12. Чим несподіваніші аналогії між предметом і викликаними ним почуттями тим вони придатніші для поетичної обробки. Тому й говорять про парадоксальність думок почуттів Бодлера “утілену уже в самій назві його книги – “Квіти зла”13. Ці квіти зла розквітли фосфоричними пелюстками між Храмом Краси і замученою підсвідомістю Бодлера14 який своєю поезією творить власний світ відокремлений від довколишньої дійсності яка навіює на Бодлера лише сплін.

Свій власний світ який ширший за той реальний що існує навколо нас створює і Артюр Рембо. Цей поет який прожив так мало відкриває чарівні а інколи страхітливі картини в підсвідомості читача. Рембо намагається знайти “універсальну мову” проголошуючи поета “викрадачем вогню” або “ясновидцем” що володіє недоступною для пересічної людини “алхімією слова”. У своєму листі до П.Демені Рембо пише: “Я кажу що треба стати ясновидцем зробити себе ясновидцем. Поет робить себе ясновицем довгим безмежним і обгрунтованим розладом усіх почуттів. Придатні будь-які форми любові страждання безуму… Невимовна мука коли йому потрібна вся віра вся надлюдська сила тоді він стає найхворішим найзлочиннішим найпроклятішим серд усіх – і Найученішим! Бо він досяг невідомого. Тому що він викохав більше ніж будь-хто свою душу й так багату! Він досягає невідомого і втрачаючи глузд перестає розуміти свої видіння - він їх побачив!

(підкреслення наше – А.К.). І нехай він згорить від нечуваних і несказанних речей: прийдуть нові жахаючі трудівники: вони почнуть від тих горизонтів де знесилено впав попередник!”15 Такими “жахаючими трудівниками” й стали сюрреалісти які відкрили поетичну спадщину Рембо для ХХ століття і використовували здобутки Рембо який за висловом П.Неруди “перебудувавши всю поетику зумів знайти шлях для вираження найшаленішої краси” створюючи свою теорію конвульсивної краси.

Створення такої конвульсивної краси є наслідком гри абсолютно розкутої уяви яка вивільнюючись з пут повсякденного існування творить валсний неповторний світ. Таку гру ми віднаходимо і в поезії Стефана Маллярме в поетичних рядках якого часто панує цілковите затемнення. Його поліфонічні многопланові образи-відповідності збуджують одначасно тисячі різних струн сприйняття. Все в його віршах – лексика синтаксис тропи – підлягає головній меті – створити в свідомості читача екстатичний стан. “Поет цілком відкидає “зовнішній” порядок що накинений на світ свдомістю людини і керується виключно внутрішніми законами твору. Він доводить до меж ідею натяку ідею створення атмосфери явищ і пердметів ідею містичної таємничості і магічного зашіптування”16.

Як бачимо сюрреалісти у своєму творчому пошуку рухалися у цьому ж напрямку: відкидання зовнівшнього порядку зовнішніх обмежень описи не власне предметів і явищ а тієї атмосфери аури що складається довкола них створення містичної таємничої атмосфери в якій відбувається робота людського безсвідомого зі змалюванням тих картин і візій які народжуються в мозку людини.

Такі ж картини привабливі і водночас страхітливі постають зі сторінок Лотерамонових “Пісень Мальдорора” якого сюрреалісти свято і незмінно вважали своїм натхненником одним із предтеч свого руху. Творчість цього поета є втіленим запереченням протестом бунтом тому вона виявилася суголосною тому протесту проти “принципу реальності” під знаком якого сформувався авангард 1910-1920 рр. у цілому і сюрреалістичний рух – зокрема.

Сюрреалісти марили Лотреамоном. Так Філіп Супо говорив: “Ізидор Дюкасс. Цих декількох складів достатньо щоб я протягом години перебував у гармонії з самим собою”17; подібну думку висловлював і Рене Кревель: “Лотреамон я був щасливий завдяки тобі. Лотреамон нас охороняє твій світанковий перстень18.

Сюрреалісти перетворивши афоризм Лотреамона “Поезія має творитися усіма а не одинаками” на бойове гасло шукали доступ у дві “заборонені зони” – зону безсвідомого і зону уявного. Бретон вважав творчість Лотреамона прикладом “Бунту з великої літери” досвідом тотального розкріпачення бажань і торжества уяви. А його знамениті порівняння: “прекрасний як…” Бретон вважав взірцем спонтанності; “обличчя… прекрасне як самогубство” (І 13) “хижі орли прекрасні як напівзотлілі скелети що прикрашають гілки арканзаського паноко” (ІУ 5) “незнайомець прекрасний… як хапливе поховання або як закон регенерації пошкоджених органів або найправильніше як дивно смердюча трупна рідина” (У 2) “скарабей прекрасний як тремтячі руки п’янички” (У 2)19.

Страницы: 1 2 3