Засоби і методи фіз виховання в школі

Рефераты по астрономии » Засоби і методи фіз виховання в школі Скачать

Курсова робота з фізкультури

Засоби і методи фіз. виховання в школі


ВСТУП

Структура опорно-рухового апарату людини дозволяє їй виконувати рухові дії з великою амплітудою. Проте часто через недостатню еластичність м'язів зв'язок і сухожиль вона не може повністю реалізувати ці можливості. Водночас якщо у людини належним чином не розвинена рухливість у суглобах то вона не зможе оволодіти технікою багатьох рухових дій.

Рухливість у суглобах позначають терміном гнучкість.

Гнучкість як рухова якість людини — це її здатність виконувати рухи в суглобах з великою амплітудою.

Розрізняють активну і пасивну гнучкість.

Під активною гнучкістю розуміють здатність людини виконувати рухи з великою амплітудою за рахунок власних м'язових зусиль. Вона залежить не лише від ступеня рухомості в суглобах але і від сили м'язів що беруть участь у переміщенні відповідної ланки тіла.

Під пасивною гнучкістю розуміють здатність людини виконувати рухи з великою амплітудою за допомогою зовнішніх впливів (партнер прилад обтяження тощо).

Амплітуда пасивних переміщень майже завжди значно більша за амплітуду активних рухів. Різницю між ними називають резервом гнучкості. Чим більший резерв тим легше піддається розвитку активна гнучкість.

За допомогою раціонально організованих занять можна швидко домогтись результатів у розвитку гнучкості. За даними наукових досліджень за 3—4 місяці щоденних занять можна досягти 80-95 % рухливості у суглобах від їх анатомічного потенціалу.

Розвивати гнучкість до граничних величин немає потреби бо надмірна розтягнутість м'язів зв'язок та сухожиль може призвести навіть до пошкоджень суглобів тому гнучкість слід розвивати лише до такого рівня який забезпечує виконання необхідних рухових дій без особливих на це зусиль. Для цього величина гнучкості повинна бути лише дещо більшою за ту максимальну амплітуду з якою економне виконують рухову дію.

Виконання вправ на гнучкість сприяє зміцненню суглобів підвищенню міцності та еластичності м'язів зв'язок та сухожиль удосконаленню координації ефективному оволодінню технікою фізичних вправ уникненню травм.

Недостатній розвиток гнучкості обмежує можливості вдосконалення інших ' фізичних якостей призводить до зниження сили і швидкості зростання втоми.

Між рівнем розвитку гнучкості у різних суглобах залежності не існує. Для життєдіяльності людини найнеобхідніша рухливість у суглобах хребта плечових та кульшових суглобах.

1. Засоби фізвиховання

Визначивши мету і завдання будь-якої діяльності її суб'єкти підбирають адекватні засоби їх вирішення.

Знання засобів фізичного виховання дозволить вчителю обирати найефективніші з них і розробляти нові відповідно до конкретно поставлених педагогічних завдань.

Для національної системи фізичного виховання характерний цілий комплекс засобів. При цьому основним засобом вирішення завдань фізичного виховання і досягнення його мети є рухова активність людини (фізичні вправи народні ігри і забави військові побутові та професійні дії (якщо вони виконуються за відповідною програмою).

Допоміжним засобом є оздоровчі сили природи (сонце повітря вода земля) та гігієнічні фактори (режим дня і харчування дотримання правил особистої та громадської гігієни тощо).

Класифікація фізичних вправ передбачає розподіл їх на взаємопов'язані групи за спільними ознаками.

В історії фізичного виховання відомо багато різноманітних класифікацій фізичних вправ. Часто за основу класифікації брались чисто формальні ознаки (наприклад розподіл вправ на рухи з приладами на приладах і без приладів що запозичено від німецької системи “турненх” XVIII століття та сокільської гімнастики XIX століття). Шведська гімнастика XIX століття мала класифікацію вправ за анатомічними ознаками класифікація Ебера у Франції складалася лише з чисто утилітарних видів вправ.

Єдиної загальної класифікації фізичних вправ немає і не може бути оскільки кожна фізична вправа має не одну а кілька характерних ознак тому одна і та ж вправа може бути представлена у різних класифікаціях. Наприклад підтягування подається і в класифікації побудованій за анатомічною ознакою (вправи для м'язів рук і плечового пояса) і в класифікації яка об'єднує вправи спрямовані на розвиток рухових якостей (вправи для розвитку сили).

