Гарвей У. засновник вчення про кровообіг

Гарвей У. – засновник вчення про кровообіг

П л а н :

Вступ

Передові діячі перехідного періоду

Людина в центрі уваги епохи Відродження

Пауданська школа медицини

Навчання Гарвея

Опис роботи серця

Висновок

У надрах феодалізму в цехових об'єднаннях купців та ре­місників поступово складався і зростав новий клас—буржуазія, для якого феодальний лад з його обмеженнями, пануванням в усіх галузях життя богослов'я і сухої схоластики в школах був тяжкими путами. Нові епохальні географічні відкриття, такі, як відкриття Америки Христофором Колумбом (1492 р.), мор­ського шляху до Індії Васко да Гамою (1498 р.), потреба в роз­витку й обслуговуванні нових видів добувної і обробної промис­ловості, ставили перед наукою і технікою все нові завдання.

Боротьба з феодалізмом, засиллям церкви відбувалася в різ­них країнах по-різному і в різні часи. Вихідним моментом усіх цих процесів був розвиток продуктивних сил. Найсприятливіші умови для переходу від феодалізму до капіталізму створилися в країнах Західної Європи. Ці держави не зазнали в минулому численних нападів, які спустошили країни Азії, Східної Європи, були розташовані близько до морських шляхів світової торгів­лі. Народи Русі захистили Захід від кочівників. Ці історичні обставини сприяли успішному розвиткові в Західній Європі ре­месел, зростанню міст і торгівлі. Зростання торговельних і про­мислових центрів супроводилось класовими конфліктами, селян­ськими війнами, повстаннями ремісників, які протягом XV— XVII ст. розхитували в цих країнах феодальний лад. Оскільки в середні віки єдиною ідеологією була релігія, то всі ці соціаль­ні рухи, спрямовані проти паралізуючого впливу церкви, оціню­вались як єресь.

Передові діячі перехідного періоду, борючись проти всесиль­ної офіційної церкви і схоластики, використали культурну спад­щину античної давнини, особливо античної Греції. Звідси — тер­мін Відродження (Ренесанс по-італійському II Кіпазсітепіо) — досить неточне позначення, що збереглося в науковій літерату­рі до наших днів. Насправді культура пізнього середньовіччя, що різко відрізнялася за історичними умовами свого виникнен­ня й формування від умов античного світу, ніяк не могла бути простим відтворенням античності. Однак діячі епохи були щиро впевнені, що переживають і здійснюють відродження. В галузі медицини Західна Європа прийняла крім спадщини античної ме­дицини також спадщину передової медицини народів Сходу, що стало відомим у Європі завдяки діяльності арабістів, перекла­дачів з арабської мови на латинську (Герарда Кремонського, Костянтина Африканського та ін.). Енгельс писав: «Це був най­більший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством, епоха, яка потребувала титанів і яка породила ти­танів щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багато­сторонності і вченості... Але що особливо характерне для них, так це те, що вони майже всі живуть у самій гущі інтересів сво­го часу, беруть жваву участь у практичній боротьбі... Кабінетні вчені були тоді винятком...»

Культура пізнього середньовіччя — епохи Відродження — в центр уваги ставила людину. В цьому полягала основна від­мінність Studia humana —тодішнього гуманізму від Studia Divina — богослов'я. Положення відродженої античної філософії «пізнай самого себе» (gnoti se auton) тлумачилося як пізнання передусім фізичної природи людини. Анатомією займалися не тільки лікарі, а й люди, за родом діяльності далекі від медици­ни. Таким був геніальний художник Леонардо да Вінчі (1452— 1519), цей універсальний розум епохи: мислитель, технік, ана­том, видатний маляр. Леонардо да Вінчі разом з лікарем Торре з Павії протягом десятків років анатомував трупи і зробив ба­гато точних анатомічних зарисовок. На жаль, його анатомічні трактати стали широковідомі лише через 150 років після смерті автора і тому не мали впливу на прогрес анатомічної науки.

В Падуанському університеті було здійснено видатні дослі­дження з анатомії і фізіології людини. Ці дисципліни в ті часи ще не були відокремлені.

Протягом багатьох сторіч після Галена фактично нічого но­вого в анатомії не було відкрито. Церква суворо забороняла професорам-ченцям, які здебільшого були викладачами анато­мії, робити розтини людських трупів; перші легальні розтини для навчання в університетах (найчастіше один раз на рік) по­чали робити більш як через тисячу років після Галена (XIII ст.). В підручнику анатомії, складеному професором Мондіно де Люцці в Болоньї, яким користувались в університе­тах протягом 200 років, анатомія подавалася за Галеном; лише в 1520 р. Олександр Ахіліні в новому виданні праці Мондіно описав клубово-сліпокишковий клапан та в слуховому апараті молоточок з коваделком. В 1529 р. Бенердіно де Карпі в новому виданні Мондіно висловив сумнів щодо можливості безпосеред­нього переходу крові з одного шлуночка серця в другий, як учив Гален.

