Риторика Давньої Греції

Рефераты по риторике » Риторика Давньої Греції

Вчення красномовства виникло з узагальнення і систематизації тих прийомів і методів ведення полеміки спорів та диспутів що одержали широке розповсюдження в античній Греції з її розвитим політичним життям і боротьбою різних партій за вплив на маси. У цих умовах уміння переконувати людей наводити переконливі аргументи проти своїх опонентів підкріплювати їх фактами впливати не тільки на розум але й на почуття й емоції слухачів здобувало винятково важливе значення. От чому в античній Греції розробка проблем риторики починалася задовго до того коли були створені надійні логіко-методологічні психологічні і моральні основи й принципи на які повинні спиратися суперечка діалог диспут або полеміка. Точніше кажучи ці принципи й методи формувалися поступово в процесі узагальнення і систематизації тих прийомів доводів і способів ведення полеміки або диспуту що практикувалися в публічних промовах.

Аналізуючи ці промови давні греки одними з перших задалися метою пояснити в чому полягає переконлива сила промови: чому з одною промовою ми погоджуємося а з іншою – ні чому одна з них переконує нас і змушує визнати доводи оратора а в іншій ми виявляємо вади як у доводах так і в самій побудові промови?

Батьком науки про красномовство вважається давньогрецький поет філософ і лікар Емпедокл (біля 490–430 р. до н. е.). Вихідці з грецьких поселень у Сицилії ритори Коракс і Тисій склали перші систематичні посібники з красномовства. Пізніше слідом за красномовством судовим у якому головну роль грало знання законів і звичаїв у Давній Греції розробляються прийоми політичного і художнього красномовства. А саме: вміння переконливо викладати свою мову дотепно відповідати на питання говорити без підготовки (використовуючи пункти виступу попереднього опонента) сперечатися проти очевидності збивати і плутати супротивника в суперечці і т. п. Ускладнення соціально-політичної обстановки в містах-державах (полісах) Еллади – збройні конфлікти між грецькими полісами нападу зовнішніх ворогів запекла боротьба аристократів і демократів протиріччя між етнічними групами інтриги в конкурентній боротьбі торгівельних кланів – призвело до наростання напруженості в суспільних відносинах. В аудиторіях і на площах закипіли жаркі дискусії по всіляких питаннях. Емоції переповняли тих хто сперечався навіть якщо предметом обговорення були проблеми природознавства або філософії.

Бути шанованим серед громадян Давньої Греції особливо в Афінах – культурному економічному і політичному центрі Еллади не маючи гарних навичок публічних виступів стало неможливо. Тому виник гострий попит на розумних викладачів ораторського мистецтва і риторики. І одна за іншою почали виникати школи красномовства.

Першими почали досліджувати ці проблеми софісти багато з яких були також учителями риторики як особливого мистецтва красномовства хоча це мистецтво виникло задовго до появи софістів. Привабливою рисою софістичної риторики був демократичний дух прагнення допомогти кожному хто бажає навчитися мистецтва красномовства вмінню переконливо й аргументовано сперечатися зі своїми супротивниками. Софісти звертали також увагу на виховання у своїх учнів прагнення до волі висловлення своїх думок та вміння їх захищати незважаючи на будь-які авторитети. Багато займалися вони й спеціальними питаннями проголошення та побудови промов.

Однак згодом софістична риторика виродилася в свого роду словесне фехтування ціллю її став не пошук й обґрунтування істини а досягнення перемоги в словесному змаганні за будь-яку ціну. Для цієї мети використовувалися будь-які прийоми й засоби починаючи від навмисного порушення законів і правил логіки що одержали згодом назву логічних софізмів і закінчуючи різними психологічними вивертами і неприпустимими з моральної точки зору методами ведення полеміки. Приваблива мета – вийти переможцем у кожній суперечці – залучала в численні школи риторики велику кількість учнів що давало змогу організаторам і вчителям школи заробляти великі гроші. Таким чином незважаючи на відомі заслуги в поширенні і пропаганді знань про прийоми ведення полеміки і мистецтво красномовства софістична риторика до кінця V ст. до н. е. занепала і зійшла з історичної сцени. Це і не дивно тому що вона не стала аналізувати і розробляти ті прийоми методи і традиції що сформувалися в реальній практиці ведення полеміки в публічних виступах кращих ораторів свого часу. У той час як ці оратори виступаючи в народних зборах суспільних форумах і судах прагнули знайти істину і тим самим переконати своїх слухачів у школах риторичної софістики намагалися навчити знаходити такі прийоми і виверти у веденні полеміки за допомогою яких можна було перемогти в суперечці ціною різних логічних хитрувань підтасування фактів психологічного впливу на опонента й подібних некоректних і неприпустимих способів. Тому така риторика навряд чи має що-небудь спільне із справжнім мистецтвом красномовства що ставить своєю головною метою за допомогою добре аргументованої емоційно забарвленої і стилістично бездоганної промови насамперед переконати слухачів у істинності висунутих у ній положень.

