Етно-національні ідентичності і легітимність влади в Україні

Рефераты по астрономии » Етно-національні ідентичності і легітимність влади в Україні Скачать

Реферат на тему:

ЕТНО-НАЦІОНАЛЬНІ ІДЕНТИЧНОСТІ
І ЛЕГІТИМНІСТЬ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Представницька ліберальна демократія перехід до якої здійснює Україна є політичним ладом який виник і розвинувся паралельно з утвердженням і розвитком сучасних націй-держав. У межах таких держав виникають політичні спільноти що визнають суверенність державної влади та забезпечують функціонування демократичних інститутів. Ці спільноти є базою для формування загальнонаціональної ідентичності яка надбудовується над етно-культурними ідентичностями груп що творять національну державу. Поява загальнонаціональної ідентичності є свідченням того що нація набуває нових рис — рис нації громадянської (civic) або як у нас прийнято говорити політичної.

Саме така перспектива чекає Україну в майбутньому. Однак для цього необхідно значно підвищити рівень інтегрованості суспільства і консолідованості нації. Політична нація формується внаслідок доволі тісної суспільної консолідації та усвідомлення всіма громадянами своєї приналежності до окремої політичної спільноти зі своїми ціннісними пріоритетами та їх втіленням у політичних та інших суспільних структурах. Активною силою в цьому має стати держава проводячи політику зміцнення загальнонаціональних інституцій і цінностей у тому числі (а можливо й насамперед) політичних домагаючись підвищення їх легітимності та авторитетності.

Саме це й спонукало мене пов’язати в одну тему дві складні недостатньо досліджені проблеми: легітимність влади та формування української загальнонаціональної ідентичності як надбудови над уже існуючими в суспільстві етно-національними ідентичностями. Наявність такої “надбудови” є ознакою громадянської нації а її виникнення значною мірою залежить від сприйняття людьми що належать до різних етно-національних груп системи державної влади як “своєї” визнання влади легітимною на структурному ідеологічному та особистісному рівнях.

У цій статті заторкнувши методологічну проблему взаємозв’язку легітимності і формування громадянської нації я наведу лише деякі факти про наявні розбіжності у позиціях стосовно влади української нації і держави у політико-ідеологічних орієнтаціях та в етно-національній самоідентифікації представників різних етнічних груп Львівщини. Будуть проаналізовані також показники що вказують на близькість (чи зближення) їх ставлень та оцінок і є першими паростками формування загально-української національної ідентичності.

Стаття грунтується на матеріалах соціологічного опитування проведеного Українським центром вивчення громадської думки "Соціоінформ" у Львівській області у січні 2000 р. Це вже третє таке опитування. Аналіз перших двох був опублікований у колективній моногафії.: “Львівщина-98. Соціальний портрет у загально-українському контексті” [1]. Цього разу було опитано 1200 осіб у тому числі: українців 1118 (93 17%); росіян 59 (4 92); представників інших груп 19 осіб (0.33 %) і 4 особи які віднесли себе до людей для яких національність не має значення. Виділені в окрему колонку вони звичайно складають надто малу групу для будь яких статистичних узагальнень. Частково це стосується й групи "інші". Тому порівняння в основному стосуватиметься українців та росіян оскільки проблеми в Україні загалом і на Львівщині зокрема виникають передусім у стосунках української влади та української громади з громадою російською та почасти якщо говорити про Україну в цілому — російськомовною частиною української нації.
 

І

Легітимність влади і проблема національної консолідації в Україні. Як і більшість сучасних держав Україна є поліетнічною країною за складом свого населення. “Держава є етнічно поділена проте не багатонаціональна якщо до неї входять дві або більше відмінних етнічних груп кожна з яких тим не менше здатна поділяти (визнавати) загальну національну ідентичність” [2 c.127]. Етнічні групи в етнічно поділеній державі за загальним правилом не мають територіальних претензій і не націлені на створення самоврядних політичних одиниць. Проте вони оберігають свою самобутність та прагнуть рівних можливостей у захисті інтересів.

