Український правопис

Рефераты по делопроизводству » Український правопис

Shura19@yandex

1. Український правопис його історія та сучасний стан. Основні зміни і доповнення у V виданні “Українського правопису”.

ПРАВОПИС - сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил що встановлю­ють способи передачі мови на письмі. Правопис охоп­лює орфографію та пунктуацію. Як правило скла­дається історично відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків слів і форм що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.

Український правопис сформувався на основі правописних традицій давньоруської мо­ви що ґрунтувалися на фонетичному прин­ципі за яким написання має відбивати вимову. Засади давньоруського правопису використовувалися в українській писемності 14-16 ст. У кін. 16 - на поч. 17 ст. в українському правописі усталився історико-етимологічний принцип який зберігався до поч. 19 ст. Разом з тим протягом 16-18 ст. в ньому фор­муються нові традиції пов'язані з переозвучен­ням літер алфавіту відповідно до живої української вимови. Наприклад за історичною традицією зберігала­ся літера ъ там де у вимові звучав і зокрема й на місці о е в новозакритих складах (вънъ жънка тълько ) у творах Івана Некрашевича цією ж літерою передавався звук і будь-якого похо­дження в Літописі Граб'янки 1710 іноді для цього звука паралельно з ъ вживалася й літера и (априля потимъ тилко ) наприклад у Літописі Величка 1720 і т. п.

За історико-етимологычним принципом двома літерами - ы и які читалися однаково передавався і голосний и (<ы і ) що призво­дило на практиці до плутання цих літер і в інших позиціях (наприклад у Літописі Величка: бытва бытий але димъ новими сина ). Історико-етимологічного принципу стихійно дотримувався і І. Котля­ревський який започаткував процес форму­вання нової української літературної мови та видавець його творів М. Парпура. Вони користувалися абет­кою спільною з російською але з відмінною від неї вимовою деяких літер. Вибір літери для передавання на письмі конкретного звука визначався його походженням через що наприклад звук и (ы і ) передавався літерами и і ы ; звук і (ъ ) — літерою ъ ; і (< о е в новозакритих складах) - лі­терами и і ; звук е - літерами е (після приго­лосного) э (на початку слова і після голосного);м'якість попереднього приголосного перед е і йотація звука е не позначалися; подовження м'яких приголосних в іменниках середнього роду не пере­давалося; літери ь ъ вживалися у функції сучасного апострофа; у кінці слів послідовно зберіга­лося написання літери ъ і т. ін. Докладніше опрацював і теоретично обґрунтував принципи історико-етимологічного правопису М. Максимович.

Від початку 19 ст. в українській мові поширюється фоне­тичний (фонематичний) правопис принцип якого — позначення однією літерою однієї фонеми. Пер­шу спробу закріпити цей правопис зробив О. Павловський у «Грамматике малороссійскаго наръчія» (1818). Тут до абетки введено літеру і на позначення звука і незалежно від його походжен­ня але йотація його на письмі не зазначалася; звук и позначався літерою ы а літеру и вилу­чено з абетки; літера ъ вживалася замість сучасного є; згідно з традицією замість нинішнього апо­строфа вживався ь у кінці слів після приголос­них зберігався ъ; закінчення дієслів -ться -шся передавалися згідно з вимовою як -цьця -сся.

Нову тенденцію до фонетизації українського правопису під­тримали в 1-й половині 19 ст. харківські письменники П. Гулак-Артемовський за безпосередньою уча­стю якого було створено новий (слобожан­ський) правопис а також Г. Квітка-Основ'яненко Є. Гре­бінка С. Писаревський та ін. Засадою слобожанського варіанта правопису було - писати так як вимовляєть­ся з послідовним використанням і дотриман­ням вимови літер російського алфавіту. Згідно з цим правописом звук і передавався літерами и (між приго­лосними) та і (перед голосним та й ): витер гарни сино сію твій. Звук и — літерою ы: сын сыла ходылы. ъ писали тільки після м'яких при­голосних на позначення звука є : житиъ синъ. Йотоване о та м'якість попереднього приголос­ного перед о передавали літерою ĕ : ĕго синĕго. Звук е — літерою е а іноді — э(поэть). У функ­ції сучасного апострофа вживались літери ь та ъ або не писалося жодного знака: пъять вьяжугь пять. Знак ъ залишився також у кінці слів: панъ свитъ і т. п. Дієслівні закінчення -ться -шся передавалися то фонетизовано (-тця -цця -сся ) то за етимологічним принципом (-ться -тся -шся);збираютця умываюцця ховаться ховатся бьесся учышся. Написання деяких іншомовних слів фонетизувалося згідно з діалектною вимовою: Хранція парахвыя. Різні письменники вносили до цього правопису індивідуальні зміни й доповнення що розхитувало його систему. У 2-й пол. 19 ст. він вийшов з ужитку.