У фізігчному вихованні велике значення надається використанню! сприятливого впливу на фізичний розвиток здоров'я і працездатність людини природних факторів зовнішнього середовища: сонячної енергії повітря водного середовища та землі. Сонячне випромінювання температура повітря опади атмосферний тиск рух та іонізація повітря викликають суттєві біохімічні зміни в організмі людини що призводить до фізіологічних і психологічних реакцій: зміни стану здоров'я працездатності і підвищення ефективності фізичних вправ.

Використання природних сил у процесі фізичного виховання здійснюється за двома напрямками:

а) організація занять фізичними вправами безпосередньо в умовах природного середовища (на свіжому повітрі на місцевості в природних водоймах босоніж 1 т.ін.) завдяки чому вплив його факторів тісно поєднується з впливом фізичних вправ так чи інакше змінює його ефект (наприклад посилює його у випадку Інтенсивної сонячної радіації і підвищеної температури повітря);

б) організація спеціальних процедур загартовуючого і оздоровчо-відновного характеру (сонячно-повігряних вапн водних процедур і т.ін.).

Однією з головних вимог до використання природних сил є системне і комплексне застосування їх у поєднанні з фізичними вправами Для того щоб визначити раціональну дозу впливу природних факторів на організм дитини необхідно враховувати особливості учнів (вік стать фізичну підготовленість та ін.) і характер педагогічних завдань. Це дасть можливість по-перше реалізувати перенос ефекту загартування у трудову і навчальну діяльність; по-друге застосувати більш високі навантаження і як результат підвищувати працездатність: по-третє підвищити опірність організму до дії перевантажень вібрації та ін.; по-четверте на більш високому рівні проявити вольові якості.

Реалізація оздоровчих завдань системи фізичного виховання можлива за умови якщо заняття фізичними вправами стануть органічною частиною життєдіяльності людини. З іншого боку ефективність самих фізичних вправ буде найвищою лише за умови дотримання необхідних гігієнічних норм. Будучи неспецифічними засобами гігієнічні фактори набувають великого значення для повноцінного вирішення завдань фізичного виховання. Як би добре не був організований педагогічний процес він ніколи не дасть бажаного ефекту при порушенні наприклад режиму харчування та сну або якщо заняття будуть проводитися в антисанітарних умовах. У шкільній програмі з фізичного виховання міститься теоретичний матеріал з питань гігієни який повинні засвоїти учні щоб дотримуватись певних норм і правил поведінки у процесі самостійних занять фізичними вправами протягом усього життя.

Гігієнічні фактори являють собою широкий спектр різноманітних засобів які умовно можна поділити на дві групи:

1) засоби що забезпечують життєдіяльність людини поза процесом фізичного виховання: норми особистої та громадської гігієни гігієни праці навчання побуту відпочинку харчування тобто все те що забезпечує передумови для повноцінних занять фізичними вправами;

2) засоби що безпосередньо входять у процес фізичного виховання: оптимізащя режиму навантажень і відпочинку відповідно до гігієнічних норм спеціальне харчування на дистанції створення зовнішніх умов (чистота повітря достатнє освітлення та ш.).

Ще в кінці ХУШ століття філантропісти вважали що фізичне виховання якому вони надавали великого значення повинно здійснюватися з раннього дитинства в напрямку виховання елементарних правил гігієни (режим

харчування сон повітряні І водні процедури тощо). Так Зальцман вважав що здоров'я людського гіла залежить значною мірою від характеру їжі а тому рекомендував давати дітям тільки просту але ситну їжу — молочні продукти хліб овочі і фрукти. Для фізичного здоров'я дітей необхідно забезпечити їм щоденне перебування на повітрі а також сон у добре провітреному приміщенні. Ефективними засобами фізичного виховання філанторопісти також вважали: 1) фізичні вправи засновані на природніх рухах людини (природні фізичні вправи) а саме: біг стрибки ходьбу по колоді їзду верхи і танці. Карл Базедов доповнював цей перелік боротьбою вважаючи її корисною для кожної людини як засобу самооборони; 2) рухливі ігри спеціального призначення для розвитку спритності уваги дітей памяті вироблення певних навичок; "нічні ігри" як засіб подолання страху в дітей та розвитку органів зовнішніх чуттів; 3) гімнастичні вправи.