Яким є стан консолідованості цих груп і як він впливає на діяльність та авторитет владних структур та державних лідерів в Україні — ці питання привертають значну увагу вітчизняних та зарубіжних науковців. Вони мали б викликати значно більший інтерес і політиків-практиків ніж той що є нині в Україні. Адже “кожна держава зміцнює загальнонаціональні вартості інституції й ідентичності за рахунок реґіональних. Хоча всередині цілого дозволяються субкультури схильність держав до етнічної інтеґрації та асиміляції очевидна” [3].

Сучасна Україна на думку багатьох дослідників лиш почала ставати але ще не перетворилась на консолідовану “політичну спільноту” [4]. Вона поки що “не є ні гомогенною одиницею ні такою що має єдину спільну для всіх історію" а її національна безпека залежить не так від зовнішньої політики чи політики у сфері оборони як від “здатності лідерів держави створити націю з інститутами які заслуговували б на повагу її громадян" [5].

Отже проблема національної консолідації не просто визнається важливою (навіть з позицій національної безпеки не кажучи вже про економічне та культурне та процвітання) а й прямо пов’язується з легітимацією влади в незалежній державі з її "узаконенням" у свідомості усіх соціальних та етно-культурних груп що творять суспільство.
 

ІІ

Легітимність влади і формування громадянської нації: діалектика взаємозалежності. Термін “легітимність” походить від того ж самого латинського кореня що й “легальність” а саме: lex – закон. Однак він має інше значення. Якщо “легальність” означає створення влади та її діяльність у межах нею ж встановлених норм і є тотожною поняттю “законність” то легітимність завжди відбиває міру узаконеності влади в свідомості людей. У цьому відношенні законність функціонування влади є лише однією з підстав її легітимності та одним із способів легітимації.

Легiтимнiсть — це визнання влади народом навіть якщо воно й не супроводжується особливим схваленням дій певного конкретного уряду. Йдеться про визнання політичного режиму у цілому а не окремих владних структур чи окремих політиків; про міру його легітимності на певному часовому відрізку а не про щось абсолютне і раз назавжди дане. Критичне ставлення громадян до влади є нормою демократичних суспільств. І лише в тому випадку коли стійка більшість населення не бачить способів до покращення вдосконалення чинної системи влади можна говорити про те що політичний режим є нелегітимним.

Відомо що від рівня легітимності влади великою мірою залежить ефективність політичного управління. Державні структури не можуть діяти ефективно (особливо якщо йдеться про демократичний розвиток) без достатнього рівня визнання і підтримки. Та роль легітимності цим не обмежується. Не менш істотним для молодої держави є те що легітимність визначає перспективи загальносуспільної інтеграції яка в одному із своїх вимірів виступає як становлення політичної нації на засадах громадянства. Отже легітимність є однією з передумов формування громадянської нації. Вона створює підгрунтя для об’єднання громадян навколо політичних цілей і цінностей сприяє формуванню політичної спільноти у межах цілого суспільства. Якщо з суб'єктивних чи об'єктивних причин влада (а отже й молода незалежна держава) має низький рівень легітимності то марно сподіватися на подолання фрагментарності етнічної культурної та регіональної поділеності суспільства та на формування в його межах політичної нації. У свою чергу національна консолідація на громадянській основі значно зміцнила б підстави легітимності.

Із сказаного можна зробити висновок що процес легітимації влади і загальнонаціональної консолідації повинні йти парально як взаємно підтримуючі процеси. Крім того легітимність є індикатором уже досягнутого ступеня сформованості громадянської нації. Значний рівень довіри до влади визнання її правочинності переважною більшістю населення завжди є наслідком подолання відчуженості суспільних груп і структур проявом певного рівня міжетнічної культурної міжрегіональної консолідації.
 