Послідовником фонетичного підходу до орфографії виступив О. Корсун в альманасі «Сніпь» (1841) де він дотримуючись у цілому слобожанського правопису запровадив для позначення звука і неза­лежно від його походження латинську літеру j а лі­теру и - замість двох давніх літер ы та и . Фонетичний правопис підтримав також О. Бодянський поєднав­ши його з історико-етимологічним принципом І. Котля­ревського і фонетичним - слобожанським правописом. Наприклад за етимологічною ознакою вживалися ъ ъ але звук и незалежно від його походження переда­вався однією літерою ы звук і — літерами и та і фонетизувалося написання окремих діалектних слів. Пе­реважно фонетичний правопис із збереженням окремих традиційних елементів (ъ у кінці слів спорадичний ъ для голосного і ĕ після м'якого приголосного перед о тощо) користувався і Т. Шевченко.

У серед. 19 ст. фонетичний принцип підтримували І. Бецький А. Метлинський. Крайню позицію у фонетизації орфографії зайняв М. Гатцук який розробив оригінальний проект правопису з численними діа­критичними знаками які б відбивали на письмі всі діалектичні особливості української мови. У 1861 він за­пропонував перейти від гражданського шрифту до кирилиці старокиївської редакції і видрукував таким чином свою «Українську абетку». Прин­ципово не відрізнявся від правопису М. Гатцука фонетичний правопис К. Шейковського (1859) у якому було менше діакритичних знаків але викорис­товувалися літери ы э .

Значно популярнішою виявилась орфографічна система що її розробив П. Куліш у кін. 50-х рр. 19 ст. Проте кулішівка відзначалася прагненням до зайвої фонетиза­ції правопису дієслів закінчень -ться -шся від­мовою від наявних у попередніх правописах сполучень йо ьо на користь літери ĕ відсутністю літери для йотованого е (у попередніх правописах уже вжива­лася літера є ) збереженням знака ъ у кінці слова після приголосних тощо. Ці недоліки значною мірою були усунені в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873) співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулі­шівки було внесено зміни: йотований звук і вперше став позначатися літерою ї йотований е — літерою є у кінці слова перестав вживатися ъ вибуховий г передавався не латинською літерою g а буквосполученням кг . Але у зв'язку з Емським актом 1876 цей правопис було заборонено.

Від 1876 до 1905 на Східній Україні всю українську літературу дру­кували російською абеткою згідно з російським правописом (в середо­вищі української інтелігенції він дістав іронічну назву «ярижка»). Лише після 1905 знову з'явилася можливість книгодрукування українською мовою у зв'язку з чим стала актуальною і проблема правопису. Усі книжки українські газети й журнали що вихо­дили в Наддніпрянській Україні 1905-14рр. друкувалися трохи видозміненою кулішівкою спопуляри­зованою шкільними підручниками і «Словарем української мови» за редакцією Б. Грінченка. Серед нових особливостей цього правопису — вживання літе­ри г на позначення вибухового g позначення м'якості кінцевого р закінчення и в родовому від­мінку однини іменників жіночого роду на приголосний написання и на початку слова перед н (иній инший ) тощо.

