Жіночий рух України як чинник гендерної рівноваги та гендерної демократії в українському соціумі

Рефераты по астрономии » Жіночий рух України як чинник гендерної рівноваги та гендерної демократії в українському соціумі Скачать

План


ВСТУП

І. ТРАДИЦІЯ ЯК ВАЖЛИВИЙ КОМПОНЕНТ САМООРГАНІЗАЦІЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ТА САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ УКРАЇНИ

ІІ. САМООРГАНІЗАЦІЯ ЖІНОК ТА ВІДРОДЖЕННЯ ЖІНОЧОГО РУХУ В УКРАЇНІ

ІІІ. ТИПОЛОГІЯ СУЧАСНОГО ЖІНОЧОГО РУХУ УКРАЇНИ

А) Традиційні жіночі організації

Б) Соціально-орієнтовані жіночі організації

В) Організації ділових жінок

Г) Організації феміністичної орієнтації

ІV. СОЦІАЛЬНА БАЗА СУЧАСНОГО ЖІНОЧОГО РУХУ

V. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ

VІ. ПРОБЛЕМИ ДІАЛОГУ КООРДИНАЦІЇ В ЖІНОЧОМУ РУСІ

VІІ. ЖІНОЧІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ОРГАНИ ВЛАДИ: ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ДІАЛОГУ

VІІІ. ВХОДЖЕННЯ ЖІНОЧИХ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИЙ ПРОСТІР: ВІД ОСОБИСТИХ КОНТАКТІВ ДО ПАРТНЕРСЬКОГО ДІАЛОГУ

ІХ. ПРОБЛЕМИ ЖІНОЧОГО РУХУ УКРАЇНИ

Примітки

  ВСТУП

Розвиток суспільства його стабільність або дефініції тісно пов’язані з розвитком особистості взагалі і особистостей жінки та чоловіка зокрема. Стратегія розвитку ХХІ століття спрямована на утвердження основ гендерної рівноваги гендерної демократії [1] статевої збалансованості в суспільстві. Без демократичного розвитку особистості як чоловіка так і жінки неможлива демократизація всіх сфер світобачення. Система волевиявлення обох статей – чоловіків і жінок як рівних у правах та можливостях що закріплені законодавчо й забезпечені реально у політико-правових принципах діях розбудові громадських і державних структур з урахуванням гендерних інтересів має стати основою функціонування суспільства в третьому тисячолітті.

На зорі нового тисячоліття панівною стає ідея відповідно до якої принцип рівності чоловіка й жінки реально може бути досягнутий у суспільстві лише через комплексний підхід до проблеми рівності. В загальну систему функціонування суспільства (mainstream) повинні бути включені критерії рівності між чоловіком і жінкою або питання про перспективи жінок. Концепція комплексного підходу до проблеми рівності жінки і чоловіка концепція “mainstreaming” [2] є стратегічною концептуальною лінією людського розвитку ХХІ століття а тому її реалізація значною мірою залежатиме не тільки від політичної волі держави але й від ступеню розвитку жіночого руху його позицій та впливу на прийняття політичних рішень.

Активність неурядових жіночих організацій динаміка їх розвитку під тиском життєвих реалій сприяють удосконаленню законодавства та правових механізмів забезпечують поліпшення становища жінок утверджують гендерну рівноправність у суспільстві. Саме в репрезентації цих інтересів і полягає основна місія жіночих організацій.

Поява та діяльність сучасних жіночих організацій в Україні в 90-ті роки ХХ століття стала об’єктивним наслідком тих політичних та соціальних змін що розпочалися в українському суспільстві ще в другій половині 80-х років. Трансформація тоталітарної системи а отже й монопогляду на суспільні процеси призвела до публічного обговорення проблем статусу жінок. Логіка саморозвитку подій творення нових політичних і громадських структур склали реальне підґрунтя для виникнення жіночого руху в Україні.