IІІ

Ставлення різних етно-національних груп до демократії української державності і ринку та легітимність влади. Отже звернімося до матеріалів соціологічного опитування і подивімось які є відмінності у ставленні різних етнічних груп Львівщини до демократії української державності та ринку спочатку — на рівні ціннісних установок схвалення чи засудження принципових засад політичного та економічного ладу перейти до якого намагається Україна (табл. 1).


Таблиця 1. Ставлення жителів Львівщини до демократії.
 

Запитання: Як Ви ставитесь до демокpатiї?

усе населення

українці

росіяни

1 Пеpехiд до неї необхiдний 41,42 41,95 35,59
2 Пеpехiд до демокpатiї необхiдний, але наше суспiльство до неї ще не готове 27,42 27,19 27,12
3 Головне - ефективна система деpжавного пpавлiння, а все iнше додасться 11,58 11,45 11,86
4 Hа пеpехiдний пеpiод деpжавi потpiбна "сильна pука", а демокpатичнi пpоцедуpи тiльки забиpають час 10,58 10,73 8,47
5 Потpiбно повеpнутися до pадянської системи пpавлiння 1,67 1,43 6,78

6 Потpiбно шукати свiй, "тpетiй" 
тип полiтичного устpою

2,67 2,50 6,78
9 ВВ/HВ 4,67 4,74 3,39

    
Як бачимо понад 69% українців та близько 63% росіян схвально ставляться до демократії хоч значна частина з них уважає що “наше суспiльство до неї ще не готове”. “Сильну руку” на чолі держави хотіли б мати близько 11% українців та понад 8% росіян а до pадянської системи пpавлiння бажали б повернутися лише 1 43% українців та 6 78% росіян.

Позитивна оцінка демократії супроводжується доволі зрілими судженнями про сутність демократії. Тлумачення демократичного ладу яке вибрали 42% українців та 45 76% росіян можна було б охарактеризувати як елітарно-плюралістичне (“Демократія — це система цивiлiзованого пpавлiння коли уpядовi стpуктуpи фоpмуються наpодом шляхом вибоpiв i є вiдповiдальними пеpед ними”). Ще 19 95% українців і 16 95% росіян мають про неї уявлення близькі до партисипаторної концепції демократії. Вони вважають що “демократія — це влада наpоду яка пеpедбачає якнайшиpше залучення усiх гpомадян до пpийняття деpжавних piшень”. І тільки 28 44% українців і 23 73% росіян схильні до патерналістського трактування демократії яке прищеплювалось у колишньому СРСР. Вони вибрали відповідь: “Демократія — це коли уpяд туpбується пpо свiй наpод i не має значення яким чином цей уpяд був сфоpмований”.

Показовим є те що позиції представників української та російської спільноти — дуже близькі хоч серед українців дещо більше прихильників партисипаторного та патерна-лістського розуміння демократії ніж серед росіян. Протилежним проте є співвідношення “лібералів” та “етатистів” засвідчене опитуванням щодо бажаного економічного ладу та про недоліки української держави з точки зору її демократизму. Відповідаючи на питання про найбільш прийнятний тип економічної системи (табл.2) українці показали себе дещо більшими “риночниками” і “лібералами” ніж росіяни.
 

Табл 2. Найбiльш пpийнятний ваpiант соцiально-економiчної оpiєнтацiї
 

Запитання: Який iз ваpiантiв соцiально-економiчної оpiєнтацiї нашої кpаїни є для Вас найбiльш пpийнятним