У Західній Україні (Східна Галичина Буковина Закар­паття) на поч. 19 ст. вживали за традицією старослов'янську кириличну азбуку і користувалися старим консервативним історико-етимологічним правописом офі­ційно визнаним у школах та книговидавничій практиці. Проте цей принцип постійно пору­шувався. Так звук і передавався літерами і и о е ъ змішувалися літери ы и л - в у кінці слів вживалися численні діакритичні знаки. Першу спробу фонетичного правопису за принципом «пиши як чу­єш а читай як видиш» у Західній Україні зробили М. Шашкевич І. Вагилевич та Я. Головацький у виданому 1837 гражданським шрифтом літературному альмана­сі «Русалка Дністровая». Згідно з цим правопи­сом літера і послідовно вживалася на позна­чення звука і (< о е в новозакритих складах) літери о е — для звуків о е. Уперше вводилося буквосполучення йо на позначення йотовано­го о та ьо на позначення м'якості попереднього приголосного перед о запроваджено в «граж­данську» азбуку літеру є для позначення м'я­кості попереднього приголосного та передачійотованого е . Традиційною літерою ъ переда­вали голосний і (< ъ ) та йотований ї . До абет­ки було введено нову літеру ÿ (нескладове у ) і вилучено зайві літери ы ъ . Роздільна вимова губних з наступним йотованим не позначалася (бю пє ) вибуховий g позначався літерою г за­кінчення дієслів -ться передавалося через т-ся частка -ся з усіма дієсловами писалася через дефіс. Альманах «Русалка Дністровая» був кон­фіскований австро-угорським урядом і цей правопис не по­ширився в Галичині. Проте пізніше його було використано у Східній Україні зокрема запозиче­но сполучення йо ьо та літеру є .

У 60-80-х рр. 19 ст. у Західній Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох правописів («етимології» і «фонетики») велася бо­ротьба яка закінчилася аж у кін. 19 ст. пере­могою прихильників фонетичного правопису. У кін. 70-х рр. у Галичині до кулішівки долучився і фонетичний правопис М. Драгоманова — драгоманівка. Позиції «фонетистів» значно зміц­ніли після виходу 1886 «Малоруско-німецького словаря» Є. Желехівського надрукованого фонетичною орфографією пристосованою автором до особливостей української мови в Галичині. Цей правопис відомий під назвою желехівка набув знач­ного поширення з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922 а деякі твори друкували­ся ним аж до 1940. На Закарпатті в 20—40-х рр. існував правописпанькевичівка.

У середині 19 ст. в Гали­чині робилися спроби латинізації українського алфавіту. Після здобуття Україною незалежності Цент­ральна Рада 17 січня 1918 видала «Головні пра­вила українського правопису» але вони не встиг­ли впровадитися в практику. У травні 1919 Українська Академія наук схвалила «Найголовніші правила ук­раїнського правопису» (вид. 1921) які стали ос­новою всіх наступних правописів. Новий пра­вопис затверджений РНК УСРР 1928 (т. з. скрипниківський) передбачав зокрема літеру г для іншомовних слів запозичених після 1860 позначення м'якості іншомовного л (аероплян бльокада блюза ) та ін. У 1933 цей право­пис було переглянуто і значно перероблено (вилучено літеру г змінено правило вживання роду в деяких іншомовних словах скасовано по­м'якшення іншомовного л тощо).

В кінці 30-х рр. постало питання про нове врегулювання українського правопису. Новий проект українського правопису за редакцією М. Грунського підготовлений у 1940 через воєнні обста­вини не було прийнято. Після деяких уточнень і виправлень у 1946 вийшов «Український пра­вопис» а в 1960 - його 2-е доповнене й виправлене І видання. Третє видання «Українського правопи­су» 1990 базується як і попередні на фонематичному принципі який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів коренів суфіксів і закінчень незалежно від їхніх пози­цій в слові і впливів асиміляційно-дисиміляційних про­цесів) традиційно-історичним (подвійна функ­ція літер я ю є вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в сло­вах написання слів разом окремо і через де­фіс) принципами. У ньому відновлено літеру г дещо змінено вживання літер і та й у власних іншомовних назвах тощо. Виправлене і доповне­не 4-е видання «Українського правопису» 1993 істотно не відрізняється від попереднього але в ньому поширено правило передавання іншо­мовного і через и після «дев'ятки» на низку власних назв розши­рено сферу використання закінчень -у(ю) в родовому відмінку іменників II відміни уточнено правило написання складних слів тощо.

За офіційною нумерацією редакція 1993 року є четвертим виданням; попередні датовано 1946 1960 та 1990 роками. Тобто до війни ми офіційного правопису нібито не мали зовсім. Але ж ні: бачимо фотографії титулів дискусійних видань 1918 й 1919 років та офіційних видань 1921 1926 (проект) 1928 1929 (коментоване видання Олекси Синявського) 1933 та 1938 років. Просто 1960 року чергове видання оголосили «другим» редакція 1946-го автоматично стала першою а всі попередні – невиданнями. Про правопис 1928 року дехто трохи чув: це ж саме той що його називають то «діяспорним» та «галицьким» то «харківським» та «скрипниківкою» – за вибором епітета можна одразу з’ясувати в кого яке щодо нього наставлення. Але що ж то за редакції 1933 та 1938 років? І що ж то за засідання правописної комісії 1943 року під щойно звільненим від німців Харковом за участи найвищих партійних керівників? Мабуть недарма ця проблема знов і знов постає так гостро мабуть не завжди і не лише наукові чинники були в її розгляді визначальними.

