Агропромышленный комплекс Украины

Рефераты по трудовому праву » Агропромышленный комплекс Украины

1. Народногосподарське значення агропромислового комплексу України.

Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність ла­нок народного господарства (галузей підгалузей ви­роб­ничих підприємств організацій) діяльність яких тісно пов’язана з виробництвом зберіганням транспортуван­ням переробкою та збутом продукції. АПК формуються на основі агропромислової інтеграції в умовах високого рівня розвитку продуктивних сил та усуспільнення ви­робництва. Поділяються на агропромислові підприємства та агропро­мислові територіальні комплекси. За тери­торіальними масштабами та особливостями вони різноманітні. В галу­зевій структурі АПК виділяють такі основні сфери: сільське господарство; промисловість по переробці сільськогоспо- дарської сировини (харчова де­які галузі лег­кої промисло­вості); виробництво засобів ви­робництва для сільсько­­­г­о­спо­­­­­­­д­а­р­с­ь­ки­х ­т­а­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ несільськогосподарських галузей (машино- будування для сільського господарства легкої та харчової промисло­вості виробництво мінеральних добрив тощо); заготівля транспортування та збут продукції; виробниче обслуго­вування комплексу (ремонт тракторів та сільсько- господарських машин будівництво тощо); наука управлін-ня підготовка кадрів.

Складовою частиною АПК є також продовольчий ком­плекс який включає такі підкомплекси: зернопродуктовий картоплепродуктовий цукробуряковий плодоовочевокон­сервний виноградно-виноробний м’ясний молочний олійно-жировий.

Функціональна структура АПК відображає його внутрішні комплексоутворюючі зв’язки які найінтенсив- ніше розвиваються у сфері виробництва і переробки кон­кретних видів сільськогосподарської продукції. Основними ланками функціональної структури агропромислового інтегрального комплексу є агропромислові спеціалізовані комплекси що розвиваються на базі певних агропроми­слових циклів. Їхня територіальна структура складається з регіональних і зональних елементів.

АПК як складна система має три головні аспекти: ком­понентний територіальний і організаційний. Компо­нентний аспект структури АПК полягає у наявності і зв’язаності ок­ремих галузей функціональних сфер (блоків) галузей і аг­ропромислових циклів (ланцюгів).

Агропромисловий цикл (ланцюг) як одна з форм ком­понентної структури АПК ­­— це поєднання взаємопов’яза- них стадій одного виробничого процесу що охоплює ви­робництво переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції. Агропромислові цикли є основою формування спеціалізованих АПК (м’ясопромислового молокопроми­слового плодоовочевоконсервного тощо).

Основною формою територіального зосередження сільськогосподарського виробництва і засобом розв’яза- ння питань його планової територіальної організації є аг­рарно-територіальні комплекси (АТК). Під АТК слід ро­зуміти певну систему територіальних формувань сільсько- господарських підприємств для яких характерно порівня- но стійке поєднання галузей і вироблюваних про­дуктів у виробничо-територіальних типах господарств що скла­лося на основі найновіших технологічних процесів і раціональних виробничих зв’язків. АТК є результатом роз­витку територіального поділу сільськогосподарської праці для якого характерні переважно горизонтальні виробничі зв’язки.

В Україні сформувався АПК республіки — важлива функціональна ланка всього народногосподарського ком­плексу України. Це другий після індустріального ви­роб­ництва структурний підрозділ гос­подарства України. На галузі що входять до АПК рес­публіки (включаючи забезпе­чення його засобами вироб­ництва) припадає близько 40% валового суспільного продукту майже чверть основних виробничих фондів і чисельності зайня­тих працівників.

2. Природні умови і фактори розвитку та розміщення галузей АПК.

Формування АПК і особливості його територіальної ор­ганізації залежать від сукупної дії природно- і суспільно-географічних факторів. Водночас кожен фактор зокрема впливає на формування АПК в певному напрямі.

Найбільший вплив на формування АПК України мають такі суспільно-географічні фактори: рівень господарського освоєння території науково-технічний прогрес потреби населення в продуктах харчування характер розселення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Для формування АПК України дуже велике значення мають природно-географічні фактори особливо для розміщення і спеціалізації сільського господарства. Під впливом природних умов формується територіальна структура АПК України.

Серед природно-кліматичних факторів найважливіше значення мають агрокліматичні грунтові і водні ресурси.

Агрокліматичні ресурси характеризують ступінь за­без­печення сільськогосподарських культур теплом і воло­гою. Для України характерна зональність у розподілі тепла і во­логи.