І. ТРАДИЦІЯ ЯК ВАЖЛИВИЙ КОМПОНЕНТ САМООРГАНІЗАЦІЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ТА САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ УКРАЇНИ

Проблема наявності або відсутності традиції значно важливіша ніж здається на перший погляд. Традиція – найголовніша річ у справі досягнення реальної а не номінальної влади. Традиція – це можливість входження в історію. Тільки через ту чи іншу традицію можна знайти своє місце а отже легітимізуватися. Поза традицією історія взагалі зависає у просторі. А тому зрозуміло що там де йде перегляд культурних основ культурної легітимності питання традиції стає ареною політичної боротьби. Позбавивши яку-небудь групу в даному випадку жінок права на традицію у них віднімають саме легітимні можливості на історичне місце без якого взагалі не можна говорити про співвідношення суб’єкта й об’єкта історичного творення.

Жіночий рух України не є абсолютно новим соціальним явищем в українському соціумі. Правильніше було б говорити про відродження жіночого руху. Українське суспільство має історичний досвід існування жіночого руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття і сьогодні на етапі становлення сучасного жіночого руху в умовах пошуку об’єднавчої ідеї та формування ідеології надзвичайно важливим є знання історичних уроків жіночого руху першої хвилі усвідомлення традицій самого руху без яких розвиток сучасного етапу не має перспективи.

Жіночий рух Україні першої хвилі (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) розвивався значною мірою під впливом загальноєвропейського руху однак мав ще й свої окремі вияви та шляхи розвитку визначені специфічним становищем української нації під чужим поневоленням. Перші його прояви спостерігаються на Наддніпрянській Україні що входила до складу Російської імперії. Змагання до вищої освіти жінок виявилося уже в 50-х роках ХІХ століття а в 1860 році жінки здобули хоч і на короткий період можливість вступати до університетів. У цьому напрямку працювало одне з перших жіночих товариств України “Товариство допомоги вищій жіночій освіті”. Значним здобутком розвитку жіночого руху було заснування Вищих Жіночих Курсів (Київ 1878). У Києві був заснований і перший український жіночий гурток (1884) Олени Доброграєвої. Активність жінок виявилася у заснуванні та діяльності недільних шкіл. На цій ділянці багато працювала Х.Д. Алчевська. Важливим соціальним явищем емансипаційного етапу жіночого руху стала діяльність народниць. Їх незалежна поведінка активна життєва позиція протест проти феодально–кріпосницької системи і патріархальної сім’ї створили ґрунт для зростання авторитету жінки в суспільстві. В 90-х роках ХІХ століття жінки стали активно залучатися до політичних партій а початок ХХ століття позначився зростанням чисельності жіночих організацій різного спрямування. Вагому роль в розгортанні жіночого руху відіграла “Жіноча громада” (1901–1905) “Харківське товариство взаємодопомоги жінок” (1902–1919) “Київське товариство оборони жінок” (1905–1917) та “Одеське товариство оборони жінок” (1904–1917). У 1909 р. формуються організації нового типу – Жіночі Клуби які розглядалися як самостійні організації феміністичної орієнтації. До найбільших жіночих організацій нового типу належали: Київський Жіночий Клуб та Київське Загальне Зібрання. Період 1908–1914 рр. позначився утвердженням феміністичної тенденції в жіночому русі. Представниці жіночих організацій брали участь у Всеросійських з’їздах (Перший Всеросійський жіночий з’їзд (1908); Всеросійський з’їзд по боротьбі з торгівлею жінками (1910); Всеросійський з’їзд з освіти жінок (1913) Міжнародних конгресах Всесвітніх виставках що сприяло залученню жінок України до загальноцивілізаційних процесів розширювало коло уявлень та понять про механізми та методи боротьби за жіночі права.