Про словникарські проблеми пов’язані з недосконалістю чинної редакції правопису 93 року [УП-93] і недоопрацьованістю термінологічного питання у новому Проекті вже було сказано немало. Праця над великим (близько 120 тисяч гасел) термінологічним словником пов’язана з потребою дати користувачеві нормативне написання довжелезних списків слів зокрема новотворів що їх поява неодмінно супроводжує розвиток науки. Деякі терміни мають вкрай обмежене застосування до загальномовних словників вони ніколи не потраплять проте у фаховому термінологічному словнику їх треба давати неодмінно й насамперед. Реєстр природничого словника концентрує в собі найскладніші правописні проблеми як збільшувальне скло виявляє дискусійні моменти суперечності хиби недоопрацьовані чи загалом невисвітлені питання. Брак чітко й несуперечливо сформульованих правописних норм катастрофічно гальмує роботу а стан невизначеності що триває вже понад десять років ускладнює навіть прості проблеми й робить нерозв’язними трохи складніші. Про найскладніші годі й говорити: суцільний глухий кут. А по виході друком словників наш головний біль відгукнеться у головах користувачів.

Отож чи зможе стати засобом проти нього нова редакція правопису?
Перше що шукаєш розгорнувши Проект – абетка. Чи повернено знак м’якшення на його логічну останню позицію? Адже безглуздість перенесення його 1990 року на інше місце вже всім очевидна треба просто виправити помилку. У Проекті він стоїть після «щ». Словникарі хай собі далі сперечаються де ставити той клятий знак і щораз переналаштовують сортувальні програми у своїх комп’ютерах. Зате маємо унікальний вартий відзначення в книзі Г[ў]ін(н)ес(с)а винахід: правопис без абетки.

Передмова дослівно така сама як передмова до УП-93 крім останніх двох абзаців із даними про те хто нову редакцію готував. Не змінено навіть фразу «якщо брати до уваги графіку то український правопис бере свій початок від кінця минулого тисячоліття» (в обох виданнях на с. 3). Якщо 1993 року таке твердження датувало початок українського правопису кінцем десятого сторіччя то року 2003 воно спрямовує читача до нової інтерпретації поданої в статті проф. Русанівського де із чотирьох періодів розвитку українського правопису що їх розглядає проф. Німчук реальним визнано лише останній тобто XIX–XX сторіччя. А може автори Проекту взагалі починають історію нашого правопису від УП-93 (точніше УП-90 бо УП-93 містить лише неістотні редакційні поправки)? Адже саме на кінець минулого тисячоліття і припадає їхня праця. Стає ще цікавіше – що ж побачимо далі?

Перший дискусійний пункт – про літеру «и» на початку слова. Без особливого подиву бачимо що відповідне положення (§3) таке саме як в УП-93 однак додано ще один абзац що містить аж три (!) невизначених твердження: «и» належить писати на початку «іншомовних власних назв переважно [отже не лише] тюркських палеоазіатських та деяких інших [яких саме?] мовних сімей а також у словах икати икання і т. ін.». Оце найстрашніше! Пропозиція Проекту багатьом мовцям і мовознавцям видавалася незвичною й непотрібною проте вона містила легкозрозуміле правило без жодних і т. ін. Проект натомість додав ще одну проблему: чи не підпадає під оце і т. ін. зокрема прикметник і[и]растовий (yrast)? Звичайно це вузькофаховий термін що ніколи не потрапить до орф[т]ографічних словників (і зрештою не треба) мовознавці не повинні ним перейматися але саме тому словник термінологічний має зорієнтувати науковця як його правильно писати.

Пункт про правопис складних слів у Проекті йде точнісінько за УП-93 за винятком кількох загальних зауваг проте ось доповнення: до прикладів складних слів що дістають м’якого знака перед о цілком переписаних з УП-93 (верхньодніпровський середньовіччя тощо) бачимо одне нове: меншовартісний.

Страницы: 1 2