Агрокліматичні ресурси Полісся характеризуються се­реднім рівнем теплозабезпеченості та доброю вологоза­безпеченістю. Суми температур понад 10° становлять від 2300° до 2600°. Вегетаційний період збільшується зі сходу на захід і триває відповідно 190 ­— 215 днів. Річна сума опадів становить 550 — 750 мм. Кількість їх збільшується зі сходу на захід (5 с. 288).

У Лісостепу агрокліматичні ресурси більш сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур. Суми температур понад 10° становлять від 2600° до 2800° що дає змогу вирощувати основні теплолюбні культури ранніх і пізніх строків дозрівання. Кількість опадів коливається від 700 мм на заході до 450 мм на сході. Переважна їх більшість випадає в теплий період року (5 с.288).

Степова зона характеризується високим ступенем те­плозабезпеченості. Суми температур понад 10° колива­ються від 2900° на півночі до 3600° на півдні. Середнь­о­річна кількість опадів зменшується у цьому ж напрямку від 500 мм до 300 мм. Недостатня вологозабезпеченість сте­пової зони є одним з факторів що стримують розвиток сільського господарства (5 с.288).

Сільськогосподарська зона південного Криму характе­ризується субтропічним кліматом середземноморського типу. Середньорічні температури становлять 11° — 130° а кількість опадів від 400 до 500 мм за рік. Опади перева­жають в осінньо-зимовий період. Тому літо тут сухе і жарке (5 с.288).

У гірських районах Карпат суми температур повітря понад 10° не перевищують 1600° — 1800°. Період веге­тації триває в середньому 136 днів. За рік випадає від 800 до 1000 мм і більше опадів (5 с.288).

Грунтові ресурси України дуже різноманітні. На її те­риторії виділяють Поліську Лісостепову і Степову грунтові зони а також Карпатську і Кримську гірські області з вла­стивими для кожної з них грунтами.

На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті і бо­лотні грунти серед яких переважають торфо-болотні. Ці грунти здебільшого бідні на перегній. Для підвищення їх родючості в грунт обов’язково слід вносити органічні і мінеральні речовини а також проводити розумне осу­шення.

Грунтово-кліматичні ресурси Полісся сприяють виро­щуванню озимого жита льону-довгунця картоплі.

У Лісостепу України поширені різні типи чорноземних грунтів. Крім цих грунтів значні площі лучно-чорноземні та сірі лісові грунти. Тут склалися найкращі умови для виро­щування зернових культур особливо озимої пшениці цук­рових буряків кукурудзи.

Грунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені головним чином чорноземами. Ці грунти мають найвищу природну родючість. Провідними культу­рами тут є озима пшениця соняшник баштанні та ефіроолійні культури. Наявність великої кількості тепла сприяє розвитку виноградарства а з розширенням мережі зрошення створюються умови для вирощування рису і овочів. У Степу як і на Поліссі та в Лісостепу добрі умови для скотарства вівчарства і птахівництва.

У Карпатах грунтовий покрив змінюється як у широт­ному так і в вертикальному напрямках. Найбільш придат­ними для сільського господарства є Закарпатська низо­вина і Передкарпаття. У гірських районах землеробство розвивається лише у вузьких долинах річок.

Для Закарпатської низовини характерні головним чи­ном дерново-опідзолені та дерново-глеєві грунти. Грунти Передкарпаття в основному дерново-середньоопідзолені і поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають бурі лісові грунти.

У північних передгірських і гірських районах Карпат природні умови сприяють вирощуванню озимого жита льону-довгунця і картоплі а в низовинах і передгірських районах Закарпаття — озимої пшениці кукурудзи тютюну овочів винограду. Важливою галуззю сільського госпо­дарства є тваринництво особливо скотарство а в гірських районах ще й вівчарство що зумовлено великими пло­щами природних пасовищ — полонин.

Грунтовий покрив Криму має добре виявлену верти­кальну зональність. У передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита дерново-карбонатни- ми грунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи у найнижчому поясі — коричневі грунти. Основними галу­зями сільського господарства є садівництво виноградар­ство вирощування овочів тютюну. Наявність гірських лук і пасовищ сприяє розвитку скотарства і вівчарства.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку аг­рарно- промислового комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потреб господар­ства України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку (річки озера і водойми) і підземного стоку.

Україна має досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне водоспоживання в країні досягло 65% її се­реднього багаторічного поверхневого стоку. Забезпе­ченість водними ресурсами місцевого стоку у розрахунку на одну людину становить 1000 м3 на рік (5 с.289). Най­вищим є цей показник в Карпатах на Поліссі та в західній частині Лісостепу найменшим — у Степу.