На західноукраїнських землях що входили до складу Австрії піонеркою жіночого руху була Наталя Кобринська яка заснувала в Станіславі “Товариство руських женщин”. Хоч товариство не існувало довго все ж його ініціаторка знайшла інші вияви популяризації жіночого руху головним чином через видавничу діяльність (альманах “Перший вінок” 1887). У 1880 р. українки Галичини вислали петицію до віденського парламенту в справі допущення жінок до вищої освіти а в 1891 р. в Стрию було організоване перше жіноче віче. У 90-і роки XIX століття виникають нові жіночі організації. Так наприклад 1893 р. у Львові був створений “Клуб русинок” “Жіночий кружок” в Коломиї 1894 р. “Жіноче товариство” в Городенці і москвофільське “Общество русских женщин” на Буковині 1896 р. “Жіночий кружок” в Тернополі 1901 р. “Жіноча читальня” в Долині “Кружок українських дівчат” у Львові 1903 р. жіночі товариства в Бережанах і Рогатині 1909 р. у Львові “Жіноча громада”. Серед громадсько-доброчинних організацій активними були “Товариство Руська захоронка” “Товариство опіки над слугами та робітницями” “Товариство вакаційних осель” “Товариство опіки над дітьми та молоддю”. Загальнодержавний характер мав громадсько-доброчинний рух проти проституції. Так наприклад у Львові діяла руська філія загальноавстрійського “Товариства св. Рафаїла”. Доволі активно йшла розбудова жіночих організацій релігійно-доброчинного спрямування: “Маріїнське товариство пань” (Львів 1904) “Мироносиці” (Чернівці 1904) Товариство Православних Русинок (Чернівці 1908) [3].

Одночасно із створенням і кількісним зростанням жіночих організацій на західноукраїнських землях йшло всезростаюче залучення жінок до діяльності різноманітних громадських організацій наприклад до роботи у “Просвіті” педагогічному товаристві “Руській бесіді” кооперативі “Народна торгівля” та ін. Діяльність жінок у цих товариствах як правило прямо не була пов’язана зі специфічно феміністичними завданнями але об’єктивно сприяла новому психологічному сприйняттю жінки у суспільстві.

Діяльність жіночих організацій періоду першої світової війни була тісно пов’язана з актуальними національно-суспільними потребами. У воєнні роки жіноцтво взяло активну участь у доброчинній та санітарній роботі. В Києві та інших місцях українські жінки працювали в “Товаристві допомоги біженцям” допомагаючи втікачам закладникам та полоненим. Київський Український Клуб був перетворений на шпиталь в якому працювали українські жінки ведучи одночасно національно-виховну роботу серед поранених. Так само активно в харитативній діяльності працювало жіноцтво Західної України. У Відні українські жінки заснували Комітет допомоги пораненим воякам що опікувався українськими вояками по віденським лікарням. Молоде жіноцтво входило до складу військових частин. Багато жінок та дівчат працювало як медсестри служили в армії [4].

Революція 1917 року втягнула жінок до політичного та громадської діяльності. До Української Центральної Ради увійшло 11 жінок дві стали членами Малої Ради. У вересні 1917 року в Києві відбувся жіночий з’їзд на якому був заснований Український Жіночий Союз виходив часопис “Жіночий Вісник”.

У той же час українські жінки вперше вступили в міжнародні жіночі організації. З цією метою в 1919 році в Кам’янці-Подільському було створено Українську Жіночу Національну Раду. Її делегати брали участь у конгресах Міжнародної Жіночої Ради (Осло 1920) і міжнародного Жіночого Союзу (Женева) а 1921 р. в конгресі Міжнародної Ліги Миру і Свободи (Відень). Українська Жіноча Національна Рада стала членом цих міжнародних об‘єднань.