На відміну від цього софістична риторика особливо в роки її занепаду цілком орієнтувалася не на пошук істини і знання («епістеми») а захист думок («докси») затверджуючи що такі думки постійно змінюються згодом у тієї ж самої особи а тим більше різні вони в різних людей. Така орієнтація спиралася на принципи філософського релятивізму що висувалися такими видними софістами як Кратил Горгій Протагор. Релятивісти вважають що оскільки наші знання постійно змінюються то в них немає нічого достовірного й абсолютного. Такий висновок вони намагаються виправдати посиланнями на діалектику. Так наприклад один із засновників софістичної риторики Протагор невірно інтерпретуючи діалектику Геракліта настільки роздмухує момент відносного і минущого в людському знанні що останнє начисто позбавляється об'єктивного змісту і перетворюється в чисто суб'єктивне вираження людини. «Людина є міра всіх речей існуючих що вони існують неіснуючих що вони не існують». В історію риторики Протагор увійшов як виверткий софіст здатний «більш слабкий аргумент виставити більш сильним».

Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був Демосфен (384 р. до н. е). Як свідчать сучасники першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань: гаркавість і слабкий від природи голос оратора не імпонували темпераментним афінянам. Але в цьому кволому на вид юнаку жив воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу над собою. У древніх письменників знаходимо: «Неясну шепеляву вимову він долав вкладаючи до рота камінці і читав на пам'ять уривки з поем голос зміцнював бігом розмовою на крутих підйомах…»… Щоб позбутися від мимовільного посмикування плечей він вішав над собою гострий спис що заподіювало йому біль при будь-якому необережному русі.

Наполегливість і енергія перемогли. Демосфен переборов фізичні нестачі довів ораторську техніку до досконалості став найбільшим політичним оратором. Своїм прикладом він підтвердив найважливіший принцип: оратором може стати практично кожний якщо не пошкодує для цього часу і праці. У своїх промовах Демосфен робив ставку на вплив публічного виступу на психіку людей на їхню волю й емоції. Такому впливові сприяли відмінно поставлений голос Демосфена і ретельно пророблений ним текст промови з опорними і кодовими фразами. Кожна така фраза у сполученні з чудово відпрацьованою мімікою та жестикуляцією поетапно трансформувала психіку мас у потрібному ораторові напрямку так що люди самі не зауважували моменту коли під впливом слова Демосфена переходили на його сторону навіть будучи споконвічно налаштованими проти ідей виступаючого… На питання: що складає найістотніше достоїнство оратора Демосфен завжди відповідав: «По-перше вимова по-друге вимова і по-третє знов-таки вимова».

Оратор і великий політичний діяч Демосфен у своїх промовах закликав афінян до енергічної політики викриваючи бездіяльність і продажність афінських правителів і намагався згуртувати грецькі держави-карлики для спільної боротьби з ворогом. Його полум'яні промови були результатом великої праці а ораторські прийоми будувалися на глибокому знанні психології слухачів. Демосфен гармонійно поєднав ораторську майстерність із пристрастю борця переконаного в правоті своєї справи. «Не слова і не звук голосу складають славу оратора а напрямок його політики» – стверджував він.