Уїльям Гарвей (1578—1657) народився в Фолькстоні в Анг­лії, вивчав медицину в Кембріджі, закінчив медичну освіту в Падуанському університеті. Під керівництвом свого вчителя Фабріція, який описав венозні клапани і вивчав розвиток курчати в яйці, Гарвей почав досліджувати кровообіг. Повернувшись в Англію, він працював у Лондоні в госпіталі св. Варфоломея, викладав анатомію, хірургію, пізніше був двірським королівським медиком. Свої висновки про кровообіг Гарвей зро­бив лише після багатолітніх сумлінних досліджень. Уже в 1605 р. в доповіді колегії лікарів у Лондоні він виклав основи свого розуміння кровообігу в організмі, але ще протягом 23 ро­ків усіма доступними йому засобами перевіряв свої положення і лише в 1628 р. опублікував свою працю «Ехегсіtatіо аnаtоmіса dе mоtu согdіs еt sаnguinis іn аnіmаlіbus» («Анатомічні дослі­дження руху серця і крові у тварин»).

Гарвей описує роботу серця як м'язового насоса з клапанами. Висновки про кровообіг він сформулював так:«0тже, кров тече по артеріях з центра на периферію, а по венах від перифе­рії до центра у великій кількості. Ця кількість крові більша від того, що могла б дати їжа, а також від того, що потрібно для живлення тіла. Отже, треба зробити висновок, що у тварин кров перебуває в коловому і постійному русі. І, звичайно, рух серця і діяльність, що виявляється як пульс,— одне й те саме».

Одночасно Гарвей пояснив справжнє значення систоли й ді­астоли, які до того розуміли неправильно (зокрема, Гален). Тіс­но пов'язаний у науковій праці зі своїм співвітчизником Ф. Бе­коном і поділяючи його погляди на роль досліду у вивченні при­роди, Гарвей писав: «...анатоми повинні вчитися і вчити не по книгах, а препаруванням, не за догматами ученості, а у май­стерні природи». І. П. Павлов підкреслював, що Гарвей відкрив одну з найважливіших функцій природи і тим самим заклав основи нової галузі людського знання — фізіології тварин. Ен­гельс у «Діалектиці природи» твердить, що Гарвей завдяки від­криттю кровообігу робить науку з фізіології (людини, а також тварин).

Гарвей ще не мав можливості користуватися мікроскопом і тому не міг простежити переходу крові з артерій у вени, він не знав про існування капілярів, які були описані лише через 4 ро­ки після його смерті професором Болонського університету Марчелло Мальпігі. Праця Гарвея, незважаючи на її виняткову на­укову обґрунтованість, що було рідкісним явищем для .медичних книг тих часів, стала об'єктом злісної критики в Англії і Фран­ції. Консерватори, противники Гарвея, проголосили: «Mallem cum Galeno erare, quam cum Harveio circulare (Воліємо краще помилятися з Галеном, ніж визнавати циркуляцію (крові) за Гарвеєм). Не раз були спроби взагалі заперечувати відкриття кровообігу Гарвеєм. Приписували його римському професорові Андрію Цезальпіно та Джордано Бруно, якого спалила інквізи­ція. У працях цих учених справді є згадка про коловий рух кро­ві в організмі, але без будь-яких обґрунтувань, на які така ба­гата епохальна для науки праця Уїльяма Гарвея. Академія на­ук СРСР видала в 1948 р. цю працю Гарвея російською мовою.

Андрій Цезальпіно (1519—1603) не вивчав праць Коломбо і Сервета, але. описав мале коло кровообігу і висловив думку про можливість великого кола кровообігу, але нечітко (1569 р.). В Італії Цезальпіно поставлено пам'ятник як творцеві вчення про кровообіг.

Уїльяму Гарвею належить також видатна праця під назвою «De generatione anivalium («Дослідження розвитку тварин»).

У цій праці, якій Гарвей віддав понад 20 років життя, на підставі численних спостережень, які він робив неозброєним оком, Гарвей спростував уявлення, що збереглося від глибокої давнини, про самозародження тварин (generatio aequivocu) з мулу, грязі, піску тощо і висловив сміливу для тих часів думку, що всі тварини походять з яйця — «omnia ex ovo». У своєму ем­бріональному періоді вони проходять різні ступені розвитку — від найпростіших до складних. «Кожна тварина,— писав він,— під час формування проходить різні ступені, стаючи по черзі то • яйцем, то черв'яком, то зародком, наближаючись у кожній на­ступній фазі до досконалості, довершеності». Як бачимо, біоге­нетичний закон, сформульований у XIX ст. Геккелем і Мюллером, за яким тварини в своєму онтогенезі повторюють філоге­нез, у загальних рисах було висловлено ще Гарвеєм.

Висновок:

Незважаючи на всі ці відкриття в галузях анатомії і фізіо­логії, які були підтверджені секціями на трупах і живих твари­нах, віра в безпомилковість античних учених була настільки ве­лика, що навіть безпосереднє спостереження фактів, якщо вони суперечили положенням цих визначних авторитетів, багатьма професорами університетів не бралось до уваги. Галілео Галілей (1564—1642), який був професором Падуанського університету, у своїй праці «Діалог про дві найголовніші системи світу» роз­повідає про одного такого професора-схоласта, який, будучи присутнім на секції анатомом тварини і побачивши, що нерви виходять з мозку, а не з серця, як про це пише Арістотель, із запалом вимовив: «Ви мені показали це так ясно й відчутно, що якби текст Арістотеля не говорив протилежне,— а там пря­мо сказано, що нерви зосереджуються в серці,— то слід було б визнати це за істину».

Л і т е р а т у р а :

1. Верхратський С.А., Заблудовський П.Ю.,- Історія медицини. К. 1991

Верхратський С.А., - Історія медицини. М. 1983

3. Мулановський М.П., - Історія Медицини. М. 1969