Жіночий рух періоду між двома світовими війнами мав можливість розвиватися лише за межами радянських земель. В УРСР було заборонено будь-які форми жіночих чи харитативних організацій під гаслом існуючої рівності жінок з чоловіками. На західноукраїнських землях жіночий рух розвивався далі не зважаючи на несприятливі умови чужого панування. В Галичині найбільшою жіночою організацією був Союз Українок перетворений з Жіночої Громади 1917 р. Значну роль в розгортанні жіночого організованого життя відігравала жіноча преса. В 30-роках постало питання спеціалізації жіночого організованого життя виникли фахові об’єднання наприклад : секція господинь при “Сільському Господарі” з мережею гуртків по селах товариство “Будучність” кооператив “Українське Народне Мистецтво” та ін. Організовувалися жінки й за політичним чи світоглядно-релігійним принципом. З 1934 р. почали створюватися жіночі гуртки при Українському Католицькому Союзі. В 1938 р. на місці закритого польською владою Союзу Українок засновано політичну організацію “Дружина Княгині Ольги”.

Виявом сили українського жіночого руху став перший жіночий Конгрес у Станіславові скликаний 1934 р. з ініціативи Союзу Українок. Участь у ньому взяли представниці жіночих організацій з усіх українських земель поза УРСР та з еміграції які підкреслили своє прагнення до єдності українок. Ініціатива до створення загальноукраїнського об’єднання жіночих організацій у Світовому Союзі Українок (1937) з центром у Львові стала наслідком цього конгресу.

Отже український жіночий рух на західноукраїнських землях до початку Другої світової війни пройшов шлях цілісного ідейно-теоретичного та організаційного структурування. Найхарактернішими його рисами були: домінування концепції ліберального фемінізму яка тісно поєднувалася із завданням національно-визвольної боротьби а також формування організаційної структури типологічно подібної до тогочасних європейських аналогів.

Жіночий рух Наддніпрянської Україні витворив свої особливі риси які були сформовані відповідними соціально-економічними умовами та політичною системою Російської імперії. Об’єднання жінок для захисту своїх інтересів стало реакцією на низький правовий статус небажання влади змінювати феодально-кріпосницьку систему державних і сімейних відносин відгуком на необхідність нових соціально-економічних відносин. За півстоліття активної соціально вагомої діяльності жіночий рух Наддніпрянської України нагромадив багатий досвід боротьби за інтереси жінок та став важливим чинником формування громадянського суспільства. Численні ініціативи організацій та товариств з внесення змін у правове становище жінки сприяли прийняттю державних рішень. Під їх впливом розширилася можливість для загальної освіти жінок була закладена система вищої освіти розширився доступ до нових професій жінки добилися права займати державні посади. Жіночий рух і його лідери були центром об’єднання і пропаганди серед різних верств ідей рівноправності жінок та чоловіків. З допомогою преси і зокрема жіночої публіцистичної діяльності залучаючи прогресивних діячів лідери жіночого руху зуміли створити цілий пласт громадсько-політичної літератури присвяченої проблемам жінок сприяли включенню їх у процес демократичних перетворень. Жіночі організації на практиці створили модель ініціативної поведінки жінок як самостійного суб’єкта в різних суспільних сферах. Концепція самозахисту була центральною в жіночому русі України і базувалася на самодопомозі в сфері професійної діяльності взаємопідтримці в процесі отримання знань покладанні на власні сили самовихованні самоемансипації трансформації суспільних поглядів на жінку вимозі виборчого права тощо.

З самого початку формування жіночого руху спостерігалося прагнення до єдності жінок обох частин України. І виданням жіночого літературного альманаху “Перший вінок” в якому взяли участь письменниці з обох частин України під проводом Олени Пчілки та Наталі Кобринської відкривається історична сторінка єднання галичанок і наддніпрянок. Праця в “Товаристві допомоги населенню Півдня Росії” у часи першої світової війни знову зблизила українських громадських діячок Києва з західноукраїнськими землями. І ґрунт тієї праці жінок закладений в часи “Першого вінка” відроджений у роки війни вже ніколи не піддавався сумніву. При кожній можливості жінки будуть надавати допомогу одна одній. Створенням Української Національної Жіночої Ради і Союзу Українок в Кам’янці-Подільському (1919) жінки обох частин України знову продемонстрували єдність а весь наступний розвій жіночого руху реально показав силу такої співпраці та взаємопідтримки. Плекаючи почуття єдності всіх частин нації поділеної кордонами та змагаючись до консолідації національних сил зібралися жінки в 1934 р. на Перший Всеукраїнський Жіночий Конгрес у Станіславі. А незабаром у 1937 р. реалізували ідею об’єднання у Всесвітній Союз Українок (ВСУ).