Поряд із Демосфеном Древня Греція дала ще цілу плеяду видатних ораторів досконало володіючих мистецтвом усного слова і логікою переконання що вміли зробити потрібний вплив на юрбу нерідко спонукати її до безпосередніх дій. У списку знаменитих ораторів того періоду ми знаходимо імена Перикла Ісократа Горгия Лікурга Лісія Есхіна Гиперіда й інших майстрів красномовства.

Одним з перших грецьких філософів виступив проти софістики і заснованої на ній риторики Сократ про погляди якого ми можемо судити по діалогах його учня Платона тому що сам він волів викладати своє навчання в усних бесідах і не залишив ніяких письмових творів. Головним внеском Сократа в мистецтво ведення полеміки була зміна їм змісту дискусії. Якщо до цього сторони що сперечаються не звертали особливої уваги на суть виступів суперників зосереджуючи увагу на силі і переконливості власної мови то тепер у риторичному арсеналі з'явилися навідні запитання які самі по собі є і аргументами і контраргументами. Суперники стали прислухатися до доводів супротивної сторони. Суперечки перетворилися з гарячих перепалок у витончені й дотепні вистави. От наприклад гумористичний діалог за участю представника однієї із сократичних шкіл (мегарскої):

– Ти упевнений що не рогатий?

– Цілком!

– А як щодо того чого ти не втрачав?

– Те що я не втрачав залишається при мені.

– Рогів не втрачав?

– Ні!

– Виходить вони в тебе і залишилися…

Що стосується Платона то його відношення до софістики і навіть до колишньої риторики взагалі було досить негативним. Він вважав що ця риторика пристосовується до смаків публіки не піклується про істину і тому являє собою не мистецтво а скоріше вправність. Таку негативну оцінку софістичної риторики Платон дає у своєму діалозі «Горгій» що безпосередньо спрямований проти одного з засновників цієї риторики Горгія Леонтійського який користувався такою величезною славою серед своїх співгромадян що в його честь у Дельфах була поставлена золота статуя. Так само як і Протагор він вважав що в мові і міркуванні не слід прагнути до чогось достовірного тому що в самому навколишньому світі немає нічого постійного й абсолютного. Тому варто обмежитися лише досягненням практичних цілей і насамперед домагатися перемоги над своїм опонентом за допомогою спритних і розрахованих на зовнішній ефект прийомів переконання. На його думку «мистецтво переконувати людей набагато вище всіх мистецтв тому що воно робить усіх своїми рабами по добрій волі а не по примусі». Платон у першій частині діалогу «Горгій» переконливо показує що такі домагання софістичної риторики ні на чому не засновані а ті визначення риторики що дають софісти не витримують критики. По-перше риторика або мистецтво красномовства не зводиться до складання промов сила яких виявляється в слові. Вустами Сократа Платон говорить що існують інші види мистецтва або діяльності взагалі які також користуються словом. Адже не можна наприклад назвати красномовством мистецтво рахунку а тим більше лікування або гімнастику. По-друге не можна розглядати красномовство як «здатність переконувати словом і суддів у суді і радників у Раді і народ у Народних зборах та й на всяких інших зборах громадян». На думку Горгія володіючи такою силою ти і лікаря будеш тримати в рабстві і вчителя гімнастики а що до нашого ділка виявиться що він не для себе наживає гроші а для іншого – для тебе що володіє словом і умінням переконувати юрбу». У відповідь на це Сократ що виражає в діалозі точку зору Платона говорить що переконання створюється не одним красномовством тому що всякий хто учить чому-небудь переконує в тім чому учить. «Але якщо красномовство не єдиний засіб переконання то на що воно спрямовано?» – запитує Сократ. Горгій відповідає що він говорить про таке переконання що «діє в судах та інших збіговиськах а його предмет – справедливе і несправедливе». На це Сократ зауважує що уявлення про справедливе і несправедливе можуть бути різними так до того ж майстерність переконання в красномовстві складається у вселенні віри а не знання в справедливе. Це розходження між вірою і знанням правдоподібністю і знанням відіграє істотну роль у навчанні Платона для якого справжнє переконання дає лише істина («епістема») а не думка («докса»).

