Філософія стародавніх Греції та Риму

Рефераты по астрономии » Філософія стародавніх Греції та Риму Скачать

Філософія стародавніхГреції і Риму


Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI—V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філосо­фи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення що почала боротися за владу відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв'язок з виробництвом бурхливий розвиток якого був пов'язаний насамперед із застосуванням заліза розвиток товарно-грошових відносин зростання культури со-Ціс^ьне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм Державного управління до тиранічних а через них до демократичних — все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа засновником якої був Фалес (640—562 РР до н.е). Він вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве безпосе­редньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку Фалес розуміючи воду як начало наївно примушує плавати на ній Землю а з іншого боку це не просто вода а вода розумна божа. Для Фалеса світ повний Богів. І ці Боги є душі тіл у вигляді джерел їхнього саморозвитку.

Вирішення проблеми пізнання Фалес також грунтує на принципі ВДиного начала (води). Всі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і добрий вибір.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611—546 рр. до н.е.). Він першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю про природу". Саме назви цієї та інших праць свідчать що перші старогрецькі філософи на відміну від староіндійських і старокитайських були передусім натурфілософами.

Анаксімандр першим дійшов до категоріального визначення того що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав "апейроном". Алейрон за Анаксімандром — це щось безконечне все-охоплююче і безмежне незнищуване і таке що перебуває у вічній ак­тивності і русі.

Анаксімандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Він вважає що людина зароджується і розвиваєть­ся до дорослого стану у череві величезної риби. Народившись дорослою бо дитиною вона не змогла б самостійно вижити людина виходить на суходіл і починає новий період свого існування.

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (585—524 рр. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого повітря яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним тобто "апейрос". Таким чином алейрон перетворюється із субстанції у її вла­стивість. Алейрон за Анаксіменом — властивість повітря.

Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла і душі. Душа є повітряне яви­ще і маючи властивості повітря вона здатна до творіння творчості.

Основні філософські принципи мілетців були розвинуті Гераклітом Ефеським (540—480 рр. до н.е.). Саме Геракліт вперше вводить у філо софську мову термін "логос" який у нього означає загальний закон буття основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом який є вічним загальним і необхідним; вища мета пізнання — це пізнанн/і логосу а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягненн• вищої мудрості бо ознака мудрості — це здатність погодитися з твес дженням логосу що все єдине. При цьому Геракліт вказує що пізнання логосу мудрості дається не всім хоча всі люди від природи розумні.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-гене-тичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те що лежить в основі всього існуючого а й те з чого все виникає. Все існуюче вказує Геракліт завжди було є і буде вічно живим вогнем який з часом то спалахує яскравіше сильніше то згасає.

Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим зако­ном все абсолютно змінне у світі нічого не повторюється все минуще і одноразове — "все тече". Геракліт є одним із перших філософів хто помітив що одне і те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність що одна протилежність виявляє цінність іншої суперечливість зближує проти­лежності.

Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові а й людині її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натураль­ний і психічно-розумовий. Завдяки тому що душа вогняна вона має самозростаючий логос.

У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює що народ у державі вище за все має ставити закон він має боротися за нього як за свій власний дім. А це необхідно робити тому що всі людські закони живляться від єдиного Божественного За­кону-Логосу.

Наступним кроком у становленні античної філософи була італійська філо­софія до якої належали Піфагорійський союз школа елеатів і Емпедокл.

Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор (бл. 584—500 рр. до н.е.). Піфагор вбачав найвищу мудрість у числі і в основу бачення космосу поклав число. Саме завдяки числу поняття "космос" втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища.

Піфагор стояв на межі міфології і магії а з іншого боку — біля джерела філософії і науки. Вважається що Піфагор як ніхто інший відобразив складний суперечливий процес народження філософської думки. Як свідчать джерела він першим вживає поняття "філософ" "філософія".

Вчення елеатів — новий крок у становленні старогрецької філософії в розвитку її категорій особливо категорії "субстанція". У іонійців суб­станція ще фізична у піфагорійців — математична у елеатів вона вже філософська бо ця субстанція — буття.

Продовжувач іонійської філософської традиції Ксенофан (565— 470 рр. до н.е.) є представником надміфологічного і надфізичного світо­гляду. У Ксенофана фізична і власне філософська картина світу почина­ють розходитись. Філософія починає виділятися із світоглядної фізики.

Оригінальне розуміє Ксенофан єдність світу. На його думку єдність світу — це і є Бог а Бог — це чистий розум. У цього Бога немає тілесної сили бо його сила в мудрості. Мудрість наділена надзвичайною силою І тому філософ за Ксенофаном і є Бог. Такий Богофілософ править світом І завдяки силі своєї думки без ніяких фізичних зусиль. Такий Бог є найвищим проявом цілісності а в основі такої цілісності — думка розум. І Тут Ксенофан вперше в історії світової філософії фактично фіксує дум­ку що будь-яка філософія є ідеалізм бо вона діє силою мислення (по­нять категорій тощо) тобто силою ідеального. Ця сила передається Богофілософом людям і саме завдяки мудрості люди шукають істину.