На жаль за роки радянської влади в силу здійснення патерналістської політики в жіночому середовищі були майже ліквідовані традиції самодопомоги і опори на власні сили. Однак вони не зникли безслідно а чекали свого часу щоб відродитися на новій основі.

ІІ. САМООРГАНІЗАЦІЯ ЖІНОК ТА ВІДРОДЖЕННЯ ЖІНОЧОГО РУХУ В УКРАЇНІ

Інституалізація тобто оформлення організацій у тому числі жіночих як суб’єктів суспільного життя відбулася після виборів 1990 року. Проголошення України незалежною державою сприяло тому що цей процес набрав особливої інтенсивності. Так у вересні 1990 року була заснована «Організація солдатських матерів України» в грудні 1991 р. на установчому з’їзді створено «Союз Українок» у грудні 1992 р. – «Жіночу Громаду». Отже є всі підстави вважати що перший етап жіночого руху – як етап його організаційного становлення та оформлення розпочався у другій половині 80-х років і завершився після проголошення незалежності України (1991).

У роки що безпосередньо передували проголошенню незалежності та в перші роки становлення української державності важливого значення набуло усвідомлення людьми власної національно-культурної ідентичності. Ідеї національного відродження державної незалежності у той час були єдиною альтернативою комуністичній ідеології. Тому перші жіночі організації демократичного спрямування формувалися під загальним впливом національно-визвольних ідей вбачаючи як пріоритетні завдання своєї діяльності - побудову незалежної української держави відродження українських звичаїв та традицій. У подальшому національна парадигма вже не відігравала домінуючої ролі у жіночому русі а створена згодом мережа жіночих організацій характеризувалася значною плюралістичністю ідеологічних спрямувань різномислення і різноманітністю ідеологій намірів та завдань.

З 1991 р. розпочався другий етап жіночого руху. Головною його особливістю був внутрішній саморозвиток жіночих організованих груп. Вони різнилися теоретичною основою головними завданнями та методами діяльності. Відсутність у жінок досвіду формування власних ланок у громадянському суспільстві вплинула на структурні характеристики таких організацій. Вони будувалися за принципом централізму формального залучення до роботи значної кількості жінок у рамках однієї організації відсутності тісного безпосереднього зв’язку між членами нав’язливого підкреслювання організаційної незалежності. Це призводило до небажання тісно співпрацювати з іншими жіночими організаціями і дистанціювання між ними. Організації відрізнялися за своїм культурним потенціалом різноплановістю ціннісних орієнтацій пристосуванням до різномислення та ін.

Перший Всеукраїнський з’їзд жіночих організацій що відбувся в лютому 1994 р. відкрив якісно новий третій етап жіночого руху. Це – етап відкритості до співпраці та взаємодії жіночих організацій об’єднання зусиль у розробці стратегії щодо відстоювання інтересів жінок. Об’єктивно лише з цього часу можна стверджувати про існування осмисленого українського жіночого руху як сукупності жіночих організацій і прагнення їх до взаємодії. Вони починають по-перше розглядати будь-яку соціальну проблему з точки зору жінок їхніх інтересів по-друге висувати завдання про зміну тих соціальних умов які генерують та відновлюють дискримінаційні механізми щодо жінок. Шукаючи шляхи до співпраці до утвердження гендерних принципів у всіх сферах життєдіяльності особи жіночі організації своїми акціями та ініціативами підтверджують прихильність загальноцивілізаційним цінностям і через участь в роботі міжнародних конференцій форумів реалізацію міжнародних програм та проектів співпрацю з міжнародними організаціями фондами переконують світову громадськість що Україна не є національно ізольоване суспільство.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7