усе населення

українці

росіяни

інші

Поpяд iз pозвитком пpиватного пiдпpиємництва деpжава надає шиpокi соцiальнi гаpантiї для всiх (як у Швецiї) 62,17 61,81 64,41 73,68
Ринкова економiка, де кожен живе на заpобленi кошти; з мiнiмальною системою соцiального захисту (як у США) 23,33 24,15 11,86 15,79
Побудова соцiалiстичного суспiльства на основi деpжавної власностi з системою соцiального захисту, яка була до пеpебудови в СРСР 3,92 3,58 11,86 0,00
ВВ/HВ 10,42 10,29 11,86 10,53
1 i 2 pазом 0,17 0,18 0,00 0,00

    
Загалом переважна більшість респондентів Львівщини із запропонованих варіантів економічного розвитку обрали шведський варіант соціалізму за якого як було сказано в запитальнику “поряд із розвитком приватного підприємництва держава надає широкі соціальні гарантії для всіх”. За таку економічну орієнтацію висловились 61 8% респондентів-українців 64 42% — росіян 73 68% — інших або в середньому — 62 16% усіх опитаних. Немає істотної різниці і в кількості тих хто не зміг визначитись з цього питання: 10-11%. Однак решта опитаних розподілились дуже по-різному в залежності від етнічної приналежності.

Найбільше прихильників ліберальної ринкової економіки з мінімальним соціальним захистом знайшлося серед українців — 24 15% тоді як частка прихильників цієї системи серед росіян удвічі менша — 11 86%. Рівно стільки ж (11 86%) росіян висловилось за повернення до економіки заснованої на державній власності на засоби виробництва як у колишньому СРСР тоді як серед українців її прихильників виявилося всього 3 58%. Різниця в позиції особливо відчутна якщо це виразити в такий спосіб: співвідношення прихильників ліберальної та повнісю одержавленої економіки серед росіян = 1:1 а серед українців 7:1.

Досить виразні розходження між українцями та росіянами спостерігаються в оцінці української держави. Її демократичність (з урахуванням початкової стадії руху до демократії) визнали 45% українців і тільки 30 51% росіян (на третину менше!). Ці респонденти погодилися з твердженнями що “Укpаїна йде шляхом демокpатiї але деpжавi ще багато тpеба зpобити щоб демокpатiя фоpмальна пеpетвоpилась у демокpатiю pеальну” або що Україна — це просто “молода демокpатична деpжава”. Тих хто вважає що в Україні панує анаpхiя та вседозволенiсть серед українців 27 46% а серед росіян 22 03% а тих хто бачить в Україні “новий недемократичний режим” що утвердився під маскою демократії відповідно 8 23 та 10 17%. Більш як третина росіян (35 58%) та 17% українців характеризують політичний лад в Україні як “деpжаву чиновникiв якi побудували її для себе” або як “деpжаву чиновникiв i кpимiнального бiзнесу”. Знову ж таки відсоток росіян що висловлюють різко негативне ставлення до режиму — незрівнянно більший ніж українців.

Є над чим поміркувати і у зв’язку з відповіддю на питання: “Чого найбiльше не вистачає укpаїнськiй деpжавi як такiй що пpагне називатися демокpатичною?”. На перше місце в українців і росіян вийшла відповідь “Туpботи уpяду пpо iнтеpеси пpостого наpоду” яка свідчить про орієнтацію значної частини жителів Львівщини на патерналістську державу. В обох етнічних спільнотах ця відповідь отримала дуже широку підтримку (37 75% і 42 37%). Можна припустити що це зумовлено тим що до останнього часу (опитування нагадаю було проведене в січні 2000 р.) уряди в Україні діяли безвідповідально і справді не показували стурбованості долею простих громадян. Проте є один момент який дає підстави розглядати цей підхід як відлуння радянських патерналістських стереотипів — те що поряд у запитальнику стояла близька за змістом але інша по-формі (позбавлена патерналістського присмаку) відповідь: в державі немає “вiдповiдальностi владних стpуктуp пеpед наpодом (вибоpцями) i виконання ними своїх обiцянок”. Її відмітило теж значне число респондентів обох національностей: 24 42% українців та 16 95% росіян але істотно менше ніж у першому випадку. Українській державі бракує “панування закону якому пiдкоpялися б як пpостi гpомадяни так i люди пpи владi” на думку 23 61% українців і 30 51% росіян. А нестачу “вмiння наpоду вiдстоювати свої iнтеpеси” відмітили 12 88% українців і 8 47% росіян.