2. Методи фізвиховання

Визначення поняття

Реалізація принципів здійснюється шляхом застосування у процесі фізичного виховання різноманітних методів і методичних прийомів.

Методи — це способи взаємної діяльності учня і вчителя спрямованої на вирішення навчально-виховних завдань.

Методичні прийоми — це шляхи реалізації методів у конкретних випадках і умовах процесу фізичного виховання. Педагог повинен досконало володіти всіма методами фізичного виховання. Діапазон застосування методу залежить від запасу методичних прийомів. Творчістю вчителів створюються щораз нові прийоми тому їх багато і вони не підлягають суворому обліку. Обсяг методичних прийомів які знаходяться в арсеналі вчителя значною мірою визначає його професіоналізм і ефективність викладання.

Спеціально упорядкована сукупність методів методичних прийомів засобів та форм навчання утворює методику. У процесі фізичного виховання формуються методики навчання конкретних рухових дій (наприклад методика навчання стрибку у довжину з розбігу); методики навчання певних видів рухових дій (наприклад методика навчання гімнастичних вправ); методики фізичного виховання осіб певного віку (наприклад методика фізичного виховання дітей молодшого шкільного віку) стану здоров'я тощо.

У процесі фізичного виховання використовують три групи методів: практичні методи (методи вправляння) методи використання слова та методи демонстрації. Особливе значення у фізичному вихованні мають практичні методи.

Практичні методи

Учень може оволодіти знаннями і довільними руховими діями досягти вдосконалення функцій організму і рухових здібностей лише за умови повторення за певною системою предмету навчання та інших дій як засобів розвитку фізичних якостей і функцій організму.

Ця вимога реалізується шляхом відповідної організації вправляння. При цьому регулюють ступінь інтенсивності дії що повторюється обсяг роботи тривалість і характер відпочинку між повтореннями умови виконання вправи.

Визначаючи оптимальну інтенсивність виконання вправи (вправляння) спрямованої на оволодіння спортивною технікою або удосконалення фізичних якостей необхідно керуватись даними досліджень проведеними фахівцями з різних видів спорту які свідчать що найкращих результатів у навчанні можна досягнути якщо інтенсивність вправ змінюється. При цьому варіювати її слід протягом року серії занять тижня одного заняття і навіть при виконанні одного рухового завдання.

Щодо кількості повторень вправи на одному занятгі то аналіз результатів досліджень дав змогу авторам монографії А.А.Тер-Ованесяну та І.А.Тер-Ованесяну "Обучение в спорте" прийти до висновку що вона повинна бути сумарно великою.

До проникнення науки в обґрунтування питань методики фізичного виховання необхідність великої кількості повторень при навчанні відкидалась. Рекомендувалось протягом заняття виконувати вправу що вивчалась 4—10 разів.

Сьогодні фахівці в окремих видах спорту протягом одного заняття рекомендують таку кількість повторень: у баскетболі (кидки в кошик — від 12-13 серій по 15-20 разів у кожній — до 25-30 серій по 25-30 разів; прості гімнастичні вправи — близько 20 разів а кидкові елементи в художній гімнастиці — в 15-20 серіях по 5 -10 разів; стрибки у висоту — 3 5-60 стрибків (по 5-10 разів у серії).

В теорії і практиці фізичного виховання розрізняють два підходи до навчання вправ: загалом або по частинах з наступним об'єднанням частин у цілісну рухову дію. Звідси походять два методи навчання: метод навчання вправ загалом і метод навчання вправ по частинах.

Метод навчання вправ загалом застосовується на всіх етапах і передбачає їх багаторазове повторення в тому вигляді в якому вони є предметом (кінцевою метою) навчання. На початковому етапі навчання він може використовуватись якщо учні мають високий рівень підготовленості а вправа яка вивчається порівняно проста. На заключному етапі застосовується завжди.

Позитивною рисою даного методу є те що цілісне навчання сприяє формуванню міцних умовно-рефлекторних зв'язків одночасно на всі рухи рухової дії. Недоліком — те що учень одночасно повинен вирішувати багато рухових завдань а отже зосереджувати увагу на всіх деталях техніки. Враховуючи цю обставину на тлі цілісного виконання вправ кожен раз варто зосереджувати увагу учнів на окремих рухах використовувати імітацію рухової дії полегшувати умови виконання вправи застосовувати і двомоторне тренування.