Найбільшим споживачем води в господарстві України є сільське господарство. Його частка становить більш як 2/3. Основний водоспоживач — зрошуване землеробство. Особливо висока його питома вага в південних областях.

Отже природні умови і ресурси України в цілому спри­ятливі для розвитку сільського господарства. Переважно рівнинний рельєф достатня кількість тепла і вологи в період активної вегетації великі площі родючих грунтів дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогоспо- дарські культури помірної зони і розвивати всі основні га­лузі тваринництва.

Земельний фонд України характеризується високим ступенем освоєння. Сільськогосподарські угіддя займають 42 4 млн. га або 70% загальної земельної площі. Землі які потребують освоєння займають лише 2 5% її території. У сільському господарстві земля є найважливішим засо­бом виробництва.

Характерною особливістю структури сільськогосподар- ських угідь є висока питома вага орних земель (більше 80%). Інші площі використовуються під багаторічні насад­ження (2 7%) сінокоси (5 1%) і пасовища (11 4%) (мал.1)

Найбільше розорані сільськогосподарські угіддя в Лісо- степовій зоні (85 4%) а найменше — на Поліссі (68 9%) (5 с.291). У Поліській зоні майже третину площ сільсько­господарських угідь займають природні кормові угіддя.

У зв’язку з тим що в Україні сільське господарство по­ступається промисловості як за щільністю основних ви­робничих фондів так і за обсягом виробництва товарної продукції в республіці переважає промислово-сільськогос- подарський тип освоєння території. Важливою складовою частиною освоєння території України є рівень розвитку ін- фраструктури території особливо комунікаційної. Від тери­торіальної організації інфраструктури густоти транспортної мережі її технічного стану напрямку залізниць і авто­мобільних доріг залежать особливості територіальної ор­ганізації АПК і регулярність зв’язків між його основними ланками.

Провідна роль у структурі перевезень вантажів АПК належить автомобільному транспорту. Спеціалізовані транспортні засоби (автоцистерни спеціалізовані автома­шини для овочів хліба рефрижератори тощо) перевозять вантажі АПК. Залізничний транспорт займає провідне міс-це у здійсненні зовнішніх зв’язків АПК.

Одним з головних чинників що впливають на форму­вання і територіальну організацію АПК і споживання його кінцевої продукції є характер розселення густота сільсько- го населення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Розвиток великих систем розселення впливає на вели­чину і структуру різних аграрно-промислових комплексів. Найбільші та великі міста є одним з найважливіших фак­торів формування приміських АПК. Навколо цих міст ство­рюються спеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення міського населення свіжими овочами молоком та іншою малотранспортабельною сільськогоспо- дарською продукцією.

Різні природно-географічні зони України нерівномірно забезпечені трудовими ресурсами. В результаті одні регіо- ни України мають надлишок трудових ресурсів у сільсько- му господарстві а інші відчувають їх недостачу. Найкраще забезпечені трудовими ресурсами лісостепові області де найвищою є густота сільського населення. Найбільша по­треба в трудових ресурсах відчувається у степових об­лас­тях де густота сільського населення найменша. Ступінь забезпеченості трудовими ресурсами впливає на спеціалі- зацію аграрно-промислових комплексів. Так у регіонах краще забезпечених трудовими ресурсами фор­муються АПК що виробляють працемістку продукцію.

Потреби населення в продукції АПК визначаються нау­ково обгрунтованими нормами споживання на душу насе­лення і реальними можливостями їх задоволення. Певною мірою на обсяг і асортимент необхідних продуктів харчу­вання впливають природно-географічні умови місцеві на- ціональні особливості і традиції.

3. Основні етапи розвитку АПК.

Агропромисловий комплекс України в цілому і сільське господарство зокрема пройшли довгий і складний шлях іс­торичного розвитку. В дореволюційний час воно (сільське господарство) було основним джерелом життя більшості населення. Але рівень розвитку продуктивних сил в цій га­лузі матеріального виробництва був низьким. Машини ви­користовувались лише частково в поміщицьких господар­ствах та в господарствах у багатих селян. Переважало дрібне виробництво з примітивною технікою і низькою ефективністю. Бідні селяни розорювалися а кулаки зміцнювали свої господарства. Загострювались класові протиріччя.

В 1913 р. з 36 млн. га сільськогосподарських угідь в Україні 15 млн. га належало поміщикам царській родині і монастирям 8 млн. га — кулакам і 13 млн. га (трохи більше третини) — бідним селянам які складали понад 90% всього сільського населення. При цьому землі бідняків були найгірші. За неповними даними в Україні було 2 3 млн. бідняцьких господарств в тому числі 1 8 млн. — безкінних. Через загальну технічну відсталість (за агротехнічним рівнем сільськогосподарського виробництва українське село відносилося до найбільш відсталих у Європі) втрачолися можливості раціонального господарю­вання. Основними знаряддями були соха коса дерев’яна борона і плуг а тягловою силою — кінь та віл.