Визначити ступінь легітимності режиму через опитування громадської думки дуже непросто. Для цього принаймні потрібна сукупність спеціально сформульованих запитань. Наприклад один з авторитетних дослідників проблеми легітимності М. Доган вважає що свідченням нелегітимності режиму може бути лише згода з твердженням “Я повністю відкидаю закони існуючу систему правління і бачу єдиний вихід у докорінних соціальних змінах” [6 с. 150].

Такого питання у нашому дослідженні не було поставлено. Однак враховуючи результати голосувань під час парламентських виборів які є добрим (кращим ніж опитування) барометром громадських настроїв і громадських ставлень можемо з певністю стверджувати що в очах комуністів (прихильники яких складають приблизно ј електорату взагальноукраїнському масштабі та 5-7% на Львівщині) теперішня система влади є нелегітимною. Позиція ж інших суспільно-політичних груп є досить лояльною до існуючої системи влади якщо судити з активної участі громадян у виборчому процесі.

А недовіра критичні (навіть різкі) оцінки влади які постійно засвідчують соціологічні опитування (і наше в тому числі) щодо різних владних структур можуть бути спричинена такими факторами як бажання поміняти державних лідерів змінити політичні сили що визначають політику вплинути на зміну політичного курсу тощо. Хоча зрозуміло що дані про довіру/недовіру опосередковано говорять нам дещо і про визнання влади народом та про рівень її авторитетності. Довіра прокладає шлях до легітимізації а недовіра навпаки — до делегітимізації режиму.
 

IV

Політично-ідеологічні орієнтації етно-національних груп Львівщини та їх громадянська налаштованість. Найбільше спільного між етно-національними групами Львівщини — в сприйнятті економічної і політичної реальності: глибини кризи безвідповідальності влади тощо. Ми їх не характеризуємо в цій статті через брак місця. Водночас в ідейно-політичних орієнтаціях наявні значні розбіжності. Істотною зокрема є різниця між двома найбільшими етнічними спільнотами Львівщини у їх ставленні до політичних партій певного спрямування хоч можливо вона й не є настільки великою як про неї зазвичай думають.

Українці надають перевагу національно-демократичному (45 35%) націоналістичному (17 35%) та соціал-демократичному напрямам (11 27%); 13 51% із них заявили що для них жоден напрям не є близьким. До правих течій виявляє прихильність 66 99% українців Львівщини у тому числі — до право-радикальних — 1 07%; до лівих течій — 13 69% у тому числі до ліво-радикальних (комуністів) — 0 72%.

Найбільше росіян назвали близьким до своїх переконань соціал-демократичний напрям (20 34%). Достатньо прихильників (принаймні на рівні суб’єктивних оцінок) виявилось також у національно-демократичного (18 64%) та соціалістичного напрямів (8 47%). Для 22 03% росіян жоден політичний напрям не є близьким. Загалом до лівих течій виявляє прихильність 33 89% росіян Львівщини з них більше половини — до соціал-демократів; до правих течій — 30 5% з них більше половини — до національних демократів; прихильників право-радикальних ідей — 0 00%. Несподіванкою виявився однаковий відсоток росіян які назвали себе прихильниками політичних течій націоналізму та комунізму (по 5 08%).

Отже головна відмінність ставлення російської та української етнічних груп до політичних напрямів полягає в опозиції: демократичний націоналізм — соціал-демократизм які є двома основними політичними орієнтирами для двох найбільших етнічних спільнот а також у переважанні право-центристських орієнтацій в українській громаді і лівоцентристських — у російській.

Страницы: 1 2