Поняття Богофілософа яке започатковує Ксенофан розвиває Парменід (бл. 540—470 рр. до н.е.) довівши його до поняття цілісності буття.

Центрі уваги Парменіда дві найголовніші філософські проблеми: пи­тання про співвідношення буття та небуття і питання про співвідношен­ня мислення і буття. І обидва ці питання вважає Парменід вирішуються розумом шляхом доведення. Тут Парменід вперше в історії філософії иикористовує метод доведення філософської тези а не простого її про­голошення як це робили філософи до нього.

Парменід вказує що небуття не існує тому що його неможливо ні пізнати ні словесно оформити бо те чого немає — немислиме. Парменід визнає існуючим тільки те що мислиме і що має здатність виразився словом. Тому для Парменіда зрозуміло що думка про предмет і сам предмет є одне і те саме що буття і мислення тотожні і як процес і як результат. У той же час парменідівська теза про тотожність мисленням буття проголошує що предмет і думка про нього існують самостійно бо думка тільки тоді думка коли вона предметна а предмет тільки тоді предмет коли він осмислюється.

Учнем Парменіда був Зенон із Елеї (його акме припадає на 460 рр. до н.е.). Із багатьох праць Зенона ("Суперечки" "Проти філософів" "Про природу") залишились тільки деякі фрагменти. Зенона називають вина­хідником діалектики яка постає у нього як мистецтво міркування і су­перечок. Міркування Зенона дістало назву епіхейрема ("епіхерема") тобто стислий умовивід а також апорія — непрохідність безвихідне станові;

ще. За допомогою апорій (епіхерем) Зенон доводив одиничність буття що одне і те ж подібне і неподібне одне і множина перебуває у ста спокою і рухається. Увесь хід думок Зенона говорить що буття у нього просторовим явищем що існуючим у його розумінні є те що має велї чину або просторовий об'єм.

Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484—424 рр. до н.е.) — авт( філософських поем оратор ритор лікар інженер самобутній поет філософ. Емпедокл приймає як першоначала світу всі чотири традицій стихії: землю воду повітря й вогонь. Ці першоначала у Емпедокла переходять одне в одне вони пасивні. А тому за Емпедоклом джерелі Всесвіту є боротьба двох психічних начал: Любові і Ненависті. Любов' космічна причина єдності і добра. Ненависть — причина роздрібненої і зла.

Цікаві спостереження Емпедокла щодо людського пізнання. Емп докл стверджував що все пізнається таким яким його людина мислиз Так космічну любов і ненависть людина пізнає через свою любов і й нависть. Предмет пізнання за Емпедоклом — світ як ціле. Але люди пізнає тільки ту частину світу яку здатна охопити її думка.

У період розквіту класичної Греції (479—431 рр. до н.е.) особливе часи правління Перікла коли рабовласницька демократія досягла сво розквіту утверджується оригінальна філософія Анаксагора (500—4281 до н.е.). Анаксагор у центр своєї філософії ставить проблему якісно перетворення тіл.

Своє вчення Анаксагор сформулював у вигляді космогонічної гіпо­тези відповідно до якої початковий стан світу — це нерухома суміш шо не має форми незчисленної кількості найдрібніших чуттєво несприй-нятних часток (або "насіння речей"). В певний момент в якійсь части і простору ця суміш починає швидко обертатися внаслідок дії зовнішнього агента — "нус" (у перекладі з гр. — розум дух). Концепція розум (нус) Анаксагора справила значний вплив на подальший розвиток філйь софської думки ("вічний першорушій" у Арістотеля ідея "первинном поштовху" у філософії Нового часу). Розум за Анаксагором найлегшД із речей ні з чим не змішується містить в собі повне знання про всН має надзвичайну силу. Весь хід світової еволюції є наслідком початкове го обертального руху викликаного розумом.

Поступово космічний вихор уповільнив свій рух набувши оберталь­ного руху небесної сфери. Приведене у рух "насіння речей" прагне з'єднатися із собі подібним утворюючи більш-менш однорідні маси речей. Таким чином в основі всіх речей за Анаксагором лежить множина "насіння речей". У всьому є все. Окрема ж річ є тим що в ній перева­жає. В ході різноманітних перетворень загальна кількість будь-якої речовини залишається незмінною. Анаксагор також заперечував пустоту визнавав безкінечну подільність речовини.