Основою спеціалізації сільського господарства більшої частини території було виробництво зерна. В структурі посівних площ 1913 р. на зернові культури припадало 88 4% (причому озима пшениця як найбільш раціональна для умов України культура складала лише 11% посівних площ) і на технічні — лише 3 2%. Це свідчить про низький рівень інтенсифікації дореволюційного сільськогосподарсь- кого виробництва.

Однобока зернова спрямованість розвитку сільського господарства низька агротехніка призводили до висна­ження землі її нераціонального використання.

Нові соціально-економічні основи сільського господар­ства створені після Великої Жовтневої соціалістичної ре­волюції зумовили величезні корінні зміни в цій галузі ви­робництва. Найбільш важливі етапи цих змін в сільському господарстві такі: ліквідація приватної власності на землю націоналізація землі послідовне здійснення ленінського кооперативного плану створення на основі успіхів соціа- лістичної промисловості колгоспного ладу (хоча як відо- мо перехід до колективної власності на селі був дуже складним і важким процесом).

Соціалістична перебудова сільського господарства вже через декілька років дозволила досягнути значних ви­робничих успіхів. В 1940 р. валовий збір зернових в Україні складав 26 4 млн. т (в 1913 — 23 2 млн. т) картоплі —20 7 млн. т (в 1913 — 8 5 млн. т). Поголів’я великої рогатої ху­доби в республіці на 1 січня 1941 р. складало 11 млн. голів (на 1913 — 9 млн. голів) (3 с.127).

Після Великої Вітчизняної війни в розвитку сільського господарства були великі складності проте на кінець 1955 року по деяких показниках вже був перевершений до­воєнний рівень сільського господарства УРСР.

Необхідно зазначити що за останні 30 — 35 років сільське господарство України розвивалось стрибкоподіб­но — періоди високих темпів приросту по окремих видах продукції змінювалися періодами абсолютного скорочення їх виробництва.

Найвищі темпи зростання обсягів виробництва сільсь­когосподарської продукції були характерними для 60-х і другої половини 70-х років. Пожвавлення настало також у 1986 — 1989 рр. після дуже помітого зниження його об­сягів ( і насамперед — по рослинництву) у 1981 —1985 рр. З 1990 (а по окремих показниках — вже з 1989 р.) відбува­ється обвальне падіння виробництва всіх найважливіших видів сільськогосподарської продукції.

Аналіз свідчить що періоди зростання обсягів вироб­ництва у галузі збігаються з посиленням уваги держави до аграрних проблем створенням хоча й тимчасово але сприятливіших умов як для екстенсивного так і для інтен­сивного варіантів її розвитку. Так при деякому скороченні загальної площі сільськогосподарських угідь і практично незмінних розмірах орних земель за 1950 — 1960 рр. у 1960 р. посівні площі були на 2 9 млн. га (або на 11%) біль­шими ніж у 1950 р. Таке нарощування посівів здійснюва­лося за рахунок чистих парів площа яких за ці роки зменшилася з 4 2 млн. до 0 8 млн. га (або в 5.25 раза). Було проведено певну структурну переорієнтацію посівних площ шляхом скорочення ( на 6 3 млн. га або на 32%) посівів зернових збільшення площ під картоплею овочами і технічними культурами а головним чином — під кормовими. В 1960 р. їх площа перевищувала 13 4 млн. га (проти 5 2 млн. га — в 1950 р.). Одночасно вживалися за­ходи по нарощуванню обсягів виробництва і поставок сіль­ському господарству мінеральних добрив машин ком­байнів тракторів і обладнання засобів захисту рослин і тварин від хвороб і шкідників. За 10 аналізованих років ви­пуск мінеральних добрив збільшився в республіці в 2 5 а тракторів — у 3 9 раза. Кількість тракторів зросла з 98 4 тис. до 182 4 тис. (або майже в 2 рази) зернозбиральних комбайнів — з 31 9 тис. до 64 8 тис. (або більш ніж у 2 рази) вантажних автомобілів —з 65 9 тис. до 147 9 тис. (або в 2 2 раза). Відчутно активізувався процес механізації праці в колгоспах і радгоспах (7 с. 48).

Саме до цього періоду належить початок широкомас­штабного будівництва осушувальних систем у Поліссі та зрошувальних у Степу. На кінець 1960 р. площа зрошу­вальних земель становила в республіці 290 7 тис.

Страницы: 1 2 3 4