Софістичну риторику Платон розглядає не як мистецтво а як «навичку і вправність» що по своєму призначенню схожа на кухарську справу. Усі подібного роду навички хоча і роблять приємність але являють собою різновид догідництва і служать не прекрасним а низинним пристрастям. Тому він характеризує софістичне красномовство «як би кухарська справа для душі».

Після прочитання цього діалогу може створитися враження що Платон своє негативне ставлення переносить на всю існуючу до нього риторику і не зауважує того позитивного фактичного матеріалу що був накопичений у процесі розвитку ораторського мистецтва. Але із самого тексту діалогу чіткої відповіді на це питання одержати не можна. Очевидно позиція Платона стосовно попередньої риторики не була цілком негативною але він вважав її теоретичні основи досить хиткими а софістичний підхід і зовсім неприйнятним. Свою конструктивну позицію про план побудови й обґрунтування нової риторики Платон виразив у діалозі «Федр» на який звичайно посилаються дослідники.

На його думку нову риторику необхідно будувати на фундаментальних принципах діалектики і психології: з їхньою допомогою оратор буде розбиратися з одного боку в ідеях на які він повинен спиратися в процесі переконання а з іншого боку – у властивостях душі й індивідуальних особливостях людей до яких він звертається з промовою. Саме риторичне мистецтво Платон порівнює з лікарським мистецтвом. «І в тому й іншому – пише він – потрібно вміти розрізняти природу – тіла в лікарському мистецтві душі – у риторичному якщо хочеш – не за допомогою рутини тільки і натасканості але за всіма правилами мистецтва – тілу пропонувати ліки і їжу… душі – мови і належні заняття що вселили б у неї бажане для тебе переконання і чеснота». Таке переконання досягається тільки в тому випадку коли оратор «буде досить знаючий щоб сказати яка людина й у залежності від чого піддається переконанню; коли він могтиме розрізняючи дану особу пояснити собі що природні властивості його… саме такі що до цих природних властивостей у даному випадку потрібно звертатися з такими-то промовами для переконання в тому й тому – коли він усе це засвоїв а поверх того зміркував при якому зручному випадку і коли варто говорити й утримуватися; розпізнав коли вчасно і несвоєчасно говорити лагідно жалісно перебільшено застосовуючи усі види мови які тільки він вивчив – тоді і тільки тоді розробка мистецтва доведена до прекрасної досконалості». Варто особливо підкреслити що для Платона переконання ґрунтується тільки на щирих доводах а не на думках і ймовірних судженнях. У зв'язку з цим він критикує відомого в той час ритора і логографа (укладача мов) Тісія що був відомий тим що прагнув не до розкриття істини а скоріше до того щоб зробити своєю мовою найбільш сприятливе враження на суддів і тим самим виграти процес.

Нецікаво також порівняти погляди Ісократа риторична школа якого користувалася в той час великою славою з ідеями і принципами на яких Платон рекомендував будувати нову риторику. Для Ісократа риторика була чисто практичним мистецтвом що повинне спиратися не стільки на знання й істину скільки на думку користь і доцільність. Не випадково тому в його школі вчили ораторів не гнатися за якоюсь недосяжною істиною і справедливістю а домагатися вигоди і догоджати слухачам. Для Платона такий підхід був у принципі неприйнятним. Більше того він не допускає в риториці ймовірних доводів і критикує Горгія і Тісія «які доглянули що ймовірне повинно переважати щире і які завдяки силі слова змушують здаватися мале великим велике малим нове старим старе новим». Що стосується логічних засобів і риторичної техніки то у творах Платона можна знайти лише рекомендації досить загального характеру. Так у «Федрі» він перелічує основні частини мови оратора а саме вступ виклад де повинні бути наведені припущення що підкріплюються відповідними свідченнями фактами й іншими видами підтвердження. Крім того в обвинувачувальній і захисній мові необхідно наводити докладні спростування а також побічні пояснення.

Очевидно що такі рекомендації мало чим можуть допомогти в оволодінні ораторським мистецтвом але Платон і не переслідував подібної мети. Його головні зусилля були спрямовані на те щоб знайти такі загальні принципи аргументації що могли додати мови не тільки добірність і ясність але насамперед переконливість. Такі принципи він сподівався знайти в діалектиці та психології.

Страницы: 1 2