Останнім представником школи елеатів був Меліс (його акме припа­дає на 440 рр. до н.е.). Меліс також був послідовником Парменіда однак він реорганізував його вчення у двох принципових пунктах: уявне і кінечне буття у вченні Парменіда Меліс замінив реальним і безкінечним буттям.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчен­ня. Його започаткували в античності Левкіп (бл. 500—440 рр. до н.е.) і Демокріт (бл. 460—370 рр. до н.е.).

Обґрунтовуючи першоначала Левкіп і Демокріт вважали що ними є — атоми (буття) і пустота (небуття). Атомісти розглядають буття як анти­под пустоти.

Левкіп і Демокріт стверджують що атоми — це неподільна гранич-но тверда непроникна без будь-якої пустоти не здатна сприйматися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка речовини. Атом вічний незмінний тотожний самому собі; всередині його не відбуваєть­ся ніяких змін; він не має частин і т.п. Та це тільки внутрішня суть атома а є і зовнішні властивості атомів. І це передусім форма: атоми бувають кулькоподібні кутасті гачкоподібні якірноподібні увігнуті випуклі і т.д.

Атомісти вважали що число форм атомів нескінченне.

Окрім форм атоми розрізняються також за порядком і положенням. Кожен атом оточений порожнечею. Атоми Левкіпа і Демокріта цілкови­то без'якісні. Якості виникають у суб'єкта в результаті взаємодії атомів і органів чуття.

Оригінальне пояснюють атомісти виникнення життя. Демокріт ствер­джує що живе виникло із неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети. Демокріт визначає людину як тварину яка від природи здатна до всякого навчання і має у всьому своїми помічниками руки розум і гнучкість мислення. Душу атомісти вважають теж сукуп­ністю атомів. Атомісти вчили і про с мертність душі.

На уяві про тілесність душі побудоване вчення Демокріта про пі­рнання. При цьому Демокріт розрізняє два види пізнання: темне (неза-коннонароджене) й істинне (законнонароджене) а також два види пізнання — за допомогою чуттів і через мислення. Демокріт глибоко розуміє Жадність і трудність процесів пізнання досягнення істини. З цього Риводу він образно говорив що "дійсність — у безодні" вона глибоко іежить на дні морському.

При вирішенні однієї з головних філософських проблем — проблеми щастя Демокріт говорив що щастя в душі. Душа має бути поміркованою насолоді має перемагати у собі жагу — а цього вчить філософія.

У другій половині V ст. до н.е. в Греції з'являються філософи які отримали назву софісти. Старогрецьке слово "софістес" означало знавця майстра художника мудреця. В умовах античної демократії риторіка логіка і філософія виходять на перший план у системі освіти. Риторика — мистецтво красномовства — стає царицею всіх мистецтв. У судах і народних зборах вміння говорити переконувати стає життєво важливим. Тому і з'являються платні вчителі "мислити говорити і робити” - софісти.

Величезною заслугою софістів у сфері філософії було те що вони привернули увагу до проблеми людини суспільства знання. Софістів | прийнято ділити на старших і молодших. Старші — Протагор (481—411 рр. до н.е.) Горгій Гіппій Продік Антіфонт Ксеніад; молодші — Алкі-дам Трасімах Крітій Каллікл. Старші софісти були сучасниками піфа­горійця Філолая елеатів Зенона і Мелісса фізиків Емпедокла Анаксагора і Левкіпа. Молодші софісти жили і працювали в кінці У—на початку IV ст. до н.е. Софісти — це не єдина школа або течія. Спільне в їхніх погля­дах — раціоналістичне пояснення явищ природи етичний і соціальний релятивізм відмова від релігії. Протагор проголосив тезу: "Людина — міра всіх речей: для існуючих — що вони існують для неіснуючих — що” вони не існують". Будь-яка істина — чиясь думка (погляд). Тобто істина за Протагором завжди суб'єктивна. Істинне те що вважає за істинні той чи інший суб'єкт. Це і є релятивізм.

Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (469—ЗЗ^И рр. до н.е.). Сократ — перший афінський (за народженням) філосо(^И сучасник Демокріта. Він цікавий не тільки своїм вченням а й усім свої^В життям оскільки його життя стало втіленям його вчення.


У центрі філософії Сократа — людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю що я нічого не знаю". Перший девіз) був написаний над входом у храм Аполона у Дельфах другий припи- | сується Сократу.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користу­вався методом який він називав майєвтикою. Ціль майевтики — все­бічне обговорення будь-якого предмету визначення поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і кори­стувались поняттями то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те що якщо нема поняття то немає і знання.

Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку що існують об'єктивні моральні норми що відмінність між добром і злом не відносна а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину Сократ стверджує ш° пізнати світ людина може тільки пізнавши себе свою душу справи і в цьому основне завдання філософії.

В історії філософії з іменем Сократа пов'язується існування так званих сократичних шкіл які мали назви: кініки кіренаїки мегарики.

Платон (427—347 рр.

Страницы: 1 2