Метод навчання вправ по частинах полягає в тому що складну рухову дію спочатку розділяють на частини вивчають окремі рухи а потім об'єднують їх. Це на початковому етапі полегшує оволодіння цілісною дією. При цьому вправу рекомендують ділити на такі найбільші частини (одиниці) які доступні учням для засвоєння враховуючи їх підготовленість.

Позитивною рисою даного методу є те що таке навчання дозволяє послідовно концентрувати увагу учнів на окремих рухах. Зменшуючи число рухових завдань які необхідно вирішувати учневі одномоментно ми скорочуємо час навчання робимо процес навчання на кожному занятті конкретнішими а значить і мотивованим бо успіхи учнів підвищують їх інтерес до занять.

Негативною рисою є те що при розучуванні частин формуються окремі рефлекторні зв'язки на певні рухи. Тому слід пам'ятати що перехід від методу розучування по частинах до цілісного засвоєння дії повинен бути своєчасним тому що запізнення зі встановленням зв'язків між окремо вивченими рухами може бути дуже складним завданням при їх об'єднанні в цілісну рухову дію.

Розучування вправи загалом і по частинах — це крайні варіанти в навчанні. Оскільки кожен з названих методів має свої позитивні сторони і недоліки то найвищої ефективності в навчанні можна досягнути при вмілому їх поєднанні правильному чергуванні в навчально-тренувальних заняттях.

При розучуванні вправи загалом і при використанні методу вивчення по частинах у практиці як допоміжний метод використовують підвідні вправи.

Підвідні вправи за своєю структурою повинні відповідати руховій дії загалом або її окремим рухам. Вони сприяють нагромадженню таких простіших умовно-рефлекторних зв'язків які пізніше в силу певної однорідності і спільності з основною вправою можуть допомогти в засвоєнні цілісного рухового акту.

Підвідні вправи повинні мати закінчену форму І бути доступні учням. Багатство і різноманітність підвідних вправ збагачує руховий досвід робить заняття цікавішими а процес навчання — ефективнішим. Проте використання підвідних вправ — це не самоціль і тому має бути суворо індивідуалізоване. Кожному учневі залежно від успішності засвоєння рухової дії що вивчається потрібні свої підвідні вправи що сприяють прискоренню досягнення поставленого завдання у навчанні.

Методи вдосконалення та закріплення рухових дій

До методів удосконалення і закріплення рухових дій та вдосконалення функціональних можливостей організму належать ігровий і змагальний методи вправляння. у

"Виховати людину успішно можна тільки відповідними методами що за привабливістю приховують саме виховання і навчання" (Ю.Старосольський). Одним з таких методів є ігровий. Ігри виступають як засіб фізичного виховання і як метод організації дитячого колективу. Через ігрову діяльність дитина входить у світ знань на позитивному емоційному тлі починає вивчати азбуку науки оволодіває духовними цінностями. У грі моделюється свого роду мікросуспільство в рамках якого діти одержують початкову підготовку в галузі суспільної поведінки. Граючись діти відчувають радість від реалізації своїх фізичних і розумових сил що є невід'ємною умовою розвитку.

Особиста рухова участь у грі допомагає педагогу скоротити відстань між собою і дітьми.

Характерною оцінкою методу є сюжетна

організація рухової діяльності. Сюжет визначає змістовну канву поведінки і взаємодії тих хто виконує тренувальне завдання. Виконання навчально-тренувальних завдань ігровим методом слід розглядати як систему різноманітних рухових дій які виконуються у межах прийнятих правил. Практично будь-яку фізичну вправу можна виконати ігровим методом.

Найхарактернішими рисами ігрового методу є наступні:

• широкі можливості відтворювати стосунки між людьми у вигляді взаємодопомоги і гострого суперництва;

• яскраво виражена емоційність що вимагає старанно регламентувати і регулювати стосунки між гравцями;

• швидка зміна ситуації яка вимагає постійного внесення коректив у дії гравців з метою оперативного вирішення проблем що виникають;

• можливість надання гравцям широкої самостійності вибору засобів діяльності і способів поведінки прояву ініціативи і творчості в діях;

• навантаження яке одержують учасники залежить від активності гравців і характеру виконання ними ігрових функцій що унеможливлює її сувору регламентацію з боку педагога;

• комплексне використання рухових навичок прояву фізичних вольових і моральних якостей для досягнення успіху що визначає комплексну дію гри на організм учнів.

Страницы: 1 2 3